Мене називають Червоний

34. Я — Шекюре

Всі розійшлись, останні гості похмурого весілля взулися, поприкривали обличчя й вийшли за ворота, тягнучи дітей, котрі запихалися останніми шматками гвоздикових солодощів. Запала тиша. Ми стояли на подвір'ї. Окрім пурхання горобця, який пив воду з напівпорожнього відра біля колодязя, не було чути ані звуку. Коротке пір'я на невеличкій голівці цієї пташини переливалося в сяйві вогнища на подвір'ї, та й вона враз кудись пощезла, моє серце стискалося від болю — там, нагорі, в порожній хаті, яку окутала темрява ночі, у своєму ліжку спить мій мертвий батько.

— Діти, — звернулася я до Орхана та Шевкета здавна відомим їм тоном, яким сповіщала щось важливе, — ідіть сюди. Дещо маю вам сказати.

Вони підбігли.

— Тепер ваш батько — Кара. Поцілуйте йому руку.

Вони мовчки, покірно виконали мій наказ.

— Мої нещасні сироти росли без батька, тому навіть не здогадуються, що таке слухати його, ловити кожне слово, дивлячись у татові очі, як довіритись йому, — промовила я до Кари. — Тож, якщо вони проявлятимуть до тебе неповагу, чужатимуться, вестимуть себе занадто по-дитячому, я певна: ти на перших порах пробачатимеш їм, розуміючи, що вони ніколи не бачили й не пам'ятають батька.

— Я пам'ятаю тата, — заперечив Шевкет.

— Тсс… Слухай, — урвала я малого. — Віднині слово Кари важить для вас більше, ніж моє.

Я обернулася до Кари:

— Якщо вони тебе не слухатимуть, не поважатимуть, якщо ти помітиш хоча б найменший вияв нахабства, розбещеності, негідної поведінки з хлоп'ячого боку, то ти їх застережи, але прости. — В мене на язиці вертілося «покарай», але я похопилася: — Якщо в твоєму серці є місце для мене, то повинно бути й для них.

— Шекюре-ханим, я одружився з тобою не лише для того, щоб бути твоїм чоловіком, — відповів Кара, — а й щоб стати батьком для цих милих сиріт.

— Чули?

— Мій Аллаху, пошли нам щастя! Господи мій! — вигукнула Хайріє, яка стояла поруч. — Мій Аллаху, захисти нас!

— Чули? — перепитала я. — От і чудово, мої красунчики. Тато вас дуже любить, і якщо ви ненароком вслухаєтеся його, він вас спершу пробачить.

— І потім теж пробачу, — випалив Кара.

— Але якщо ви й утретє зробите те, що він вас застерігав не робити… Тоді ви заслужили лозини, — наголосила я. — Все зрозуміло? Ваш новий тато, Кара, теж побував у найзапекліших, найжорстокіших боях, на війнах, якими карає нас Аллах і з яких не повернувся ваш тато. Аллах страшенно суворий. Дідусь вас занадто розбалував, дав вилізти собі на голову. А нині він тяжко хворий.

— Я хочу провідати дідуся, — сказав Шевкет.

— Як не слухатиметеся, то Кара візьме палюгу й покаже вам, де раки зимують. І дідусь вас не врятує від Кари, як захищав од мене. Якщо не хочете розгнівати тата, то щоб більше не сварилися один з одним, ділилися всім між собою, не обманювали, не лягали спати без молитви і щоб не прозивалися, не кепкували з Хайріє… Все ясно?

Кара нахилився й одним махом взяв Орхана на руки, а Шевкет стояв віддалік. Мені хотілося обійняти старшого синочка й розплакатися. Моя бідолашна сиротина, мій безрідний Шевкет, який він самотній у цьому велетенському світі. Я й сама собі здавалася таким самим самотнім-самотнім дитям у цьому світі. Шевкетове малоліття, його гірка доля на якусь мить злилися для мене з моєю власною дитячою незрілістю, аж мороз пішов поза шкірою. Я згадала своє дитинство: як сиділа в батька на руках, так, як зараз Орхан сидить на руках у Кари. Та Орхан почувався непевно, ніби фрукт, який не звик до дерева. Я ж з радістю, насолодою обіймала Кару, й ми довго-довго, ніби собаки, вдихали запах одне одного. Ще б секунда — і я б розплакалася, проте взяла себе в руки й несподівано для самої себе сказала:

— Ану назви Кару татом! Хай я почую.

Як холодно було вночі, як тихо в нашому дворі. Десь удалині жалібно завили собаки. Минуло ще трохи часу, мертва темрява розпустилася непомітно, мов квітка, і поглинула все довкола.

— Добре, діти, — промовила я, — ходімте в хату, а то померзнемо тут.

Не лише ми з Карою, молодята, повільно заходили в дім, боячись лишатися на самоті після весілля. Діти, Хайріє теж несміливо переступили поріг, неначе це був чийсь чужий, огорнений пітьмою будинок. Всередині стояв трупний сморід, але ніхто не звернув уваги. Ми мовчки піднімалися сходами, на стелю падали тіні від наших світильників, тіні, як завжди, оберталися й накладались одна на одну, то виростали, то зменшувалися, та мені здалось, ніби бачу таке вперше. Нагорі, в передпокої, ми роззулися. Шевкет запитав:

— Я поцілую на ніч дідусеві руку?

— Я щойно звідти, — сказала Хайріє, — дідусеві дуже боляче, він вкрай розбитий, у нього вселилися злі духи — дух хвороби витає повсюди. Ідіть до себе, я вам постелю.

Їй навіть довелося заштовхувати їх у кімнату. Стелячи їм постіль, простирадла й ковдри, вона все промовляла, що спати тут, у теплій кімнаті, на цих чистеньких простирадлах під пуховими укривалами, — це однаково, що спати в палаці падишаха.

— Хайріє, розкажи нам яку-небудь казку, — попрохав Орхан, сидячи на горщику.

— Був собі колись голубий чоловік, — почала Хайріє, — а ще був один джин. І були вони друзі-нерозлийвода.

— А чому чоловік був голубим? — запитав Орхан.

— Хайріє, заради Аллаха! — вигукнула я. — Хоча б сьогодні не розповідай їм казок про джинів, пері і примар.

— Чому? — здивувався Шевкет. — Мамо, коли ми поснемо, ти встанеш і підеш до дідуся?

— Ваш дідусь, хай береже його Аллах, дуже хворий. Звичайно, я піду вночі його провідати. А потім знову повернуся в наше ліжко.

— Нехай Хайріє йде до дідуся, — не вщухав Шевкет, — що, Хайріє не доглядає вночі за ним?

— Все? — запитала Хайріє в Орхана. Орханове личко було в солодкій задумі. Підтираючи шматком полотна його дупцю, Хайріє заглянула в горщик і скривилася, але так, наче не від смердючого духу, а від того, що побаченого нею в горщику було замало.

— Хайріє, — сказала я, — випорожни горщик і принеси назад, — щоб Шевкет не вилазив уночі з кімнати.

— Чому це мені не вилазити? — обурився Шевкет. — Чому це Хайріє не може розповісти казку про джинів та пері?

Зляканий Орхан відповів йому отим дурнувато-бравим тоном, який появлявся в нього після того, як випорожниться:

— Бо в домі джини, шелепо!

— Справді, мамо?

— Якщо поткнетеся з кімнати подивитися на дідуся, то вас схопить джин.

— А де Кара собі постелить? — цікавився Шевкет. — Де він спатиме цієї ночі?

— Не знаю, — промовила я, — йому постелить Хайріє.

— Мамо, ти ж і надалі спатимеш з нами? — знову запитував Шевкет.

— Скільки разів мені торочити! Я, як і раніше, вкладатимуся з вами.

— Завжди?

Хайріє вийшла з горщиком у руках. Я дістала з шафи дев'ять малюнків, до яких не торкнувся вбивця, вкравши останній. Там, у шафі, їх зберігала. Потім вмостилася на ліжку й довго розглядала ілюстрації при світлі лампи, намагаючись зрозуміти їхню таємницю. Ілюстрації настільки прекрасні, що людина, вдивляючись у них, немовби бачитиме власні забуті спогади, вона дивитиметься, а малюнки розмовлятимуть із нею, наче письмо.

Я заглибилася в зображення на папері. Відчувши запах Орханової голівки, яка опинилася біля мого носа, я зрозуміла, що малий теж розглядає ці дивні й бентежні червоні барви. Мені кортіло вийняти свою грудь і дати йому поссати. Таке в мене інколи виникає бажання. Злякавшись страхітливого зображення смерті, я з насолодою вдихнула запах Орханових рум'яних уст. Мені захотілося його вкусити.

— Я тебе з'їм, зрозумів?

— Мамо, полоскочи мене, — попросив він і бухнувся на ліжко.

— Встань, устань, негіднику! — зойкнула я й дала йому ляпаса.

Він же впав прямо на ілюстрації. Та малюнкам нічого не сталося, лише злегка прим'ялись, проте навіть не помітиш.

Хайріє повернулася з порожнім горщиком, я ж саме зібрала малюнки, щойно переступила поріг, як тут стривожено загукав Шевкет:

— Мамо, ти куди? Куди ти йдеш?

— Я зараз.

Минула крижаний передпокій. Кара сидів у кутку, в батьковім узголів'ї, там, де вони впродовж чотирьох днів розмовляли про живопис, мініатюру, перспективу. Я розклала перед ним малюнки — на пюпітрі, подушці та долі. На якусь мить кімната в сяйві свічки спалахнула ясною барвою, якимось вогнем, неначе жаром і бентежливою живою яскравістю; здавалося, все довкола рухається.

Ми мовчки, довго й шанобливо роздивлялися малюнки. Тільки-но робили найменший порух, як повітря хвилею смерті з сусідньої кімнати сколихувало свічку і таємничі зображення на папері відразу оживали. Чи не тому я так високо оцінюю батькові ілюстрації, що вони стали причиною його смерті? Я заворожена ними, бо кінь дивовижний, бо червоні барви неперевершені, бо видно, як сумує дерево і як охопила печаль двох мандрівних дервішів. Чи я захоплююся тими роботами, бо боюся душогуба, який знищив мого батька, і не тільки його? Згодом ми з Карою збагнули, що мовчимо не лише через малюнки, а й тому, що залишилися обоє на самоті в нашу першу шлюбну ніч. Тож нам захотілося поговорити.

— Завтра вранці, коли прокинемося, всі мають дізнатися, що нині вві сні помер батько, — промовила я. Та хоч би як відверто я це сказала, однак мої слова не прозвучали щиро.

— Вранці все буде добре, — відповів Кара тим самим дивним тоном. Казав правду, а сам собі не вірив.

Він невпевнено посунувся в мій бік. Мені ж захотілося обійняти Кару, обхопити його голову руками, як обхоплювала голівки дітей.

Та несподівано почула, як прочинилися двері в батькову кімнату. В паніці я схопилася з місця. В передпокій просочувалося бліде світло. Зупинившись на порозі й здригаючись, я побачила, що двері в татову опочивальню відчинені. Побігла туди. Там досі горів мангал, тому відчувався дух тліну. Це Шевкет сюди пробрався чи хтось інший? Від мангала линуло тьмяне сяйво. Батько лежав у нічній сорочці. Мені згадалося, як він інколи при свічці читав на ніч «Книгу мертвих», а я заходила й казала: «На добраніч, таточку». — «Хай воздається тому, хто дає воду, моя красуне», — відповідав він, беручи в мене з рук склянку води, а потім, як у дитинстві, цілував в обидві щоки й зблизька дививсь у вічі. Я глянула на теперішнє татове обличчя й перелякалася до смерті. Не хотіла на нього дивитися, та, неначе сам шайтан підбивав мене глянути, яким жахливим став татів вид.

Я з острахом повернулася до кімнати з голубими дверима, і тут на мене накинувся Кара. Я відштовхнула його, але не від гніву, а з нестями. Ми штовхалися й борюкались у мерехтінні свічки, однак це було не всерйоз, ми ніби розігрували бійку, отримуючи задоволення від ударів, доторку рук, ніг, грудей. В моїй голові панувало сум'яття, воно нагадувало той стан душі, який описував Нізамі в своєму творі «Хосров та Ширін». Чи розумів Кара, котрий так зачитувався поемами Нізамі, що я, мов та Ширін, кричала: «Не безчинствуй, не лізь мене цілувати!», а за моїми словами крилося: «Цілуй!».

— Я не спатиму з тобою, доки ти виведеш на чисту воду вбивцю мого батька, доки знайдеш того ібліса! — крикнула я й вийшла з кімнати, ніби втекла.

Мене охопив сором. Адже ж я репетувала навмисне, щоб мене почули Хайріє з дітьми. Це було очевидно. Але хотіла, щоб мої слова долинули не тільки до них, а й до мого бідолашного батька та небіжчика-чоловіка, чий труп, давно зотлівши в чужому краї, перетворився на порох. Я хотіла, щоб і вони почули мій крик.

Я зайшла до дітей, Орхан відразу мені доповів:

— Мамо, Шевкет був у передпокої.

— Ти виходив? — запитала я, вже готова вгріти йому ляпаса.

— Хайріє… — попрохав у тої помочі Шевкет і обійняв її.

— Ні, він не виходив, — сказала Хайріє, — сидів у кімнаті.

Мене всю трусило, я не сміла подивитися їй у вічі. Відразу передбачила можливий хід подій: після оголошення батькової смерті діти шукатимуть прихистку від мого гніву в Хайріє, довірятимуть їй наші таємниці, падлюча рабиня скористається слушною нагодою й наважиться попихати мною. Спробує звинуватити мене в убивстві тата й добитися передачі опікунства над моїми дітьми Хасанові! Це безперечно! Вона знахабніла, бо скакала до батька в ліжко. Більше мені нічого таїти від вас: звичайно, вона спала з ним. Я солодко до неї усміхнулася. Потім обняла й поцілувала Шевкета.

— Шевкет таки виходив у передпокій! — наполягав на своєму Орхан.

— Мерщій у ліжко, я вмощуся поміж вас і розповім казку про чорного джина та безхвостого шакала.

— Ти ж наказала Хайріє не розповідати сьогодні казок про джинів, — нагадав мені Шевкет. — Чому не дозволяєш Хайріє їх розповідати?

— А джини прийдуть з міста сиріт? — запитав Орхан.

— Аякже! — відповіла я. — В тому місті в жодної дитини не було ані тата, ані мами. Хайріє, спустися вниз і перевір, чи позачиняні двері та ворота. Ми на середині казки позасинаємо.

— Я не засну, — бунтував Орхан.

— Де цієї ночі спатиме Кара? — вже вдруге запитав Шевкет.

— У малярській майстерні, — промовила я. — Ось так, гарненько притуліться до вашої мами, а я вас гарненько зігрію під укривалом. Чиї ноженята холодні як лід?

— Мої, — відповів Шевкет. — А де спатиме Хайріє?

Як завжди, відразу після того, як я починала казку, першим завжди засинав Орхан. Я стишила голос.

— Мамо, ти ж нікуди не підеш, коли я засну? — озвався Шевкет.

— Не піду.

У мене й справді не було такого наміру. Шевкет заснув. Яке щастя спати поряд з моїми хлопчаками в свою, по суті, другу шлюбну ніч, хоча в хаті є красивий, розумний чоловік, який тебе жадає, думала я й заснула. Та сон мій не був спокійним. Як згадую згодом, в своєму напівсні, напівдрімоті я з'ясовувала стосунки з розгніваною татовою душею в тому тривожному недоступному для нас світі, потім утікала від привиду мерзотника-вбивці, він хотів і мене відправити до татової душі, якої теж боявся. Вбивця ані на мить не покидав мене, і від нього йшов якийсь шум, рипи. Він кидався камінням у наш дім. Улучав у вікна, в черепицю. Зрештою запустив каменем у двері, а потім сам наліг на них. Наприкінці цей злий дух то стогнав жалібним голосом, то вив наче якась тварина. А моє серце невпинно калатало.

Спітнівши, я прокинулася. Чи чула ті голоси уві сні, чи вони лунають у хаті? Я сама не знала, тож притислася до дітей і, завмерши, чекала. Я вже майже повірила, що голоси мені наснилися, аж раптом учула той самий стогін. В ту ж мить щось важке грюкнуло надворі. Камінь?

Мене вхопив переляк. Та за тим трапилося ще страшніше: в домі почувся шум. Де Хайріє, де спить Кара, що з тілом мого нещасного батька? Діти міцно спали. Хай береже нас Аллах!

Якби це було до одруження, то я б устала й поводилася в домі як чоловік: переборола б свій страх, аби оволодіти ситуацією, і кинула б виклик джинам та злим духам. Натомість нині я ховалась, обнімаючи дітей, неначе в цілому світі не було нікого, хто поспішив би нам на допомогу. В очікуванні найгіршого молилася Аллаху. Як і уві сні, була покинута сама на себе. Заскреготіли ворота — відчинилися. Це ж ворота? Так!

Більше не роздумуючи, що робити, я скочила з ліжка, накинула на себе ферадже й вилетіла з кімнати.

— Каро! — гукнула я шепотом, стоячи нагорі біля сходів.

Я сунула ноги в перші-ліпші капці й спустилася вниз. Тільки-но вийшла на кам'яний дворик, як свічка, що її запалила від мангала, загасла. Дув сильний вітер, проте небо було чисте. Мої очі за хвилю звикли до темряви, півмісяць освітлював двір. Мій Аллаху! Ворота — розчинені. Я застигла на місці, цокаючи зубами від холоду.

І чого я не взяла з собою ножа? Під рукою не було навіть свічника або якої дошки. Крізь темряву було видно, як ворота самі ходять ходором, а потім почувся скрегіт, такий самий, коли ворота зупиняються. Все мов уві сні, думала я тоді. Моя голова охолола, і я усвідомлювала, що йду двором.

З дому долинуло грюкотіння, яке йшло ніби крізь дах, і я вирішила, що то душа мого таточка намагається покинути тіло. Татова душа мучилася, й моє серце краялось. Та водночас я заспокоїлася: «Якщо причина шуму — тато, — сказала собі, — то мені нема чекати лиха». Але ж душі було страшенно боляче, вона побивалася й тремтіла, прагнучи розстатися з тілом і вознестись у високості, це настільки засмучувало, що я благала Аллаха подарувати мені можливість допомогти бідолашному батечкові. «Татова душа захистить не лише мене, а й дітей», — подумала я, й мені аж од серця відлягло. Навіть якщо за ворітьми ховається якийсь іфріт, замисливши їй скоїти зло, то батькова душа його налякає, нажене страху.

А може, татові тривожно через Кару? Мені стало гірко. Може, тато збирається заподіяти Карі щось лихе? А де той Кара? Тут-таки я вгледіла Кару неподалік від воріт, по той бік вулиці, зупинилася й стала мов укопана: він із кимсь розмовляв.

Їх було видно крізь віття дерев садка. Той щось розповідав Карі. Я відразу здогадалася, що його голос належить тому, чий стогін чула, лежачи в ліжку, і це — Хасан. У його голосі вчувалися плач і благання, однак разом із тим — ноти погроз. Я слухала. В тиші ночі вони квиталися один з одним.

Тоді ж я усвідомила, що ми з дітьми самі-самісінькі на білому світі. Я думала, що люблю Кару, та, насправді, лиш хотіла любити. А в печальному голосі Хасана, в його болю було щось таке, від чого ятрилося серце.

— Завтра тут будуть кадій з яничарами та свідками, вони підтвердять, що мій старший брат досі воює в перських горах, — заявив він. — Ваш шлюб незаконний. Ви перелюбствуєте.

— Шекюре не твоя жінка, а братова, — відповів Кара.

— Мій брат живий, — торочив Хасан, — і є свідки, що його бачили.

— Він не повертається з війни ось уже чотири роки, тому сьогодні вранці кадій Ускюдара розлучив його з Шекюре. Навіть якщо він живий, то в нас є свідки, які підтвердять розрив шлюбу.

— Шекюре не має права виходити заміж, доки мине місяць, — не поступався Хасан, — ви пішли супроти віри й «Курани-и Кериму». Як батько Шекюре міг змиритися з таким позорищем?

— Еніште-ефенді, — говорив Кара, — тяжко хворий. Він на порозі смерті… До того ж кадій дав дозвіл на одруження.

— Ви обоє напоумили дядька на це? — запитав Хасан. — Чи й Хайріє вам допомагала?

— Мій тесть був дуже стривожений твоїм ставленням до Шекюре. Якщо твій брат справді живий, то й він поцікавиться, що за безчестя ти чинив.

— Брехня! — випалив Хасан. — Привід, вигаданий Шекюре, щоб утекти від нас.

У домі почувся вереск. То була Хайріє. Тут-таки закричав Шевкет. Я втратила самовладання й теж несамохіть перелякано заверещала, не тямлячи що до чого, полетіла додому.

Шевкет притьмом збіг сходами вниз і вискочив надвір:

— Дідусь холодний як лід, — репетував він. — Дідусь помер.

Ми кинулися одне одному в обійми. Я взяла його на руки. Хайріє досі верещала. Наші крики, кожне слово долітали до Кари й Хасана.

— Мамо, дідуся вбили, — сказав цього разу Шевкет.

І це почули всі. Чи почув Хасан? Я міцно притисла до себе Шевкета. Не піддаючись істериці, потягла малого за собою до хати. Внизу біля сходів допитувалася в Хайріє, чому дитина прокинулася й вислизнула з кімнати.

— Мамо, згадай: ти ж обіцяла нас не покидати! — заплакав Шевкет.

Мої думки крутилися довкола Кари, який досі стояв там, за ворітьми. Хитрий Хасан напосівся на Кару, й той не міг мовчки зачинити перед ним хвіртку. Я поцілувала Шевкета в обидві щоки, обняла й, вдихаючи його запах, заспокоювала хлоп'яка, потім передала його Хайріє на руки.

— Ідіть нагору. Обоє, — пошепки наказала я.

Вони пішли. Я ж повернулася назад і принишкла за кілька кроків до хвіртки. Мені здавалося, ніби Хасан не помітить мене тут. Вони що — перейшли на інше місце? Стоять за деревами на узбіччі вулиці? Хасан, проте, бачив і звертався до мене. Я нервувала, однак мене дратувало не те, що розмовляю з людиною, лиця якої не видно, а те, що він звинувачував мене, нас, і я, по суті, визнавала його правоту; Хасан, як і тато, навівав на мене відчуття власної провини й безправності. Я з сумом усвідомлювала, що закохана в чоловіка, котрий отаке несе. Це доводило до шалу. Допоможи мені, мій Аллаху! Невже любов — це шлях марних страждань? Хіба любов — це не дорога до Тебе?

Хасан звинувачував мене в змові з Карою та вбивстві батька. Говорив, ніби чув слова малого, ніби тепер усе ясно як божий день, начебто я скоїла смертний гріх. Вранці він піде до кадія й про все розповість. Якщо я не винувата, якщо мої руки не заплямовані кров'ю, то він забере мене й дітей у свій дім, буде їм за батька, доки повернеться з війни брат. Та якщо я взяла гріх на душу, то жінка, котра зраджує чоловіка, поки він проливає свою кров на війні, — заслужила найсуворішого покарання. Ми з Карою терпляче його вислухали. Потім запала мовчанка.

— Якщо ти зараз добровільно повернешся в дім свого законного чоловіка, — докинув Хасан, — якщо візьмеш дітей і тихо, без галасу, нікому не показуючись на очі, повернешся додому, то я забуду про це фальшиве заміжжя, про те, що тобі нині говорив, про твої провини, забуду про все й усе тобі прощу. Шекюре, ми роками дожидалися з війни мого брата!

Чи не п'яний він? Мені було сумно й гірко: в Хасановому голосі бриніла велика дитячість, він міг поплатитися життям за свою пропозицію, зроблену в присутності мого чоловіка.

— Ти зрозуміла? — крикнув він до мене з-за дерев.

Я не могла бачити в пітьмі, де саме він стоїть. Допоможи нам усім, мій Аллаху, твоїм грішним рабам!

— Шекюре, затям: ти не житимеш під одним дахом із убивцею рідного батька.

«Може, він — татів убивця?» — спало мені на думку. Може, зараз глузує з нас? Цей Хасан — сущий шайтан, хоча цілком імовірно, що я помиляюся.

— Послухай, Хасане-ефенді, — звернувся Кара в темряву, — мого тестя вбили. Це правда. Вбив якийсь мерзотник.

— І вбив саме перед весіллям? Так? — ужалив Хасан. — Його вбили ви, бо він був проти вашого весілля, фальшивого розлучення Шекюре, лжесвідків, шахрайства. Якби він покладався на Кару, то віддав би за нього свою доньку десяток років тому, а не нині.

Хасан довгий час жив зі мною та моїм небіжчиком-чоловіком, тож він знав про наше минуле стільки ж, як і ми самі. Однак найгіршим було те, що він через свою пристрасть ревнивого закоханого пам'ятав кожну нашу з чоловіком розмову і все те, що ми давно забули або ж намагалися забути. В нас із чоловіком та Хасаном було безліч спільних спогадів. Мені стало недобре: якщо Хасан почне їх зараз переповідати, то я відчую, який далекий, який чужий і незнаний мені Кара.

— Ми підозрюємо тебе в убивстві мого дядька, — промовив Кара.

— Ні, його вбили ви, щоб побратися. Це очевидно. В мене не було причин відправляти на той світ Еніште.

— Ти знищив його, бо ми збирались одружитися, — не припиняв обвинувачувати Кара. — Ти розгубився, дізнавшись, що Еніште-ефенді дав згоду на розлучення Шекюре та наш шлюб. Ти гнівався на нього вже за те, що він наважився повернути дочку додому. Ти хотів помститися йому й розумів, що поки Еніште-ефенді живий, Шекюре — недосяжна для тебе.

— Досить! — рішуче урвав його Хасан. — Я не збираюся це вислуховувати. Тут занадто холодно. Я й так змерз, кидаючи каміння, щоб розбурхати вас. Ви взагалі мене не чули.

— Кара розглядав татові малюнки, — сказала я.

Може, не варто було озиватися?

Хасан говорив із тією ж напускною серйозністю, з якою я часом знехотя розмовляла з Карою.

— Шекюре-ханим, ти — дружина мого старшого брата, за законами шаріату ти досі замужем за героєм-сипахієм, тому вчиниш найкраще, якщо зараз же повернешся в його дім.

— Ні, — тихо, майже пошепки промовила я в темряву, — ні, Хасане. Ні.

— В такому разі моя відповідальність перед братом і відданість йому зобов'язують мене завтра вранці негайно повідомити кадія про все, що тут почув. Завтра від мене вимагатимуть пояснень.

— Від тебе завтра й так вимагатимуть пояснень, — відповів Кара. — Поки ти ходитимеш до кадія, я розповім падишахові, що ти вбив його найулюбленішого раба Еніште-ефенді.

— Гаразд, — спокійно відреагував Хасан, — заявляй.

— Вас обох піддадуть тортурам! — пронизливо закричала я. — Почекайте, не ходіть до кадія, все проясниться!

— Мені не страшні тортури, — сказав Хасан, — я вже двічі проходив через них і щоразу переконувався, що тільки тортури показують, хто винен, а хто — ні. Нехай наклепники бояться тортур. Я не забуду також розповісти кадію, начальникові яничарів, шейхулісламові, кожному про ілюстрації та книгу бідолахи Еніште-ефенді. Ті малюнки в усіх на язиці. Що там на них?

— Нічого особливого, — кинув Кара.

— Отже, ти їх бачив.

— Еніште-ефенді хотів, щоб я закінчив його книгу.

— Ну й добре. Дасть Бог, нас обох піддадуть тортурам.

Вони замовкли. Потім ми почули кроки, які долинали з голого садка. Він пішов — чи наближається до нас? Ми не бачили Хасана й навіть не здогадувалися, що він робить. Пробиратися в пітьмі крізь густі зарості чагарника та ожини в кінці садка — марна справа. Якщо він піде між деревами й поверне десь біля нас, то теж може зникнути непоміченим. Проте ми не чули кроків, які б наближалися до нас.

— Хасане! — гукнула я.

Однак у відповідь — ані звуку.

— Мовчи, — зупинив мене Кара.

Ми тремтіли від холоду. Терпець урвався, й ми повернулись додому, замкнувши по собі двері. Перед тим як залізти в нагріте дітьми ліжко, я ще раз заглянула до батька. Кара сидів над малюнками.