Мене називають Червоний

59. Я — Шекюре

Ніч у хаті далеких родичів Кари, куди він нас відправив, аби заховати, була для мене безсонна. Ми з дітьми та Хайріє лежали на одному ліжку, і хоча я й змогла ненадовго задрімати, слухаючи їхнє хропіння та кашляння, проте мене розбудили дивні істоти й жінки з мого неспокійного сновиддя: до їхніх тіл були причеплені відрубані руки, ноги; вони гналися за мною, не відстаючи ні на крок. Прокинувшись над ранок, я добре вкутала Шевкета й Орхана, обняла їх, поцілувала у волоссячко й помолилась Аллахові, щоб послав мені щасливий міцний сон, такий, як у ті часи, коли я спокійно вкладалася спати в домі мого покійного татка.

Проте я не змогла заснути. Після вранішнього намазу крізь щілини віконниць тісної й темної кімнати я побачила те, що завжди ввижалося мені в моїх радісних снах: до мене знайомими кроками, згораючи від нетерпіння, наближався чоловік з кийком у руці, ніби з шаблею. Він був, наче привид, виснажений війною та ранами. У своїх видіннях я обіймаю того прибульця й укладаю спати. Та тут я збагнула, що чоловік, залитий кров'ю, — це Кара, й мимоволі скрикнула — чого ніколи не робила в своїх снах.

Я підбігла, відчинила двері.

Його лице запухло від ударів і було фіолетовим. Ніс — порізаний, з нього текла кров. Від плеча до шиї тяглася глибока рана. Сорочка, ввесь одяг були яскраво-червоними від крові. Радіючи, що нарешті повернувся додому, Кара всміхнувся до мене, мов герой моїх снів.

— Заходь, — сказала я.

— Клич дітей, — промовив він. — Ми повертаємося додому.

— Ти ледве стоїш на ногах!

— Більше можеш його не боятися. То був перс Валіджан-ефенді.

— Зейтін… — пролепетала я, — ти вбив того бідолаху?

— Він утік до Індії кораблем, що відпливав з Кадирги, — відповів Кара й одвів очі в бік, знаючи, що не впорався зі своїм завданням.

— Ти зможеш дійти до дому? — запитала я. — Хай тобі дадуть коня.

Я відчувала, що, повернувшись додому, він помре, і мені було його жаль: не тільки через те, що віддасть Аллахові душу, а тому, що так ніколи й не зазнав щастя. В його сумних і впертих очах я прочитала, що він не хоче помирати в цьому чужому домі, — він воліє краще зникнути, нікому не показуючись на очі в такому страхітливому стані. Ми ледве посадили його на коня.

Ми петляли вуличками з клунками в руках, і діти спочатку боялися навіть глянути на Кару. Однак він, сидячи верхи на коні, що повільно чвалав, спромігся розповісти їм, як душив за шию підлого вбивцю їхнього дідуся, як бився з ним на шаблях.

Коли ми повернулися в батьківську хату, Орхан так радісно закричав: «Ми вдома!», що в моєму серці зажевріла надія: Азраїл зглянеться над нами, й Аллах ще подарує нам час. Однак з власного досвіду я знала, що нікому не відомо, коли й чию душу забере Всевишній, тому не дуже вірила, що Кара житиме.

Впріваючи, ми зняли Кару з коня і вчотирьох винесли його нагору, вклали в ліжко в татовій кімнаті з голубими дверима. Хайріє принесла з колодязя води. Разом із нею ми рвали й розрізали ножицями скривавлену сорочку, яка прилипла Карі до тіла, зняли з нього кушак, взуття, навіть спідню білизну. Ми відчинили віконниці, й м'яке сонячне проміння, що вигравало на гіллі дерев садка, наповнило кімнату, відбиваючись од глеків для води, каструльок, шкатулок з клеєм, скляного посуду й ножів для заточування калямів, воно падало на тіло мого чоловіка, кольору смерті, й вишнево-м'язисті рани.

Намилюючи полотнину, змочуючи її в гарячій воді, я уважно, ніби людина, яка чистить старий коштовний килим, з ніжністю та охотою, мов доглядала за своїм сином обмила Кару. Я старалася не вередити синці на його обличчі, не зачепити порізану ніздрю та вправно, наче лікар, обмивала страхітливу рану на плечі. Орудуючи ножицями, говорила йому всілякі дурниці — так робила, коли відчищала од бруду своїх дітей. Порізи були в нього і на грудях, і на руках. Пальці лівої руки вбивця, мабуть, укусив: вони посиніли. Полотнина швидко червоніла від крові. Я доторкнулася до грудей свого чоловіка; рукою відчула, який м'який живіт у Кари; довго дивилася на його прутень. Чому деякі поети називають цей орган калямом або очеретиною? Знадвору долинали дитячі викрики.

З кухні почувся веселий і загадковий голос Естер — вона так галасує, коли приходить зі свіжими новинами; я спустилася наниз.

Естер була така схвильована, що навіть не обняла мене й не поцілувала, а відразу заторохтіла: біля дверей малярського цеху знайшли відрубану голову Зейтіна та ще торбу з малюнками, які вказують на його причетність до скоєних злочинів. Зейтін збирався втікати до Індії, але перед тим, мабуть, вирішив востаннє навідатися до цеху.

Свідки твердили: Хасан, угледівши там Зейтіна, вийняв з піхов свою червону шаблю і одним махом зітнув йому голову.

Естер розповідала, а я думала: де зараз мій нещасний батечко? Новина про те, що вбивця отримав по заслузі, звільнила мене від страху перед ним. Я відчула, як помста наповнює людську душу спокоєм і вірою в справедливість. Мені раптом подумалося: що відчувають люди там, де мій тато? Й зненацька ввесь світ перетворився для мене на гігантський палац з безліччю кімнат, з'єднаних одна з одною розчиненими дверима. Віддаючись споминам та мріям, ми всі могли переходити з однієї кімнати до іншої, проте через лінь більшість із нас залишалася на одному й тому ж місці.

— Не плач, рідненька, — заспокоювала мене Естер. — Бачиш, усе закінчилося добре.

Я дала їй чотири золотих. Вона жадібно клала кожного з них до рота й гарячковито, злодійкувато, але невміло пробувала на зуб. А потім, усміхаючись, пролепетала:

— Зараз куди не кинь оком — повсюди ходять фальшиві монети венеційських ґяурів.

Тільки-но вона пішла, як я наказала Хайріє, щоб не дозволяла дітям підніматися нагору. Сама ж повернулася в татову кімнату, замкнула двері й пристрасно обняла голе тіло Кари. Від страху — пильно, від бажання — з цікавістю я робила йому те, чого він від мене хотів у домі повішеного єврея тієї ночі, коли вбили мого бідолашного тата.

Століттями перські поети порівнювали той інструмент з калямом та очеретиною. А чому жіночий рот їм нагадував чорнильницю? Що криється в цих алегоріях, які цитують, завчаючи напам'ять і забуваючи їхню суть: натяк на те, що рот невеличкий? Чи натяк на загадкове безголосся каламара? Чи на те, що Аллах — маляр? Не скажу, ніби ці порівняння мені зовсім зрозумілі. Та кохання пізнається не логікою, а її відсутністю, як у мене, людини, котра постійно думає про те, як себе захистити.

В такому разі відкрию вам одну таємницю: тримаючи в роті отой самий інструмент, я анітрохи не хвилювалася: і навіть якби в моєму роті пульсував цілий всесвіт, однаково хвилював би мене тільки веселий галас моїх синів, які борюкалися й сварились надворі.

Поки мій рот був таким зайнятим, очі стежили за поглядом Кари, що дивився на мене якось інакше, ніж завжди. Він сказав, що ніколи не забуде ані мого лиця, ані мого ротика. Його тіло пахло, як деякі батькові старі книги — запліснявілим папером, а волосся ввібрало в себе запах пилюки й тканин з кімнат скарбниці. Вже не володіючи собою, я доторкалася до його ран, пухлин, порізів, а він скрикував, як мала дитина. Отже, смерть віддалялась од нього, а я усвідомлювала, як прив'язалася до Кари. Ми кохалися все палкіше й палкіше, набирали темпу, ніби судно, чиї вітрила надимає вітер, і наші пристрасні ніжності, мов ті надуті вітрила, сміливо прокладали собі дорогу в незвідані моря.

Я бачила, що Кара, який плавав у цих водах хтозна з якими розпусними жінками, навіть на смертному одрі тримав у руках штурвал. Все перемішалося в моєму житті: я цілую свою руку чи його? Свій палець беру до рота чи його? Він, сп'янілий від ран і насолоди, одним напіврозплющеним оком дивився, куди летить наш світ любові: заворожено милувався моїм лицем, ніби малюнком, якого радий тримати в руках, а потім я немов перетворилася для нього на мінгрельську повію.

В мить насолоди він закричав, ніби легендарний герой з мініатюри, якого розрубали шаблею навпіл під час бою іранської та туранської ратей. Я злякалася, що його крик почує все махаллє. Однак навіть у хвилини найвищого натхнення, найбільшого збудження, коли його рука рухалася по очеретині з волі Аллаха, Кара, як справжній маляр, що продумує розмічення сторінки, якоюсь частинкою свого розуму шукав наше місце в світі.

— Скажеш дітям, що змащувала маззю батькові рани, — промовив він, одсапуючись.

Ці слова не просто стали кольором нашого кохання, яке пливло вузькою протокою між життям і смертю, забороненим і раєм, безвихіддю та соромом — вони прозвучали як його запорука.

Кара помер через двадцять шість років — уранці впав біля колодязя й відійшов. Я любила його до самої смерті, і впродовж двадцяти шести років ми з моїм мужем кохалися в обідню пору, коли крізь щілини віконниць у кімнату заглядало сонячне проміння, а Шевкет та Орхан, поки були дітьми, бешкетували надворі — нас тішили їхні голоси. Про свої інтимні хвилини ми так і говорили: «Змазати рану маззю». Отож мої ревниві сини могли ще довго спати зі мною в одному ліжку, бо я не хотіла, щоб вони заздрили й погано ставилися до завжди засмученого й грубуватого Кари. Будь-яка розумна жінка знає, що набагато краще спати в обіймах дітей, аніж з пригніченим, ображеним на життя чоловіком.

Ми, я та діти, були щасливі, а Кара — ні. Найперша причина тому, яку не приховаєш від людського ока, — це те, що його рана від плеча до шиї так до кінця й не загоїлася. Як говорили люди, мій коханий чоловік залишився «калікою». Це не було каліцтво, яке б ускладнювало йому життя, однак воно зіпсувало його зовнішність. Щоправда, я сама чула, як інші жінки, котрі бачили Кару здалеку, казали, що він привабливий. Проте праве плече мого чоловіка назавжди лишилося нижчим за ліве, а шия — незвично викривленою. Іноді до моїх вух долітали й плітки про те, що такій жінці, як я, добрий тільки той чоловік, на якого можна дивитися звисока, і що каліцтво робить Кару настільки ж нещасливим, наскільки нас — потайки щасливими.

Як і в усіх плітках, у тих, що доходили до мене, теж була частка правди. Однак я не раз переймалася власними нестатками та вбогістю через те, що не могла, як личить красуні з красунь, і як напоумлювала мене Естер, випроставшись у сідлі, проїхати вулицями Стамбула в супроводі рабів, рабинь та хлопчиків-служок. А бувало, так само хотілося бачити поруч із собою чоловіка, дужого, мов лев, який би дивився на світ з високо піднятою головою й вірою у власну перемогу.

Хоч би яка була причина нещастя Кари, та він щодня ходив похмурий. Я ж відчувала, що переважно його сумний настрій анітрохи не пов'язаний з пораненим плечем, тому й вірила: десь у потаємному куточку душі Кари засів джин нудьги, який не дає йому спокою навіть у блаженні миті нашого з ним кохання в ліжку. Аби втихомирити того джина, він то пив вино, то цікавився живописом і розглядав мініатюри, а то заводив дружбу з малярами й разом з ними бігав за вродливими юнаками. В його житті були періоди, коли він одно байдикував у колі художників, каліграфів і поетів, зустрічався з ними, каламбурив, обмінювався натяками, грався метафорами, залицявся та розважався з гарненькими хлопчаками. А бували періоди, коли він забував про все на світі, окрім своєї служби секретарем Дивана та Еґрі Сулеймана-паші. Через чотири роки помер наш падишах, і трон посів султан Мехмед, байдужий до живопису. Тоді захоплення Кари мініатюрою та малярством з неприхованого задоволення перетворилося на таємне заняття за зачиненими дверима. Інколи він розгортав котрусь книгу мого покійного батька й розглядав знамениту ілюстрацію, зроблену в Ґераті, — так, сцену, в якій Ширін закохується в Хосрова, побачивши його зображення. Але дивився він на малюнок не зачудовано, як на щасливу мистецьку гру, що досі існувала за стінами палацу, а з сумом та відчуттям провини, наче знімаючи завісу з якоїсь солодкої таємниці, котра жила в його споминах.

На третьому році правління нового падишаха англійський король надіслав йому в дар дивний годинник, у який був умонтований музичний механізм на міхах. Кілька тижнів на пагорб у саду Хас із видом на Халіч піднімали й уже там складали по частинах, коліщата, картини й скульптури до гігантських дзиґарів, які привезли кораблем з Англії. А того дня на пагорбах Халічу зібралося величезне юрмисько; багато людей припливли човнами, й усі заворожено пороззявляли роти та повитріщали очі, коли запрацював годинник і заграла його страхітлива музика, а картини та скульптури, завбільшки з людину, вражаюче закрутилися одна навколо одної, почали рухатися під звуки музики, наче були творіннями Аллаха, а не його рабів. Годинник бив, як дзвін, і відлік часу чув увесь Стамбул.

Кара й Естер, кожне по черзі, розповіли мені, що падишах і духовенство дуже стурбовані, бо годинник свідчить про могутність ґяурів. Він збурив мешканців Стамбула, чернь та всіляких невігласів. Коли розповзлися такі чутки, наш наступний падишах, султан Ахмет, прокинувсь однієї ночі з волі Аллаха, схопив свою булаву, спустився з гарему до саду Хас і розбив на друзки дзиґарі з їхніми скульптурами. Пліткарі, які знали всі новини, розповідали, що повелитель побачив уві сні благословенний лик великого Пророка, огорнутий сліпучим сяйвом, і Посланець Божий розбудив султана, сказавши, що той відступивсь од настанов Всевишнього, дозволяючи своєму народові захоплюватися картинами, скульптурами й тими негідниками, котрі змагаються з Аллахом, Творцем. Пліткарі додавали, що падишах схопився за булаву ще вві сні. Згодом наш володар велів своєму вірному історикові описати ті події від початку до кінця, обдарував калитками з золота каліграфів і розпорядився видати книгу «Сутність історії». Ілюстрацій до неї він малярам не замовляв.

Отак зав'яла червона троянда живопису й мініатюри, яка ціле століття цвіла в Стамбулі під дощами з перських країв. Суперечки щодо вибору між стилями древніх ґератських майстрів та європейських художників, які колись були причиною колотнечі між малярами й ставили перед ними все нові й нові запитання, скінчилися нічим. Адже мініатюрою більше не займалися: не малювали ані по-східному, ані по-західному. І художникам було байдуже, вони не бунтували: ніби старі діди, які мовчки звикають до своїх болячок, добровільно й покірливо, з сумом у серці змирилися. Ніхто вже не цікавився й не захоплювавсь ані роботами великих майстрів Ґерата й Тебріза, яких досі віддано наслідували, ані творіннями європейських художників, чиї нові стилі нерішуче намагалися переймати в атмосфері загальної ненависті й заздрощів. Мініатюру покинули невідомо кому, ніби замкнені на ніч двері дому. Всі очерствіли й забули про те, що колись на світ дивились інакше.

Прикро, що татову книгу так і не завершили. Зроблені ним сторінки, які Хасан того дня залишив валятися в багні, потрапили до скарбниці, а там спритні бібліотекарі розпорядилися, щоб їх попідшивали з іншими, нікому не потрібними ілюстраціями, виготовленими в малярському цеху. Так ті малюнки й загубилися в різних виданнях. Хасан же втік зі Стамбула і зник назавжди. Однак Шевкет з Орханом на все життя запам'ятали, що вбивцю їхнього дідуся відправив на той світ не Кара, а їхній дядько.

Головним маляром після майстра Османа, який помер за два роки після отемніння, став Лейлек. Келебек, чиїм хистом так захоплювався мій таточко-небіжчик, решту свого життя присвятив розмалюванню килимів, тканин і наметів. Молоді підмайстри малярського цеху теж обрали цей шлях. Ніхто не переймався забутою мініатюрою як великою втратою. Можливо, тому, що ніхто ніколи не бачив зображення власного обличчя.

Я ж упродовж усього життя потайки мріяла побачити два малюнки, але секрету свого нікому не відкривала:

1. Я хотіла, щоб хтось зобразив мене. Проте знала: хоч як би той хтось старався, в нього нічого не вийде. Якщо йому й випаде побачити, яка я вродлива, він, на превеликий жаль, не повірить, що лице жінки може бути чарівним, якщо його зображати не з очима та вустами китайських красунь. Ну а якби мене намалювали, мов китайську красуню в манері древніх майстрів Ґерата, то тільки ті, хто мене знає, збагнули б, що лице китайки — моє. І навіть, якби ті, хто житимуть після нас, здогадалися, що мої очі не були розкосими, однаково не змогли, б собі уявити, яке моє справжнє обличчя. Та яка б я була щаслива, коли б зараз, на схилі літ, утішаючись своїми синами, мала зображення свого лиця замолоду!

2. А ще я мрію про малюнок щастя, яким захоплюється в своєму месневі поет з Рама Сари Назім[215]. Я добре знаю, як створити такий малюнок. Хочу, щоб це було зображення матері та її двох дітей; щоб на тій роботі мати, всміхаючись, тримала в обіймах і кормила грудьми молодшого сина; той би радісно смоктав пипку великих нениних грудей, а вона та його старший братик, що трішки заздрить малому, дивилися б один на одного. Я хотіла б бути тою матір'ю на своєму малюнку, і щоб на ньому в небі зобразили птицю, яка водночас і летіла б, і навіки щасливо застигла в небі, неначе зупинився час, — так творили древні майстри Ґерата — нехай малюнок буде в їхньому стилі! Знаю: завдання — нелегке.

Та мій син Орхан, настільки дурний, що старається все пізнати власним розумом, роками повторяє мені, що ніхто й ніколи не створить цей малюнок щастя, бо ґератські майстри, які зупиняли час, не змогли б зобразити мене такою, яка я є, а європейські художники, котрі тільки те роблять, що малюють прекрасну матір, яка тримає в обіймах сина, час ніколи не зупинять.

Мабуть, його правда. Людина-бо, щиро кажучи, шукає не усмішки на малюнку про щастя, а щастя — в житті. Художники це знають, але відтворити не можуть. Тому щастя життя вони замінюють щастям побаченого й намальованого.

І тому цю оповідь, яку не намалюєш, я розповіла своєму синові Орхану — може, напише. Йому я й, не соромлячись, передала листи Хасана та Кари, які ті посилали мені, а також розмиті зображення коней, котрі знайшли разом з трупом бідолашного Заріфа-ефенді. Мій молодший син — нервовий, безхарактерний і нещасливий, він анітрохи не боїться говорити несправедливо про тих, кого любить. Отож будьте обережні, не вірте Орханові, коли він описує Кару безпораднішим, аніж той був насправді, наше життя — ще тяжчим, Шевкета — лихішим, а мене — вродливішою й безсоромнішою, аніж була. І яку він тільки брехню не вигадає, аби ми вірили, а історія була цікавіша й краща.

1990–1992, 1994–1998 pp.