Метелики в крижаних панцирях

Розділ 1

Дощ за вікном періщив так, ніби в небі прорвало міський водогін. Важкі рясні краплі стукотіли по бляшаному підвіконню, і здавалося, що то не дощ, а невидимий барабанщик серед глупої ночі вистукує тривожний дріб, як то буває перед небезпечним трюком циркових чи вуличних акторів. Проте навіть крізь це нахабне стукотіння Ярина почула, як щось зашурхотіло в сусідній кімнаті. А потім – стишені кроки, зраджені скрипінням старої підлоги... І хтось пошепки перемовився кількома словами. Та звуки дощової ночі наповнили собою цілий світ і темну кімнату дівчини.

"Може, здалося спросоння?" – подумала вона. Потяглася рукою до нічника, що стояв біля ліжка.

Але в сусідній кімнаті вже яскраво спалахнула люстра.

– Втікаймо! – гукнув хтось, вже не криючись.

Від важкого гупання ніг ніби здригнувся весь будинок. Дзенькнуло розбите скло – втікали через вікно. Щось грузько гепнуло знадвору під стіною і розчинилося в нічній зливі.

Все відбулося так швидко – Ярина лише встигла, зойкнувши, вхопити у груди повітря... а видихнути вже не змогла. У смужці світла – всього в кількох кроках від її ліжка закляк переляканий хлопець. Мокрий, як хлющ, заскочений на гарячому, він безпорадно витріщився на неї, ніби побачив не дівчину, а дядька з автоматом.

А ось і дядько!

У штанях, натягнутих нашвидку, з голим торсом, дядько Павло загрозливо тримав у правиці кухонний молоток для відбивання м'яса.

Побачивши ошалілого чоловіка, хлопець заскочив у сусідню кімнату, а з неї плигнув через нешироке підвіконня у розкислу грядку...

– Ти ціла?

Дядько Павло хотів було кинутися навздогін, але спинився, оцінивши мізерні шанси наздогнати злодюжок серед ночі у незнайомому селищі.

– Так, нарешті видихнула Ярина. – А хто це був?

– Дідько їх знає! Шпана місцева. Треба подивитися, чи нічого не вкрали.

– Ой-ой! – це вже тітка Наталя зазирнула до кімнати. – А я так міцно заснула, навіть нічогісінько не втямила. Чого, думаю, Павлусь схопився, мов на пожежу? Ти нічого не чула?

Дівчинка непевно кивнула головою – чула – не чула... Раптові дрижаки пройняли її до самих кінчиків пальців: може, від пережитого страху, може, від вологого холоду, що проникав у дім крізь розбите вікно.

– А трясця твоїй... – вилаявся крізь зуби дядько Павло. – Гроші, негідники, поцупили! Всю готівку! Голо-пусто...

Розлючений, він широкими кроками влетів до невеличкої кімнати, одразу заповнивши собою весь простір – аж тісно стало. Тітка й племінниця вражено завмерли на ліжку. Усвідомлення, що їх пограбували ось так нахабно, коли вони всі були в домі, якось не вкладалося в голові.

– Що ж тепер буде? – невпевнено спиталася тітка Наталя.

– Нічого не буде, – буркнув дядько. – Жити тепер немає на що... От лихо!

– Може, якось... – тітчин голос затремтів.

– Та не "якось", Наталю! – роздратовано кинув чоловік. – Обдерли нас, як липку! Шукай вітра в полі! Навколо ж самі чужі! Кого запідозриш, як і сусідів не знаєш! Та й приїжджих вистачає... Зажди-но, – отямився він. — Ярина одного таки роздивилася. Упізнає!

-----------------------------------------------------------------

– Знайдемо! – напустив на себе поважності спітнілий офіцер громади. – У райвідділок доповімо. Типовий випадок. Загалом, можна сказати, дурниця...

– Наші гроші – дурниця? – невдоволено підняв брову дядько Павло. – Злодії серед ночі залізли в дім – а вам дурниця?

– Павлусю, – м'яко вгамовувала його тітка, багатозначно позираючи.

– Гм, – вовтузився на стільці дядько. – Hy-ну...

– А кого бачила ваша племінниця? – капітан подивився на Ярину. – Кажи!

– Я не впевнена... – почала дівчина. – Мені здається, це був хлопець. Тобто – не дорослий. Але я не встигла добре розгледіти. Темно ж...

– Погано, – голосно зітхнув поліцейський. – Та що вдієш? Доведеться викликати на очну ставку Стовпню.

– Але ж це може бути небезпечно! – сполошилася тітка Наталя. – Ви ж казали, що він вийшов з ув'язнення! А від такого вашого... тільки кривди й чекай! Яринка ж... ви самі бачите...

– Стовпня – не наш, – суворо мовив офіцер громади. – Очна ставка відбуватиметься в присутності представника правоохоронних органів – мене. І вашій племінниці нічого не загрожуватиме.

– То ви так кажете! – аж махнула на нього рукою тітка Наталя. – А він наступної ночі вже з ножем до нас залізе!..

– Ви б менше дивились фільмів про бандитів! – гмикнув поліціянт.

– До чого тут фільми? Нас насправді вночі пограбували!

– Ось що, шановні Градові! – зупинив суперечку офіцер громади. – Я ще попитаюся сусідів – може, хтось щось бачив чи чув. Нікуди злодій не сховається: селище маленьке, всі одне одного знають... Як то кажуть – мов на долоні. Не панікуйте!

Поліцейський рішуче зібрав папери, склав їх до папки і підвівся з-за столу.

Дядько Павло і тітка Наталя й собі квапливо встали, наче теж були готові вийти з будинка, котрого винайняли на три літні місяці і лише вчора до нього заселилися. Це ж треба наразитися на таку гризоту?! А всі запевняли, що селище тихе, багато дачників, які приїздять або на все літо, або на вихідні. Мовляв, так гарно навколо – і ліс, і річка, і повітря чисте, і свіжі овочі-фрукти-ягоди – все піде на користь Яринці. І що тепер?! Були б Градові людьми заможними... А для них зарплата й відпускні – усе їхнє багатство. Дядько Павло – водій-далекобійник, тітка – вчителька молодших класів. Не розкошують. Та й будиночок винайняли лиш тому, що його власники знали загиблих Яринчиних батьків і знизили оренду...

Того ж дня о п'ятнадцятій годині Градових запросили до кабінету дільничного в старостаті. Кабінету... То була звичайна кімната зі старими меблями, заґратованими вікнами та пожухлим вазоном на шафі. Запрошені виглядали дещо пригніченими: ніби змирилися з тим, що вкрадених грошей не повернуть, а проблем від якогось Стовпні отримають цілий міх.

Градових посадили біля столу.

– Одразу мушу вас заспокоїти – ми підозрювали Стовпню, та він не причетний до грабунку, – немов прочитавши думки потерпілих, промовив дільничний.

– Дякувати Богу! – з полегшенням зітхнула тітка Наталя.

– Так, все значно простіше, аніж ми передбачали вранці, – підтвердив дільничний. – Двоє місцевих хлопчисьок підмовили приїжджого однолітка зазнати нічних пригод. На вашій дачі й окошилося! Вони вже з досвітку скупили мало не половину крамнички, а от звідки взяли гроші – не можуть пояснити. Отож така справа: за нашими сільськими вже давно виправна колонія плаче, а міський, як то кажуть, потрапив під негативний вплив. Тепер разом вигрібатимуть...

– То вони витратили всі вкрадені гроші? – поцікавився дядько Павло.

– Всі – не всі... вісімсот гривень...

– Ну, це хороший знак – хоч щось лишилося, – втішив себе дядько.

– Так це ж тільки в крамниці, – нагадав дільничний. – Може, їх ще десь носило?

– Тоді питайтеся! – буркнув Градовий, бо вже втрачав сподівання на швидке закінчення цієї пригоди.

– І спитаємо. Спершу ваша племінниця має упізнати бодай когось одного із них. Ви перейдіть в інший кабінет і заждіть – я покличу. Усі підозрювані разом із батьками викликані на половину четвертої. Як тільки вони сюди прий...

Поліцейський не встиг більше нічого сказати, бо двері з гуркотом розчинилися навстіж. На порозі постала розкішна пані у літньому капелюсі з широкими крисами, в гарній сукні й на височезних підборах, аж надто непристосованих до вулиць і вуличок, запилюжених в спеку і заболочених у дощ.

– Поясніть мені, що все це означає?! – гримнула вона, не вдаючись до етикетних вітань.

– Хто ви і що маєте на увазі? – насупив брови правоохоронець.

– Я – мама Артема Кожедуба. На якій підставі моєму синові наказано прибути до цієї... контори? – зумисне добирала найменш образливе слівце, але зневажливим поглядом пройшлася по кабінету.

– А ви проходьте, сідайте, – не піддався вигукам офіцер громади і показав на вільний стілець під стіною.

– Дякую, не в гості до вас прийшла! – пирхнула пані.

– Авжеж, чаю вам не пропонуватиму, – спокійно сказав поліцейський. – Але сісти доведеться, якщо ви зацікавлені з'ясувати, в яку халепу вскочив ваш син.

– Ви погрожуєте? – підняла вона витончені чорні брови.

– Я просто пропоную вам стілець.

Жінка неохоче переступила поріг і сіла на краєчок стільця, ніби боялася забруднитися.

– Я викликав вашого сина тому, що він підозрюється у пограбуванні.

– Що? – заверещала пані. – Чи ви дурману об'їлися? Мій син – у пограбуванні? Навіщо йому грабувати? Він має все! Ми з чоловіком даємо йому кишенькові гроші! Ми забезпечена родина!

Вона глузливо скривила пухкі губи, підведені прозорою помадою персикового відтінку і звела очі до стелі.

– І все ж ваш Артем і ще двоє місцевих підлітків цієї ночі скоїли грабіжницькі дії в будинку ось цих людей, потерпілих, – коп повів рукою до спантеличених Градових.

Забезпечена пані зміряла поглядом з голови до п'ят скромно вдягнену тітку Наталю, дядька Павла з його водійськими згрубілими руками, а по Ярині лиш презирливо ковзнула оком.

– Ви знаєте, хто я? – виклично спитала пані офіцера громади. – Я – заслужена артистка України, прима обласного драматичного театру. Мій чоловік головний режисер, лауреат державної премії. Ми шановані люди. Свого єдиного сина виховуємо добре, він зростає в інтелігентній родині, спілкується з відомими людьми. Гадаєте, хлопчик – чемпіон України з бальних танців – піде серед ночі грабувати якихось... вибачте, – вдавано ввічливо кивнула в бік потерпілих. – Грабувати оцих людей?

– А я не ворожка, щоб гадати, – не поступався поліцейський. – З'ясуємо!

...Артем Кожедуб розтис вологі з хвилювання пальці і, побачивши, як вони зрадливо тремтять, знову зчепив у замок. Кабінет офіцера громади наповнився людьми. Усі чекали остаточного рішення. Артем аж прилип до спинки стільця і не підводив голови, щоб не бачити всіх отих людей, які мають його за грабіжника. А хіба він не грабіжник? Двоє його друзяк, схоже, нічим таким не переймалися. Певно, звикли тут бувати. Але як опинився тут він? Де був його розум, коли поперся вночі з тими дурнями?! Приспічило лізти в чужу хату... а чого ще ступив у сусідню кімнату – аби потрапити на очі тій дівчині?

Його мама трималася гідно, навіть пихато: пряма спина, підняте підборіддя, зверхній погляд. Дарма, що поліцейський встав і тепер хоч-не-хоч височів над нею – вона примудрилася і в цій ситуації бути на висоті. Недарма тато повторює, що відтворювати зневагу і грати на нервах – її основне покликання.

Мама Санька проти заслуженої артистки виглядала кумедно: верхня частина її чола, аж до сивуватого волосся, була білісінькою, а все лице засмагло до брунатного кольору. Зрозуміло – жінка майже ніколи не скидає хустинки, пораючись на городі. Вона спершу покрикувала на поліцейського, а потім почала ридма ридати, переходячи до голосіння. Артемові зробилося геть не по собі – йому здалося, що саме так плачуть над покійником, а від голосіння всіх проймає потойбічним холодом.

І лише дід (чи прадід?) Сашка, батьки якого вже кілька років не приїздили із заробітків, вислухавши звинувачення, повчально мовив:

– Нічого! У тюрмі станеш людиною. Он я ж став... в армії.

– Семене Петровичу, тюрма – не армія! – зауважив офіцер громади, та дід лише рукою махнув: мовляв, один біс!

– Гаразд, сідайте, красені, поряд, – втомленим голосом скомандував поліцейський. – І тихо щоб! Зараз запрошу Градових, то щоб ні звуку, ні писку! Ні від кого! –застережно поглянув на хлопців.

...Коли прочинилися двері, Артемові здалося, що навколо нього утворилася якась порожнеча і крізь неї, як крізь товщу води, долинали спотворені звуки. Перед очима попливли кола, і щоб розгледіти людей, від яких тепер залежала його доля, хлопцеві довелося швидко-швидко кліпати повіками та ще й втриматися на стільці, аби не зомліти й не гримнутися на підлогу. То вже зовсім ні до чого!

Подружня пара середнього віку стояла позаду дівчинки... Звичайної такої дівчинки-підлітка: темно-русе волосся, заплетене у дві коси, біло-зелена футболка, джинси, текстильки... Не красуня й не страховисько... Але вона сидить у колісному кріслі, ну, в інвалідському візку! І виглядає такою немічною, що й не зрушила б своїми руками колеса візка, якби її не підштовхнули...

Дівчина полохливо глипнула на присутніх, непевно хитнула головою, вітаючись до всіх одразу, але, не дочекавшись відповіді, опустила очі додолу.

– Ярино, подивися, будь ласка, на цих хлопців і скажи, кого з них ти пізнаєш, – чітко промовив дільничний.

Дівчинка подивилася на підозрюваних – темні вії затремтіли. Її погляд мимохіть ковзнув по обличчях Сашка і Санька і зупинився на Артемові. Це він! Його вона бачила вночі! Злодій!

Хлопець зрозумів – вона впізнала. Захотілося хоч крізь землю провалитися, аби не відчувати ганьби і приниження – тут, при всіх цих людях!

Але він дивився просто їй у вічі, стримуючись, щоб не відвести погляд, а зі скроні покотилася блискуча краплинка поту... Та не витримав, опустив голову, впершись підборіддям в груди.

– Я тут нікого не впізнаю, – ледве прошелестіли слова. – Було темно...

– Що? Ярино, ти не квапся, тебе ніхто не підганяє, придивися добре, – порадив поліціянт, і в його голосі вчувалася недовіра.

– Годі! – схопилася зі стільця заслужена артистка. – Вона сказала, що не впізнає! А ви тиснете на неї, щоб почути те, що вам хочеться.

– Тихо! – гримнув коп на пані Кожедуб. – Ти не помиляєшся, Ярино?

Дівчина кивнула головою і опустила очі.

– Все, відпускайте мою дитину! – отямилася Санькова мати. – Досить його маринувати по буцегарнях! Моду собі взяли... отаку моду... – і погрозливо трясонула в повітрі кулаком.

– Ага, роззувся та й побіжу! Відпустити! – огризнувся поліціянт. – Ваш Санько – Боже янголятко. Гляди – скоро крила виростуть! Те, що Ярина не впізнала, ще не все!

– Та звісно – не все! – підхопила Артемова мати. – Ви притягнете факти за вуха! А я й не здивуюся, що дівчина бачила мого сина – його фото часто публікують в газетах! Він чемпіон України з...

– А я кажу: вкрали – хай сидять! – подав бадьорий голос дід-прадід Сашка. – Нема чого панькатися зі злодюгами! Колись руку відрубували. Упіймали за крадіжку – відтяли руку, упіймали ще раз – відтяли другу. Безруким не накрадешся!

– Ви що – з глузду з'їхали? – вирячилася на діда пані Кожедуб. – То нехай вашому онукові й відрубують, коли вам так хочеться, а мого сина відпускайте додому. А не відпустите – викличу адвоката нашої родини, і ви, шановний, проклянете цей день, коли просто обізвалися до мого Артема.

– Ну-ну! Викликайте! – втомлено кивнув головою офіцер громади. – Хай ваш адвокат засвідчить відбитки пальців, сліди на підлозі, відбиток підошви на грядці під вікном... Були там ці “невинні” хлоп'ята! Були!

– А мій Санько? – пішла в наступ кремезна сільська молодиця. – Що у вас проти нього? Теж сліди? Чуєте, чоловіче добрий, – благально звернулася до Градового, – ну навіщо вам долю дитині калічити? Ви ж його до тюряги, і все – нема в мене більше сина. А що я сама можу? Чоловік п'є – не просихає, а я все тягну на своєму горбі! Може, десь і недогледіла... Та що він такого страшного накоїв – нікого ж не вбив!

– Що ви верзете?! – роздратовано гукнув офіцер громади.

– Ой, а що таке? – заклякла жінка, втямивши, що не те бовкнула.

Санько на материн лемент тільки зуби шкірив.

– От же негідник... Та я тобі як вріжу! – розлючена мати так тріснула сина по спині, аж загуло.

– І руку відрубати – по лікоть! – ніяк не вгамовувався дід-прадід Сашка.

– Мам, ти чого?! Що ти мені тут при людях цирки влаштувала?! – набундючено озвався Санько.

– Зараз розтовкмачу тобі! Цирки! Безтолковщина! Увесь у свого батька-п'яницю! Горе мені з вами! І за що таку муку терпіти?! Один вдома лика не в'яже, а другому передачі в тюрму носи... Нащо так збиткуватися?! О Господи, краще вмерти, ніж до такого дожити!

– Годі! – зненацька гримнув дядько Павло.

Усі змовкли.

– Це не я обікрав ваших хлопців – вони мене обікрали. Хай повернуть гроші. І ті, що розтринькали – теж. Усі гроші. Тоді заберу заяву з поліції! Крапка!

– Заждіть-заждіть, – втрутився поліцейський, доки матері не встигли повірити, що їхнім синам нічого не загрожує. – У заяві ви зазначили... таку кругленьку суму... ось в протоколі...

– Я знаю, скільки було грошей, – зупинив його Павло Градовий. – Сказав же, що вкрали, значить, і те, що потратили.

– Вісімсот гривень вони вранці заплатили за чипси, енергетичні напої, цигарки та інше. Це ж по скільки кілограмів отої гидоти ви купили на кожного? І головне – навіщо? – розвів руками коп.

Хлопцям – як заціпило, ніби й не до них було сказано.

– Вісімсот гривень повернуть згодом. Хай зароблять і повернуть, – наполягав дядько Павло. – Мають місяць часу.

– Де це діти мають заробити гроші, цікаво? – уїдливо кинула Артемова мати.

– Аж знайшли, де вкрасти, хай знайдуть, де заробити, – навіть бровою не повів дядько Павло.