Маєток Брінклі

- 14 -

Розслідування показало, що друзі, до яких поїхала Анджела, були поміщиками на прізвище Стречлі-Бад, а мешкали вони в будинку Кінгхем Менор, що був приблизно за вісім миль у напрямку Першора. Я цих людей не знав, але вони мали бути надзвичайно чарівними, бо відірватися від них вона змогла так пізно, що повернувшись, ледве мала час на те, щоб переодягнутись перед вечерею. Тож лише після того, як було випито каву, я зміг розпочати виконувати свій план. Знайшовши її у вітальні, я відразу взявся до діла.

Коли я йшов до вітальні, де вона сиділа, мої груди були сповнені геть іншими почуттями, аніж попереднього дня, коли я так само йшов до тієї самої кімнати, щоб знайти Бассет. Як я і сказав Таппі, я завжди обожнював Анджелу, і ніщо не було для мене кращим, ніж побути в її компанії. І з її вигляду я розумів, як сильно вона зараз потребує моєї допомоги та співчуття.

Якщо чесно, я був шокований виглядом бідолашної киці. У Каннах вона була радісною, усміхненою англійкою, просто втіленням щастя. А зараз її обличчя було бліде та напружене, як у центр-форвардки хокейної команди школи для дівчат, яка зазнала не тільки удару по щелепі, а ще й штраф від арбітра. За звичайних обставин такий її вигляд призвів би до миттєвих коментарів, але стандарти похмурості Брінклі Корт зросли настільки, що ніхто нічого не помітив. Взагалі-то, цілком можливо, що дядько Том, який сидів у своєму кутку та чекав на закінчення, вважав, що Анджела занадто життєрадісна.

У властивій мені вишуканій манері я почав виконувати свій план.

— Агов, Анджело! Привіт!

— Привіт, Берті, любий.

— Я радий, що ти нарешті повернулася. Я чекав на тебе.

— Чекав, любий?

— Так, чекав. Ти не проти прогулятися?

— Залюбки.

— Добре. Я маю багато про що тобі сказати, і не хочу робити це на публіці.

Цієї миті старий бідолашний Таппі, напевно, зазнав раптової судоми. Він сидів неподалік і витріщався на стелю, аж раптом підскочив, наче сполохана риба, та перекинув столик, на якому були ваза, миска з ароматичною сумішшю, два порцелянові песики та збірка Омара Хайяма в шкіряній палітурці.

Тітка Делія видала мисливський вигук. Дядькові Тому, напевно, спало на думку, що з цим шумом таки розвалюється цивілізація, тож він теж долучився до нього, розбивши чашку з-під кави.

Таппі попросив вибачити його. Тітка Делія видала передсмертний стогін і сказала, що нічого страшного. А Анджела, кинувши короткий гордовитий погляд, наче принцеса старих часів, яка зіткнулася з надзвичайним проявом неотесаності у виконанні особливо бридкого представника нижчих прошарків суспільства, вийшла разом зі мною за поріг. І зрештою ми сиділи вдвох на одній з грубих лавок у садку, і я був готовий розпочати головну справу цього вечора.

Але я зважив, що перш ніж робити це, краще зняти трохи напругу невеличкою дружньою бесідою. З такими делікатними справами, яку я спланував, краще не поспішати. Тож якийсь час ми розмовляли на нейтральні теми. Вона розповіла, що затрималася в Стречлі-Бадів так довго через те, що Хільда Стречлі-Бад попросила її допомогти з приготуваннями до завтрашнього балу слуг, і вона не могла відмовитися, бо всі слуги Брінклі Корт мали бути присутніми на тому балу. Я сказав що весела гулянка, можливо, розважить Анатоля та відверне його думки від проблем. На що вона відповіла, що Анатоль туди не піде. За її словами, коли тітка Делія запропонувала йому туди сходити, він лише сумно похитав головою та почав розповідати, як він повернеться в Прованс, де його поважають.

Після цього сумного зауваження на якийсь час ми замовкли, а потім Анджела сказала, що трава мокра, тож краще вона піде до будинку. Це, звісно, повністю суперечило моїм намірам.

— Ні, не йди. Після твого повернення я не мав жодної можливості побалакати з тобою.

— Я зіпсую свої туфлі.

— Поклади ноги мені на коліна.

— Гаразд. Можеш масувати мені щиколотки.

— Добре.

Ми саме так і зробили, а потім ще кілька хвилин продовжували теревенити про те й про інше. А потім розмова вщухла. Я зробив кілька зауважень щодо мальовничого оточення, в яких фігурували присмеркова тиша, погляди зірок і м'яке мерехтіння води в ставку, а вона відповіла «так». У кущах, що були перед нами, щось зашурхотіло, і я висловив припущення, що то, напевно, тхір, а вона сказала, що я, мабуть, маю рацію. Але було очевидно, що подумки дівчина була деінде, тож я вирішив не гаяти більше часу.

— Подруго, — сказав я, — я чув про ваш скандал. То весільним дзвонам уже не дзвеніти?

— Ні.

— Остаточний кінець, так?

— Так.

— Ну, якщо тобі цікава моя думка, то з твого боку це від початку було дещо нерозумно, Анджело. Думаю, тобі пощастило, що ти здихалася його. Я взагалі дивуюся, як ти витримувала цього Ґлоссопа так довго. З якого боку не подивись, а найкращим вибором його не назвеш. Невдаха — ось гарний опис для нього. Жахливий хам, та ще й хвалько. Мені шкода дівчину, яка навіки пов'яже своє життя з таким, як Таппі Ґлоссоп.

А потім я видав суворий сміх, досить зневажливий.

— А я завжди вважала, що ви з ним друзі, — сказала Анджела.

Я зробив ще один кидок, цього разу ще більш кручений:

— Друзі? Не кажи дурниць. Ми, звісно, поводимося чемно при зустрічі, але казати, що ми друзі — це просто абсурд. Клубне знайомство, не більше. До того ж ми в школі були разом.

— В Ітоні?

— О боже, ні. В Ітон такого як він не взяли б. У школі, в якій я вчився ще до Ітона. Він дуже брудним був хлопчиком, наскільки я пам'ятаю. Завжди в чорнилі та багнюці, мився лише в четвер, раз на два тижні. Коротко кажучи, аутсайдер, якого всі цуралися.

Я зробив паузу. Я був неабияк збентежений. Окрім того, що мені було боляче казати так про того, хто завжди був для мене дорогим друзякою (якщо не зважати на випадок з кільцями, коли мені довелося впасти в басейн у повному вечірньому одязі) мені здалося, що мої слова не мають наслідків. Справа не просувалася. Дивлячись у кущі та не пари з уст, вона сприймала всі мої образи та натяки дуже спокійно.

Я спробував ще раз:

— «Необтесаний» — ось який він був. Не думаю, що бачив колись когось більш необтесаного, ніж цей Ґлоссоп. Попроси будь-кого, хто знав його тоді, описати його одним словом, і вони скажуть «необтесаний». І зараз він такий самий. Нічого не змінилося. Хлопчик — батько чоловіка.

Вона не розчула.

— Хлопчик, — повторив я гучніше, — батько чоловіка.

— Про що ти кажеш?

— Я говорю про цього Ґлоссопа.

— Мені здалося, що ти щось сказав про чийогось батька.

— Я сказав, що хлопчик — батько чоловіка.

— Який хлопчик?

— Хлопчик-Ґлоссоп.

— У нього немає батька.

— А я й не казав, що він є. Я сказав, що він батько хлопчика… тобто, чоловіка.

— Якого чоловіка?

Я зрозумів, що наша розмова дійшла такої точки, коли, якщо не докласти зусиль, ми заплутаємося.

— Я намагаюсь сказати, — сказав я, — що хлопчик-Ґлоссоп є батьком чоловіка-Ґлоссопа. Іншими словами, всі огидні вади та хиби, через які товариші зневажали Ґлоссопа-хлопчика, присутні й у чоловіку-Ґлоссопі, і вони змушують його — наразі я маю на увазі чоловіка-Ґлоссопа — бути взірцем осудливої поведінки в таких місцях як «Трутні», де від членів очікуються певні стандарти пристойності. Запитай будь-кого в «Трутнях», і тобі скажуть, що для старого доброго клубу то був чорний день, коли цей Ґлоссоп якимось чином прослизнув у список членів. Комусь не подобається його обличчя; інший міг би стерпіти його обличчя, якби не його звички. Але загальна думка зводиться до того, що цей хлопець — грубіян і поганець, і що тієї самої миті, коли він захотів потрапити в клуб, його слід було зустріти рішучою одностайною відмовою.

Мені довелося знову зробити паузу, частково для того, щоб перевести дух, а частково тому, що кажучи таке про бідолашного Таппі я відчував майже фізичні муки.

— Бувають такі люди, — продовжив я, змусивши себе повернутися до своєї огидної справи, — до яких попри те, що вони мають такий вигляд, ніби спали, не знявши свого одягу, всі ставляться досить мило, бо вони дружні та чемні. А є інші, які попри вороже ставлення до їхньої огрядності та незграбності користуються повагою завдяки гострому розуму й блискучому гумору. Але цей Ґлоссоп, на жаль, не належить ні до тих, ні до інших. Мало того, що він схожий на якусь істоту, що з дупла вилізла, так він ще й загальновизнаний дурень найвищого ґатунку. Він не має душі. З ним неможливо розмовляти. Якщо коротко, то будь-яка дівчина, якій стало необачності заручитися з ним, але в останню мить вдалося минути цього одруження, може справедливо вважати, що їй пощастило.

Я знову зробив паузу та скосив очі на Анджелу, щоб побачити, який я справляю ефект. Весь час, поки я говорив, вона сиділа мовчки та дивилася на кущі, і я не міг повірити в те, що вона досі, згідно з планом, не накинулася на мене як тигриця. Я не міг цього зрозуміти. Мені здавалося, що якби я сказав тигриці про її улюблене тигреня хоч дещицю того, що я сказав Анджелі, то вона — я маю на увазі тигрицю — стрибнула б аж під стелю.

А наступної миті я взагалі мало не впав.

— Так, — сказала Анджела, задумливо кивнувши, — ти маєш рацію.

— Га?

— Це саме те, про що я й сама думала.

— Що?!

— Дурний як пень. Він саме такий. Один з найтупіших баранів у всій Англії, напевно.

Я нічого не казав. Я намагався оговтатися, я потребував першої медичної допомоги. Це було для мене повною несподіванкою. Розробляючи цей чудовий план, який я зараз втілював у життя, я не врахував лише те, що вона може погодитися з усім, що я їй казатиму. Я готував себе до бурхливого емоційного сплеску. Я очікував сльози, докори, зустрічні звинувачення та всі інші дівочі фокуси такого штибу. Але щиру згоду з моїми словами я не передбачив, тож мені, так би мовити, було над чим подумати.

Вона взялася розвивати свої тези; дзвінким, сповненим ентузіазму голосом, ніби говорила про найулюбленішу тему. Дживс зміг би підказати мені слушне слово. Здається, слово «екстатичний» добре підійде, якщо тільки воно не означає сип на обличчі, який мастити треба. Але якщо це слушне слово, то саме такою була її манера, з якою вона розпросторікалася про бідолашного Таппі. Якщо б ви могли судити лише з інтонації її голосу, ви могли б подумати, що це придворний поет захоплено нахвалює східного монарха, або ж Ґассі Фінк-Ноттл розповідає про нових тритонів.

— Дуже приємно, Берті, поговорити з кимось, хто по-справжньому розуміє цього Ґлоссопа. Мати каже, що він гарний хлопець, але ж це просто дурниця. Будь-кому очевидно, що він просто неможливий. Він зарозумілий, впертий, постійно сперечається, навіть коли чудово розуміє, що ані біса не тямить; також він забагато палить, забагато їсть і забагато п'є, і колір його волосся мені не подобається. Втім, через рік або два волосся в нього вже не буде, бо на маківці його вже зараз мало, тож він сам не помітить, як раптом стане лисим, як яйце, а він останній чоловік, який може дозволити собі лисіти. І ще просто огидно те, як він постійно щось жере. Ти знаєш, що сьогодні о першій годині ночі я знайшла його в коморі, де він ласував м'ясним пирогом? Він майже весь його доїв. А скільки він зжер під час вечері, ти сам бачив. Це просто огидно. Але я не можу всю ніч сидіти тут і розмовляти про чоловіків, які недостойні жодного слова й не мають розуму навіть на те, щоб відрізнити акулу від камбали! Я йду в будинок.

Загорнувши щільніше свої худі плечі в шаль, щоб захиститися від вечірньої роси, вона пішла геть, залишивши мене посеред мовчазної ночі самого.

Ну, взагалі-то, не зовсім самого, бо кілька секунд по тому кущі переді мною заворушилися, і звідти з'явився Таппі.