Мене називають Червоний

26. Я — Шекюре

Коли Хайріє повідомила, що прийшла Естер, я саме складала в скриню свіжовипрану й висушену білизну… Ледве вам таке не сказала. Навіщо я вас обманюю? Насправді я тоді підглядала у шпарину в шафі за Карою та батьком і нетерпляче чекала Естер із листами від Кари й Хасана. Татові передчуття своєї смерті — не безпідставні, — говорило мені серце, а прив'язаність Кари до мене — не вічна. Кара настільки прагне одружитися зі мною, наскільки кохає. Отже, він закохується з легкістю. Якщо зі мною в нього нічого не вийде, то появиться інша, він одразу втратить голову й побереться з нею.

Хайріє посадила Естер у кутку на кухні й налила їй склянку трояндового шербету. Раба винувато дивилася на мене. В мене закралася підозра, що в ліжку Хайріє розказує батькові все, про що їй відомо. Я злякалася.

— Моя кароока, бідолашна моя, красуне моя, я трохи пізно, бо ніяк не могла спекатися свого чоловіка, кабанюру Несіма. Цінуй, що не маєш чоловіка, який тебе лає й не дає жити.

Вона дістала листи, я вихопила їх у неї з рук. Хайріє зачаїлася в тісному кутку, куди було чути кожне слово. Я обернулася спиною до Естер, аби та не бачила мого лиця, й спершу прочитала лист Кари. Згадавши про дім повішеного єврея, здригнулася. Не бійся, Шекюре, все залежить від тебе, — заспокоїла я себе й узялася за лист Хасана. Той лютував: «Шекюре-ханим, я згораю від любові, але тобі наплювати. Я бачу в снах, як ганяюся за твоєю тінню безлюдними пагорбами. Щоразу не відповідаючи на мого листа, ти пронизуєш моє серце гострими стрілами. Можливо, на цей лист відповіси. Новини розлітаються з уст у вуста, кажуть, твої діти повторяли ось які материні слова: „Я бачила вві сні, що мій чоловік мертвий, нарешті я вільна“. Мені не відомо, чи це правда. Але ти добре знаєш, що досі вважаєшся дружиною мого старшого брата й повинна належати нашому дому. Мій батько погоджується зі мною, й сьогодні ми йдемо до кадія, аби повернути тебе назад. Ми підемо до нього разом зі свідками, не забудь розказати про це своєму батькові. Збирай свої клунки, ти повертаєшся додому. Свою відповідь негайно передай через Естер».

Перечитавши листа вдруге, я взяла себе в руки й кинула запитливий погляд на Естер. Однак вона не сказала мені нічого нового ні про Кару, ні про Хасана.

Я негайно взяла калям, який берегла біля шафи для каструль, поклала аркуш паперу на дощечку для хліба і вже була почала писати листа Карі, та враз застигла: у мені прокинулася одна підозра.

Обернувшись, я глянула на Естер. Вона зі щастям ненажерливої дитини припала губами до трояндового шербету. Якась дурниця забрела мені в голову: Естер читає кожну мою думку. Я відклала папір та писало й усміхнулася до неї.

— Ой як ти солодко усміхаєшся, — промовила вона. — Нічому не дивуйся. Все закінчиться добре. У Стамбулі повно багатих беїв та пашів, які душу віддадуть, тільки б одружитися з такою красунею-розумницею, як ти.

Ви знаєте: іноді ми навмисне говоримо зовсім протилежне тим речам, у які віримо, щоб потім себе запитати: «І нащо я вдаю, ніби не вірю в те, в чому переконана?» Так і я відрубала Естер:

— Заради Аллаха! Естер, кому потрібна вдова з двома дітьми?!

— Та про таку, таку, як ти, всі чоловіки мріють, — замахала вона руками.

Я глянула їй у вічі. Не люблю я її. Своїм мовчанням я натякнула, що листа сьогодні не буде, і взагалі, пора їй забиратися звідси. Естер пішла. А я відчувала оте своє мовчання аж у душі. Я забилася в куток і довго стояла в темряві, притулившись до стіни. Думала про себе, про свій страх, що наростає в серці, чула, як розмовляють Шевкет із Орханом:

— Ти — як жінка. Такий самий боягуз, — говорив Шевкет.

— А в мене зуб хитається, — хваливсь Орхан.

Водночас частинка мого мозку стежила за батьком і Карою.

Голубі двері малярської кімнати були прочинені, тож ніщо не перешкоджало мені слухати їхню розмову. Говорив тато:

— Ознайомившись із портретами італійських майстрів, людина з жахом усвідомлює, що очі відтепер не зображають як звичайні круглі отвори, однакові на всіх обличчях, очі на портретах, як наші, віддзеркалюють світло й ваблять до себе чужі погляди, мов глибина колодязя. А губи — це не просто тріщинка посеред рівного, наче аркуш паперу, обличчя, вони — то стиснені, то розслаблені, кожна пара зав'язана у свій вузлик і має власні рожеві, червоні відтінки: ті губи передають наші радощі й горе, стан душі. Носи ж — вони не безликі перегородки, які ділять лице навпіл, ніс — жива, неповторна частина тіла, і в кожного з нас він свій.

Оповідаючи про ґяурських беїв[132], які замовляють портрети, батько казав «ми». Мене це дивувало. Цікаво: чи Кару — теж? Коли я підглядала за Карою в шпарину, то побачила, що його обличчя страшенно бліде. Мені аж лячно стало. Серце моє смагляве, мій оповитий тугою герою, чи не тому ти змарнів, що все думаєш про мене й не спиш ночами?

Мабуть, ви не знаєте: Кара — високий, гарний, з вишуканими манерами чоловік. Широкий лоб, очі, немов мигдалини, ніс міцний, але витончений. Руки, як і в дитинстві, — худі та довгі, пальці — рухливі, жваві. Зовні він мовби худий, однак жилавий. Стрункий, плечі кремезні, але не надто, не такі, як у хамала[133]. Як і в дитинстві, Кара не може всидіти на місці. Після дванадцяти років я вперше глянула на нього зі свого темного закутка — він перетворився на чоловіка в розквіті сил.

Нині, припадаючи в темряві до шпарини, я лише через дванадцять років помічаю ту печаль, відбиту на лиці Кари. Відчуваю й провину, й гордість, адже ж він натерпівся стільки всього через мене. Кара розглядає якусь ілюстрацію до книги, слухає мого батька, а його лице безгрішне, немов у дитини. Він розтулив рожеві губи, і мені несподівано захотілося піднести до них свої груди. Я б куйовдила його волосся, а Кара припадав би головою до моїх грудей та, неначе немовля, смоктав мої пипки із заплющеними від щастя очима. Він би збагнув, що лише моя ніжність і ласка принесуть йому спокій, ніби зболеній, сумній дитині, й Кара б навіки залишився моїм.

Я з головою поринула у свою мрію, аж стало трохи млосно, і вже уявляла, як у ці миті Кара заворожено й пристрасно дивиться на мої великі груди, а не на зображення шайтана, котре показує йому батько. Кара, наче п'яний, прикипів поглядом не тільки до моїх грудей, а до всього мого тіла, шиї, волосся. Я страшенно йому подобаюся, адже ж він говорить мені ті чарівні слова, які не наважувався вимовити в юності, з його обличчя видно, що він уражений моєю гордістю, вихованням, поведінкою, тим, як я терпляче й мужньо чекаю свого чоловіка, вражений вишуканістю мого листа.

На якусь хвилину мене охопив гнів на батька. Він готовий кувати лихо, аби я не вийшла вдруге заміж. Я сита по горло його обожнюванням європейських малярів, ілюстраціями, які він змушує робити своїх майстрів, та спогадами про Венецію.

Я знову заплющила очі, і — о мій Аллаху! Це сталося поза мною, — уявляла себе з Карою в таких райських утіхах, що мені здалося, ніби він — тут, біля мене в темряві. Кара обіймав мене ззаду й цілував мої потилицю, шию, вуха. Від нього струменіла сила. Він міцний, великий і дужий, опираючись на нього, я відчуваю себе немов за кам'яною стіною. Мені лоскітно в потилицю, пипки набубнявіли. Мої очі заплющені, я в пітьмі, а воно в нього здоровенне й торкається до мене. Все було, як насправді, — я аж обернулася. Цікаво: яке воно в Кари?

Інколи я бачу уві сні, як мій чоловік показує мені своє, й воно в нього болить. Мені сниться, що чоловік, пронизаний списами й стрілами перських вояків, повзе, стікаючи кров'ю. Від нього до мене зовсім близько, але між нами — глибока річка. Чоловік мучиться на тому березі від ран, гукає мене, а його прутень виростає в мене на очах. Якщо молода грузинка в бані, якій підтакували старі карги, не обманює, то в мого чоловіка він не дуже великий. У Кари — набагато більший? Невже справді такий здоровенний, як я вчора бачила, коли він у нього встав? Без сумніву. Ще не зможе ввійти або буде дуже боляче, — острахнулася я.

— Мамо, Шевкет мене зачіпає!

Я покинула свій темний закуток і мовчки пройшла у кімнату навпроти, дістала зі скрині безрукавку з червоного сукна й одягла. Хлопчаки повмощувалися на моєму ліжку й, репетуючи, тузилися.

— Чи ж я вас не просила не галасувати, коли Кара в гостях?

— Мамо, а нащо ти вдягла свою червону безрукавку? — запитав Шевкет.

— Та ж, мамо, Шевкет не дає мені спокою, — не вгавав Орхан.

— Хіба я тобі не заборонила лізти до нього? А це що за гидота?

Скраю на матраці лежав якийсь шматок смердючої шкіри.

— То Шевкет із вулиці притягнув.

— Негайно віднесіть його туди, звідки принесли.

— Шевкет хай несе.

— Негайно!

Я розсерджено прикусила краєчок губи — це було їм засторогою, що ще трохи — й відлупцюю. Налякавшись, хлопчаки втекли. Скоро прибіжать, дасть Бог, не застудяться.

З-поміж усіх малярів я вподобала Кару, адже ж він найбільше мене любить і я знаю його душу. Діставши калям, я одним махом написала: «Гаразд, ми зустрінемося з тобою в домі повішеного єврея перед вечірнім азаном. Якомога швидше закінчи батькову книгу».

Хасанові я не відповіла. Нехай вони навіть підуть сьогодні до кадія, проте їхні свідки не посунуть відразу до нашого дому. Інакше Хасан не передавав би мені листа й давно вдався б до рішучих дій. Нині він очікує від мене звісточки. А от коли не отримає, то оскаженіє й, назбиравши всяких пройд, піде в наступ. Та ви не думайте, ніби я анітрохи не боюся Хасана. Щиро кажучи, маю надію на Кару, на його захист. Але моє серце в ці хвилини говорить: мабуть, ти не дуже боїшся Хасана, бо і його кохаєш.

Якщо запитаєте: а що для мене значить кохати? Я не розгніваюся. Слушне запитання. Я роками жила з Хасаном під одним дахом, дожидаючись свого чоловіка, й не могла не збагнути, до чого він ница й слабка людина, яка тільки чекає свого часу. Сьогодні ж Естер розповіла, що він заробляє чималі гроші, перекупка зводила свої брови, отож не збрехала. Якщо Хасан при грошах, то тепер він упевнений у собі, і те зло, що клекотало в ньому, зникло. Однак із листів, котрі він уперто шле, проривається назовні якась потаємна його сторона, щось від джина.

І Кара, й Хасан страждають від кохання до мене. Кара блукав дванадцять років, зник, образився. А Хасан щодня посилав мені листи з малюнками газелей та птахів. Ті листи раніше відлякували мене, та згодом пробудили цікавість.

Мене не здивувало, що Хасан знає про мій сон, у якому я бачила чоловіка мертвим. Йому не байдужий кожен мій крок. Та я не виключаю, що Естер дає читати Хасану листи, адресовані Карі. Тому й не передала свою звістку через Естер. Вам видніше: мої підозри безпідставні чи навпаки?

— Де ви запропастилися? — гримнула я до дітей.

Вони відразу помітили, що мій гнів несправжній. Я відвела Шевкета в бік, у темний закуток, де стояла шафа, обняла його й розцілувала в шию, волосся, потилицю.

— Та ти замерзло, серденько, — сказала я. — Дай-но мамі зігріти твої гарненькі рученята.

Від його рук тхнуло здохлятиною. Я змовчала й міцно притисла сина до грудей. Він зігрівся й задоволено замуркотів, ніби кіт.

— Ану покажи, як ти сильно любиш маму.

— Мммрммм…

— Отак?

— Отак!

— Більше за всіх?

— Так!

— Тоді я тобі щось маю сказати, — таємниче прошепотіла я, — але щоб ніхто не знав. Я тебе теж люблю більше за всіх. Ясно?

— І більше за Орхана?

— І більше за Орхана. Орхан ще як мале курча. Нічого не тямить. А ти в нас кмітливий, — я цілувала й нюхала його волосся. — Мама хоче, аби ти їй допоміг. Ти вчора тихенько передав Карі-ефенді пустий папірець. А сьогодні віднесеш йому папірця?

— Він убив мого тата.

— Що?!

— Це він убив тата. Він зізнався учора в домі повішеного єврея.

— А що він сказав?

— «Я вбив твого батька. Я вбив чимало людей».

Хвилину по тому я вже не тримала Шевкета в обіймах, а він стояв і рюмсав. Чого він зараз рюмсає? Бо я не витримала й дала йому ляпаса. Не хочу, аби хто-небудь подумав, що в мене черстве серце. Але брехати на людину, з якою я маю намір одружитися, заради їхнього ж блага! Мене це впекло.

Моя бідолашна сирота досі рюмсає й крає мені серце. Ми обнялися. Шевкет ще схлипував. Невже я настільки образила його своїм ляпасом? Я погладила малого по голові.

Ось із чого заварилася каша. Як вам відомо, позавчора в розмові з батьком я сказала йому, що мій чоловік приснився мені мертвим. По суті, за чотири роки його зникнення у війні з персами він не раз снився мені неживим, однак невиразно. Я бачу якогось мерця, та чи це — мій чоловік? Я не впевнена.

Багато для чого потрібні сни. В Португалії, де побувала бабця перекупки Естер, вважалося, що безбожники в снах кохаються з шайтаном. Якби в ті часи родичі Естер зреклися юдаїзму й оголосили себе християнами-католиками, як усі, то навіть це б їх не врятувало, кати-єзуїти з португальської церкви не повірили б їм. Нібито викриваючи полчища шайтанів і джинів, вони піддали рідню Естер тортурам і змусили всіх зізнатися в тому, чого не було: що бачать диявольські сни. Тоді там вирішили спалити кожного єврея. Отже, в Португалії сни допомагали людям злигуватися з шайтаном, давали привід для обвинувачень і вели єретиків на вогнища страт.

Сни стануть у пригоді в трьох випадках:

Алеф: ти щось хочеш. Проте дехто забороняє тобі й думати про власне бажання. Тоді ти кажеш: я це бачила вві сні. От і виходить, що ти хочеш домогтися свого, ніби й не бажаючи.

Ба: тобі треба комусь дозолити. Наприклад, звести на когось наклеп. Ти кажеш: мені снилося, що така-то ханим прелюбодіяла або такому-то паші доставляли купу глеків із вином. Байдуже, якщо тобі не повірять. Ти вже посіяла підозри.

Джім: ти чогось бажаєш, але сама не знаєш чого. Що ж, розказуєш заплутаний сон і його відразу тлумачать: тобі треба те й те, заміж, або дітей, або новий дім…

Ці фантазії аж ніяк не є картинами наших невигаданих снів. Кожен розповідає про свої нічні сни, які бачив серед білого дня, заради своїх корисливих міркувань. Тільки дурні ляпають язиком про те, що їм дарує ніч. Адже ж у такому разі з тебе або глузуватимуть, або, куди не поткнешся, пророчитимуть лихо, тлумачачи сон. Справжні сни ніхто не сприймає серйозно, навіть ті, хто їх бачить. Чи ви сприймаєте?

Коли я напівпошепки розказала батькові про свій сон, він спершу не погодився, що це вісник смерті мого чоловіка. Однак, повернувшись із похорону, дійшов висновку, що сон таки підтверджує загибель мого чоловіка. І в мій сон повірив кожен. Всі розцінили його мало не як офіційне оприлюднення загибелі мого чоловіка, який ніяк не вмирав чотири роки. А діти зрозуміли, що віднині вони осиротіли назавжди, й впали в розпач.

— Тобі щось наснилося? — запитала я Шевкета.

— Так, — усміхнувся він. — Тато не повернеться, але я на тобі женюся.

У Шевкета чорні очі, тонкий ніс, кремезні плечата. Він схожий на мене, а не на свого батька. Іноді я відчуваю себе винною, що не передала дітям батькову зовнішність, його широкий і високий лоб.

— Ну гаразд, іди пограйся з братом шаблею.

— Татовою старою шаблею?

— Так.

Дослухаючись до брязкоту шаблі, я довго стояла, втупившись у стелю, і намагалась позбутися своїх тривог, перебороти страх, що наростав усередині. Я спустилась на кухню й звернулася до Хайріє:

— Батько кілька раз просив юшки. Мабуть, пошлю тебе сьогодні на базар Кабарґа. І дістань кілька тих пастил, які любить Шевкет. Де ти там їх ховаєш? Дай дітям.

Поки Шевкет наминав у кухні пастили, ми з Орханом піднялися нагору. Я обняла малого й поцілувала в шию.

— Ти геть упрів. А це звідки?

— Шевкет ударив дядьковою червоною шаблею.

— Посиніло, — я доторкнулася до його «рани». — Болить? Тому Шевкетові бракує клепки в голові. Послухай, що я тобі скажу. Ти розумний і хороший. У мене є до тебе невеличке прохання. Якщо ти мене послухаєшся, то я відкрию тобі одну таємницю, яку ніхто не знає, і Шевкет теж.

— А що треба зробити?

— Бачиш цей папірець? Піди в кімнату дідуся, і так, аби він не бачив, передай папірець Карі-ефенді. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Зробиш?

— А яку ти мені відкриєш таємницю?

— Спершу віднеси папірець, — промовила я, знову цілуючи хлоп'я в шийку, що пахла, ніби мускус.

Той запах дещо означав. Скільки разів це вже траплялося, й Хайріє довгенько не бере моїх дітей із собою до лазні. Шевкета почали збуджувати голі жінки, тому хлопчаки перестали туди ходити.

— А потім відкрию тобі таємницю, — чмокнула я його. — Ти розумненький, красень. Не те що Шевкет. Він навіть замахується на маму рукою.

— Я не понесу, — сказав Орхан, — я боюся Кари-ефенді. Він убив тата.

— Це Шевкет тобі наговорив? Ану мерщій поклич його!

Глянувши на моє розлючене обличчя, Орхан злякався і щодуху погнав наниз. Та, мабуть, він потішається над Шевкетом, бо той зараз дістане по своїй пустій довбешці. Обоє почервонілі, вони пригналися за хвилину. У Шевкета в одній руці — пастила, в другій — шабля.

— Ти сказав братові, що Кара-ефенді вбив вашого батька? Щоб я більше такого не чула в цьому домі. Кара-ефенді вас любить і поважає. Завдяки йому ви не ростимете безбатченками.

— Я не хочу, щоб він був моїм батьком. Я повернуся в наш дім до дядька Хасана й чекатиму тата, — різко випалив Шевкет.

Моє терпіння урвалося — я вперіщила йому ляпаса. Аж із його рук випала шабля.

— Хочу до тата! — розревівся Шевкет.

Та я почала ридати ще дужче, ніж він.

— Немає більше вашого татка, він ніколи не повернеться. Ви зосталися без батька. Чи вам не ясно, поганці?

Я притихла, бо так розголосилася, що могли почути за стіною.

— Ми не поганці, — рюмсав Шевкет.

Ми плакали, поки виплакалися. Сльози розтопили моє серце, і я вже хлипала, аби лиш не покидало відчуття власної доброти. Схлипуючи, ми обнялися з дітьми й полягали в ліжко. Шевкет міцно притисся до моїх грудей. Іноді я відчуваю, що коли він отак притискається, то зовсім не спить. Мабуть, я б і заснула тут із дітьми, але мої думки розбурхав солодкий запах варених помаранчів, який долинав знизу. Я підскочила на ліжку й розбудила дітей.

— Біжіть на кухню, нехай Хайріє вас нагодує.

Я залишилася сама. Пішов сніг. Я помолилася Аллахові, благаючи допомогти мені. Потім розгорнула Куран-и Керім і перечитала слова сури «Алі Імран»[134] про те, що загиблих на праведній стезі Аллах забирає до себе, й мені стало спокійно на душі за чоловіка-небіжчика. Чи показував батько Карі останній досі незавершений малюнок, зображення нашого падишаха? Я чула: ця робота настільки реалістична, що той, хто гляне на малюнок, відразу перелякано відводить зір, бо йому здається, ніби подивився падишахові просто у вічі.

Я покликала Орхана й заціловувала його в голівку та шию мало не годину.

— Зараз непомітно від дідуся передай цього папірця Карі й нічого не бійся. Чуєш?

— У мене зуб хитається.

— Якщо хочеш, то я його вирву, коли повернешся. Ти притулишся до Кари, а він розгубиться й обійме тебе. Тоді ти спритно залишиш йому в руці папірця. Ясно?

— Я боюся.

— Немає чого боятися. Якщо не Кару, то кого б ти хотів мати татом?

— Дядька Хасана!

— Ти що — хочеш дядька Хасана?!

— Не хочу.

— Ну то біжи, золотко моє, мій розумний Орхане, а то я розсерджуся. А як станеш рюмсати, то розсерджуся ще дужче.

Він відчайдушно простяг свою малу ручку. Я всунула йому в кулачок складену в кілька разів цидулку. Мій Аллаху! Не залиш цих сиріт при битій дорозі, допоможи мені. Взявши Орхана за руку, я відвела його до дверей. На порозі він востаннє кинув на мене переляканий погляд.

Я ж повернулась у свій закуток і припала оком до шпарини: Орхан боязкими кроками минув передпокій, наблизився до Кари та дідуся й став мов укопаний. Так стояв, то озираючись назад і шукаючи мене, то придивляючись до шпарини. Потім почав плакати. А тоді з останніх сил кинувся до Кари в обійми. З поведінки Кари видно, що він прагне завоювати право на всиновлення моїх дітей. Коли Орхан ні з того ні з сього розрюмсався в його обіймах, Кара не розгубивсь. Він шукав папірець у руці малого.

Під здивованим поглядом діда Орхан повернувся назад. Я відразу схопила хлоп'я в обійми й розцілувала, відвела на кухню та насипала йому повні жмені його улюблених родзинок. А Хайріє я сказала:

— Бери дітей і рушайте до гавані Кадирґа, купиш там риби батькові на юшку. Ось тобі двадцять акче, а на здачу дорогою назад наберіть жовтого інжиру та сушеного кизилу. Це для Орхана. А для Шевкета візьмете леблебі[135] й суджук[136] із горіхами. Можете гуляти до вечірнього азану, якщо бажаєте, але пильнуй, аби малі не змерзли.

Усі вдяглися й пішли, а я нарешті могла насолоджуватися тишею в домі.

Я піднялась нагору, зі свого тайничка, куди складала наволочки, що пахли парфумами, дістала дзеркало, зроблене свекром і подароване мені моїм чоловіком, повісила його на стіну. Ставши далеко від дзеркала, розглядала себе в повен зріст. Червона безрукавка мені личила, але хотілось, аби під нею була бузкова сорочка, з посагу ще моєї матері. Наверх я вдягну стьобану куртку фісташкового кольору, її розшила квітками ще моя бабуся. Однак цього разу куртка мені не подобалась. Одягаючи бузкову сорочку, я змерзла, вогник свічки легенько здригнувся разом зі мною. Ні. Поверх усього я, звичайно ж, одягну своє червоне ферадже, підбите лисячим хутром. Та в останню мить передумала й тихо, минувши передпокій, дістала зі скрині широке довге вовняне ферадже блакитного кольору, яке теж отримала в спадок від мами. Ось так. Несподівано я почула голоси з-за дверей і сполошилася: Кара йде! Тут-таки швидко зняла старе мамине ферадже й знову хутко одягла своє червоне на хутрі. Воно стискало груди, проте я була задоволена. Гарно обмотавшись хустиною, я як слід затулила обличчя.

Кара-ефенді ще не пішов, це мені вчулося від хвилювання. Що ж — я пішла. У разі, коли батько щось запитає, скажу: зібралася з дітьми по рибу. Нечутно, наче кицька, я спустилася сходами й, немов привид, вислизнула за двері, тихо минула двір і вийшла на вулицю. Там призупинилася й озирнулась — наш дім здавався ніби не своїм.

На вулиці не було ані душі, навіть котів. Падав рідкий сніг. У мене все похололо всередині, коли я зайшла в покинутий садок. Сонячне проміння сюди не проникало. Тут тхнуло прілим листям, сирістю й смертю. Та вже в будинку повішеного єврея мені стало спокійніше. Кажуть, тут ночами збираються джини, розпалюють вогнище й веселяться, водять танці. Мені було лячно чути й власні кроки, і я завмерла, чекаючи на Кару. З садка почувся шелест, але його відразу поглинула тиша. Десь поблизу загавкав пес. Із гавкоту я могла розпізнати чи не кожного пса нашого махаллє. Але цей був мені не відомий.

У тиші, яка панувала навколо, мені здавалося, що в домі є ще хтось. Я стояла й не ворушилася, аби оте чиєсь вухо не вловило моїх кроків. Якісь люди, голосно розмовляючи, прямували вулицею. Я згадала про Хайріє з дітьми, аби лиш вони не померзли. Слухаючи цю тишу, я почала каятися, що прийшла сюди: Кара, мабуть, не прийде, я зробила помилку, треба вертати додому, поки моя гордість не принижена остаточно. Я з жахом уявляла: що, як за мною стежить Хасан? Аж раптом із садка почувся шурхіт. Двері відчинилися.

Я миттю перескочила в інше місце. Чому? Не знаю. Але праворуч від мене падало світло з вікна, отже Кара зможе милуватися мною у цьому промінні, споглядаючи таємницю тіней, як на картинах, про які розповідав батько, — здається, такі думки майнули в моїй голові. Я опустила намітку й слухала, як наближається Кара.

Переступивши поріг, Кара побачив мене, ступив ще трохи й зупинився. Ми дивились одне на одного на відстані п'яти-шести кроків. Він ще вищий і міцніший, аніж мені видавався крізь шпарину. Ми мовчали.

— Підніми намітку, — прошепотів він. — Прошу тебе.

— Я заміжня жінка, чекаю чоловіка.

— Підніми намітку, — знову прошепотів Кара. — Він більше ніколи не повернеться.

— Ти покликав мене сюди, щоб це сказати?

— Ні. Щоб побачити тебе. Я жив думками про тебе дванадцять років. Підніми намітку, моя рідна. Я ще раз гляну на тебе.

Я відкрила лице. Не проронивши ні звука, він довго-довго розглядав мене, дивився в очі.

— Заміжжя, діти зробили тебе ще вродливішою. Ти зовсім не така, якою я тебе бачив у своїх споминах.

— А як ти мене згадував?

— З болем. Упродовж усіх моїх мандрів мене мучили думки, що мої спомини про тебе — це фантазії, в них немає справжньої тебе. Ти пам'ятаєш, як ми в дитинстві приносили й показували одне одному малюнки та розмовляли про кохання Хосрова й Ширін? Чому Ширін не закохалася в Хосрова відразу, помітивши його зображення, яке висіло на гілці дерева? Чому їй потрібно було глянути на той малюнок тричі? Ти казала, що в казках усе відбувається тричі. А я відповідав, що вогонь кохання спалахує з першого погляду. Але хто зміг зобразити Хосрова так правдиво, щоб у нього закохалися, так, щоб його могли впізнати? Про це ми з тобою не розмовляли. Якби протягом тих дванадцяти років зі мною було правдиве зображення твого неповторного обличчя, то я б так не страждав.

Його слова зачаровували мене — він говорив про історію народження кохання завдяки мистецтву, про те, як багато лиха зазнав через мене. Та моя увага водночас була прикута до його рухів — він поступово наближався до мене. Тож усе сказане ним розпорошувалось у моїй голові й зливалося зі споминами минулого. Згодом я згадуватиму його слова й думатиму над ними. А тоді я всім своїм єством відчувала їхню велич і як вони єднають мене з Карою, я відчувала себе винною за його душевні муки тих дванадцяти років. Як же гарно він уміє говорити, яка він хороша людина — цей Кара! В його очах я читала дитячу безгрішність і переймалася довірою, бачачи його палке кохання.

Ми обнялися. Мені стало так добре в його обіймах, що зникли й докори своєї провини. Було невимовно добре. Я обняла його ще раз, дала себе поцілувати й сама припала губами до його губів. Коли ми цілувалися, світ немов розчинився для мене в якійсь солодкій темряві. Хотілось, аби всі обіймалися, як ми. Невже це ті крила любові, про які я мріяла? Він проник своїм язиком у мій рот. Я злітала ввись від його поцілунку, цілий світ променів для мене в сяйві добра, жодна лиха думка не могла затьмарити мого щастя.

Якщо болісну історію мого життя коли-небудь напишуть у книжці й чийсь пензель передасть її незгірш від легендарних ґератських майстрів, то як же буде намальована сцена, де ми обіймаємося з Карою? Я розповім вам, яким буде стиль тієї ілюстрації. Вона нагадуватиме ті рідкісні сторінки, які колись схвильовано показував мені батько: крізь заставку пробиваються крила ластівки, чия тривога зливається з тривогою закоханих. Закохані здалеки кидають погляди одне на одного, а з їхніх уст злітають промовисті слова. Однак зображення закоханих такі маленькі, що здається, у книжці йдеться не про них, а про місце їхнього побачення, шахський палац, двір, розкішний сад, де з натхненням виведений кожен листочок, про зоряну ніч, яка світить тій парі, про тіні дерев. Але якщо уважно придивитися до гами кольорів, яку може створити тільки художник зі смиренною душею, придивитися до сяйва, котре відбивається од кожного закутка, то відразу здогадуєшся, в чому криється таємниця: тут кожен штрих пронизаний коханням і воно — неначе єдина барва для цілої ілюстрації. Сяйво на малюнку ніби невідомо звідки проникає в закоханих, а з них розливається повсюди. Повірте мені, коли ми обіймалися з Карою, то цілий світ, як на тій ілюстрації, залило проміння добра й любові.

Таке блаженство не може тривати вічно, — зрозумію я згодом і подякую Аллахові за свій життєвий досвід. Кара ніжно взяв у свої долоні мої великі перса. Я забула про все на світі й хотіла, аби він торкнувся губами моїх пипок. Але він не зробив цього. Він ніби не знав що і як, а сам згорав од бажання. Що довше ми пестили одне одного, то вище росла стіна страху та сорому поміж нами. Й водночас я не ніяковіла, мені подобалося, як він стискає мої стегна, я насолоджувалася тим, як впирається в мій живіт оте його тверде й величезне. Якщо тебе так обіймають, то так і має бути, — думала я з гордістю. Потім він дістав із шароварів оте саме, я відвертала голову, але захопленого погляду відвести не могла. Воно в нього дедалі напружувалося, а мої очі дедалі більшали.

Аж потім я, приголомшена, нерішуче зупинилася: він штовхав мене на такий блуд, на який не йшли з першого разу навіть кипчачки, жінки, котрі варнякають у бані про всіляке сороміцтво.

— Не хмурся, серце, — благав він мене.

Я встала, відштовхнула Кару й розкричалася просто йому в обличчя, незважаючи на його жалісливі очі.