Мене називають Червоний

4. Про мене скажуть — убивця

Якби незадовго до того, як я вбив отого бевзя, хто-не-будь сказав мені, що когось уб'ю, то нізащо б не повірив. Іноді мій злочин оддаляється від мене в серпанку туману, наче чужинський ґаліон. Іноді я й почуваю себе так, ніби ні в чому не винен. Відколи, як я, зовсім того не бажаючи, мов собаку, забив на смерть свого нещасного побратима Заріфа, минуло чотири дні; і тепер я вже трохи змирився зі своїм становищем. Мені так хотілося вирішити свою нікчемну проблему без душогубства, але я розумів: іншого виходу немає. Я не міг піддати небезпеці цілий гурт художників через наклеп якогось дурня, тому всю відповідальність узяв на себе. Моїм злочином нашу справу було врятовано.

Проте мені важко змиритися з тим, що став убивцею. Я не можу залишатися вдома, не можу ходити вулицею, переходжу з однієї на іншу — й так без кінця. Блукаючи, вдивляюся в людські обличчя й відчуваю, що багато хто вважає себе невинним тільки тому, що ще не настала зручна мить для злочину. І через таку дріб'язковість долі важко повірити в те, що більшість людей моральніші чи кращі за тебе. Вони ще не скоїли злочину, і їхні обличчя від цього щонайменше — придуркуваті, та, як усі дурні, вони здаються людьми з добрими помислами. А мені, після вбивства отого бідолахи, вистачило чотири дні потинятись вулицями Стамбула, аби переконатися, що кожен, у чиїх очах світиться розум, а на обличчі проступає тінь справжньої душі, — потаємний убивця. Невинні тільки дурні.

Наприклад, цього вечора за Есір-базаром я зігрівався гарячою кавою, сміявся разом з усіма, дивлячись на малюнок пса, заслуховувався собачими теревенями. Й тут піймав себе на відчутті, що чолов'яга, який сидить поруч, теж убивця, як і я. Він, як і я, може сміятися з меддаха, але не знаю чому — через те, що його рука по-братськи лежала біля моєї, чи, може, тому, що пальці, якими він тримав чашку, постійно ворушилися й не знали спокою, — я виніс йому вирок, що він із моєї породи й, несподівано обернувшись, суворо глянув на нього. Тип відразу злякався, його лице стало нетямущим. Коли він виходив з кав'ярні, якийсь його знайомий кинув йому: «Тепер Нусрет-ходжа зрівняє це місце із землею». А той, моргнувши у відповідь, змусив його замовкнути. Їхній страх передався й мені. Всі довкола не довіряють один одному, кожен чекає підлості від сусіда.

Надворі ще дужче похолодало, і в закутках вулиць та попід стінами лежав сніг, його дедалі більшало. Я шукаю дорогу наосліп у непроглядній темряві, відчуваючи лише вузькі вулиці. Іноді звідтіля, де стоять будинки зі щільними віконницями, з-за зачинених чорнющими дошками вікон, проникає назовні й відбивається на снігу бліде сяйво світильників, яких досі не загасили. Хоча здебільшого я не можу вгледіти ніякого світла й взагалі нічого, тому шукаю дорогу, прислухаючись до ударів товстих палиць сторожів махаллє об каміння, до завивання зграй оскаженілих псів, до стогонів, які долинають з помешкань. Іноді, посеред ночі, вузькі й страшні вулиці міста міняться дивним сяйвом, яке неначе пробивається з-під самого снігу, й мені здається, що поміж дерев я бачу привидів, які століттями несуть неспокій Стамбулу. А часом з будинків чути приглушені голоси нещасних людей: чи то безперервний кашель, чи шморгання носом, чи хтось, волаючи вві сні, заходиться бруднющою лайкою, чи то подружжя, вдосталь надерши горлянки на дітей, що досі крутяться поруч, кидаються душити одне одного.

Раз-другий я приходив до кав'ярні послухати меддаха, щоб відвести душу, повернутись у колишнє щасливе життя, ще як не був душогубом. Більшість побратимів-художників, разом з якими минали всі мої попередні роки, приходять сюди щовечора. Але після того як я відправив на той світ бовдура, з котрим разом малювали з самого дитинства, не хочу їх усіх бачити. В житті моїх братів, які, зустрічаючись, аж ніяк не могли уникнути пліток, у вирі їхніх сороміцьких розваг було чимало такого, від чого я ніяковів. Аби побратими в'їдливо не підсміхалися наді мною й не вважали, ніби деру носа, я теж зробив кілька малюнків для меддаха. Проте й не сподіваюся, що їхні заздрісні ревнощі минуться.

Вони в них небезпідставні. Я — неперевершений майстер у змішуванні фарб, кресленні ескізів, у штабелюванні аркушів, виборі тем для книжок, створенні титульної сторінки, розміщенні багатолюдних сцен війни та полювання, в зображенні тварин, падишахів, кораблів, коней, вояків, закоханих, у поетичному одухотворенні малюнка, в каліграфії, у виготовленні яскравих або позолочених заставок. Говорю це не для того, щоб похизуватися перед вами, а щоб ви зрозуміли: заздрість, як фарба, неминуче супроводжує життя митця.

Позбувшись тривог, під час своїх безкінечних блукань, буває, я йду до когось з братів по вірі, ідеалах і несподівано в душу закрадається підозра: якщо зараз думатиму про те, що я вбивця, то співрозмовник здогадається про все з мого обличчя.

Ось так мені важко думати про щось інше. Так важко, наче в далекі молоді роки я знемагаю від сорому — аби лиш не згадувати про жінок, творячи намаз. Але на відміну від молодечих надломів, коли не міг викинути з голови мрії про тілесні втіхи, скоєний злочин я все-таки забуваю.

Кожна моя думка написана на виду — і ви розумієте все, про що йдеться, навіть коли щось замовчую. Але ж через це я перестану бути убивцею-привидом без імені, безликим, який блукає поміж вас, скину свою маску й стану звичайним злочинцем, що може вдарити каменюкою ззаду по голові. Ні, з вашого дозволу, я ліпше нічого не думатиму і дещо таки від вас приховаю. Ви мудрі люди, тож викрийте мене як злодія по гарячих слідах, у моїх словах і малюнках. Ось ми й перейшли до теми стилю та манери художника, такої важливої для нас. Чи має художник власний стиль і палітру, притаманні лише йому кольори, тони?

Візьмімо, приміром, одну з мініатюр[36] уславленого майстра, засновника нашого живопису Бехзата[37]. На геніальному малюнку, який я знайшов у книжці, бездоганно виготовленій дев'яносто років тому в Ґераті[38], зображено вбивство, що так влучно нагадує мені мою власну пригоду. Книжка ця — з бібліотеки перського принца, безжально знищеного у чварах за престол. У ній — оповідь про кохання Хосрова й Ширін. Ви знаєте, чим закінчується ця історія, я маю на увазі виклад Нізамі[39], а не Фірдоусі[40]. Двоє закоханих після бурхливих пригод і випробувань нарешті поєднують свої долі. Але син першої жінки Хосрова Шируї — справжній шайтан, він ні на мить не дає подружжю спокою. Принц накинув ласим оком на престол батька й саму Ширін. Шируї, про якого Нізамі пише: «З його рота тхне гниллю, як із пащі лева», знаходить спосіб самовільно захопити трон. Якось уночі він прокрадається в покої, де сплять Хосров і Ширін, навпомацки знаходить їхнє ложе й всаджує шахові кинджал під ребро. До ранку Хосров стікатиме кров'ю й помре біля прекрасної Ширін, яка спить поруч.

Мініатюра великого Бехзата, як і сама оповідь, роками наганяє на мене смертельний жах. Ви прокидаєтесь опівночі в кімнаті, де темно хоч око виколи, і вам страшно, бо не бачите того, чиї порухи чуєте. Уявіть собі — в того, хто зайшов, в одній руці кинджал, а другою — він ось-ось стисне ваше горло. Тонкі стіни, вікна, рами наче зливаються своїм кольором із безгучним воланням, що вилітає з горла, звивисті й закручені орнаменти на червоному килимі, незвичайне вкривало з витонченими веселими жовтими та фіолетовими квітами, на якому стоїть огидна гола нога вбивці, що прийшов розправитися з вами, — все це намальовано з єдиною метою: з одного боку — підкреслювати довершеність ілюстрації, а з іншого — нагадувати: світ прекрасний, але ми покинуті в ньому напризволяще, кімната гарна, але в ній ви загинете. Ідея ілюстрації — дивовижному світу байдуже до вашої смерті, а молода дружина залишиться без вас сама в цілім світі.

Двадцять років тому старий майстер, який розглядав зі мною книжку, тримаючи її в тремтячих руках, промовив: «Бехзат». А його обличчя й постать пломеніли — і не від свічки над головою, а від захоплення малюнком. «Бехзат — такий своєрідний, що немає потреби й у підписі», — додав він.

Бехзат сам знав, що його почерк упізнають завжди, і не залишив підпису навіть десь у непомітному куточку ілюстрації. На думку старого майстра, такий вчинок Бехзата — вияв скромності та сором'язливості. Справді, видатний художник малював більш ніж геніально й у своїх неперевершених творах не залишав жодного свідчення про те, хто автор.

Я по-звірячому вбив нещасного Заріфа, тільки-но відчув його панічний страх. Уночі ж прийшов на той самий пустир, щоб переконатися, чи не лишилося там яких слідів. Раптом мене зі всіх боків обсіли думки про стиль і манеру живопису. Це всього лиш помилка, через яку нас можна розпізнати, — ось що таке стиль і манера.

За сніговим сяйвом я легко знайшов пустир, де відправив на небо товариша, з яким дружив двадцять п'ять років. Сніг знищив мій автограф, замівши всі сліди. Це доказ, що Аллах однієї думки зі мною та Бехзатом щодо стилю та манери. Інакше Всемогутній не проявив би своєї любові до нас, художників. Аллах не допустив би вбивства, якби чотири ночі тому той бовдур не шукав непростимого гріха в наших діях, якби ми спокійно разом розмальовували книжку.

Тієї ночі, коли ми із Заріфом прийшли на пустир, снігу ще не було. Здалеку чулося собаче виття.

— Навіщо ми сюди прийшли, — спитав бідолаха, — що ти хочеш показати мені в таку пізню пору?

— Попереду стоїть колодязь, за дванадцять кроків від нього зариті гроші, які я накопичував роками. Нікому не кажи про те, що я тобі розповів, і ми з Еніште-ефенді озолотимо тебе.

— Отже, ти визнаєш, що чиниш недобре від самого початку, — збуджено випалив він.

— Визнаю, — вимушено збрехав я.

— Те, що ви робите, — величезний гріх, і ти про це знаєш, — вів далі він, — це єресь, блюзнірство, на які ніхто не наважувався. Ви горітимете на самому дні пекла, а вашим мукам ніколи не буде кінця. Ще й мене втягли.

Почувши від нього такі слова, я з жахом збагнув, що йому повірить кожен. Чому? Бо в його словах така сила, така принадність, що людина мимоволі заслухається й захоче, щоб її посвятили в секрети чужої ницості. Про Еніште-ефенді вже й так ходили різні плітки через таємничу книжку, замовлену ним, і ті гроші, які платять за неї. До того ж його зненавидів головний майстер Осман. Ось як хитро мій золотенький братик перетворює наклеп у правду, — подумав я. — Наскільки ж він щирий?

Я змусив його повторити свої претензії, що посіяли ворожнечу між нами, але він почав перекручувати слова й лити воду. Складалося враження, ніби повернулися наші учнівські роки і він умовляє мене приховати якийсь проступок, щоб не потрапити під палицю майстра Османа. Я вже вірив у його прямодушність. Ніби в юності, Заріф широко витріщив очі, щоправда, в ті часи вони ще не поменшали від полуди. Ні, я ніскілечки не бажав кидатися йому в обійми, адже ж він збирався розпатякати всьому світові про нашу справу.

— Послухай-но, — сказав я, намагаючись прихилити його до себе, — ми займаємося позолотою, придумуємо, як розписати береги сторінок, малюємо ескізи, прикрашаємо сторінки сліпучим золотом, творимо найталановитіші ілюстрації, оздоблюємо скрині й шафи. Ми працюємо над цим роками. Це — наша робота. Й нам замовляють малюнки, нехай це будуть кораблі, газелі, султани, птахи, звичайні люди, сцени з оповідань. Хоч би що це було — нам замовляють, і ми виконуємо. Цього разу Еніште-ефенді доручив мені: «Намалюй коня з власної уяви». І я впродовж трьох діб сотні разів перемальовував коня, аби тільки відтворити його так, як це робить старий визнаний майстер.

Тут я показав Заріфові ескізи, виконані мною на грубому самаркандському папері, щоб набити руку. Зацікавившись, він підніс до очей ескізи й почав розглядати чорно-білих коней у блідому сяйві місяця.

— Давні майстри Герата, Шираза[41], — казав я, — говорили: «Якщо художник хоче зобразити коня так, як хоче й бачить його Аллах, то мусить невпинно малювати протягом п'ятдесяти років. І тоді досягне неперевершених результатів. Але вже у глупій темряві, бо осліпне за роки напруженої праці, та його рука завчить напам'ять контури малюнка».

Він занурився в мої роботи своїм невинним поглядом, який я пам'ятав із самого дитинства.

— Вони замовляють, а ми малюємо таємничих, дивовижних коней, так, як давні майстри. Та й годі. Хіба ми зобов'язані нести відповідальність за їхні забаганки? — спитав я.

— Не думаю, що ти правильно мислиш, — не забарився він із відповіддю, — адже ж існують наші бажання, а отже, й відповідальність. Я не боюся нікого, крім Аллаха. А він дав нам розум, щоб ми відрізняли добро від зла.

— Аллах бачить, знає все… — ніби мовою Корану заговорив я, — він розуміє, що ми, ти, я діємо без злого умислу. Кому ти збираєшся донести на Еніште-ефенді? Невже не віриш, що за нашою справою — воля Його Величності падишаха?

Він мовчав.

«Чи він справді дурний, як гуска, чи втратив глузд від страху перед Аллахом і верзе казна-що?» — подумав я.

Ми стояли біля колодязя. Незважаючи на пітьму, я випадково перехопив його погляд і зрозумів, що Заріф наляканий. Мені стало жаль його, але назад вороття не було. Аби ще раз переконатися, що недотямкуватий бовдур переді мною — не просто боягуз, а мерзотник, я помолився Аллахові.

— Відрахуй звідси дванадцять кроків і копай, — промовив я.

— Що ви робитимете далі?

— Я пораджу Еніште-ефенді спалити малюнки. Що нам ще залишається? Коли юрба прихильників ерзурумійця Нусрета-ходжі послухає тебе, вона знищить не тільки нас, а ввесь цех художників. Ти ж маєш серед них знайомих? Прийми наші гроші, і ми будемо певні, що триматимеш язик за зубами.

— А в чому ті гроші?

— У старому глеку з-під маринаду. Там двадцять п'ять венеційських золотих дукатів.

Який там глечик, які там дукати?! Я плів несусвітні нісенітниці, але він повірив. Так Аллах знову став на мій бік, бо Заріф, який з кожним роком ставав дедалі пожадливішим до грошей, поквапливо почав відраховувати дванадцять кроків у вказаному напрямі.

А в моїй голові крутилися два запитання. Під землею немає ні шеляга жаданого венеційського золота! Та коли цей падлюка, цей дурень не знайде грошей, то зведе нас зі світу. Мені вже хотілося відволікти його, кинувшись з поцілунком в обійми. Але ж тепер нізащо такого не зроблю! А як він збирається копати землю? — не сходило з мислі. Нігтями? Я не встигну й оком зморгнути, як він здогадається про це.

Поспішаючи, мов на пожежу, я схопив двома руками величезну каменюку біля колодязя, з розгону гахнув нею його по потилиці. Камінь з такою силою й швидкістю рухнув на нього, що я аж здригнувся, ніби сам отримав удар.

Але мучитися за скоєне було ніколи — треба було покінчити з паскудою, який почав відбиватися.

Згодом, після того як скинув труп у колодязь, я подумав: «Не личить мені, вмілому маляреві, така груба й неакуратна робота».