Метелики в крижаних панцирях

Розділ 16

– Не буде цього! Я сказала, що не буде, отже, немає про що сперечатись.

Артем, випростаний, наче стріла, готова до лету, вперся в перестінок між своєю кімнатою і коридором. Сьогодні благодійний концерт, сьогодні він з Яриною танцює задля неї... Сьогодні вранці в телепрограмі показали сюжет про його партнерку, котрій його клуб допомагає зібрати кошти на операцію за кордоном. І чим більше людей прийде до Палацу, тим більше грошей зберуть для Ярини. Але біда, що цей сюжет побачила Олена Кожедуб і тепер вона знає, хто партнер танцівниці в колісному кріслі.

Що тут почалося! У їхньому помешканні ставалося різне, але такого неконтрольованого вереску і брутальної лайки не чули вже давно. Жінка була ладна вчепитися в волосся своєму невдячному синові і бити головою об щось тверде доти, доки не виб’є його впертість разом із дурістю, разом із такою нахабною самостійністю й таким диким, за рамками здорового глузду, коханням до неповносправної.

– Ти хоча б розумієш, що коїш? – кричала вона. – У тебе варить твоя дурна головешка? Варить чи ні, питаю? Ми вкладаємо в тебе гроші, аби ти йшов угору, до чемпіонату Європи і світу, а ти! Ти зв’язався з цією інвалідкою!

Артем мовчав. А що йому казати, коли його не чули? Краще мовчати, перетерпіти оскаженілий крик, смиренно перетерпіти.

Так тривало десять хвилин... п’ятнадцять...

– Я забороняю тобі брати участь у цьому дешевому вар’єте! – промовила металевим голосом Олена Кожедуб.

Хлопець стрепенувся, ніби його шмагонули батогом.

– Ти не можеш мені заборонити – там будуть всі наші.

– Можу, ще й як можу! Ти неповнолітній, тому я можу заборонити все, що вважаю недоцільним. Я – твоя мати, і ти зобов’язаний слухатися мене, бо допоки не здорослішаєш, рішення за тебе прийматиму тільки я!

– Мам, я ж усіх підведу...

Артем уявив, що буде, коли він не прийде... Ярина лишиться без партнера, вона сама не затанцює... Хутко знайти йому заміну теж не вдасться, бо ж без підготовки не кожен затанцює з партнеркою у колісному кріслі. Що буде? Як він потім подивиться їй в очі? Ні! Такого не станеться!

– Я піду на концерт!

– Ні! Не підеш!

– Ти не прив’яжеш мене!

– А я й не буду! Моє слово – закон. Не смій виходити з кімнати! Вчи уроки!

– Мамо!

– Вгамуйся!

– Мамо, ти ж не могла би не прийти на прем’єру!

– Треба було б – не прийшла б! Мене не цікавлять убогі! І не смій порівнювати себе зі мною! Я всього домоглася каторжною працею, а ти і твій таточко – два слимаки! Сиди вдома! Крапка!

Артем як стояв – так і зсунувся по стіні.

Прочинилися вхідні двері. Зайшов батько. Він був на базарі. Приніс і почав викладати харчі.

– Оленочко, тебе чекає авто.

Коли дружина вийшла, він тихим кроком пішов до сина. Той сидів на підлозі, обхопивши голову руками.

– Артеме... Ти посварився з мамою?

– Я не можу їх підвести... їх усіх... і Ярину...

– Це нині концерт?

– Так! Ти знаєш? Звідки?

– Афіші висять. Вже тиждень. А ти мовчав. Партизан...

– Я хотів сказати, але боявся. Боявся, що забороните.

– Ага, бо ми ж тобі вороги, – смутно усміхнувся батько.

– Не вороги... Тільки ви ніколи мені не вірили...

– Ну, що ж. Ти знаєш: мамине рішення не обговорюється.

– Тату, ні! Я повинен бути там!

– Повинен?

– Так! Замкнете двері – втечу через балкон!

– Із сьомого поверху?

– Хоч зі сто сьомого! Я повинен! Повинен!.. Ти усміхаєшся?

– Усміхаюся. Бо пощастило побачити мить, коли мій син став чоловіком.

– Що?

– Ти повинен комусь допомогти?

– Так.

– І задля цього ладен вистрибнути через вікно?

– Так.

– Тоді ти вже дорослий. А дорослому не можна нічого забороняти.

– Ти мене відпускаєш?

– Біжи! Успіху тобі. І тій дівчинці!

-----------------------------------------------------------------

Ярина спостерігала з-за лаштунків. Їй ніколи ще не доводилося бачити концерт не з глядацького залу. Та й глядачкою вона була давно, до аварії, на новорічному святі. Тут все перебувало в русі: хтось поспіхом повторював танець, хтось розспівувався, комусь масажували плечі, когось викликали до режисера. Паралельний світ та й годі!

Дівчинка розхвилювалася. Пані Ядвіга казала, що зал переповнений, це всі прийшли підтримати танцівницю в колісному кріслі, тобто її, Ярину. А скільки допомогли вже: кравчиня, що пошила таку чудову концертну сукню, візажистка – вона чарувала над її обличчям з тінями, тональними кремами й щіточками; перукарка – і тепер русяві локони спадали на плечі, як у казкової принцеси... Все просто дихало лагідністю й ніжністю. Навіть кофтинка, котру хтось із танцівників турботливо накинув на Ярину, аби не змерзла за лаштунками, не псувала святковості. Дівчинка була схожа на метелика, що виборсався з кокону і ось-ось змахне барвистими крильцями. Вона ще не вповні освоїлася з цим новим образом, проте набула самостійності й упевненості.

В очікуванні нинішньої кульмінації, коли вона з’явиться на сцені, час дивовижно спресувався і зупинився. Дівчина впівока поглянула на Артема – сконцентрованого й серйозного, зовсім неусміхненого. Він ніби постаршав на рік-два. Зморшка між насупленими бровами – звідки це?

–...Вперше в житті вона танцюватиме на сцені! Танцюватиме для всіх нас!

– Танцюватиме задля свого майбутнього!

– Танцюватиме усім серцем, усією душею!

– Танцюватиме долі наперекір!

– Бо її триматимуть крила музики!

– Крила надії!

– Крила мрії!

– Крила віри!

– Вітайте на цій сцені відважну і прекрасну Ярину Градову та її партнера – чемпіона України з бальних танців Артема Кожедуба.

Ведучі концерту відступили і підбадьорливо поглянули на пару.

Зал озвався оплесками.

Ярина завмерла між лаштунками і сценою – її спинив страх першого руху. Просто крутнути колесо... І вже не буде шляху назад. Оберт колеса – і ти перед сотнями очей, які спостерігатимуть за кожним твоїм рухом. Нічого не втаїти. Нічого не виправити. Нічого не змінити.

– Ходімо... пора, – підштовхнув її тихий голос Артема.

Ярина глянула на нього... Він зрозумів, що страху ще не позбулася. Але його усмішка... Вдихнувши на повні груди, дівчина вклала в його долоню свої холодні пальці і аж тоді видихнула.

Оберт колеса!..

Очі безжально осліпили промені софітів. Попереду, наче величезна міфічна істота, дихав зал. Оплески стихли, як тільки пара показалася на сцені, тому, разом зі світлом, на юних танцівників упала ще й тиша.

Ярина спробувала побачити в залі рідні обличчя, але вмить зрозуміла: не вдасться...

Танцівники вийшли на початкову точку на середині сцени. З моніторів полилася музика. Музика їхнього вальсу. І ось прийшов час рухатися – так, як вчила пані Ядвіга. Але дівчина враз відчула, що нічого не пам’ятає. Нічого! Хтось ніби гумкою стер усе, залишивши цілковиту порожнечу. Вона забула, як почати танець!

Серце загупотіло в грудях, а потім у скронях. І раптом, зовсім інтуїтивно, ніби за якимось внутрішнім поштовхом, Ярина граційно схилила голову, злегка крутнула колесо крісла, аби воно трішки повернулося до Артема, а рука дівчини наосліп злетіла назустріч його правиці. Є! Вчасно! Далі все склалося в той малюнок танцю, який і замислювала тренерка.

Три хвилини та кільканадцять секунд, скільки тривала мелодія, тривав танець. Ярина не контролювала своїх рухів, все відбувалося легко, без надзусиль і напруження.

Які щасливі люди, коли вони рухаються! Дівчина просто літала! Двоє танцюють: їхні погляди зустрічаються, руки зустрічаються, усмішки квітнуть. Вони удвох – не кожен сам по собі. Вона – дівчина в колісному кріслі, сирота, і він – юнак-красень, чемпіон...

Мелодія стихла. Танець завершився поклоном. Кілька нескінченно-довгих секунд тиші... А потім – загриміли оплески, хтось вигукував “браво!” – чи не пані Ядвіга, хтось просто кричав “Молодці!” – чи не Сашко із Саньком, вони ж приїхали. Всі глядачі піднялися з місць, а на сцену вийшли учасники благодійного концерту.

Артем із Яриною опинилися в колі друзів – вірних друзів, що завжди поряд, в радощах і біді. А перед ними було ще море людей, які теж віднині стали друзями. І серед них стояли й аплодували тітка Наталя з дядьком Павлом, найдорожчі, найрідніші...