Маєток Брінклі

- 16 -

Коли наступного ранку я прокинувся, землі маєтку Брінклі Корт золотило сонце, а до вуха долинало цвірінькання птахів у плющі за вікном. Але коли Бертрам Вустер сідав у ліжку та надпивав свій ранковий чай, в його душі не було сонячно, а серце не цвірінькало. Не було сенсу заперечувати, що Бертрамові, коли він думав про події минулої ночі, здавалося, що стосунки Таппі та Анджели з'їхали з рейок. Хоч як я не бажав знайти в цій ситуації який-небудь позитивний аспект, я постійно повертався до думки, що розлом між цими двома гордовитими душами досягнув такого разючого масштабу, що навести над ним міст не до снаги навіть мені. Я дуже спостережливий, і те, як Таппі копнув ногою тарілку із сендвічами, підказувало мені, що йому нелегко буде вибачити.

За таких обставин мені здалося, що краще буде тимчасово відкласти вирішення цієї проблеми та зосередити думки на справі Ґассі, яка здавалася більш перспективною.

Стосовно Ґассі все йшло як слід. Дживсові докори сумління щодо підливання алкоголю в апельсиновий сік створили мені багато клопоту, але я здолав усі перепони по-Вустерськи. Я здобув велику кількість потрібного напою, і зараз він уже був у флязі, що лежала в шухляді стола в моїй кімнаті. А ще я дізнався, що наповнений соком графин стоятиме близько першої години на полиці в коморі. Взяти його з тієї полиці, нишком пронести до моєї кімнати, а потім повернути (вже покращений) ще до обіду, безсумнівно, буде справою клопіткою, але не надто обтяжливою.

Сповнений такими емоціями, ніби я готувався почастувати слухняну дитину, я допив чай і ліг ще поспати, бо коли чоловікові належить виконати важливу справу, його мозок має бути ясний.

А коли десь за годину я спустився сходами, то переконався в правильності свого плану щодо підвищення самовпевненості Ґассі. Я наткнувся на нього на газоні, і з першого погляду побачив, що йому, як нікому іншому, потрібний стимулятор. Як я вже казав, уся природа посміхалася, але на Оґастеса Фінк-Ноттла це не впливало. Він ходив по колу та бурмотів про те, що довго не затримуватиме, але за такої нагоди вважає за потрібне сказати кілька слів.

— А, Ґассі, — сказав я, зупинивши його на початку чергового кола. — Який чудовий ранок, ти не знаходиш?

Навіть якщо б я досі цього не знав, з тієї різкості, з якою він вилаяв чудовий ранок, я зміг би зрозуміти, що його настрій не дуже добрий. Я вирішив спробувати повернути радість до його очей.

— Я маю для тебе добрі новини, Гассі.

Він подивився на мене з раптовою цікавістю.

— Середня школа Маркет Снодсбері згоріла?

— Я, начебто, нічого такого не чув.

— Почалася епідемія свинки? Школу закрили через кір?

— Ні, ні.

— Тоді що ти маєш на увазі під добрими новинами?

Я спробував заспокоїти його:

— Не переймайся цим так, Ґассі. Навіщо хвилюватися через таку сміховинно просту річ, як вручення нагород у школі?

— Сміховинно просту? Ти знаєш, що я працюю вже кілька днів і досі не вигадав, що мені їм сказати, окрім того, що я їх довго не затримуватиму? Авжеж, я їх довго не затримаю. Я засікав за годинником: моя промова триває п'ять секунд. Про що мені, в дідька, розповідати, Берті? Про що можна сказати під час вручення нагород?

Я замислився. Колись, коли я ще сам навчався в школі, я отримав нагороду за знання Біблії, тож, начебто, мав би все знати про ці вручення. Але пам'ять мені зраджувала.

Аж раптом з туману щось з'явилося.

— Скажи їм, що перегони не тільки для прудких.

— Чому?

— Ну, це гарний жарт. Зазвичай йому аплодують.

— Я мав на увазі, чому так? Чому перегони не тільки для прудких?

— А, тут ти мене спіймав. Бо великі цабе так кажуть.

— Але що це означає?

— Я думаю, що це має втішати тих, хто нагороди не отримав.

— А мені воно навіщо? Я не про них турбуюсь. Мене турбують ті, хто отримує нагороди, ті маленькі сученята, що виходитимуть до трибуни. А що як вони мені будуть гримаси корчити?

— Не будуть.

— Звідки тобі про це знати? Це, напевно, перше, що спаде їм на думку. А навіть якщо не спаде… Берті, знаєш, що?

— Що?

— Я готовий послухатися твоєї поради й випити.

Я посміхнувся. Він навіть не здогадувався, що підсумував цим мої думки.

— О, з тобою все буде гаразд, — сказав я.

Його знову охопила гарячка.

— Звідки тобі знати, що все буде гаразд? Я напевно переплутаю свої слова.

— Ні.

— Або впущу нагороду.

— Та годі!

— Або ще щось. Я це серцем чую. Я впевнений як ніколи, що сьогодні опівдні трапиться щось таке, що всі з мене реготатимуть. Я вже зараз їх чую. Як гієни… Берті!

— Так?

— Ти пам'ятаєш школу, в якій ми вчилися до Ітона?

— Так. Саме там я отримав нагороду за знання Біблії.

— Забудь про свою нагороду за Біблію. Мова йде не про неї. Ти пригадуєш нещасний випадок з Бошером?

Так, я пам'ятав. То був один з найкращих моментів мого юнацтва.

— Генерал-майор сер Вілфред Бошер прийшов до нашої школи, щоб вручити нагороди, — нудним, невиразним голосом почав Ґассі. — Він упустив книгу. Нахилився, щоб підняти її. А коли нахилявся, його штани ззаду порвалися.

— Як ми реготали!

Ґассі скривився:

— Так, ми поводилися як маленькі свині. Замість того, щоб промовчати та виказати співчуття доблесному офіцерові у виключно незручному становищі, ми волали від радості. Я — голосніше за всіх. Ось що трапиться зі мною сьогодні, Берті. Це буде відплата мені за те, що я сміявся з генерал-майора сера Вілфреда Бошера.

— Ні, ні, Ґассі, друже. Твої штани не порвуться.

— Звідки тобі про це знати? Навіть у кращих за мене людей вони іноді рвуться. Генерал Бошер мав медаль «За заслуги», яку отримав за бездоганну службу на північно-західному кордоні Індії, і його штани розірвалися. Я стану посміховищем. Я знаю це. А ти, чудово знаючи, що на мене чекає, верзеш щось про добрі новини. Ну яка новина може бути зараз для мене доброю, окрім повідомлення про епідемію бубонної чуми серед учнів середньої школи «Маркет Снодсбері» та про те, що всі вони вкрилися пухирями й прикуті до ліжок?

Настав час говорити мені. Я лагідно поклав руку йому на плече. Він скинув її. Я знову поклав її. Він знову скинув. Коли я спробував покласти її втретє, він відсунувся та капризно забажав знати, чи не вважаю я себе бісовим остеопатом. На мій погляд, його манери були жахливі, але ситуація вимагала терпіння. Я переконував себе в тому, що після обіду побачу зовсім іншого Ґассі.

— Коли я казав, що маю добрі новини, друже, я мав на увазі новини про Меделін Бассет.

Гарячковий блиск у його очах згаснув, його змінила безкінечна туга.

— Про неї не може бути добрих новин. Я скомпрометував себе остаточно.

— Зовсім ні. Я переконаний, що якщо ти зробиш ще одну спробу, все буде гаразд.

І якомога швидше я розповів йому про розмову між мною та Бассет минулої ночі.

— Тож усе, що тобі потрібно — зустрітися з нею ще раз, і ти не зможеш не отримати від неї згоду. Ти — чоловік її мрії.

Він похитав головою:

— Ні.

— Що?

— Марно.

— Що ти маєш на увазі?

— Немає сенсу навіть намагатися.

— Але кажу ж тобі, вона мені сказала…

— Це нічого не змінює. Можливо, колись вона мене кохала. Але минулий вечір убив усі ті почуття.

— Авжеж, не вбив.

— Убив. Тепер вона нехтуватиме мною.

— Анітрохи. Вона розуміє, що ти просто не наважився.

— І якщо я знову спробую, я знову не наважусь. Все марно, Берті. Я безнадійний, ось і все. Доля зробила мене чоловіком, який не може й гуску налякати.

— Але ж мова не про залякування гусок. Цього пункту в порядку денному взагалі не було. Річ просто в тому…

— Знаю, знаю. Але все марно. Не можу. Все скасовується. Я не ризикну повторити вчорашнє фіаско. Ти так безтурботно кажеш про ще одну спробу, але ж ти не розумієш, що це означає. Ти ніколи не починав просити кохану дівчину одружитися з тобою, раптом збагнувши, що розповідаєш про зовнішні зябра новонароджених тритонів. Таке вдруге не повториш. Ні, я змирився зі своєю долею. Це кінець. А тепер, Берті, будь другом, іди звідси. Мені треба підготувати промову. Я не зможу підібрати слова, якщо ти поблизу вертітимешся. Якщо не збираєшся йти звідси, то хоча б підкажи мені кілька історій. Ці маленькі хижаки, напевно, чекатимуть на один чи два анекдоти.

— А ти знаєш анекдот про…

— Ні, не годиться. Не потрібні мені твої непристойні жарти з кімнати для паління в «Трутнях». Мені потрібне щось невинне. Щось таке, що допоможе їм у житті після школи. Хоча й начхати мені, що з ними буде після школи, нехай хоч подохнуть.

— Я чув колись одну історію. Я не можу її згадати, але там був чоловік, який хропів і заважав сусідам, а закінчувалася вона: «а дратували його аденоїди».

Він стомлено махнув рукою:

— І ти думаєш, що я скористаюся цим у промові, яку маю проголошувати перед хлопчиками, які, напевно, геть усі страждають від аденоїд? Дідько, вони накинуться на мене. Залиш мене, Берті. Геть звідси! Це все, про що я тебе прошу. Йди… Пані та джентльмени, — продовжував Ґассі тихим, монотонним голосом, — я не хочу надовго затримати цю радісну нагоду…

Залишивши його там, я йшов до будинку дуже задумливий. Сильніше, ніж досі, я вітав себе з тим, що мені стало глузду зробити всі приготування, після яких будь-якої миті можна розпочати діяти. Бо, розумієте, досі я плекав надію, що коли я розповім йому про думки Бассет, Природа зробить решту сама, надихне його так сильно, що штучні стимулятори стануть непотрібними. Бо навіщо бігати по будинку з графином апельсинового соку, якщо без цього можна обійтися?

Але тепер я зрозумів, що мушу продовжувати заплановане. Повна відсутність зухвалості, рішучості та належного духу, яку він продемонстрував під час нашої розмови, переконала мене в потрібності надзвичайних заходів. Тож одразу після розмови з ним я пішов до комори, зачекав, доки дворецький піде кудись за справами, прокрався всередину та заволодів графином. Обережно піднявшись сходами, я кілька секунд по тому зайшов до своєї кімнати. І першим, що я там побачив, був Дживс, який порався зі штанами.

Погляд, з яким він глянув на графин, здався мені осудливим. Я виструнчився. Я не мав наміру чути від нього докори.

— Так, Дживсе?

— Сер?

— У тебе такий вигляд, ніби ти збираєшся зробити зауваження, Дживсе.

— О ні, сер. Я бачу, що ви здобули апельсиновий сік містера Фінк-Ноттла. Я лише хотів сказати, що на мою думку додавати туди алкоголь буде нерозумно.

— Це зауваження, Дживсе, і саме це…

— Бо я вже зробив це, сер.

— Що?

— Так, сер. Кінець кінцем я вирішив згодитись із вашим побажанням.

Я вражено дивився на нього. Я був дуже розчулений. Бо як не розчулитися тому, хто думав був, ніби вірність слуги померла, аж раптом виявивши, що все не так?

— Дживсе, — сказав я, — я глибоко зворушений.

— Дякую, сер.

— Зворушений і вдячний.

— Дуже дякую, сер.

— Але що спричинило зміну твоєї думки?

— Коли ви ще спали, сер, я наткнувся в садку на містера Фінк-Ноттла й мав з ним коротку розмову.

— І після цього вирішив, що йому потрібно хильнути оковитої?

— Саме так, сер. Його настрій вразив мене як поразницький.

Я кивнув.

— Я такої самої думки. «Поразницький» описує його якнайкраще. Ти сказав йому, що його настрій здається тобі поразницьким?

— Так, сер.

— Але це нічим не допомогло?

— Ні, сер.

— Що ж, тоді добре, Дживсе. Ми мусимо діяти. Скільки джину ти налив у графин?

— Близько склянки, сер.

— Як ти вважаєш, ця доза нормальна для дорослого пораженця?

— Гадаю, вона має бути адекватною, сер.

— Я не певний у цьому. Нам треба не втопити корабель, заощаджуючи на смолі. Думаю, краще додати ще чарочку.

— Я не рекомендую цього робити, сер. — У випадку папуги лорда Бранкастера…

— Ти знову припускаєшся тієї самої помилки, Дживсе: вважаєш, що Ґассі — папуга. Борись із цим. Я доллю ще.

— Добре, сер.

— До речі, Дживсе, містер Фінк-Ноттл шукає барвисті історії для своєї промови. Ти знаєш які-небудь?

— Я знаю анекдот про двох ірландців, сер.

— Про Пета та Майка?

— Так, сер.

— Які йшли Бродвеєм?

— Так, сер.

— Це саме те, що йому потрібно. Ще що-небудь?

— Ні, сер.

— Що ж, навіть одна йому допоможе. Йди-но, краще, розкажи її йому.

— Добре, сер.

Він вийшов із кімнати, а я відкрутив кришку фляги та вилив у графин частину її вмісту. Щойно зробивши це, я почув за дверима чиїсь кроки. Ледве я встиг сховати графин за фотографією дядька Тома на камінній полиці, аж двері відчинилися, і зайшов Ґассі, вистрибуючи, наче циркова кобила.

— Привіт, Берті! — сказав він. — Привіт, привіт, привіт і ще раз привіт! Який чудовий цей світ, Берті. Один з найкращих серед тих, що я знаю.

Я дивився на нього, не в змозі нічого сказати. Ми, Вустери, все ловимо на льоту, тож я одразу збагнув, що щось трапилося.

Адже я вам розповів, що він ходив по колу. Я описав нашу розмову на газоні. І якщо я зобразив ту сцену хоч трохи зрозуміло, у вас мав залишитися образ Фінк-Ноттла на межі нервового припадку: ноги підкошуються, йому дуже млосно, а від страху він постійно хапається за вилоги свого піджака. Одним словом, поразник. Під час тієї розмови Ґассі виявляв усі ознаки переляканого на смерть.

Але той Ґассі, що стояв зараз переді мною, був геть інший. З кожної його пори сочилася самовпевненість. Його обличчя розрум'янилося, в очах був веселий блиск, на губах хуліганська посмішка. А коли він дружньо ляснув мене по спині швидше, ніж я встиг відхилитися, мене наче осел хвицнув.

— Що ж, Берті, — сказав він весело, як безтурботна пташка, — тобі буде приємно дізнатися, що ти мав рацію. Твою теорію перевірено, вона виявилася правильною. Я почуваюся бойовим півнем.

Мій мозок зупинився. Я все зрозумів.

— Ти що, випив?

— Так. Згідно з твоєю порадою. Бридка гидота. На ліки схожа. Ще й горло дере, а спрага після неї просто пекельна. Як може хтось вживати це так, як ти, для задоволення — гадки не маю. Втім, не можу не визнати, що організм воно стимулює. Я міг би зараз тигра вкусити.

— Що ти пив?

— Віскі. Принаймні, так було написано на графині, а в мене немає причин припускати, що така жінка, як твоя тітка — непохитна британська аристократка — навмисно дуритиме людей. Якщо вона написала на графині «Віскі», то я вважаю, що цьому треба вірити.

— Віскі з содовою? Ти зробив найкращий вибір.

— З содовою? — задумливо запитав Ґассі. — Так і знав, що забув про щось.

— Ти не додавав содову?

— Мені це не спало на думку. Я просто прокрався до їдальні та хильнув з графина.

— Скільки?

— Близько десяти ковтків. Можливо, дванадцять. Або чотирнадцять. Скажімо, шістнадцять середніх ковтків. Боже, як же пити хочеться!

Він підійшов до рукомийника та жадібно випив з пляшки з водою. Я непомітно подивився на фотографію дядька Тома за його спиною. Вперше відтоді, як вона ввійшла в моє життя, я радів, що вона така велика. Вона добре ховала свій секрет. Якщо б Ґассі побачив той графин з соком, я б не встиг його зупинити.

— Що ж, я радий, що ти почуваєшся більш рішучим, — сказав я.

Він життєрадісно рушив від рукомийника та спробував ще раз ляснути мене по спині. Збитий с пантелику моїми спритними кроками вбік, він упав на ліжко, а потім сів на ньому.

— Рішучості? Хіба я не казав, що можу тигра вкусити?

— Казав.

— Навіть двох тигрів! Я можу в сталевих дверях діри прогризати. Яким же бовдуром я, напевно, здавався тобі в садку. Ти, напевно, потайки сміявся з мене.

— Ні, ні.

— Так, — наполягав Ґассі. — І я тебе не виню. Я не можу навіть уявити, чому я так переймався через таку дурницю, як вручення призів у бридкій маленькій сільський школі? А ти можеш це уявити, Берті?

— Ні.

— Я теж не можу. Нема в цьому нічого такого. Я просто підіймусь на сцену, скажу кілька вдячних слів, вручу маленьким покидькам їхні нагороди та спущусь, усіма обожнюваний. І від початку до кінця жодної небезпеки порвати штани. Ну чого взагалі штани мають розірватися? Я навіть уявити не можу. Ти можеш уявити?

— Ні.

— І я теж. Я буду бунтарем. Я знаю, що там потрібно — проста, чоловіча, оптимістична промова від щирого серця. Від цього серця, — сказав Ґассі, плескаючи себе по грудях. — Навіть не знаю, чого це я так нервував вранці? Хіба буває щось легше, ніж роздати кільком брудним дітлахам якісь книги? І тим не менш, з якоїсь причини я дещо нервував, але тепер зі мною все добре, Берті — добре, добре, добре — і я це кажу тобі як старому другові. Бо ось ким ти є, коли стало все зрозуміло — старим другом. Здається, я ніколи не зустрічав старішого друга. Ти давно вже мій старий друг, Берті?

— О, вже багато років.

— Уявляєш! Втім, звісно, мав бути час, коли ти був новим другом… О, це гонг до обіду! Ходімо, старий друже, — він схопився з ліжка як блоха та пішов до дверей.

Я пішов слід за ним, глибоко замислившись. Те, що трапилося, можна була вважати удачею. Бо я хотів отримати рішучого Фінк-Ноттла — взагалі-то, всі мої плани мали за мету рішучого Фінк-Ноттла — але я замислився, чи не був Фінк-Ноттл, який ковзає поруччями вниз, дещицю занадто рішучий? Мені здавалося, що в нього такий настрій, що він може почати жбурляти в когось під час обіду хлібом.

Але на щастя загальний смуток навколо нього стримував його поведінку за столом. Для того, щоб пустувати в такій компанії, треба було нализатися значно сильніше. Я казав Бассет, що в Брінклі Корт є серця, якім боляче, але тепер усе йшло до того, що мало стати боляче ще й животам. Анатоль, як я дізнався, залишився в ліжку, бо нездужав, тож їжу, яку ми споживали, приготувала служниця — найгірша кулінарка з усіх, хто хоч раз брав у руки сковороду.

Це додалось до всіх попередніх проблем, і за столом панувало одностайне мовчання — можна навіть сказати «урочисте» — яке не був готовий порушити навіть Ґассі. Отже, якщо не рахувати одного куплету, який він заспівав, сніданок не був відмічений нічим непристойним, і коли ми закінчили, тітка Делія наказала нам гарно вбратися та прибути в Маркет Снодсбері не пізніше, як о пів на четверту. Це залишало мені достатньо часу на те, щоб викурити в тіні альтанки біля ставка одну чи дві сигарети, після чого я повернувся до своєї кімнати приблизно о третій.

Дживс працював — начищав капелюх. Я почав був розповідати йому про останні новини в справі Ґассі, але він перебив мене зауваженням про те, що суб'єкт моєї розповіді щойно навідувався до моєї спальні.

— Містер Фінк-Ноттл сидів тут, коли я прийшов, щоб приготувати ваш одяг, сер.

— Серйозно, Дживсе? Ґассі був тут?

— Так, сер. Він пішов лише кілька хвилин тому. Він поїхав до школи у великому автомобілі разом із містером і місіс Треверс.

— Ти розповів йому анекдот про двох ірландців?

— Так, сер. Він сміявся з усього серця.

— Добре. Ще які-небудь поради ти йому давав?

— Я наважився припустити, що він може зауважити молодим джентльменам, що освіта — це отримання, а не витрата. Покійному лордові Бранкастеру дуже подобалося вручати в школах нагороди, і він завжди казав цю фразу.

— І як Ґассі на це зреагував?

— Він сміявся з усього серця, сер.

— Тебе це, напевно, здивувало? Я маю на увазі його безперервну веселість.

— Так, сер.

— Вона дещо дивна як для того, кого ти востаннє бачив пораженцем вищого ґатунку?

— Так, сер.

— Цьому є пояснення, Дживсе. Після того, як ти його бачив востаннє, Ґассі заглядав у чарку. Він п'яний, як ніч.

— Невже, сер?

— Точно кажу. Його нерви не витримали напруги, тож він прокрався до їдальні та почав смоктати з графина як пилосос. Схоже на те, що його паливний бак залитий віскі. Думаю, він випив майже все, що було в графині. Боже, Дживсе, пощастило нам, що він хоч той сік апельсиновий не випив.

— Надзвичайно пощастило, сер.

Я подивився на графин. Портрет дядька Тома впав, тож посудину нічому було більше ховати, і Ґассі не міг його не побачити… На щастя, всередині було вже пусто.

— Дозвольте зауважити, сер, що з вашого боку було дуже передбачливо позбавитися апельсинового соку.

Я витріщився на нього.

— Що? Хіба його не ти вилив?

— Ні, сер.

— Дживсе, це треба прояснити. Ти не виливав апельсиновий сік?

— Ні, сер. Зайшовши в кімнату та побачивши, що графин пустий, я припустив, що це зробили ви.

Ми перелякано дивилися один на одного. В обох головах була одна думка.

— Я дуже боюсь, сер, що…

— Я теж, Дживсе.

— Скоріше за все…

— Ніяких сумнівів. Подивись на факти. Розглянь докази. Графин стояв на камінній полиці, нічим не прикритий. Ґассі скаржився на спрагу. Ти знайшов його тут, він «сміявся з усього серця». На мою думку, Дживсе, у нас немає жодної причини сумніватися в тому, що більша частина вмісту того графина наразі знаходиться всередині чоловіка, який і без того був напідпитку. Це небезпечно, Дживсе.

— Дуже небезпечно, сер.

— Нумо заспокоїмось та подивімося проблемі в лице. Ти додав до соку… скажімо, склянку міцного?

— Повну склянку, сер.

— А я щедро додав ще стільки ж.

— Так, сер.

— І дуже скоро Ґассі, в якому плескається вся та рідина, роздаватиме в середній школі Маркет Снодсбері нагороди перед зібранням найкращої тутешньої аристократії.

— Так, сер.

— Мені здається, Дживсе, що ця церемонія може стати дуже цікавою.

— Так, сер.

— Які, на твою думку, можуть бути наслідки?

— Дуже важко робити якісь припущення, сер.

— Тобто, уява в ступорі?

— Так, сер.

Я перевірив свою уяву. Він мав рацію. Вона була в ступорі.