Місто карликів

Розділ XVIII

Мабуть, отой температурний стрибок не минув без сліду. Мабуть, мозок перегрівся, і тому виробляє те, чого раніше не робив. Мабуть, щось там перемкнуло…

Нічим іншим Софія не могла пояснити те, що з нею коїлося: її тягло у Прикарпатськ наче ланцюгом, фізично. Удень перед нею поставали картини, одна привабливіша за іншу, а вночі Щастигора не випускала з обіймів — сни, кольорові, об’ємні, повні звуку, немов широкоформатне, стереоскопічне, збагачене навіть запахом, кіно, розгорталися, щойно голова торкалася подушки. То вона блукала схилом, укритим густим пралісом, то видиралася вище, туди, де лиш каміння, мох і трава, то кружляла лабіринтом печери, чомусь теплої й освітленої червонястим підземним сяйвом, а цієї ночі її занесло на озеро, тепле, майже гаряче, солоне… Тисячі рожевих птахів клекотіли, вигинаючи довгі шиї, при березі… Рожеве, немов ранковою зорею вибарвлене, пір’я із чорною облямівкою по краю — чи не підпалив вам, ранкові птахи, крил хтось заздрий до краси?

Звісно, таку картинку вона бачила десь у телепрограмі, але чому ж такі реальні звуки, запахи, чому вона може майже торкатися цих гордих птахів, а вони не тікають, не здіймаються усією зграєю в повітря? Торкнулася, відчула на дотик шовковість і штивність рожевого пір’я. Воно чомусь здалося гарячим. Настільки, що аж відсмикнула руку. Даремно. Відчуття жару не минуло.

Сни, дивні, мальовничі, заворожуючі, були приємними на звук, на дотик, вони залишалися з нею навіть після пробудження. Здавалося, поглянь у вікно — і постане знайомий силует Щастигори.

Може, це тому, що я так часто думаю про це місто, заспокоювала себе Софія. Мабуть, зачасто телефоную батькові, задовго слухаю його розповіді про життя, про тюрму, про Орестову маму. Мабуть, це тому, що я вже спакувала речі і тільки Орестова робота втримує мене від того, щоб поїхати негайно.

Однієї ночі наснилося дивне: у глибині завжди спокійної гори щось почало гуркотіти, здавалося, що тремтить земля, рухаються дерева, що каміння готове скотитися уділ і лиш звичка непорушно обростати мохом утримує його від наміру зрушити з місця негайно. А ще — над жерлом вулкана зібралася чорна хмара диму. Чорного, а не рожевого, білого, голубого чи ледь жовтуватого на вигляд, як зазвичай.

А якщо виверження? Якщо це знак біди?

Софія прокинулася, готова бігти, чи принаймні телефонувати батькові.

— Оресте, у Прикарпатську біда!

— Спи, люба, тобі чомусь без кінця то сниться, то ввижається моє рідне місто, так, ніби це ти там народилася, так, ніби то твій батько там живе. Ще рано, спи. Якби щось — тато потелефонував би.

Орест обняв її, притиснув до плеча, пригладив розтріпане з неспокійного сну волосся. Як солодко спати на цій найм’якшій у світі подушці! Софія заплющила очі, та знову побачила хмару диму над містом.

Ні, спати не можна, там щось коїться!

Рішуче відкинула ковдру. У вікно зазирав спокійний київський ранок. Прогуркотіла важка машина, що збирає сміття. Перегукувалися двірники. Мітла шурхотіла десь унизу під вікнами. Невже за цю одну хвилину минуло стільки часу?

— Оресте, пора вставати!

Пішла на кухню, поставила каву, за звичкою увімкнула телевізор, налаштований на канал новин.

— … розпочав свою активність. Ми вже повідомляли, що цієї ночі, рівно опівночі було відмічено три підземні поштовхи, оцінені фахівцями у чотири бали за шкалою Ріхтера. Уперше за всю історію спостережень єдиний в Україні вулкан Щастигора загрожує виверженням! Ми запросили знаних в Україні вулканологів. Чи існує реальна небезпека для міста і людей?

— Хотів би заспокоїти усіх мешканців Прикарпатська та області, такої небезпеки не існує. Спостереження за Щастигорою ведуться давно, і жодних наукових даних щодо підвищення сейсмічної активності немає. Наша станція на схилі гори продовжує працювати, але недостатнє бюджетне фінансування…

І далі потекла усім знайома пісня про брак коштів, сучасної апаратури, про застарілість методів, які доводиться використовувати, про те, що фахівці неохоче залишаються у цій науковій галузі, що вони тікають за кордон — там і вулкани жвавіші, і грошей більше платять, і по телевізору день у день показують, особливо після катастрофічного виверження вулкану Святої Єлени в Америці. Ще попросторікував про те, що кожен вулкан — це реальна небезпека, що він може ожити кожної миті, і не завжди наука може спрогнозувати виверження, але мешканці Прикарпатська можуть спати спокійно, мовляв, небезпеки немає.

— Оресте! Що я казала! Щастигора оживає!

Орест також захвилювався — почав тиснути на кнопки телефону.

— Що там у вас? А дим? А землетрус? Навіть не відчули? Та Софія хвилюється, хоче негайно їхати до вас!

Поклав слухавку.

— Заспокойся. Про поштовхи вони самі довідалися з новин. Ну, погуркотіло щось, ну люстра хитнулася, а так — усе спокійно. А дим — це ж нормально, на те він і вулкан, щоб диміти. Цього разу якийсь темний, ну, буває.

Софія готувала сніданок якось автоматично — всі її думки були там, у Прикарпатську. До того ж, перстень, отой із червоним каменем, чомусь став гарячим і навіть наче світився.

— Ну, гаразд, сонечко, я побіг, не хвилюйся.

Поцілував на прощання кудись згори униз і…

Відчинив двері й завмер.

— Софіє, глянь…

На порозі лежав, важко дихаючи, чорний кіт…

Цікавий, особливий, з наче обрубаним хвостом.

Знайомий кіт…

— Оце так… Це ж Гатто! Це наш сусідський кіт!

— Це кіт пані Аріадни? Звісно. Його не переплутаєш… Цей хвіст… Бідолашний котик… Звідки ж він тут узявся? Ходи до мене…

— Обережно, Софіє, бачиш — кров… Вибач, я мушу бігти… Ви вже тут якось самі, гаразд?

Зазвичай Софія обминала чорних котів десятою дорогою. Не тому, що була надто забобонною. Просто… Просто сама не знала чому. Ну, біленька пухнаста киця — нормально. Ніжити, пестити, бавитися. Але чорні коти — перебір. Та цей худий, абсолютно чорний, зі смарагдово-зеленими очима котяра дивився на неї так, ніби говорив — ну, от я і прийшов… Стомився, голодний, і… поранений.

Чорним котам, особливо таким особливим, не випадає муркотіти, нявчати, навіть за таких екстремальних обставин, дивним дивом опинившись десь за тисячу кілометрів від дому, Гатто тільки зітхав — гірко, стомлено, ображено.

— Ходи до мене, мій котику… Ой, який ти худющий! Здоровенний такий кошара, а худий… Що, погано годувала тебе нова господиня? А що у тебе з хвостиком? Покажи? Хто це тобі зробив таку ваву? — примовляла, мов до дитини, відчуваючи якусь глибоку ніжність до цього дивного створіння, що опинилося у них під дверима у неймовірний спосіб.

Про котів розповідають дивні історії — мовляв, вони спроможні знаходити свою домівку, навіть якщо їх відвезти за багато кілометрів. Кажуть, що коти прив’язані саме до домівки, а не до господарів. Розповідають, що й господарів ці тварини можуть відшукати навіть в іншому місті. Але щоб чужий кіт знайшов чужих людей у чужому місті, та ще й такому величезному — це, звісно, неможливо.

Щойно вона про те подумала, як Гатто глянув своїми зеленими очиськами і похитав головою — можливо, мовляв, бачиш, я ж тут.

— А навіщо ти тут? — спитала Софія і здивувалася собі — розмовляти з котом? Чи не перший крок до захворювання, яке лікують у будинку жовтого кольору?

Гатто не відповів. Він важко дихав, наче з перевтоми.

— Зараз, кошаро моя, ми з тобою влаштуємося! Зараз я тобі приготую місцинку, відпочинеш. Але спершу пошукаємо щось поїсти. Рибку любиш? Звісно, любиш, та який же котик не любить рибки! Чи сметанки? Чи ковбаски?

Софія зрозуміла, що нічого не тямить у котячих уподобаннях, і обставила куток у кухні тарілочками й мисочками з усім, що на її думку, було б до смаку голодному котові. Гатто кинувся найперш до води, жадібно вихлебтав усю і згорнувся у куточку клубком, замруживши очі.

— Ну, кицику, якщо ти вже до нас прийшов, то так не годиться. Гості у нас на підлозі не сплять…

Софія лаштувала котові кубельце у великій коробці з-під зимових чобіт, поклавши туди якусь зі старих диванних подушок. Перенесла, погладила по чорній шерсті, під якою виразно контурувалися ребра. Кіт вдячно муркнув і лизнув… Не руку, не руку нової господині — перстень!

Увімкнула телевізор. По всіх каналах — дружний хор вулканологів! Оце пощастило хлопцям — як псові на Андрія! Нарешті щось трапилося і в нашій безземлетрусній та вулканонеактивній країні! Мабуть, весь їхній науковий інститут чи що там у них таке, мобілізовано на медіа-фронт!

На «1+1» дуже поважних розмірів чоловік, доктор наук, виголошував аналіз та прогноз:

— М-м-м… В Україні найбільш небезпечними є Закарпатська, Прикарпатська, Івано-Франківська… м-м-м… Одеська області та Крим. М-м-м… У 1988 році в Україні сталося два землетруси — в Криму та на Закарпатті. У сейсмоактивних зонах Тячів-Сигет, Мукачево-Свалява відмічаються осередки землетрусів з інтенсивністю 6–7 балів за шкалою Ріхтера. Ця зона характеризується проявом землетрусів м-м-м… на глибині 10–12 км, тому поштовхи несильні і швидко затухають, віддаляючись від епіцентру. Те, що сталося сьогодні у Прикарпатську може бути… м-м-м… а може не бути… м-м-м… Потрібно спостерігати, але брак коштів на обладнання…

На «Інтері» чоловік середніх років з борідкою, вимахуючи руками, немов би це могло спинити землетрус, емоційно віщав:

— Держава та уряд повинні негайно виділити кошти на профілактику землетрусів в Україні! Лише значне цільове спрямування асигнувань може попередити величезні, катастрофічні руйнування! Ще один такий поштовх може стерти Прикарпатськ з лиця Землі! З карти Європи!

Ведуча ледве утримувала очі в орбітах, від негайного вильоту на лоб їх стримували хіба окуляри. А бородань віщував лихо із натхненням пророка.

«Тоніс» в архівах знайшов зафільмовані кадри вивержень, і змальовував радісне майбутнє клубами диму із чужого, але такого близького за функцією родича нашої Щастигори. В хід пішли цунамі, тайфуни, смерчі — повний набір катаклізмів для заспокоєння громадськості, не інакше.

5-й канал роздобув десь аналітика, що справляв враження мудрого і поміркованого. Принаймні його емоції залишалися за кадром, а інформація виявилася цікавою:

— В цьому контексті унікальною на Європейському континенті є сейсмоактивна зона Вранча, розташована на ділянці стикування Південних (Румунських) та Східних (Українських) Карпат. В її межах осередки землетрусів розташовані в консолідованій корі, а також у верхній мантії на глибинах 80-160 км. Найбільшу небезпеку становлять такі, що виникають на великих глибинах. Вони спричиняють струси грунтів до 8–9 балів в епіцентрі у Румунії, Болгарії, Молдові. Глибокофокусність землетрусів зони Вранча обумовлює їх слабке затухання з відстанню, тому що більша частина України перебуває в 4-6-бальній ділянці впливу цієї зони. У двадцятому столітті в зоні Вранча сталося 30 землетрусів з магнітудою 6,5 балів. Катастрофічні землетруси у 1940 та 1977 роках мали магнітуду в епіцентрі 7 балів. Південно-західна частина України, що підпадає під безпосередній вплив зони Вранча, потенційно може бути віднесена до 8-бальної зони. Потенційно сейсмічно небезпечною територією можна вважати також Буковину, де в 1950–1976 роках зафіксовано 4 землетруси інтенсивністю 5–6 балів. І звісно ж, найбільше хвилювання громадськості викликає єдиний в Україні вулкан, наша знаменита Щастигора. Те, що сталося цієї ночі в Прикарпатську не можна вважати проявом підвищення активності вулкана, адже поява диму над жерлом є постійним і нормальним для гори явищем. Дивує колір диму, але це можна пояснити викидом газів із більш глибоких шарів, які зазвичай не досягають поверхні. Жоден із приладів нашої лабораторії, яка розташована на схилі гори, не зафіксував підвищення тиску, яке є передвісником виверження.

— Чуєш, котику, виверження не буде, все нормально. Мабуть, цього разу пан господар змінив сорт тютюну для своєї люльки.

Кіт глянув на Софію цілком осмисленим поглядом. Вона ладна була закластися, що Гатто посміхнувся. Особливою, котячою посмішкою — мовляв, що ти сплітаєш, жінко, що ти взагалі у вулканах та їхніх господарях тямиш? Зовсім в іншому річ. Інакше чого б я летів до тебе сюди, на край світу, зі свого затишного підвалу? Ой, не розумієш ти, що насправді сталося, і всі ці чоловіки з борідками і без також не розуміють. Думають, їхні штучки, які щось там записують, можуть допомогти, передбачити, застерегти…

Оперативності телевізійників можна було тільки позаздрити. І поспівчувати новинарям, які мусили опівночі виїхати з дому, щоб до ранку приготувати сюжети. На екрані спершу показали знайомий обрис Щастигори із невеличкою хмаркою темного диму, яка вже, врешті, розсіювалася, на превеликий, мабуть, жаль решти телеканалів, які не встигли задокументувати рідкісного, сенсаційного вияву активності вулкана. Потім камера перебралася по той бік Карпат. Вітер розвівав волосся телеведучої. Біля неї топтався, зазираючи у камеру, старенький чоловік.

— Справжнім закарпатським «Везувієм» вважають старожили села Анталовці на Ужгородщині гору Маковицю, — показала на невисокий пагорб за спиною ведуча. — Таку другу назву найвища гора поблизу невеличкого закарпатського села отримала через свій «невгамовний норов». Вона на певний час ніби «засинає», але як тільки люди забувають про її вулканічне походження, нагадує про себе потужними підземними поштовхами.

Потім заговорив, заникуючись від хвилювання, старший чоловік:

— Я все життє прожив ту… памнєтаю, ще перед війном земля си трусила. Шибки в хатах повилітали, а шкла не було, не було де взєти…

— Цей землетрус запам’ятався місцевому населенню надовго, — продовжувала ведуча. — Тоді вчені зафіксували підземні поштовхи силою в 6 і навіть 7 балів за шкалою Ріхтера. На двох обійстях саманні хліви розсипалися, немов карткові будиночки. З роками все забулося, та приблизно через півстоліття Анталовці знов трусонуло, та ще й як. Останній потужний землетрус у цій зоні було зафіксовано у 1984 році, сила деяких поштовхів сягала 7,5 бала за шкалою Ріхтера.

— В нашім селі жив такий Петро-віщун, то він за три дні сказав — буде земля си трусити, але хто му вірив? Думали, бреше… А втогди з хатів повтікали всі коти! Чисто всі — ані єдного не стало. А тогди — пси. З ланцухів си позривали і повтікали. А котрий си не зірвав — то вив, як той вовкулака, фест ми си тогди настрашили, фест…

— Про особливу поведінку тварин перед землетрусом чи іншим природним катаклізмом відомо здавна…

— Котику, то ти що, теж утік через землетрус? — погладила Гатто Софія. — Злякався? Моя бідолашна киця…

Гатто глянув на неї, обливши презирством — і що меле ця жінка? Та щоб він, Гатто Негро, тікав, немов задрипане і безпородне кошеня, від Волькано? Нічого вона не розуміє. Поки що… Гатто потягнувся, випустив кігті, якими можна було й вовка роздерти при потребі, від ситості і вдоволення майже замуркотів — нічого, тепер він удома, він зачекає. Все буде гаразд.

Увечері вже всі телеканали переспівували на різні лади тему землетрусів, вивержень, розпитували фахівців — одних і тих самих, мабуть, не гурт в Україні спеціалістів у цій галузі.

— Давай перемкнемо на щось розважальне, — потягнувся до пульта Орест. — Дивні вони, ці телевізійники.

— Робота така, Оресте, двадцять чотири години на добу потрібно видавати продукт, а тут така соковита тема! Послухай, а ти владнав справи у міністерстві?

— Так, — чомусь зітхнув чоловік.

— Знаєш, це навіть якось дивно: тебе запрошують на престижну роботу в рідне місто, де живе, до речі, твій батько — хворий і немічний, а ти колупаєш піч, наче дівка, і ніяк не складеш собі ціни. А вже серпень. І речі вже спаковані. І все готове… І мені, чесно кажучи, не терпиться знову увійти в аудиторію…

— І сказати — привіт, зайці-кролики!

— Тобі смішки, — розтанула від поцілунку в улюблене місце Софія. Вона зібралася примоститися біля чоловіка і трішки помуркотіти, як раптом виявила, що місце вже зайняте — на дивані зручно влаштувався Гатто.

— Гей ти, кошаро, кошкін син, ти чого тут розлігся? Тут моє місце, — спробувала зігнати чорного, подібного на пантеру приблуду господиня, та кіт навіть вухом не повів — так, наче це вони прийшли до нього додому і попросилися в прийми.

— Був я в міністерстві, Сонечко. Все там гаразд. І Потурайко, до речі, вже подав мої документи на звання професора. Дотримується слова. А твої подасть у вересні. Вже є оголошення про конкурс.

— От бачиш, треба їхати, Оресте.