Метелики в крижаних панцирях

Розділ 15

Міський Палац творчості скидався на рукавичку з дитячої казки. Стільки дітей, скільки збігалися, з’їжджалися і наче пірнали у двері цієї триповерхової будівлі, навряд чи могла би вмістити якась інша споруда, окрім казкової. І вся магія полягала в тому, що десятки гуртків і студій мали чітко визначений час і місце.

Ярина тут ще не була жодного разу. Сьогодні ж вона сюди йде на знайомство з... Хто вони їй? Танцівники, з якими тренується Артем? Друзі? Вони ж її ні разу не бачили!

Пані Ядвіга та тітка Наталя супроводжували дівчину; вони й вкотили колісне крісло до танцювального класу. Тут займалися підлітки. Вони навіть не повелися на гостей, напевно, звикли, що часто хтось спостерігає за репетицією.

– Прошу вашої уваги!

Чоловік стрункої статури сплеснув долонями. Всі спинилися і поглянули на нього.

– Хочу познайомити вас з Яриною. Вона також займається танцями. Її тренує моя приятелька з Польщі – пані Ядвіга. Ярині потрібна операція, а ми можемо допомогти їй зібрати кошти. Отож, концерт, який ми вже анонсували, благодійний. Ярина теж танцюватиме – з Артемом Кожедубом. То як? Згодні?

– Авжеж! – першим озвався Артем.

– Звичайно! – почувся ще один голос.

– Та ми завжди “за”!

– Згодні! Згодні!

– От і добре! – мовив тренер. – Десять хвилин на знайомство.

Артем першим підійшов до Ярини, а за ним – цілий гурт танцівників.

Кожен сказав тепле слово, потиснув руку, спитався...

– А який ви танець підготували?

– Вальс, – хутко відповіла Ярина.

– Так покажіть! Покажіть!

Танцювати зразу тут? Перед цими дівчатами й хлопцями, які вже брали участь в конкурсах?

– Може, не сьогодні? – дівчинка питально поглянула на пані Ядвігу.

– А хіба ти не готова? – здивувалася тренерка.

– Ярино, не вагайся! – підбадьорив Артем. – Покажемо їм, на що ми здатні!

“МИ”?! Він сказав “МИ”! Це не причулося?

Танцівники дружно стали в коло, з колонок залунала мелодія вальсу, інша, не та, під яку вони вивчали рухи, але ж вальсовий ритм незмінний...

Першої миті Ярині здалося, що її м’язи заціпеніли, але порух руками – і вони полинули-попливли, не збиваючи вдих-видих, як вимагала пані Ядвіга. Раз-два-три, раз-два-три... Артем подає їй руки, оберт перший, оберт другий... Як легко на душі! Наче вона пірнає десь понад хмарами. Чи ж була колись щасливішою? Hi. А як приємно чути оплески... Як приємно бути такою, як і всі!

-----------------------------------------------------------------

– Куди ви пхаєтеся з колісним кріслом? Це громадський транспорт! Для нормальних людей!

Перекривлене злістю обличчя кондукторки нависло над Яриною, а кістляве тіло перегородило вхід до тролейбуса.

– Хіба ж ми не люди? – огризнулася тітка Наталя.

– Тут нема місць для інвалідів!

– Нам не треба місць – ми й так доїдемо. Пропустіть до салону!

– Беріть собі таксі! Впхаєтеся сюди – люди як ходитимуть? Перелітатимуть через вас, чи що?

– Ми ж не вперше їдемо! – тітка Наталя намагалася вмовити кондукторку. – Ніколи нікому не заважали. Станемо збоку...

– Ставайте збоку на зупинці! Тролейбус рушає! Заберіть свою інвалідку!

– Та як не соромно? Розверещалася тут! Це твій приватний тролейбус? – гримнув на кондукторку чоловік невисокого зросту, протиснувшись до входу. – Давайте, допоможу вам...

– То що – їдемо? – спитав водій. – Усі сіли?

– Їдь уже, – роздратовано кинула кондукторка.

Ярина не підіймала очей. Знову це приниження... інвалідка... Не треба ні танців, ні сукні, яку замовили на виступ. Як хочеться ходити, бігати, танцювати, впевнено ставати на східці тролейбуса, щоб ніхто й ніколи не кинув просто в обличчя: це для нормальних людей!

-----------------------------------------------------------------

– Не тисне? Не тягне?

Дівчина отямилася: це пані Ядвіга питається про концертну сукню. Вона поглянула в дзеркало. Рожево-бузково-срібляста тканина сповила її до самих ніг і перетворила на квітку – тендітну, як перший цвіт, і вишукану, мовби коштовність. Навіть колісне крісло не видавалося таким потворним!

– Може бути, – кволо відповіла дівчина.

– Чи вкоротити рукав, а на плечі додати? – питалася тренерка.

– Нехай.

– Тобі не здається, що бракує якоїсь деталі? Банта, пряжки чи чогось іншого?

– Та ні.

Ярина смикнула плечима.

– Що таке? Тобі не подобається сукня?

– Все подобається.

– Може, ти передумала виступати?

– Hi.

– Так, все ясно, – сказала пані Ядвіга. – Організм стомився і потребує дози солодкого. Тут неподалік є симпатична кав’ярня. Какао, кава, тістечка – чого душа хоче.

Пообіднє місто вирувало: квапилося перехожими, рухалося автомобільними потоками, віяло парфумами, викидами газу й солодким духом ранньої осені. А сонце гріло по-літньому, і ніхто з містян ще й не думав утеплювати тіло.

– Коли раптом нападає нудьга, я одразу згадую про найдієвіший спосіб відновлення внутрішньої рівноваги: треба підсолодити життя, – казала пані Ядвіга двом своїм попутницям. – Відкусиш шматочок тістечка чи тортика – і вже все навколо до тебе усміхається, а проблеми поступово зменшуються або й зникають.

– А я читала, що танцівники обмежують себе в солодощах, – озвалася Ярина.

– Обмежують, це правда. Гречка, кефір, твердий сир і яблука – це не шкодить. А бульба, млинці, пироги, булки – то вороги талії. Проте я вже можу й погладшати на якийсь день. Зате наступного дня все скину на тренажерах. Зайдемо сюди!

Зайдемо? Тут не було пандуса, а кілька сходинок не подолаєш у колісному кріслі.

– Пані Наталю, візьмімо крісло з обох боків і перенесімо! – запропонувала тренерка.

– Ой, не варто! Це важко!

– Дівчино, отямся! Чого ти всього боїшся? Вперед!

Тренерка – завжди тренерка. Пані Ядвіга не пасувала перед труднощами.

У кав’ярні було немало відвідувачів, проте незайнятий столик все ж знайшовся. Замовили тістечка, каву і гарячий шоколад.

– Ярино, мені не подобається твій настрій. Таке враження, що ми накинули на тебе зашморг і тягнемо на виступ, а ти опираєшся.

– Та ні, – дівчині аж в грудях тенькнуло.

– А в чому річ?

– Пані Ядвіго, ми тут стрес пережили, – мовила тітка Наталя. – Нас не пускали в тролейбус із колісним кріслом, щоб не заважали іншим пасажирам.

– Там що – дикуни їхали? – здивувалася тренерка.

– Не всі, але приємного мало.

– Ярино, чому ти дозволяєш комусь впливати на твій настрій? Чому не навчишся зводити стіну перед всілякими агресивними особами, в яких мізки потребують ревізії?

– Хіба це можливо? – в голосі дівчинки за бриніла образа.

– Ти ж не хочеш жити такою злістю чи ненавистю?

– Hi.

– То й не живи! От що змінилося після того випадку в тролейбусі? Так, зіпсувався настрій. І все. Але концерт відбудеться, ми – з тобою, ти набула стільки друзів, скільки не мала за все життя, тітка Наталя тебе підтримує, дядько Павло за тебе вболіває. Що ще треба для щастя? Гарячого шоколаду, правда?

Ярина усміхнулася: пані Ядвіга вміє побачити стільки всього позитивного!

– А як цьому навчитися – отакому ставленню? – обережно спитала дівчина.

– Не на тренінгах, просто живи і радій, – відповіла тренер.

– І все?

– І все.

– Це правда, – мовила тітка. – Доводиться зазнати і щастя, і біди. Але треба зосереджуватися не на неприємностях, а на тому, що вважаєш головним.

– На цій оптимістичній ноті ми нарешті скуштуємо всього, чого нам принесли, – бадьоро завершила пані Ядвіга.