Метелики в крижаних панцирях

Розділ 9

Коли розкішна пані в капелюсі з широкими крисами переступила поріг орендованого будинку Градових у Вербках, із захмареного неба впали перші краплі дощу.

У веранді було порожньо. Гостя, вичекавши хвилину-дві, вимогливо постукала у вже відчинені двері. Вийшла тітка Наталя.

– Ой, ви до нас?

– Добрий день! – привіталася пані.

– Добрий день! Вибачте, не сподівалася... – зніяковіла тітка.

– А де ваш чоловік і Ярина? – вимогливим тоном спитала гостя.

– А навіщо ми вам знадобилися? – обізвався дядько Павло просто з-за спини акторки.

Дощ добряче припустив і погнав його із саду в дім.

Олена Кожедуб, звикла до різних несподіванок на сцені і за лаштунками, не дозволила собі ніякого вияву емоцій, тому просто ступнула вбік, щоб чоловік зайшов на веранду.

– А Ярина спить, – поспішила сказати тітка Наталя. – Ми сьогодні їздили до лікарні і вона стомилася. А може, на дощ захотілося спати. Розбудити?

– Не треба, – сказав дядько Павло.

– Ні, не треба, – погодилася гостя.

– Прошу сідати, – промовила тітка.

– Не варто, дякую, нема чого розсідатися.

– А я сяду, – вирішив дядько і вмостився за столом. – То яким вітром вас сюди занесло?

– Я знаю, що ви виховуєте племінницю, отже – можу розмовляти як з батьком і матір’ю? Так? Адже ви взяли опіку не лише тому, що держава вам за це платить? – прокурорським тоном почала Артемова мати.

– Господь з вами! Що ви кажете?! – замахала на неї руками тітка. – Ярина нам рідна!

– На іншу відповідь я й не сподівалася, – продовжила гостя. – Отже, ви мене зрозумієте як батьки. Я не можу дозволити, щоб мій син спілкувався з Яриною. Це негативно впливає на його психічний стан. Хлопчик не має досвіду спілкування із неповносправними, він страждає, коли бачить страждання інших, він розгублений і пригнічений. Ця ненормальна дружба йому шкодить, а ви заохочуєте її.

– Це він таке сказав?

Тітка приголомшено опустилася на стілець, який щойно пропонувала гості.

– Це я таке кажу, його мати – мені не важко здогадатися причину хлопчикового настрою. Я розумію, що він сподобався вашій племінниці, але вона повинна утямити: її фізичний стан не дає жодних шансів на їхнє близьке спілкування. Поясніть їй це. Хай спілкується з такими, як сама. Ви ж знаєте, про що я кажу?

– Аякже, ми не такі дурні, – важко мовив дядько Павло і підвівся, прикипівши недобрим поглядом до Артемової матері.

– Павлусю... – схлипнула тітка.

– Попрошу вас – без дурниць! – застерегла гостя. – Ми з чоловіком ще не звинувачуємо вас у тому, що в нашого сина трапився нервовий напад! Ми змушені його відправити за кордон, щоб Тьомчик прийшов у норму! Домагання вашої Ярини негативно вплинули на нього...

– Що? – гаркнув Градовий. – Та ви хоч тямите, що плещете язиком? Слабка дівчина у колісному кріслі домагалася вашого сина?

– Я кажу про емоційні домагання! Син почувається залежним від неї, бо він – здоровий і сильний хлопчик! А вона спекулює на цьому.

– Ідіть собі, пані... Саме дощ перестав. Ноги тут не буде вашого крученого панича, будьте певні!

Дядько Павло промовив тихо, але з таким притиском, що гостя позадкувала до порогу.

– Мене цілком влаштовує ваша відповідь! – кинула через плече як репліку своєму сценічному партнеру.

– Будьте певні! – гримнув басом Градовий.

Обминаючи калюжі, пані у модному капелюсі підстрибом побігла до воріт, залишивши по собі шлейф пряних парфумів і гіркий осад на серці.

– Не казати Ярині? – спиталася тітка.

– Ні, хай цього не знає, – відповів дядько Павло.

-----------------------------------------------------------------

Сашко, а за ним і Санько вже вкотре потягнулися до плетінки з пиріжками: тітка сьогодні пекла із самого ранку. Засмучена Ярина тільки скуштувала – їсти їй не хотілося. Зголоднілі хлопці – як за плота кидали і одночасно розповідали про свої справи. Сашко помирився з дідом Семеном: Макс Стовпня прихистив його на дві доби, а потім наказав вертати додому і перепроситися. Сашко не погодився і подався на автобусну зупинку, щоб їхати до міста. Планів жодних не мав, певно, ночував би на вокзалі. Але чи хтось сказав Семену Петровичу, чи той випадково надибав Сашка це вже неважливо. Старий першим підійшов і попросив повернутися: “Ходи додому. Я знаю, ти не міг наслати тих бандитів”. Можна було й покомизитися, та Сашко не став.

– У нас з дідом мир, – втішено казав хлопець, надкушуючи ще одного пиріжка.

– А бандити не приходили? – спитала Ярина.

– Сюди ні, а на вулиці мене перестрівали, просили натиснути на старого. А мені вже й самому шкода хати. Хай дід в ній доживає... Чого вони так вчепилися?

– Певно, ліс близько, озеро неподалік, річка через село протікає... До міста недалеко, автобуси кілька разів на день ходять... Думають щось будувати – не інакше, – розважливо мовила дівчинка.

– А ти подивися по інтернету, – попросив Санько.

– І що я там побачу? Імені того шефа ви не знаєте...

– Та просто подивись – що там про наше село пишуть? Цікаво, – сказав Сашко.

– Якщо ви вже неголодні, ходімо в мою кімнату! – погодилася Ярина.

Дівчина легко водила “мишкою”, клацала, наводячи курсор на якісь позначки, а хлопці сиділи тихо, як миші. Комп’ютери у школі вони бачили раз на тиждень та ще й здаля, бо директорка не дозволяла без діла їх умикати, щоб нічого не пошкодити, інакше їй доведеться відповідати перед начальством. Вчитель інформатики щось писав на дошці і пояснював, усі переписували в зошити – і нічого не тямили... А коли в школу навідуєшся не часто, то й поготів не навчишся.

Нарешті Ярина збільшила зображення на моніторі й на карті, окреслене чіткими лініями, постало село Вербки.

– Ось, – мовила дівчина.

– А де наші хати й вулиці? – стурбовано спитав Санько.

– Тоді треба брати картинку із супутника, зареєструватися...

– Hy-y-y-y-y... – розчарувався хлопець.

– А в інтернеті можна все-все знайти? – не повірив Сашко.

– Все.

– То знайди Артема в Польщі!

– А чого він там? – спитала Ярина.

– Так батьки ж його туди відправили – чи на відпочинок, чи на навчання.

– Дуже втомився в наших Вербках, – зареготав Санько, – панське дитя!

– Он воно що! – зраділа Ярина. – А я все думаю, чого він не приходить? Його в селі нема. А повернеться прийде...

– Навряд, – буркнув Санько, – не повернеться!

– Не повернеться?!

– Нє!

– Чому?

– Карина казала, його мати сюди більше не пустить.

– Хіба йому тут щось заподіяли? – благально глянула на Санька Ярина.

– Та нічого. Але він такий слинько й мамій! Знати його не хочу! Поїхав – і слова не сказав! А ти набери його по мобілці й розпитай.

Хлопці незабаром пішли, а Ярина все думала, невже наважиться і подзвонить?

Мобілка лежала на столі, але дістати її було важко – не дотягтися рукою. Кликати тітку? Тоді доведеться сказати, кому дзвониш, хоча ні тітка Наталя, ні дядько Павло ніколи не обмежували в цьому племінницю, навіть тішилися, коли вона часом з кимось розмовляла телефоном. Треба напружитися... О, можна зачепити олівцем і підсунути до краю... Все!

Серце гупало, руки були як не свої, коли Ярина натисла на кнопку виклику.

Серце завмерло...

Справді-справді, воно геть перестало битися у грудях! Прислухатися – тиша!

І в слухавці – тиша...

І в голові – жодної думки, тільки заготовлене чергове “привіт”, а більше – нічогісінько!

Що казати, коли Артем озветься? “...поза зоною досяжності...” – повідомив жіночий голос. От і добре!

– Ярино, чому ти в кімнаті? – прочинила двері тітка Наталка. – Надворі так гарно.

– Не хочеться, – смутно посміхнулася дівчина.

– Ні-ні, вибирайся в садок, – наполягала та, – наступного літа вже не вдасться тут побувати; дихай свіжим повітрям, поки є така можливість.

– А чому не вдасться? Дорого?

– Та ні. Господиня дзвонила. Хоче продавати обійстя. Їй добре заплатять.

– І цей будинок також купують? – перепитала Ярина. – І сусідський хочуть купити...

– А ту хату навпроти нас продали за безцінь, бо вона стояла порожня. Але нас це не обходить – люди діють так, як вважають за правильне. Значить, є вигода. Ходімо на ґанок – допоможеш мені з огірками, якщо не хочеш посидіти в садку.

Поки Ярина тугенько, один до одного, наповнювала огірками півторалітрові банки з пахучою зеленню на дні, її не полишали думки про ажіотаж навколо будинків у кінці їхньої вулиці. Може, той хирлявий посланець від таємничого шефа хоче скупити всю землю і побудувати цілий палац? А думати хотілося про Артема, проте дівчина відганяла навіть згадки про нього.

До пізньої ночі Ярина сиділа за комп’ютером, вишукуючи інформацію. Нічого особливого не знайшла, окрім згадки про три цілющі джерела під трьома вербами, чому село й отримало назву – Вербки... Сюди приїздили з різними недугами, пили воду, обливалися нею, умивалися, набирали в дерев’яні барильця, щоб відвезти хворим. А потім джерела замулилися, бо ніхто про них не дбав, селом пройшла моровиця, багато повмирало, в їхні хати повселялися чужинці – і про цілющу воду всі забули...

А кілька років тому фахівці перевіряли воду і виявили, що вона має особливі властивості.

Наступного дня Сашко із Саньком знову навідалися до Ярини – цього разу тітка пригостила їх свіжими млинцями. Хлопці не церемонилися, але й дякувати не забували.

– Вас дома не годують? – пожартувала тітка.

– Годують, та не так смачно. Дід наварить юшки на три дні і сьорбає, – відповів Сашко.

– Та годі вже, – підганяла їх дівчина. – Пішли я вам розповім щось цікаве.

– Тут розповідай, – попросила тітка Наталя, – і я послухаю.

– Отже, все спочатку. Колись у цьому селі било три джерела з цілющою водою. Але така ж цілюща вода була і в багатьох криницях, з яких люди брали воду на потреби. Так ось, в одного селянина донька впала з коня – і не могла ходити. З розпачу вона стрибнула в криницю, щоб утопитися. Її врятували... А наступного дня вона стала на ноги і пішла. Розумієте – вона вилікувалася!!! І тоді біля цієї криниці збудували церкву.

– Де ти це чула? – спитав Санько.

– Не чула, а прочитала. В інтернеті! Тепер зрозуміло? Цілюща вода нікуди не поділася! Вона тут, у селі...

– Яринко, може, колись так і було... – почала тітка.

– Ні, дивіться – нещодавно брали воду на аналіз. І вона виявилася особливою – там купа різних мікроелементів... Я на цьому не розуміюся, не можу вам пояснити, та річ у тому, що селище матиме перспективу!

– Яку? – знизав плечима Сашко.

– Може, збудують водолікарню... Чи пансіонат... – мовила Ярина.

– От-от! – підхопила тітка Наталя. – Якщо ти знайшла цю інформацію в інтернеті, то й ще хтось міг запросто дізнатися!

– Хлопці! – вигукнула Яринка. – А чого тут викуповують будинки, га? Не здогадуєтесь?

Санько вдарив себе п’ятірнею в чоло:

– Вони знають про воду!!!

Сашко сидів замислений, а потім спитав:

– У яку криницю стрибнула та дівчина?

– Та то всього лиш легенда, – мовила тітка Наталя. – В народі часто побутують такі історії.

– Ні, я знаю таку криницю, – ствердно мовив Сашко. – Нині ж перевірю. Слово даю... Ярино, а може, й тобі того... ну, скупатися?

– Ти думаєш... мені допоможе? – спитала Ярина.

Її голос затремтів.

– Все, пішли, це точно та криниця, – скочив на ноги Сашко. – Треба спробувати вже! У тітки Катерини!

– Хлопці, охолоньте, – втрутилася тітка, – ви збираєтеся Ярину кидати в криницю? Це безглуздя!

– Ні, ми виллємо на неї відро води!

– Холодної? – зіщулилася Ярина.

– Ми підігріємо!

– Не смійте! – заборонила тітка. – Я йду до магазину. Якщо дізнаюся, що ви не послухалися, матимете справу з дядьком Павлом!