Мене називають Червоний

57. На мене кажуть — Зейтін

Перервати намаз і відчинити їм двері — чи нехай постоять під дощем, поки я завершу молитву? Второпавши, що вони мене бачать, я таки не перервав намазу, хоча й не міг зосередитися. Закінчивши, відчинив двері й, побачивши, що це свої — Келебек, Лейлек та Кара, привітав їх радісними вигуками. Кинувся до Келебека й так само збуджено обійняв його.

— Ох, що нам випало, що нам випало пережити! — охав я, ткнувшись носом у його плече. — Що їм треба від нас?! За що вони нас убивають?!

їх трьох об'єднував страх, стадний інстинкт, який я часом зауважував у малярському колі. Навіть у текке вони боялися відлучатись один від одного.

— Не бійтеся, — підбадьорив їх я. — Тут ми можемо переховуватись тижнями.

— Так, ми налякані, бо не виключено, що серед нас є той, кому вигідно, аби ми жили в страсі, — промовив Кара.

— Коли я так думаю, то й мені на душі робиться лячно, — відповів я. — Ті чутки вже дійшли до мене.

Люди начальника султанської варти розпустили в малярському відділенні плітки, що тепер убивці Заріфа-ефенді та Еніште не вдасться втекти від правосуддя: він — хтось із нас, художників, які псували зір заради таємничої книги.

Я сказав Карі, що зробив для Еніште кілька ілюстрацій.

— Першою було зображення шайтана, що вихопився з підземелля. Я намалював шайтана таким самим, як на мініатюрах давніх майстрів малярських цехів Аккоюнлу. Двох мандрівних дервішів намалював для меддаха, мого однодумця. А потім запропонував цю роботу Еніште до його книги, переконавши, що мандрівним дервішам теж є місце в Османській державі.

— І все? — запитав Кара.

Коли я відповів «усе», Кара поважно, ніби зловивши учня на гарячому, рушив до дверей, вийшов і повернувся зі згортком паперу, який ще не намок під дощем. Розгорнув і поклав його перед нами трьома, наче кішка, яка принесла кошенятам загризену пташку.

Я впізнав той згорток, ще коли Кара тримав його в руках: то були малюнки, котрі я прихопив із собою, тікаючи з кав'ярні під час погрому. Однак не розпитував, як ці люди проникли в мій дім і знайшли все це там. Ми з Келебеком і Лейлеком слухняно передивились один за одним малюнки, які зробили для небіжчика меддаха. Залишилося тільки зображення скакуна, чарівного скакуна з вигнутою шиєю. Повірте мені, я навіть не здогадуюся, хто зобразив того коня.

— Хіба не ти його намалював? — нахабно, ніби якийсь ходжа, запитав Кара.

— Ні, — відповів я.

— А скакуна до книги Еніште?

— Теж не я.

— Стиль вказує на те, що того скакуна намалював ти, — напосідав він на мене. — Це підтвердив і майстер Осман.

— У мене немає ніякого стилю, — заперечив я. — І говорю так без гордощів, не заявляю, що протистою сучасним віянням. Говорю так не для того, аби виправдати себе. Для мене мати свій стиль — ще гірше, аніж бути вбивцею.

— Є одна особливість, якою ти відрізняєшся й од давніх майстрів, і від сучасників.

Я посміхнувся, він же став розповідати те, що вам — гадаю — давно відомо. Та я уважно його слухав, а Кара розповідав, що справою зайнялися падишах з головним скарбничим: шукають спосіб зупинити злочини, які кояться, майстрові Осману дали три дні на розслідування, і разом з Карою Осман упродовж двох днів переглядав безцінні книги в найбільшій у світі казковій скарбниці Ендеруну, я слухав про метод «недіме», про обрізані кінські ніздрі.

В житті кожного є час, коли усвідомлюєш, що пережив миті, які більше ніколи не повторяться і які довго не забудеш: лив похмурий дощ. Келебек насуплено, ніби засмучений дощем, стискав у руці кинджал. Лейлек, чия спина, закута в лати, була біліша за борошно, зі світильником у руці походжав по текке. Ці майстри, тіні яких, немов привиди, блукали стінами, були моїми побратимами, і як же я їх любив! Я почувався щасливим, бо й сам — маляр.

— Чи усвідомлюєш ти, яка радість для душі — сидіти поруч з майстром Османом і кілька днів розглядати предивні роботи древніх живописців? — запитав я в Кари. — Він цілував тебе? Гладив по вродливому обличчі? Тримав за руку? Ти вражений його хистом і знаннями?

— Майстер Осман на прикладі бездоганних робіт художників давнини відкрив мені очі на твій стиль, — не вгавав Кара. — Він розповів мені, що стиль не залежить від волі та бажання майстра, навчив дивитися на це, як на скритий огріх, що проривається з минулого маляра, його забутих споминів. Майстер Осман пояснив, що ці скриті огріхи, хиби й слабини художника, які колись були давно забуті й водночас збережені, аби ми не відірвались од традицій древності, інколи випливають назовні й нині, після того як європейські майстри рознесли цілим світом свою манеру живопису, величаються нею як «індивідуальними особливостями», або ж — «стилем». Тепер через недоумків, які вихваляються своїми огріхами, світ нашої мініатюри стане ще більш різнобарвним, однак і безглуздішим, він убере в себе безмежну кількість таких хиб.

Кара свято вірив у власні слова, він справді мав вигляд недоумка.

— А не міг тобі майстер Осман відкрити й те, що я роками творив для книжок падишаха зображення коней з нормальними ніздрями? — запитав я.

— Він любив і бив вас з перших днів вашого учнівства; він — ваш батько й улюблений учитель, тому сам не розуміє, що уподібнює вас одного з одним і з самим собою. Майстер Осман прагне, щоб стилем володів малярський цех Османів, а не кожен з вас. Над вами висіла тінь учителя, якого ви обожнювали, тому теж забули ті огріхи й незвичні форми, які крилися в глибині вашого розуму. Проте, коли ти розмальовував сторінки до книжок, котрі не мали потрапити на очі майстру Осману, то, наприклад, зображав скакуна, що лежить, адже таким він зберігався десь у глибинах твоєї пам'яті роками.

— Моя покійна мама була набагато мудріша за батька, — почав я. — Якось увечері я плакав удома й клявся, що більше ніколи не повернусь до цеху, бо боюся не тільки побоїв майстра Османа, а й інших суворих та нервових майстрів, лінійок, якими нас били начальники відділів, щоб приструнчити. Тоді моя мама сказала, що в світі є два типи людей. Перші все життя мучаться від побоїв, зазнаних у дитинстві, вони — назавжди подавлені ними й побиті. Адже удари вбивають у їхній душі шайтана, чого й прагнуть учителі. Другі ж — то щасливці, бо шайтана в їхній душі не знищили, однак провчили й пристрахали його. Вони теж ніколи не забувають тих недобрих споминів з дитинства, але — тільки нікому цього не кажи, — застерегла мене мама-небіжчиця, — через те, що дружать із шайтаном, робляться хитрішими, пізнають непізнане, мають багато друзів, відразу бачать, хто ворог, учасно помічають інтриги, які плетуться в них за спиною, і додам від себе: досягають найбільших успіхів у малярстві. Одного разу я ніяк не міг гармонійно переплести на малюнку гілля дерева; тоді майстер Осман вперіщив мені такого ляпаса, що сльози полились потоками, і перед очима виріс цілий ліс. Майстер нарікав, що я не зауважив огріху в малюнку, й бив мене кулаками по голові, та потім раптом узяв дзеркало, поклав перед сторінкою жаринку, любляче притулився до моєї щоки і почав показувати мені в дзеркалі одну за одною хиби, котрі проступали на зворотному боці сторінки — старався, щоб мої очі не звикали до помилок, він поводився так ласкаво, що я ніколи не забуду ані тої любові, ані того уроку. Він міг перед усіма мене вишпетити й відлупцювати лінійкою по руках, після чого я плакав цілу ніч, бо вражена гордість не давала заснути, але вранці майстер Осман ніжно цілував мої руки, і я переймався вірою, що колись стану легендарним маляром. Того коня зобразив не я.

— Ми — він мав на увазі себе й Лейлека — пошукаємо в текке останній малюнок, викрадений мерзотником, який убив Еніште. Ти бачив ту ілюстрацію?

— Це малюнок, з існуванням якого ніколи не змиряться ані падишах, ані ми, художники, прив'язані до майстрів древності, ані мусульмани, що не відступляться від настанов своєї віри.

Мої слова не на жарт запалили його. Він та Лейлек почали шукати ілюстрацію, заглядаючи в кожен закуток текке. Раз-другий я спробував допомогти їм, указав на яму в одній з дервішських кімнат, де протікав дах, — нехай, якщо мають бажання, пошукають і там та пильнують, аби не провалитися. Я дістав зі схованки й дав їм величезного ключа до крихітної келії. Тридцять років тому, коли ще дервіші текке не розбіглися й не приєднались до бекташів[208], ключа залишив тут баба[209] Календері. Кара з Лейлеком кинулися в келію, але, побачивши, що тут немає однієї стіни і дощ ллє просто всередину, притьмом вибігли.

Добре, що до них не долучався Келебек, проте я відчував: тільки-но знайдуть який-небудь доказ проти мене, він миттю приб'ється до їхньої компанії. Лейлек же був заодно з Карою, який, боячись, що майстер Осман передасть нас катам на тортури, твердив, що треба підтримувати один одного й згуртуватися проти нашого вчителя та головного скарбничого. Та я добре розумів: Кара поставив собі за мету не тільки піднести чарівній Шекюре справжній весільний подарунок, викривши вбивцю її тата Еніште, а й спрямувати османських художників у річище європейського живопису, і таким чином за гроші падишаха завершити роботу над книгою свого дядька, уподібнюючись європейським майстрам (це звучить дурніше за лайку). Не могло мого ока уникнути й те, що Лейлек мріє в результаті цих катавасій стати головним маляром (ні для кого не секрет, що на своєму місці майстер Осман хоче бачити Келебека) і заради власного успіху Лейлек ладен на все; отож постарається відкараскатися й од нас, і навіть від майстра Османа.

В якусь мить мій розум накрила хвиля сум'яття. Я довго стояв і думав, слухаючи гомін дощу. А потім, наче людина, яка намагається проштовхатися крізь юрму, щоб передати своє прохання правителеві чи головному візиру, котрі проїжджають неподалік верхи, я з не меншим завзяттям приєднався до Лейлека та Кари. Провів їх через темні передпокої, широчезні двері, й ми опинилися в страхітливому місці, яке колись було кухнею. Посеред цих руїн я запитав їх, чи вони що-небудь знайшли. Звісно ж — нічого. На кухні дервішів не лишилося й сліду печей, посуду та казанів, у яких свого часу варили їжу для всілякої бідноти та приблуд. Мені ніколи й на думку не спадало поприбирати в цих руїнах, що навіювали жах, тому тут повсюди звисало павутиння, кублилися товсті шари пилюки, грязька підлога була загиджена собаками й котами. Й завжди тут гуляв вітер, який невідомо звідки брався, він дув на вогник світильника, а наші тіні то блідли, то чорніли.

— Ви шукали, однак не змогли знайти захованого мною скарбу, — сказав я.

І ніби віником, змів долонею попіл там, де тридцять років тому горіло вогнище. Тут була піч, я відсунув її дверцята, які протягло зарипіли, і посвітив світильником у відритий отвір. Ніколи не забуду, як тієї ж миті Лейлек, мов навіжений, підскочив до мене, залишивши позаду Кару, й схопив шкіряні торби, які лежали в печі. Вони б розсупонили їх просто там, але я розвернувся і попрямував у головну кімнату. Тоді Кара, боячись лишатися на кухні, посунув за мною, а за ним і Лейлек потяг свої тонкі цибаті ноги.

Витрусивши з першої торби чисті шкарпетки, чакшири, червоні підштаники, вишуканий мінчан, шовкову сорочку, бритву, гребінець та інші мої речі, вони розгублено застигли на місці. Кара розв'язав другу, важчу торбу, і з неї посипалися п'ятдесят три венеційські золоті монети, листки сухозлітки, які я накрав за останні роки в цеху, мої зшитки та сторінки зі взірцями малюнків, серед яких знову-таки були сухозлітки, непристойні зображення, частину яких я створив сам, а частину зібрав, дістаючи, де міг, а ще — агатовий перстень, подарований мені моєю дорогою мамусею та пасмо її сивого волосся, мої найкращі калями й пензлі.

— Якби я був убивцею, як ви гадаєте, — сказав я з ідіотсько-гордими нотками в голосі, — то моїм скарбом було б не оце все, а остання ілюстрація.

— Чому твоє добро тут? — запитав Лейлек.

— Перетрушуючи мій дім, як перетрушували й ваші доми, люди начальника султанської варти безцеремонно набили свої кишені рештою золотих монет, які я накопичив упродовж життя. Отоді я й подумав, що нас ще не раз обшукають, і, як виявилося, не помилився. Якби остання ілюстрація була в мене, то заховав би її тут.

Останні слова були помилкою з мого боку, але, стоячи в темному закутку текке, я відчував, що нарешті всі заспокоїлися й перестануть мене боятись. Ви теж повірили мені?

Та тепер мою душу охопила тривога. Ні, мене не гризло те, що мої друзі-маляри, яких знаю з дитинства, довідалися, що я роками, наче останній скупердяй, копичу гроші й зберігаю їх невідомо де, мало того — малюю й збираю непристойні зображення. Я каявся, що, розхвилювавшись, показав це добро своїм товаришам-художникам. Адже тільки дуже недбала людина так легко відкриває свої таємниці.

— Що ж, — озвався згодом Кара, — тепер треба вирішити, що ми відповідатимемо під час тортур, коли майстер Осман без зайвих повідомлень і натяків, не переймаючись, віддасть нас начальникові султанської варти.

Та нас посіла апатія, ніхто ні над чим не хотів думати. Лейлек з Келебеком у тьмяному сяйві світильника розглядали мої сороміцькі картинки. Їм усе було байдуже, вони навіть почувалися якось злорадо щасливими. Зненацька мені самому захотілося подивитися на малюнок у руках моїх друзів — я здогадувався, що то за картинка, отож протиснувся між ними обома і мовчки, збуджено, ніби згадуючи щасливі хвилини свого життя, котрі залишилися далеко в минулому, вдивлявся в непристойне зображення, яке свого часу створив. До нас підійшов і Кара. Ми стояли вчотирьох і розглядали мій малюнок, це заспокоювало й зігрівало душу.

— Хіба сліпий і зрячий один одному рівня? — запитав Лейлек згодом.

Він натякає, що, незважаючи на непристойність зображення, Аллах дарував нам невимовну насолоду, бо ми можемо бачити? Але ж Лейлек нічого не тямить у таких питаннях, він і Куран-и Керіму ніколи не читав. Я-то знав, що цей аят Куран-и Керіму дуже часто згадували древні майстри Ґерата. Ним великі маляри відповідали на закиди ворогів живопису, що малярство заборонене нашою релігією, а художників Судного дня відправлять до пекла. І тут трапилося неймовірне: з Келебекових уст, наче з моїх, злетіли слова, які я від нього ніколи раніше не чув:

— Як би я хотів створити малюнок, котрий би показував, що сліпий і зрячий один одному не рівня.

— А хто такі сліпий і зрячий? — наївно запитав Кара.

— Сліпого зі зрячим не порівняєш. «Be мА єстевіл'ама ве'л васИру'нун меалідір»[210], — відповів арабською Келебек і додав:

В ту мить я подумав про долю Заріфа-ефенді, Еніште й убитого сьогодні нашого брата меддаха — в мене мороз пішов поза шкірою. Чи й ці троє так само налякані, як я? На кілька хвилин ми всі застигли на місці мов укопані. Лейлек досі тримав розгорнутим мій зшиток, і хоча ми вдивлялися в намальовану мною сороміцьку сцену, проте він немов не бачив її перед собою!

— А я б хотів зобразити Судний день, — озвався Лейлек. — Як людей ділять на живих і мертвих, на грішних та праведних. Чому нам заборонено ілюструвати Куран-и Керім?

Ось так і в молоді роки, працюючи гуртом в одній з кімнат малярського цеху, ми, наче старі майстри, які відволікаються від роботи, щоб одпочили очі, відривали погляди від робочих дощок, підставок для книжок і заводили розмови про перше-ліпше, що спадало на думку. Й у ті часи ми теж, як і зараз, коли втупилися в розгорнутий зошит, розмовляючи про близьке нашим серцям, не дивились один на одного. В ті часи, балакаючи, ми блукали поглядом за вікнами, аби відпочили очі. Може, через те, що я розхвилювався, згадавши щасливі дні нашого учнівства, може, від щирого каяття в тому, що вже дуже довго не розгортав Куран-и Керім, може, від жаху, який не покидав мене після побачених у кав'ярні злочинів, — сам не знаю чого, однак, коли настала моя черга говорити, в мене все перемішалося в голові, серце закалатало, ніби вчувало якусь загрозу, і всі мої думки відлетіли кудись далеко. Ось що я сказав їм:

— Пригадуєте останні аяти сури «Бакара»?[211] Понад усе я волів би відтворити в барвах такі слова: «Господи наш! Не карай нас, якщо ми забули або згрішили. Господи наш! Не поклади на нас тягаря, як поклав ти на тих, хто був раніше від нас. Господи наш! Не покладай також на нас те, що нам не під силу. Врятуй нас, вибач нам і помилуй нас!»[212]

Враз мій голос надламався, і з очей несподівано потекли сльози; я зніяковів. Можливо, злякався насмішок, які завжди були в кожного з нас напоготові ще з учнівських часів, аби захищатися й не показувати власної чутливості.

Я гадав, що більше не зроню й сльозинки, однак опанувати собою не було сил, і я ридав ридма. Плакав і дивився, як інших теж охоплюють почуття братерства, спільного горя й смутку. В малярському цеху падишаха почнуть малювати в європейській манері, книги й стилі, яким ми віддали життя, поволі забуватимуться, все добігає кінця, і якщо нас не затиснуть у свої лещата ерзурумійці, то кати султана назавжди зроблять каліками… Та, ридаючи, я, хоч як дивно, вслухався в печальний гул дощу, котрий зливався з моїм схлипуванням і стогоном, тому якийсь кутик мого розуму твердив, що плакати мене змушує не те, про що думаю. Чи зауважили це вони троє? Мій плач був і щирим, і водночас — фальшивим, від чого в душу закрадалося невиразне відчуття провини.

До мене притулився Келебек, обійняв за плечі, гладив по голові, цілував у щоки, говорив лагідні слова. Такі вияви дружби з його боку викликали в мене нові потоки сліз, у яких було ще більше щирості й ще більше відчуття власної провини. Я не наважувався глянути на Келебека, але чомусь уважав, що він теж плаче. Разом з ним ми сиділи на підлозі.

Згадували, як нас одного й того самого року віддали вчитися до малярського цеху, як одірвали від матерів і ми несподівано потрапили у вир нового життя, в якому спочатку почувалися самотніми й пригніченими, як з першого дня зносили нестерпні, болючі удари і як раділи першим подарункам головного скарбничого, як, бувало, притьма верталися додому. Згадувати почав Келебек, я ж слухав його, похнюпивши носа, та потім до нашого товариства долучився Лейлек, а за ним — і Кара, який перші роки свого учнівства теж провів у малярському цеху, тож я вже й забув, що хвилину тому плакав, і разом зі всіма, сміючись, пригадував про наше минуле.

Ми ділилися споминами про ті зимові ранки, коли підмайстри прокидалися ще до світання, розпалювали в найбільшій майстерні цеху вогонь і вимивали всі її закутки гарячою водою. Згадували одного старого майстра, вже небіжчика, дуже старанного, однак настільки бездарного, що за цілий день він міг намалювати тільки листочок дерева. Щоразу зауважуючи, як ми дивимось у відчинене вікно на яскраве зелене листя, а не на його «творіння», дідисько сотні разів нам докоряв, але ніколи не бив. Згадували учня, який від надмірної праці став зизооким, і його через це вигнали; коли він чалапав зі своїм клунком у руках до дверей, його гірке схлипування чули в усьому малярському цеху. В нас перед очима промайнула мить, коли ми задоволено дивилися, як повільно розтікається по ілюстрації, над якою шість місяців працювали три маляри, червоне чорнило з розбитого каламара (ми-бо не були причетні до тієї пригоди, а на малюнку було зображено сцену: османська рать, змучена голодом, у поході на Ширван захоплює Ереш, і вояки нарешті набивають собі шлунки здобутими харчами). Ми завели тонку, делікатну розмову про нашу закоханість у черкеську ханим, про те, як усі втрьох займалися з нею любощами; вона була найвродливішою дружиною сімдесятилітнього паші, який, пізнавши могутність, багатство і войовничість нашого падишаха, захотів, щоб йому розписали в домі стелю такими ж візерунками, як у султанському замку для полювань. З ностальгією в серці ми балакали про смачну сочевичну чорбу, про те, як їли її зимовими ранками біля порога прочинених дверей, щоб папір не просяк парою. Нас знову огортав сум тих днів, коли ми розлучалися зі своїми друзями та майстрами цеху, бо стараннями нашого вчителя нас посилали на навчання в далекі краї. Раптом у мене перед очима ожила картина з юності рідного мені Келебека. Йому тоді минало шістнадцятий. Літнього дня він спритно орудував мушлею і швидко глянсував папір, а сонце заглядало в одчинене вікно й кидало проміння на його голі руки кольору меду. Він працював, заглиблений у свої думки. Коли ж половина сторінки була готова, раптом зупинився і підніс аркуш до очей, бо схибив, пильно роздивлявся той ґандж на сторінці, а потім раз-другий пройшовсь по тому місці приладом для глянсування й знову повернувся в свій звичний ритм роботи — швидко водив рукою вгору-вниз і замріяно дививсь у вікно, вдалину. Невдовзі знову одвів очі від вікна й прикипів поглядом до моїх очей — цієї миті я не забуду ніколи. В його погляді крився лиш один смисл, відомий кожному маляреві: якщо не мрієш, то час стоїть на місці.