Маєток Брінклі

- 15 -

Я виразно подивився на нього. О цій годині вже вечоріло, тож видимість була не дуже добра, але того світла, що досі залишалося, було достатньо, щоб я його добре бачив. І те, що я побачив, переконало мене, що мені буде значно спокійніше, якщо між ним і мною буде міцна груба лавка. Тож я здійнявся в повітря, наче фазан, і почав опускатися по інший бік від названого вище предмета.

Моя раптова спритність справила певний ефект. Таппі наче трохи оторопів. Він різко зупинився та впродовж такого проміжку часу, що крапля поту встигла стекти з моєї брови на кінчик носа, мовчки стояв і дивився на мене.

— Отже, — зрештою сказав він, і для мене виявилося повною несподіванкою, що хтось насправді каже «Отже!» Я завжди вважав, що таке лише в книжках пишуть. Втім — ось, маєте. Хоч дивно це, хоч ні, він сказав «Отже!», і після цієї репліки я мав щось робити.

Треба було б бути значно дурнішим чоловіком, ніж Бертрам Вустер, щоб не помітити, що мій старий приятель дещо збуджений. Не можу сказати вам напевно, чи дійсно його очі стріляли полум'ям, але я безперечно помітив певне жаріння. Що ж до решти його тіла, то кулаки були стиснуті, вуха тремтіли, а м'язи щелепи ритмічно оберталися, неначе він вирішив заморити черв’яка перед сном. У волоссі в нього було повно гілля, а на скроні висів жук, який міг би зацікавити Ґассі Фінк-Ноттла. Втім, на це я не звернув особливої уваги. Для роздивляння жуків буває час слушний, а буває не дуже.

— Отже! — знову сказав він.

Ті, хто знає Бертрама Вустера найкраще, скажуть вам, що його хитрість і розсудливість досягають свого піку під час халеп. Хто, як не він, потрапивши кільки років тому в міцні руки закону в вечір після перегонів човнів і опинившись у поліцейському відділку, миттєво вигадав собі фальшиве ім'я Юстаса Г. Плімсола, який буцімто мешкав у Лебернамсі, що на Аллейн Роуд у Західному Далвічі, врятувавши тим самим славетне ім'я Вустерів від публічного глуму? Хто, як не він…

Втім, немає потреби щось доказувати. Моя репутація каже сама за себе. Тричі заарештований, і жодного вироку під справжнім ім'ям. Спитайте про це в будь-кого в «Трутнях».

Тож і тепер, у ситуації, що загрожувала будь-якої миті стати ще жахливішою, я не втратив голову. Я зберігав спокій. Лагідно, сердечно усміхаючись і сподіваючись на те, що ще не надто темно і мою усмішку видно, я заговорив зі щирою дружністю:

— О, здоров був, Таппі! Ти тут?

Він відповів, що так, він тут.

— І давно ти тут?

— Давно.

— Добре. Я хотів тебе побачити.

— Що ж, ось я тут. Виходь з-за лавки.

— Ні, дякую, друже. Мені подобається спиратися на неї. Це дуже розслабляє хребет.

— Приблизно через дві секунди, — сказав Таппі, — твій хребет від мого копняка голову тобі проб'є.

Я вигнув брови. За такого освітлення від цього, звісно, мало толку, але це все одно було доречно.

— Це Гільдебранд Ґлоссоп говорить? — запитав я.

Він підтвердив, що так, це він, та додав, що якщо мені погано видно, то можна підійти на кілька кроків ближче до нього. А ще він назвав мене образливим словом.

Я знову вигнув брови:

— Ну ж бо, Таппі, не треба робити нашу розмову такою загостреною. «Загостреною» — я це хотів сказати?

— Звідки мені знати, — сказав він і почав обходити лавку.

Я збагнув, що якщо я хочу щось сказати, то говорити треба швидко. Він уже зсунувся на півтора метра. І хоч я, рухаючись таким самим штибом, зміг утримати лавку поміж нами, звідки було знати, як довго триватиме моя вдача?

Тому я перейшов до суті справи.

— Здається, я знаю, про що ти думаєш, Таппі, — сказав я. — Якщо ти сидів у тих кущах під час моєї розмови з Анджелою, припускаю, ти почув те, що я про тебе казав.

— Почув.

— Зрозуміло. Що ж, не забудьмо про етичну сторону цього. Багато хто міг би сказати, що ти підслуховував, і я можу собі уявити суворих критиків, які важко зітхнули. Це вважається… Я не хочу образити тебе, Таппі… але це не по-англійськи. Це дещо не по-англійськи, Таппі, ти мусиш це визнати.

— А я шотландець.

— Справді? — запитав я. — Я цього раніше не знав. Як дивно: навіть не здогадаєшся, що хтось шотландець, якщо його прізвище не на «Мак» або він не каже «Ох, ай» і тому подібне. Слухай, — продовжував я, почуваючи, що академічна дискусія на якусь нейтральну тему може послабити напругу, — а ти не скажеш мені дещо? Мені воно давно спокою не дає. Що саме кладуть у хагіс[14]? Я так часто думав про це.

Зважаючи на те, що замість відповіді на питання він перестрибнув через лавку й спробував схопити мене, він думав не про хагіс.

— Втім, — сказав я, теж перестрибнувши через лавку, — це не найголовніше. А щодо головного… Якщо ти був у тих кущах і чув, що я казав про тебе…

Він почав рух навколо лави у північно-східному напрямку. Я теж зрушив з місця, але південно-західним курсом.

— Ти, напевно, здивувався тому, як я говорив.

— Анітрохи.

— Що? Тобі нічого не здалося дивним у тоні моїх зауважень?

— Саме такого і слід було очікувати від такого підступного, віроломного собаки, як ти.

— Мій любий друже, — заперечив я, — ти, схоже, не в найкращій формі. Невелика нестача кмітливості? Я ж бо думав, що ти відразу збагнеш, що це частина добре продуманого плану.

— Зараз я тебе спіймаю, — сказав Таппі, відновлюючи рівновагу після блискавичної спроби схопити мене за шию. І ця його спроба була такою близькою до успіху, що я без зайвих затримок поспішив викласти перед ним усі факти.

Говорячи швидко та продовжуючи рух, я розповів про свої емоції щодо отриманої телеграми від тітки Делії, про поспіх, з яким я вирушив на місце трагедії, про свої роздуми в машині та про розробку свого чудового плану. Я виклав усе чітко та ясно, тому неабияк стривожився, почувши від нього (він казав це крізь стиснуті зуби, що додавало ефекту) що він не вірить жодному моєму клятому слову.

— Але чому, Таппі? — сказав я. — Як на мене, в цьому немає нічого неправдивого. Що саме викликає в тебе скепсис? Поясни, Таппі.

Він зупинився, щоб передихнути. Таппі, хоча Анджела могла б їдко заперечити на це, насправді не жирний. Впродовж зимових місяців завжди можна побачити, як він радісно буцає м'яч, а влітку в його руці майже завжди тенісна ракетка. Але під час нещодавно завершеної вечірньої трапези він, напевно, вирішив, що після принизливої сцени в коморі він подальшою помірністю вже нічого не досягне, тож анітрохи не стримував себе, надолужуючи пропущене; а після повного занурення в одну з вечерь Анатоля чоловіки його здорової статури зазвичай дещо втрачають гнучкість. Поки я ставив його до відома про свої плани щодо його щастя, наш хоровод навколо лавки ставав дедалі швидшим; настільки швидким, що останні кілька хвилин ми були схожі на збільшену копію гончака та електричного зайця, які мчать по колу задля втіхи чисельної публіки.

Схоже, це його дещо виснажило, і я не міг не радіти з цього. Я й сам уже відчував втому, тож пауза не була зайвою.

— Я геть не розумію, чому ти мені не віриш, — сказав я. — Адже ми друзі вже багато років. Ти маєш знати, що за винятком того разу, коли ти змусив мене пірнути головою в басейн «Трутнів» — а цей випадок я дуже давно вирішив вигнати зі своїх думок і дозволити минулому поховати своїх мерців, так би мовити — за винятком тієї пригоди я завжди відносився до тебе з повагою. Бо які ще мотиви, окрім тих, про які я розповів, могли змусити мене критикувати тебе перед Анджелою? Дай мені на це відповідь. Але бережися.

— В якому сенсі «бережися»?

Ну, взагалі-то, я й сам цього не знав. Так мені сказав мирський суддя, коли я був на лаві підсудних, назвавшись Юстасом Плімсолом з Лабернамса. А оскільки тоді ця фраза справила на мене неабияке враження, я втрутив її зараз, щоб надати розмові потрібного тону.

— Гаразд. Забудьмо про це «бережися». Просто дай відповідь на моє запитання. Навіщо, якщо не через щире піклування про твої інтереси, мені лаяти тебе?

Різкий спазм труснув його з голови до п'ят. Жук, який під час попередньої розмови висів на його голові, сподіваючись на краще, тепер вирішив, що з нього досить, і звільнив апартаменти. Він полетів геть, і його поглинула ніч.

— А! — сказав я. — Твій жук, — пояснив я. — Ти, безсумнівно, не здогадувався про нього, але весь цей час у тебе на голові був якийсь жук. Тепер ти позбавився його.

Він пирхнув

— Жуки!

— Не жуки. Лише один жук.

— Яка зухвалість! — скрикнув Таппі, вібруючи як один з тритонів Ґассі під час шлюбного сезону. — Кажеш про жуків, хоча добре знаєш, що насправді ти підлий, підступний пес!

Про це, звісно, можна було посперечатися, бо підступні, підлі пси мають вважатися розумними, якщо вміють розмовляти про жуків, і я наважусь стверджувати, що його заява не витримала б уважного розгляду. Але я не став користатися цим аргументом.

— Ти вдруге назвав мене так, і я вимагаю пояснення, — твердо сказав я. — Я ж сказав тобі, що керувався найкращими цілями — помирити тебе та Анджелу. Мені було дуже боляче казати все те, і лише думка про нашу давню дружбу дала мені на це сили. А тепер ти кажеш, що не віриш мені й обзиваєш мене такими словами, за які, напевно, я міг би подати на тебе в суд і стягнути суттєве відшкодування моральних збитків. Для цього мені, звісно, треба порадитися з адвокатом, але я б сильно здивувався, якщо б це не призвело до позову. Будь розумним, Таппі. Назви мотив, який я мав для цього. Хоча б один.

— Назву. Ти думаєш, я не знаю? Ти сам закоханий в Анджелу!

— Що?

— І ти ображав мене, щоб отруїти її розум, налаштувати її проти мене та позбавитися конкурента.

Я за все своє життя ніколи не чув нічого дурнішого. Дідько, я знаю Анджелу ще відтоді, коли вона пішки під стіл ходила. Хіба закохуються в близьких родичів, яких знають, коли вони пішки під стіл ходили? До того ж, хіба немає правил про те, що чоловік не може одружитися зі своєю двоюрідною сестрою? Чи воно стосується бабусь?

— Таппі, мій любий бовдуре, — скрикнув я, — це суцільна маячня! Ти з глузду з'їхав.

— Та невже?

— Я закохався в Анджелу? Ха-ха!

— «Ха-ха» тебе не врятує. Вона називала тебе «любим».

— Я знаю. І я цього не схвалюю. Я протестую проти цієї манери молодих дівчат сипати навколо себе «любих» наче насіння для пташок. Безвідповідальність — ось що це, як на мене.

— Ти масував її щиколотки!

— Виключно по-братськи. Я нічого такого не мав на увазі. Дідько, ти мусиш розуміти, що в іншому, інтимному сенсі я б до неї й патиком не доторкнувся б.

— О? Чому це? Вона для тебе недостатньо гарна?

— Ти не так мене зрозумів, — поспішив я виправитися. — Коли я кажу, що й патиком не доторкнувся б до неї, то лише намагаюся пояснити, що мої почуття до неї мають характер віддаленої, хоча й сердечної приязні. Іншими словами, ти можеш не сумніватися в тому, що між мною та нею ніколи не було та ніколи не могло бути жодного почуття, теплішого чи сильнішого за дружбу.

— А я думаю, що саме ти сказав їй, що я вночі піду до комори, щоб вона знайшла мене там з пирогом, ти хотів підірвати цим мій престиж!

— Мій любий Таппі! Вустер?! — я був шокований. — Ти думаєш, що Вустери на таке здатні?

Він важко дихав.

— Слухай, — сказав він. — Даремно ти сперечаєшся. Тобі не позбутися фактів. Хтось у Каннах украв її в мене. Ти сам мені сказав, що вона там постійно була з тобою та майже ні з ким більше не бачилася. Ти зловтішався, згадуючи сумісні купання та ваші прогулянки під місячним світлом…

— Не зловтішався. Просто згадав.

— Тож тепер тобі має бути зрозуміло, чому я, як тільки доберусь до тебе через цю кляту лавку, порву тебе на шматки. Навіщо вони ці лавки в садках ставлять — мені не второпати, — з досадою мовив Таппі. — Вони тільки заважають.

Замовкнувши, він змахнув рукою, мало не зачепивши мене.

Це був момент, коли думати треба було швидко, а як я вам уже казав, саме такі моменти — Бертрамів коник. Я раптом згадав нещодавнє непорозуміння з Бассет, і в моєму мозку спалахнуло ясне видіння: це непорозуміння зараз стане мені в нагоді.

— Ти все перекрутив, Таппі, — сказав я, рухаючись ліворуч. — Так, я багато бачився з Анджелою, але мої стосунки з нею від початку й до кінця були найчистішими та цілковито товариськими. Я можу це довести. Під час поїздки до Канн моє серце належало іншій.

— Що?

— Належало іншій. Серце. Під час поїздки.

Я зачепив потрібну струну. Він зупинився. Його руки, що готові були схопити мене, опустилися.

— Це правда?

— Це цілком офіційно.

— Хто вона?

— Мій любий Таппі, хіба можна обговорювати ім'я жінки?

— Можна, якщо не хочеш, щоб тобі голову відірвали.

Я погодився, що це особливі обставини.

— Меделін Бассет, — сказав я.

— Хто?

— Меделін Бассет.

Його це, схоже, вразило.

— Ти кажеш мені просто в очі, що закохався в цю катастрофу?

— Не називай її катастрофою, Таппі, це не ввічливо.

— До дідька ввічливість! Мені потрібні факти. Ти свідомо заявляєш, що любив цю дивакувату «Божечко-поможи?»

— Чому ти звеш її «Божечко-поможи», мені теж не зрозуміло. Дуже чарівна й красива дівчина. Можливо, трохи дивна в деяких своїх поглядах… З нею важко дійти згоди щодо зірок і кроликів… Але ж не «Божечко-поможи».

— Як це не називай, ти стверджуєш, що закохався в неї?

— Так.

— Мені це здається малоймовірним, Вустере, дуже малоймовірним.

Я зрозумів, що є необхідність додати останній штрих.

— Я змушений просити тебе сприймати це як виключно конфіденційну інформацію, але повідомляю тебе, що не минуло ще й двадцяти чотирьох годин з тих пір, як вона мені відмовила.

— Відмовила тобі?

— Гарбуза дала. Саме в цьому садку.

— Двадцять чотири години?

— Ну, може двадцять п'ять. Тож тобі має бути зрозуміло, що я не можу бути тим, хто вкрав у тебе Анджелу в Каннах, навіть якщо її взагалі хтось украв.

І я мало не додав, що не став би Анджели й патиком торкатися, аж раптом згадав, що вже казав це, і реакція на ці слова була не дуже добра. Тож я втримався від повторення.

Моя чоловіча відвертість, схоже, призвела до непоганих результатів. Вбивчий блиск в очах Таппі дещо потьмянів. Він був схожий на найманого вбивцю, який зупинився, щоб усе обдумати.

— Зрозуміло, — сказав він зрештою. — Тоді гаразд. Вибач, що потурбував.

— Не переймайся цим, друже, — чемно відповів я.

Вперше з того часу, як кущі почали вивергати Ґлоссопів, Бертрам Вустер зміг вдихнути вільно. Це не означає, що я вийшов з-за лавки, але я її відпустив і з певним полегшенням (яке, напевно, відчували ті троє зі Старого Завіту, коли врятувалися з палючого горнила) боязко намацав свій портсигар.

Наступної миті раптове пирхання змусило мене відсмикнути від нього пальці, неначе він намагався вкусити мене. З тривогою я помітив, що мій старий друг знову розлютився.

— Якого дідька ти казав їй, що дитиною я завжди був чорнилом обляпаний?

— Мій любий Таппі…

— Коли я був хлопчиком, я був майже фанатично охайний. З мене навіть їсти можна було!

— Так. Але…

— Та ще й нібито в мені немає душі. Я — суцільна душа. І казати, що я в «Трутнях» аутсайдер…

— Але ж, старий, я тобі все вже пояснив. Це було частиною мого плану, хитрість така.

— Та невже? Будь ласкавий, в майбутньому залиш мене поза своїми огидними хитрощами.

— Як скажеш, друже.

— Тоді гаразд. Усе зрозуміло.

Він замовчав і мовчки стояв, склавши руки на грудях, глядячи вперед, як сильний мовчазний чоловік з роману, якому щойно відмовила дівчина, тож він думає піти в Скелясті Гори, щоб убити там кількох ведмедів. Його явні страждання збудили в мені співчуття і я наважився втрутити добре слово.

— Ти, Таппі, напевно, не знаєш, що означає «au pied de la lettre», але саме це причина, чому я вважаю, що тобі не слід брати надто близько до серця все, що зараз каже Анджела.

Його це начебто зацікавило.

— Про що ти в дідька кажеш? — запитав він.

Я вирішив, що треба висловитися ясніше.

— Не сприймай її балаканину надто буквально, чоловіче. Адже ти знаєш, які дівчата.

— Знаю, — сказав він, пирхнувши при цьому всім тілом. — І краще б я їх ніколи не зустрічав.

— Я маю на увазі, що вона, вочевидь, помітила тебе в кущах і казала все те просто для того, щоб дошкулити тобі. Тобто, ти був там, якщо ти розумієш цю психологію, вона тебе побачила та з притаманною дівчатам інтуїцією скористалася нагодою пустити шпильки, вказавши на кілька твоїх недоліків.

— Недоліків?

— Еге ж.

Він знову пирхнув, змусивши мене відчути себе королівською особою, яку привітали салютом з двадцяти однієї корабельної гармати. Здається, я не знаю іншої людини, яка вміє так вправно пирхати.

— В якому сенсі «недоліків»? Я не жирний.

— Ні, ні.

— І що не так з кольором мого волосся?

— Усе з ним гаразд, Таппі. Я мав на увазі «з твоїм волоссям».

— І зверху в мене достатньо. Якого біса ти вищирився?

— Не вищирився. Просто злегка усміхнувся. Просто я подумки змалював собі картину, якщо ти мене розумієш, на якій ти був такий, яким тебе змалювала Анджела. Забагато посередині й замало зверху. Досить смішно.

— То ти вважаєш, що це смішно?

— Анітрохи.

— Дивись-но мені!

— Добре.

Я подумав, що ця розмова знов ускладнюється. Мені хотілося, щоб вона припинилася. І саме це й відбулось. Бо цієї миті в тихих присмерках щось замерехтіло між лавровими кущами, і я збагнув, що то Анджела.

Вона виглядала такою милою, наче свята, а в руці тримала тарілку з сендвічами. З шинкою, як я дізнався згодом.

— Якщо зустрінеш десь містера Ґлоссопа, Берті, — сказала вона, мрійливо дивлячись на Таппі, — передай йому, будь ласка, ось це. Я дуже боюсь, що він зголоднів, бідолаха. Вже майже десята година, а він після вечері ще ні крихти не з'їв. Я залишу це на лавці.

Вона пішла, і я вирішив, що теж можу піти за нею. Адже мене ніщо не тримало. Коли ми наближалися до будинку, позаду нас нічну тишу порушив тріск копнутої ногою тарілки з сендвічами, а потім приглушена лайка розгніваного сильного чоловіка.

— Який тихий, спокійний вечір, — сказала Анджела.