Мене називають Червоний

5. Я — ваш Еніште

Для Кари — я дядько, Еніште-ефенді[42], але чомусь інші мене теж величають Еніште. Колись давно його матінка забажала, щоб хлоп'я так зверталося до мене, після того Еніште назавжди стало моїм іменем. Кара почав навідуватися до нас ще тридцять літ тому. Саме тоді ми оселилися в будинку на отій темній і вогкій вулиці за Аксараєм[43], де лежали тіні лип та каштанів. Повертаючись восени до Стамбула, з мандрів, у які вирушав улітку з Махмут-пашею, я завжди заставав Кару з матір'ю в нашому домі. Вона була старшою сестрою моєї дружини. Тепер обидві вже давно небіжчиці. Тоді, зимовими вечорами, сестри іноді зі слізьми на очах ділилися своїми бідами. Батько Кари викладав у закинутих на околицях міста невеличких медресе, в жодному з них не приживаючись. Він був злий, безхарактерний і часто випивав. А Карі тоді минуло шостий, разом із мамою він плакав, разом із нею мовчав. На мене ж, свого дядька, позирав із острахом.

Він виріс чемним, відповідальним і зараз — у розквіті сил. Я не без задоволення спостерігаю за небожем. Його чемність, повага до мене, те, як цілує мою руку, його мова, фраза «лише для червоного чорнила», сказана, коли дарував мені монгольський каламар, те, як сидить, скромно стуливши докупи коліна… Все це ще раз нагадало мені, що збулися не лише його, а й мої бажання. Якщо він перетворився на зрілого, мудрого чоловіка, то я — дожив до тихої старості.

Він удався в свого батька, якого я бачив кілька разів: високий на зріст, із витончено-нервовими порухами рук, щоправда, йому це личило. Коли я завів мову про одну важливу справу, Кара поклав руки на коліна, проникливим поглядом подивився мені у вічі, наче говорив: «Розумію, уважно вислухаю», і легко похитував головою в такт моїм словам. Він тримався, як і належить. У мене життя за плечима, і я знаю: справжня шанобливість — вияв не просто щирого серця, а моральності й смирення.

Його мати бачила майбутнє свого сина в нашому домі й часто приходила до нас із дитиною, яку завжди брала з собою. Я помітив, що Кара кохається в книжках, і це зблизило нас. Згодом він просто й без викрутасів попросився до мене в науку. Так став моїм учнем. Я розповідав йому про те, що ширазькі майстри виробили новий стиль у живопису, розміщуючи лінію горизонту у верхній частині малюнка; про те, що Лейлу, душа якої рветься від нещасливого кохання до Маджнуна, всі завжди малювали самотньою й печальною посеред пустелі. А Лейла великого Бехзата готує їсти, старається розпалити вогнище, ось вона в гурті жінок прямує поміж кибиток. Розповідав про те, що художники, які відтворювали сцену, де Хосров не зводить завороженого погляду з Ширін, котра купається опівночі в озері, ніколи не читали Нізамі. Кольори, в яких вони зображали коней, одяг на мініатюрі, не викликають нічого, окрім сміху. Такий маляр, не спроможний уважно і вдумливо прочитати ілюстрований ним твір, коли береться за пензель та калям, має на думці тільки гроші.

Я тішуся, що Кара оволодів ще ґрунтовнішими знаннями; він пізнав суть майстерності: якщо не хочеш знищити своє омріяне майбутнє в живопису, боронь тебе Боже ставитися до мистецтва як до кар'єри. Хоч хай яким обдарованим і вправним ти був, не шукай грошей і влади в мистецтві. Й не нарікай на нього, якщо тебе не нагородять за твій хист і працьовитість.

Кара розповідав: аби видати книжку для стамбульських і провінційних пашів та багатіїв, він, мов голку в сіні, вишукував кожного тебрізького маляра та каліграфа. Всі вони живуть сьогодні в злиднях і розпачі. Через безгрошів'я та байдужість до них багато майстрів покинули розписувати книжки й узялися за створення картинок на одному аркуші паперу. Це — якісь аж занадто яскраві химери, що забавляють європейських мандрівників. І таке робиться не тільки в Тебрізі, а й у Мешхеді[44], Халебі[45]. Він чув, що книгу, подаровану нашому падишахові шахом Аббасом[46] під час укладення миру в Тебрізі, роздерли на сторінки, котрі використовуються для створення іншої книжки. А індійський падишах Акбар[47] сіє такими грішми заради видання якоїсь нової товстезної книги, що до його палацу позбігалися світила малярської справи з Тебріза, Казвіна й працюють не покладаючи рук.

Свою розповідь він час по час, тішачись, мов дитина, пересипав веселими історіями. То про фальшивого Мехді, а то про переполох в узбецькій стороні, коли, заради миру, Сефевіди віддали в заручники узбекам недоумкуватого принца, а той наклав там трупу, без угаву стріляючи по них три дні. Він говорив і сміявся. Але чорна тінь, яка ковзнула його обличчям, нагадала мені, що ми досі не розібралися зі справою, від якої в нас обох по спині повзали мурахи.

Я мав єдину, ні з ким не зрівняну вродою дочку Шекюре. Як і всі ті молодики, які бачили її в нашому домі, чули про неї від інших чи навіть дізнавалися про її красу за сто миль звідси, Кара теж утратив голову від Шекюре. Можливо, через те, що тоді, стільки літ тому, майже всі закохувалися в неї, навіть не бачивши жодного разу, я не надав почуттям небожа суттєвого значення. Але Кара завжди приходив до нас додому, його приймали з радістю й любов'ю, а він вишукував слушні моменти побути наодинці з Шекюре. Для мене така любов була неприйнятна, і я сподівався, що він уб'є свої почуття в зародку. Проте Кара, навпаки, відкрито натякнув моїй дочці, що згорає від кохання. Такий крок був помилкою з його боку. Я заборонив йому ступати навіть на поріг нашого дому.

За три роки, в віці, коли жінка розцвітає, моя дочка, не покидаючи Стамбула, вийшла заміж за одного сипахія[48]. Але вояк був з вітром у голові й після того, як дочка народила йому двох хлопчиків, зник і не повернувся — ось уже чотири роки ніхто й вісточки не приніс про нього. Думаю, Кара давно про все знає й без стамбульських пліток та новин, що поширюються в одну мить. Знає — я відчуваю це, ловлячи його погляд у прикрі миті мовчанки, котрі зринають посеред балачки. Йому також відомо, що Шекюре з двома дітьми повернулася два роки тому в отчий дім, і коли він одводить очі на «Кітаб-ур Рух»[49], що стоїть на полиці для книжок, то прислухається до дитячих голосів у будинку.

Ми ще не говорили про мій новий будинок, який я звів за час мандрів Кари. Швидше за все Кара, подібно іншим молодим людям, твердо поставив собі за мету стати багатим і шанованим господарем, тож поки що, не досягнувши своєї мрії, він не зважувався зачіпати цю тему. Та й мені було соромно говорити про своє двоповерхове помешкання. Не встиг він ще ввійти до будинку, як я сказав йому на сходах, що мій дім — не дивина, такі будували завжди. Хочу, щоб ви знали: в недалекому майбутньому прості сипахії, дрібні тимарджі[50], набагато бідніші за мене, матимуть змогу зводити такі ж будинки. Зараз ми сиділи в моїй зимовій майстерні. Я здогадувався: Кара відчуває, що в суміжній кімнаті перебуває Шекюре. Тож я відразу перейшов до справи, про яку писав йому до Тебріза й через яку попросив його повернутися до Стамбула.

— Я маю для тебе роботу, схожу на ту, якою ти займався, виготовляючи книги з тебрізькими майстрами, — почав я. — Її замовник — стовп неба й землі Його Величність падишах. Про книгу ніхто не повинен знати. Тож володар, без зайвого розголосу, видав на неї певні гроші через свого скарбника. Я переговорив з усіма талановитими художниками з цеху падишаха й дав їм завдання: кому зображати пса, кому дерево, кому коней, кому прикрашати береги сторінок хмарками на обрії. Моє бажання — щоб малюнки відтворювали внутрішній світ падишаха в стилі венеційських малярів. Проте щоб це були не землі та наділи, як на деяких венеціанських ілюстраціях, а образи, які передають внутрішнє багатство володаря, його стани любові й боязні, притаманні смертним. На мініатюрах є й гроші, щоб принизити шайтана та смерть, перед котрими тремтимо від страху. Не знаю, які вже розійшлися плітки через це. Безсмертя дерев, замореність коней, шолудиві пси — символізують сутність падишаха. До справи я залучив художників, відомих тобі під псевдонімами Лейлек, Зайтін, Заріф та Келебек. Навіть у лихі зимові ночі, коли лютує мороз, хто-небудь із них приходив показати мені свої малюнки. Чому наші ілюстрації виходять такі довершені та як ми їх робимо — сказати тобі не можу. Й не тому, що не довіряю чи хочу приховати правду. А тому, що сам не знаю й до кінця не розумію того, на що вони відкривають нам очі. Однак я наперед бачу, якими вони мусять бути.

По чотирьох місяцях після відправленого до Тебріза листа я почув від цирульника з вулиці, де стояв мій колишній будинок, що Кара повернувся до Стамбула, й негайно запросив небожа до себе. Я відчував — моя розповідь передбачає вдертися в наше спільне життя як щастю, так і лихові, котрі пов'яжуть нас у майбутньому ще тіснішими узами.

— Кожен малюнок висвітлює якусь оповідь, — казав я. — Аби оздобити книжку, яку читаємо, художник відтворює її найкращі сторінки: перша зустріч закоханих, герой Рустем стинає хижу голову шайтана, доля сповіщає Рустема, що вбитий ним чужоземець — його власний син; Маджнун, котрий збожеволів од кохання, перебуває посеред темних диких хащів, в оточенні левів, тигрів, оленів, шакалів; Олександр Македонянин приходить перед війною до лісу, щоб дізнатися від птахів про своє майбутнє, й стоїть прибитий горем, побачивши, як орел роздер вальдшнепа… Наші втомлені від літер очі легко читають картинку. Якщо тобі важко уявити написане, побачити його в своїх фантазіях, на допомогу відразу приходить малюнок. Він — немов квітка, без якої рослина немислима. І ніхто ніколи не скаже, що малюнок можливий без оповіді до нього, вважав я.

— Так уважав, — говорив я, ніби каючись у своїх словах, — але малюнок таки можливий і сам по собі. Два роки тому я ще раз відвідав Венецію, як посол падишаха, й передивився там сотні картин, створених чи не всіма італійськими майстрами. Не знав, які сцени яких літературних творів вони відображають, але намагавсь зрозуміти, намагався дошукатися тексту, що ховався за ними. Якось мене вразила картина, на яку наткнувся в палаці. Мені запав у вічі її головний персонаж. Це неначе було моє власне зображення. Ні. Звичайно, то був якийсь ґяур, і він геть не такий, як я. Кругле обличчя, на якому взагалі не проступають кістки, а ще ота щелепа… Слава Богу, його риси анітрохи не нагадують моїх. Проте тоді моє серце тривожно забилося, бо здавалось, ніби розглядаю самого себе. «Це мій товариш, аристократ, як і я», — почув я від венеційського пана, котрий показував мені палац. Тамтешні малярі кладуть в основу полотна все те, що стосується їхнього життя. Ось через вікно на тій бездоганній картині видно сільський маєток біля цвинтаря. Тут-таки й ліс, що здається справжнім завдяки гармонії кольорів з тим же маєтком. На столі лежать годинник, книжки, карта, компас, шкатулки з золотими дукатами, інші безглузді предмети — все це ніби передає той час, життя, похмурий настрій автора. Поруч із тим чоловіком — його донька, красуня небаченої вроди. На них неначе падає тінь демона, шайтана. Багато чого я не можу осягнути в італійському живопису, але відчуваю… Який текст прикрашає і доповнює це полотно? Ніякий, воно саме є текстом, само себе доповнює й творить власну оповідь, зрозумів я.

— Та картина ніяк не виходила мені з голови. Я вийшов з палацу, повернувся до будинку, в якому мешкав, цілісіньку ніч думав про неї. Хотілося, щоб так хто-небудь зобразив і мене. Але ж ні, всі швидко мене забудуть! А в венеційському стилі треба малювати нашого падишаха. Власне, малювати володаря з речами, що йому належать, оточують й одночасно передають його сутність. Ось якою повинна бути наша книга — збагнув я.

— Венеційський пан був зображений так, що відразу ставало зрозуміло: він — реальна особа. Завдяки подібній картині в юрмиську, без особливих труднощів, можна знайти людину, яку ти ніколи не бачив. Італійські майстри винайшли спосіб і стиль живопису, коли передаються риси обличчя, чим насамперед і відрізняються од інших. Усе решта — зовнішні форми, вбрання — відходить на другий план. Це називається портретом. Завдяки йому твоє лице пам'ятатимуть завжди. Навіть якщо ти десь далеко, то достатньо одного погляду на таку картину, щоб відчути твою присутність поруч. Та нехай тебе ніколи не бачили, нехай ти давно помер, завдяки їй з тобою можна зіткнутися віч-на-віч.

Запала тиша. Вікно моєї майстерні виходило на вулицю, його нижню частину закривали наглухо забиті віконниці. Верхня ж частина вікна була завішена тканиною з намальованими на ній восковими свічками. Крізь неї знадвору проникало холодне моторошне сяйво.

— Один з моїх художників, як і інші, таємно приходив до мене розписувати книгу. Ми працювали до ранку. Його заставки були найкращі. Якось уночі бідолашний Заріф-ефенді вийшов з мого дому й ніколи більше не повернувся сюди. Боюся, що мого талановитого майстра вбили.