Метелики в крижаних панцирях

Розділ 12

Перші дні в Польщі Артем був як не при пам’яті. Він приходив на тренування, не проминав жодної екскурсії, сидів у кав’ярнях, спілкувався з іншими танцівниками, проте до всього йому було байдуже. Не міг забути того випадку у театрі – здавалося, його збили з ніг, а встати ніхто не допоміг. Відчував, що в такому стані уподібнився Ярині, лиш вона позбавлена фізичних можливостей, а він – моральних...

– Кожедуб, ви мій партнер на “Віденський вальс”! – наказала тренерка пані Ядвіга.

Артем слухняно вийшов на середину зали. Увімкнулася музика. Пара закружляла, але після кількох кроків хлопець хитнувся і мало не впав разом із партнеркою.

– Це що таке? – здивувалася пані Ядвіга. – Не по-чемпіонськи!

Знову увімкнули музику. Цього разу Артем зашпортався на рівному місці.

– Та що з вами? – вигукнула тренерка.

– Не виспався... – вирвалося в Артема.

– То прошу піти й лягти в ліжко!

Принижений хлопець понурив голову і рушив до виходу.

– Але якщо ви професіонал, то прокидайтеся вже! – гукнула пані Ядвіга.

– Я можу лишитися? – зі сподіванням спитав Артем.

– Вибір за вами.

Хлопець, не вагаючись, повернувся до гурту. Тренування тривало.

– Я бачила відео з ваших виступів, Артеме. В чому річ? – спитала пані Ядвіга, коли всі розходилися в душові. – У вас чудова техніка, природні дані – дай боже кожному. Але нині – це були не ви!

– Мені дуже соромно, – чесно відповів Артем. – Мені немає виправдання.

– Виправдовуються слабкі, а сильні шукають причину проблеми, щоб усунути її.

– Так, причину... Це не просто.

– А що в житті буває просто? Ваша проблема настільки сильніша за вас, що ви піддалися?

– Вона... давня, – криво посміхнувся Артем.

– Тоді – хірургічне втручання! – рішуче мовила тренерка.

– І як? Чик – і нема? Якби ж люди так могли...

Пані Ядвіга кинула на хлопця чіпкий погляд.

– Можна на “ти”? Ти знаєш, люди здатні до самознищення, слабкі люди. А ти ж сильний: не піддавайся!

Ніхто й ніколи не розмовляв з ним отак, як з рівним. Мати повчала, батько взагалі уникав. Учителі? Вони не мали підстав чіпати дисциплінованого й слухняного учня. А виявляється, можна словами притлумити його невпинний біль.

– Задушливо сьогодні, пішли в затінок, он там є вільна лавиця.

Вони сиділи в міському парку, де шукали спасіння від сонця юрмиська людей, і здавалося, що природна тінь під кронами якось споріднює їх, вони приязно усміхаються одне одному, розмовляють, пригощаються морозивом.

– Ти невпевнений – а отже, програв, – почала пані Ядвіга. – Почувши своє прізвище, розгубився, ніби не вивчив уроку. Ти зніяковів переді мною як перед партнеркою, а повинен був узяти ініціативу – вести в танці. Коли я погнала тебе спати, – ти навіть не спробував боротися за право бути на занятті. Це що таке? Ти звик виконувати все, що від тебе вимагають? А якщо в тому нема рації – ти все одно виконаєш? Чоловік повинен мати власну думку і не коритися будь-якому наказу!

– Чоловікам легше, – зітхнув Артем.

– Ти що – справді вважаєш, що юнак стає чоловіком, коли в нього грубшає голос і з’являється щетина під носом?!

Вони ще довго розмовляли – підліток і тренерка, яка могла просто формально побути його наставником чотирнадцять днів і забути про хлопця тієї ж миті, коли він попрощається та й поїде додому. Але пані Ядвіга, не зазнавши материнства, побачила в ньому свого сина... Він був би такого ж віку, якби вона замолоду вчинила по-своєму, а не так, як хотіли від неї інші... Ta про це Артемові краще не знати.

Коли прийшов час випускного шоу, Кожедуби приїхали потішитися синовим тріумфом. Вони ласкаво щебетали, тулилися одне до одного і трималися за руки, мовби закохані школярі, цілували Артема у маківку. На диво, така поведінка не роздратовувала хлопця, як раніше: він тільки іронічно посміхався і казав сам собі: театр двох акторів.

Наслухавшись від пані Ядвіги схвальних відгуків про синові здібності, Олена Кожедуб вчепилася в неї з усією своєю акторською пристрастю. Жінки скрізь ходили удвох – підстаркуватий Кожедуб плентався позаду, час до часу відстаючи настільки, що сідав у кав’ярні чи цукерні й чекав, доки дружина задзвонить і віддасть чергове розпорядження. І дочекався:

– Любий, пані Ядвіга їде з нами – їй треба відпочити. А в нас же – дача!

Так доля проклала шлях до зустрічі Ярини з пані Ядвігою.