Мене називають Червоний

48. Я — Шекюре

Мені наснився тато, він говорив щось незрозуміле й був наляканий; я прокинулася. Шевкет та Орхан міцно притулились до мене з обох боків, вони були такі гарячі, що я аж упріла. Шевкетова рука лежала в мене на животі, а Орхан поклав свою спітнілу голівку мені на груди. Намагаючись не розбудити дітей, я піднялася й вийшла з кімнати.

Минувши передпокій, нечутно відчинила двері до кімнати Кари. Його я не побачила, але в сяйві свічки мені кинулося в вічі біле укривало, воно огортало мого чоловіка, наче саван — небіжчика. Вогник свічки немов не досягав матраца, що лежав посеред холодної темної кімнати.

Я наблизилася, й помаранчеве сяйво свічки розбилось об непоголене обличчя Кари, його голі плечі. Він спав, як Орхан, — скрутився, мов та мокриця, а на обличчі проступало щось дівоче.

— Це мій чоловік, — сказала я до себе. Він здавався мені таким далеким і чужим, що на душі стало нестерпно тяжко. Якби в мене в руці був кинджал, то я б убила його. Однак насправді я не хотіла цього робити, тільки думала як у дитинстві, як усі діти: а що було б, якби вбила? Я не вірила, що він жив роками, мріючи тільки про мене, не вірила в його невинний дитячий вираз обличчя.

Копнувши Кару в плече босою ногою, я розбудила його. Побачивши мене, він на якусь мить трохи перелякавсь, — а я цього й домагалася. Він ще як слід не очуняв, як я вже його повідомила:

— До мене приходив уві сні батько. Сказав мені найстрашніше: його вбив ти…

— Якби я вбив твого батька, ми б не були разом, еге ж?

— Це я й без тебе знаю, — відповіла я. — Але ж тобі було тоді відомо, що я залишу тата самого вдома…

— Ні, не було відомо. Дітей з Хайріє випровадила з дому ти. Про те, що він лишиться сам, знали Хайріє та, мабуть, Естер. А взагалі, тобі видніше, кому про це було відомо.

— Іноді мій внутрішній голос немов підказує мені, чому все так погано, відкриває мені таємницю всіх злощасть. Аби випустити той голос із себе, я говорю, проте він, ніби вві сні, не може вирватися з горла. А ти вже не той добрий і безгрішний Кара, якого я знала в дитинстві.

— І ти, й твій батько знехтували тим добрим Карою.

— Якщо ти побрався зі мною, щоб помститися батькові, то радій — ти вже помстивсь. Але, мабуть, через те тебе анітрохи не люблять діти.

— Я бачу, — відповів він, однак суму в його голосі не відчувалося. — Ти була нанизу, вони ще не поснули, і я чув, як голосно дражнилися: «Кара, Кара — в дупі діра».

— Якби ти їх відлупцював… — порадила я, таки справді бажаючи, щоб він їх покарав, та затнулась і закінчила: — Якби ти підняв на них руку, я б тебе вбила.

— Залазь до мене в ліжко. Змерзнеш, — сказав він.

— Може, я взагалі ніколи не залізу до тебе в ліжко. Може, нам узагалі не треба було одружуватися. Наш шлюб — несправжній, — ось як говорять. Уночі, ще до того як заснути, я чула Хасанові кроки. Не забувай: ми жили всі разом, і я роками прислухалася, як він ходить. Його люблять діти. Так, він — жорстокий. У нього є червона шабля — спробуй захистися від нього.

Та в погляді Кари було стільки втоми й суворості, що я зрозуміла: мені його не залякати.

— З нас обох у тобі найбільше як віри, так і смутку, — промовила я. — Я вперта, бо хочу бути щасливою й бачити своїх дітей захищеними, а ти — впертий, бо намагаєшся самому собі щось довести. Але не через те, що любиш мене.

Він же став говорити про те, як мене любить, як марив мною ночами в пітьмі караван-сараїв, у скелястих горах. Якби він не завів цієї мови, я б уже підняла дітей і повернулася в дім свого колишнього чоловіка. Та раптом випалила найперше, що спало на думку:

— Іноді мені здається, ніби мій чоловік може нагрянути будь-якої хвилини. Мені не страшно залишитися на ніч у твоїй кімнаті, не страшно, що нас можуть застати діти, однак я боюся, що не встигнемо ми й обійнятися, як він загрюкає в двері.

Знадвору, з-за воріт, почулися пронизливі крики котів, що, мабуть, зчепилися не на життя, а на смерть. Потім запала тиша. Я думала, що ось-ось розревусь, не могла ані поставити свічника на пюпітр, ані повернутися до дітей, до себе в кімнату. Я не вийду звідси доти, доки впевнюся, що Кара не причетний до смерті батька, сказала сама собі.

— Ти принижуєш нас, — озвалася я до Кари, — після одруження зі мною поводишся зверхньо. Ти вболівав за нас, коли не повертався мій чоловік, і тепер уболіваєш — після смерті батька.

— Шекюре-ханим, — шанобливо почав він, що мені дуже сподобалося, — ти знаєш, що говориш неправду. Заради тебе я ладен на все.

— Тоді встань з ліжка і почекай на ногах, як я.

Навіщо я сказала, що чогось чекаю?

— Не встану, — сором'язливо відповів він, киваючи на укривало й натякаючи, що вдягнутий у нічне.

Він мав рацію. Проте мене вкотре довело до шалу, що Кара не слухається мене.

— Поки жив батько, ти входив у цей дім крадькома, наче кіт, що перекинув молоко, — спалахнула я, — а зараз, навіть коли називаєш мене Шекюре-ханим, то сам собі не віриш і ніби хочеш сказати: затям, я не вірю в те, що говорю.

Але трусило мене не від люті, а від холоду, мої ноги, спину, шию немов обклали льодом.

— Лягай до мене й будь мені жінкою, — сказав Кара.

— Як ти збираєшся знайти мерзотника, котрий убив тата? — запитала я його. — Якщо пошуки затягнуться надовго, я не зможу залишитися в цьому домі з тобою.

— Завдяки тобі й Естер майстер Осман вийшов на слід, вивчаючи зображення коней.

— Майстер Осман був затятим ворогом мого батька. Як змиритися нещасному таточкові з тим, що розшуки душогуба потребують допомоги майстра Османа? Тато все бачить згори, і його серце розривається.

Враз Кара підхопився з ліжка й кинувся до мене. Я не встигла й поворухнутись. Однак, наперекір собі самій, загасила рукою свічку й лишилася стояти на місці. Кімнату огорнула пітьма.

— Тепер батько нас не бачить, — прошепотів він, — ми обоє — самі-самісінькі. Скажи мені, Шекюре: після мого повернення ти мені натякнула, що зможеш мене покохати, що в твоїй душі для мене є місце. Ми вже побрались, а ти уникаєш кохання зі мною.

— Я вийшла за тебе не з власної волі, — теж пошепки відповіла я.

І відчула в темряві, що мої слова, наче цвяхи, впиваються в його тіло, — так писав у своїх творах Фізулі.

— Якби я покохала тебе, то покохала б ще в дитинстві, — знову прошепотіла я.

— Тоді скажи мені, красуне, в пітьмі, — сказав він, — ти знала кожного з малярів, що навідувалися до вас у дім, ти підглядала за ними. Хто з них, по-твоєму, вбивця?

Мені подобалося, що він, попри все, зберігає бадьорість. Він — мій чоловік.

— Я змерзла.

Чи відповіла тоді йому — не пам'ятаю. Ми почали цілуватися. Досі тримаючи в руках свічника, я обняла Кару, він засунув свого ніжного, наче оксамит, язика в мій рот; мої сльози, волосся, нічна сорочка, тремтіння, його тіло — все було чарівно. Як добре було ввіткнутися носом у його гарячу щоку й грітись, але, оговтавшись, я стрималася, цілуючи його, не могла забути про себе, про свічника у руці, тата, який стежив за мною, колишнього чоловіка, дітей, що спали в ліжку.

— Хтось пробрався в дім! — закричала я, відштовхнула Кару й вибігла в передпокій.