Метелики в крижаних панцирях

Розділ 3

Сашко, Санько й Артем вже цілу годину впрівали на городі баби Гані, перекопуючи його заступами від паркану і аж до смужки зеленого гудиння, на якому вже зав’язалися гарбузи. Баба обіцяла заплатити за роботу, тож Артем, хоч і не мав великих навиків бувалого аграрника, узявся допомагати. Не знати, чи заступи в баби були затуплені, чи той шматок городу надто втоптаний, чи хлопці хирляві, бо робота рухалася поволі. Друзі більше теревенили, ніж працювали.

– Що заробите – те й віддасте, а решту попросите зачекати, – радив хлопцям Артем.

– Ага! Ти бачив того Градового? Та він лихий, як дідько! – відбивався Сашко. – Прожене нас та й годі!

– Не прожене, – запевнив Артем, – він дядько суворий, та справедливий.

– То до тебе він був справедливий, бо ти йому гроші приніс, – закусив губу Санько. – Люди добрішають, коли бачать гроші. А коли бабла нема – то, звиняйте, ми вам не друзі.

– Сашко каже правду, – погодився Санько. – Гроші – рушійна сила! Пішов би оце я город бабі Гані копати, якби заява Градового не лежала в поліції? Ні за що в світі! Але ж сказано: вернемо гроші – забере заяву. Ото й паримося за копійки!

– Ти менше налягай на язик, а більше на руки й ноги, – порадив Артем, встромивши заступ в землю.

– Ти бач, дачник мене повчатиме! – єхидно зауважив Санько, але базікати перестав, і всі троє мовчки перекопували частку городу. Першим почав Артем:

– Ярина Градова теж... нормальна.

– Ну ти даєш! Як це “нормальна”? – глузливо вирячився Санько.

– Нормальна... розмовляти з нею цікаво... – розгубився Артем.

І хто його за язика тягнув?

– Дивись мені, – гмикнув Сашко, не припиняючи копати.

– Та ти втріскався, дачнику! – вишкірився Санько.

– Що ти вигадуєш? – зніяковів Артем.

– Точно втріскався! – наполягав упертий Санько. – Очі он як забігали! І заблищали! І щоки почервоніли!..

– Та припини ти! – обурився Артем. – Я просто поговорив з нею, подякував, що не виказала нас, тобто, мене, дільничному.

– І сходу отак – “нормальна”?

– Нормальна, бо... Ну, одне слово, нормальна, хоч і у колісному кріслі... – виправдовувався Артем. – Чого ти вчепився? Думаєш – такий мудрий? Нічого ти не січеш!

– Ну так, так! – вдавано погодився Санько. – Я не січу. А ти влип по вуха. Хіба ні?

– Ага, мені лиш інвалідів бракувало, щоб влипнути, – зневажливо буркнув Артем.

– То чого репетуєш? Ні – то ні, – погодився Санько і став, опершись на заступ. – Дивися... Карина тебе ще того літа хотіла закадрити. А це ось приїхала й питається, чи ти вже тут?

– Карина?

– Сестра моя двоюрідна – ти що?

– A-a-a-a-a... Не бачив я її ще, – знизав плечима Артем, не попускаючи образи.

– А як би ти мав побачити, коли вона лиш вчора приїхала? Тепер у нашій хаті смердять жіночі парфуми і скрізь розкидані її лахи. І це – аж до серпня! А ти, друже, бережися – вона тепер із тебе очей не спустить! Бачив би ти її макіяж... Страхи господні!

І Санько манірно поглянув спочатку на Сашка, потім на Артема, закліпавши повіками і струшуючи головою. Усі троє зареготали.

– Нічого, прорвуся! – запевнив Артем.

– Клич на підмогу! – підтримав його Сашко, а потім додав: – Щастить тобі на гарних дівчат... Карина от... Як намальована! Ех!

Два тижні тому Сашкові виповнилося п’ятнадцять. За сільськими мірками – це вже дорослий хлопець, парубійко. Прадід, що вже кілька років хлопцеві і за маму, і за тата, бо ті на заробітках, намагався втримати його від необдуманих вчинків, але Сашко опирався щосили. В їхній хаті оселилися постійні сварки, і правнук не церемонився, дістаючи старого до печінок. Та хата вже й слова доброго не варта, але коли ще повернуться батьки й привезуть грубі гроші, щоб купити житло у місті чи побудувати тут такий собі палацик з вежками, як показують в телепрограмах елітне житло. Прадід же всіляко виштовхував Сашка на якісь підробітки, щоб не зростав трутнем і не чекав подачки від батьків, що, на думку Семена Петровича, не гідне справжнього чоловіка.

Сашко ж сам собі вимріяв зразок чоловічої поведінки. Він відвик від батька, не розумів діда, а от Максима Стовпню вважав людиною, з якої треба брати приклад. Максим відбув покарання – і це не лякало Сашка, навпаки – принаджувало його, хоча сам Стовпня ні з ким із підлітків не приятелював.

Сашко вчився неохоче, з класу в клас переходив лиш тому, що ніколи не завдавав клопоту вчителям, умів себе стримати, чого не можна було сказати про його взаємини з прадідом. Вони ще більше загострилися після випадку з Градовими...

Похукуючи на мозолі, Сашко із Саньком та Артемом пішов по обіді до Градових віддати перші сто гривень боргу. Звісно, можна було б і через паркан передати, гукнувши дядька Павла, але отак із хлопцями певніше, ніби при свідках.

Зустріла їх тітка Наталя і порадила прийти завтра під вечір, бо чоловік поїхав у рейс, а вона ніяких грошей не братиме, не має такого доручення від чоловіка: він писав заяву, ставив вимоги – то йому все з’ясовувати.

Хлопців це спантеличило. Віддали б хоч трішки грошей – усе легше. А раптом Градовий передумає і скаже поліцейському, що вони не дотримують слова...

– Може, ви просто запишіть чи що? – просив Сашко тітку. – Ну, такого числа повернули по півсотні гривень з носа...

– Ага! З двох кирпатих носів! Ні, хлопці, і не вмовляйте. Самі нашкодили – вчіться і відповідати. Нічого не записуватиму. Прийдете завтра – ніколи мені тут з вами...

– А можна, ми ще до Ярини зайдемо? – вигулькнув, як Пилип з конопель, Артем.

– Не можна, – суворо відповіла жінка. – Ярина захворіла.

Двері веранди зачинилися, і хлопці пішли, вхопивши облизня.

Санько із Сашком, розчаровано похиливши голови, рушили попереду, за ними плентався Артем, розчарований не менше за друзів, але геть з іншої причини. Проходячи попід стіною, зиркнув у вікно і крізь відслонену штору побачив на ліжку скоцюрблену Ярину. Вона лежала, як недуже дитинча, і піжама на ній була дитяча – в дрібні барвисті горошинки. Лише мить... Проте хлопцю як по серцю різонуло: їй болить, вона стримує біль, а він не виходить з її слабкого тіла і мордує, як невидимий ворог. Захотілося хоч чимось потішити Ярину, якоюсь дрібничкою, такою приємною всім дівчатам...

...Уранці на підвіконні Ярининої кімнати лежав букет дрібних польових квітів. Тітка помітила першою, взяла й передала у кволі руки дівчини.

– Дивовижа! – замислено промовила тітка Наталя. – Хто ж це так постарався? Яринко, у тебе є таємні залицяльники?

Дівчина зашарілася, вдихаючи пахощі. Це її перший букет від... від... Вона здогадувалася, хто його приніс.

За кілька годин Ярину було не впізнати. Здавалося, напад болю вивітрився, як тільки тітка прочинила вікно і передала їй квіти. Хіба хтось лежав тут у ліжку – безсилий і нерухомий? Ні! Дівчина мугикала пісеньки, усміхалася, а потім узялася ліпити вареники разом із тіткою, бо ось-ось повернеться з рейсу дядько Павло.

Проте раніше за дядька приїхав Олег, старший син...

Відслонивши завісу на вхідних дверях, до веранди увійшов темно-русий чоловік років двадцяти п’яти, вилицюватий, із кількаденною щетиною на щоках, тому здавався якимось дикуватим чи дуже втомленим.

– Олеже, сину!

– Тітка Наталя, струшуючи борошно з рук, кинулася обіймати гостя.

– Привіт, мамо, – цмокнув її в щоку Олег. – Привіт, мала, – кивнув Ярині. – А де батько?

– Зараз буде. Ми вареники заходилися ліпити, приїде з рейсу – хай йому буде маленьке свято. От і ти повечеряєш з нами...

– Та ні... не вийде... на мене чекають, – похмуро мовив Олег. – Мам, скажу тобі, поки батька немає. Ходімо в кімнату.

– У тебе щось трапилося? – сполошилася тітка Наталя.

– Дурниці, не переймайся! Пішли, треба сам на сам...

Обійнявши матір за плечі, Олег провів її через веранду і щільно зачинив за собою двері.

Яринка лишилася. Вареник, якого кілька хвилин товкла пальцями, став пляцком, і вона спересердя телепнула ним об стільницю. В очі набігли сльози. Варениці, брусочки нарізаного, але не розкачаного тіста, готові вареники, що лежали рівненькими рядами, начинка у мисці – все це бачила, як через дощову пелену. Але не плакала – трималася стійко, як той олов’яний вояк із казки.

Двоюрідний брат ніколи не приховував своєї зневаги до Ярини. Ні, він ні в чому її не звинувачував і не допікав словами. Але допікав холодним поглядом і униканням будь-якої розмови. Ти, мовляв, тут чужа. Дівчина відчувала шкірою, що він подумки промовляє їй: ти, каліко, впала на руки моєї мами і всілася на шию мого тата... мій брат гниє в землі, а ти живеш замість нього...і мої батьки несуть цей хрест... і чомусь для них ти важливіша за мене, рідного...

– Ого, бачу, нині у нас королівська вечеря! – промовив із порогу дядько Павло.

Ярина йому усміхнулася, вологі очі сяйнули – це зблиснули приховані сльози.

– Невже на мене чекали? – жартував дядько. – Я думав, що ви вже й забули, як люблю вареники!

– Не забули, – тихо сказала дівчина.

– А де Наталя?

– З Олегом розмовляє – в кімнаті.

– Олег приїхав? Добре! А чого це вони зачинилися? – посерйознішав дядько Павло, роззуваючись і знімаючи з плечей запилюжену вітрівку. – Я зараз...

Двері за ним не зачинилися – і Ярині довелося все побачити і почути.

Тітка Наталя стояла з грошима в руках, а навпроти неї – Олег.

– Що тут відбувається?

Хоча дядько спитав неголосно, обоє стрепенулися, наче від грому. Олег відскочив від матері, а вона сховала за спину гроші і квапливо сіла на диван. Потім схопилася, ступила два кроки до дядька Павла і вже як закам’яніла посеред кімнати. Німа сцена.

– Батьку, я потребую вашої допомоги, – першим озвався Олег.

Голос його тремтів – чи то з хвилювання, чи то з обурення, що дядько так невчасно зайшов і загнав його в кут своїм простим питанням.

– Ти вже випросив у матері.

– Цього замало. Треба ще.

– Скільки?

– Дев’яносто п’ять тисяч.

– Нічогенька сума. Навіщо – можна поцікавитися? Житло собі купуєш чи авто?

– Викуповуватиму життя, – буркнув Олег.

– Он як? Поясни, – спокійно попросив дядько Павло.

– Заборгував. Треба віддати, поки не ввімкнули лічильник.

– Олеже, за що можна заборгувати стільки грошей? Кажи як є. Чому я мушу з тебе витягувати кожне слово, як обценьками?!

– Програвся! – скрикнув Олег. – Задоволений? Програвся в автомати! Спершу була менша сума, думав, що відіб’ю. Навіть виграв трохи. А потім... Все! Тепер вони мене вб’ють! Вони погрожують! Ні на вулицю вийти, ні заснути – телефон не змовкає!

– Хто ті “вони”? – закричав і дядько Павло.

– Краще тобі не знати... Мені потрібні гроші. Амен.

– А звідки ми їх маємо взяти?

– Кредит у банку, – швидко відповів Олег, бо вже давно все обміркував. – Я дізнавався. Вам дадуть позику без проблем.

– Ти дізнавався, – гірко посміхнувся дядько Павло. – Молодець! А чому тобі не дадуть?

– Бо я не маю постійної роботи! Ти ж знаєш! – скипів син.

– Оце дожилися: п’ять років платили за твоє навчання в університеті, винаймали тобі квартиру, дали хабар, аби влаштувати на роботу...

– На роботу? – гарячкував Олег. – На тій роботі ще шефу доводилося платити, аби не чіплявся до мене раз по раз!

– То не слід було лінуватися, щоб до тебе не чіплялися, – сердито зауважив батько.

– Не читай мені нотацій, бать! Уже пізно. Більш не маю до кого йти, – в голосі забриніли жалісливі нотки. – Хто у мене є? Ти та мама... У вас і прошу порятунку... Думаєте, мені це легко дається?..

– Павлусю... – схлипнула тітка.

Дядько Павло важко сів на стілець, тітка вмостилася на дивані, Олег стояв, як винуватий школяр. Дядько мовчав, час до часу тер чоло своєю важкою водійською рукою.

Тільки сонячні промені танцювали на стінах, розхитані розлогою вишнею за вікном.

Тільки годинник на шафі рівномірно цокав час.

Тільки поскрипувала дошка під ногою Павла Градового, що зненацька почав притупувати своїм думкам у такт.

– От що, – нарешті обізвався він. – Грошей таких нам взяти ніде. Кредит той доведеться віддавати кілька років. Та що вдієш, коли син наш так і не доріс, не подорослішав? Ми візьмемо половину суми. Друга половина повисне на тобі, Олеже.

– Але я...

– Помовч! – зупинив його батько. – Завтра підеш на роботу. В наш автопарк. За кермом сидиш добре.

– Що? Водієм? Трястися у фурі нашими вбитими дорогами? Я маю економічну освіту!

– Паршивий з тебе економіст, сину! Але якщо трястимешся у фурі, то зможеш узяти кредит...

– Вам що – геть байдуже, що мене можуть убити? – оскаженів Олег. – До вас не дійшло, що це все серйозно?!

– Сину, – заплакала тітка Наталя, – та ми ж для тебе останню сорочку знімемо! Але й ти нас зрозумій – не жити ж нам на хлібі й воді. Хоч ми з батьком і так би годні... Та Яринка...

– Ну, нарешті! Ось ви й згадали про Яринку! – гнівно підняв руки догори Олег. – Вона вам дорожча за рідного сина!

– Не кажи дурниць! – осадив його дядько Павло. – Ти добре знаєш, що вона потребує ліків.

– А чого потребую я – ви в курсі? Га? Чого я потребую? Батьків! У неї загинули, а мої живі, Але я сирота! Ви переймаєтеся Яринкою – ліки, відпочинок, масажі, харчі... Тьху! Вона вам світ заступила!!! Вам байдуже, що вб’ють вашого сина! Поховали молодшого – поховаєте й старшого! Не звикати!

– Ой! – пополотніла тітка Наталя й схопилася за серце.

– Не смій! Що ти верзеш! – ревонув дядько Павло і вліпив синові ляпаса.

З несподіванки Олег заточився. Щоб не впасти, ухопився за кут серванта, відштовхнувся від нього і незграбно упав у крісло під стіною, задерши ноги.

Павло Градовий навис над ним, як скеля, нервово стискаючи кулаки і ледве стримуючись, щоб не відлупцювати негідника.

– Ну, батьку, я тобі цього ніколи не прощу, – прошипів злостиво, намагаючись виборсатися із крісла.

– І я не прощу собі, – переривисто мовив дядько, – треба було батожити тебе ще маленьким. А зараз пізно. Отямишся – приходь. Подумаємо, як допомогти.

– Красно дякую! Вже допомогли! – з плачем вигукнув Олег і, схопившись, вихором вилетів надвір, хряснувши дверима з такою силою, аж шибки задзвеніли.

– Олежику! – вибігла услід тітка Наталя і кинулася до воріт.

Дядько Павло став біля Ярини:

– Ти все чула? Авжеж, чула... Не бери до голови. Нічого. Все вирішиться...

Він сумно посміхнувся дівчині і злегка торкнувся пальцем кінчика її носа, аби вона підняла похилену голову.