Мене називають Червоний

52. Моє ім’я — Кара

Вранці головний скарбничий зі своїми людьми церемоніально відчинили двері, я вже настільки звик до червоних оксамитових барв скарбниці, що вранішнє зимове проміння сонця, яке линуло знадвору, видалося мені чимось страхітливим, створеним для омани. Як і майстер Осман, я застиг на місці: здавалося, якщо ворухнусь, то запліснявіле, запилене повітря скарбниці, якого можна доторкнутися рукою, вислизне за двері й утече разом зі слідом убивці, котрого ми шукали.

Майстер Осман з якимсь незвичним зачудуванням удивлявся в світло, що пробивалося крізь шеренги агів-охоронців скарбниці, вишикуваних біля відчинених дверей, перед ним неначе постало щось дивовижне й він бачив його вперше.

Проблиски такого зачудування я зрідка помічав на його обличчі, коли він розглядав уночі малюнки, гортав сторінки «Шахнаме» шаха Тахмаспа й пильно в них удивлявся.

Інколи тінь мого майстра тремтіла й билась об стіни. Він уважно схиляв голову над окуляром, а на його вустах можна було прочитати, що майстер збирається відкрити нам якусь радісну таємницю; потім його губи починали мимоволі ворушитись, очі заворожено прикипали до ілюстрації.

Після того як зачинилися двері, я нетерпляче походжав сюди-туди кімнатами, охоплений неспокоєм, що все наростав: ми не встигнемо почерпнути достатньо відомостей з книжок скарбниці, нам забракне часу, — переживав я. Відчуваючи, що майстер Осман збайдужів до справи, більше не переймається нею, я поділився з ним своїми сумнівами.

Як справжній майстер, він звик пестити своїх учнів, тож ніжно взяв мене за руку.

— Для нас із тобою немає інших шляхів, окрім того, як старатися вздріти світ таким, яким його бачить Аллах та сподіватись на покров правосуддя Всевишнього, — промовив він. — Тут, серед цих речей і мініатюр, тих два шляхи перетинаються, підказує мені моє серце. Коли ми наближаємося до Аллахового бачення світу, то до нас наближається і його правосуддя. Глянь, це — голка, якою отемнив себе Бехзат…

Розповідаючи жорстоку історію голки, він підніс до мого ока свою лупу, я ж, придивившись до гострого кінчика того огидного шипа, помітив на ньому якусь яскраво-рожеву крапельку.

— Для давніх малярів, — докинув майстер Осман, — змінювати методи своєї роботи, стиль, кольори, яким вони віддали життя, було проблемою совісті. Одного дня дивитися на світ очима східного шаха, а іншого — західного правителя, як це роблять нині, тоді вважалося безчестям.

Очі майстра не були спрямовані ні на мене, ні на мініатюру поперед себе. Він немов утупився в якусь недосяжну далеку білину. А на сторінці «Шахнаме» зітнулися раті Ірану й Турану: лави вершників урізалися одна в одну, списи протикали лати й тіла, трощили голови, ламали руки; на землі валялися скривавлені трупи; розрубані навпіл, герої з помутнілими очима вихоплювали шаблі й рубали ворогів. Кольори ілюстрації були радісними й святковими.

— Великих майстрів древності змушували переймати малярські стилі переможців, наслідувати чужих художників, а вони, щоб зберегти свою честь, отемняли себе тонкими голками, а потім, ще до того, як їхні очі огортала чиста Аллахова пітьма, дар Всевишнього, маляри годинами, інколи днями, застигши на місці, вдивлялися в якусь чарівну мініатюру, котру клали перед ними. Вони вдивлялися в ту сторінку годинами, і, бувало, краплі крові з їхніх очей зрошували ілюстрацію, світ і зміст якої ніжно, м'яко витісняв з душі художника зло, що накопичилося за роки життя, витісняв поступово, з тією швидкістю, з якою героїчний маляр наближався до сліпоти, коли його очі повільно затуляла пелена пітьми. Чи знаєш ти, в яку мініатюру я волів би вдивлятися, доки досягну темряви?

Він утупивсь очима, неначе кудись за межі скарбниці, вдалину, — так дивляться ті, хто намагається воскресити якийсь спомин дитинства. Зіниці тоді маліють, а білки помалу збільшуються.

— Сцена в манері древніх майстрів Ґерата! Хосров на коні, згораючи від кохання, чекає на Ширін під мурами її палацу! Ось у яку мініатюру я волів би вдивлятися.

Він, мабуть, збирався в стилі сумовитого вірша почати оповідь про цю сцену, щоб укотре оспівати майстрів минувшини, які отемніли, однак я, підбурюваний невідомою силою, перебив його:

— Мій великий майстре, мій ефенді, окрім ніжного личка моєї коханої для мене більше не існує нічого, на що б я дивився вічно. Ми одружені всього три дні. А дванадцять років я нудьгував і думав про неї. Мініатюра, на якій Ширін закохується в Хосрова, натрапивши на його зображення, завжди нагадує мені про мою дружину.

На обличчі майстра Османа проступив вираз байдужості, якої він не міг приховати, а можливо, й зацікавлення, проте ми вже не повертались ані до сказаних мною слів, ані до кривавої сцени війни на малюнку. Майстер немовби чекав якоїсь радісної звістки, що линула до нього дуже повільно, без поспіху. Я ж, упевнившись, що він на мене не дивиться, в якусь мить схопив голку з булавкою й побрів з нею подалі від нього.

У третій кімнаті скарбниці, суміжній з лазнею, в одному з темних закутків, лежали звалені на купу сотні чудернацьких величезних годинників, які, напевне, швидко повиходили з ладу після того, як їх подарували падишахові європейські королі та володарі. Тут я й примостився і став розглядати голку, що нею, як оповідав майстер Осман, отемнив себе Бехзат.

Яскраво-рожева крапля виблискувала на кінчику золотої голки в сяйві червоних променів сонця, що відбивались од золотих рамок, кришталевого скла та діамантових оздоб запилених зіпсованих годинників. Невже й справді, легендарний майстер Бехзат отемнив себе цим знаряддям? І чи не повторив учинок Бехзата майстер Осман? Здоровенний, величиною як палець різнобарвний магрібець, прикріплений до механізму якогось годинника, неначе говорив мені: «Так, так». Цього чоловічка з османським кавуком на голові надіслав габсбурзький король ще в ті часи, коли починали виготовляти годинники. За задумом спритного годинникаря чоловічок мав потішати султана й гаремних жінок своїм смішним киванням голови, а кількість кивків залежала від години, яку показувала стрілка на циферблаті.

Через мої руки знову пройшло безліч простеньких книжок. Карлик відшукував їх серед скарбів, конфіскованих у страчених пашів. Томи не закінчувалися — мабуть, пашів передушили чимало. Карлик, сп'янілий від своєї ілюзорної влади й багатства, забув, хто він, і по-чорному пожартував, що це мудро й справедливо, коли пашам рубають голови і відбирають у них надбане добро, — вони, негідники, бо наче шахи або падишахи, виписують золотими літерами свої імена в книгах. Час від часу в деяких виданнях, в ілюстрованих «Диванах» я знаходив мініатюри, на яких Ширін закохується в Хосрова, побачивши його зображення. Я зупинявся на тих сторінках і подовгу їх розглядав.

Малюнок у малюнку — портрет Хосрова, який, прогулюючись, уздріла Ширін, — ніколи не був чітким. Але це не тому, що художники не вміли гарно намалювати щось незначне, невелике, — таким для них було й те зображення Хосрова. Навпаки, більшість майстрів, які робили ілюстрації, могли створити малюнок на крупинці рису або навіть на волосині. Чому ж тоді вони не зобразили достатньо чітко обличчя вродливого шаха, так, щоб його можна було впізнати? Якраз було за полудень, і я вже намірявся підійти зі своїм запитанням до майстра Османа, аби бодай трохи відволіктись од розпачу й безнадії. Та, раптом, гортаючи невпопад ізшиті сторінки якоїсь книги, я звернув увагу на коня, виведеного в сцені весільної процесії. Тепер удари мого серця не вписувалися в жоден ритм.

То був кінь з незвичними ніздрями. Він ніс на собі кокетливу наречену й дивився на мене. Здавалося, кінь — чарівний і збирається пошепки відкрити мені якусь таємницю. Я хотів щосили закричати, однак голос, ніби вві сні застряг у горлі.

Схопивши книгу, чіпляючись за речі й скрині, я полетів до майстра Османа, поклав перед ним том і розгорнув на тій сторінці.

Він подивився на мініатюру.

Не помітивши жодної реакції на його обличчі, я не стримався:

— Ніздрі скакуна такі самі, як у того, що намальований до книги Еніште.

Майстер підніс окуляр майже впритул до зображення і чомусь так само низько нахилив над ним голову, аж мало не ткнувся носом у сторінку.

Я вже не мав сил терпіти цю затяжну тишу.

— Як бачите, кінь і за стилем, і за манерою відрізняється від скакуна, створеного до книги Еніште. Однак носи в них ідентичні. Маляр намагався дивитись на світ очима китайців… — Я трохи помовчав. — Весільний кортеж. Мініатюра схожа на китайську, проте, безперечно, автори — з наших країв, а не китайці.

Майстер Осман немов приклеїв лінзу до носа, а носа — до лінзи. Аби бачити, він напружив не тільки очі, а й усе тіло, витягши його вперед: голову, шию, старечу спину, плечі. Знову запала тиша.

— Кінські ніздрі — обрізані, — нарешті озвався він, тяжко дихаючи.

Я сперся своєю головою об його, і ми ще чимало часу, притулившись один до одного, розглядали кінський храп. Я теж зауважив, що храп — обрізаний, але не тільки це, а й те, що майстер Осман ледь бачить, — сумно було дивитися на нього.

— Ви ж бачите? — запитав я.

— Зовсім трохи, — відповів він. — Краще ти мені розкажи, що там.

— Як на мене, то тут зображено невеселу наречену, — сам невесело почав я. — Вона сидить на коні з обрізаним храпом, їде в оточенні чужих, не знайомих їй охоронців. У них — суворі обличчя, страхітливі чорні бороди й густі вуса, нахмурені брови, чоловіки — міцної статури, одягнені виключно в джуппе[200] з тонкого шовку, на ногах — легкі капці, на головах — бйорке[201] з ведмежої шкури, при боці — сокири й шаблі. Відразу видно, що це аккоюнлунські туркмени з Мавераюннехіру. В сяйві намальованих світильників та факелів можна розгледіти, що наречену, в якої попереду довга дорога, супроводжує недіме, а звідси й висновок: мабуть, перед нами — сумна китайська принцеса.

— Або ж художник, щоб підкреслити бездоганну вроду нареченої, наклав на її лице білі барви, як це роблять китайці, і знову-таки по-китайськи зобразив її з розкосими очима. Тому нам дівчина і здається китайкою.

— Хоч би ким вона була, однак мені жаль красуню, що виходить заміж за чоловіка, якого тут немає, їде вночі степом у чужу країну, оточена чужинцями з грізними поглядами, — відповів я й відразу запитав: — Як же ми розпізнаємо нашого маляра за тими обрізаними кінськими ніздрями?

— Перегорни сторінку й розповідай, що бачиш, — звелів майстер Осман.

Ще коли біг з книгою до майстра, я помітив, що карлик умостився біля нього на горщику, тепер він разом із нами розглядав мініатюри в книзі, яку я приніс.

Ми побачили китайських красунь, зображених у манері «моєї печальної нареченої», — зібравшись у садку, вони грали на удах. Перед нами постали: китайські житла, невеселі каравани, що рушають у нескінченну степову путь, степові дерева й степові могили, заворожливі, наче спомини минулих літ; покручені дерева в китайській манері, весняні квіти, що буйно зацвіли, щасливі, радісні, веселі солов'ї в горах, перські принци, намальовані в хорасанському стилі, — вони сидять у шатрах і ведуть бесіди про вино, любов та вірші — предивні садки, вродливі беї, що, випрямившись у сідлі на найдорожчих конях, виїжджають на полювання з соколами. А потім ми відчули, що сторінками немов пройшовся шайтан — зло в малюнках прибрало личину мудрості. Ось принц-герой убиває гігантським списом дракона, — маляр надав його рухам смішного відтінку? А тут він що: потішається над злиднями нещасного селянина, який благає шейха зцілити його? Може, художник отримував задоволення, відтворюючи зажурені очі собак, які паруються, тиснучи одне одного, або зловтішався, вимальовуючи по-диявольськи червоні роти жінкам, які регочуть, дивлячись на ті псячі любощі? Згодом ми побачили зображення шайтанів: дивних істот, схожих на девів і джинів, яких безліч раз малювали древні майстри Ґерата, ілюстратори «Шахнаме», однак художник, який працював над цією книгою, скориставшись своїм даром чорного гумору, наділив ті пекельні творіння надмірною ненавистю, агресивністю й чимось людським. Угледівши страшнючих шайтанів заввишки з людину, але згорблених, з обвислими, наче гілля, шиями та котячими хвостами, ми розсміялися. Я гортав сторінки, а зігнуті, ніби старі діди, різнобарвні круглопикі шайтани з густими бровами, велетенськими очима, іклами й гострими кігтями боролися та бились одне з одним, крали здоровенних коней і приносили їх у жертву язичницьким божествам; веселилися й скакали, зрубували дерева, втікали, прихопивши з собою красивого султана на паланкіні, ловили драконів і грабували скарбниці. Судячи з усього, до книги торкнувся калям не одного художника. Я розповідав майстрові Осману, що маляр Сіях Калем, який зображав шайтанів, також відтворив на цих сторінках і дервішів ордену Календері. Вони — в лахмітті, з поголеними головами, гігантськими руками, а на шиях — залізні ланцюги. Майстер Осман уважно слухав і вголос порівнював, у чому мініатюри схожі, а потім сказав:

— Обрізати ніздрі коням — одвічна традиція монголів, роблять це, щоб коні краще вдихали повітря й могли більше проїхати. Коли ординці хана Ґулаґу, які верхи на своїх конях завоювали всю Аравію, Персію й Китай, в'їхали до Багдада й стали там вирізати та грабувати населення, і тоді, коли всі книги покидали в Тиґр, Ібні Шакір, уславлений каліграф, а згодом і маляр, вирішив утекти з міста, щоб не опинитися під шаблями, але помандрував він не на південь, а на північ, звідки, як відомо, прибули монгольські вершники. В ту епоху книги не ілюстрували, адже Куран-и Керім забороняє малювати, тож і з художниками не рахувалися. Нашому піру[202], нашому вчителю Ібні Шакірові, ми завдячуємо тим, що він подивився на світ з висоти мінарету, — таке бачення світу стало найбільшою таємницею малярського ремесла. Ми вдячні йому й за те, що першим створив зображення небокраю, яке довгий час не було визнаним, що малював усе, від хмарини до комахи, в звивистому китайському стилі, насиченому живими й оптимістичними кольорами. Я чув з оповідей інших, ніби Ібні Шакір під час своєї довгої легендарної подорожі до серця монгольських орд, аби досягти тієї півночі, розглядав кінські ніздрі, він-бо знав, що там їх обрізують. Якогось року, незважаючи на люті заметілі, маляр дістався до Самарканда, де, ілюструючи книжки, малював коней. Та, покладаючись на свій зір і відчуття, можу запевнити, що жоден з них не був з обрізаними ніздрями. Для Ібні Шакіра бездоганними скакунами були не міцні, витривалі монгольські коні-переможці, яких він бачив у зрілому віці, а витончені арабські скакуни його щасливої молодості; їх він із сумом залишив позаду на своєму шляху. Тому, на мою думку, дивні ніздрі коня, намальованого до книги Еніште, не можна ані віднести до монгольських коней, ані пов'язати з традицією обрізати ніздрі скакунів, яку монголи залишили по собі в Хорасані й Самарканді.

Розповідаючи, майстер Осман дивився то на мене, то на книгу, однак, здавалося, його погляд насправді спрямований у якісь уявні простори.

— Окрім обрізання кінських ніздрів та китайської мініатюри, від монгольських орд персам дістались у спадок і ці зображення шайтанів, а вже від персів вони перейшли до нас. Ви, мабуть, чули, що монголи — злі посланці темних підземних сил; вони відбирають у людей життя, коштовності та відправляють нас у підземелля пітьми й смерті. А в тому підземному світі все живе й неживе: хмари, дерева, собаки, речі, книги — мають душу й розмовляють.

— Так, — підтакнув старий карлик. — Аллах — свідок. Інколи, тільки вночі, коли мене тут замикають, душі цих рушниць і шабель, щитів і закривавлених шоломів збурюються й так починають розмовляти, що в глупій пітьмі скарбниця перетворюється на ратне поле, де зіткнулися стотисячні полки. Натомість від китайських блюдець та кришталевих чаш, які постійно дзвенять, — жодного звуку.

— Такі вірування занесли в перські краї, а згодом і до нас, у Стамбул, дервіші Календері, чиї зображення ми щойно розглядали, — провадив майстер Осман. — Коли султан Явуз Селім переміг шаха Ізмаїла та пограбував Тебріз і шахський палац Хешт Біхішт, Бедіюззаман Мірза з роду Тимура зрадив шаха й разом із дервішами Календері приєднався до Османів. Повелитель світу султан Явуз Селім, повернувшись сніжною зимою з Тебріза до Стамбула, окрім двох чарівних білошкірих красунь з розкосими мигдалевими очима, які належали розбитому під Чалдираном Ізмаїлу, привіз із собою й усі книги, що зберігалися в бібліотеці його тебрізького палацу Хешт Біхішт. То були видання, які залишилися від попередніх володарів Тебріза, монголів, їхніх ільханів, селаїрлійців, каракоюнців, а також правителів-тимуридів і народів, яких пограбував шах: узбеків, персів, туркменів. Я переглядатиму ті томи доти, доки наш падишах і головний скарбничий велять мені забиратися звідси.

Однак в очах майстра вже мерехтіла та неспроможність виконати задумане, яку можна вгледіти в поглядах сліпих, і окуляр з інкрустованою перламутром ручкою він тримав тільки тому, що звик до нього, — більше через нього не бачив. Ми хвильку помовчали.

Карлик слухав оповідь майстра Османа, мов трагічну легенду. Потім детально описав йому ще якусь книгу, а майстер попросив її принести. Тільки-но карлик потьопав, як я простодушно запитав свого вчителя:

— Хто ж тоді зобразив коня до книги Еніште?

— У двох скакунів ніздрі обрізані. Проте цей кінь зображений у китайській манері, незалежно від того, створено малюнок у Самарканді чи, як я говорив, у Маваюннехірі. А чарівного коня до книги Еніште намальовано в перському стилі, так само, як неперевершених коней древніх ґератських майстрів. Кінь — просто казковий, але схожого на нього рідко зустрінеш у нашому світі! Це не монгольський кінь, він — особливий.

— Однак його ніздрі обрізані, як у монгольського, — прошепотів я.

— Немає чому дивуватися. Коли монголи зникли й настала епоха Тимура та його синів, якийсь із древніх майстрів, що творив у Ґераті двісті літ тому, працюючи над зображенням коня, або згадав монгольських скакунів, яких бачив, або зазнав впливу мініатюр якогось іншого художника, що малював коней з обрізаними ніздрями. Ось так і вийшов незвичний малюнок — зображення коня без ніздрів. А для якого шаха воно було створене, якій книзі належало — нікому невідомо. Та я переконаний, що колись та книга й ця мініатюра були живою легендою в чиємусь палаці. Хтозна, чи не захоплювалася малюнком і не вихваляла його якась гаремна фаворитка шаха? Тому прості маляри, охоплені заздрощами й ревнощами, копіювали скакуна з обрізаними ніздрями, і таких зображень більшало — тут у мене не виникає жодних сумнівів. Обрізані ніздрі скакуна, як і він сам, стали взірцем для наслідування, і художники того малярського цеху завчили зображення напам'ять. Минули літа, володарі тих майстрів програли війни, й художники, наче зажурені жінки, що потрапили до чужого гарему, опинилися на службі в нових шахів, нових принців, переїхали в інші міста, держави, а туди принесли з собою і зображення коней з обрізаними ніздрями. Згодом, здавалося б, наші художники мали забути про це обрізування, адже змінили цех, стиль, змішалися з іншими майстрами. Однак деякі з них, хоча й перестали малювати незвичних скакунів, улившись у новий малярський цех, проте передали знання про обрізані кінські ніздрі своїм учням — бо «так малювали древні маляри». Отож, настав час, і монголи разом зі своїми дужими кіньми зникли з перських, арабських країв; у спалених, зруйнованих містах відродилося життя, але навіть через сотні років після навали ординців з'являються художники, які й далі зображують коней з обрізаними ніздрями, вірячи, що наслідують взірці. Їм нічого не відомо ані про монгольських завойовників, ані про тих північних коней, але я впевнений: вони малюють скакунів так само, як і наш майстер-убивця, гадаючи, що дотримують усталених форм.

— Майстре, мій ефенді! — схвильовано вигукнув я. — Ваш метод «недіме» таки приніс результати, як ви й сподівались. Отже, в кожного маляра є свій таємний підпис.

— Не в маляра, а в малярського цеху, — погордливо відповів майстер Осман. — Щоправда, й не в кожного цеху. В деяких занепалих цехах, як і в деяких пропащих сім'ях, кожне тягне своєї пісні, і ніхто не розуміє, що щастя народжується завдяки гармонії, а гармонія і є щастя. Роками художники гризуться, наче горопашні чоловік із жінкою; хтось намагається наслідувати китайців, хтось — туркменів, хтось — ширазців, а як наслідок — у них немає спільного стилю.

Тепер майстер Осман напоказ надавав своєму обличчю гордого виразу, а погляд його був сердитим. Він перетворився на бідолаху, який силкується зібрати в кулак усі свої сили, тільки б не здаватися сумним, згорьованим старцем — таким він був для мене ввесь цей час.

— Учителю мій, — промовив я, — тут, у Стамбулі, за двадцять років свого життя ви зібрали довкола себе найрізноманітніших малярів з далеких і близьких країв, кожен з яких має власний характер, норов. Ви об'єднали їх і примирили між собою, отож створили османський стиль.

Я від щирого серця висловив своє захоплення ним, дивлячись йому у вічі — чому ж відчуваю у своїх словах дволикість? Невже, аби бути щирим, вихваляючи когось, чий талант і майстерність цінуєш, необхідно відчувати слабкість і безсиль тієї людини, хоча б трохи бачити її нещасливою?

— Де подівся цей карлик? — запитав він.

Він говорив так, наче був могутнім володарем, який задоволений моєю улесливістю й похвалами, проте ще пам'ятає, що не варто втішатися тими осаннами. Майстер Осман старався показати, що волів би змінити тему.

— Незважаючи на те що ви великий майстер перської легенди та перського стилю, ви, однак, створили інший малярський світ, гідний величі й могутності Османів, — прошепотів я. — Ви принесли в малярство силу османської шаблі, оптимізм кольорів перемоги, зацікавленість речами й предметами, волелюбство устоїв нашого життя. Вчителю, найбільша честь для мене — це, розглядаючи тут разом з вами дива легендарних малярів минувшини…

Отаке я ще довго й довго шепотів. Кімнати скарбниці нагадували покинуте ратне поле. В холодній темряві ми торкались один одного, і мій шепіт робився інтимним, довірливим.

В очах майстра Османа проступило задоволення від почутого — так часто буває зі сліпими, які не контролюють виразу свого обличчя. Я одно вихваляв старого майстра, то щиро, то з відразою, яку відчуваєш до сліпих.

Він тримав мою руку своїми задубілими пальцями, гладив мій зап'ясток, доторкався до обличчя. Від тих пальців майстра на мене неначе перекинулись і його міць, і його старість. Я думав про Шекюре, що чекала на мене вдома.

Розгорнуті сторінки перед нами на часину застигли й не шелестіли. Хоча це нас і втомлювало, проте ми разом услухались і в мої похвали, і в майстрове самолюбство, його жалощі до самого себе. Водночас нам обом було ніяково й соромно.

— Де карлик? — перепитав майстер.

Я був упевнений, що підступний карлик причаївся в якомусь із закутків і стежить за нами. Ледь покрутивши головою, я прикинувся, що шукаю його, та, насправді, мій уважний погляд зупинився на очах майстра Османа. Чи він таки отемнів, чи старається, щоб кожен, в тому числі й він сам, повірив у це? Деякі бездарні майстри Шираза на схилі літ удавали сліпих, аби їх поважали й, дивлячись у вічі, не прозивали невдахами.

— Я хочу тут померти, — озвався він.

— Мій великий майстре, мій ефенді, — підлещувався я, — настали лихі часи, коли цінують не мініатюру, а гроші, отримані за неї — зараз у пошані не древні майстри, а ті, хто мавпує європейців, тому я вас добре розумію; мені на очі аж сльози навертаються. Але ж ваш обов'язок захистити своїх талановитих малярів од недругів. Прошу вас, скажіть, до яких висновків ви дійшли, спираючись на метод «недіме»? Хто зобразив того коня?

— Зейтін.

Він так вимовив це ім'я, що я навіть не здивувався. Ми хвильку помовчали.

— Одначе я переконаний, що Зейтін не вбивав ані твого дядька, ані бідолашного Заріфа-ефенді, — спокійно зазначив він. — А те, що це Зейтін намалював скакуна, я висновую з його великої прихильності до майстрів минувшини та відданості ґератським легендам і стилям. Окрім того, знаю, чим він дихає, і знаю, що його малярський рід сягає корінням аж до Самарканда. Якщо запитаєш, чому ми не зустрічали таких самих ніздрів на інших зображеннях скакунів, які Зейтін створив за стільки років, то я тут тобі до кінця не відповім. Проте можу запевнити, що є такі особливості зображень, які передаються з покоління в покоління й зберігаються в пам'яті, скажімо — крило птаха, те, як висить листок на дереві, але подібні речі ніколи не прослизнуть назовні в творчості маляра, якщо його майстер-керівник суворий і примхливий, а сам художник працює згідно з приписами свого цеху й старається задовольнити смаки падишаха. Я хочу сказати, що зображення того скакуна мій улюбленець Зейтін перейняв у дитинстві безпосередньо від перських малярів і ніколи його не забував. А появитися на світ цей скакун міг тільки будучи намальованим до книги Еніште. Його поява — жорстока гра Всевишнього зі мною, та хіба ми всі не користуємося взірцями древніх майстрів Ґерата? Хіба, говорячи про гарну мініатюру, ми не згадуємо подумки дива древніх ґератських майстрів, тим самим уподібнюючись туркменським малярам, які, мріючи про зображення чарівної жінки, малюють її виключно в китайській манері? Всі ми заворожені колишніми майстрами Ґерата. За спиною кожного великого маляра стоїть Ґерат Бехзата, за Ґератом — монгольські вершники й китайці. Навіщо було Зейтінові, що кохався в легендах Ґерата, вбивати Заріфа, який теж наслідував древні стилі, хоча й сліпо?

— Тоді хто? — запитав я. — Келебек?

— Лейлек, — відповів майстер Осман. — Так підказує серце. Адже мені відомі бурхливі Лейлекові пристрасті та його божевільна здатність клято працювати. Послухай мене: твій дядько наслідував європейців — безперечно: бідолаха Заріф-ефенді, який робив до книги заставки, розумів, що вона безбожна, єретична та богохульна, й жив у страхові. З одного боку, Заріф був таким бовдуром, що прислухався до кожного слова базік отого ідіота ваїза з Ерзурума, — майстри заставок ближчі Аллахові за малярів, і, хоч як прикро, всі вони дурні й недолугі люди. З іншого боку, Заріф знав, що книга твого пришелепуватого дядька — таємне замовлення падишаха, великої ваги. Отож він уступив у протиріччя з самим собою, сумнівався й боявся — кому вірити: падишахові чи ваїзу з Ерзурума? Я знав ту нещасну дитину як свої п'ять пальців; за інших обставин він прийшов би до мене, свого вчителя, й поділився власним горем, що точило його, мов хробак. Але навіть Заріф зі своїми курячими мізками чудово розумів, що робити заставки для твого дядька, прихильника європейців, означає зраджувати мене й увесь малярський цех, тому він знайшов собі іншого слухача — хитрого й скупого Лейлека, чиїм хистом захоплювавсь, а тому й обожнював його, маючи за розумного та доброго, за того, кому можна довіритися. З Лейлеком він і поділився своєю гризотою. Я мов на долоні бачу, як Лейлек використовував Заріфа-ефенді, бачачи, що той обожнює його. Та між ними, мабуть, виникла якась суперечка, і Лейлек убив побратима. А Заріф-ефенді, напевне, ще раніше розповів про свої страхи та біди посіпакам Ерзурумійця, ті ж, аби показати, що спроможні мститися, знищили твого дядька, закоханого в європейців, — вони вважали, що він винен в убивстві їхнього товариша. Не скажу, що смерть Еніште мене дуже засмутила. Кілька років тому твій дядько, переконавши падишаха в своїй правоті, замовив одному венеційському живописцю — на ймення Себастьян — портрет султана в європейському стилі, наче якогось ґяурського короля. Потім поклав переді мною те зображення, ніби взірець, і змусив його перемалювати — присилував мене до огидної, безчесної справи, і я, боячись падишаха, як останній негідник, копіював те зображення, створене в ґяурському стилі. Якби я тоді цього не робив, то зараз, мабуть, оплакував би смерть Еніште й поклав останні сили, щоб знайти осоружного вбивцю. А так через Еніште мої вправні маляри, яких я безтямно полюбив, ще коли вони були дітьми, над якими тремтів двадцять п'ять років, зрадили мене і майбутнє нашої мініатюри, почали з запалом уподібнюватися європейським майстрам тільки тому, що цього забажав падишах. Усі вони — негідники і заслуговують тортур! Якби наше малярське плем'я було рабом мистецтва й хисту, а не падишаха, то перед ним би відчинилися ворота раю. Нині ж я волів би просто подивитись на ту книгу.

Останні слова він вимовив, наче змучений паша, який з розпачем у душі висловлює своє передсмертне бажання до того, як йому зітнуть голову за поразку у війні. Майстер Осман розгорнув книжку, яку поклав перед ним карлик, докірливим тоном попросив знайти необхідну йому сторінку й став розпоряджатися, як її шукати. І відразу перетворився на того головного маляра, котрий кожного в чомусь звинувачує й до якого звик увесь малярський цех.

Я ж забився у якийсь куток серед шаф, тонко розшитих подушечок, рушниць із іржавими дулами й прикладами, інкрустованими коштовним камінням, і звідти, здалеку, спостерігав за майстром Османом. Коли слухав його, мою душу гриз хробак сумніву, тепер він буквально роз'їдав її — тепер мені було ясно: майстер Осман убив бідолаху Заріфа-ефенді, а потім — і мого дядька, щоб перешкодити виданню падишахової книги, в якій маляри наслідували європейців. Я вже проклинав себе за те, що ще кілька хвилин тому захоплювався ним. З іншого боку, мимохіть відчував повагу до великого майстра, який повністю поринув у малюнок перед собою, може, сліпий, а може, напівсліпий, він розглядав мініатюру так пильно, наче вивчав зморшкувате обличчя якогось діда. Я розумів усе, як ніколи добре: аби зберегти стиль і устої свого малярського цеху, позбутися книги Еніште й знову стати єдиним фаворитом падишаха, він ладен віддати на тортури начальникові султанської варти не тільки своїх улюблених майстрів, а й мене — і то запросто. Я задіяв усю свою увагу й намагався викинути з голови ті теплі почуття, якими перейнявся до майстра Османа за останні два дні.

Минав час, у моїй голові панувало сум'яття. Аби приколисати шайтанів у своїй душі і відвернути від себе увагу джинів слабкодухості, я дістав зі скринь груду томів і довго навмання гортав їх.

Як багато чоловіків і жінок на ілюстраціях пхають собі до рота пальця! Впродовж двохсот останніх літ цим знаком передавали здивування в усіх малярських цехах від Самарканда до Багдада. Ось герой Кейхусров, затиснутий з обох боків ворогами, він з поміччю Аллаха цілим і неушкодженим переплив бурхливу річку Джейху, а підлі човнярі й плотарі, які відмовилися його перевозити, від здивування кладуть собі до рота палець. Ось Хосров теж запихає собі до рота палець, уперше побачивши Ширін, чия шкіра переливається, мов місячне сяйво, — вона купається в озері, срібні води якого давно потемніли. Коли придивитись уважніше, то видно, що в жінок за фіранками вікон недосяжних фортечних веж також у роті палець: вони дивляться на Тежава, який проїздить майданом. Цей володар зазнав поразки у війні з іранцями і втратив свою корону, а його улюблена дружина, красуня з красунь, теж приголомшено засунувши до рота пальця, зажурено дивиться на свого повелителя з вікна; поглядом вона благає не віддавати її на наругу ворогам. Юсуфа, звинуваченого в зґвалтуванні, тягнуть до в'язниці, а наклепниця Зулейха, спостерігаючи за ним, спокусливо, по-шайтанськи, кладе до свого червоного ротика палець. А от щасливі, але печальні закохані з якоїсь газелі, наснажені вином і силою кохання, злилися в любовному екстазі посеред райського саду, зла ж недіме від заздрості запхала собі до червоного рота палець і стежить за ними.

Незважаючи на те що цей жест став узірцем, який усі маляри заносять у свої зшитки й завчають напам'ять, на кожному малюнку жінки щораз інакше збуджено кладуть до чарівного ротика свого довгого пальця.

Як довго ці всі малюнки можуть тішити око? Коли за вікном уже добре стемніло, я підійшов до майстра Османа й сказав:

— Майстре, вчителю, з вашого дозволу я покину скарбницю, тільки відчинять двері.

— Отакої! — вигукнув він. — У нас попереду ще ціла ніч і ранок. Чого ж так швидко твої очі вдовольнилися найпрекраснішими в світі малюнками?!

Говорячи, він не відривав погляду від сторінки перед собою, але скаламучені зіниці свідчили про те, що він повільно, однак невблаганно сліпне.

— Ми вже розкрили таємницю кінських ніздрів, — сміливо дав я йому відсіч.

— Ха! Звичайно! — вигукнув він. — Тепер справа переходить до рук падишаха й головного скарбничого. Можливо, нас усіх помилують.

Чи назве він перед ними вбивцею Лейлека? Наляканий, я навіть не наважився запитати про це. Боявся, що він не випустить мене зі скарбниці. А найбільше переживав, аби не звинуватив у вбивстві мене.

— Десь поділася голка з булавкою, якою отемнив себе Бехзат, — озвався він.

— У будь-якому разі карлик знайшов її й поклав на місце, — відповів я. — Яка гарна ця сторінка, що ви зараз її розглядаєте!

Його обличчя засвітилося радістю, ніби в малої дитини, він усміхнувся.

— Хосров під'їхав уночі верхи під мури палацу Ширін і, згораючи від нетерпіння, чекає на неї, — промовив він. — Робота в манері древніх майстрів Ґерата.

Майстер Осман подивився на мініатюру так, ніби міг бачити, проте навіть не взяв окуляра.

— Як чарівно, неначе внутрішнім сяйвом, світяться в пітьмі ночі весняні квіти, кожен листочок на дереві, кожна зірка на небі. З яким смиренням і терпінням виведені орнаменти на стіні, як благородно накладена позолота, як гармонійно розмічена сторінка! Ти бачиш ту красу? Кінь красеня Хосрова витончений і граційний, наче жінка. Його кохана Ширін нахилила голову і виглядає з вікна вгорі, але обличчя її пломенить гордістю. Коли дивишся на тонко, з любов'ю накладені художником фарби, на структуру мініатюри, здається, закохані перебуватимуть тут вічно в сяйві, що ллється звідкись з глибини роботи. Ти бачиш: їхні голови обернені одна до одної, але тіла — до нас. Хосров і Ширін ніби знають, що вони — в малюнку й нам їх видно. Й тому анітрохи не стараються бути схожими на людей, які оточують нас щодня. Навпаки, вони натякають нам, що народжені пам'яттю Аллаха. Через це час усередині малюнка застиг. Хоч би як швидко розгорталися події в оповіді, однак Хосров і Ширін зоставатимуться на своїх місцях до кінця людських днів, не поворухнуть ані рукою, ані ногою, навіть на мить не відведуть убік очей. Вони — ніби юні дівчата, горді своєю цнотливістю. В лазуровій ночі разом з ними завмерло все; наче серця закоханих схвильовано б'ють пташиними крилами в зоряній темряві, проте в цю мить, якій немає подібних, самі птахи, немов навіки, прикріплені до неба. Древні ґератські маляри знали, що оксамитова Аллахова пітьма опуститься завісою перед їхніми очима, відали: якщо днями, тижнями без найменшого поруху вдивлятись у такий малюнок і помалу сліпнути, то душа врешті зіллється з нескінченним часом тієї мініатюри.

Настав час вечірнього азану, загін охоронців урочисто розчинив двері скарбниці, а майстер Осман досі пильно вдивлявся в птаха на розгорнутій сторінці, птах застиг у польоті. Проте охоронці помітили тьмяний колір його зіниць, вони здогадалися: щось не те в його погляді. Так ми здогадуємося, що перед нами сліпа людина, коли вона не з того боку тягнеться до блюдця перед собою.

Увага чавушів-охоронців була зайнята майстром Османом, що залишався тут, та карликом, який крутився біля дверей, тож вони не обшукали мене як слід і не знайшли голки з булавкою, захованої під спідньою білизною. Минувши ворота палацу, я вийшов на стамбульські вулиці, а вже будучи подалі від них, дістав страхітливу голку, якою отемнив себе Бехзат, увіткнув її собі в кушак і підтюпцем побіг додому.

У скарбниці було так зимно, що, здавалося, на вулиці міста вже прийшла весна. Минаючи Ескіхан-базар та його крамниці, де торгували бакалією, перцем, зіллям, плодами, овочами та дровами і які одна за одною зачинялися, я сповільнив ходу й дорогою розглядав діжки, ковдри, купи моркви, скляні банки, які було видно крізь двері теплих крамничок у сяйві світильників.

Ось вулиця мого дядька — облиш-но ти говорити «моя вулиця», я ж бо досі навіть не можу назвати її вулицею Шекюре. Отож вулиця Еніште видавалася ще більш чужою й далекою мені, аніж два дні тому. Однак те, що я добрався нині до Шекюре цілим і неушкодженим, давало підстави думати, що і вбивця, і щастя — знайдені, отже цієї ночі я спатиму в одному ліжку зі своєю милою. Так я гадав, і ввесь світ був мені настільки близьким, що, побачивши знайомий гранат і полагоджену віконницю, я ледь стримавсь, аби не закричати на все горло, ніби селюк, який гукає сусіда, що живе по той бік річки. Зараз побачу Шекюре і перш за все скажу, що вже відомо, хто осоружний убивця, уявляв собі я.

Відчинив хвіртку. Чи то з її рипу, чи то з безтурботності горобця, який пив воду з відра біля криниці, чи то з того, що у вікнах не світилося, — не знаю чому, але я, з відчуттям самотнього вовка, чоловіка, який дванадцять років прожив без нікого, відразу збагнув, що в домі — пусто. З болем у серці, як людина, котра усвідомила, що залишилася сама, я знову й знову відчиняв і зачиняв скрізь двері, дверцята шаф, навіть знімав покришки з каструль. Навіть — заглядав у скрині.

В цій тиші я чув тільки один звук — шалений стукіт серця. Наче старий дід, який уже завершив усі свої життєві справи, я дістав з дна скрині, що стояла в непримітному закутку, шаблю і причепив її до пояса. На душі враз стало спокійно. Впродовж десяти років, коли я заробляв на життя писанням, душевного спокою й рівноваги (як і рівноваги тіла при ходьбі) додавала мені тільки моя шабля з ефесом зі слонової кістки. А книжки — вони лише посилюють людське горе глибинним відчуттям, яке ми маємо за втіху.

Я вийшов надвір. Горобець пурхнув і полетів. Ніби той, хто покидає корабель, що тоне, залишив я позаду себе дім з його мертвою тишею й сутінками.

«Біжи, знайди їх!» — закликало мене серце, нарешті прийшовши до тями. Я побіг. Знову через багатолюдні майдани, базари. Щоб зрізати відстань, погнав двором мечеті, де й стишив ходу, побачивши, що за мною вчепилася ціла зграя псів, які шукали собі розваги.