Метелики в крижаних панцирях

Розділ 11

Майже усі мешканці села зійшлися на вигін, де сьогодні святкували подію, зафіксовану шістсот літ тому. В одному з літописів датована згадка про Вербки як помістя козацького полковника Чорночуба. З тих часів і нащадків його тут не лишилося, бо й прізвища такого в селі давно немає, але, як писав якийсь самовидець на сторінках літопису, той добре дбав про господарство, любив коней, мав їх цілий табун і навіть влаштовував перегони.

Нерівні ряди лавок, вкопаних у землю, слугували за глядацьку залу, дерев’яна сцена з тіснуватими лаштунками для місцевих артистів була прикрашена барвистими стрічками. Гриміла музика – це з міста приїхав оркестр. Пахтіло димом упереміш зі спокусливим запахом шашликів, козацької каші та пирогів. Стояли ряди плетених з верболозу кошиків та хлібниць – різної величини і по-різному прикрашених. Народні майстри позносили сюди свої вироби.

Увесь цей гамір, це велелюддя здавалися Ярині чимось старомодним і невчасним. Місцеві жінки зі спрацьованими згрубілими руками, навіть одягнувши народні строї, не ставали веселими й безтурботними. Їхні розмови точилися навколо домашніх клопотів. За час, прожитий у селі, Ярина почала бодай трохи тямити, як доводиться господарювати звичайній сільській жінці – без вихідних, бо кури, кролі, свині й корови не знають неділі. От і зараз господині перемовлялися про несвяткові справи...

Кепський настрій дівчини посилювали жалісливі погляди бабусь, що скрушно хитали головами, не зводячи очей із “калічки”. Діти ж розглядали її як механічну іграшку, що має схований двигунчик. І тому Ярина, побіжно оглянувши юрму, опустила очі в землю, аби в такий спосіб відгородитися від усіх. У руках – мобільний. Стане зовсім нестерпно, то задзвонить тітці, щоб відвезла її додому. А зараз тітка зайнята, вона там, біля сцени, допомагає місцевим вчителькам впоратися з непосидючими дітьми...

Ярина подумки сварила себе, що погодилася на таку екзекуцію, хоча могла б і вдома лишитися. Спершу вона сподівалася на Сашка й Санька, але ті чкурнули поміж сходьбище, тільки-но вгледіли своїх шкільних друзів.

– Привіт!

У грудях солодко йойкнуло! А в лице ніби хлюпнула гаряча хвиля, щоки зарум’яніли.

Навпроти, посміхаючись на всі зуби, постав Артем.

– Привіт! – відповіла Ярина, ще не вірячи своїм очам.

– Ти чого засумувала? Не подобається свято?

– Та так... тобто ні... – розгубилася дівчина. – А ти звідки тут? Ти ж маєш бути у Польщі...

– Там погода зіпсувалася! – безтурботно махнув рукою Артем. – І там нема такого свята!

– Ага...

– Я тут не сам. Познайомся, це моя тренерка з танців – пані Ядвіга!

Лиш тепер Ярина зауважила поряд з Артемом невисоку, струнку, худорляву жінку. Її вік виказували рясні зморшки навколо очей, проте молодіжна стрижка яскраво-мідного кольору нівелювала прикмети віку.

– Вітаю! – приязно усміхнулася пані. – Ти така гарнюня, але чомусь засмучена. Тебе хтось образив?

Вона розмовляла українською з відчутним акцентом.

Ярина повела плечима, не знаючи, що відповісти.

– То що тут святкують? Бо Артем не в курсі!

– Сьогодні у Вербках свято селища.

– Як цікаво! Підійдімо ближче до сцени, там же концерт почався!

Артем звично узявся за ручки колісного крісла...

– От звідси все добре видно, – обрала лавку пані Ядвіга. – Тут щороку святкують такі іменини?

– Я не знаю... Я тут вперше... Незабаром повернуся у місто.

Дівчина раділа, що може розмовляти з пані Ядвігою, бо з Артемом розмова клеїлася б важко.

– І я ненадовго – тиждень-другий поживу на дачі в Артема. Його батьки запросили на відпочинок. Тут так гарно! От Артем і погодився мене супроводити...

– Тільки сьогодні? Ти скоро поїдеш? – стривожено спитала Ярина.

– Поїду, але повернуся... Навідуватимуся до пані Ядвіги – вона ж тут нікого не знає.

– Як добре! – всміхнулася дівчина.

– Артеме, привіт! Ти з неба впав? Звідки узявся?

Це налетіли Сашко із Саньком, забудькуваті друзі Ярини. Вона сердито зиркнула на них спідлоба. Коли вони потрібні, то кудись здиміли. Коли можна й без них обійтися – прошу дуже, їжте ложкою!

Артем встав з лавки, потиснув їм руки.

– Це ти повернувся? – недоладно спитав Санько.

– Ні, це мій фантом! – пожартував Артем.

– О, почалося! – з образою в голосі мовив Санько. – Фантом опери!

– Та годі вам! – втрутився Сашко. – Там на полі вершники! Такі трюки показують, як каскадери! Скачуть під животом у коня! Ходімо!

– Та ні, – хитнув головою Артем.

– Чого це ти? Коли ще побачиш таке? Вони ж у кіно знімалися. Навіть казали, в якому... Оцей, як його...

– А ходімо разом! – запропонував Артем Ярині і пані Ядвізі, не дослухавши Сашка.

– Не хочу, – схилила голову Ярина.

Пристати на пропозицію Сашка? Вони нині її покинули і поперли бозна-куди, а їй тепер відгукуватися на перший поклик? Звісно, хотілося побачити каскадерів, але якою ціною? Трястися горбкуватою дорогою, протискатися поближче, аби ніхто не затуляв спиною... А навколо повно неуважних людей, що наштовхуватимуться на її крісло...

– Ми з Яриною лишимося, а ви йдіть, – мовила пані Ядвіга. – Правда ж, нам тут цікавіше?!

– Правда, – байдуже відповіла дівчина.

Хлопці побігли, втішені, що знайшовся вихід. Пані Ядвіга зацікавлено спостерігала за всім, що відбувалося на сцені, завзято аплодуючи та вигукуючи “браво!”, чим відверто дивувала місцевих глядачів: вони не поспішали аплодувати тим виконавцям, яких бачили щодня за інших обставин. Бабусі озиралися на неї, похитували головами – пані Ядвіга для них була як марсіанка.

– А звідки ви? – спиталася Ярина.

– З Польщі. Але я українка. Бабуся з дідусем колись виїхали в Торунь. Там велика наша діаспора. Так і живу на дві країни, маю хореографічні школи тут і там. Доводиться часто їздити.

– У вас цікаве життя...

– А в тебе? – сяйнула синім поглядом жінка.

– У мене? – невпевнено спитала дівчина. – Таке собі...

– Чому?

– Ну... я ж не можу ходити...

– Серед моїх друзів багато людей з інвалідністю. І це їм не заважає рухатися. Вони ходять у гори, спортом займаються і навіть танцюють – на візках!

– Їм пощастило, – похмуро мовила Ярина.

– Кожному з нас у чомусь щастить, у чомусь – ні. Якщо весь час сподіватися тільки на випадок... Це нерозумно. Треба й самій докладати зусиль. Ти ж маєш мету, правда?

– Я хочу ходити.

– Тобі сказали, що це неможливо?

– Ні, такого не казали. Але треба багато грошей, щоб поїхати за кордон на лікування. Мої рідні стільки не мають.

Ярина сама здивувалася, що так відверто розмовляє з жінкою, яку знає всього кілька хвилин.

– А яка ще є мрія – щоб без грошей?

Дівчинка помовчала, перебираючи в думках, наче дитячі скарби в коробці з-під іграшок, свої найпотаємніші мрії. Ну, про свої почуття до Артема вона не скаже. А ось про...

– Мрію навчитися танцювати... на візках... як танцюють візочники.

Вимовила – і аж очі замружила, ошелешена своєю відвагою. Ніколи-ніколи, навіть самій собі, нізащо-нізащо не промовила би вголос цих слів. А тут – отак просто сказала... Невже сказала?

– Он як? – пані Ядвіга звела брови. – Прекрасна мрія!

– І ви можете мене навчити? – осміліла Ярина.

– Ти знаєш, – пані Ядвіга замислилася і граційним рухом скуйовдила собі волосся на потилиці – ну, зовсім, як розбишакувате дівчисько. – Тут є своя специфіка... Я не маю такого досвіду. Якщо не по-дилетантськи підійти, а професійно.

– Я зрозуміла, – тихо сказала дівчина. – Вибачте.

– Ти мене не скривдила, не вибачайся. Мені треба поговорити з друзями, з колегами. Вони допоможуть. Бо тренувати без спеціальних знань людину з інвалідністю – категорично не можна! Мені цікаво буде попрацювати з тобою, але трішки зажди, я пораджуся.

Дівчина закліпала очима.

– То ви погодитеся?

– Так, після консультацій. Але знай – я на тренуваннях сувора, жодної поблажливості!

– Добре! – усміхнулася Ярина. – Ой, а скільки... скільки потрібно платити за тренування?

– Я ж на відпочинку, – схитрувала пані Ядвіга, – тому це не робота, а моє дозвілля. За дозвілля грошей не беруть.

За цією розмовою вони й не помітили, як на лавці позаду, вловлюючи кожне слово, підслуховувала рудоволоса дівчина. Карина... Закусуючи рожеві вуста, вона ледве стримувала сміх: ця каліка збирається танцювати! Може, ще й з Артемом? Так він у Польщі, дурнувата мрійнице! Ти бач, яка метка! Танці їй в голові... Сиділа б і нюняла тихенько у своєму візку, людей не смішила. Ненормальна!

Посміхаючись, Карина розгортала шоколадне морозиво, аж тут в поле зору їй потрапив Артем... Як? Він тут? Давно?

– Артеме! Ти приїхав! – дівчина схопилася з лавки й радісно кинулася до нього. – Рада тебе бачити! Привіт!

– Здоров, – крижаним голосом сказав Артем. – Радій собі на втіху!

– Хлопче, та в тебе тут стільки гарних подружок! – озвалася пані Ядвіга, зацікавлено поглядаючи на ефектну Карину.

– Та ні, вона не подружка – просто знайома, – відказав Артем, подаючи і пані Ядвізі, і Ярині таке ж морозиво, яке Карина тримала за дерев’яну паличку.

– Просто знайома? – скривилася красуня. – То я тобі “просто знайома”? Бо тобі потрібна дівчина, яка ніколи не піде до іншого хлопця! Бо вона НЕ ХОДИТЬ!!!

– Що ти верзеш? – аж поблід Артем.

– Фе, як негарно! – осудливо докинула пані Ядвіга. – І немудро.

– Звісно-звісно! Куди мені до вас?! Це ж ви тут будете навчати каліку танців! Ото сміху буде! Бажаю успіху! – заверещала Карина. – Ось тобі чемпіонська медаль!

І просто на груди Ярині впало розмокле морозиво – шоколадна пляма розповзлася по білій футболці. Ярина оторопіла від несподіванки. Пані Ядвіга хутко дістала з сумочки хусточку і почала відтирати пляму, та їй це не вдалося – шоколад розповзався брудною плямою. Тоді вона скинула із себе легку мережану кофтину й надягла на дівчинку, а сама лишилася в бузковому топі.

– Інцидент вичерпано!