Місто карликів

Розділ ХV

Сказати, що той день минув чудово — означало тупо погрішити супроти істини. Назвати такий день чудовим — те саме, що стенути плечима щодо Лучано Паваротті — та співає собі, мовляв, чувак, я теж так умію, чи оголосити Майю Плісецьку танцівницею середньої руки. Ні, цей день був не чудовим, не прекрасним навіть — такі дні трапляються раз у житті. Переможний, тріумфальний, незабутній!

Мабуть, день поховання людини, незалежно від ступеня її людськості, навряд чи може стати для іншої таким святом, так буває лише у випадку «Король помер — хай живе король!» Так, саме так, померла королева міста — хай живе наступна королева!

Щось подібне на інавгурацію президента чи коронацію відбулося тоді.

І вона вже встигла відчути, як це воно — бути вищою за всіх.

Того вечора вона була вищою в усіх розуміннях — і чисто фізичному також. Дивно, але всі ці люди, які отримали право присутності на вечері — за інших умов це називалося б поминками — були геть маленькі на зріст. Ну, просто карлики. Вона виглядала Білосніжкою поміж гномів. Щоправда, гномів було не сім, а тринадцять. І всі вони — визначні та відомі люди їхнього міста, кожен — великий начальник! І кожен запобігав її ласки, кожен прагнув, щоб пані Ада запам’ятала саме його, кожен хотів прислужитися, кожен запевняв у власній відданості, запрошував до своєї «скромної обителі», благав права відвідати пані Аду в її замку. Вона милостиво дозволяла, але Роберт Олександрович прошепотів: «Жодних відвідин. Ніхто не може приходити до будинку», і довелося запросини перенести на невизначений час — згодом. На «згодом», яке ніколи не настане. Зате сама вона має право ходити куди завгодно, проводити час де завгодно і з ким завгодно, не забуваючи при тому повернутися додому за п’ять хвилин до дванадцятої.

Цим правом вона вже встигла скористатися. Щодня — веселощі, розваги. Які вони вигадливі, ці її нові друзі! Як прагнуть, щоб прихилити серце пані Ади саме до себе, щоб саме цей магазин одягу чи взуття, ресторан, супермаркет чи боулінг-клуб сподобався їй більше за забігайлівку конкурента.

Яким нудним і клопітним було все її попереднє животіння! Скільки важкого, гіркого і, як з’ясувалося, непотрібного зробила вона у своєму житті! А жити ж можна й інакше… Легко, весело. Щоб тебе всі любили, запобігали твоєї ласки.

Все виявилося зовсім не так страшно, як вона собі уявляла. Ота жахлива ніч у ліжку щойно померлої вже якось напівстерлася у своїй гостроті. Якщо не зациклюватися, не замислюватися, не перемелювати у пам’яті ці моменти, а згадувати лише приємне — жити стає значно легше.

Як добре, коли тобі самій не потрібно нічого робити! Не треба приймати рішень, не треба думати — кожен твій крок вже продуманий і записаний, треба лише піднятися нагору, перегорнути сторінку і прочитати завдання на сьогодні — «Насолоджуватися життям». А потім узяти гроші у шухлядці — і розпочинати насолоджуватися!

Яким неприємним обов’язком стало щоденне відвідування лікарні! Скільки неприємних емоцій! Мала рацію пані Аріадна — треба звільнятися, звільнятися якомога швидше! Як там говорилося — вже напівпригадувала Ада? Попрацювати ще кілька місяців, а потім присвятити себе тільки служінню, отому високому обов’язку, що покладений на неї долею. Оці дивні попервах слова — портаменто, акцепте, тепер вже не видавалися смішними й недоречними. Мабуть, сенс їх вищий навіть за її скромну спробу зрозуміти. Справжня ціна з’ясується лише потім.

Ада остаточно прокинулася. Час, уже час… Умиватися, снідати — і на роботу!

Цікава ванна у цьому будинку! Все начебто старовинне, а зовсім сучасне. І гаряча вода без усілякої колонки. І крани — із чистого золота. І ванна — із білого мармуру. Цікаво, як їм вдавалося утримувати її водночас чистою, білою — і гладенькою? Адже мармур — крихкий, вразливий до різноманітних кусючо-їдких засобів з арсеналу сучасної гігієни? Втім, хіба це її клопіт? Для того є Анна. Це вона повинна піклуватися про чистоту та блиск. Ті часи, коли Ада стояла догори раком над ванною, глянцуючи її до хоч трішки кращого стану, аніж жовто-сірий, минули назавжди. Зараз її турботи — в іншому: як стати ще молодшою, ще красивішою, ще привабливішою! Коли тобі за сорок — це вже не так просто. Провела пальцями по обличчю, відчула сліди, залишені життям під очима, на чолі… Це називається — зморшки. Це звичайним кремом не усунеш. І шия — далека навіть від вікових стандартів. А груди — хоч пластику роби, просто нікуди не годяться. Якось раніше вона це так гостро не переживала, а тепер, коли з’явилася можливість купувати найкращі сукні — ці недоліки фігури стали настільки очевидними, що треба якось із цим боротися.

Але тепер все — напрочуд легко, стається якось само собою. Варто лише подумати про проблему — і вона починає вирішуватися. Сьогодні по обіді Роберт Олександрович забере її з роботи до свого косметичного салону, про який шепочуться жінки усього міста. Обіцяє чудовий результат.

Як добре бути багатою! І навіть не на гроші, а на друзів. Багатою усіма цими людьми — сильними, спроможними підкорити місто і світ. Здатними допомогти в усіх ситуаціях.

Сніданок, який Анна готувала, наче відчуваючи, чого сьогодні захоче господиня, смачний, поживний, корисний, з’являвся на столі за мить до того, як Ада спускалася сходами зі спальні.

— Анно, я обідатиму у місті. І вечерятиму також!

Анна сумирно схилила голову:

— Як буде завгодно світлій пані.

Світла пані майнула світлою сукнею внутрішніми сходами до гаража.

Як розумно тут усе придумано! Це, звісно, Робі, тільки чоловік міг так подбати про всі зручності автомобіліста-початківця: щоб ворота гаража відчинялися автоматично, щоб виїзд був нескладним — просто на вулицю, без зайвих поворотів. Єдине, чого Ада не могла зрозуміти — звідки це вміння кермувати? Вона ж ніколи не вчилася, поняття не мала, як керувати машиною, не складала іспитів на права, з правил дорожнього руху знала лише кольори світлофора й необхідність зупинятися на червоний! А якось вийшло так, що сіла за кермо, повернула ключ у замку запалювання — а далі руки й ноги почали робити все самі, незалежно від її волі, і от уже машина покотилася дорогою униз, і от уже побігла сама собою, підкоряючись легкому рухові керма, до лікарні. Сама зупиняється на світлофорах, сама повертає, сама прискорює чи сповільнює рух!

І що вже зовсім дивно — коли її елегантна рожева машинка проминає пост автоінспекції — хлопці в погонах віддають їй честь і посміхаються, наче великому начальникові!

От якби ще не робота! Ці нудні, зовсім нецікаві тепер обов’язки — обхід, призначення, щоденники, хворі з їхніми справжніми чи надуманими проблемами, а особливо засідання у в.о. головного лікаря зі щоденними новими вказівками відбирали час, тільки й усього. Їй анітрохи не хотілося вникати у ці проблеми — чому у хворого А. ніяк не знижується тиск, а у хворої Б. не минає напад миготливої аритмії.

Колись їй так хотілося показати свої знання, вміння розібратися і допомогти, а тепер це кудись зникло. Вона більше думала про майбутній вечір, про отой знаменитий косметичний салон Ростоцького, про золоту банківську картку, яку знайшла учора в чарівній шухлядці разом із грішми — цікаво, скільки там?

Мабуть, треба знову поїхати до матері, передати трохи грошей. Чи зробити це завтра? Ні, завтра. Сьогодні вона не встигне.

— Адо Адамівно, то як із Бутенко?

— Якою такою Бутенко?

— З миготливою аритмією… Не можемо зняти напад.

— А реанімація?

— Так от вони й не можуть. Просили вас підійти, хочуть зібрати консиліум.

— Гаразд, — глянула на годинник, — через…

— Негайно, потрібно негайно! — не вгавав Шурик.

Крокувала коридором, вицокуючи підборами, почувалася тут принцесою посеред Попелюшок. Не можуть дати собі ради! Зовсім вже облінилися. Нічого, зараз вона…

— Хвора Бутенко?

Вона, звісно вона — перелякані очі, уривчасте дихання, сині губи…

А нехай їм з цими аритміями! Узяла хвору за пульс — ниточка тріпотіла під пальцями, здригаючись і зливаючись в якийсь нерівний африкансько-тамтамовий рваний ритм — тук-стук-та-та-та-та-бум… А їй ніколи, зовсім ніколи займатися цими речами — скликати консиліум, вводити препарати, контролювати ефективність. Аритміє, геть звідси! Геть негайно, я не маю часу бавитися з тобою! Облиш цю жінку!

І враз пульс почав вирівнюватися. Африканські тамтами застукали рівніше, рідше. Хвора вдихнула:

— Минає, доктор, минає… А я вже думала — кінець..

— А ви — чарівниця, Адо Адамівно, — підлизався Шурик. — Як це вам вдалося? Якісь точки особливі знаєте?

Ада сама здивувалася — а як це їй вдалося? Вона ж тільки подумала, тільки послала силу свого бажання через пальці — і серце цієї жінки її послухалося. Чудо? Випадковість? Чи напад і так вичерпував свою силу?

— Нічого складного, — відповіла спокійно й незворушно, ніби робила чудеса щодня. — Точки треба б знати й вам, Олександре Петровичу.

Ситуація начебто розсмоктувала свою агресивність — от уже і консиліум зайвий. Іншим разом Ада увімкнула б свого Фаусто Папетті, приготувала б каву і переглядала історії, та зараз годинникова стрілка била по руках — поспішай!

— Адо Адамівно, можна? — в кабінет просунулася голова якогось стариганчика із підтоптаних. — Спасибі вам, що ви врятували мою дружину! Ці напади аритмії — просто біда, так важко зняти! Я тут віддячити хочу…

Старий почав відшукувати кишеню докторки та обмірковувати, яким би чином прилаштувати туди папірець зі світлим ликом вітчизняного історика та політика.

Ще місяць тому Ада узяла б і не скривилась, ще й подякувала, та сьогодні ці гривні видавалися такими жалюгідними, такими смішними порівняно із золотою карткою, що вона не опустилася до такої дрібниці:

— Лікуючий лікар вашої дружини — Олександр Петрович, от йому і дякуйте!

Для Шурика — це гроші.

Щойно минула третя — підбори зацокали по сходах.

Рожева машинка зупинилася біля величезного супермаркету, господар якого Роберт Олександрович. У будинку був іще один вхід, скромний, але вишукано-елегантний, із загадковою вивіскою над дверима — «Бутон». Що воно таке, оцей бутон — квітковий магазин чи кав’ярня — здогадатися годі. Тільки ті, кого сюди запрошували, могли поставити дорогу машину на особливу, закриту стоянку.

Аду неприємно вкололо, що знайомого джипа, який належав Ростоцькому, поруч не обсервувалося. Він не приїхав на призначену годину? Неймовірно!

Вона якось непомітно звикла до своєї позиції у центрі Всесвіту — все мало обертатися довкола. Проте на відміну від Сонця тепло вона вбирала, а не випромінювала. А Робі — він повинен, мусить, зобов’язаний служити!

Втім, роздратування угамувалося, так і не досягши не те що піку, а навіть нульової відмітки: щойно її рожеве диво припаркувалося, з дверей вибігла медсестра в куценькому халатику і запросила до кабінету, де все чекало на «світлу пані».

— Спершу — чай, — подала особливий, якогось незвичайного смаку напій. — Потім — ванна. А решту — справа Роберта Олександровича.

Тут все було особливим і вишуканим — для особливих жінок. Освітлення — приглушено-голубувате, запах — наче курили ароматичні індійські палички, сама ванна і вода в ній — чого вони туди додали — чи солі, чи трави, але вода, тихо булькаючи і вкриваючи шкіру крихітними перлинками повітря, наче промовляла — я жива, я цілюща, ти вийдеш з мене оновленою.

Ада готувалася до чуда, яке мало сьогодні відбутися чи принаймні розпочатися. Так хотілося стати знову молодою, повернути стрункість стану, пружність грудей, так хотілося, щоб зморшки, якими передчасно покреслили обличчя турботи про шматок хліба насущного, зникли чи бодай стали менш помітними! Тепер вона може собі це дозволити, може заплатити за чудо!

Вода тихенько булькала, якась дивна, не наша музика лунала, заспокоюючи, заколисуючи…

— А тепер, будь ласка, сюди…

Ада не бачила коли до кімнати зайшов Роберт Олександрович. За вродженим жіночим рефлексом затулила груди руками. Роберт усміхнувся:

— Ви не повинні мене соромитися. Давайте руку…

Пошукала поглядом рушника — не виходити ж із ванни голою та ще й мокрою на очах цього маленького, але такого… бажаного, такого сексуального чоловіка! От воно, те слово, яке відповідає самій суті Роберта, саме воно, оте американське сексі відповідає усій його суті, саме чоловіче начало, чоловіча тваринна суть самця, добре відполірована вихованням, струмує з кожного його руху, кожного жесту. Кожен рух його зараз вкрадливий і запопадливий, погляд неприховано-відвертий, і вогник, що горить у цьому погляді, — це вогонь запаленого шнура, який відлічує секунди до вибуху.

А їй належить бути холодною. Вона не повинна помічати чоловіків. Вона не може збуджуватися, не повинна відповідати на залицяння і в жодному разі не мати того, що називають коротким словом «секс», бо тоді вона провалить те, що називають поважним словом «місія».

Як ускладнилося все в її житті зараз! Їй так багато можна, у неї — безліч можливостей. Але й суттєві обмеження. Наприклад — це. Вона повинна зараз вийти із приємної запашної води, яка хоч трохи приховує її від цих пронизливих чоловічих очей… Та сором навіть не в голизні тіла, а в його недосконалості! В отих широких важких стегнах, шкіра яких — справжнісінька лимонна кірка — це по-теперішньому називається целюліт, в отих невеличких, схожих на дві складочки шкіри, грудях, які просто не можна показувати чоловікам, якщо хочеш залишатися бажаною, в отому густому волоссі на ногах…

Наче зрозумівши момент, голубе світло притишило сяйво, стало майже синім.

— Дайте руку, пані Адо, — терпляче чекав Роберт Олександрович.

І вона наважилася вийти з води. Почувалася зовсім не Венерою. Не дивилася униз, на своє тіло. Чомусь, коли не бачиш себе, здається, що ніхто не бачить. Кілька кроків до невисокого масажного столу здалися неймовірно довгими і полегшення опанувало нею, коли довелося лягти на цей обтягнутий гладенькою білою шкірою стіл обличчям донизу. Наче сховалася від усього світу.

Масаж? Ні, це було зовсім не те, на що вона сподівалася. Він вкривав її спину, сідниці, ноги якимось густим кремом із гострим запахом… Вона не могла сказати, на що схожий запах — жодна трава, жодні ліки так не пахнуть. Його руки здавалися дуже великими, вони наче охоплювали її всю водночас. Спершу ніжно-обережні, рухи ставали все енергійнішими, мабуть, крем потрібно було втирати в тіло. За кілька хвилин Ада вже не відчувала сорому — тільки задоволення розслабленого, відданого на волю чужим рукам тіла. А руки виконували свою роботу віртуозно — кожен міліметр її тіла отримав свою дозу й цілющого крему, і шаленої енергії, що струмувала з пальців цього маленького чоловіка. О, як це класно, хотілося стогнати, і тільки зусиллям волі Ада стримувала звук. Іще, іще! Ніхто ніколи не масував мою попу, мою здоровенну попу, мою величезну… ні-ні, вона навіть подумки не може назвати оте слово, яке рветься, яке наче вичавлюють з глибини її підсвідомого оті шалені руки, що мнуть, місять, розтирають, пощипують її сідниці не лише на поверхні, а у десь у глибоких глибинах, у недоступних окові таємних джерелах нестримного «хочу!» Ні, це вже й не попа, це вже зовсім інше… Знову дотик… Щось холодне… зовсім холодне, майже крижане на тіло, що пашіє жаром… А навіщо аж туди, так глибоко? Як холодно! Наче шматок льоду! Чи не для того, щоб вона охолола? Ні, від такого не охолонеш…

Хтось торкався її волосся, обличчя, Ада вже не розрізняла, хто.

Якось само собою вийшло, що масажний стіл кудись подівся, наче підлога всмоктала його — і вона лежала в невагомості, наче оті чарівні руки утримували її горілиць у голубому сяйві, наче повітря згусло враз і змішалося із цілющою водою, густим чудо-кремом, із запахом та музикою, наче ці чудо-руки замісили все, разом із її невагомим тілом, в одну чудо-суміш, повну насолоди і бажання… У чудо-суміш замішують її руки, ноги, живіт… І груди… Як сталося, що вона лежить обличчям до його обличчя, що бачить ці чорні вуглини очей, в яких вогонь бікфордового шнура горить все ближче і ближче? Диво… А що тут не диво?

Тепер запах інший… І колір крему, мазі, пасти — невідомої субстанції, яку він невідомо звідки бере, також інший — криваво-червоний… Чи не залишиться плям на одязі, адже вона сьогодні у дорогій сукні… Які дурні думки спадають із цієї високої, як небо, стелі… Якими маленькими і ніжними стали його руки… Як давно жодна чоловіча рука не торкалася її грудей! І чоловіки обминали, й вона сама не хотіла — не відчувала задоволення, мабуть, разом із дівочою пружністю поморщилося і бажання… Та зараз… Червоно-криваві пальці ведуть чарівні кола, викреслюють, малюють… Виминають, виліплюють з її плоті оте омріяно-пружне, омріяно-красиве тіло… Хіба цей чоловік лікар? Косметолог? Навіщо, чому, за яким дозволом він робить усе це з нею? Хіба такі послуги значаться у них у прейскуранті? Хіба при цьому він мусить дивитися своїми пронизливо-чорними зіницями туди, де не бував іще чоловічий погляд? Хіба йому дозволено закрадатися із оцим бальзамом, що гостро пахне і видається то гарячим то холодним, в усі куточки її тіла? А хіба вона не розкрилася перед його руками, немов книжка? І навіть не помітила коли…

Невже це так приємно? Невже вона усе життя ховала від себе це відчуття солов’їного тьохкання навіть не в грудях — десь в іншому, глибшому і потаємнішому місці… Втім, зараз потаємних місць уже не залишилося… Усі листочки-пелюсточки її тіла перебирали та самі маленькі, чомусь прохолодні, щоб відчувався кожен дотик зокрема, пальці. О, як їй там гаряче, о, як їй там холодно, о, як гостро!

Чий це стогін сповнює кімнату, звучить, наче соло для жіночого голосу з оркестром? Невже її власний?

Що роблять її руки? Невже вони шукають чоловічого тіла, яке так близько, яке робить із нею це сороміцтво, це неподобство, всю цю гидь, невже це вона завиває немов хтива сука, невже це вона розставила ноги, де горить, палає пекельним вогнем оте криваво-червоне, ота мішень, яка аж горить від бажання бути пронизаною стрілою… Та хіба ж це стріла? Це скоріш довбня, товста й замашна… Як же сталося так, що це опинилося в її руках, що її чіпкі пальці судомно захопили в полон і тримають те, що не вільно називати у товаристві?

Невже це її груди роздулися, мов повітряні кулі, і займають половину кімнати? Невже це її соски перетворилися на стріли і шукають жадібні вуста, які мали б увібрати їх у себе? Що роблять її руки? Невже вони намагаються знайти застібку на чоловічих штанях? Невже вони її вже відшукали? Невже все це робила вона, дівчинка з порядної сім’ї, порядна жінка з доброго товариства?

— А тепер, світла пані Адо, можете одягатися. Прошу вас три дні не приймати ванну і не мити навіть обличчя.

Що це за голос? Невже цей голос може належати чоловікові, який щойно робив із нею все це? Цей спокійний, холодний, незворушний голос! А вона завивала, мов сука в нападі тічки, вона шукала його тіла, вона знайшла його, вона була готова на… Він знає. Він бачив, він внутрішньо сміється, регоче, кепкує з неї. Він залишився холодним! Навіть ота його замашна довбня у штанях, що не змогла опиратися спокусі, залишилася холодною, навіть вона зміїно сміється з неї!

Вона б розірвала на клапті будь-кого в такій ситуації. Але змушена була стриматися. Повернути собі рівновагу, змусити легені дихати рівно, відігнати фарбу зі щік. Зразу відчула себе голою жінкою в компанії одягненого мужчини. Нічого більш неприродного і принизливого не буває. Залишалося теревенити про щось нейтральне.

— Ці ваші процедури, Роберте Олександровичу… Вони занадто… сильнодіючі… здається, у мене щось із головою… щось не те… І відчуття, що шкіра горить…

— Так триватиме три дні. Доведеться потерпіти. Зате ви вже сьогодні побачите зміни у своєму тілі. І ці зміни вам сподобаються. Вони варті того, щоб трішки потерпіти. Краса вимагає жертв.

— Вимагає, — погодилася Ада. Ще й яких жертв! — І три дні не приймати ванну?

— Це необхідно, щоб суміш повністю всмокталася, змивати її не можна. Обличчя також не мийте. Через три дні — знову до нас, повторимо процедуру.

Від слів «повторимо…» голова пішла обертом і холодна кулька десь усередині, що пашіла дивним жаром криги, запульсувала, посилаючи сигнали бажання повторювати щойно пережите ще й ще раз.

На знак прощання він поцілував їй руку. Легко, майже невідчутно торкнувся губами.

Руки… Ада глянула на свої руки і здивовано підвела брови — вони наче належали іншій Аді, отій студентці, яка двадцять років тому закінчувала інститут. Глибоко вдихнула. Дихалося напрочуд легко з двох причин — чудодійний бальзам, мабуть, мав якусь бронхолітичну дію, і ще — вона не одягнула бюстгальтер — він просто не налазив на її груди, які знову ж таки в чудодійний спосіб виросли, немов повітряні кулі, щось наповнило зсередини ту напівпорожню оболонку, на яку перетворили їх роки. Чудеса тривали.

Щойно діставшись додому, Ада зігнорувала чемне «Прошу до столу, світла пані!», яким зустріла її Анна, вона побігла нагору, до свого великого дзеркала, роздягнулася і… Довелося заплющити очі! Із дзеркала дивилася на неї вона сама, але на двадцять років молодша. Ні, навіть не вона сама — це була жінка її мрії, така, якою б Аді хотілося бути — із повними красивими грудьми, з тонкою талією… Але ноги… Оті її товсті ноги анітрохи не змінилися. І волосся менше не стало. Наче навіть його трохи побільшало. А темний трикутник між стегнами збільшився, густо закучерявився і виліз поза те, що називають «межами бікіні». Іншим разом допомогла б бритва, але Робі суворо заборонив торкатися заповідного лісу. Але ж це навіть красиво. Це на любителя.

Підійшла ближче, щоб роздивитися до пуття обличчя. Вивчала кожну рисочку, кожну колишню зморщечку відшукувала — і не могла знайти! Личко стало немов яєчко — підтягнулося підборіддя, зникли складки, які вже закарбував час наче навіки, шкіра натягнулася, волосся стало блискучим, густим і… і чорним! Вона не могла пригадати, щоб хтось фарбував її коси. Так, чиїсь руки, можливо, і не руки Робі робили щось із її волоссям, але фарбувати?

Колір волосся став таким, яким був у молодості, ще до того, як вона почала фарбуватися під платинову блонді. Воно теж наче помолодшало — перетворилося із сухого пожмаканого нескінченним фарбуванням на свіже, пружне, заблищало…

Торкалася себе — і не вірила, що це вона. Він справжній чарівник, цей Робі. Справжній чарівник і… О, який мужчина… Заплющила очі, повернула собі частинку того відчуття огорнутості його руками і знову застогнала тихо від майже спазму, майже болю десь у глибині її глибин, отам, де пульсувала якась судинка, що прокинулася зі сну, ожила і навіть трохи заважала. Три дні не приймати ванну… А навіщо? Їй зовсім не хотілося змивати із себе це чудо, цей бальзам молодості, і ще — дотик, дотик його чарівних рук… рук… рук…