Місто карликів

Розділ IV

Ці години, коли лікарня завмирала після важкого і для лікарів, і для хворих трудового дня, коли в ординаторській западала пронизлива до неможливого тиша, коли можна було увімкнути музику і під спокійні переливи старого доброго оркестру Фаусто Папетті розслабитися і погортати історії, переглянути записи, підтягнути хвости за недосвідченими інтернами, переконатися, що всі ліки, якими доповнили лікування на обході, перенесені до листків призначень, ці години спокою і розслаблення були для Ади найкращим часом доби.

Ця музика, ці знайомі, слухані-переслухані мелодії не набридали, заспокоювали… Вони означали — все гаразд, напруження попустило, поки що нічого екстраординарного не сталося. Можна пересісти з-за робочого столу отуди, в куток, де м’яке крісло, де маленький столик, чайник і кілька різнокаліберних горнят — нових, сучасних, різнокольорових і з різними написами — такі горнята дарують лікарям представники фармацевтичних компаній, щоб не забували назв препаратів, які вони рекламують. Щоб пам’ятали навіть відпочиваючи — на кожному горняті назва і логотип. Ада не любила пити з них каву — тільки зі своєї старої, улюбленої чашки. Втім, нещодавно у неї з’явилася іще одна улюблена, але пити каву на роботі з горнятка, яке коштує чи не сотню доларів — перебір!

Цей сервіз, власне, навіть не сервіз, бо чашок та блюдець лише два, подарувала їй нещодавно пані Аріадна. Звісно, це не купа скла на дванадцять персон, але хіба у кількості предметів цінність! У цих тонких, майже прозорих, зі справжньої старовинної китайської порцеляни горнятках приховувалося щось особливе, притаманне отаким речам — не з конвеєра, не з гуртової закупівлі, а своє, індивідуальне. Кожне горнятко з отих двох, що залишилися, розписане по-своєму, чайник та блюдця мають інший малюнок, хоч зроблений, безумовно, одним художником. Пані Аріадна пояснювала, що на них зображені моменти чайної церемонії. Цукорниці не було. Не тому, що розбилася, а тому, що китайці цукру до чаю не додають, тому й предмет сей у сервізі зайвий. Цукор насипали до якоїсь особливої форми чаші. Для чого вона служить у китайській церемонії, навіть пані Аріадна не могла сказати. Не пригадувала, скільки цьому сервізу років, хто і коли купив його. Він передавався в їхній сім’ї з роду в рід, так само, як будинок, меблі, прикраси, книги.

Цікава жінка, цікавий будинок, цікаве усе, пов’язане з нею. Цікаве і якесь загадкове. І хвороба її не зовсім зрозуміла… Ада гортала історію, переглядала записи електрокардіограми. Навіть дивно, що у жінки такого віку настільки здорове — органічно, фізично здорове серце! В історії хвороби вказано вік — сімдесят шість років. Дивно. На вигляд — ледь за шістдесят. Чудово виглядає. І водночас здається, що їй значно більше. Якась несучасна вона, наче з іншого світу. З того, де носили отакі довгі сукні, отакі халати з хутряною облямівкою по коміру, зі світу, де розмовляли повільно і наче роблячи ласку, де посміхалися, наче даруючи маєток. Де дарували, таки даруючи маєток! Ада навіть не бралася рахувати, скільки може коштувати в українській чи американській валюті оцей подарунок — справжня китайська порцеляна! Про таке кажуть — немає ціни! Таке справді можна хіба отримати у спадок! Ада знала — вона не розлучиться із цим коштовним дарунком ніколи! З доброї волі — ніколи.

Пані Аріадна Адамантська займала окрему палату — невеличку, з усіма вигодами. Зазвичай у таких палатах лежать хворі із сімей «нових українців» — за додаткові зручності доводиться платити. У пенсіонерів таких грошей не буває. Але пані Адамантська з витратами не рахувалася. Пенсію отримувала невелику — мінімальну, як кажуть, вона ж ніде за своє життя не працювала, але гроші у неї були. Звідки — ніхто не знав. Мабуть, продає щось зі свого багатого будинку, в якому, подейкують, стільки коштовностей!

Ада прихопила історію хвороби і подалася довгим коридором до палати № 13, де лежала хвора. Ця палата частіше за інші стояла порожнем — відлякував «нещасливий» номер. Хворі вибирали інші, намагалися у скрутну хвилину обминати навіть таку потенційну небезпеку. Але пані Аріадна виявилася не з тих, хто зважає на забобони.

— Як ви, Аріадно Адамівно? Тиск міряли? Не підвищувався?

Ада намагалася розмовляти отим завчено-оптимістичним тоном лікаря, засвоєним ще з часів студентства — так їх вчив професор-кардіолог Карапетян. Лікар, мовляв, повинен нести хворому надію на швидке одужання.

Усупереч оптимістичним висновкам кардіограми та інших показників, які належить оцінювати як об’єктивні, суб’єктивно стан хворої на жоден оптимізм не налаштовував. Вона слабнула просто на очах. Дивно.

В історії належалося б писати — стан середньої важкості. Чому? Бо бліда, бо слабка, бо підводиться з ліжка лише за потребою, бо в очах якась всесвітня втома, бо руки лежать так немічно поверх ковдри, бо губи не підмальовані помадою, як раніше, бо волосся просто зачесане, а не вкладене у зачіску, як завжди. Хіба це все запишеш у лікарський щоденник? На посміх колегам хіба. Це ж нормально для хворої людини. А для деяких здорових теж. Але не для пані Аріадни, не для неї…

— То який у нас тиск? — не таким вже оптимістичним голосом повторила Ада.

— Тиск? Тиск, мабуть, нормальний… Не у тиску справа, пані доктор, і ви це знаєте, — посміхнулася майже бузковими губами хвора. — Просто мій час закінчується…

— Час? Який час? — школа професора Карапетяна волала — усміхайся і вдавай оптимістичну дурепу! Здоровий глузд і досвід стверджували — пані має рацію.

— Мабуть, мені час додому… — зітхання не жалю, не потреби співпереживання вирвалося з грудей старої жінки — аж тепер стало видно, наскільки старої.

— Додому? Але ж лікування…

— Не в лікуванні справа, Адочко, видно, цього разу мій час таки закінчився.

Вона знов усміхнулася. І щось змінилося в обличчі… Ні, не шкіра, жодна зайва зморшка не перекреслила високого чола, ні, не колір волосся — густого, чорного із зовсім непомітною сивиною, ні — нічого не змінилося, і все-таки щось зникло.

— Я проситиму вас, Адо Адамівно, можливо, про щось дивне. Але не відмовляйтеся одразу, подумайте, — хвора зачекала трохи, наче, щоб сформулювати думку, а може, щоб зібратися на силі. — Ви знаєте, у мене нікого немає. Коли я… — вона не знайшла в собі сили сказати «умру», обійшла це слово іншим — «піду»: — Коли я піду, нікому буде залишити мій будинок і все, що в ньому… Але я не можу передати це будь-кому. Є певні вимоги…

В Ади тихо пішла обертом голова. Передати… Будинок і все, що в ньому… Ні, мабуть, їй це сниться… Такого не буває… Будинок і все, що…

— Не відповідайте одразу. Зараз не треба. Я все розповім там, удома… Хочу, щоб ви знали наперед — все не так приємно, як може здаватися. Коли щось дають — чогось і вимагають. І ніколи не знаєш, чого буде більше — того, що отримаєш, чи того, що мусиш віддати. Завтра я піду додому. А післязавтра ви прийдете до мене. Одна. І нічого не кажіть ні матері, ні дочці. Де неодмінна умова. Потім розповісте, коли приймете рішення. Це буде нелегке рішення і нелегка робота, хочу, щоб ви знали заздалегідь. Зараз ніхто не повинен впливати на ваш вибір, ніхто. А це вам. На знак подяки за лікування. I як…

Хворій забракло повітря, вона вдихнула кілька разів, зачекала, коли перестане стукати так безладно серце.

— Це — вам.

Вона зібралася на силі, зняла коштовний перстень із червоним каменем і одягла його на безіменний палець правої руки Ади. Перстень, що здавався величезним, виявився саме потрібного розміру, одягнувся легко і виглядав так, наче вона носила його багато років.

Про ціну годі й здогадуватися! Масивне золото старовинної роботи, рубін неймовірної для натурального каменя величини… Справді, подарунок царський…

— То завтра я піду додому, гаразд?

— Аріадно Адамівно, може, трішки пізніше? Завтра ми чекаємо професора з Києва, він відомий кардіолог, хірург, може порекомендує щось для вас?

— Люба моя, мені вже не допоможе ні хірург, ні професор…

— Але я записала вас… Буде незручно…

— Гаразд, я зачекаю…

Чомусь рука без персня здавалася беззахисною і старечою… Вона має рацію, ця дивна жінка, її час на цьому світі лімітовано…

Належало б думати про завтрашній візит київського гостя. Подейкували, що його запрошують до них головним лікарем кардіологічного центру. Це, звичайно, важливо, без доброго керівника пуття не буде, іншим разом Аді вистачило б цієї теми для обговорення з подругами на літр кави, але перстень на пальці, але щойно почуте — «... будинок і все, що в ньому…» — налаштовувало на зовсім інше. Відділення, центр, головний лікар — все це якось віддалялося, ставало не таким важливим. Зараз важливо інше — чи вдасться укоськати стару. Вона сказала своє слово. Будинок і все, що в ньому… Це неодмінно дістанеться їй, Аді! Чого б не коштувало. Чим би не довелося заплатити!

Як там вона сказала — «коли щось дають, чогось і вимагають, і ніколи не знаєш — чого більше». Якось так… Ніколи не знаєш, чого більше? А чого від неї можуть вимагати? Та не життя ж! А може, життя? Може, вона не вийде із цього дивного будинку?

Дурниці! Сучасна жінка, а думає про якісь неможливі в цивілізованій країні речі. Звісно, ніхто просто так нічого не дає. Скільки старих людей домовляються з молодими про те, щоб доглянути до… з умовою успадкування житла.

Тут не цей випадок. Не догляду, не матеріальної допомоги потребує Аріадна Адамівна, чогось іншого. Завтра розповість…

Адамівна. Так дивно! Вона теж Адамівна! Мабуть, їх таких дві на все місто, у кого батько називався Адамом. Нічого дивного, звичайне польське ім’я, тут, неподалік від польського кордону, такі імена не рідкість, дивно інше — історія цього імені. Батько Ади називався звичайно і просто — Петром. Але мама чомусь категорично наполягала на тому, щоб він ще до весілля змінив ім’я і став Адамом. Чому Адамом — зрозуміло. Адину маму звали Євою.

— Вам би, дорогі батьки, не дочку і сина, а двох синів народити — Каїна та Авеля, — сміялася колись Ада.

А мати не сміялася, напрочуд серйозно сприймала все, пов’язане з їхніми іменами.

От розповісти б про все почуте сьогодні мамі! Чому пані Аріадна забороняє?

Мама зрозуміла б. І підтримала.

Будинок, і все, що…

Таким аргументом розбивають який завгодно опір. А опиратися в їхній родині нікому. Голова сім’ї — Ада. Мама і донечка Аліна — лише слухняні і вдячні виконавці її волі. Мама з дитинства молилася на Адочку — найвродливішу, найрозумнішу, найкращу, А тепер вони удвох моляться на Аліночку — найвродливішу, найрозумнішу…

Біда в тім, що після батькової смерті довелося їхню велику гарну квартиру в центрі міста розміняти на дві — однокімнатну (для брата та його дружини) і ту, де вони оселилися з мамою та Аліночкою — дві кімнати й крихітна кухня. Мама ледве розмістилася в маленькій спальні, а їм обом — Аді та Аліні — довелося ділити хай більшу, та одну. Отак і живуть — ані хвилини спокою. Аліночку можна зрозуміти — дівчинка вже велика, хочеться і музику послухати, і подруг запросити. А куди? Тому й затримувалася Ада на роботі допізна — тут у неї свій кабінет, навіть переночувати можна при потребі — диван, чиста постіль, телевізор.

— Адо Адамівно, може, додому підкинути? — зазирнув лікар відділення, Олександр Петрович. — Ви скоро?

Ада швидко скинула халат, глянула в дзеркало — волосся розтріпалося, а загалом нічого. Цей Олександр, Шурик, як його лагідно називали, симпатичний мужчина. На зріст, щоправда, невеличкий, та ще й одружений, але яке це має значення у нашому повному змін світі! Сьогодні одружений — завтра розлучений! А якщо у неї буде будинок і все, що в ньому — о, запевняю вас, панове, черга на руку і серце стоятиме до кінця коридору! Розлучених чоловіків найбільше лякає побутова невлаштованість. А якщо до симпатичної жіночки, та під крилечко, та в затишну хатку, то… Ні. Ми ще подумаємо! Ми достойнішого знайдемо!

Шурик щось говорив усю дорогу, не просто так найнявся таксистом завідувачці, він нічого просто так не робить. А вона майже не слухала. Думала про те… Про те, як утриматися і нічого не розповісти своїм.

Ранок прилетів рожево і гамірно. Як завжди перед візитом начальства санітарки мили-перемивали палати, медсестри перевіряли, чи всі інструкції висять у відповідних місцях, чи порядок у палатах, чи немає чогось зайвого у холодильниках. Хто його знає, те нове начальство, чого йому забагнеться? Бувають такі, що й навколішки не повстидаються встати, і під ліжка зазиратимуть, щоб перевірити…

Гості з’явилися несподівано і тихо.

Аді відібрало мову — Орест! Смереканич! Той самий, на якого зглядалися усі дівчата школи! Який же гарний! Трохи посивів, але в його волоссі сивина мало помітна, та й мужиків його віку вона тільки прикрашає. А плечі! А руки… От якби обняв…

— Наш майбутній керівник, Адо Адамівно! Доктор наук! — запопадливо заглядав знизу вгору, намагаючись упіймати погляд нового начальника теперішній в.о. головного лікаря.

Які вони всі маленькі поруч із Орестом! Він іще в школі був на голову вищим за більшість однокласників. І не тільки через акселерацію. Була іще одна причина, особлива, тільки для їхнього міста.

Орест також упізнав колишню однокласницю. Привітався.

— Знайомтеся, Софіє Андріївно, завідувачка відділення, Ада Адамівна, — відрекомендував Аду якійсь невисокій жінці поруч із Орестом в.о. — А це наша гостя, Софія Андріївна Зорич, доцент кафедри акушерства та гінекології, відома письменниця і… дружина Ореста Романовича!

Останній титул пролунав громом з неба. Так от на кому Орест оженився! Подумаєш, знайшов цяцю! Змінив шило на мило! Дочку дипломата на цю… Ну, нехай там навіть симпатичну, але звичайну жінку! Жив у Лондоні, чого йому бракувало? Аді легко було пригадувати чутки — місто гомоніло про цю історію довгенько, а вже однокласниці перемивали кісточки кумиру всіх дівчат школи ретельно і зі смаком. І, звісно, до пари йому могла б бути лише принцеса Діана.

Розпочався обхід.

А він тямить у кардіології, Орест. Навчився у своїй клініці з першого погляду бачити проблеми.

— Проконсультуйте цю хвору в ендокринолога, хай визначать рівень гормонів. Такі скарги і зміни з боку серця можуть бути результатом патології щитоподібної залози, — зауважив щодо пацієнтки, яку безуспішно лікували вже кілька місяців.

Аді аж кров в обличчя кинулася! Як вона сама не здогадалась! Справді — тахікардія, підвищена збудливість, жінка худла на очах, хоч їла за трьох… Де була її голова?

Вони обійшли майже весь відділ. Зупинилися біля палати № 13.

— Тут лежить хвора… Особлива хвора… Будете оглядати?

Мабуть, і таких хворих йому доводилося бачити, не тільки дітей.

— Скільки років пацієнтці?

— Сімдесят шість.

— Ну, більше за шістдесят… п’ять я б не дав. Ви зовсім не змінилися з тих часів, коли ми ходили до школи, пані Аріадно, — усміхнувся Орест і взяв хвору за зап’ясток. — Аритмія. А як щодо кардіостимулятора? Не думали? — запитав він не так хвору, як лікарку.

— Кардіо… що, лікарю? — усміхнулася хвора. — Тільки, будь ласка, жодних новомодних штучок на батарейках! Це не для мене…

— Чому ж ні? — присіла біля неї ця Софія… як її… Андріївна… ця дружина… Ада не могла зрозуміти, чому ця симпатична загалом жінка викликає у неї таку відразу, майже ненависть. Отак без причини, без жодного приводу, з першого погляду, просто через факт свого існування.

— Чому ви не хочете? Тисячі людей використовують цей спосіб і живуть нормальним, повноцінним життям. Орест Романович розповість, пояснить. І ви погодитеся, правда?

Ця жінка поклала пальці на променеву кістку пацієнтки елегантним жестом досвідченого лікаря. І диво дивне, чомусь пані Аріадна взяла її руку обіруч, поклала туди, де серце:

— Послухайте, лікарю. Хіба його вистачить надовго? Ні, мої дні полічені, хоч зі стимулятором, хоч без нього. Скажіть, якою фарбою ви користуєтеся?

— Якою фарбою? — не зрозуміла Софія Андріївна.

— Фарбою для волосся…

— Я ніколи не фарбую волосся, це мій колір. Вам не подобається?

— Який цікавий колір… Зовсім золотий… — замислено проказала пані Аріадна. — Зачекайте, не йдіть, посидьте отак ще хвилинку.

Аду аж пересмикнуло. Їй здалося, що ця гостя забагато на себе бере. Бач яка! Приїхала з Києва, то гадає, вона тут найкраща! І Ореста на собі оженила, і до пані Аріадни підбирається! Он як дивиться своїми голубими очиськами. Ще й посміхається!

— Гаразд, продовжимо наш обхід! — на правах завідувачки Ада повела майбутнього шефа далі.

— Зачекайте, пані Софіє, побудьте ще трохи зі мною.

Аріадна Адамівна не відпускала руку лікарки, тримала її біля серця.

Ада відчинила двері. Коридором крокував ректор, Георгій Григорович, зі своїм почтом — два проректори, декан. От від них шуму стільки, що й на вулицю чутно. Добре, що обхід майже закінчився.

Орестова цяця залишилася в палаті. Ада гірко картала себе за нетерплячку. Тепер вона не почує, про що розмовляє з нею пані Аріадна! Хвилини тяглися довго-довго. Про що можуть розмовляти двоє незнайомих людей?

Незнайомих? Але ж Аріадна Адамівна назвала її на ім’я! Ада добре пам’ятала — вона не представляла гостей, не називала імен!

Георгій Григорович метеором пролетів по відділу, всюди встиг зазирнути, все побачити, усім похвалитися, дати прочухана кожному, хто потрапив під руку. Ада теж отримала на горіхи за несвіжий рушник у маніпуляційній.

— Потрібен нам керівник нового типу, менеджер, так би мовити, ой, як потрібен! Щоб не тільки оперував, а щоб… підніс усю нашу кардіологію на новий, вищий рівень, так би мовити! Ну, як вам, Оресте Романовичу, наша клініка? Ходімо в хірургію! Це — моя гордість… А я вам іще і ваш майбутній кабінет покажу!

Потурайко розпочав свою звичну пісню — хвали мене, моя губонько! Видно, не першим гостям показував і розповідав.

— Зачекайте хвильку, а де Софія Андріївна? — озирнувся Орест, загубивши дружину.

— Не турбуйтеся, я проведу Софію Андріївну. Із задоволенням… — запропонувала свої послуги Ада. Перехопила погляд Ореста, глянула так, наче торкнулася. Ці знамениті сірі очі! Цей майже сивий чуб над високим чолом… От за кого варто поборотися! А вона тут — Шурик, Славко… Дрібнота!

Славко… На біду вона згадала про нього саме зараз. Невчасно. Про це — потім.

Так кортіло зазирнути в палату чи бодай послухати під дверима. Та хіба личить завідувачці тулити вухо до шпарки? Ада нетерпляче міряла кроками коридор. Цікаво, цікаво усе повертається! Стільки новин, такі перспективи! Ото правду кажуть росіяни: «Не было ни гроша, да вдруг алтын!»

Нарешті двері відчинилися.

— Софіє Андріївно, ходімо в хірургічний корпус, я проведу! — Ада перетворилася на саму запопадливість. Мабуть, доведеться дружити із цією цяцею, її так просто не позбудешся. — І про що ви так довго розмовляли з пані Аріадною? Ви знайомі?

— У мене тепер багато знайомих, яких я зовсім не знаю. Люди читають мої книжки і впізнають за фотографією на обкладинці.

Ада зітхнула вільніше. От у чому справа! Ну, звісно, це ж вона, та сама Зорич, книжками якої захоплюється півміста! Аріадна Адамівна — жінка освічена, культурна, вона читає безліч книг, її бібліотеці може позаздрити й міська книгозбірня. Робити їй нічого, от і гортає сторінки на сон грядущий знічев’я старенька. Ада якось позичила одну з книжок, почала читати, але не подужала й половини. Занадто довго. Що там цікавого знаходять люди? От писала б коротенькі новелки — тоді інша справа.

— Так про що ж розмовляли? — Ада крокувала широким лікарняним коридором, відстукуючи каблучками елегантних білих босоніжок. Вона анітрохи не журилася тим, що ці звуки могли потурбувати хворих. Нехай чують — завідувачка йде!

— Розмовляли про кардіостимулятори і книжки. Пані Ар…

— Аріадна! — підказала незвичне для українського вуха ім’я Ада.

— Пані Аріадна запрошувала в гості. Але ми з Орестом Романовичем іще не вирішили остаточно, ще думаємо. Залишити клініку в Києві не так легко.

— Ну, про що тут думати! Орест… Орест Романович виріс тут, його всі знають, у батьків — хата, жити є де. І прийшов час, коли батьки потребуватимуть вашої підтримки і допомоги. У Романа Тарасовича із серцем зовсім погано… Лежав у нас кілька місяців тому, — пояснила свою поінформованість Ада. — От йому кардиостимулятор дуже потрібен. А ви думайте, вирішуйте. До осені ще далеко.

До осені далеко… Гори щойно зазеленіли. Але до початку вересня треба вирішувати.

Софія для себе вже вирішила. Їй тут сподобалося. Величезна лікарня — університетська кардіологічна клініка. Просторо, сучасно. Кафедра. Кабінет завідувача, навчальні кімнати. Лекційна зала на першому поверсі. Всюди комп’ютери, інтернет, екрани, кнопочки, нові сучасні меблі.

Єдине, що вони не побачили — кафедри акушерства.

— Ні-ні, зараз обід, все інше потім! — Георгій Григорович керував процесом жорстко, наполягати не випадало.

Коли всі пішли, Аді полегшало. Головний лікар — однокласник, та ще й такий красень — це спокусливо. Адже вона, Ада, жінка у самім соку! Що лицем, що фігурою — усім взяла! Плечі, руки, груди, талія… Щоправда, нижче талії починаються проблеми — надміру широкі стегна і затовсті ноги. Таки геть товсті! Та ще й порослі жорстким чорним волоссям. Що вона лиш із цим не робила! І голила, й епіляторами користувалася, навіть штучку таку новітню купила, яка вищипує волосинки. Скористалася нею всього раз — це треба брилою нечутливою бути, щоб переносити такі тортури! Краще вже носити колготки на тон темніші чи не вилазити з улюблених брюк!

Нічого, на всякий товар є свій купець! Славкові її попа подобалася. Ноги, мабуть, не дуже, але попа цілком.

Згадуючи Славка, Ада щоразу зітхала і поминала не дуже теплим словом матір. Чого їй бракувало? Дзюгала щодня — не пара він тобі, занадто простий, тобі треба не такого чоловіка, ти у нас варта кращого. Навіщо тобі цей селюк! От і додзюгалася — вже сім років Ада живе одна. Одна виховує Аліночку. Одна спить, одна вирішує всі домашні проблеми — а їх після батькової смерті чомусь виникло стільки — Щастигора, а зверху — ще одна! А Славко пішов угору — захистив докторську, став завідувачем кафедри. Вже й професора дали. І гроші непогані заробляє. Ендокринологія — дуже сучасно, дуже потрібно. Чому вона була такою дурною, чому послухалася матері!

Та основне — навіть не кафедра, навіть не натовпи пацієнтів, які у прийомні дні шикувалися під кабінетом професора Ярослава Богдановича Привроцького вже із самого ранку. Основною родзинкою у цьому торті виявився тато, отой простий собі сільський дядько Богдан, якого мати й за свата не вважала, і на поріг не пускала — куди там родичатися з якимось звичайним столяром! Ото родинонька! Ото запопала собі дівонька хлопця — село селом, тато — столяр, мама — на фермі! Що тоді Ада наслухалася співаного й казаного! І від матінки, і від таточка — тоді ще повного сил і можливостей полковника внутрішніх справ! Є що згадати!

Батько так і поривався підшукати для доні якогось офіцера із перспективних. То одного приводив до хати, то іншого. Файні хлопці були — що плечі, що погони. Але жоден з них чомусь не припав Аді до серця. До того ж, всі вони, як на підбір, сягали їй лише до носа, не вище. Що їй, під пахвою чоловіка носити, навіть при погонах? Куди їм було до Славкових плечей! Славко виріс у селі, на свіжому молоці. Мабуть, мама свого одинака молоком не лише напувала, а й у молоці купала — бо такий хлопець виріс — дівчата шиї звихували, оглядаючись. Високий, кремезний, широкий у плечах, лицем білий, чубом чорнявий — хоч у кіно знімай.

І характер золотий — спокійний, врівноважений. До того ж, закохався в Адочку з першого погляду ще на першому курсі.

Доля звела їх до однієї групи. Отак і проходили шість років за ручку — спробуй тут не закохайся, маючи щохвилини поруч закохані, чорніші за стиглі вишні, очі! Спробуй не відгукнися серцем на добре слово, на міцну чоловічу руку, яка готова підтримати щомиті — чи підказати латинську назву якогось горбочка на кістці, чи дати списати історію хвороби, чи понести напхану книжками сумку, чи заплатити комсомольські внески. Славко, здавалося, ніколи не був дитиною, юнаком, він одразу народився дорослим чоловіком — така доросла, по-сільському проста і по-народному мудра розважливість керувала кожним його словом і вчинком.

Декан помітив його у натовпі вступників одразу й призначив старостою курсу. Це, звісно, додавало можливостей, але й справ побільшувало. До того ж, Ярослав не вмів користуватися «службовим становищем» для здобування оцінок. Сидів у бібліотеці чи анатомці стільки ж, скільки й інші. Але природний розум, чіпка пам’ять та особлива здатність концентруватися на предметі, забуваючи про все навколо, поставили його у перший ряд однокурсників не тільки за вродою, а й за знаннями.

Їх обох узяли в аспірантуру. Звісно, Аді допоміг тато — начальник міліції, не жарти. Про Славка подейкували — ну, староста курсу, що ви хочете, таким пряма дорога на кафедру, але і викладачі, й Ада, і сам Славко розуміли — на цьому шляху самих зв’язків не досить, треба й власної голови докласти. Славко зробив дисертацію дуже швидко, практично за два роки, ще до закінчення аспірантури — «Ніколи в студентах засиджуватися, треба сім’ю годувати!» — повторював щоразу. Адину дисертацію дописували вже удвох, сама вона не дала ради, тому й на кафедру не взяли. Вони одружилися в аспірантурі — довгенько довелося Ярославові доводити своє право на серце і руку дочки полковника Хабарова. Нарешті батьки не витримали облоги — «Та нехай уже живуть, нашій Адочці такий чоловік і потрібен — щоб ноги мив і воду пив! — ділилася із сусідками мама. — На руках її носить, за зимну воду взятися не дає. І нехай носить! Він — хто? Звичайний собі хлопець. Сільський… Тато — столяр, мама — ой, хоч і не згадуй… А вона у нас — полковницька доня, в добрі виросла, хай у добрі й живе!»

Звісно, материнські мрії — Богові у вухо, але не той чоловік був Ярослав, якому сядеш на голову. «Живемо своїм домом!» — заявив одразу після весілля. «Вибив» кімнату в аспірантському гуртожитку. Довелося Адочці самій вчитися варити борщ, смажити котлети, чистити картоплю. Сподівалася, все це робитиме чоловік — а дзуськи, сільське виховання відводило чоловікові інші обов’язки — забезпечувати сім’ю, поповнювати бюджет, влаштовувати побут, та аж ніяк не бігати на кухню з каструльками-сковорідками. Це був перший облом. Інший чигав там, де й не сподівалася. Дитину народжувати теж довелося самій! Славко аж ніяк не погоджувався ходити вагітним двісті вісімдесят днів, носити великого живота, тужитися, годувати грудьми! Вмовити не вдалося! Це була пісня! Ада й досі згадує ці жахливі місяці зі здриганням душі й тіла. Але Аліночка, донечка, яку батько поривався разом зі своїми сільськими родичами назвати Христинкою (уявіть собі — Христиною!), і стала для матері і бабусі Єви тим світлим вогником, який зігрів життя і надав йому змісту, особливо після розлучення і батькової смерті.

Славко… Даремно вона послухалася матері, даремно. Ну, розлучилася, ну, сподівалася, що одразу вийде заміж, вже й кандидат намалювався — реальнішого не буває. А все зірвалося однієї миті, та ще й з такої причини, що ніхто й не подумав би! Досі сором згадувати… Через ноги! Через оті товсті, вкриті густим чорним волоссям ноги! І понесло ж її на отой пікнік! Ото сиди собі, жінко, вдома, готуйся до весілля, замовляй запрошення та капелюшок з вуалькою! Так ні, поперлася на озеро! На оте тепле навіть узимку озерце по той бік Щастигори, де полюбляють усамітнюватися закохані парочки. Озеро не просте, недарма ж сюди щороку прилітають на літо фламінго. Щоб побачити цих птахів, варто приїхати здалеку. Але дорога перекрита — заповідна зона. Пускають лише за особливими перепустками і по знайомству.

Озеро справді особливе, як і все, пов’язане зі Щастигорою. Вода у ньому додає краси жінкам і сили чоловікам — перевірено! От тільки Аді не пощастило. Пригріло весняне сонечко, роздягнулася, похвалилася дорогим купальником, блиснула молодим тілом, думала, не встоїть майор перед її звабою. Розлучений, старший за неї і на зріст нижчий — відшукати у Прикарпатську чоловіка до пари високій Аді — проблема не з легких, але «перспективний», як полюбляв казати батько. Роздягнулася, підставила тіло травневому сонечку.

А розлучений і закоханий майор втупився не в плечі — округлі j й красиві, не у груди — невеличкі, навіть маленькі, і не дуже гарної форми, не в талію — не таку, як у дівоцтві, але ще не надто широку. Він не зводив очей з її ніг!

Ой, ті ноги! Природа, здавалося, витратила весь час і зусилля для створення досконалої верхньої частини тіла, а на ноги забракло часу. Не матеріалу, ні, цього — аж надмір, а саме часу на виточування зграбного колінка, крутого стегна, акуратної литочки, тонкої стопи з кругленькими пальчиками. Отой, хто створював її ноги, скористався для цього сокирою — врубав тричі — два рази з боків, раз — посередині, ото й усього, та ще й сипонув без міри насіння для волосся — росло як дурнувате, а від засобів, якими вона намагалася із цим лихом боротися, тільки густішало й кучерявилося. Не волосся — колорадський жук — чим більше травиш, тим краще множиться!

Майор, мабуть, був із гурманів, полюбляв жіночі ніжки… А щоб ти жаб’ячими ласував, чорте хтивий! А щоб ти на слонисі оженився!

Та минулого не повернеш. Планувала — з одного заміжжя — в інший, вдалий з усіх точок зору шлюб, а вийшло… Повернулася до батьків, додому. Брат скрипнув зубами — довелося їм з дружиною потіснитися. Три господині на одній кухні — це пісня про павуків у банці. Розміняли квартиру. З братом та особливо з його дружиною при тому розсварилися до смерті.

Та навіть тепер Ада згадувала оті роки в аспірантському гуртожитку з Ярославом як найкращі у своєму житті. І мати іноді зітхала — даремно вона доклала таких зусиль, щоб розлучити дочку із зятем. Хто ж знав, що все так обернеться! Хто знав, що сільський парубок виявиться таким чіпким до роботи, що хворі до нього тягнутимуться, як до рідного тата, що докторську напише, що звання отримає, і головне, що його батько — ганьба для полковницької сім’ї — простий собі столяр, виявляється, зовсім не простий! Поїхав до Америки, до сестри, а там прилаштувався дуже навіть непогано. Заробляє такі грошества, що тут нікому й не снилися! Тутешній нарід за кордоном що робить? Попи панам миє! Сміття збирає! А чому? Бо руками нічого більше робити не вміє, а головою працювати американці й самі можуть, нема дурних. А цей простий собі столяр знайшов таку працю, щоб виготовляти дорогі меблі — з усілякими завитками, зі справжнього дерева. Коштує кожна дерев’яна штучка стільки, що вам, людоньки, й не снилося! Продукція — тільки для мільйонерів! І заробляє цей звичайнісінький собі столяр таку купу грошей, що синочок вже й до хати прицінюється! І не будь-де, а на Панській вулиці!

Панська вулиця — це навіть не стара, а народна назва вулиці, яка вела до вершини Щастигори. По-справжньому — вулиця Коперніка, і по-старому, з часів Польщі, і по-новому — совєти не змінили назви, адже Копернік — революціонер в астрономії — мав славу борця за науковий світогляд, його ім’я ніяк не шкодило радянській владі, навпаки, він виступав проти релігійних потрактувань теорії будови світу, тому був сопричислений до героїв від науки поряд із Галілеєм.

Вулиця пологою стрічкою огинала гору. Широка й брукована там, де шикувалися один при одному старі, «панські» будинки, вона поступово вужчала, ставала крутішою, а далі переходила у стежку для тих, хто протоптав її, здираючись до вершини, до отого вулканового жерла, кратера, що дихав то димом, то парою, то попелом, немов живий.

Будинок з лівого боку вулиці — мрія кожного заможного мешканця міста. І самі будинки — кожен з них, мов маленький замок, і земля навколо — чималий шмат від вулиці — майже до вершини, кому на скільки вистачило розмаху — не просто дорогі — дорогоцінні! Адже кожен господар розвів виноградник, і за довгі роки лози визріли і давали виноград, кожна ягода якого — на вагу золота, бо крапля вина — дорожча за золото. Про особливі якості «Щасливого» вина розповідали легенди — воно і лікує, і щастя приносить… Коштувало вино дорого, але мало хто його продавав — тримали для себе, для потреб родини.

На цій вулиці жили відомі люди — голова держадміністрації (не персонально хтось, а той, хто на цей момент обіймав посаду, а змінювалися вони частенько), прокурор, відомий письменник, що написав книгу «Щастигора», якою уславив і місто, і гору, і самого себе на всю Україну. Тут жили й старі мешканці, будинки яких переходили до нащадків з роду в рід — лікарі Смереканичі, Полянські, та й сама пані Аріадна Адамантська — самотня, багата, загадкова.

Доктор Полянський, відомий хірург, помер кілька років тому, і вдова, не в змозі утримувати на свою пенсію такий великий будинок, шукала покупця. От цей будиночок і приглянув Славко…

Втім, зараз в Ади з’явилася нагода стати Славкові якщо не знову дружиною, то сусідкою — формулювання — «Будинок і все, що в ньому» — не давало їй цієї ночі заснути. Вона заздалегідь погоджувалася на всі умови, які могла висунути стара пані — ну, що це може бути? Доглядати, прибирати, підтримувати родинне гніздо в чистоті і порядку? Які інші обов’язки можуть лягти на її плечі окрім таких звичайних для доброї господині вимог? Про це вона довідається завтра. А сьогодні — треба виписати хвору. А перед тим — оглянути, дати рекомендації.

Зиркнула на перстень з рубіном, який так звично влаштувався на пальці, наче носила його вічність. І як це мама учора не помітила обнови?

Двері в палату № 13 відчинилися наче самі собою.

— Я вже готова.

Пані Аріадна сиділа на ліжку, зачесана, вбрана, і якби не уривчасте дихання, здавалася б цілком здоровою — до молочної блідості її обличчя всі давно звикли — така, мабуть, шкіра.

— Я викличу вам таксі, пані Аріадно, — запропонувала Ада.

— Спасибі, мене відвезуть.

Ада не питала, хто. Цього чоловіка у місті знав кожен. Знав, заздрив, співчував. І ніхто не міг зрозуміти, як йому вдається все те, що вдається!

Його звали Роберт. Був колись такий фільм, Ада вже й не пригадувала, про що, але назву пам’ятала.

Роберт Олександрович. Пишно, розкішно навіть. Красивий мужик. Обличчя із мужнім підборіддям, мов у римського гладіатора, волосся, наче щойно з перукарні — густе, чорне, блискуче, мов собачий ніс. Одна біда — зріст. Метр сорок з капелюхом — це не приказка, а сувора реальність. Його очі були на рівні Адиних грудей. Ніколи не дивився у вічі, не любив задирати голову, тому здавався зверхнім. Зверхнім не тому, що дивився згори вниз, а тому, що кожен, хто хотів спіймати цей важкий, пронизливо-чорнильний погляд, мусив схилятися і зазирати панові до віч знизу вгору. У розмові із жінками його позиція залишалася незмінною — очі на рівні грудей тільки груди й обсервували. Причому так фізично відчутно обмацуючи отим чорнилом, що навіть у найнейтральніших пінгвінохолодних дам соски вже на третій хвилині спілкування твердли, у непристойний спосіб напинали тканину ділової блузки чи прострілювали майже наскрізь маленьку чорну сукню від Шанель десь на бенкеті чи коктейлі. Про сексуальний темперамент Робі ходили легенди, про фізіологічні параметри — також, дивувало, як йому вдається залишатися самотнім вовком при такій кількості грошей та закоханих жінок, яким начхати на віддаль від його черевиків до чуба.

Машина Робі виглядала обернено пропорційною зростові — величезний чорний джип. Він підкорював кермо одним пальцем лівої. Силою для своїх сантиметрів він володів неймовірною — Ада не здивувалася б, якби він узяв її на руки і поніс, не захекуючись…

Оце так подумала! Щоб оцей карла взяв на руки? Її, високу, ставну, зі статурою принцеси Діани?

Щоб узяв і поніс… Куди носять жінок на руках? Зазвичай це недовга дистанція — до найближчого ліжка…

Щоб узяв і поніс… Чому ж Робі? Чи їй уже так хочеться, щоб носив, що аж байдуже хто? Ні, не байдуже. Робі…

У ділових колах Роберт Олександрович Ростоцький належав до найвищої вагової категорії — кілька автозаправок — POP, величезний супермаркет майже у центрі і ще два недобудованих у мікрорайонах, завод з випуску мінеральної води, один діючий санаторій і ще один — в проекті. Отакий собі карлик-гігант.

Дивувало, що пов’язує його з пані Аріадною. Подейкували, що він її небіж. Але ніхто не міг пригадати якогось брата, сестру, чи інших родичів самотньої пані. Може, позашлюбний син? Бо чим іще тоді пояснити, що мужик, під яким ходить півміста, кидається на допомогу старшій пані щоразу, як вона його викликає. Не телефоном навіть. Як він дізнається, що її поклали в лікарню чи виписують додому, чи потрібні ліки, чи просто хочеться побазікати — загадка.

Їх пов’язують гроші! Цей геніальний висновок влаштовував усіх і пояснював усе.

— Оце і всі ваші речі? Не густо… — Роберт Олександрович однією лівою підхопив пакети, а правою узяв під руку саму хвору.

Вона сперлася на його правицю так упевнено, що видно було — не вперше. Озирнулася:

— Пані Адо, я чекаю вас завтра о шостій.

Жодних — чи вам зручно, чи знаєте дорогу? О шостій — і крапка. О шостій — і скінчена мова.

Ада довго дивилася з вікна услід цій дивній парі. Знала — вони розмовляють зараз про неї. Тому не здивувалася, перехопивши погляд Робі — він озирнувся і глянув на вікно її кабінету. Гостро, оцінювально.