Мене називають Червоний

2. Моє ім'я — Кара[8]

Ніби сновида, повернувся я через дванадцять років до Стамбула, де народився й виріс. Кажуть, земля тягне в могилу, мене теж сюди тягла смерть. Тільки-но я прибув до міста, мені здалося, що існує лише вона — смерть. Згодом я зустрівся й з коханням, однак спершу з приїздом до Стамбула оте почуття любові було для мене чимось далеким і забутим, як і спомини про саме місто. Дванадцять років тому я закохався тут у свою сестру в перших по матері, тоді ще дитину.

Тільки чотири роки опісля, покинувши Стамбул і мандруючи безкраїми степами, засніженими горами та сумними містами Персії, розвозячи листи та збираючи податки, я відчув, що поступово починаю забувати дитяче личко дівчини. Охоплений тривогою, докладав усіх зусиль, щоб його пригадати. Та я зрозумів: хоч би як сильно ви любили, кохане обличчя, яке довго не бачиш, із часом забувається. На шостому році своєї служби на Сході в паші, поміж секретарів та подорожніх, я вже знав: риси, витворені моєю уявою, не є лицем стамбульської любові. Вони — оманливі спомини. На восьмому році розлуки, ще дужче забувши обличчя, я зрозумів: воно вимальовується мені щораз по-іншому. Повернувшись до рідного міста через дванадцять років, тридцятишестирічним, я болісно усвідомив: образ коханої давно мені невідомий.

За цей час померло багато друзів, родичів, знайомих із мого махаллє[9]. Я прийшов на кладовище з видом на Халіч[10] і помолився за своїх маму, дядьків по батьковій лінії. Запах сльотавої землі перемішався зі спогадами; хтось розбив глек біля маминої могили. Побачивши черепки, я чомусь почав плакати. Чому плакав, не знаю: чи за небіжчиками, чи через те, що — дивна річ — за плечима стільки літ, а я все ще живий, а може, навпаки, плакав, бо відчував, що моя життєва дорога добігає кінця. Мляво посипав рідкий сніг. Я втупився у сніжинки, які пурхали в повітрі на всі боки, й поринув у думки про те, що загубив свій шлях у лабіринтах незбагненності життя. Раптом я помітив, як із темного закутка кладовища на мене дивиться чорний пес.

Сльози перестали литись, я втерся. Подививсь, як чорний пес привітно махає хвостом, і покинув цвинтар.

Згодом осів у махаллє, винайнявши кімнату в будинку, де колись мешкав батьків родич. Жінка, господиня дому, вважала мене схожим на власного сина, вбитого на війні сефевідськими[11] вояками. Вона мала наводити лад у домі й готувати їжу.

Я наче тимчасово прибув до якогось арабського міста на краю світу, а не повернувся до Стамбула. Й, ніби чужинець, котрий цікавиться, що воно за місто, довго-предовго блукав вулицями. Чи вони справді повужчали, чи так мені здавалося? В деяких місцях, на вуличках, затиснутих поміж будинків, які вишикувались один навпроти одного, я мусив просуватися, обтираючи стіни й двері, аби не наштовхнутись на нав'ючених коней. І багатіїв побільшало. Чи мені таки здавалося? Впав у вічі розкішний екіпаж, якого я не бачив ані в Аравії, ані в Персії. Він був запряжений баскими кіньми й схожий на фортецю. Тут же, на майдані Чемберліташ[12], в гущі гидкого смороду, що напливав із Тавук-базару, я здибав тісні гурти нахабних жебраків у лахмітті. Один, сліпий, немов прилип поглядом до летючих сніжинок і посміхався. Якби мені сказали, ніби колись Стамбул був бідніший, менший і щасливіший, я швидше за все не повірив би, хоча серце погоджується, адже тут, посеред тих самих лип і каштанів, стояв дім моєї забутої коханої. Але в ньому вже жили інші. Моя тітка, а дівчині — мати, померла, батько ж виселився звідси. На них посипались нещастя. Оце й розповіли мені люди в дверях того дому, навіть не припускаючи, як безжально розбивають моє серце і мрії. Та ліпше не говорити про це. Скажу тільки, що з лип старого садка звисали бурульки завдовжки з мій мізинець; садок, який нагадував мені про спекотні літні дні в суцільній зелені, тепер своїм смутком, занедбаністю й снігом навіював думки про смерть.

Узагалі ж дещо з пережитого моїми родичами я знав із листа, отриманого в Тебрізі[13] від тітчиного чоловіка. В ньому він кликав мене до Стамбула, просив допомогти в роботі над якоюсь таємничою книгою для нашого падишаха. До нього дійшли чутки, що протягом певного часу в Тебрізі я видавав книжки на замовлення османських пашів, валі й стамбульських ходатаїв. Взявши наперед гроші в замовників, я виловлював тих художників і каліграфів, котрі, нарікаючи на війни та османських вояків, ще не покинули місто й не виїхали до Казвіна[14] або інших перських міст. Далі я замовляв тим великим майстрам, з їхніми скаргами на безгрошів'я й на свою непотрібність, написати, розмалювати та зшити аркуші. Нарешті створена у Тебрізі книжка відсилалася до Стамбула. Якби не любов до гарної книжки та розпису, які почерпнув у молодості від тітчиного чоловіка, ніколи б не захопився цією справою.

На вулиці, що вела до базару й де раніше жив батько моєї коханої, була перукарня. В ній досі працював той самий цирульник, сновигаючи серед тих-таки дзеркал, глеків для води, бритв і намиленого волосся. Ми зустрілися поглядом, але чи впізнав він мене — не знаю. Потішно було дивитися, як усе ще гойдається туди-сюди підвішений до стелі дзбан, наповнений гарячою водою для миття голови, він виписував у повітрі ту ж саму дугу.

Деякі вулиці й квартали моєї молодості за дванадцять років зникли, згорівши дотла. Де-не-де там валують здичавілі пси. Вештаються, лякаючи дітей, божевільні. А подекуди виросли пишні палаци, що вражають приїжджих, таких, як я. Вікна там з найдорожчого венеційського кольорового скла. В сяйві ліхтарів, що звисають з високих стін, я побачив ошатний двоповерховий будинок, зведений за час моїх мандрів.

Подібно безлічі інших міст, у Стамбулі гроші стрімко втратили свою вартість. Коли я їхав на Схід, за один акче[15] пекарні продавали величезну хлібину вагою з чотириста дирхемів[16]. Коли ж повернувся додому, за ці гроші можна було купити лише половину хлібини, далеко не такої смачної, як раніше. Якби моя покійна мама почула, що за дюжину яєць треба платити три акче, вона сказала б: «Тікаймо звідси в інші краї, поки капосні кури не напаскудили нам на голову». Але я знаю: гроші знецінилися всюди. Чув, ніби трюми торговельних суден з Голландії та Венеції вщерть заставлені скринями цих фальшивих монет. Здавна монетний двір зі ста дирхемів срібла карбував п'ятсот акче, тепер, через нескінченні війни проти Сефевідів, з того самого шматка стали карбувати вісімсот акче. Яничари[17], почувши, що здобуті ними гроші викидають у затоку, мов гнилля з овочевого причалу, обложили султанський палац, неначе ворожу фортецю.

Проповідник Нусрет теж зажив слави в пору панування аморальності, дорожнечі, злочинності та грабунків, оголосивши себе нащадком Магомета й ведучи бесіди у мечеті Беязит[18]. Ерзурумієць, як його називали, відкрито говорив про напасті, від яких потерпає Стамбул упродовж останніх десяти років: згорілі квартали Бахчекапи й Казанджилар, чуму, що кожного разу, прокотившись містом, залишає десятки тисяч трупів, відсутність будь-яких бажаних результатів у війні з Сефевідами, всупереч палким закликам, а також про заколоти християн на заході країни й повернення ними собі назад невеличких укріплень, про зміну дороговказів пророка Магомета й відступництво від настанов Куран-и Керіму, про те, що в текке[19] грає християнська музика, а на ґяурів[20] ніхто не звертає уваги и ті, не криючись, торгують вином.

Такі вісті почув я від торгівця квашениною й маринадом. Він із хвилюванням розповідав мені про Нусрета з Ерзурума й бідкався, що фальшиві гроші, нові дукати[21], флорини[22] із зображенням лева, акче, де все меншає срібла, заполонили ринки подібно масовому поверненню в рідні краї черкесів, абхазців, боснійців, мінгрелів, грузинів, вірменів, якими кишать вулиці. Він запевняв, що такий хід подій тягне за собою жахливий занепад моралі, та що з цього болота людині не виборсатись. Розпусники й бунтарі збираються в кав'ярнях і до ранку збавляють час теревенями. Всілякі пройдисвіти, голі й босі, схиблені на опії, заявляючи, що шлях до Аллаха пролягає через Календері[23], в текке до ранку під музику заганяють собі в тіло гострі шпиці, а накоївши всякого неподобства, злягаються один з одним та ґвалтують хлопчиків.

До мене долинула солодка мелодія уда[24]. Не збагну: чи то я пішов на його звуки, чи мене змусило піти звідси збентеження, викликане спогадами й надіями, чи то мені стало нестерпно слухати далі гіркі нарікання торгівця. Якщо вашому серцю дороге якесь місто, якщо ви постійно блукаєте його вулицями, то навіть після багатьох років розлуки не лише душа, а й тіло впізнає ті вулиці. Коли вас змагає смуток, коли похмуро ляпає мокрий сніг, ноги самі винесуть вас на улюблене верхів'я.

Так і я, залишивши позаду ринок Налбант, біля мечеті Сулейманіє[25] дивився на сніговицю в Халічі. Дахи з північного боку, закутки веж, де свистів північно-східний вітер, — усе побіліло. Невідомий корабель, привітавши мене своїм «фр-фр», підплив до берега. Свинцево-туманні кольори його спущених вітрил зливалися з поверхнею затоки. Кипариси, чинари, панорама дахів, вечірній сум, голоси з кварталів унизу, крики дітей, які гралися на подвір'ї мечеті, злились у моїй голові в єдине ціле, і, позбавляючи усіляких сумнівів, навіювали відчуття, що я не зможу жити ніде, окрім цього міста. І в якусь мить здалося: забуте з літами обличчя коханої ось-ось постане перед очима.

Я зійшов униз і розчинився в натовпі. Нарешті після вечірнього азану[26] втамував голод у м'ясній крамниці. Її власник із співчуттям дивився, як я їм, неначе на кота. Я ж уважно вислухав усі його монологи. Потім за вказаним ним напрямком та із перейнятим від нього натхненням після того, як Стамбул цілковито огорнула темрява, звернув на одну з вузьких вуличок за Есір-базаром і знайшов там кав'ярню.

Всередині було людно й задушно. Відбувалося дійство, подібне до баченого мною в Тебрізі, в інших перських містах. На підвищенні біля вогню сидів меддах[27], якого в Персії називають пердедар. Поруч із ним висіло зображення собаки, намальоване поспіхом, проте вправно, на грубому папері. Меддах провадив розповідь від імені пса, час від часу киваючи на малюнок.