Мене називають Червоний

41. Я — майстер Осман

Начальник султанської варти та головний скарбничий повторили нам розпорядження падишаха й вийшли. Ми залишилися в кімнаті вдвох. Звичайно, після розіграшу з тортурами, переляку та пролитих сліз, Кара був розбитий і пригнічений. Він мовчав, наче мала дитина. Я не зачіпав Кару; знав, що згодом полюблю його.

Я мав три дні, аби розпізнати своїх малярів, розглядаючи сторінки, що їх принесли люди начальника султанської варти з домівок каліграфів та найобдарованіших художників. Ви пам'ятаєте, яку огиду я відчув, ледь глянувши на ілюстрації до книги Еніште-ефенді: їх Кара передав головному скарбничому Хазимові-азі, аби виправдати себе. Проте варто визнати, — для маляра, котрий усе своє життя присвятив живопису, в тих сторінках, які викликають страшенну відразу, є щось привабливе. Адже ж просто погане мистецтво взагалі нічого не пробуджує в душі. Ось як воно. Я знову почав з цікавістю розглядати дев'ять сторінок, над якими покійний дурень змушував ночами працювати малярів.

На заставці чистого аркуша, яку виконав бідолаха Заріф, — його заставки та рамки були й на інших малюнках — я побачив дерево. Намагавсь уявити: з якої воно сцени, з якої оповіді. Коли доручив своїм художникам, улюбленому Келебеку, кмітливому Лейлеку чи хитрому Зейтіну, зображати дерево, то вони спершу уявляли собі його як частину якоїсь оповіді, аби малювати в спокої, без тривожних помислів. Коли ж я потім уважно придивлявся до того дерева, то з його віття, листя міг визначити, який саме твір надихав художника. А це дерево — якесь нещасне й самотнє; позаду нього, на чималій висоті, — лінія горизонту, яка ще більше підкреслює його самотність і нагадує стиль ширазьких майстрів незапам'ятної давнини. Оскільки лінія горизонту проведена дуже високо, то довкола дерева утворюється пустий, нічим не заповнений простір. Отож тут змішалися бажання зобразити дерево саме по собі, як це роблять європейські художники, та прагнення показати світ з висоти в стилі перських майстрів. А в результаті вийшов похмурий малюнок, який не віднесеш ні до європейського, ні до перського живопису. Таким повинне бути дерево на краю світу, — сказав би я собі, однак, намагаючись поєднати два протилежні стилі, мої маляри та ідіот-небіжчик створили щось недолуге, позбавлене здорового глузду. І насамперед бісила ця недолугість, а не витоки малюнка з двох різних стилів.

Та ж злість охопила мене й тоді, коли я роздивлявсь інші ілюстрації: чарівного коня, що неначе виринув зі сну, жінку з похиленою головою. Діймав і вибір тем: то два мандрівні дервіші, то шайтан. Без сумніву — це мої маляри нашпигували падишахову книгу тими ілюстраціями. Я був уражений до глибини душі: на те була воля великого Аллаха — забрати душу Еніште, доки він не закінчив книги. Самому мені анітрохи не хотілося доводити її до пуття.

Отой пес дивиться на тебе, наче рідний брат тобі. Він немов у тебе під носом, а намальований, проте, з висоти. Ну як не нервуватися? З одного боку, я був у захопленні від невимушеної, природної поведінки пса на папері, від оскалу його міцних білих зубів, від того, як він, нахиливши голову до землі, краєм ока грізно на мене позирає — це дивовижно. Коротко кажучи, мене вразив хист майстра, який створив малюнок (я вже майже здогадався, чия це рука), однак аж ніяк не міг пробачити йому, що такий талант слугував ідіотській логіці чиїхось незрозумілих прагнень. Заплющити очі на цю особливість ілюстрацій мені не дозволяли ані бажання маляра наслідувати європейців, ані повеління падишаха працювати над книгою в стилях дохідливих для венеційців, бо вона буде подарунком дожеві.

На одній з ілюстрацій, де було відтворене людське юрмисько, я відразу помітив, що тут у різних кутках задіяна рука кожного з моїх обдарованих художників. Багряні відтінки мініатюри страшенно налякали мене. Чиясь рука, яку я не міг розпізнати, обволокла малюнок бентежливим червоним кольором, що вражало силою потаємного змісту, цілий світ на папері немовби вгрузав у червоне. Деякий час я показував Карі, ким зображений у тій багатолюдній сцені чинар (Лейлеком), ким — кораблі та будинки (Зейтіном), ким — повітряний змій (Келебеком).

— Такий великий майстер, як ви, що роками керував малярським відділенням, безперечно, впізнає почерк кожного художника, характер їхніх калямів та пензлів, — промовив Кара. — Однак як ви можете впізнавати своїх малярів, бути настільки впевненим у тому, хто що намалював, тоді як мій дядько, своєрідний цінитель книжок, змушував їх працювати в нових і невідомих стилях?

— Колись у фортеці, що височіла над Ісфаганом, жив собі відлюдьком падишах, цінитель книжок і живопису, — почав я свою історію-відповідь, — падишах був розумний і сильний, але мав черстве серце. Нікого й нічого не любив, окрім книжок, які видавав, та своєї дочки. Він настільки до неї прив'язався, що важко було не визнати правоти його ворогів, котрі поширювали чутки про кохання цього падишаха до рідної доньки. Адже ж коли сусідні принци та шахи слали до нього послів, аби побратися з його донькою, володар так казився від ревнощів, що міг навіть оголосити війну. Певна річ, він не міг підшукати доньці достойного обранця, а саму її оберігав за сорока замками сорока кімнат. Як і багато хто, падишах вірив поширеному в Ісфагані повір'ю: якщо його дочку побачить чоловік, то краса її зблякне. Якось, коли на замовлення володаря виготовили книгу про Хосрова та Ширін, розмальовану в ґератському стилі, Ісфаганом поповзла чутка, що бліда красуня на одній з безлічі ілюстрацій — дочка ревнивого падишаха. В того загадковий малюнок викликав підозри ще тоді, коли до нього дійшли чутки. А тепер, перегорнувши тремкою рукою сторінки книги, він зі слізьми на очах упізнав на зображенні свою чарівну доньку. Переказують, що то не дівчина, яка сиділа за сорока замками, а сама її врода, наче привид, чия душа знудьгувалась, вигулькнула з кімнати, відбилася від дзеркала й, прослизаючи крізь щілини сорока дверей та замків, ніби промінь світла, ніби невидима пилина туману, постала перед одним з художників, котрі малювали ночами. Молодий обдарований маляр не міг відірвати очей од тої неймовірної вроди. Не стримавшись у ту мить, він намалював її в одному з кутків мініатюри, над якою працював. То була сцена, в якій Ширін під час прогулянки в степу знаходить зображення Хосрова й закохується.

— Мій майстре, пробачте, але це просто дивовижний збіг обставин, — промовив Кара, — адже ж ми всі обожнюємо ту сцену з легенди.

— Але я тобі не легенду розповідаю. Дослухай: маляр зобразив падишахову доньку не як Ширін, а як одну з недіме[169], що оточували Ширін, грали для неї на уді та накривали стіл. В ту мить він саме працював над цією недіме. Тому-бо було порушено гармонію малюнка, красуня Ширін видавалася сірою мишкою поряд зі своєю навдивовижу чарівною подругою-служницею. Падишах, уздрівши власну доньку на ілюстрації, вирішив знайти цього художника, що наважився на таке. Той, однак, був не дурний. Аби уникнути гніву падишаха, він намалював його доньку як недіме не у власній традиційній манері, а в новій, щоб не здогадалися, хто автор. Адже ж свій слід на тій мініатюрі залишили й багато інших художників.

— Гаразд, і як же падишах дізнався, котрий саме маляр зобразив його доньку?

— З вух!

— З яких вух? Зі справжніх вух доньки чи з вух на малюнку?

— По суті, ні так і ні сяк. Якесь внутрішнє чуття підказало йому обкластися всіма книжками, які розмалювали його майстри, і, гортаючи їхні ілюстрації, розглядати там вуха. Володар укотре пересвідчився в тому, що й так завжди знав: кожен з малярів, хоч би яким майстерним був, відтворює вуха по-своєму. Чи то б вони малювали лик падишаха, чи то — дитини, чи то — воїна, чи то, боронь Боже, нічим не прикритий лик нашого великого Пророка, чи то, хай Бог милує, — шайтана, та вуха всюди були однакові. Кожен художник на кожному з малюнків завжди відтворював вуха в одній і тій же формі, вони наче були його скритим підписом.

— Чому?

— Обдаровані майстри, зображуючи людський лик, найперше звертали увагу на вираз обличчя: схоже воно на чиєсь чи ні. Вони наслідували усталені форми й старалися наблизити обличчя до еталону високої краси. Виводячи на папері звичайне вухо, майстер не брав його з робіт інших малярів, не намагався наслідувати якісь прийняті взірці й не змальовував з реального людського вуха. Вони не звертали уваги на цей орган, тому зображували його, не думаючи й не надаючи йому ніякого значення. Їхні калями виводили лінії з пам'яті.

— Але хіба великі майстри не так само малювали з пам'яті, не дивлячись на справжніх коней, дерев, людей? — запитав Кара.

— Це правда, — відповів я, — та образи, закладені в їхній пам'яті, здобуто після років роздумів над ними, споглядання й праці в поті чола. За все своє життя великі майстри перебачили достатньо коней і їхніх зображень, аби затямити, що ще раз подивитися на баского скакуна означає зруйнувати його бездоганний ідеал у своїй голові. Добрий маляр за свій вік намалює коня десятки тисяч разів, тому зрештою його калям близький до відтворення коня таким, яким його задумав Аллах. Художник відчуває це душею й знає з власного досвіду. Його рука вмить виведе коня з пам'яті, вклавши в те зображення хист, знання й усі свої сили, це — скакун, подібний до того, як його бачить Аллах. Вухо ж, яке рука малює не замислюючись, не знаючи його, навіть незважаючи на те, що воно належить падишаховій доньці, завжди буде далеким від досконалості. Таке вухо не можна не помітити. Воно — огріх у роботі або ж — своєрідний підпис.

Враз стало гамірно, поряд здійнялася метушня. Люди начальника султанської варти принесли в майстерню колишнього малярського цеху сторінки, які зібрали в домівках моїх художників і краснописців.

— Вухо — це достеменна людська недосконалість, — пожартував я, аби трохи розвеселити Кару. — В усіх вони різні, і в усіх — потворні.

— А що сталося з художником, який попався через особливі вуха?

Я не сказав Карі, що того отемнили, а то б Кара засмутився ще більше.

— Він побрався з падишаховою донькою, — відповів я. — А описаний мною метод і понині слугує багатьом володарям малярських цехів, ханам, шахам і падишахам для розпізнання художників, він відомий як «метод недіме». Однак правителі не розголошують секрет «недіме», щоб завжди вивести на чисту воду живописців, які провинилися, створивши малюнок, а потім усе заперечують. «Метод недіме» вказує на недоліки в роботі, деталі, що намальовані нашвидкуруч і часто повторюються, проте не вважаються важливими — їм немає місця в серці мініатюри. Це можуть бути вуха, руки, трава, листя або ж — кінська грива чи ноги, навіть копита. Але треба бути пильним: живописець не повинен довідатися, що така його особливість є своєрідним прихованим підписом. Скажімо вуса — ним не є: безліч художників зображають їх кожен по-своєму, тому вони розуміють, що вуса на малюнку можна було б назвати ледь прихованим підписом. А от брови — таки ним можуть бути, бо на них ніхто не звертає уваги. Тепер погляньмо, де і який маляр доторкався своїм калямом чи пензлем до ілюстрацій Еніште.

Отож ми розклали поряд сторінки з двох незакінчених книг, над однією з яких працювали таємно, над другою — не криючись, першою займався небіжчик Еніште, другу, «Сурнаме» — про церемонію обрізання султаничів — розмальовували під моїм керівництвом. Книги кардинально відрізнялися стилем мініатюр, оповідями та темами. Ми з Карою сиділи й проникливо вдивлялися в ті місця сторінок, якими мандрував мій окуляр.

1. На ілюстрації до «Сурнаме» падишах спостерігав за святковим парадом з вікна свого літнього палацу, збудованого зумисне для таких видовиськ, перед ним проходили хутряники, один з яких, що був у червоному каптані та бузковому кушаку, ніс в оберемку хутра лисиці. Найперше ми звернули увагу на відкритий рот лисячої голови. Зуби в ньому, як і зуби шайтана з ілюстрації Еніште, або скоріше напівшайтана, напівдева, зловісної істоти, котра, здається, прийшла до нас аж із Самарканда, — належали калямові Зейтіна.

2. Святкового дня гулянь з нагоди обрізання султаничів перед вікном падишаха з видом на Ат-майдан постав загін прикордонних газі в поношеному, подертому одязі. Котрийсь із них, мабуть, промовляє: «Мій падишаху, ми, твої героїчні воїни, воювали за віру з ґяурами й потрапили в полон. Лише завдяки своїм близьким та рідним, яких узяли заручниками, ми змогли визволитися, щоб знайти гроші на їхній викуп. Та, повернувшись до Стамбула, застали тут таку дорожнечу, що неспроможні роздобути грошей, аби врятувати близьких нам людей, котрі перебувають у лапах ґяурів. Нам не обійтися без твоєї допомоги, чи дай нам золота, чи передай своїх полонених, щоб обміняти їх на заручників, наших братів та сестер, хай ми їх урятуємо». І якраз тоді на нашого падишаха, горопашних обідраних газі, татарських і перських послів, що на Ат-майдані, привідкривши одне око, позирає з кутка ледацюга-пес. Його кігті та кігті пса з книги Еніште, зі сцени, де зображено поневіряння монети, — безперечно, робота одного й того ж каляма, Лейлекової руки.

3. Серед скоморохів, що перекидаються, перевертаються, крутять перед падишахом на дощечках яйця, на червоному килимі виділяється якийсь бритоголовий сіромаха у фіолетовій безрукавці, що опустився на коліна й вибиває в бубон. Він тримає пальцями бубон так само, як жінка з червоної мініатюри до книги Еніште держить круглу тацю (Зейтін).

4. Перед падишахом проходить цех кухарів, вони штовхають віз, усередині якого на вогні стоїть здоровенний казан, там готується капуста з цибулею та м'ясом. Кухарі ступають рожевою землею, всіяною синім камінням, а на зображенні, що його Еніште назвав смертю, якась істота-напівпривид пливе над голубою землею з червоним камінням. І там, і там видно одну й ту ж руку (Келебек).

5. Перський посол довго й красномовно розпинається перед повелителем світу, нашим султаном, аби довести, що перський шах — друг йому й не плекає до нашого падишаха нічого, окрім братніх почуттів. А в цей час татарські гінці приносять звістки, що перська армія готується до нового походу проти османів. На Ат-майдані здіймається буря гніву, всі ладні в одну мить стерти ворогів з лиця землі; прибігають водоноси, щоб збити пилюку, яка закуріла ввись, підтягуються люди зі шкіряними бурдюками, наповненими, аби в разі чого заспокоїти нею юрмисько, готове розірвати посла на шматки. Водоноси та люди з бурдюками лляної олії, біжучи, піднімають ноги так само, як і воїни на сторінці, забарвленій у червоне (Келебек).

Але останнє відкриття належало не мені, хоча я й водив лінзою то ліворуч, то праворуч, гарячковито шукаючи малярські особливості. Виявив його Кара, який не відривав погляду од сторінок, — він боявся тортур і сподівався ще раз зустрітися зі своєю жінкою, котра чекала на нього вдома. Спираючись на «манеру недіме», ми зробили детальний виклад дев'яти ілюстрацій, що залишив по собі Еніште, з оцінкою кожного з художників, потім прокоментували отриманий результат. На це в нас пішов увесь пообідній час.

Покійний дядько Кари не довірив жодної сторінки пензлеві тільки одного маляра, над кожною мініатюрою працювала вся трійка майстрів. Було очевидно, що ілюстрації не раз кочували з дому в дім. На малюнках я помітив незграбний доторк ще чиєїсь, п'ятої, руки, мене вже охопив гнів від самої думки про те, який нездара цей мерзенний убивця. Та Кара по тому, як старанно накладалися фарби, впізнав роботу свого дядька. Тож ми були врятовані від блукань хибним шляхом. Заставки до нашого «Сурнаме» були схожі як дві краплі води на ті, що прикрашали книгу Еніште: ті ж стіни, ті ж листя й хмари (звісно, моє серце розривалося) — зрозуміло, що їх час по час виводив своїм пензлем бідолашний Заріф. Потім троє світочів малярського цеху усунули його від роботи. Безперечно, над цими ілюстраціями могли працювати лише вони. Ось мої діти, яких я дбайливо виколихував, трійка моїх обдарованих улюбленців: Зейтін, Келебек, Лейлек…

Щоб допомогти в наших розшуках, я розповідав Карі про особливості таланту, майстерності й характеру кожного з них. Розповідав не тільки про своїх вихованців, а й про власне життя.

Його справжнє ім'я — Веліджан, я не знаю, чи має він ще якийсь псевдонім, окрім того, який йому дав я, ніколи не бачив, щоб він будь-де ставив свій підпис. У роки учнівства супроводжував мене з дому до цеху вранці по вівторках. Веліджан — занадто гордий: якщо він і зможе переступити через себе, поставивши підпис, то постарається, аби про це дізналися й кожен це побачив на власні очі; він не приховуватиме свого підпису. Аллах наділив його неабияким талантом. Він намалює все: як заставку, так і рамку; все йому дається легко, і все в нього виходить щонайкраще. Він неперевершений майстер мого цеху в зображенні дерев, тварин, людського обличчя. Веліджан — з малярського роду, який походить аж з монгольських часів. Його батько — учень славетного живописця Сіявуша з тебрізького малярського цеху Сефевідів. Якщо не помиляюся, коли синові минало десятий, батько забрав його до Стамбула. Веліджан зображує закоханих у китайській манері — з «місячними» обличчями, тобто малює в стилі древніх малярів, які півтора століття тому мешкали в Самарканді, Бухарі, Ґераті й зазнали впливу монголо-китайського мистецтва. Хоч скільки я намагався, та проте не зміг розкусити цей міцний горішок, — ані в часи його учнівства, ані в часи зрілої майстерності. Мені хотілося б, аби скриті в глибині його душі взірці монгольських, китайських та ґератських художників вийшли назовні, аби він забув про них. Коли я йому про це говорю, він відповідає, що, по суті, той стиль — для нього так само забутий, як і для більшості малярів, котрі впроваджують нове в цеху та в країні, що коли зазирнути під корінь, то він нічого не навчився в древніх. Для більшості малярів важливо пам'ятати ті дивовижні взірці сивої давнини, але якби Веліджан забув про них, то став би ще видатнішим майстром. Перейняте ним від колишніх художників зберігається в потаємних закутках його душі, наче тяжкий гріх, якого неможливо позбутися. Щоправда, воно й надає йому великих переваг, про які він сам не здогадується: 1. Він нагороджений почуттями провини й відчуженості, завдяки яким маляр уміє оцінити свій хист. 2. У скрутному становищі художник згадує те, що вважав забутим, і, використовуючи щось із древніх ґератських узірців, знаходить підхід до нової теми, нової історії, сцен, до яких ми ніяк не звикнемо. У Веліджана — пильне око, він знає, як гармонійно втілити в сучасний малюнок те, що запозичив у майстрів попередніх поколінь цеху шаха Тахмаспа. Під його рукою поєднуються в ідеалі ґератська мініатюра зі стамбульською.

Якось я без попередження нагрянув до нього додому — завжди наношу несподівані візити своїм малярам. На відміну від мене та інших видатних майстрів, він працював у бруді та цілковитому розгардіяші; в кутку, де сидів Веліджан, змішалися в купу фарби, пензлі, прилади для лощіння паперу з морських мушель, безлад панував і на пюпітрі. Мене це й понині дивує, і залишається загадкою, проте він тоді анітрохи не знітився через той смітник у домі. Окрім того, Веліджан ніколи не брав замовлення на стороні заради кількох зайвих акче.

Коли я закінчив, Кара розповів, що, на думку Еніште, Зейтін найбільше цікавився стилями європейських художників, а його роботи були взірцем гармонії. Я розумію: для придурка-небіжчика така пристрасть мого учня заслуговувала похвали. Веліджан перейняв ґератський стиль від батькового наставника Сіявуша та його вчителя Музафера. Я знав, у душі він прив'язаний до тих стилів часів Бехзата і майстрів древності дужче, аніж удає. На підставі цього я всякчас здогадувався, що в Зейтіні криється ще щось нерозгадане й важливе. Серед моїх художників він — найтихіший, найвразливіший, найскритніший і найзрадливіший, на ньому — найтяжча печать гріха (я сказав так сам собі). Коли начальник султанської варти нагадав про катування, в мене перед очима найпершим постав Зейтін (мені водночас й хотілося, і не хотілось, аби його піддавали тортурам). У нього очі — мов у джина: все бачать, усе помічають — навіть мої помилки. Проте на наші огріхи він киває рідко й з обережністю людини без роду-племені, здатної перевтілитись у кого завгодно. Так, він — підступний, але, як на мене, — не душогуб (цього я теж не сказав Карі). Адже Зейтін ні в що не вірить. Він не вірить і в гроші, хоча копичить їх, трусячись над кожним мідяком. А вбивцями, всупереч людським судженням, стають не від зневіри, а навпаки — через глибокі переконання. Живопис — двері до малюнка, а малюнок — двері, відчиняючи які кидаєш виклик, Господи, прости, Аллаху. Це відомо кожному. І в такому розумінні, Зейтін, завдяки своєму безвір'ю, — справжній маляр. Однак зараз мене не покидає думка, що йому бракує здібностей змагатися з Келебеком, та навіть — з Лейлеком. Я завжди хотів, щоб Зейтін був моїм сином. Говорячи про своє бажання Карі, я старався розбудити в нього заздрість до мого вихованця, але Кара лише широко розплющив свої карі очі і з дитячим зацікавленням дивився на мене. Тоді я сказав йому, що Зейтін творив дива, працюючи своїм чорним калямом, виводячи по-одному воїв, мисливців, панорами з білими лелеками й журавлями в китайській манері, вродливих юнаків, що, сидячи під деревами, читають вірші й грають на уді, він передавав печаль закоханих із легенд, гнів розлючених шахів із шаблюками в руках та страх в очах героїв, котрі здригаються від нападу драконів.

— Можливо, саме йому замовили останню ілюстрацію — зображення падишаха, чиє лице, осанка, мали бути виконані з точністю до найменших дрібниць, у європейському стилі, — висловив своє припущення Кара.

Кара хоче підсунути мені головоломку?

— Якби так було, то навіщо Зейтінові вбивати Еніште й викрадати малюнок, про який він усе знає? — запитав я. — Навіщо вбивати Еніште заради малюнка?

Ми обоє задумалися.

— У тому зображенні міг бути якийсь огріх, — озвався Кара. — Або Зейтін у чомусь покаявся й боявсь, або… — Кара знову на хвильку замовк. — А хіба він не міг викрасти ілюстрацію, аби наробити шкоди після вбивства дядька, чи взяти його собі на згадку, або навіть просто так, ще для чогось? Зейтін — великий маляр, і, безперечно, він цінуватиме гарну роботу.

— Зейтін — великий маляр. Ми вже про це говорили, — розлютився я, — але в роботах, виконаних на замовлення Еніште, — нічого путнього.

— Останньої з них ми не бачили, — раптом відповів Кара.

Його знають як Барутханелі Хасана-челебі, проте для мене він назавжди залишиться Келебеком. Цей псевдонім нагадує мені про чари його дитинства та молодості: Келебек такий гарний, що ті, хто його бачив, не вірять власним очам і хочуть бодай ще раз помилуватися тою вродою. Ось воно, диво, якому я ніколи не перестаю чудуватися, — поєднання краси й не менш вражаючої обдарованості. Келебек — майстер кольору, фарби — наймогутніша сторона його творчості, він неначе накладає їх заради втіхи, розмальовує з любов'ю. Однак мій вихованець — нерішучий, постійно витає в хмарах і не має в житті ніякої мети, — сказав я Карі. І щоб бути справедливим, застережливо додав: — Він — художник з великої літери, який малює серцем. Якщо Келебек займається живописом не заради розумової розваги, не для того, щоб розбудити в нас тваринне чи догодити самолюбству падишаха, а щоб приносити радість оку, то він — справжній маляр. Келебек виводить розмашисті, плавні, веселі і спокійні лінії так, наче навчився цього в казвінських майстрів, котрі ще ходили світом сорок літ тому. Він сміливо наповнює мініатюру яскравими й чистими кольорами, а в потаємній структурі його малюнка завжди видно ідеальну кулю. Однак виховав і передав йому свої знання я, а не ті казвінські діди, котрі вже давно в могилі. Мабуть, тому я люблю його не менше від рідного сина, але божества для себе не творю. Коли він ще був дитиною, а потім уже юнаком, я лупцював його тростиною, лінійкою й навіть палицею так само, як і решту своїх підмайстрів, однак це для мене не причина, щоб зневажати свого учня. Адже я давав добрячого прочухана і Лейлекові, проте цінував і ціную того. Всупереч поширеній думці, майстер не перемагає побоями шайтана та джинів хисту, що живуть у душі молодого підмайстра, він тільки змушує лиху силу відступити на певний час. Якщо ж побої були справедливими й заслуженими, то згодом джини з шайтаном повстануть і спонукатимуть до праці маляра, який удосконалює своє вміння. Що ж до Келебека, то мої покарання зробили з нього смиренного й щасливого майстра.

Мене знову спокусило бажання розхвалювати власного вихованця перед Карою: творчість Келебека яскраво засвідчує, що відображення у фарбах того щастя, про яке запитують у своїх месневі читача поети, можливе лише завдяки відчуттю кольору, Аллахового дару. Зрозумівши це, я збагнув і в чому слабкість Келебека: в нього немає усвідомлення, що є невір'я, яке Джамі в своєму вірші називає «глупою ніччю духу». Він, наче художник, котрий малює в раю, не знаючи горя, береться за роботу з вірою та натхненням, переконаний, що з-під його каляма вийде радісний малюнок. І таки народжує малюнок, сповнений щастя. Сцени, на яких наші полки облягли фортецю Доппіо, угорський посол цілує падишахову стопу, пророк возноситься на своєму коні на сьоме небо — безперечно, що ті події радісні самі по собі, проте Келебек воістину перетворює їх на птахів щастя, котрі ось-ось, змахнувши крилами, вирвуться за межі сторінки. Коли я замовив комусь малюнок і бачу, що в ньому занадто вчувається морок смерті або засідання Дивана — загрозливо-серйозне, то звертаюся по допомогу до Келебека: «Добери кольори на свій смак». І тоді мовчазні, застиглі подоли халатів, листя, знамена, моря починають тріпотіти, гойдатися на папері від подуву вітру, наче рознесений полем прах небіжчика. Інколи мені здається, що Аллах хоче, аби світ був таким, яким його зображує Келебек, Аллах велів, щоб життя було торжеством. Адже в Келебековому світі гармонійні кольори читають одне одному неперевершені вірші, час застиг на місці, а шайтан — безсильний.

Однак навіть самому Келебеку відомо, що такий підхід — його слабка сторона. Хтось нашептав йому — і цілком слушно, — що в його роботах усе сповнене веселощів, наче в святкові дні, проте малюнки позбавлені глибини. Ними втішаються малолітні султаничі та здитинілі гаремні жінки, які стоять однією ногою в могилі, але не ті, котрі знають життя й протистоять злу. Нещасний Келебек дуже добре знає всі ці плітки, тому часом заздрить малярам, яким далеко до його таланту й майстерності. Джини з шайтанами не сплять-бо. Хоча сам Келебек завжди вважав, що буденна злоба та заздрість — знаряддя в руках шайтанів і джинів.

Я гнівався на нього за те, що, малюючи, він губиться в своєму дивовижному світі й не почувається щасливим, натомість переймається блаженством, уявляючи, що його мініатюрою насолоджуватимуться інші. Мене дратує й те, що він наперед рахує зароблені гроші. Ось вам іронія долі: багато художників, які порівняно з ним не володіють особливим талантом, працюючи пензлем, віддаються живопису набагато щиріше від нього.

Потреба переступати через ці свої вади приносить Келебекові лише страждання, йому боляче усвідомлювати, що себе треба приносити в жертву мистецтву. Він, наче маляр з курячими мізками, захоплюється занадто тонкими, мініатюрними роботами, малює на нігтях, крупинках рису — спробуй розгледіти ті зображення неозброєним оком. Якось я запитав його, чи не тому його полонила ця пристрасть, від якої отемніло чимало майстрів, що він соромиться свого таланту, яким так щедро наділив його Аллах. Лиш нездарні художники марнують свій час на те, щоб вивести кожен листочок дерева на крупинці рису. В них одна мета — здобути легку славу й вирости в очах усяких тупоголових ефенді.

Келебек займається живописом і мініатюрою не для себе, а щоб потішити чуже око. Його прагнення сподобатися, яке ніколи не було виявом майстерності, перетворює Келебека на раба натовпу. Тому боягуз Келебек і хоче стати головним маляром, — щоб догодити собі і щоб йому догоджали інші.

Далі тему підхопив Кара.

— Так, — відповів я. — Мені відомо, що він плете інтриги за місце головного маляра після моєї смерті.

— А чи може художник убивати через це своїх побратимів?

— Може. Оскільки він — великий майстер, проте сам того не відає і, малюючи, не може забути про мирську суєту.

Сказавши це, я збагнув, що сам хочу, аби після мене цехом управляв Келебек. Зейтінові я не довіряю. А Лейлек, зрештою, сам того не помічаючи, перетвориться на лакузу європейського живопису. Я думав про те, що Келебек здатен на душогубство, і мені було його жалко. Прагнення мого вихованця бути загальним улюбленцем знадобилося б йому, аби впливати як на художників цеху, так і на падишаха. Ґяури зображають своїх кардиналів, мости, човни, канделябри, храми, стайні, волів і колеса з точністю до найменших дрібниць, включно з тінями, — так, наче для Аллаха все на світі однаково важливе. І тільки Келебекові відчуття й віра в колір можуть протистояти європейському вмінню вводити людину в оману, показуючи їй не мистецтво, а реальність.

— До нього ви теж заходили додому без попередження, як і до решти ваших малярів?

— Той, хто бачив Келебекові мініатюри, зрозуміє, що він уміє любити й сумувати серцем, знає ціну любові. Однак, як і всі закохані в колір майстри, мій учень несеться на крилах пристрасті, він — непостійна людина. Я дуже люблю Келебека за відчуття кольору й дивовижний хист, дарований йому Аллахом, тому пильно до нього придивлявся ще з часів його юності. Я знаю про свого художника все. Певна річ, що за таких обставин інших малярів гризуть ревнощі та заздрість, а стосунки між майстром і підмайстром або зводяться нанівець, або ускладнюються до неможливості. Але Келебек ніколи не боявся, що скажуть інші, тож у нас із ним багато світлих спогадів. А не так давно він побрався з однією красунею, дочкою бакалійника зі свого махаллє, відтоді в мене не виникає бажання навідуватися до нього, та й слушної нагоди немає.

— Кажуть, він зійшовся з посіпаками ходжі-ерзурумійця, — промовив Кара. — Ходять чутки, що на сторінках наших «Сурнаме» в урочисті дні перед падишахом проходить хто завгодно: від пекарів до скоморохів, од дервішів до танцюристів у жіночому одязі, від тих, хто смажить шашлики, до слюсарів, а в наших «Сефернаме»[170] зображені прості вої, зброя та залиті кров'ю поля; через це послідовники ходжі з Ерзурума не тямляться від люті, вони доможуться заборони на видання таких книжок. А коли живопис повернеться до взірців давніх перських майстрів, Келебек завдяки своїм знайомствам вийде сухим із води й скористається перемінами.

— Якщо ми й повернемося до неповторних мініатюр часів Тимура, якщо й відродимо на сторінках наших книжок те життя в усіх його виявах, — після мене його найкраще розумітиме мій кмітливий Лейлек, — то, однаково, й нас, і наші творіння, зрештою, забудуть, — безжально відповів я. — Кожен захоче малювати так, як європейці.

Чи вірив я сам собі? В свої жорстокі слова?

— Те ж саме говорив мій дядько, — прошепотів Кара, — але він жив надією на краще.

Я бачив його підпис — грішний художник Мустафа-челебі. Він-бо не сушить голову над питаннями: чи є в нього власна манера, чи потрібна вона взагалі, а якщо потрібна, то чи варто її увічнювати, як роботи древніх майстрів, чи дозволяє скромність підписувати мініатюру. Він просто з усмішкою на обличчі й відчуттям тріумфу в душі ставить свій підпис.

Мустафа-челебі сміливо пішов прокладеною мною для нього стежиною й, зустрівши дорогою образи, які раніше ніхто не наважувався відтворювати, переніс їх на папір. Мій учень показує, як склярі обертають і видувають скло, виплавлене в печі, аби виготовити з нього блакитні карафки та зелені флакони, як під час народних гулянь каруселі з кіньми метко виводять у повітрі дугу, як селяни чавлять насіння й роблять олію, як ревуть гармати, оточивши ворогів; він до найменших деталей змальовує наші рушниці, їхні дула та запали, шматки шкіри, голки та колодки в руках чоботарів, що зосереджено схилилися над взуттям, яке шиють. Він дивиться на ці речі так само, як я, тому й малює, ніколи не нарікаючи, що древні майстри часів Тимура, легендарні казвінські художники, такого не малювали. Окрім того, він — перший мусульманський маляр, який, щоб проілюструвати «Сефернаме», їздив на війну й повернувся звідтіля живим-здоровим. Бажання штовхало його побачити на власні очі ворожі фортеці, гармати, армії, поранених коней, що стікають кров'ю, воїв у муках агонії та трупи.

Спершу я впізнавав його роботи за манерою, потім — за темами, а ще згодом — за дрібницями, на які ніхто не звертає уваги. Я можу зі спокійним серцем залишити на його відповідальність яку завгодно мініатюру, будучи впевненим, що він і розмітить, і розмалює сторінку, не знехтувавши жодною деталлю. Тож було б справедливо, якби він зайняв моє місце головного маляра. Але він настільки нервовий і самозакоханий, настільки звик принижувати інших майстрів, що ніколи не зможе управляти людьми, — від нього всі розбіжаться. Він гадає, що з його неймовірною працелюбністю потрібно ілюструвати книги самому замість цілого малярського цеху. І таки проілюструє, якщо захоче. Він видатний майстер. Знавець своєї справи. Любить і цінує себе. Це велике щастя.

Якось я без попередження нагрянув до нього додому й застав його за роботою. Побачив сторінки, котрі він розмальовував на моє замовлення для падишахової книги, недбало зроблені ілюстрації до «Кияфетнаме», отих дешевих книжок придуркуватих європейських мандрівників, що всюди пхають свого носа і принижують нас цими виданнями. А ще побачив один із трьох малюнків, котрі він готував для якогось нахабного паші, що має в домі людину за річ, а ще — малюнки, якими мій вихованець займався для власного задоволення… Роботи — включно з сороміцькими сценами кохання — лежали повсюди: на пюпітрах, робочих дошках, подушках. Високий, стрункий Лейлек працював, наче бджілка, він бігав кімнатою від однієї мініатюри до іншої, то вихоплював ножиці з рук свого підмайстра, що змішував фарби, то наспівував тюркю[171], то вставляв у свій малюнок якийсь жарт, показував його нам і весело сам із себе сміявся. На відміну від інших малярів, він з моїм приходом не припинив роботи, щоб засвідчити свою повагу. Навпаки — з сяючим від щастя обличчям хизувався переді мною тим, як швидко працює завдяки своєму таланту, Аллаховому дарові та хисту, котрий здобув тяжкою працею. Щоб виконати ту ж саму роботу за той самий час, потрібно було попопріти семи-восьми художникам. Я зловив себе на ось якій потаємній думці: якщо один з трійки моїх малярів — срамотний убивця, то найкраще, якби ним виявився Лейлек. Ще коли він був моїм учнем, я ніколи не радів йому, зустрічаючи по п'ятницях під своїми дверима, так як радів Келебекові.

Він без розбору цінує в зображенні кожну дрібницю, яку здатне помітити око, тому манера його живопису схожа на європейську. Однак, на відміну від художників-ґяурів, мій злодійкуватий Лейлек не дивиться на людське обличчя як на виняткове, не схоже на інші, отож і не відтворює його таким особливим, яким воно є. Як на мене, він просто зневажає людей і майже не приховує того, що їхні лиця йому байдужі. Я переконаний: покійний Еніште не доручав Лейлекові зображати лик падишаха.

Навіть працюючи над найсерйознішою темою, він не може втриматися, щоб не намалювати в якомусь кутку шолудивого пса, котрий не має ніякого відношення до подій на мініатюрі, або ж якогось жалюгідного старця на тлі розкішних, помпезних святкових урочистостей, щоб їх бодай трохи очорнити. Він настільки самовпевнений, що дозволяє собі насміхатися над власними роботами, темами та самим собою.

— Вбивство Заріфа-ефенді нагадує, як брати від заздрощів кинули Юсуфа в колодязь, — промовив Кара, — а загибель Еніште схожа на підступне вбивство Хосрова рідним сином, який накинув оком на його юну дружину Ширін. Всі говорять про те, що Лейлек захоплюється сценами воєн та кривавої, жорстокої смерті.

— Твердити, що художник уподібнюється героям своїх мініатюр, означає не розуміти ані мене, ані моїх найкращих учнів. Нас, художників, видають не теми, котрі замовляють інші і які, по суті, завжди одні й ті самі, нас видають власні приховані відчуття тих тем: їх ми вносимо в малюнок. Наші спокій або гнів помітять у зображеннях людей, скакунів, дерев; ми працюємо з тим натхненням або сумом, які наганяють кипариси, що тягнуться до неба на наших малюнках, або ж прагнемо отемніти, виводячи узори на стінах, світло, що наче просочується з мініатюри, — то наше відчуття смирення й терпіння, які ми переносимо на папір… Ось такі наші потаємні символи-послання. Це не ті коні, які завжди однакові й ніколи не рухаються. Показуючи, який кінь буйний та швидкий, художник не передає власні лють та швидкість. Намагаючись намалювати коня в ідеалі, він доносить до нас ту любов, яку відчуває до багатства світу та його Творця, малює в кольорах любов до життя. Ось і все.