Мене називають Червоний

49. Моє ім'я — Кара

Ніби гість, що почувається винним, я нечутно, непомітно вислизнув з дому в передсвітанковій темряві і довго-довго йшов розгрузлими вулицями. Біля мечеті Беязит звершив абдест, зайшов усередину. В мечеті не було нікого, окрім імама-ефенді та якогось старого, що примудрявся спати й вершити намаз одночасно, — такого вміння досягнеш либонь у років сорок. Заглиблені в свої сонні марева й гіркі спомини, ми інколи вчуваємо, що Аллах дослухається до нас, і тоді, наче людина, котра гарячковито хапається за руку падишаха, маючи якесь прохання, ми з тією ж надією про щось благаємо Його, — я молив Всевишнього дарувати мені дім, повен щастя й любові.

Я відчув, що за час мого перебування в Стамбулі, за якийсь тиждень, майстер Осман зайняв у моїй душі місце дядька-небіжчика. Він був моєю протилежністю, дальшим мені за Еніште, проте вірив у мініатюру набагато сильніше за дядька. Мені він нагадував скорше старого дервіша, аніж видатного майстра, котрий роками викликав у малярів страх, тривогу й любов.

Від дому майстра до палацу ми їхали верхи: він — ледь згорбившись у сідлі, я — трохи схилившись на бік, нас можна було прийняти за старого дервіша й палкого мюрида, зображених на дешевому малюнку до якоїсь сивої легенди.

У палаці нас із нетерпінням чекав начальник султанської варти зі своїми людьми. Наш падишах був переконаний, що ми вмить розпізнаємо того клятого душогуба за зображеннями коней, створеними трьома видатними малярами, тому тут уже розпорядилися піддати осоружного вбивцю тортурам. Так нам сказали, — можливо, падишах і не чув про своє веління. Та нас повели в отой поспіхом споруджений будиночок у непримітній місцині саду Хас — саме йому надавали перевагу під час таємних допитів, тортур і страт, про які не розголошували, тоді як біля водойми, зазвичай, влаштовували катування напоказ, усім у науку.

Якийсь молодик — настільки ввічливий і вишуканий, що не скидався на людину начальника султанської варти, впевнено розклав перед нами на підставці для книжок три аркуші паперу.

Ледь майстер Осман дістав окуляр, як моє серце загупотіло. Лінза та нахилене над нею око, наче орел, що переможно ширяє над землею, повільно пройшлися над трьома неперевершеними малюнками коня. Й, наче орел, котрий помітив газель, за якою полює, лінза та око щоразу завмирали там, де були відтворені ніздрі скакуна, проте щоразу — ніякої реакції.

— Немає, — холоднокровно промовив майстер Осман через деякий час.

— Чого немає? — здивувався начальник султанської варти.

Я гадав, що великий майстер вивчатиме роботи повільно, не минаючи жодної цятки на зображенні від гриви до копит.

— Осоружний художник не залишив ніякого сліду, — промовив майстер Осман. — А хто намалював гнідого коня, залишається незрозумілим.

Взявши лупу, я придивився до ніздрів скакунів — мій учитель не помилився. На жодному з трьох зображень храпи не були схожими на храпи гнідого коня, створеного до книги Еніште.

Я згадав про катів, що чекали надворі біля якогось величезного знаряддя для тортур, — мені й на думку не спадало, як його використовують. Намагаючись простежити за катами крізь щілину прочинених дверей, я побачив, що один з них ривком кинувся втікати, наче за ним гнався джин, вискочивши на шовковицю, він заховався в її вітті.

В цю ж мить увійшла опора неба та землі, Його Величність падишах, він був, наче сонячний промінь, котрий ллє світло на сірі сутінки ранку.

Майстер Осман відразу виклав повелителеві, що в цих зображеннях коней для нас немає нічого важливого. Проте не втримався, щоб не звернути увагу падишаха на особливості неперевершених скакунів: один із них був гідний шаха, в другого — витончена, граційна постава, в третього відчувалися норов і поважність, властиві коням з ілюстрацій до дуже давніх книжок. Разом з тим мій учитель висловив свої припущення щодо того, хто автор кожної з робіт, а хлопчина, який відвідав уночі художників, підтвердив його здогади.

— Не дивуйтеся, мій повелителю, що я знаю кожного з моїх малярів як свої п'ять пальців, — провадив майстер. — Я здивований, бо не розгадав, кому належить одна з робіт художників, яких я так вивчив за стільки літ. Дивуюся самій її появі. Однак кожен огріх, особливість будь-якого видатного маляра має під собою підґрунтя.

— Яке? — не зрозумів падишах.

— Ваша Величносте, повелителю світу, воєначальнику з воєначальників, падишаху, як на мене, то скритий підпис, який ми вбачаємо в ніздрях цього гнідого скакуна, не є звичайною безглуздою й неусвідомленою хибою художника. Його коріння треба шукати глибше, в інших мініатюрах, у взірцях та стилях, скоріше за все — в інакших, незвичних нам зображеннях коней. Якби ми переглянули сторінки столітніх книжок, що зберігаються у вашій скарбниці, в підземеллях, замкнених важкими замками, в кованих скринях і залізних шафах, то, можливо б, і виявили, що той огріх, як ми його називаємо, належить певному стилю. А тоді б ми вже встановили калям того маляра, який породив ту хибу.

— Ви хочете відвідати скарбницю Ендеруна? — здивовано запитав султан.

— Так, — відповів мій майстер.

Це було нахабством, рівнозначним спробі проникнути в гарем. Я враз збагнув: оскільки будівлі гарему та скарбниці розміщені в двох найпрекрасніших місцях райського Ендеруна, значить, їх споруджували як два наймиліших, найпотаємніших закутки, любі серцю падишаха.

Набравшись нарешті мужності, я дивився на чарівне обличчя султана й намагався відгадати, що з того всього вийде, як раптом він мовчки вийшов. Може, розгнівався? Чи не покарають нас, разом зі всіма малярами, через безцеремонність мого майстра?

Втупившись очима в зображення трьох коней, я уявляв, як загину, так і не побачивши більше ніколи Шекюре, не покохавшись із нею. Чарівні коні незважаючи на всю їхню красу здавалися тепер вихідцями з якогось чужого, далекого світу. Мені по голові мов щось молотом стукнуло, і я, вслухаючись у зловісну мовчанку, подумав: якщо ви збагнете, як воно бути забраним дитиною в Ендерун, серце палацу, виростати тут, жити, стати правою рукою падишаха й могти піти на смерть заради нього, то тоді ви й збагнете суть буття маляра — жити рабом краси Аллаха її бути спроможним загинути заради неї.

Далеко потому, коли люди начальника султанської варти вели нас нагору до Середніх воріт, я роздумував над такою смертю, в моєму розумі панувала її тиша. Однак ми минали Бабюсселам, де десятки страчених візирів віддали Аллаху душу, а стражники й не глянули в наш бік. Ще вчора майдан Дивана видавався мені раєм, а сьогодні ані його вежа, ані фазани не справили жодного враження. Згодом я здогадався, що нас ведуть у серце потаємного світу падишаха, серце Ендеруна.

А позаду нас уже лишилися ворота, проходити через які було заборонено навіть найвизначнішим візирам. Наче дитина, котра потрапила в казку й боїться зіткнутися віч-на-віч з дивами та небаченими тваринами, що ось-ось постануть перед нею, я потупив очі й не відривав їх від землі. Не наважився й подивитись у бік Арз-палати. Хоча таки злегка скосував, а потім прикипів очима до стін гарему, звичайнісіньких чинарів, які нічим не відрізнялись од інших дерев, та високого чоловіка, вбраного в каптан з блискучого голубого атласу. Ми пройшли між масивними колонами й зупинилися перед величезними розкішними дверима. Тут нас піджидав загін аги в яскравих каптанах, один із них схилився над замком.

Головний скарбничий подивився нам у вічі й сказав:

— Які ви щасливці, Його Величність падишах дозволив вам переступити поріг скарбниці Ендеруна. Ви гортатимете книжки, до яких ніхто не має доступу, розглядатимете позолочені сторінки, неперевершені ілюстрації й, наче мисливці, ітимете за ними слідом. Мій падишах велів вам нагадати, що дав майстрові Осману три дні на пошуки. Перший уже закінчився; якщо він за два дні, до полудня в четвер, не почує, хто з малярів заслуговує на прокляття, то начальник султанської варти завершить цю справу за допомогою тортур.

Спершу варта розібралася з футляром на замку, необхідним для того, щоб прикривати печатку, котру прикріпляли на щілині, аби зловмисник не вставив у неї свого ключа. Переконавшись, що печатка на місці, двоє агів та завідувач скарбниці схвально кивнули один одному. Печатку було знято, ключ увійшов у шпарину, й мертву тишу, що нас поглинула, розітнув брязкіт — замок відімкнули. Лице майстра Османа враз пополотніло. Коли ж єдина стулка здоровенних різьблених дерев'яних дверей була відчинена, на лиці мого вчителя немов відбився якийсь чорний промінь, що долетів до нас із прадавніх часів.

— Писарів, секретарів, що ведуть облік коштовностей, падишах намарне кликати не захотів, — промовив головний скарбничий. — Бібліотекар помер, а нового на його місце немає. Тому всередині вам допомагатиме тільки Джезмі-ага — так розпорядився падишах.

То був карлик, на вигляд щонайменше років сімдесяти, а очі в нього горіли.

— Джезмі-ага знає скарбницю краще за власний дім, окрім нього, ніхто так не пам'ятає, де місце кожної речі й кожної книжки.

Старий карлик носа догори не дер. Він стежив за тим, як хлопчики, що прислужували в скарбниці, заносять мангал на срібних ніжках, диванчик з поруччям, інкрустованим перламутром, світильники та канделябри.

Наостанок головний скарбничий повідомив, що нас тут зачинять і запечатають замок тією ж печаткою султана Явуза Селіма[189], котрій уже сімдесят років, а після вечірнього намазу в присутності загону аги, які стоятимуть тут на чатах, двері знову відімкнуть й, оскільки при виході нас обшукають аж до підштаників, то нам після роботи не завадить самим перевірити, чи не «закотилося», бува, що-небудь у вбрання, кишеню чи за кушак.

Крізь шеренги агів ми ввійшли всередину. Було страшенно холодно. Двері зачинились, і все довкола огорнула пітьма, в ніс ударив запах плісняви, пилу й сирості. Складалося враження, що речі в скарбниці, скрині, шоломи, геть усе навалено в одну гігантську купу. Мені аж здалося, ніби переді мною картина після якогось величезного побоїща, яке я свого часу спізнав.

Поступово очі звикли до тьмяного світла, котре пробивалося зверху крізь товсті ґрати вікон, минаючи огорожі між драбинами, що вели до антресолей уздовж високих стін, та поруччя, яким були обнесені дерев'яні проходи на другому поверсі. Від оксамиту та багряних килимів на стінах і підлозі кімната здавалась червоною. Щоб накопичити таке багатство, стільки коштовностей, воїни ходили в походи, велись війни, лилася кров, грабувалися скарбниці й міста. Тут я відчував той хід історії зі смиренням у душі.

— Страшно? — запитав старий карлик, немов читаючи, що в мене лежить на серці. — Кожному, хто заходить сюди вперше, страшно. Ночами душі скарбів перешіптуються між собою.

Наймоторошнішою була тиша, яка немов хоронила ці всі багатства. Було чутно, як за нами опечатують двері, ми застигли на місці й заворожено розглядали речі довкола.

Я побачив тут шаблі, слонові бивні, каптани, срібні канделябри, знамена з атласу. А ще: шкатулки, інкрустовані перламутром, ковані скрині, китайські вази, сази, пояси, лати, подушечки з шовку, кулі, на яких був зображений світ, чоботи, хутра, роги носорога, розписані страусячі яйця, рушниці, стріли, булави, шафи, шафи і ще раз шафи. Все довкола рясніло оксамитом, килимами та атласом, які звисали неначе лилися вниз густими потоками з верхніх поверхів, з поруччя, стінних шаф, невеличких ніш у стіні, лилися на шкатулки, падишахові каптани, шаблі, велетенські рожеві свічі, чалми, розшиті перлами подушечки, позолочені сідла, палаші з діамантовими ефесами, булави з рубіновими зубцями, кавуки, султани[190], чудернацькі годинники, статуетки коней і слонів зі слонових бивнів, кальяни з рубіновими наконечниками, перламутрові скриньки, кінські бунчуки, чималенькі вервиці, оздоблені рубінами й бірюзою шоломи, глеки та кинджали. Стояло якесь особливе сяйво, я таке споглядав уперше в житті: тьмяне сяйво, що проникало крізь ґрати вікон, освітлювало запорошені коштовності в напівтемряві кімнат, ніби сонячні промені, що літнього дня пробиваються в мечеть крізь баню, проте це сяйво не було схожим на промені сонця. Складалося враження, що до повітря можна доторкнутися рукою, а речі довкола здавалися створеними з одного матеріалу. Певний час я насторожено звикав до тиші в скарбниці, коли ж призвичаївся, то помітив, що тієї таємничості скарбам надає пилюка, яка разом зі світлом висла повсюди, і через неї-таки червоні барви кімнат немов вицвіли. Загадкові, незвичайні коштовності неначе зливаються тут в одне ціле, і око ні з другого, ні з третього разу ніяк не добере: що ж то за речі? Це робить гори скарбів ще страхітливішими. Про одну зі штукенцій я спершу подумав, що ніби — скриня, потім — підставка для книжок, і нарешті дійшов висновку, що переді мною якийсь ніким не виданий європейський виріб. Перламутрова шкатулка, яка валялася серед поспіхом вийнятих зі скринь каптанів та султанів, виявилася дивовижною скринькою, подарованою московським царем.

Джезмі-ага звичними рухами поставив мангал під каміном, умонтованим у стіну.

— А де книжки? — пошепки запитав майстер Осман.

— Які саме книжки? — перепитав карлик. — Ті, що привезені з Аравії, чи Корани, написані куфічним шрифтом[191], чи, може, ті книжки, які блаженної пам'яті Його Величність султан Явуз Селім-хан привіз із Тебріза, чи книжки пашів, конфісковані після їхньої страти, чи томи, подаровані дідові нашого падишаха венеційським послом, чи, може, християнські видання, котрі дійшли до нас із часів султана Мехмеда Фатіха?

— Ні. Нам потрібні ті, які тридцять літ тому шах Тахмасп надіслав у дар достойному раю Його Величності султану Селіму, — відповів майстер Осман.

Карлик підвів нас до здоровенної дерев'яної шафи. Майстер Осман відчинив дверцята, глянув на томи й не витерпів: схопив першу-ліпшу книгу, прочитав написане й загортав сторінки. Я теж заворожено розглядав ілюстрації, старанно й акуратно виведені зображення ханів з ледь розкосими очима.

— Дженґіз-хан, Чаґатай-хан, Тулуй-хан, Кубілай-хан — правитель Китаю, — дочитав майстер Осман, згорнув книгу й узяв іншу.

Ми натрапили на неймовірну, неперевершену мініатюру, сцену, в якій Ферхат завдяки силі кохання, напружившись, несе на спині свою кохану Ширін разом з її конем. Щоб зробити наголос на палких почуттях і смутку закоханих, чиясь печальна рука настільки тремко, настільки зболено вивела скелясті гори, хмарини та листя трьох благородних кипарисів — свідків Ферхатової любові, що той трагічний настрій відразу передався й нам із майстром Османом. Ми немов відчули присмак сліз, котрі скрапували з листочків граційних дерев. Вражаюча сцена малювалася не для того, щоб підкреслити силу Ферхатових м'язів, а щоб ми усвідомили: гіркоту кохання відчуває водночас увесь світ. Так творили великі майстри древності.

— Наслідування Бехзатової мініатюри, створеної ним у Тебрізі вісімдесят літ тому, — промовив майстер Осман, поклавши том на своє місце й розгортаючи наступний.

Це була ілюстрація до «Калілі й Дімні», котра змальовувала вимушену дружбу кота та миші. Затиснута в полі з обох сторін куницею й шулікою, що ширяє в небі, нещасна миша знаходить порятунок під покровом у бідолахи кота, котрий потрапив у мисливський капкан. Вони порозумілися: кіт поводиться, як товариш, і любляче лизькає мишу. Куниця й шуліка, злякавшись кота, дають миші спокій. А та обережно визволяє свого захисника з капкана. Я ще не збагнув, які почуття вклав маляр у цю роботу, а майстер уже засунув книжку в кипу томів і навмання розгорнув наступне видання.

На милій мініатюрі загадкова жінка, однією рукою жестикулюючи, а другою притримуючи зелене ферадже, про щось розпитує якогось чоловіка, а той, стоячи до неї в профіль, ловить кожне слово ханим. Я з насолодою розглядав цю пару, заздрячи їхній близькості, палким і дружнім почуттям. Та майстер Осман відклав і цю книгу, взяв ще якусь, і ми розглядали далі. Ось вершники армій двох одвічних ворогів — Ірану й Турану, — перед тим як кинутися один на одного й відправляти душі Аллаху, терпляче спостерігають за поєдинком своїх воєвод, котрі зійшлися в герці. Воїни одягнуті в лати, шоломи, наколінники, при них — луки й сагайдаки зі стрілами, вони сидять на казкових, чарівних скакунах, закутих у броню з голови до ніг, а списи ратників підняті вгору, і ряди різнокольорових наконечників з обох сторін виділяються на тлі жовтої пилюки степу — як гарно! Чи то художник творить у наші дні, чи то — століття тому, чи то він зображує сцени побоїщ, чи то — сцени кохання, однак, у будь-якому разі, він показує нам боротьбу з самим собою та свою любов до живопису, а отже, відображає в мініатюрі власне терпіння, — хотів був сказати я, але тут озвався майстер Осман, згортаючи важкий том:

— І це не те.

Ми роздивлялися простору панораму, на якій поле тяглося вдалину аж за край, а верхи високих гір потопали в хмарах. Творець мініатюри зумів показати відомий йому світ незвичним, інакшим, — подумалося мені. Майстер Осман розповів, як цей китайський малюнок потрапив з Китаю до Стамбула, як примандрував з Бухари до Ґерата, з Ґерата — до Тебріза, з Тебріза — до палацу нашого падишаха; малюнок побував у найрізноманітніших книжках, томи шматувались, а його з іншими ілюстраціями підшивали до нового видання.

Ми розглядали сцени смерті та воєн, кожна з яких була щоразу страшнішою й краще намальованою: Рустем та шах Мазендеран; Рустем атакує рать Ефрасіяба; знову Рустем, таємничий невідомий воїн, вдягнутий у лати… На іншій сторінці перед нами постали легендарні полки — ми так і не здогадалися, чиї вони; людські тіла, порубані на шматки в кривавій січі, ми побачили кинджали, забарвлені кров'ю нещасливих воїнів — в очах відбивалися промені смерті, побачили бійців, котрі різали одне одного, наче цибулю. Майстер Осман утисячне вдивлявся в зображення Хосрова, що спостерігає в сяйві місяця за Ширін, котра купається в озері, закоханих Лейлу та Маджнуна, які, зустрівшись після довгої розлуки, не можуть намилуватися одне одним; розглядав радісний малюнок, що ряснів деревами, квітами, птахами й тішив наші очі постатями Саламана та Абсада — вони втекли від усього світу на щасливий острів і нарешті залишилися на самоті. Як справді видатний майстер, Осман-ефенді не міг не звернути мою увагу на хиби навіть найгіршого малюнка, й не мало значення, чи вони породжені слабкістю живописця, чи — самовільним добором кольорів. Ось Хосров і Ширін слухають милу серцю оповідь недіме, але який нещасний художник з лихими намірами помістив на гілці дерева цю сову, якої там не повинно бути? — показував мені майстер Осман. Хто зобразив отого гарненького хлопчака у дівочому вбранні посеред єгипетських жінок, котрі постійно врізають собі пальці, чистячи апельсини й заглядаючись на вродливого Юсуфа? А чи здогадувався маляр, котрий показав, як Ісфендіярові виколюють стрілами очі, що з часом і сам він отемніє?

Ще ми побачили: нашого великого Пророка, який в оточенні янголів здіймається на небеса, довгобородого дідугана з золотими руками, що символізував планету Сатурн, Рустема — немовлям, котре тихо спить в інкрустованій перламутром колисці під наглядом своїх мами та няні; Дара, що тяжко вмирає в обіймах Іскандера, Бехрама Ґюрю та російську княжну, які зачинилися в червоній кімнаті, печальний похорон Хосрова, вбитого власним сином, Сіявуша, що перескакує вороним конем через вогнище, — особливостей у зображенні храпів скакуна ми не виявили. Інколи майстер Осман упізнавав авторів, називав їхні імена, викривав непримітні підписи, скриті в найпотаємніших місцях мініатюри, — на дні чорного колодязя, де причаївся джин, у закутку древніх руїн, серед квітів. Зіставляючи підписи й написи на малюнках, він висновував, який маляр у якого і що запозичив. У деяких томах нам траплялись ілюстрації на кількох сторінках, які ми довго гортали. Бувало, між нами западала тривала мовчанка, й було чутно тільки шелест аркушів. А іноді майстер Осман голосно вигукував: «Ого!», я ж мовчав, не розуміючи, чому він дивується. Зрідка звертав мою увагу на розмітки ілюстрацій, розташування дерев, воїнів і нагадував, що ми на таке вже натрапляли в попередніх томах, інших сценах інших оповідей. Для прикладу порівнював мініатюру з «Хамсе» Нізамі, фактично книги двохсотлітньої давнини, яка дійшла до нас аж з часів Тимурового сина шаха Ризи, та малюнок з видання, котре побачило світ у Тебрізі сімдесят років тому, і запитував мене: в чому таємниця цих однакових зображень, схожих, мов дві краплі води, якщо художники ніколи не бачили творінь одне одного? А потім сам відповідав:

— Малювати — означає пам'ятати.

Розгортаючи й згортаючи стародавні томи, сумуючи над дивовижними малюнками (бо так більше ніхто не творить) і потішаючись з бездарних робіт (усі ми, маляри, — браття), звертаючи мою увагу на колишні зображення дерев, янголів, сонць, тигрів, наметів, драконів і печальних принців, майстер Осман старався, щоб я усвідомив: колись Аллах уздрів світ як щось неповторне і, вірячи в красу побаченого, подарував його своїм рабам — оце і закладено в пам'яті маляра. Наше завдання художників та поцінувачів мистецтва — не забувати ті чарівні краєвиди, які вздрів Аллах і залишив їх нам. Найвидатніші майстри кожного малярського покоління, поклавши на вівтар живопису все своє життя, працюючи до отемніння, докладаючи величезних зусиль, з неймовірною наснагою стараються досягти тієї неперевершеної уяви, яку називають видивами Аллаха, й відтворити її в усій красі. Їхній труд нагадує спроби людини згадати щось давно забуте. Однак, хоч як прикро, навіть майстри над майстрами, змучені старці, отемнілі від роботи талановиті маляри можуть згадати предивну Аллахову мініатюру нечітко й розмито, сяк-так. Оце вона і є: причина того, що художники древності, розділені між собою відстанями в сотні поколінь, ніколи не бачачи робіт один одного, траплялося, відтворювали дерев, птахів, принців, що миються в лазні, і дівчат, котрі стоять у вікнах, так, що не відрізниш, де чия рука. Зображення були однаковими — це диво.

Згодом, коли червоне проміння в кімнаті скарбниці непомітно почало блякнути, нам стало зрозуміло, що жодна з книг у шафі не належала до тих, котрі шах Тахмасп надіслав у дар нашому падишаху. Й майстер Осман повернувся до теми, яку був зачепив:

— Іноді певне зображення — крила птаха, те, як листок висить на дереві, звивина на краю торочки, зависання хмарини в повітрі або усмішка жінки — віками передаються з покоління в покоління, від майстра до учня, такі речі показують, ними навчають, їх завчають напам'ять. Майстерний художник щиро вірить у незмінність тих зображень, як вірять у незмінність Куран-и Керіму, — бо він перейняв їх від свого вчителя, бо вони для нього — взірці. Й художник ніколи не забуде таких особливостей, що їх відтворює з пам'яті, — як не забувають Куран-и Керім, збережений у свідомості. Проте це аж ніяк не означає, що маляр завжди й усюди використовуватиме свої виняткові взірці. Традиції малярського цеху, де художник псує зір, стереотипи безликого майстра, під керівництвом якого працює, надмірне захоплення кольором або ж забаганки падишаха не дозволяють живописцеві вдаватися до тих особливостей, малювати, як знає, крило птаха, усмішку жінки…

— Або ж кінські ніздрі, — додав я.

— Або ж кінські ніздрі… — похмуро повторив майстер Осман. — І видатний маляр творить, не проникаючи в глибини духу, малює за приписами цеху або так, як усі. Ти зрозумів?

Ми розглядали одну з ілюстрацій до твору Нізамі «Хосров і Ширін» — їх через наші руки пройшло безліч, Ширін сидить на троні, а вгорі над нею, на стіні палацу, на камені, викарбуваний напис, майстер Осман прочитав його вголос: «Мій великий Аллаху, захисти державу, володіння й утверди в силі нашого шляхетного падишаха, справедливого володаря, сина всепереможного хана Тимура, щоб був він щасливим (напис ліворуч) і багатим (напис праворуч)».

— Де нам знайти зображення ніздрів коня, яке можна назвати закарбованим у пам'яті автора? — запитав я.

— Потрібно шукати у виданні знаменитого «Шахнаме», яке подарував султанові шах Тахмасп, — відповів майстер Осман. — Мусимо повернутися в неповторні древні часи, що їх Аллах присвятив живопису. Нам ще треба переглянути купу книг.

Раптом мені подумалось: основна мета майстра Османа — не розшукати зображення скакуна з незвичними ніздрями, а передивитися якомога більше тих прекрасних ілюстрацій, які роками лежать у падишаховій скарбниці, заховані від людського ока. Мені ж так не терпілося натрапити на ті ниті, які пов'яжуть нас із Шекюре, котра чекала на мене вдома, що просто не хотілося вірити в наміри великого майстра якомога довше залишатися в цій холодній скарбниці.

Що ж, старий карлик показував, а ми відкривали по черзі шафи, скрині й розглядали мініатюри. Схожі між собою малюнки вже в'їлися мені в печінки, й не виникало найменшого бажання вкотре роздивлятися Хосрова, що під'їхав під вікно палацу помилуватися красунею Ширін. Навіть краєм ока не зачепивши кінські ніздрі на зображеннях, я час від часу відходив від майстра й із зачудуванням та трепетом у серці походжав іншими кімнатами скарбниці, між страхітливими горами оксамиту, золота, воєнних трофеїв, зброї, лат і кольчуг. Вряди-годи майстер Осман щось вигукував, розмахував руками, а я біг до нього з надією вздріти якесь нове предивне зображення в черговому томі або ж, нарешті, — коня з незвичними ніздрями. Підбігши, я прикипав очима до сторінок у ледь тремтячих руках свого вчителя, що, згорбившись, сидів на ушакському килимі часів султана Мехмеда Фатіха, й стикався з малюнками, які досі ніколи не бачив, зустрічався з шайтаном, котрий без крихти сорому в душі проникав у Ноїв ковчег.

Перед нашими очима пройшли сотні шахів, королів, падишахів, султанів, які сиділи на престолах різних держав, починаючи від років правління Тимура й закінчуючи епохою султана Сулеймана Кануні, — ці всі володарі, радісні й щасливі, полювали на газелей, левів, зайців. А ще ми побачили, як якийсь соромітник, вилізши на трон, прив'язаний ззаду до колін верблюда, ґвалтує ту нещасну тварину, і навіть сам шайтан, що стоїть поряд, — приголомшений і зніяковілий від такої картини. Ось ілюстрація до арабського видання, воно дійшло до нас багдадським шляхом, — на ній купець, учепившись за ноги міфічного птаха, перелітає море. Наступний том ми мимоволі розгорнули на першій сторінці, де була відтворена наша з Шекюре улюблена сцена: Ширін закохується в Хосрова, натрапивши на причеплений до гілки дерева малюнок з його зображенням. А ось спина слона, нав'ючена величезними котушками ниток, гарматами, сувоями тканини, клітками з птахами й годинником, оздобленим арабськими скульптурками; годинник розкритий, і нам видно його внутрішній механізм, — тут ми й згадали про час.

Я й не здогадуюся, скільки томів з мініатюрами ми передивилися. Завмерлий, незмінний час, який відображали малюнки й оповіді, немов злився воєдино з сирим, запліснявілим часом отут, у скарбниці. Сотні років маляри, сліпнучи, виводили зображення на цих сторінках у цехах десятків шахів, султанів, ханів і падишахів, і здавалося, що після того, як мініатюри пролежали в скринях десятиліття, вони ось-ось оживуть разом з речами довкола нас, шоломами, шаблями з ефесами в діамантах, кинджалами, латами, удами, тендітними філіжанками з Китаю та подушечками, розшитими перламутром, а коні на ілюстраціях ніби хотіли вирватися за межі аркушів і поскакати.

— Віками тисячі малярів обережно й потайки створювали однакові малюнки, тепер я усвідомлюю, що вони старалися показати, як потайки, неквапом змінюється світ, — промовив майстер Осман.

Я зізнався, що його слова мені до кінця не зрозумілі.

Увага майстра була прикута до тисяч мініатюр, зроблених за останні двісті років на просторах від Бухари й Ґерата до Тебріза, від Багдада до Стамбула, ну, а пошуки особливостей у зображенні кінських ніздрів уже стали для нього чимось далеким. Ми були зайняті своєрідною печальною церемонією віддання почестей і складання шани перед терпінням, майстерністю й натхненням усіх художників, котрі століттями творили на мусульманських землях.

Тому, коли після вечірнього намазу відчиняли двері скарбниці, майстер Осман заявив мені, що він не хоче виходити звідси, залишиться тут і перегляне до ранку якомога більше малюнків, тільки тоді з честю виконає покладений на нього падишахом обов'язок. Коли я почув таке, моїм найпершим бажанням було зостатися тут разом із ним та карликом. І я пообіцяв це майстрові.

Та вже за хвилину каявся, коли відчинили двері й мій майстер оголосив про наші наміри агам, що чекали на нас, а потім у головного скарбничого став прохати дозволу залишитися. В мене ж перед очима мелькали Шекюре й мій новий дім. Як вона перебуде ніч сама з дітьми, як зачинить вікна з полагодженими віконницями? — думав я, сидячи мов на голках.

Крізь щілину дверей з однією стулкою Ендерун бачився мені огорнутим запоною туману, обриси палацу були нечіткі й розмиті, а в його дворі, в тому радісному саду під величезними мокрими чинарами стояли й, щоб не потривожити падишаха, розмовляли рухами глухонімих двоє хлопчиків-слуг, яким дозволялося заходити на територію гарему. Своїми жестами вони мов кликали мене до себе надвір, у те прекрасне життя, однак я знічено застиг на місці, пришпилений до землі відчуттям власної провини.