Мене називають Червоний

39. Моє ім'я — Естер

Як то приємно гуртом поплакати! Під час похорону бідолашного батечка в домі Шекюре зібралися всі жінки: родички, далекі та близькі, подруги, сусідки. Кожна ридала ридма, і я теж довго-довго побивалася, проливаючи сльози. Я то притискалась до гарненької дівчини поруч, і ми з нею голосили, то переходила на інше місце й плакала вже там, згадуючи власне нещасливе життя, свої страждання. Якби я отак плакала щонайменше раз на тиждень, то забувала б, що цілими днями мандрую стамбульськими вулицями, аби заробити на кусень хліба, забувала б ті приниження, котрих зазнаю через свою повноту та єврейське походження, стала б ще балакучішою, ще язикатішою.

Люблю я всілякі врочистості за те, що можна досхочу попоїсти, аж доки вилетить з голови, що ти тут чорна вівця. На свята можна поласувати баклавою[166], м'ятними маджунами[167], хлібом, заправленим товченим мигдалем, і пастилами; під час церемоній обрізання — пловом з м'ясом та смачнючими пиріжками, а коли ті церемонії влаштовують на Ат-майдані, то відведеш душу вишневим соком; я обожнюю наминати всяку всячину на весіллях, а після похоронів — халву з кунжутом, або медом, або мускусом, що їх приносять сусіди.

Я потихеньку вийшла в передпокій, узулася й зійшла наниз. Думала навідатись на кухню, аж чую: з кімнати біля стайні через прочинені двері долинає якийсь чудний голос. Ступила туди два кроки, бачу: Шевкет з Орханом зв'язали мотузками руки хлопчикові однієї жіночки, яка голосила з усіма нагорі, й ну ж бо йому розмальовувати пичку старими фарбами небіжчика.

— Тільки спробуй утікати, ми тобі так надаємо! — пригрозив Шевкет і зацідив хлопчикові ляпаса.

— Грайтеся чемно, не ображайте один одного, — лагідно, дуже улесливо звернулася я до них.

— А ти не лізь, — визвірився Шевкет.

Біля них стояла налякана маленька русява сестричка хлопчика, якого ті мучили. Я чомусь уявила себе на її місці і сказала собі: «Естер, ти нічого не бачила!»

На кухні Хайріє зміряла мене недовірливим поглядом.

— Хайріє, я виплакала всі очі, — озвалася я, — заради Аллаха, дай води!

Вона мовчки дала мені напитися. Перед тим я заглянула в її припухлі від сліз очі.

— Кажуть, нещасний Еніште-ефенді помер ще до весілля Шекюре, — промовила я.

— Людський рот — не торба, на вузол не зав'яжеш.

Вона на мить утупилася в кінці своїх капців. Потім підвела голову та, відводячи погляд, промимрила:

— Хай захистить нас Аллах від наклепів.

Реакція її рухів підказувала, що поголос правдивий, а її слова прозвучали вимушено.

— Що відбувається? — прошепотіла я, ніби була посвячена в таємницю.

Звичайно, від мого ока не сховалося, що в нерішучої Хайріє не зосталося жодних надій здобути якісь переваги в домі над Шекюре після кончини Еніште-ефенді. Ще хвилину тому вона плакала нагорі найщиріше.

— Що мені тепер робити? — запитала вона.

— Шекюре тебе дуже любить, — відповіла я тим звичним тоном, яким розповідаю новини. Поміж величезних глеків з бекмесом[168] та маринадами вишикувалися в ряд сахани з халвою. Здіймаючи з них кришки, я в деяких пробувала солодощі пальцем, а деякі просто нюхала, нахилившись над посудинами, і розпитувала в Хайріє, хто який сахан прислав.

— Цей — Касим-ефенді з Кайсері, цей — підмайстри, що через дві вулиці від малярського відділення, цей — ключник Солак Хамді, цей — від невістки з Ефірне, — перелічувала Хайріє, як тут її урвала Шекюре:

— А жінка покійного Заріфа-ефенді Калбіє ані співчуття не висловила, ані вістки не подала, ані тої халви не принесла!

Вона вийшла з кухні й зійшла східцями у вимощений каменем дворик. Я здогадалася, що вона хоче поговорити зі мною, і посунула слідом.

— Заріф-ефенді не ворогував з моїм батьком. На його похорон ми прислали свою халву. Я хочу знати, що коїться? — промовила Шекюре.

— Сьогодні ж навідаюся до них і все з'ясую, — сказала я, розуміючи занепокоєння Шекюре.

Їй більше нічого не треба було пояснювати, й вона поцілувала мене. Холод пронизував нас до кісток, а ми отак і стояли, завмерши в обіймах. Я погладила свою красунечку Шекюре по голівоньці.

— Естер, мені страшно, — озвалася вона.

— Не бійся, серденько. Немає лиха без добра. Дивися — ти вже вийшла заміж.

— Я не впевнена, чи добре зробила, — відповіла вона, — тому й не підпускаю його до себе. Ніч провела біля тата.

І вона широко-широко розплющила очі та глянула на мене, ніби питаючи: «Ти затямила?»

— Хасан говорить, що для кадія ваш шлюб — пустий звук, шлюб — незаконний, — промовила я. — Ось Хасан тобі передав.

— Вже нічого не трапиться, — кинула вона й хутко перебігла очима клаптик паперу. Однак цього разу вона не переказувала прочитане.

Й правильно. Адже ж ми, стоячи та обнімаючись у дворі, були не самі: згори за нами пильно стежив настирливии столяр, що вішав віконницю, яка невідомо чого вранці звалилася, та він стежив і за жінками в домі, котрі голосили; а ще надвір вибігла Хайріє, аби відчинити хвіртку, в яку стукав сусідський хлопець, гукаючи, що приніс халву.

— Його вже поховали, — промовила Шекюре. — Серце підказує мені, що більше татова душа не повертатиметься до тіла, вона зараз з ним розлучається востаннє, здіймаючись у височінь.

Вона вирвалася з моїх рук і довго-довго молилася, звівши очі до сліпучого неба.

Я ж раптом відчула себе далекою й чужою. Навіть якби перетворилася на хмарину в тому небі, Шекюре й уваги б на мене не звернула. Та, закінчивши молитись, вона лагідно поцілувала мене в очі.

— Естер, — звернулася до мене, — якщо вбивця батька живий, то ні мені, ні моїм дітям не мати спокою на цьому світі.

Мені сподобалося, що вона не згадала чоловіка.

— Навідайся в дім Заріфа-ефенді й розв'яжи язика його жінці, дізнайся, чому вона не прислала халви. Про все, що почуєш, негайно повідом мене.

— А Хасанові щось передати?

Мені стало соромно, але не за своє запитання, а через те, що, коли говорила, не могла дивитися їй у вічі. Аби вона не здогадалася, як мені ніяково, я зупинила Хайріє і підняла покришку сахана.

— О…о…о…о… халва з фісташками! — вигукнула я, кинула собі до рота маленький шматочок і прицмокнула: — Ще й з помаранчами!

Шекюре ласкаво всміхнулася до мене, ніби заспокоюючи, що все йде своїм звичаєм, і мені на душі повеселішало.

Я взяла свій клунок і рушила в дорогу, та тільки ступила два кроки, як побачила в кінці вулиці Кару. З його гордівливого виду я зрозуміла, що новоспечений зять, який щойно поховав свого тестя, на життя не скаржиться. Аби не псувати йому настрій, я зійшла з дороги і попростувала через садок біля дому повішеного брата коханки славетного єврейського лікаря Хоше Амона. З садка тхнуло смертю, і завжди, коли я його минала, мене охоплювали страшенний смуток та нудьга, тому й постійно забуваю, що треба шукати на нього покупця.

У домі Заріфа-ефенді теж витав отой дух смерті, що й у садку, проте смутку атмосфера не наганяла. Я відвідала тисячі найрізноманітніших осель і знайома з сотнями вдів, тож добре знаю, як жінка, чий чоловік не повернувся додому до ранку, або з болем у серці змиряється з поразкою, або обурюється й впадає в гнів (а моя Шекюре поєднувала те й те). Калбіє-ханим випила трунок люті, і я відразу збагнула, що це в моїй справі допоможе.

Як і всі горді жінки, з якими доля повелася жорстоко, Калбіє-ханим остерігалася, аби кожен, хто стукав до неї в двері в лиху годину, не починав себе жаліти перед нею або ще гірше — тайкома радіти, побачивши, що їй самій ще тяжче. Тому вона не розкидалася перед гостями ласкавими словами, не втішала їх і не спокушалася на пусту балаканину, відразу переходила до діла. Чого, цікаво, та Естер грюкає в двері нині пополудні, коли засмучена Калбіє готує солодощі? Я навіть не розв'язувала свого клунка, однаково їй байдуже до новісінького шовку з китайських кораблів і до носовичків з Бурси. Отож я відразу з галасом почала з головного й розповіла про горе Шекюре, котра зараз умивається слізьми:

— Нещасна Шекюре думає, що чимось ненароком образила Калбіє-ханим, чиїй біді колись поспівчувала. Тепер до її горя додалося ще одне.

Калбіє-ханим з погордою в голосі підтвердила, що не ходила до Шекюре й не розпитувала, що трапилося, не висловила співчуття й халви теж не посилала. За її пихатим виразом обличчя, безперечно, ховалася радість, адже ж образа не залишилася непоміченою. Ось так почавши, ваша мудра Естер старалася вивідати: чому ж гнівається Калбіє-ханим?

Калбіє довго не пояснювала, вона була зла на небіжчика Еніште-ефенді через книгу, якою той займався. Вдова сказала, що її покійний чоловік узявся за цю справу не заради трьох-чотирьох зайвих акче, а через Еніште-ефенді, який переконав його, що книга видається за велінням падишаха. Однак для тих сторінок, де Зафір-ефенді виконав десятки заставок, Еніште-ефенді поступово почав замовляти прості графічні зображення й не розмальовувати їх. Ті зображення виходили за рамки здорового глузду, в них мали місце безбожність і навіть богохульство, тому Зафір-ефенді жив у постійній тривозі й роздвоювався між праведним і грішним, — розповіла Калбіє. Однак жінка Заріфа-ефенді була значно розумнішою й обережнішою за свого чоловіка, тож додала, що сумніви почали його гризти не відразу, а з часом, і що з відвертим богохульством бідолашний Заріф-ефенді не стикався, а своє занепокоєння стримував, посилаючись на власну помисливість. По суті, він би занепокоївся, якби не слідував настановам Нусрета-ходжі й учасно не вершив намаз. Небіжчик Заріф-ефенді знав, що деякі падлюки з малярського цеху глузують з його набожності та благочестя, але чудово розумів, що безсовісні кпини — наслідок заздрощів до його таланту.

На очі жінці навернулися сльози, й одна з них, велика та яскрава, скотилася щокою вниз. Я тоді відразу вирішила підшукати Калбіє ще кращого чоловіка.

— Покійний муж не дуже й ділився зі мною своїми бідами, — обережно сказала Калбіє, — але я згадала все, що пам'ятала, й дійшла висновку, що лихо спіткало нас через малюнки Еніште-ефенді.

Що ж, у неї була вагома причина ігнорувати похорон. Але я відповіла їй, що хтозна, чи не загинув Еніште-ефенді від руки того ж негідника. Я нагадала їй, що в них із Шекюре однакове горе й спільні вороги. З порога за мною пильно стежили дві сиротини з великими головами — їх і це об'єднувало. Проте логіка професійної звідниці, вершительки доль людських, відразу нагадала мені, що Шекюре — вродливіша, заможніша й більш спритна, тож я щиро сказала:

— Шекюре переказувала: якщо чим завинила, то просить пробачити. Вона пропонує тобі бути їй сестрою та подругою, не думати лихого й сподівається на твою підтримку. Коли покійний Заріф-ефенді тієї ночі виходив з дому, чи не говорив він ще комусь, що бачитиметься з Еніште-ефенді? Як ти гадаєш, чи не зустрічався він ще з кимсь?

— Оце знайшли в кишені мого нещасного Заріфа, — промовила Калбіє-ханим.

І дістала з плетеної шкатулки, де зберігала голки для шиття, шматки полотна та здоровенний горіх, а також згорнутий у кілька разів аркуш паперу.

Я взяла той добряче пожмаканий аркуш і піднесла до очей. Чорнило у воді сильно порозпливалось. Тільки-но я здогадалася, на що схожі ці нечіткі контури, як Калбіє вголос висловила мої думки:

— Коні. Покійний Заріф-ефенді роками працював лише над заставками, він не малював коней і не хотів виконувати таких замовлень.

Я вдивлялася в розмиті у воді зображення коней і майже нічого не розуміла.

— Якщо покажу цей папір Шекюре, то вона дуже зрадіє, — озвалася я.

— Якщо їй треба цей папір, то хай прийде сюди сама, — з погордою відрізала Калбіє.