Маєток Брінклі

- 18 -

Я пильно подивився на нього. Мені не сподобався його вигляд. Треба сказати, що я їм ніколи не захоплювався, тому що Природа, проектуючи цього міцного хлопця, дала йому більшу нижню щелепу, ніж було необхідно, та зробила його очі надто проникливими, як для того, хто не був ані творцем імперії, ані інспектором дорожнього руху. Але наразі, окрім образи моїх естетичних почуттів я відчував у Ґлоссопі якусь загрозу, а тому шкодував, що Дживс завжди такий надзвичайно тактовний. Тобто, це дуже добре, що він зникає, наче в'юн у твані, коли його роботодавця відвідують, але бувають моменти — а за всіма ознаками це міг бути саме один з них — коли справжнім тактом є залишитися та бути готовим надати допомогу під час рукопашної.

Бо не було вже з нами Дживса. Я не бачив, коли він пішов, я не чув, коли він пішов, але його не було. Скільки сягало око, видно було лише Таппі. А в манерах Таппі, як я вже зазначив, було щось таке, що викликало неспокій. З його вигляду мені здавалося, що він прийшов, щоб знову підняти тему масування ніг Анджели. Але його перше речення сказало мені, що я тривожив себе безпідставно. Це була цілком миролюбна фраза, від якої я відчув велике полегшення.

— Берті, — сказав він, — я мушу просити в тебе вибачення. Я прийшов саме для цього.

Як я вже сказав, полегшення, яке я відчув, почувши ці слова, що не містили жодної згадки масованих щиколоток, було надзвичайним. Але не думаю, що воно змогло перевершити мій подив. Уже кілька місяців минуло з того неприємного епізоду в «Трутнях», і він досі не виявляв жодної ознаки каяття. Взагалі-то, від приватних інформаторів до мене доходили чутки, що він часто розповідав про це на вечірках та інших заходах, а роблячи це несамовито реготав. Тож мені було важко зрозуміти, що могло змусити його принизитися, коли вже минуло стільки часу. Можливо, в ньому перемогла краща частина його особистості, але чому?

Втім, це трапилося.

— Мій любий друже, — сказав я, як справжній джентльмен, — не варто про це згадувати.

— Який сенс казати «не треба згадувати»? Я вже згадав.

— Ну то більше не згадуй. Не треба про це думати. Усі ми час від часу втрачаємо розум і робимо таке, про що потім, заспокоївшись, шкодуємо. У тебе тоді, напевно, були важкі часи.

— Та що ти в біса верзеш?

Мені не сподобався його тон. Безцеремонний.

— Виправ мене, якщо я помиляюся, — сказав я з певною холодністю, — але я припустив, що ти вибачаєшся за свою бридку поведінку тієї ночі в «Трутнях», коли ти змусив мене впасти в повному парадному костюмі в плавальний басейн.

— Йолопе! Я зовсім не про те.

— А про що?

— Про справу з Бассет.

— Яку справу з Бассет?

— Берті, — сказав Таппі, — коли ти сказав минулої ночі, що закохався в Меделін Бассет, я лише удав, що повірив тобі. Це здавалося надто неймовірним. Але я провів певне розслідування, і факти, начебто, збігаються з твоїми ствердженнями. І зараз я прийшов просити вибачення за те, що не повірив тобі.

— Розслідування?

— Я запитав її, чи робив ти їй пропозицію, і вона сказала, що так, робив.

— Таппі! Невже ти запитав?

— Так.

— Невже в тебе немає ані крихти делікатності чи тактовності?

— Ні.

— О? Що ж, тоді зрозуміло, звісно, але я вважаю, що тобі слід їх завести.

— До дідька делікатність! Я мусив переконатися, що це не ти вкрав у мене Анджелу. Тепер я знаю, що не ти.

Якщо він був у цьому певний, я не мав заперечень щодо відсутності в нього делікатності.

— А, — сказав я. — Що ж, це добре. Тримайся цієї думки.

— Я дізнався, хто це.

— Що?

Якийсь час він задумливо стояв. У його очах жевріло полум'я. Щелепа стирчала, як Дживсова потилиця.

— Берті, — сказав він, — ти пам'ятаєш, що я пообіцяв зробити з тим, хто вкрав у мене Анджелу?

— Якщо я не плутаю, ти хотів вивернути його навиворіт…

— І змусити його проковтнути себе. Правильно. Цей план залишається в силі.

— Але ж, Таппі, я запевняю тебе як очевидець, ніхто в Каннах не крав у тебе Анджелу.

— Ні. Це було відразу після її повернення.

— Що?

— Досі вже «щокати»! Ти чув, що я сказав.

— Але після повернення вона нікого не бачила.

— Та ти що? А як щодо того хлопця-тритона?

— Ґассі?

— Ото ж бо! Гадюка Фінк-Ноттл.

Це здалося мені зовсім дурістю.

— Але ж Ґассі любить Бассет!

— Не можете ви всі любити кляту Бассет! Мене вражає, що її взагалі хтось любить. Кажу тобі, він любить Анджелу. А вона любить його.

— Але ж Анджела послала тебе під три чорти ще до того, як Ґассі приїхав!

— Ні, неправда. Це було через дві години.

— Він не міг закохатися в неї за дві години.

— Чом ні? Я закохався в неї за дві хвилини. Я обожнював її відразу після знайомства, цю негідницю лупату.

— Але ж…

— Не сперечайся, Берті. Всі факти розглянуто. Вона кохає цього обожнювача тритонів.

— Нісенітниця, хлопче. Повна нісенітниця.

— О? То може ти мені тоді поясниш, чому вона з ним заручилася?

Сильніше мене вразити було неможливо.

— Заручилася з ним?!

— Вона сама мені сказала.

— Вона пожартувала.

— Вона не жартувала. Незабаром після завершення сьогоднішнього заходу в середній школі Маркет Снодсбері він зробив їй пропозицію, і вона відразу погодилася.

— Це має бути якась помилка.

— Авжеж, це помилка! Її припустився цей гад Фінк-Ноттл, і зараз він, клянуся, вже зрозумів це. Я ганяюсь за ним з половини на шосту.

— Ганяєшся за ним?!

— По всьому будинку. Хочу голову йому відірвати.

— От воно що… Зрозуміло.

— Ти його, часом, не бачив?

— Ні.

— Що ж, якщо побачиш, то швиденько попрощайся та замов вінок… О, Дживсе!

— Сер?

Я не чув, коли відчинилися двері, але Дживс знову був поруч. Як я, напевно, вже колись згадував, я вважаю, що Дживсові не потрібно відчиняти двері. Він як один з тих індусів, що вештаються всюди у своїх астральних тілах; я маю увазі тих, що розчиняються в повітрі в Бомбеї, а потім збирають себе наново, але вже десь у Калькутті. Бо лише така теорія може пояснити те, що однієї секунди його немає, а наступної він з'являється. Він просто наче перетікає з пункту А до пункту Б як різновид газу.

— Ти бачив містера Фінк-Ноттла, Дживсе?

— Ні, сер.

— Я його вб'ю.

— Добре, сер.

Таппі пішов, грюкнувши дверима, а я розповів усе Дживсові.

— Дживсе, — сказав я, — ти уявляєш? Містер Фінк-Ноттл заручений з моєю кузиною Анджелою!

— Справді, сер?

— Що ти на це скажеш? Ти розумієш таку психологію? Яка в цьому логіка? Якихось кілька годин тому він мав одружитися з міс Бассет.

— Джентльмени, яким відмовила одна панна, часто виявляють бажання негайно зв'язати своє життя з іншою, сер. Це відомо як жест.

Я почав розуміти.

— Здається, я зрозумів тебе. Прояв непокори.

— Так, сер.

— Це наче «Ну то й гаразд, як тобі завгодно, якщо тобі я не потрібний, то є багато інших».

— Саме так, сер. Мій кузен Джордж…

— Забудь про свого кузена Джорджа, Дживсе.

— Добре, сер.

— Залиш його для довгих зимових вечорів.

— Як побажаєте, сер.

— Та й взагалі я готовий побитися об заклад, що твій кузен Джордж не був таким боязким тюхтієм, як Ґассі. Що мене вражає, Дживсе, так це те, що саме Ґассі взявся робити такі жести.

— Вам слід пам'ятати, сер, що мозок містера Фінк-Ноттла зараз дещо неврівноважений.

— Це точно. Трохи не сповна розуму.

— Саме так, сер.

— Що ж, одне я можу сказати напевне: він стане ще більш неврівноваженим, якщо його спіймає Таппі. Котра година?

— Вже восьма, сер.

— Тож Таппі ганяється за ним уже дві з половиною години. Нам треба врятувати бідолаху, Дживсе.

— Так, сер.

— Адже людське життя є людське життя, так?

— Абсолютно точно, сер.

— Тож перш за все нам треба знайти його. А вже після цього можна буде обговорити плани. Вперед, Дживсе, прочеши все навколо!

— У цьому немає потреби, сер. Якщо ви обернетесь, то побачите, що містер Фінк-Ноттл вилізає з-під вашого ліжка.

Отакої, він мав рацію!

Звідти дійсно з'явився Ґассі. Він був весь у пилюці та трохи нагадував черепаху, що висунула голову, щоб трохи перепочити.

— Ґассі! — сказав я.

— Дживсе! — сказав Ґассі.

— Сер? — сказав Дживс.

— Двері зачинені, Дживсе?

— Ні сер, але я негайно це виправлю.

Ґассі сів на ліжко, і на мить мені здалося, що він зараз закриє обличчя руками. Але він лише струсив з лоба дохлого павука.

— Ти запер двері, Дживсе?

— Так, сер.

— Бо хто знає… Що як тому жахливому Ґлоссопу спаде в голову повер…

«…нутися» його губи вимовити не встигли. Вони лише почали рухатися, щоб це сказати, а ручка дверей уже почала смикатися та торохтіти. Він схопився з ліжка та впродовж секунди стояв точнісінько як та картина, що висіла в їдальні тітки Агати — «Загнаний олень» Едвіна Генрі Лендсіра. А потім він стрибнув у шафу, і був усередині ще до того, як ми збагнули, що він стрибнув. Навіть ті, хто спізнюється на поїзд, рухаються не так спритно.

Я глянув на Дживса. Він дозволив своїй правій брові злегка здригнутися, що в його випадку можна було вважати проявом емоцій.

— Хто там? — дзявкнув я.

— Впустіть мене, чорти забирай! — долинув ззовні голос Таппі. — Хто запер двері?

Я знову звернувся до Дживса мовою брів. Він вигнув свою брову. Я вигнув свою. Він вигнув другу. Я вигнув другу. Тоді ми одночасно вигнули обидві. Зрештою, не бачачи жодної альтернативи, я широко розчинив двері, і в кімнату вбіг Таппі.

— Що тобі? — запитав я, якомога недбалішим тоном.

— Чому двері були заперті?! — вимагав Таппі.

На цей момент я вже досить непогано розім'яв брови, тож продемонстрував йому їхню вправність.

— Я що, не можу залишитися на самоті, Ґлоссопе? — холодно запитав я. — Я наказав Дживсові заперти двері, бо збирався роздягатися.

— Яка правдоподібна історія! — сказав Таппі. — Навіть не намагайся переконати мене, що ти боїшся, що люди ходитимуть на екскурсію подивитися на тебе в спідньому одязі. Ти запер двері тому, що приховав десь тут поганця Фінк-Ноттла! Я запідозрив це відразу, як вийшов, тому вирішив повернутися та перевірити. Я обшукаю цю кімнату до останньої нишпорки. Думаю, він у тій шафі… Що в цій шафі?

— Просто одяг, — сказав я, ще раз спробувавши удати байдужість, але дуже сумніваючись, що це справить на нього враження. — Звичайний гардероб англійського джентльмена, який гостює за містом.

— Ти брешеш!

Мені б не треба було брехати, якби він хоча б хвилину зачекав, перш ніж говорити, бо щойно ці слова залишили його уста, як Ґассі залишив шафу. Я вже казав вам про швидкість, з якою він потрапив усередину. Вона й близько не могла зрівнятися з тією, з якою він вийшов. Щось загуло, промайнуло — і його з нами вже не було.

Думаю, Таппі це здивувало. Взагалі-то, я певний, що здивувало. Попри ту впевненість, з якою він оголосив, що в цій шафі знаходиться Фінк-Ноттл, він неабияк збентежився, побачивши такий вихід. У роті в нього щось булькнуло, і він відстрибнув на півтора метра назад. Але наступної секунди він опанував себе та галопом кинувся в коридор навздогін. Для повного враження, що це полювання на лисицю, не вистачало лише тітки Делії, яка б гналася за ними з криком «Йойкс!», чи що там заведено кричати в таких випадках.

Я опустився в крісло. Я не з тих, хто легко втрачає ентузіазм, але мені здалося, що для Бертрама все починає ставати надто складно.

— Дживсе, — сказав я, — усе це трохи занадто.

— Так, сер.

— В голові трохи паморочиться.

— Так, сер.

— Думаю, тобі краще залишити мене, Дживсе. Мені знадобиться присвятити всі свої думки нагальній ситуації.

— Добре, сер.

Двері зачинилися. Я запалив сигарету та почав міркувати.