Місто карликів

Розділ V

Сьогодні дощило. Небо над Щастигорою затягнулося хмарою — темно-сіро-синьою, як на грозу. Санітарки у відділі перебалакувалися — до доброго врожаю, нехай дощить, три дощі в маю — і агроном… не потрібен. А минулого тижня землю рясно присипало попелом — люльку курив старий господар гори. У місті уникали називати господаря чортом — непристойно якось, грубо, ще образиться. Він не робив їм нічого поганого, не завдавав клопоту, не коїв лиха — який же він нечистий? Навпаки — безкоштовно, регулярно й екологічно чисто забезпечує поля натуральним добривом, з доставкою додому — сміялися санітарки — здебільшого мешканки околишніх сіл. До того ж, улітку цей дивовижний попіл винищує колорадського жука, тому картопля родить така, що годі шукати кращої. Благодатна земля, золотий край!

Щастигора здіймалася далеко на обрії майже правильним конусом, лише зрізана, недовершено кругла вершина нагадувала — це не звичайна гора, це — гора вогнедишна. Та віночок густого, по-весняному яскраво-зеленого лісу, що закінчувався десь за півкілометра до вершини, запевняв — жодної небезпеки, жодного вогню тут ніхто не знав уже сотні років, ані річка, ані струмочок застиглої лави не засвідчували поганого характеру і схильності до дихання вогнем — ні тепер, ні колись.

Стежки, протоптані юними і не дуже дослідниками природних явищ до вершини, ледь вгадувалися з цієї віддалі. А Панська вулиця з її будиночками-замками видавалася картинкою-ілюстрацією до казки братів Грімм. Отакими вуличками ходять на зустріч із вовками дівчатка у червоних капелюшках, в таких будиночках сплять-спочивають собі в очікуванні принца лінькуваті царівни. Їм би, царівнам, сина-школяра, кімнатку в гуртожитку, зарплату двісті гривень, щойно закінчену дисертацію та науковий відділ, який вимагає раз на три місяці звіту про виконання, отоді б прокинулися без усяких поцілунків!

Але добре, що гора далеченько, що вона — лише символ міста, лише красивий пейзаж за вікном гуртожитку. Хто їх знає, отих принцес — спить-спить, аж раптом гульк — їде хтось на білому коні… І лізе цілуватися, не спитавши згоди. Ще візьме прокинеться — і плюне в очі якомусь нахабі!

Христина не мала часу роздивлятися зміни у формі хмар над горою, гру кольорів чи буяння зелені — розгорнуті монографії, журнальні статті та інтернетні роздруківки вкривали стіл, а вітерець з відчиненої кватирки, що долітав здалеку, намагався перегорнути сторінки і переплутати той порядок, в якому вона розмістила матеріали, які потрібно опрацювати зараз, до того, як з продовженого прибіжить Миколка.

Не встигла.

— Мам, я тут! Що у нас на обід?

Протягом, що утворився, коли малий відчинив двері, як завжди, рвучко й навстіж, зі столу змело не тільки листочки, а й журнали.

Христина не сварила сина — пригорнула. Прибігло. Голодне. Куди в цьому тоненькому хлопчикові зникає все те, що навіть не їсть, а хапає і ковтає, не пережовуючи, як соловецька чайка! От і скінчена на сьогодні робота. Поки син не вкладеться спати — працювати неможливо: то телевізор увімкне, то галасує, то уроки готує, тоді треба самій сидіти тихо чи допомагати — програма в них у п’ятому класі, як в академіків.

Сьогодні їй вдалося попрацювати плідно — закінчила ще одну статтю, останню з тих, які потрібно подати до профільних журналів перед захистом дисертації. Це так здається — сів і пиши. А насправді для того, щоб написати одну сторінку огляду, треба перечитати кілька десятків джерел — і товстих монографій, і журналів, а часом — кількох сторіночок з Інтернету, але поки їх знайдеш — посидіти доводиться довгенько. Комп’ютера у них не лише вдома, а й на кафедрі немає, Інтернету й поготів. Тільки розмови на трибуні: ми — сучасний вуз, ми — на передових позиціях світової науки. А насправді — тільки кардіологічний центр, куди йдуть усі кошти, та ще відділення, де керує сам ректор. Водять туди всілякі комісії, гостей, показують, а ті охають-ахають. А по-справжньому — бідося чорна, телефону, й того на кафедрі брак.

Годинник показував восьму. Христина присіла біля люстерка — підвела тушшю вії. Миколка незадоволено засопів:

— Ти знову підеш?

— Миколко, ти ж знаєш, мені треба… А в Інтернет-кафе дорого. І далеко…

— Мам… Мамусь… Не йди… — надувся, майже зарюмсав син. — Я без тебе не засну… Я боюся…

Це був хитрий спосіб умовити маму — вона справді залишалася кілька разів удома після такого рюмсання. А потім вирішила — досить слухати капризування, так ні дисертації не захистиш, ні особистого життя не збудуєш.

— Зараз я покличу Наталю, вона посидить з тобою, — Христині інколи допомагала незаміжня подруга з кафедри гістології — вона залюбки залишалася із Миколкою, коли Христина мусила попрацювати увечері або йшла на чергування. Та й хлопчисько вже великий.

— Не треба Наталю, я сам.

— Чому сам? Тобі ж страшно!

— Вже не страшно. Наталка почне уроки питати…

— Але ж тобі страшно?

— Вже ні…

Миколка мусив зізнатися, що страх — це лише спосіб маніпулювати мамою. Йому страшенно не подобалося, що вона іде кудись вечорами і повертається пізно така задоволена, майже щаслива… Відчував у цьому якусь загрозу для себе.

Христина востаннє зазирнула в люстерко, торкнулася помадою повних, рожевих, по-дівочому свіжих вуст.

Весняний вечір дихнув прохолодою. Встигла всього кілька разів вдихнути-видихнути — і вже знайомий під’їзд.

— І куди це ви так поспішаєте, дівчино?

Вона не одразу упізнала голос, тому навіть трохи злякалася — хіба мало злих людей вештається поночі вулицями?

— Це ви, Ярославе Богдановичу? А я вже майже злякалась!

— Я. Вирішив зустріти. Давайте пройдемося трішки, вечір такий чудовий. Справжня весна.

— Персики вже зацвіли, значить — весна. А тато телефонував — у них на Хмельниччині іще сніг ледь тане. А це ж зовсім недалеко!

— Ну, у Прикарпатську свої пори року, у нас тут клімат особливий. Он вона, наша піч, гріє землю і нас усіх, грішних, — Ярослав Богданович поглянув у бік Щастигори, над якою саме заходило сонце, чітко окресливши жовто-червоним колом контур вершини і рожевий в останніх променях дим, що підіймався зсередини, немовби справді хтось великий дихав там, у глибині.

— Я всю зиму пробігала в осінніх чобітках, — похвалилася Христина, — і зовсім не замерзла!

— В осінніх? — із докором глянув професор. — Хіба можна?

— А чому ні? Адже тепло! — Христина вже й не рада була, що бовкнула з дурного розуму зайве. Знайшла перед ким вихвалятися своєю бідністю.

— Тепло-тепло, а вітри дмуть зимові, не можна ризикувати здоров’ям, — він виглядав зовсім молодим, цей не за віком серйозний професор. Відчуваючи власну молодість, намагався здаватися старшим, розсудливішим, мабуть, хотів відповідати недавно отриманому званню не лише докторським ступенем, але й зовнішністю і поведінкою.

— Мабуть, досить, погуляли, ходімо, стаття чекає! — Христина не хотіла гаяти часу — а раптом йому здасться, що вона навмисно затримує його своїми розмовами.

— Хіба досить? Давайте хоч до кінця вулиці й назад, бо я і так засидівся за роботою, зовсім не буваю на свіжому повітрі, — знайшов причину довше побути в її товаристві Ярослав.

Христина погодилася… Вона ладна була не до кінця вулиці, а до кінця світу іти біля нього, такого високого, такого красивого, такого надійного-надійного, от воно, те слово! Саме її, оцю надійність, відчувала вона в чоловікові, що йшов поруч, не торкаючись ані її рукава, але повсякчас готовий допомогти, якби вона потребувала цієї допомоги. Навіть образливо — ані хуліганів, від яких можна було б захищати, ані дощу, від якого можна заховати, ані…

— Ой, калюжа!

Христина не помітила не такої вже й глибокої калюжі посеред тротуару і набрала в черевик води. Не через верх, звісно, просто модний довгий носок трохи протерся — і ковтнув мокрого. Ці моднячі черевики — на один сезон.

— Що трапилося? — схвилювався Ярослав Богданович.

— Ні… нічого, — не могла признатися у тому, що її взуття потребує послуг скоріш смітника, ніж майстра.

— Це я винен! Треба дивитися, куди ведеш дівчину! — зітхнув Ярослав. — Ходімо назад, щось наша прогулянка не дуже вдала.

У під’їзді, де винаймав квартиру профессор Привроцький, як у багатьох радянських під’їздах, світло горіло хіба удень. Куди надвечір зникали лампочки, не зміг би відповісти жоден агент КДБ.

— Обережно, сходи, — Ярослав Богданович так делікатно, майже непомітно підтримав Христину за лікоть, що у неї виникла гіпотеза про причетність професора до справи зниклих лампочок не лише в під’їзді, але й на ліхтарях.

В акуратності прибирання холостяцького помешкання чітко вирізнялися дві особливості — прагнення довести, що без жінки він чудово дає собі раду, і абсолютна очевидність того, що цієї ради він дати собі абсолютно неспроможний.

Чоловіча спроба додати помешканню затишку, прикрасивши стіл паперовими серветками, ці заздалегідь приготовані горнятка, чайник, цукерничка і навіть коробка дорогого шоколаду — все свідчило про ретельну підготовку до цього візиту. Це розчулювало. Він славний, цей Славко. І студенти його люблять. Вони самі любили — викладав у групі, де вчилася Христина.

За галицьким звичаєм, заходити до помешкання у взутті не пасує. Як не намагалася вона зняти черевики потай і швидко всунути ноги у капці для гостей, нічого не вийшло, помітив:

— Ви промочили ноги через мою необачність! Ні-ні, не ховайте! Давайте посушимо!

Увімкнув обігрівач, який світився, немов камін і грів легенько, не обпікаючи.

— Давайте сюди ніжки, Христенко, — підсунув ближче до крісла. — Замерзли! І це зараз, навесні! Ви запевняєте, що взимку не було холодно? Мені здається, що це просто безсовісна бр… вибачте… неправда!

Оглянув із виглядом господаря її черевики:

— Ну от, так я і знав! Ось у чому справа!

— Не зачіпайте моїх черевиків! — спаленіла від сорому Христина. — Яке вам діло до мого взуття! Може… може, мені отак подобається!

— Знаю я, знаю, що вам подобається, — заспокійливо узяв її руки в свої Ярослав Богданович. — Сам вчився, сам отримував аспірантську стипендію. І вагони на станції розвантажував. Все добре пам’ятаю. А у вас іще й син.

— Миколка…

— Миколка… — повторив задумливо.

Христина перебила його думку, яка могла зараз вилитися у щось образливе для неї:

— То як моя стаття? Мені потрібна ще література, тієї, що ми знайшли минулого тижня, мало…

— Стаття? А, стаття… От вона, ваша стаття. Готова, надрукована, вже навіть з печаткою наукової частини, бракує лише вашого підпису і підпису керівника дисертаційної роботи.

— Як це розуміти? — розгубилася Христина. — Звідки вона взялася?

— Я дописав. Передрукував з вашого чорновика. Додав іще кілька літературних джерел. Ви ж не сумніваєтеся у моїй спроможності написати кілька слів щодо розладів функції щитоподібної залози, навіть якщо це стосується вагітних? До того ж, ви ласкаво включили мене до співавторства. А співавтор має право… Ось стаття, цілком досить для вашого журналу.

— А печатка?

— Зайшов у справах до наукового відділу, чому б, думаю, не зробити ще однієї роботи? Вам же далеко йти з вашого пологового в адмінкорпус, правда?

— Я… я дякую вам щиро, Ярославе Богдановичу, але не треба було…

Христина говорила все, що в таких випадках говорити належить, а сама майже мліла від задоволення — він незвичайна людина, цей Ярослав! Він сам дописав її статтю, сам набрав, роздрукував, сам виконав оту марудну і принизливу процедуру збирання підписів та печаток, без якої статтю не візьмуть до друку! Він наче знав, як вона ненавидить оті візити до адміну! Як не переносить оті занудні обличчя начальників та начальничків. І навіть більше начальничків, аніж начальників великих. Бо начальник хоч насправді щось може і має право. А оті мізерні, дрібні клерки, які лише підлизують і підлизуються, лижуть і зализують — вони ж нічого не можуть і права не мають могти, але пихи — більше, ніж у павича в шлюбний період.

Але найбільш ображало те, що в адміністративному корпусі чомусь люди переставали вітатися один з одним. Навіть якщо привітаєшся першим — немає гарантії, що отримаєш у відповідь бодай скупенький «Дбр днь». Усі, причетні до керівних функцій, ходили гордо, замітали хвостами паркет, а задертими носами збивали лампочки на стелі. Мабуть, тому тут завжди панувала напівтемрява. А ще — дивувала метушня, яка зчинялася, коли коридором проходив ректор. Навіть коли він ішов собі у найбанальнішій справі, довкола шикувався почт, як при царській персоні. Причому ніхто не мав права наближатися до шановного Георгія Григоровича ближче, як на два кроки, тому його крихітну постать завжди оточувала «зона відчуження», а довкола, на безпечній віддалі юрмилися, напівзігнувшись, начальники більшого рангу, а в зовнішньому колі — підлеглі отих начальників. Цю сувору ієрархію ніхто не мав права порушити.

Христина в душі підсміювалася над цими порядками. Ну, царський двір — цариця з фрейлінами, і шлейф кожної відміряний до сантиметра, аби не був довшим, аніж за рангом належить! Картинка видавалася їй кумедною і схожою на малюнок з підручника акушерства: яйцеклітина, оточена прозорою оболонкою, яка називається «зона пелюціда», а довкола — шар гранульозних клітин. От тільки щодо яйцеклітини усе навпаки — вона велика, найбільша з усіх клітин людського організму, а «тека гранульоза» — маленькі, крихітні клітинки, що оточують свою царицю, забезпечуючи їй живлення і захист. Їхня ж «яйцеклітина» — ректор — маленький, майже карлик, а оточення — хто середній на зріст, хто маленький — високих просто немає, були, але невідомо куди поділися. Дивна така гранульозна оболонка… І ще цікаво — чомусь усе оточення ходить зігнувшись, так, наче у пояс кланяється. І виходить, що ректор-карлик вищий за всіх.

Їй так важко було стримати сміх, коли вся ця кавалькада прокочувалася сходами! І кланятися не могла. Не могла змусити себе зігнутися, хоч знала — треба. Тому й обминала десятою дорогою адміністративний корпус, особливо якщо навпроти дверей стояв величезний чорний ректорський джип.

— Дякую вам іще раз, Ярославе Богдановичу. Просто гора з плечей упала. Я не так про статтю, як про необхідність збирати печатки. Ви мене розумієте, правда?

Він розумів, ще й як розумів! Як було йому, з його богатирською статурою, згинатися перед царським почтом? А він не згинався. Тому й не ходив в улюбленцях. А навіщо? Відомий у країні науковець, його слово має вагу, його праці читають і вивчають, що йому заподіє якийсь Потурайко? Христина аж озирнулася, щоб пересвідчитися, що її думки ніхто не почув. Не виключено, що в їхньому університеті не тільки стіни мають вуха, але й власні вуха можуть підслухати власні думки і переповісти десь отам, де радо такі доповіді вислуховують.

— Сама собі не вірю, — продовжувала Христина, — невже кінець? Невже залишився тільки офіційний захист?

— Христинко, якщо дозволите, я надішлю статтю сам. Так швидше надрукують. Мене там трішки знають…

— Я не наважувалася просити… Дякую вам, величезне спасибі!

«Мене там трішки знають» означало, що професор Привроцький є членом редакційної колегії і рекомендовані ним статті друкуються поза чергою. А часу залишалося обмаль.

— Коли у нас планується офіційний захист? У травні? — Ярослав Богданович перепитав просто так, задля годиться, бо ж сам вичитував автореферат, а там на другій сторінці вказується дата захисту. — Тоді ми чудово встигаємо. З вересня розпочнете самостійну працю на кафедрі.

— Сама не вірю… А раптом не захищуся? А раптом…

— Так не буває, — заспокоїв професор. — Жодних — «а раптом»! Чого б оце — «не захищуся»? Все буде гаразд.

Його голос, його погляд заспокоювали, додавали упевненості. І чого він носиться з її роботою, мов із писаною торбою? В самого дисертантів — хоч греблю гати! І дисертанток… Вона б іще зрозуміла, якби справа вирішувалася «через постіль», нічого дивного, за кожну послугу є своя плата, але ж ці вечори за комп’ютером хоч і зблизили їх на віддаль спільної справи, анітрохи не відчинили дверей до спальні. Дивний він, цей Славко. І жодної чутки про якісь шури-мури зі студентками чи аспірантками про нього ніхто не чув. Мабуть, так залила йому сала за шкуру дружинонька, що забути не може. Чи любить її досі — таке теж буває. Невеличке місто, тут усі про всіх усе знають. І навіть про те, що Христина приходить вечорами до самотнього чоловіка, вже пішло шу-шу… Звідки? Хто бачив? І яке кому до того поросяче діло, що самотня жінка і самотній чоловік зустрічаються собі, хай навіть і у ліжку!

Якби вони знали, наскільки Христина далека думками від того, що мають на увазі довгоязикі кумасі, нашушукуючи одна одній про ці зустрічі! Усе, що знаходиться за дверима спальні, міцно зачиненими, до речі, у цій скромній квартирі на дві кімнатки, настільки чуже й огидне душі і тілу Христини, аж годі повірити! Так, вона сучасна, ще молода і, кажуть, вродлива жінка. Так, вона мала досвід заміжжя, так, народила сина. Але жінкою від того стала не більше, аніж… тарілка, в яку щодня накладають смачні страви, стає гурманом. В заміжжі вона здавалася собі і насправді була отакою тарілкою, склянкою, звичайнісінькою посудиною з людської плоті, якою чоловік користується задля того, аби налити приготовану не для неї, а для нього, тільки для нього страву! Вона запізно це зрозуміла, але змінити вже нічого не можна було — опинилася за краєм світу, у повній його волі. До того ж, цей сон тіла нічого для неї не означав, анітрохи не заважав, навпаки, зараз здавався корисним.

— Я проведу вас, Христинко, — подав їй плаща професор.

Вони вийшли на вулицю, освітлену лише місячним сяйвом.

Ярослав зігнув руку у лікті:

— Тримайтеся, а то знову знайдете калюжу!

Ох уже ці науковці! Неодмінно мусять обгрунтувати будь-яку, навіть найочевиднішу, тезу. Причину їм треба, щоб узяти жінку під руку. Обгрунтування, дослідження — контрольна група: скільки жінок із тих, що тримали чоловіка під руку, втрапили в халепу, а скільки — у відсотках — із тих, що самотужки долали дистанцію? Ґрунтовний аналіз — чому, навіщо, хімічне дослідження води в калюжі, обстеження тих, що намочили ноги — з віддаленими наслідками. А вже потім — практичні рекомендації: тримайтеся, чорнобриві, хапайте попід руки нежонатих професорів, щойно трапляється нагода, тільки це гарантує вам безпеку і безліч благ у житті! І навіть не думайте такої місячної ночі блукати вулицею у гордій самотині — нічого доброго, окрім спаду народжуваності, а відтак безробіття серед ваших колег-акушерів це не принесе!

Наукові розмірковування перервало чиєсь стримуване покашлювання. І хто б оце посеред ночі? Христина озирнулася.

За ними, намагаючись сховатися за деревами, тихо ковзала чиясь тінь — наче жіноча. Ярослав також озирнувся.

— Хто це? Не спиться, мабуть, уночі, зі старими людьми так буває… — поспівчувала Христина.

Славко зітхнув — якби ж то! Йому ця тінь добре знайома! Колишня теща! І вона тут не просто так! Це вже утретє. Минулого тижня, коли Христинка приходила, він здивувався — що треба Єві Апполінаріївні отут, так далеко від їхнього дому? Може, до кого в гості ходила і засиділася? Подружку собі завела в їхньому будинку? Та зустрівши її тут удруге і втретє зрозумів — вистежує, стара, його вистежує! Питання хіба — навіщо? Що їй до нього тепер, через багато років після розлучення?

Він так добре знав усі її штучки — відворожування, приворожування, нескінченні карти, трави, зілля, нитки, волосини, увесь відьомсько-знахарський арсенал… Не вірив, але зачіпало. Почувався, мухою в павутинні, ці заговори-приговори якось таки та й діяли, мабуть. І в тому, що він пішов від Ади, немала заслуга тещі. Чого ж вона хоче тепер? Досягла, чого хотіла, чому ж тепер вистежує, шпигунка місцевого розливу!

Студентський гуртожиток, де один поверх займали аспіранти й молоді викладачі, знаходився неподалік. Іншим би разом зрадіти, та не тепер — всього кілька хвилин вдалося відчути легенькі пальчики Христинки, які майже й не торкалися рукава отого товстого, мов скафандр, пальта. Він був лихий на оте тепле, ще майже зимове пальто, в якому було так затишно зараз на прохолодному вечірньому вітрі, лихий тому, що тоненький плащик, мабуть, зовсім не грів Христинку, і вона тремтіла. Так хотілося загорнути її, таку беззахисну, таку тендітну, у величезну пухову ковдру, і колисати, дихаючи кудись, де сходиться шийка і ключиця…

— Ну от ми і прийшли, — Христинка звільнила руку і вибачилася поглядом: — Миколка чекає.

За галицьким звичаєм професор церемонно підніс її пальчики до вуст. Поглянув услід і дорогою додому ніс присмак прохолоди і ледь чутних парфумів, який залишився після отієї солодкої секунди.

Як часто повторювала йому Ада дуетом із тещею — «Несучасний ти, Ярославе, несучасний!» Може, й так воно. І нема в тім біди. Якщо сучасність полягає в тому, аби плигати до ліжка на другій хвилині знайомства або «займатися любов’ю», не спитавши імені — то хай їй грець, такій сучасності. А він сьогодні зробив величезний крок на шляху сексу — поцілував пальчики, ніжніших за які немає на світі. Про інше — потім. Про інше поговоримо тоді, коли під ногами виявиться не хистке, а певне — власний будинок, куди можна привести молоду дружину. Як там у пісні? «Постав хату з лободи, а в чужую не веди»… І далі — «Чужа хата такая, як свекруха лихая». Якими бувають лихі свекрухи, йому спізнати не довелося, а от всі анекдоти про тещу, які доводилося чути, видавалися створеними про його власну, єдину й неперевершену Єву Апполінаріївну.

І чого б оце старій пательні вештатися поночі біля його хати?

Вистежує.

Що задумала?