Маєток Брінклі

- 17 -

— Але все одно, Дживсе, в усьому можна знайти щось хороше, — сказав я, задумливо повертаючи кермо.

Минуло вже близько двадцяти хвилин і я, підібравши вірного слугу біля парадного входу, вів свій двомісний автомобіль до мальовничого міста Маркет Снодсбері. Після того, як ми розділилися (він пішов до свого барлога по капелюх, а я залишився в своїй кімнаті, щоб завершити вдягатися в офіційний костюм) я багато думав. І тепер почав розповідати йому результати цих міркувань.

— Якою б темною не була перспектива, Дживсе, які б похмурі хмари не збиралися, пильне око зазвичай може побачити синю птицю. Авжеж, дуже погано, що хвилин через десять Ґассі має роздавати нагороди в стані алкогольного сп'яніння, але не можна забувати й про те, що ця монета має дві сторони.

— Ви натякаєте, сер…

— Саме так. Я думаю про нього як про залицяльника. Усе це має довести його до такої кондиції, в якій він запропонує шлюб. Я дуже сильно здивуюсь, якщо він не перетвориться на якийсь штиб печерної людини. Ти бачив у кіно Джеймса Кеґні?

— Так, сер.

— Щось у такому дусі.

Почувши, що він кашлянув, я подивився на нього. У нього знову був обізнаний вигляд.

— То ви не чули, сер?

— Що?

— Ви не знаєте, що про весілля містера Фінк-Ноттла та міс Бассет уже домовлено, і воно має відбутися найближчим часом?

— Що?!

— Так, сер.

— Коли його призначили?

— Незабаром після того, як містер Фінк-Ноттл вийшов з вашої кімнати, сер.

— А! Це було вже після соку?

— Так, сер.

— Але чи певний ти в цьому? Звідки ти про це знаєш?

— Мені про це розповів сам містер Фінк-Ноттл, сер. Він, схоже, дуже хотів повідомити мене про це. Його розповідь була дещо непослідовною, але я зміг зрозуміти її суть. Сказавши передусім, що це чудовий світ, він засміявся з усього серця та сказав, що тепер він формально заручений.

— Подробиць немає?

— Ні, сер.

— Але їх легко собі уявити.

— Так, сер.

— Тобто, від цього в уяви немає ступору?

— Ні, сер.

І це була правда. Я міг чудово уявити, як це могло відбутися. Якщо всередину зазвичай непитущого чоловіка ввести щедру дозу алкогольних напоїв, він перетворюється на стихію. Він уже не стоїть на місці, вертячи пальцями та запинаючись. Він діє. Я не мав сумніву, що Ґассі простягнув до Бассет руки та притиснув її до себе, як портовий вантажник береться за мішок вугілля. І міг дуже легко уявити собі вплив таких дій на розум романтичної дівчини.

— Отакої, Дживсе.

— Так, сер.

— Це чудова новина.

— Так, сер.

— Тепер ти бачиш, що я мав рацію?

— Так, сер.

— Для тебе це, мабуть, було одкровенням — побачити, як я впорався з цією справою.

— Так, сер.

— Прості прямолінійні методи завжди спрацьовують.

— Так, сер.

— А от складні — не завжди.

— Так, сер.

Ми під'їхали до головного входу середньої школи Маркет Снодсберрі. Припаркувавши машину, я зайшов у приміщення, почуваючись вельми задоволеним. Так, проблема Таппі й Анджели досі залишалася невирішеною, а п'ятсот фунтів тітки Делії здавалися більш недосяжними, ніж будь-коли, але мені було приємно відчувати, що хоча б проблеми Ґассі вже були позаду.

Середню школу Маркет Снодсбері було збудовано, як я зрозумів, приблизно в 1416 році, і так само, як у випадку багатьох інших схожих стародавніх закладів, в її Великій Залі, де сьогодні мала відбутися церемонія, досі нависала духота століть. Це був найспекотніший день літа, і хоча хтось нерішуче прочинив вікно або навіть два, атмосфера залишалася виразною та неповторною. Впродовж п'ятисот років у цій залі кожного дня юнаки Маркет Снодсбері їли обід, який залишав по собі запах. Повітря було важке та млосне, якщо ви мене розумієте, у ньому вгадувалися аромати молодого покоління та тушкованої яловичини з морквою.

Тітка Делія, яка сиділа в другому ряді посеред зграї тутешніх великих цабе, подивилася на мене, коли я зайшов, і махнула рукою, щоб я сів біля неї, але я ж не дурень. Я знайшов собі місце серед тих, хто стояв позаду, прихилився до чолов'яги, який судячи з його аромату міг торгувати зерном або чимось схожим. Головна стратегія в такого роду заходах — бути якнайближче до дверей.

Залу було весело прикрашено прапорами та кольоровим папером, а далі око радувало видовище змішаного гурту хлопчиків, батьків, тощо, при чому першим були властиві лискучі обличчя та білі комірці, а другим — чорний сатин у випадку жінок і дещо замалі піджаки у випадку чоловіків. І саме зараз лунали оплески — спорадичні, як мені потім описав їх Дживс — і я побачив Ґассі, якого бородатий чоловік у мантії вів до крісла, що стояло посередині сцени.

І я зізнаюсь: уздрівши його та подумавши, що там, якби не милість Божа, ішов би зараз Бертрам Вустер, я здригнувся всім тілом. Це дуже сильно нагадало мені той випадок, коли я виголошував промову в школі для дівчат.

Ви, звісно, міркуючи безпристрасно, можете сказати, що з точки зору жаху та страждань немає нічого спільного між цією майже людською публікою, що була наразі переді мною, та бандою маленьких дівчат із хвостиками волосся; і я буду змушений погодитися з вами. Тим не менш, цього видовища було достатньо, щоб я відчув себе спостерігачем за стрибком з Ніагари в бочці, і від думки про те, чого я зміг уникнути, у мене на мить почорніло в очах.

Коли зір знову повернувся до мене, я побачив, що Ґассі вже сидів. Він поклав руки на коліна, вистромивши лікті в сторони, наче загримований негром комік, який саме збирався запитати пана Кісті чому курка переходить через дорогу, а дивився він перед собою з такою широкою та нерухомою посмішкою, що, напевно, кожний присутній міг здогадатися, що цей чоловік налитий оковитою по самі зуби.

Взагалі-то, я побачив, що тітка Делія, яка свого часу багаторазово брала участь у мисливських вечерях, а тому зналася на симптомах не гірше за будь-якого експерта, дивилася на нього довго та уважно. Коли вона щось казала дядькові Тому, який сидів ліворуч від неї, вперед вийшов бородань і почав говорити. Попри те, що він говорив так, ніби тримав у роті гарячу картоплину, хлопці, які сиділи в першому ряді, не дражнили його; отже, це мав бути директор школи.

Коли він вийшов у центр загальної уваги, усіх присутніх охопила напружена смиренність. Особисто я притулився до крамаря та дозволив своїй увазі відволікатися. Промова була присвячена подіям у школі впродовж семестру, який щойно закінчився, а цій частині вручення нагород ніколи не вдається завоювати увагу нетутешніх. Ну, ви самі розумієте. Вам кажуть, що Дж. Б. Брюстер переміг у виставці класичного мистецтва в коледжі Кетс у Кембриджі, і ви відчуваєте, що це одна з тих історій, про яку неможливо зрозуміти, наскільки вона смішна, якщо ви не знайомі з цією людиною особисто. І те саме стосується Дж. Буллета, який отримав у Бірмінгемському Ветеринарному Коледжі стипендію леді Джейн Вікс.

Взагалі-то, ми з торговцем, який на мою думку виглядав дещо втомленим, ніби він весь ранок тягав мішки з зерном, почали вже були трохи дрімати, аж раптом події несподівано пожвавилися, вперше привернувши увагу до Ґассі.

— Сьогодні, — сказав бородань, — ми всі раді привітати гостя цього дня — містера Фітц-Воттла…

На початку його промови Ґассі широко розкрив рот і занурився в подобу сну. Але дуже скоро він почав виявляти ознаки життя. Упродовж останніх кількох хвилин він намагався закинути ногу на ногу: спроба, невдача, потім ще одна спроба, знову невдача. Але тепер він продемонстрував справжнє пожвавлення. Він різко відірвався від спинки крісла.

— Фінк-Ноттл, — сказав він, розплющивши очі.

— Фітц-Ноттл.

— Фінк-Ноттл!

— Я хотів сказати «Фінк-Ноттл».

— Ото ж бо, йолопе, — добродушно сказав Ґассі. — Ну то гаразд, продовжуйте, — заплющивши очі, він відновив спроби закинути ногу на ногу.

Було видно, що це маленьке непорозуміння дуже збентежило бороданя. Якусь мить він стояв, нерішуче мацаючи зарості на своєму підборідді. Але ж директорів не з тіста ліплять. Слабкість минула. Він оговтався та продовжив:

— Отже, ми всі раді привітати нашого сьогоднішнього гостя, містера Фінк-Ноттла, який люб'язно погодився вручити нагороди. Цю справу, як ви знаєте, мав виконати всіма любимий завзятий член комітету опікунів преподобний Вільям Пломер, але на превеликий жаль раптова хвороба завадила йому бути сьогодні з нами. Втім, якщо дозволите мені скористатися метафорою, що знайома вам усім, втрачене на гойдалках ми надолужуємо на каруселі.

Він зробив паузу та досить невимушено усміхнувся, щоб дати зрозуміти, це гумор. Я б йому відразу міг сказати, що це не годиться. Жодної реакції. Торговець зерном нахилився до мене та пробурмотів «Що він каже?» — ото й усе. Це завжди дуже прикро — чекати на сміх і розуміти, що жарт не зрозуміли. Бородань помітно засмутився. Втім, я думаю, що він би легко це пережив, якби, на нещастя, знову не згадав Ґассі.

— Іншими словами, хоча ми й позбавлені присутності пана Пломера, з нами сьогодні містер Фінк-Ноттл. Я певний, що ім'я Фінк-Ноттл не потребує представлення. Бо, наважусь припустити, це ім'я відоме нам усім.

— Окрім вас, — сказав Ґассі.

І наступної миті я на власні очі побачив, що саме Дживс мав на увазі, коли казав, що Ґассі «сміявся з усього серця». «З усього серця» — не те слово. Це було схоже на вибух.

— Ви його знали не так вже й добре, — казав Ґассі. — Ну то гаразд. Продовжуйте.

Але в бороданя скінчилися набої. Він стояв там принижений і я, придивившись до нього уважно, бачив, що він зараз був на перехресті. Я розумів його думки так чітко, неначе він шепотів їх мені на вухо. Йому хотілося сісти та відпочити, але його зупиняла думка про те, що якщо він так зробить, то має або дати Ґассі волю висловитися, або ж повестися так, ніби промова Фінк-Ноттла вже виголошена й одразу перейти до вручення призів.

До біса важко, звісно, приймати таке рішення не маючи часу на роздуми. Колись я читав у газеті про тих розумників, що намагалися розколоти атом, і головною їхньою проблемою було те, що вони не мали жодної гадки відносно того, що трапиться, якщо їм це вдасться. Можливо, все буде гаразд. А з іншого боку, може бути й негаразд. І, безсумнівно, почуватимешся дурнем, якщо розколовши атом раптово виявиш, що від твого будинку залишилося лише попелище, а самого тебе пошматувало.

Те саме було зараз і з цим бороданем. Не знаю, чи знав він про особливості стану Ґассі, але на цей час йому вже було очевидно, що він вляпався в якусь халепу. Попередній матч показав, що Ґассі має власне уявлення про те, як треба поводитися. Його попередніх втручань проникливим людям було достатньо, щоб зрозуміти, що на сцені найголовнішого заходу сезону була людина, яка, якщо її змусити виголосити промову, могла зробити це незабутнім.

А з іншого боку: посади його на ланцюг, накрий зеленою тканиною, і що далі? Церемонія завершиться приблизно на півгодини раніше.

Отже, бороданю потрібно було вирішити складну задачу, і якби його воля, я не знаю, чим би все скінчилося. Особисто я вважаю, що він би вибрав безпечний варіант. Але насправді справи вийшли з-під його контролю, бо саме цієї миті Ґассі потягнувся, злегка позіхнув, знову широко посміхнувся й наблизився до краю сцени.

— Промова, — привітно сказав він.

Потім випростався, зачепив великими пальцями краї жилета й зачекав, доки вщухнуть оплески.

Ждати довелося досить довго, бо аплодували йому завзято. Напевно, хлопчики з середньої школи Маркет Снодсбері не дуже часто натрапляли на чоловіка, якому ставало духу назвати їхнього директора йолопом, бо свою високу оцінку вони виявляли дуже відверто. Хоча Ґассі й був напідпитку, але з точки зору більшості присутніх він сидів на вершині світу.

— Хлопчики, — сказав Ґассі. — Тобто, леді, джентльмени та хлопчики, я вас довго не затримаю, але за такої нагоди вважаю за належне сказати кілька доброзичливих слів. Леді, хлопчики та джентльмени, ми всі з інтересом вислухали зауваження присутнього тут друга, який забув уранці поголитися… Я не знаю, як його звати, але ж він мого імені теж не знає… Фітц-Воттл — це ж треба було вигадати!.. Тож ми з ним квити… І нам усім шкода, що преподобний Як-його-звати помирає від фарингіту, але що поробиш, усі ми там будемо, але це не те, про що я хотів сказати. Я хотів сказати ось що… І я кажу це впевнено… Якщо коротко, то я радий бути тут з цієї чудової нагоди, і з великим задоволенням вручу нагороди, якими є ось ці гарні книжки, які ви бачите розкладеними на столі. Як каже Шекспір, є проповіді в книгах, є камені в потоках, або ж навпаки, тож ось, якщо коротко, і маєте.

Все йшло добре і мене це не дивувало. Дещо з його слів я не розумів, але кожному мало бути очевидно, що то добряча промова, і я дивувався, що та терапія, якої він зазнав, змогла зробити тупого онімілого Ґассі здатним на таку орацію. Це зайвий раз підтверджує те, що вам скаже будь-який член Парламенту — коли потрібне справжнє красномовство, без попереднього споживання не обійтися. Якщо не захмелів, то не виголосив.

— Джентльмени, — сказав Ґассі. — Тобто, леді та джентльмени та, звісно, хлопчики. Який чудовий цей світ! Чудовий світ, в якому всюди багацько щастя. Дозвольте мені розповісти вам невеличку історію. Двоє ірландців, Пет і Майк, ішли одного разу Бродвеєм і один сказав іншому: «Беґорра, перегони не завжди для прудких», а інший йому відповідає: «Фейс і гебоб[15], освіта — це не тільки брати, але й вкладати».

Мушу сказати, що як на мене, то гіршого анекдоту годі було й почути, і мене здивувало, що Дживс вважав доцільним згадати його в промові. Втім, коли я дорікнув йому за це пізніше, він сказав, що Ґассі суттєво змінив сюжет, тож це, напевно, все пояснює.

Як би там не було, саме таким був цей жарт у промові Ґассі, і те, що він був зустрітий досить щирим сміхом, допоможе вам зрозуміти, яких вершин сягнула на ту мить популярність Ґассі серед слухачів. Так, були бородань на сцені та невеличка частина другого ряду, які бажали, щоб цей оратор уже завершив свою промову та сів на місце, але більша частина аудиторії була дуже задоволена.

Почулися оплески, і хтось крикнув:

— Правильно!

— Так, — сказав Ґассі, — це чудовий світ. Небо синє, птахи співають, усюди оптимізм. І чом ні, хлопчики, леді та джентльмени? Я щасливий, ви щасливі, ми всі щасливі, навіть найгірший з ірландців, що йдуть Бродвеєм. Втім, як я вже сказав, їх було двоє, Пет і Майк, один з них брав, інший давав. Я хочу, щоб ви, хлопчики, взяли в мене трохи часу, щоб триразовим «ура» привітати цей чудовий світ. Нумо, усі разом!

Коли штукатурка припинила сипатися зі стелі, а пил осів, він продовжив:

— Ті, хто каже, що цей світ не чудовий, не знають, про що говорять. Їдучи сьогодні сюди, щоб вручити нагороди, я був, на жаль, змушений посварити через це свого гостинного хазяїна. Старий Том Треверс. Ви можете побачити його в другому ряду біля великої пані в бежевому.

Він указав, щоб було зрозуміліше, і близько сотні маркет-снодсберян повернули голови в той бік, щоб подивитися на дядька Тома, який мило зашарівся.

— Я розпікав його як слід, бідолаху. Він виразив думку, що цей світ у кепському стані. Я сказав: «Не кажіть дурниць, Томе Треверс». «Я не маю звички казати дурниці», — сказав він. «Як для початківця, у вас це непогано виходить», — сказав я. І ви, хлопчики, леді та джентльмени, напевно погодитесь, що так йому й треба!

Слухачі, схоже, погодилися з ним. Вони не соромилися висловлювати свою підтримку. Той голос, що раніше гукнув «Правильно!», знов сказав те саме, а мій торговець зерном шалено гупав по підлозі величезним ціпком.

— Що ж, хлопчики, — продовжив Ґассі, поправив манжети та жахливо усміхнувся, — це кінець літнього семестру, і багато хто з вас, безсумнівно, залишає школу. І я вас за це не виню, бо тут така суворість, що її ножем можна різати. Ви вийдете в широкий світ. Незабаром деякі з вас ітимуть Бродвеєм. І я хочу втлумачити вам, що хоч як би ви не страждали від аденоїд, ви мусити докласти усіх своїх сил, щоб не перетворитися на песимістів і не верзти дурниці, як старий Том Треверс. Он той, що в другому ряді. Зі схожим на волоський горіх обличчям.

Він зробив паузу, щоб усі охочі змогли оновити свої враження, ще раз подивившись на дядька Тома, а я спіймав себе на дещо розгублених думках. Давнє членство в клубі «Трутні» познайомило мене з різними способами, якими на чоловіка може подіяти надмірна доза хмільних напоїв, але я ні в кого не бачив такої реакції, як у Ґассі. Була в його виступі енергія, якої я раніше не бачив, навіть у Бармі Фозерінгей-Фіппсі на святкуванні Нового Року.

Дживс, коли я обговорював це з ним пізніше, сказав, що це якось пов'язане з «інгібіцією», якщо я правильно його розчув, а також з придушенням… здається, він це назвав «его». Як я зрозумів, він мав на увазі, що через те, що Ґассі відбув п'ятирічний строк бездоганного відлюддя серед тритонів, уся дурість, що мала розмазатися тонким шаром по цих п'яти роках, весь цей час накопичувалася, щоб сплисти сьогодні на поверхню одним шматком… або, якщо вам так більше до вподоби, як цунамі.

Можливо, він має рацію. Зазвичай Дживс знається на таких речах.

Втім, хоч як би там не було, я був невимовно радий, що мені стало розуму не сісти в другому ряді. Можливо, для Вустера й непрестижно штовхатися на стоячих місцях серед пролетаріату, але принаймні я був за межами небезпечної зони. Бо наразі Ґассі так розійшовся, що я боявся, що він мене побачить і дасть мені перцю навіть попри те, що я його старий шкільний друзяка.

— Якщо є в цьому світі щось таке, що я ненавиджу, — продовжував Гассі, — то це песимісти. Будьте оптимістами, хлопчики. Ви всі знаєте різницю між оптимістом і песимістом. Оптиміст — це той, хто… ну, візьмемо, приміром, двох ірландців, які йдуть Бродвеєм. Один з них оптиміст, а другий — песиміст, так само, як одного звати Пет, а другого — Майк… О, здоров був, Берті! А я не знав, що ти тут.

Я запізно спробував був сховатися за торговця, але виявив, що того вже немає. Якась раптово згадана справа — можливо, обіцянка дружині повернутися додому до чаю — змусила його непомітно зникнути й залишити мене без прикриття саме тоді, коли моя увага була прикута до сцени.

Між мною та Ґассі, який наразі грубо вказував на мене, не було нічого, крім моря зацікавлених облич, що дивилися на мене.

— Ось це, — гримав Ґассі, продовжуючи вказувати, — приклад того, що я маю на увазі. Хлопчики, леді та джентльмени, уважно подивіться на суб'єкта, що стоїть позаду — фрак, штани, сіра краватка, гвоздика в петельці — його не сплутаєш ні з ким. Це і є Берті Вустер — найгірший з песимістів, що з'являлися в цьому світі. І мені огидний цей чоловік. А знаєте, чому він мені огидний? Тому що, хлопчики, леді та джентльмени, він песиміст. У нього характер поразника. Коли я сказав йому, що збираюся звернутися до вас сьогодні, він намагався відмовити мене. А знаєте, чому він хотів мене відмовити? Тому що на його думку мої штани тріснуть ззаду.

Це було зустріто ще гучнішими схвальними криками. Все, що стосується розірваних штанів, було дуже близьким до сердець учнів середньої школи Маркет Снодсбері. Двоє, що сиділи в ряду переді мною, почервоніли, а маленьке хлопчисько з веснянками, що сиділо поруч із ними, попросило в мене автограф.

— Дозвольте мені розповісти вам історію про Берті Вустера.

Вустери можуть багато що витримати, але не обговорення їх у публічному місці. М'яко переставляючи ноги, я почав був тихо крастися до дверей, аж побачив, що бородань, нарешті, вирішив покласти край виступові Ґассі. Чому він не зробив це раніше — гадки не маю. Напевно, був ошелешений. До того ж, звісно, коли хтось так зачаровує публіку, як зараз це робив Ґассі, не так в дідька легко втрутитися. Але небезпека почути ще один з анекдотів Ґассі, схоже, додала йому сил. Злетівши на сцену приблизно так само, як я злетів з лавки на початку тієї неприємної присмеркової сцени з Таппі, він скакнув до стола, схопив з нього книгу та наблизився до оратора. Він доторкнувся до ліктя Ґассі, а той, різко обернувшись і побачивши над собою великого чоловіка з книгою, відстрибнув, намагаючись врятуватися.

— Час спливає, містере Фінк-Ноттл, можливо краще вже…

— О, а, — сказав Ґассі, збагнувши, що до чого. Він розслабився. — Нагороди? Так, авжеж. Добре. Так, можна вже розпочати це. За що ось ця?

— Правопис і диктанти, П.К. Первіс, — проголосив бородань.

— Правопис і диктанти, П.К. Первіс, — повторив Ґассі, неначе не розуміючи. — Виходьте, П.К. Первіс!

Тепер, коли його промову зупинили, мені здалося, що більше немає потреби для запланованого мною стратегічного відступу. Я не мав бажання піти, якщо в цьому не було потреби. Бо я ж казав Дживсові, що цей захід має бути цікавим, і саме так усе й було. Манери Ґассі були такі захопливі, що не хотілося нічого пропустити; за умови, що не буде особистих натяків. Тож я вирішив залишитися і почув мелодійне скрипіння — П.К. Первіс піднявся на сцену.

Чемпіон з правопису був зростом сто п'ять сантиметрів, його черевики скрипіли, в нього були рожеве обличчя та світле волосся. Ґассі поплескав його по голові. Схоже, йому сподобався цей хлопчик.

— Ти П.К. Первіс?

— Так, сер, так.

— Це чудовий світ, П.К, Первіс.

— Так, сер.

— О, то ти теж це помітив? Добре. А ти, бува, не одружений?

— Ні, сер.

— Одружися, П.К. Первіс, — щиро сказав Ґассі. — Це єдине життя… Гм, ось твоя книга. В ній якісь дурниці, судячи з вигляду титульної сторінки, але маємо що маємо, тепер вона твоя.

П.К. Первіс зі скрипом пішов звідти під спорадичні оплески, після яких настала досить напружена тиша. Було очевидно, що в шкільних колах Маркет Снодсбері Ґассі зачепив нову струну. Батьки переглядалися. Бородач мав вигляд чоловіка, який випив чашу отрути. А манери тітки Делії дуже ясно казали про те, що її останні сумніви розвіялися, і вирок винесено. Я бачив, як вона шепотіла до Бассет, яка сиділа праворуч від неї, а Бассет сумно кивала та була схожа на фею, яка зараз проллє сльозинку, додавши до Чумацького Шляху ще одну зірочку.

Ґассі після відходу П.К. Первіса занурився в якусь подобу сну; він стояв, роззявивши рот і засунувши руки в кишені. Раптом усвідомивши, що біля нього з'явився товстий хлопчик у штанцях до колін, він різко здригнувся.

— Привіт! — сказав він, опановуючи себе. — А ти хто?

— Це Р.В. Сметгерст, — сказав бородань.

— Що він тут робить? — підозріло запитав Ґассі.

— Ви вручаєте йому нагороду за малювання, містере Фінк-Ноттл.

Це, схоже, здалося Ґассі досить логічним поясненням. Його обличчя розслабилося.

— Так, авжеж… — сказав він. — Що ж, тримай, нахабо. Вже йдеш? — сказав він, бо хлопчина повернувся був, щоб піти.

— Так, сер.

— Зачекай-но, Р.В. Сметгерсте. Не так швидко. Перш ніж ти підеш, я хочу запитати в тебе дещо.

Але бородань узяв за мету дещо прискорити церемонію. Він увів Р.В. Сметгерста зі сцени, як викидайло, що був змушений вигнати з паба старого та шанованого клієнта, та покликав Дж. Дж. Сіммонса. Секунду по тому хлопець підвівся та пішов до сцени, і уявіть, які в мене були емоції, коли було проголошено, що він отримав нагороду за знання Біблії. Тобто, він один з нас.

Дж. Дж. Сіммонс був неприємним, зухвалого вигляду юнаком з великими передніми зубами та окулярами, але я гучно аплодував йому. Ми, знавці Біблії, тримаємося разом.

А от Ґассі він, на жаль, не сподобався. У тому, як він поглядав на Дж. Дж. Сіммонса, не було ані краплі тієї дружності, з якою він спілкувався з П.К. Первісом і (в дещо меншій мірі) Р.В. Сметгерстом. Він став холодним і відчуженим.

— Що ж, Дж. Дж. Сіммонсе.

— Сер, так, сер.

— Що значить «сер, так, сер»? Хто тебе навчив таку дурницю казати? То ти виграв приз за знання Біблії?

— Сер, так, сер.

— Так, — сказав Ґассі. — Ти схожий саме на такого, хто міг би його виграти. Але, — сказав він, зробив паузу та прискіпливо оглянув дитину, — звідки нам знати, що це було чесно та відкрито? Дозволь-но мені випробувати тебе, Дж. Дж. Сіммонсе. Ким був Як-його-там… той, хто породив… ще когось? Ти можеш мені на це відповісти?

— Ні, сер.

Ґассі повернувся до бородача.

— Підозріло, — сказав він. — Дуже підозріло. Таке враження, що цей хлопчик погано знає Біблію.

Бородач провів рукою по лобу.

— Запевняю вас, містере Фінк-Ноттл, все було зроблено для того, щоб переконатися, що Сіммонс випередив за своїми відмітками всіх конкурентів.

— Що ж, як скажете, — із сумнівом сказав Ґассі. — Гаразд, Дж. Дж. Сіммонсе, забирай свою нагороду.

— Дякую, сер.

— Але знай, що немає чим пишатися, якщо виграв нагороду за знання Біблії. Берті Вустер…

Я навіть не знаю, чи зазнавав я колись сильнішого шоку. Я вважав, що тепер, коли його промову обірвали, Ґассі, так би мовити, сховав ікла. Нахилити голову та відновити повільний рух до дверей було справою однієї миті.

— Берті Вустер отримав нагороду в школі, де ми вчилися разом, за знання Біблії, а ви ж знаєте, який він. Але ж, звісно, Берті махлював. Йому вдалося поцупити той трофей за знання Біблії, обійшовши кращих за нього завдяки такому грубому й нахабному шахрайству, з яким я ніколи до того не стикався в школі, хоч там такі речі досить звичайні. Якби його кишені, коли він входив до екзаменаційної кімнати, не були готові луснути від списків царів іудейських…

Далі я вже не чув. Мить по тому я вже виринув на світ Божий, а моя нога шукала стартер мого автомобіля.

Двигун загудів. Муфта зчеплення стала на своє місце. Я дав гудок і поїхав звідти.

Коли я заїжджав до стаєнь Брінклі Корт, а згодом непевною ходою прямував до своєї кімнати, щоб перевдягнутися в більш зручне вбрання, мої нерви досі тремтіли. Перевдягнувшись у піжаму, я ліг у ліжко та, либонь, заснув, бо наступне, що я пам'ятаю — біля мене стояв Дживс.

Я сів.

— Мій чай, Дживсе?

— Ні, сер. Незабаром уже вечеря.

Туман одразу розвіяло.

— Я, напевно, заснув.

— Так, сер.

— Природа бере своє у втомленого тіла.

— Так, сер.

— І бере стільки, скільки їй потрібно.

— Так, сер.

— То, кажеш, уже скоро час вечеряти? Добре. Я не маю настрою вечеряти, але ти все ж таки приготуй мій одяг.

— Він вам не знадобиться, сер. Сьогодні вечеря не буде парадною. В їдальні накрито стіл-фуршет з холодними закусками.

— Чому?

— Це було зроблено за бажанням місіс Треверс, щоб мінімізувати роботу слугам, які підуть на всю ніч на танці до будинку сера Персіваля Стречлі-Бадда.

— Так, авжеж. Я згадав. Кузина Анджела казала мені. То сьогодні бал? Ти йдеш, Дживсе?

— Ні, сер. Мені не дуже до вподоби такі способи розваги в сільській місцевості, сер.

— Я тебе розумію. Ці сільські заходи всі однакові. Фортепіано, скрипка та підлога як наждак. А Анатоль іде? Анджела казала, що ні.

— Міс Анджела мала рацію, сер. Мосьє Анатоль в ліжку.

— Які ж вони темпераментні, ці французи!

— Так, сер.

Потім була пауза.

— Що ж, Дживсе, — сказав я, — це, безумовно, був неабиякий день.

— Так, сер.

— Не можу згадати інший день, коли було стільки подій. І це попри те, що я поїхав ще до закінчення.

— Так, сер. Я бачив, коли ви пішли.

— Мене не можна за це винити.

— Ні, сер. Містер Фінк-Ноттл безсумнівно перейшов на неприпустимо особисті теми.

— Після того, як я пішов, це довго тривало?

— Ні, сер. Цей захід завершився дуже скоро. Зауваження містера Фінк-Ноттла щодо Дж. Дж. Сіммонса призвели до передчасного завершення.

— Але ж він начебто припинив свої зауваження щодо Дж. Дж. Сіммонса?

— Лише тимчасово, сер. Він продовжив їх одразу після вашого уходу. Якщо ви пригадуєте, сер, він ще до того заявив, що сумнівається в сумлінності майстра Сіммонса, а згодом продовжив нищівну словесну атаку на молодого джентльмена, стверджуючи, що той не міг виграти нагороду за знання Біблії, не вдавшись до систематичного масштабного шахрайства. Він дійшов аж до припущення, що юний Сіммонс добре відомий поліції.

— Овва, Дживсе!

— Так, сер. Ці його слова були певною сенсацією. Реакцію присутніх на це звинувачення я можу описати як різнорідну. Юні учні, схоже, були задоволені, вони шалено плескали в долоні, але мати Дж. Дж. Сіммонса підвелася зі свого місця та висловила містерові Фінк-Ноттлу рішучий протест.

— І що, Ґассі це зупинило? Він відмовився від своїх слів?

— Ні, сер. Він сказав, що тепер усе зрозуміло, і натякнув на недоречний зв'язок між матір'ю Дж. Дж. Сіммонса та директором школи, звинувативши останнього у фальсифікації відміток з метою, як сказав містер Фінк-Ноттл, завоювання прихильності пані.

— Ти серйозно?!

— Так, сер.

— О боже, Дживсе! А потім?

— Вони заспівали національний гімн, сер.

— Серйозно?!

— Так, сер.

— У такий момент?

— Так, сер.

— Ну, ти там був, тож тобі краще знати, звісно, але як на мою думку, то співати дуетом — останнє, чого можна було очікувати від Ґассі та цієї жінки за таких обставин.

— Ви неправильно мене зрозуміли, сер. Співали всі присутні. Директор школи повернувся до органіста та щось прошепотів йому. Після чого той почав грати національний гімн, і церемонія закінчилася.

— Зрозуміло. Це було дуже вчасно.

— Так, сер. Поведінка місіс Сіммонс ставала дедалі загрозливішою.

Я замислився. Почуте мною, безумовно, мало збуджувати жалість і жах, не кажучи вже про тривогу та відчай, і сказати, що мені було приємно це чути, було б неправдою. Але з іншого боку зараз усе вже було позаду, і мені здалося, що треба не плакати через минуле, а зосередитися на світлому майбутньому. Тобто, хоча Ґассі й встановив новий рекорд Вустершира з тупості та безумовно втратив будь-яку надію стати почесним громадянином Маркет Снодсбері, але факт залишався фактом: він таки зробив пропозицію Меделін Бассет, а вона погодилася.

Я поділився цими думками з Дживсом.

— Це жахливе видовище, — сказав я, — цілком можливо, увійде в аннали історії. Але нам не слід забувати, Дживсе, що Ґассі хоча й зробив з себе в очах сусідів найбільшого дивака в світі, але в іншому лише виграв.

— Ні, сер.

Це я не зовсім зрозумів.

— Коли ти кажеш «Ні, сер», ти маєш на увазі «Так, сер»?

— Ні, сер. Я маю на увазі «Ні, сер».

— В іншому він не виграв?

— Ні, сер.

— Але ж він заручений!

— Вже ні, сер. Міс Бассет відмовила йому.

— Ти серйозно?!

— Так, сер.

Цікаво, а ви помітили в цій хроніці досить дивну річ? Я натякаю на те, що час від часу будь-кому, хто має в ній роль, випадає нагода сховати за руками своє обличчя. Впродовж свого життя я неодноразово бував у різноманітних халепах, але, здається, ні раніше, ні згодом не мав справу з такою кількістю броволовів.

Як ви пам'ятаєте, дядько Том це робив. І Ґассі. І Таппі. Робив це, напевно, і Анатоль, хоч я сам цього й не бачив; і Бассет це теж не минуло. І тітка Делія, безсумнівно, теж так зробила б, якби не ризик зруйнувати старанно споруджену зачіску.

Я веду до того, що зараз настала моя черга так зробити. Руки пішли вгору, голова — вниз, і вже за мить руки стискали обличчя так само сильно, як у будь-кого з попередників. І коли я ще досі потирав свою макітру та думав, що буде далі, щось врізалося в двері, неначе мішок з тонною вугілля.

— Гадаю, це може бути містер Фінк-Ноттл, сер, — сказав Дживс.

Втім, його інтуїція зрадила йому. Це був не Ґассі, а Таппі. Він зайшов і зупинився, дихаючи як астматик. Було очевидно, що він дуже схвильований.