Місто карликів

Розділ II

— Оресте, ми, нарешті, поговоримо спокійно?

Дивна річ, упродовж всього перебування спершу в Мілані, потім у Венеції, навіть у літаку, навіть у таксі з Борисполя маленький чоловічок із грізно-гризучим іменем не залишав їх на самоті ані на хвилю. Коли таксист висадив цього неспокійного пасажира, що без кінця ділився власними враженнями від перебування на конгресі, зрідка перебиваючи монолог рекламною паузою власного університету та власної непересічної особистості, біля залізничного вокзалу, в машині запали такі тиша і спокій, що всі намагання радіоприймача щось їм заподіяти вилітали у віконце марно й порожньо.

Навіть удома Софія спершу розчинила усі двері, зазирнула в усі кутки, пересвідчилася, що Георгій Григорович фантастичним чином не проник до помешкання через кватирку чи просто крізь стіну, і аж тоді присіла на диван, знеможено простягнувши ноги.

— Оресте, ми, нарешті, поговоримо спокійно?

— Звісно, поговоримо, але спершу я тебе з’їм. Голодний, як три собаки укупі!

— А ти не бре-бре? В літаку подавали обід, мов у ресторані.

— Ти знаєш, у літаку не смачно…

Софія закинула у мікрохвильовку шмат якогось м’яса, нашвидкуруч присипала його травичками та полила соусом, що чекав на їхнє повернення в холодильнику. Заходилася біля салату із чого Бог пошле, всипала до окропу різнокольорові макарони — «пасту», кілька пакетів яких привезли з батьківщини цього продукту. Заправила салат оливковою олією — свіжою, тосканською, екстра вірджін… Стіл виходив по-святковому красивим. Зітхнувши, поставила ще й пляшку к’янті, без якого італійці й за стіл не сідають, — свято, так свято!

— Оресте, ми, нарешті, поговоримо спокійно?

— Поговоримо, — здався Орест, безмежність терпіння якого завжди вражала Софію. Вона б нізащо не витримала цього щоденно-сторазового — «давай поговоримо».

Втім, саме зараз, коли настав час спокійно обміркувати деталі, всі її аргументи мов вітром здуло.

— Сонечко, ти дуже хочеш у Прикарпатськ?

Таке формулювання питання трохи збентежило. Саме Прикарпатськ з його дивовижною природою, з його кліматом, з його виноградом і персиками вабив Софію, та було і те, чого вона нізащо не хотіла — попервах їм неодмінно доведеться жити разом з Орестовими батьками. Їх просто не зрозуміють — у батьків власний будинок під Щастигорою, сад із виноградником, вільного місця аж задосить. Роман Тарасович — чудовий господар — влаштував і будинок, який дістався йому від батьків, і подвір’я, і сад якщонайвигідніше, зберігши старовину і модернізувавши побут, але його дружина із красивим, але чужим, дзвінким, але іноземним іменем Віолетта Ігорівна, жінка, яка так і не змогла стати Орестові матір’ю, сиділа у затишку родинного гнізда Смереканичів скалкою льоду. Цей холод, здавалося, заморожував навіть телефон, коли слухавку випадково брала мачуха. Орест ніколи не розмовляв із нею, так, два слова — як справи, як батько, ото й усього. 3 роками ця неприязнь начебто трохи втихла, мабуть, через те, що віддаль, час і практична відсутність спілкування стирають грані навіть найгостріших почуттів і конфліктів.

— У Прикарпатськ? Я хочу знову працювати, Ор… — чомусь шмат м’яса став неслухняним і не хотів нарізатися рівними шматочками.

Орест узяв з її рук ножа — хірург, що скажеш! Їм давно вже не потрібні були слова, щоб порозумітися. Та цього разу поговорити довелося.

— Хіба я не розумію, що твоє місце не тут, біля кухонної плити, а за кафедрою, з хворими, зі студентами! Я чудово це усвідомлюю, і мене самого гнітить, що наше життя складається саме так. Мовчи, не перебивай, я сам знаю, що ти можеш сказати! Я справді зручно влаштувався — вбрав тебе у кухонний фартушок і…

Софія стала у нього за спиною, пригорнула цю платинову зі сріблом, і таку рідну голову до грудей. Волосся пахло так по-чоловічому свіжо й гіркувато… Провела пальцем по чолу, по лінії носа. Орест перехопив її руку і притис пальці до вуст. Так він робив завжди, і Софія знала, чим зазвичай закінчується подорож пальчиків.

— Ілля Миколайович обіцяв допомогти, ти знаєш, він неодмінно…

Софія знову торкнулася пальчиком його вуст — знала, що буде далі.

— Оресте, а чи не пора тобі відриватися від цієї пуповини? Ілля — твій вчитель, твій друг, твій керівник….

— І покинути його саме зараз, коли він створює новий центр дитячої кардіохірургії? Ким треба бути, щоб зробити це?

— От іще скажи про ніж у спину чи щось подібне! Краще пригадай, скільки разів Ілля пропонував тобі самостійну роботу, відповідальні посади? Скільки разів повторював, що в твоєму віці вже сам керував клінікою?

— А де ж знайти стільки клінік, щоб усі могли накеруватися досхочу?

— У Прикарпатську. Тобі ж сто разів казано — створюється кардіологічна клініка, там буде, власне, вже є дитяче відділення, потрібен досвідчений керівник! А хто зможе це зробити краще за тебе? Ілля допоможе не тільки тобі — клініці стати на ноги, скільки разів він повторював, що Київ захлинається у потоці хворих. Потрібно ще бодай три клініки — на сході, заході та півдні! Це ж його ідея! І нарешті з’явилася людина, яка втілює її в життя і бачить на чолі професора Смереканича! А пан професор упираються, не даються, комизяться, піч колупають, наче дівка на сватанні!

Орест засміявся майже весело, та якась тінь все одно не полишала його чола:

— Сонечко, ти не все знаєш про це місто, про цей університет і про цю людину.

— А мені з ним не дітей хрестити!

— Ти цілком певна?

Софія намалювала на обличчі знак запитання.

— Гадаєш, я не помітив, якими очицями він на тебе дивився? Ще три таких погляди — і ранній токсикоз вагітних забезпечено! Ми вчасно врятувалися!

— Подумаєш! Та твій власний хтиво-масляний погляд у бік Мансі можна на хліб намащувати і без ковбаси споживати!

Орест не піддався на підступ:

— Можна! Бо такої дружини, як у Даніша — пошукати й пошукати! Слова не скаже, лиш посміхається і голівонькою кива!

— То ти так… Ну, стривай! Я тобі покажу індійську дружину!

І Софія полізла до бійки у кращих традиціях бойового гопака…

Коли вони віддихалися від перших трьох сторінок Камасутри, які перегорнули нашвидку, не дуже дотримуючись правил і модернізувавши східні вимоги у західний спосіб, Орест таки згадав про канони, яких порушувати не можна:

— Сонечко, а тепер давай отак… Побудь хоч кілька хвилин слухняною індійською дружиною. Ця поза називається «Поцілунок ластівки». Ніжки спершу так… а тепер отак… ще трішки…

Софія задихнулася від незвичності почуттів.

— А потім справжні індійські дружини роблять попкою отак…

Виплід інтернаціонального сексоспілкування виявився потужно-глибоким…

— Мені здається, що таке виробляють хіба балерини! Тепер я знаю, про що ви шепотілися з Данішем… — Софія з Орестом ледве віддихалися від поцілунку, яким винагороджують одне одного ластівки і деякі подружні пари. — А я, наївна, гадала, вони проблеми світової кардіології вирішують, ганьба на ваші сиві голови!

— І світова кардіологія своє отримала, і кохані дружини. Гадаєш, тільки Даніш ділився досвідом?

Софія зачервонілася б більше, але далі було нікуди — надто інтенсивними вправами вони щойно займалися.

— І ти розповів йому про…

— І про це також. Науковці повинні ділитися здобутками. Не можна тримати відкриття світового значення в таємниці, це неетично!

— А етично розповідати про сімейні таємниці? Пане професоре, доведеться вас покарати!

— Із задоволенням, але через півгодини, гаразд? Очі заплющуються… А завтра роботи — море…

— І це я чую від свого невтомного чоловіка! Перепрацювалися, маестро? До речі, мушу зауважити, що цей ваш «Поцілунок ластівки» далеко не кожному до снаги. Тут потрібні певні…

— Певні параметри, ти хочеш сказати? — потягнувся усім своїм довгим і гармонійнішим за Мікеланджеловського Давида тілом Орест. — Ну, тут уже кому що природа дала. Для тих, кого образила, існують інші поцілунки… От поговорила б ти з Мансі…

Софія задихнулася від образи:

— Що? Я — з Мансі? І чого б вона мала мене навчити, на твою думку? Ну, знаєш, любий, ти у мене добалакаєшся, я тобі…

— Ні, українська жінка — це суміш перцю й вогню, доведено наукою! Та не Мансі тебе, академіку ти мій, а ти її мала б навчити деяких особливостей… гмм… деяких видів поцілунків. Даніш просив…

— Бідолашний Даніш… — засмутилася Софія. — Але ж не все втрачено. Чого не встигли в Мілані, встигнемо в Бомбеї. Чи як його тепер, Мумбаї…

— У Калькутті, чудо!

До розмови вони змогли повернутися лише через кілька днів.

Орест повернувся з роботи знервований:

— Софіє, ти йому телефонувала? Ти говорила з Іллею Миколайовичем? Скільки разів я просив, щоб…

Софія не пригадувала випадку, щоб Орест розмовляв із нею таким тоном. Розгубилася…

— Ні. Звісно, ні. Чого б я мала…

Сірі, до болю рідні очі миттю втратили металевий полиск.

— Вибач… Як добре, що це не ти…

Він обняв її за плечі і зашепотів якісь вибачливі дурниці просто у зачіску. Софія дослухалася до переліку пухнастих тваринок, між якими знаходив їй місце чоловік, тепліла серцем, розчинялася тілом, але насторожено тремтіла думкою: що ж там трапилося, хто стривожив… І вже знала хто — він, він… Кота немає, але посмішка — он вона, жива і кисла, мов брют, хоч помацай.

— Вибач, я розтріпав твою нову зачіску… Зараз ми все владнаємо…

— Облиш, Ор, спершу обід, знаю я, чим закінчуються твої спроби «владнати»… Ну от, марно Світлана вигадувала… — зітхнула над порушеним порядком кучерів та хвильок, над якими годину чаклувала перукарка Світлана. — Руки мив, доктор?

Буратіно зиркнув на сувору і невблаганну Мальвіну винувато й ображено і подався до ванної.

— І все ж, хто ж цей хтось?

Орест пропустив повз вуха.

— Борщ? Ну, ти даєш!

Орест обожнював чомусь саме український борщ, а за пампушками з часником готовий був бігти на край світу. Софія ж сьогодні не мала ні настрою, ні часу бавитися з тістом: щось одне — або краса, або кухня. Борщ зварити встигла, а пампушки прихопила у ресторані неподалік, розігріла у мікрохвильовці і полила часниковим соусом. Нехай уже поласує, стомився. На сьогодні планувалося дві операції, а скільки було — розповість увечері. Втім, його операції — по три-чотири години, такої однієї на тиждень вистачило б… Як вони це витримують? Залізні хлопці — Орест, Ілля… Молоді, тому й залізні. За кордоном хірург, якому виповнилося п’ятдесят, до операційного столу не стає. Консультує, вчить молодших, але зазвичай не оперує. А в шістдесят чемно кланяється і займається хіба приватним прийомом. Хірургія нищить здоров’я, як жодна інша професія, цифри про це свідчать.

Погладила м’яке платинове волосся, поцілувала краєчок брови.

— Ти чого, мала? Щось не так?

— Все чудово, їж. Чи не смакує?

Перші дві години після обіду, який за часом виглядав уже вечерею, бо часто це бувало о сьомій-восьмій, Софія не зачіпала чоловіка. Хай собі полежить, поклавши довгі ноги на бильце дивана, хай поклацає перемикачем програм, хай погортає газети. Аби лиш телефон не дзвонив…

Він мусить заспокоїтися, розслабитися, відійти від подій дня. Звісно, коли день випадав удалим. Коли нікого не поховали, коли всі ситуації виявилися штатними, коли все вдалося, коли все за планом. Далеко не кожен день доктора Смереканича закінчувався так мирно. Чи раз таке бувало, що не встигав ложки до рота донести — і вже чортова мобілка виграє свою пісню — «Наша служба і опасна, і трудна». Наче насміхаючись сам над собою, Орест поставив цю мелодію на з’єднання з телефоном відділення, з якого дзвонили чергові лікарі, коли із прооперованим хворим траплялася якась непередбачена ситуація. І тоді марно було переконувати, що реанімація сама дасть собі раду. Софія й не бралася. От їй би самій хтось порадив сидіти вдома, коли з хворим біда!

Сьогодні наче тихо. Зазвичай коли виникають ранні післяопераційні ускладнення, телефон вже розривається. Значить, минулося.

— Сонечко, де ти? Ходи-но, посвіти…

— Темно тобі, серденько?

— Угу…

Цього разу їй легко вдалося відірватися від монітора і бігти працювати свічкою, надто цікавою обіцяла бути вечірня розмова. Що там у них сталося?

— Ну і що там у вас? — Софія присіла поруч і взялася масувати Орестові плечі — після тривалої операції у нього частенько боліла спина — доводилося трохи згинатися до столу, асистенти були невисокими на зріст.

— Хтось, я думаю тепер, що з міністерства, так накрутив Іллю, що… Мовляв, відкрито новий кардіологічний центр, і бракує досвідчених кадрів, досвідченого керівника з новими поглядами на… А Смереканич засидівся у вас у заступниках, пора б йому… Ну й таке інше. Мені здавалося, що він повторює заздалегідь вивчені чужі фрази, наче записані на магнітофон. Ми чули їх у Мілані. Та й у Москві…

— І ти не здогадуєшся, чия робота?

— Звісно, його…

— І високо він залетів?

— Вище не буває. Зв’язки у нього… Всі свої. Кажуть, він і з президентом вась-вась.

— Та ну! З Кучерявим? — Софія скривилася, але мусила визнати, що зв’язки справді серйозні.

— Був у нього довіреною особою на виборах.

— Ти бач! А хто б подумав! Таке маленьке, а всюди влізло! Кажеш, був у міністра?

— Мабуть, так. А які проблеми? З таким мішком грошей, як у нього, друзів зазвичай багато. І будь-які двері відчиняються легко.

— Оресте, я одного не зрозумію — чому ти так рішуче налаштований проти? Адже все складається в абсолютний позитив: кафедра, звання, клініка, самостійна відповідальна робота — твоя давня мрія. Рідне місто, врешті-решт! Це ж тобі не на Колиму, не в Африку, не… Ну, не знаю куди! До батька ближче. А йому вже поза сімдесят, сам знаєш, яке здоров’я. І молодшим тато не ставатиме. Догляд йому потрібен?

— Все правильно, Сонечко, все правильно. Ще скажи, що тобі також хочеться працювати, що давно час отримати звання, хоч би для того, щоб писати на обкладинках книжок — доцент. Красиво звучить, дзвінко.

— Красиво! А хоч би й так!

Софія не нудила, не нендзала — набридло таке рослинне існування, набридла кухня. Якщо чесно — кухня не набридла, їй подобалося таке життя — був час подбати про себе і про чоловіка. А він потребував піклування. З такою божевільною роботою навіть залізного організму ненадовго вистачить без постійного догляду, без вчасного харчування, без оцього легкого розслаблюючого масажу, без спокійної вечірньої розмови, яку Софія уміла спрямовувати так, що Орест звільнявся від денних проблем, вони не залежувалися на дні і не руйнували ні серця, ні мозку. Таке вміння приходить жінці з роками. Важко уявити дівчинку, яка б мала стільки терпіння й уміння. Софія пригадувала себе колишню — з Ігорем вона була зовсім іншою. З Максимом — також. Чому? Мабуть, вони були іншими. Мабуть, їхні почуття відрізнялися від Орестових. Мабуть, вона чекала від них іншого і вимагала іншого, чого вони не могли дати. Мабуть…

— Все правильно, все добре, все так і буде. Окрім того, нам обіцяють квартиру коштом університету.

— Аж так?

— Нам просто нічого заперечити, правда? Одне малесеньке «але» — особистість ректора.

— Ну, бачили ми цю особистість. З мухами, але хто з нас без гріха?

— Я трішки більше про нього знаю. Батько розповідав. Це страшна і небезпечна людина. Працювати з ним важко і страшно.

— Оресте, ти перебільшуєш! — засміялася Софія. — Ну, трішки оригінальний, занадто балакучий, але нічого страшного я в ньому не бачу!

— У них в університеті панують порядки, наче в концтаборі. Все за наказом, все під страхом смертної кари, все за бажанням ректора.

— Але ж ректор — виборна посада. Наскільки мені відомо, його обирають на п’ять років, а якщо він не влаштовує колектив — переоберуть, ото й увесь клопіт! Подумаєш!

— Отут таки подумаєш… Його нещодавно переобрали на другий термін. Як ти гадаєш, скільки голосів було проти?

— І скільки ж?

— Жодного! Одноголосно!

— От бачиш! Далеко не всі так вважають. Мабуть, ті люди, з якими ти розмовляв, мають якусь особисту неприязнь. Та й врешті-решт, чи часто звичайний викладач зустрічається з ректором? Раз чи два на рік! Десь на зборах! Ти часто бачиш директора інституту? Працюєш собі, виконуєш те, що належить, не порушуєш законів — хто тебе зачіпає? Ми ж з тобою двоє нормальних дисциплінованих людей, працювали в різних колективах — і нічого, якось давали собі раду.

Софія говорила так упевнено, що майже переконала Ореста. Він справді внутрішньо був готовий і очолити кафедру, і керувати клінікою. Аж руки свербіли влаштувати десь у новоствореній лікарні маленький шматочок Європи. Щоб усе по-новому, так, як у світі, щоб апаратура, щоб догляд після операції, щоб робота персоналу — як годинник. Він знав як, він умів! Він недаремно працював у Лондоні, недарма їздив по цілому світу.

— Сонечко, у мене й у самого є таке бажання, хочеться попрацювати самостійно, створити такий кардіологічний центр, щоб не тільки Україна, щоб цілий світ знав! Щоб звідусіль хворі їхали!

— То в чому справа? Боїшся? Звик сидіти під крильцем?

— Я?

Софія знала, чим підчепити свого срібно-платинового…

— Гаразд. Поїду, гляну, що вони там збудували. От лише з операціями розберемося. За ці дні стільки хворих… Ой, боляче, ляль!

— Ляж на животик, зараз я трішки… Ну як? Минуло? — Софія ще трохи помасувала цю довгу мускулясту спину з родимкою між лопатками, вже без зусиль, просто щоб зняти напруження м’язів. — Ор, підіймай трішки вище операційний стіл, тобі не можна так довго стояти зігнувшись, сам бачиш — грудний відділ хребта просто розсипається! Під час операції ти цього не помічаєш, але потім…

— Мальвіна продовжує виховувати свого носатенького неслухняного дерев’яного хлопчика… Сувора ти моя… Хто це у нас розсипається? Це не про мене! А ходи-но сюди… — пальці звично ковзнули по стегну угору.

— Розсипаєшся ти, любий. Не рухайся. Зараз тобі треба чемно полежати на спині, щоб усе стало на місце. І не рухатися.

— Господи, які знущання я терплю від цієї жінки! — Орест все ж чемно ліг і вирівняв хребет — Софія має рацію, спина завдавала іноді такого болю, що хоч плач. І навіть під час складних операцій, коли, здавалося, не відчуваєш нічого, забуваєш про світ навколо, часом прострілювало так… Професійна хвороба. Без оцього масажу він просто не міг заснути. — А я весь день мріяв про «Поцілунок ластівки»! Доведеться розгорнути «Камасутру» на іншій сторінці.

— Вам, дідуню, з вашою спинкою не сутри, і не ками, а книжку про смачну та здорову їжу на сон грядущий пора гортати! Або казочку…

— Про Буратіно! А ти, Мальвіно, краще б не ходила по хаті в такому вигляді! І не спокушала бідолашного дідуня!

— В якому вигляді? — удавано обурилася Софія, запинаючи на грудях підступний шовк рожевого халатика в китайських дракончиках. Орест привіз це невагоме куценьке чудо без гудзиків з чергового конгресу і дуже любив, коли Софія його одягала — чудо легко випускало з обіймів його улюблені іграшки, кругленькі й величенькі, а поважний лікар, без п’яти хвилин професор не обминав жодної нагоди побавитися. — Я вбрана скромніше за черницю! Гаразд, гаразд, завтра ж піду на дешевий розпродаж, куплю собі ліфу «Бабусина радість», халат турецький, шаровари… Ні, краще скафандр, як у космонавта! Отак і ходитиму.

— О ні, тільки не скафандр! Нізащо! Тоді доведеться обладнання купувати…

— Яке? Навіщо?

— Щоб дописувати нові сторінки в нашу улюблену книжку! «Політ краплі у невагомості»! «Гойдалка пристрасті»!

— Ти мені побалакай! Гойдалка йому! Політ у невагомості! Тобі зараз одна-єдина сторінка під силу, — Софія замислилася, вигадуючи назву: — «Шепіт вулкана»! О!

— Шепіт вулкана… Щось таке спокусливе… А можна просто зараз? Ой, вулканчик вже заворушився…

— Ор, а спинка? Тобі ж не можна…

— А вулканчик?

— Ну, гаразд, зараз щось придумаємо, тільки не ворушися. Лежи на спинці чемно-чемно, а я шепотітиму…

Вулканчик працював як годинник на радість вулканологам і втіху власникові. Виверження відбулося точно за графіком.

— Ну, якщо це тільки шепіт, то як він, цікаво, говоритиме?

— Або кричатиме… Послухай, Ор, а Щастигора часом кричить? Чи тільки шепоче?

— Он воно що! Ти про цей вулкан! От що у тебе не виходить з голови!

— Орест, але ж ти виріс там! Чи ви ніколи не намагалися зазирнути… ну… туди?

— Звичайно, намагалися! Який же хлопчисько обмине можливість зазирнути в око чортові!

— Куди?

— Так називають колодязь в одній з печер у лабіринті. Якщо туди зазирнути — видно сліпучу цятку, глибоко-глибоко. Наче хтось дивиться одним оком.

— Чому одним?

— Хто може про це знати? Він у гості нікого не запрошує. І заглядати туди не можна. А ще — кажуть, що іноді господар гори — чорт — курить люльку, і тоді з жерла підіймається дим.

— А попіл?

— Попіл — це коли він люльку витрушує.

— Я чула, що цей попіл дуже корисний для полів, садів. Хороше добриво для рослин.

— Це правда. Якщо чорт курить свою люльку навесні — чекай доброго врожаю.

— А виверження? Отакі справжні, щоб лава, щоб каміння… Такого ніколи не бувало, так?

— Ніколи. Збереглися б сліди — патьоки лави, як поблизу Везувію. Та й люди б не забули, передавали б з уст в уста. Щастигора — тихий вулкан.

— І назва така гарна. Ор, а ти заглядав в око… Ну, цьому, господареві вулкана?

Софія уникала називати нечистого у своїй хаті, та ще й супроти ночі.

— Ні. На гору лазив, як належить. Печерами блукав. Але в око не дивився.

— Чому?

— Тільки не питай, чи боявся. Ти чудово знаєш…

— Я чудово знаю, що не існує в світі речі, яка могла б злякати мого Смереканича! — Софія обняла чоловіка, притиснулася щокою до плеча. — Але цікаво, що це за особливе місце?

— У жерло не можна зазирати, так казала моя мама, — Орест зітхнув. Щоразу згадуючи маму він ледве стримував важке болюче зітхання. — А я вірив їй. Старі люди розповідають, що інколи чорт розплющує й друге око.

— Ой, як страшно! І що тоді?

— Це буває дуже рідко і триває всього кілька секунд. Але якщо хтось у цей час зазирне чортові в очі, він…

— Він умре? — вихопилася з гіпотезою Софія, яка слухала цю розповідь, немов казку. — Ні, він, мабуть, упаде в жерло вулкана! Згорить! Спопеліє!

— Анітрохи. Це ж Щастигора! Нічого страшного з такою людиною не трапиться. Навпаки, вона стане щасливою. Їй щаститиме в усьому — вдасться досягнути будь-чого, здійснити свої мрії, плани.

— Але… Але ж мусить бути якесь «але»! В казках ніколи не буває так, щоб давали якусь особливу силу і нічого не вимагали за це. Згадай казку про Оха! Що за це треба віддати? Душу?

— Я не знаю. В очі не заглядав, душі не продавав. Та «але» справді є. Бувають різні люди — одні піднімаються на гору просто задля цікавості, інші — з метою.

— І ця мета — будь-що дочекатися, будь-що зазирнути!

— Той, хто ставить таку мету, може її досягти. Господар гори відчуває, хто до нього прийшов. Так говорять. Іноді людина зазирає у жерло просто так — і їй назустріч — погляд обох очей. Значить, він чекав, значить — вона обрана. Якщо ж приходить хтось непроханий — гасне і те єдине око.

— А якщо непроханий всядеться на краю і чекатиме, чекатиме, чекатиме… Якщо дуже хочеться стати щасливим і є така нагода — хіба рахуватимешся із часом?

— Все не зовсім так, як ти собі уявляєш, Софійко. Кратер вулкана закритий, як Везувій чи інші. Вулканологи називають це пробкою. Є лише невеликі отвори, крізь які вулкан «дихає», випускає дим та попіл. Але всередині гори, ближче до вершини, є лабіринт печер. В одній з них знаходиться щось подібне на колодязь. Місцеві називають його «Чортовим оком». Там і можна зазирнути в очі… в око господаря гори. Це не так просто. Треба влягтися на краю колодязя, звісити голову досередини, інакше нічого не побачиш. У такій позі важко чекати годинами. Температура також височенька. Це не кожному до снаги. І погляд треба зустріти очі в очі, так розповідав батько. Інакше не можна. Злякаєшся, кліпнеш — і все, тоді все буде навпаки.

— Переслідуватимуть нещастя?

— Гірше. Така людина приноситиме нещастя всім навколо.

— А собі?

— Собі — ні. Для себе все буде гаразд.

— Але ж хіба може бути щасливою людина, яка приносить іншим нещастя? Це, мабуть, найгірша із покар.

— Ну, я цього не знаю.

— І ти саме тому не хотів зазирати в очі долі? Хіба ж не спокусливо?

— У кожної спокуси є своя ціна і плата. Мені особисто від нечистого нічого не треба. І тому по-справжньому пощастило в житті — я маю тебе.

Софія відчула у горлі клубок чогось густого й солодкого, їй так потрібні були ці слова, щодня потрібні…

— І я знаю, що все моє щастя — з неба, від Господа. І мушу дякувати тільки Йому.

— Але ж хіба жодного разу в житті не виникало спокуси? Такої можливості немає ні в кого, тільки у мешканців Прикарпатська — піди, зачекай, попроси і отримаєш! Бувають хвилини в житті, коли не зупинився б ні перед чим!

— Бувають. Бувало й у нас. Коли вмирала мама… — Орест знову зітхнув так глибоко й важко, що, здавалося, груди розірвуться. Софія обняла його сильніше. Мовчала, хотіла слухати далі. Про це він ніколи досі не говорив. — Коли вмирала… мама… я готовий був бігти не на Щастигору, а… куди завгодно… Не пустив батько. Пішов сам.

— Батько? Не може бути!

Софія не могла собі уявити, щоб Роман Тарасович, розсудливий, виважений, спокійний чоловік, геть не схильний до екзальтованості та будь-чого, що виходить за рамки природного, міг вчинити отаке!

— Але ж він ніколи про щось таке не розповідав!

— Він і тоді не розповів. Просто я знаю — ходив.

— І це не допомогло? Гаразд, не відповідай, і так зрозуміло… Бідолашний тато. Я й сама, мабуть, побігла б на якусь чарівну гору, якби на тому залежалося. Стільки всього в житті було, що… Якби ти раніше розповів мені про цю таємничу місцинку, то не сидів би стільки років у Лондоні — я б тебе викликала наступного ж дня!

— А у тебе б не вийшло!

— А це чому? Немає на світі нічого, чого б я не змогла!

— А цього б не змогла!

— Ну-ну! І чому ж це?

— А тому, що чорт заглядає в очі тільки чоловікам! Жінкам — ніколи!

— А нехай йому! Вже й тут дискримінація за статевою ознакою! Я… Я скаржитимусь! Ми влаштуємо демонстрацію!

— Ой, гріхи мої тяжкії! У мене в хаті — феміністка! Біда на мою сиву голову…

Софія пригладила чоловікове волосся, в якому й насправді більшало срібла, і скосувала оком у бік дзеркала — її власне золотилося без усілякої фарби так само природно, як тоді, коли цей хлопчисько прийшов на другий курс і всівся за другим праворуч столом… Коли ж це було? Скільки років минуло і скільки всіляких подій падало на її голову, а сліду в кольорі не залишало. Дивно. Мабуть, гени.