Метелики в крижаних панцирях

Розділ 8

Колеса шурхотіли курною дорогою. Ярина дивилася вперед і думала, що це добре – ніхто їх не бачить.

– Чого це ви з Саньком зчепилися, як два півні? – спитала дівчина, бо відчувала, що Артемові важко дається мовчання.

– З-за дрібниці... Він почав торочити, що в Сашка проблеми, що він пішов з дому.

– Це правда. Я сама бачила, як вони посварилися з дідом...

– А чим я можу допомогти йому? От я і сказав, щоб відчепився. Санько надудлився, щось йому приверзлося... “Тобі нема діла до нас, бо запав на Карину!” Я не стерпів... Тепер шкодую. Скажуть, що ми побилися через дівчину...

– Карина тобі подобається?

Як важко було вимовити ці слова Ярині! Але вона мусила.

– Ні. Вона гарна дівчина, тільки якась нарвана. Тобто – нахабна, – виправився Артем.

Ярина подумки зітхнула. І в цю мить побачила автівку, що їхала назустріч, ще здалеку засигналила і зупинилася метрів за кілька. Відчинилися дверцята – випурхнула розкішна пані в капелюсі із широкими крисами, замахавши рукою.

– Тьомчику-синочку, хутчіше, я приїхала по тебе! – ласкаво мовила пані, навіть не глянувши на Ярину.

Артем ухилився від поцілунку:

– Привіт, мам!

– Тьомчику, поспіши! Я геть не маю часу.

– Мам, ти зауважила, що я тут з Яриною?

– Бачу, – скрижанілим голосом відповіла пані. – Гадаю, дівчинку можуть забрати додому батьки – задзвони їм. Нам треба їхати!

– Мамо, я не залишу Ярину, – насупився Артем.

– Ти забув? Післязавтра прем’єра! Ти не підеш в театр? Я приїхала тебе забрати, бо не матиму більше часу. Ти знаєш, скільки всього ще не вирішеного?! Я вся на нервах!

– Мамо, я відвезу Ярину додому і поїду з тобою невже – так важко зрозуміти?

– Мені важлива кожна мить – невже так важко зрозуміти? – повторила відлунням пані.

– Зачекайте, я вам допоможу!

Де не взялася захекана Карина – вона бігла назирці за Артемом і мимохіть стала свідком суперечки.

– Я відвезу Ярину, знаю, де вона мешкає, не турбуйтеся – уранці була в неї вдома, – защебетала дівчина. – А я вас впізнала, ви Олена Кожедуб, я була на всіх ваших виставах з мамою й татом, ми всі вас любимо!

– Справді? Як приємно!

– Ви зблизька ще гарніша, ніж на сцені.

– Як добре, що ви любите театр! Тьомчику, ходімо в авто – ще ж генеральна репетиція. Тато хвилюється!

Артем не відпускав ручки Ярининого крісла, а Карина поклала на його руки свої...

Хлопцю не лишалося вибору – він смикнув крісло і покотив його вулицею.

– Ви поговоріть про театр, а я тим часом впораюся зі своїми справами. Мамо, дай Карині контрамарку на виставу, автограф напишеш на програмці, коли вона тобі квіти подарує! Айн момент!

– Я не дозволяю тобі йти! – гукнула Олена Кожедуб голосом базарної перекупки. – Артеме, негайно зупинися!!!

-----------------------------------------------------------------

– П’ятдесят тисяч євро, – наче мантру, Наталя Градова вкотре задумливо повторила, – такі гроші...

– Навіть якщо продамо квартиру, все одно не вистачить, – сказав дядько Павло.

– Як ми можемо її продати?

Подружжя сиділо за столом, а на ньому розкладені папери. Навіть побіжно глянувши, можна помітити, що листи написано іноземною мовою, лежить аркуш з перекладом, а на ньому таблиці з цифрами: вартість кожної процедури.

Кімнату освітлював лише нічник – він відчайдушно кидав виклик мороку, мовби чатовий при цих людях. Градові ж були поглинуті мороком безпорадності. Прийшла відповідь з німецької клініки, куди вони два місяці тому надіслали копію Ярининих медичних документів. Можна збиратися – вісімдесят відсотків вірогідності, що після операцій і реабілітаційного періоду дівчина ходитиме. І цей результат має ціну – п’ятдесят тисяч євро. Звісно, можна звернутися до благодійних фондів, але ж туди звертаються і ті, чиє життя загрожене невиліковною недугою, і вони – перші в черзі на допомогу. А Ярина, дякувати Богу, не загрожена, та хіба це життя – у колісному кріслі, з обов’язковим супроводом?!

– Вони пишуть, що готові прийняти Ярину в будь-який час, – задумливо мовила тітка Наталя, – тобто, хоч завтра...

– Хоч сьогодні, – уточнив дядько Павло. – Аби гроші.

– І в Олега борги...

– Я йому позику оформив – далі хай сам.

– Що робити, Павлусю? Операція в Німеччині – єдиний шанс для Яринки.

– Хіба я знаю? Чи ж не хочу їй допомогти? Та ось верстат, що гроші друкує, зламався!

– Та не гнівайся, – примирливо обізвалася жінка. – Сама не знаю, що кажу.

– Вибач, я не стримався.

– Павлусю, мені боязко за Олега. Не прощу собі, коли з ним станеться біда...

– Цить! Не накликай лиха! – гримнув чоловік. – Хай буде поступливішим! Хоч кілок на голові теши – так затявся. Бачте, вища освіта, то соромно за кермо сісти. А з батьків тягти жили не соромно!

– Що ж робити? І Ярину шкода, і його... Якого пальця не вріж – все одно болить!

– Ми все вирішимо, Наталю, ми все вирішимо... Світ не без добрих людей!

-----------------------------------------------------------------

– Чуєш, діду, ми до тебе по-доброму – бери однокімнатну квартиру, хорошу, майже відремонтовану. Ні, вона не в центрі – на околиці міста, але нащо тобі центр? В театри ходити? Не хочеш – влаштуємо могилку на сільському цвинтарі. Теж на одного. Ги-ги... Без ванни, – хирлявий молодик у костюмі й при краватці зареготав, задоволений таким жартом, – отакі справи.

Дід Семен зчепив пальці на відполірованому до блиску ціпку, наче збирався огріти по спині зарозумілого нахабу. Може, й огрів би, якби біля нього не стовбичили ще два кремезних крутоголових “братки”.

– Та які у мене можуть бути із тобою справи, глистюку? – заскрипів дід. – Твоя справа – вижити мене з рідної хати. А моя – послати тебе до дідька на роги. Отакі вони, справи... різні...

– Діду, чого ти такий упертий? – майже приятельськи поцікавився хирлявий. – У тебе в роду осли не водилися? Ну, дамо тобі разок по голові – ти й копита відкинеш. І хто за тебе заступиться? Кому ти тут здався? Нікому... Одна біда: мій шеф не хоче землі з кров’ю – добрий він, старих шанує. Тому ми й панькаємося, доки терпець не урвався. А ти, падлюко, нам нерви мотаєш! Підписуй папери й живи, скільки там тобі зосталося. Бо буде гірше...

– Гірше? – зацікавлено глянув на нього дід Семен. – Твій, як його, шеф пришле ще одного недоумка, щоб їв мені печінки не ложкою, а черпаком?

– Ну, діду, ти мене дістав! Не доходить до тебе слово. Прийдеться робити з тебе хворого на голову. Бо ти такий і є! А в дурдомі таких, як ти, швидко спровадять на той світ.

– Не боюся дурдому, глистюку, і там люди є, і в тюрмах. А хати не чіпай – вона моя, руки в тебе короткі!

– Ех, діду-діду, стільки прожив, а розуму не набрався! Суд вирішить – і не твоя буде хата, а внуччина, і внучка підпише папір, бо ми пообіцяємо гарну квартиру її синочку в місті. І всі про тебе забудуть, і ніхто тобі й пряника не принесе, і поховають тебе, як жебрака. Отаке в тебе, діду, попереду.

Старий і бровою не повів. Чи не дослухався до погроз, чи збайдужів до них. Сидів, схиливши голову, опершись ліктем на широкий дубовий стіл, і тільки пальці конвульсивно стискали ціпка.

– Думай ще тиждень, – сказав молодик вже на порозі. – Останнє китайське попередження, – загиготів, ступнувши на подвір’я.

Його кремезні охоронці також неквапно рушили до дверей. Один розвернувся і гупнув кулаком по столу. Забряжчали тарілки. Важкий стіл не здригнувся. Дід також.

Надворі сутеніло, коли непрохані гості вийшли з дідової хати. Повітря умлівало після денної спеки. Ніщо не віщувало дощу. Прив’яла трава під дорогим взуттям візитерів важчала пилюкою і майже людською втомою довгого дня.

На сусідньому подвір’ї поралися Градові. Незнайомці не лишилися поза увагою дядька Павла.

– Щось часто почали навідуватися до Семена Петровича! –наздогнав їх за хвірткою голос Градового.

Трійця пригальмувала. Дядько підійшов до воріт. Якусь хвилину всі мовчали.

– А вам який клопіт? – войовниче спитав хирлявий.

– Та ніякий, – спокійно відповів дядько Павло. – Оце собі подумав: хто діду голову розбив? Теж приходили до нього... Не ви, часом? Бо викличу поліцію.

Молодик фальшиво засміявся, озирнувся, чи ніхто не чує цієї неприємної балачки: на тітку і дівчинку в колісному кріслі не зважав – яка від них шкода?!

– Чоловіче, що ви кажете? Хіба ми схожі на бандитів чи грабіжників? Дід Семен і сам може собі травму заподіяти – голова запаморочиться, він гримнеться... А з головою в нього непорядок. Ми до нього з добрими намірами, а він не хоче йти на контакт. Може, ви його вмовите?

– А чому його треба вмовляти?

– Хочемо придбати його земельну ділянку. Пропонуємо добрі гроші або готове житло. Упирається! Побалакайте з ним по-сусідськи, га? А ми вам віддячимось.

– Щедрі ви...

– Та не ми – наш шеф. Побалакаєте?

– Hi.

– Що таке?

– Ні. Петрович не продасть землі – не чіпайте його. Вашому шефу обов’язково треба когось із насидженого місця зігнати? Не може наїстися?

– Я б на вашому місці, шановний, не втручався в такі справи. Бо, можливо, й до вас черга дійде – і відступитеся. Не хочете вмовити сусіда – не треба. Але вважайте на своє здоров’я... Воно ще вам знадобиться. І пильнуйте свою доньку, щоб нічого лихого не сталося.

– Ти мені погрожуєш? – випнув груди Градовий. – Та хто ти такий?!

– Павле! – застерегла його тітка Наталя.

– Та що ви, шановний, – єхидно мовив хирлявий, – це просто порада. І все. До зустрічі!

– Ні, ти зажди! – смикнув дядько хвіртку й прудко вискочив на вулицю. – Ти, гаденя, намислив погрожувати моїй родині?

Та хирлявий вже сховався за плечі своїх oxoронців.

– Вгамуйся, бо тут і ляжеш, – погрозливо сказав один із “братків”.

– Годі! – гукнув хирлявий. – Сказано ж – без скандалів! Поїхали!

– Павле, – покликала тітка, – ти краще до Петровича піди, чи він живий там...

-----------------------------------------------------------------

...Зала вибухнула оваціями! Глядачі піднялися з місць, і в партері, що м’яко наповнювався світлом, не лишилося нікого байдужого, адже на сцену вийшли всі актори, що грали у виставі.

Вони щиро і трохи стомлено посміхалися, вклонялися глядачам, приймали квіти від вдячних шанувальників, котрі вишикувались перед сценою. Найбільше квітів і навіть м’яких іграшок отримав молодий актор-красень, виконавець головної ролі. А другою у рейтингу глядацької любові (якби такі рейтинги хтось встановив до кожної вистави) значилася Олена Кожедуб, що зіграла роль музи молодого художника (ах, який красень! – перемовлялися між собою жінки в партері).

– Вітаю, мамо, з прем’єрою! Ти, як завжди, неперевершена, – голосно промовив Артем, простягаючи букет із п’ятнадцяти білих троянд.

З партеру почулися схвальні вигуки.

...Це була їхня сімейна традиція. Ще зовсім маленьким – років з чотирьох його вбирали в костюм і білу сорочку з “метеликом”, виводили з-за лаштунків, і він, ледве втримуючи в руках оберемок троянд, дарував його мамі. Мама щасливо усміхалася – зала шаленіла від оплесків, і цим підсилювався акторський тріумф.

Сьогодні Артем також сумлінно виконав свою місію, але не до кінця: він не поцілував маму, як завжди, і збіг зі сцени, ніби соромлячись свого вчинку.

Олена Кожедуб вдавала, що не помічає синового настрою. Ще у Вербках він виявив норов, невластивий йому – слухняному вихованому хлопчику з інтелігентної родини. А все те дівчисько в колісному кріслі. Чим воно так привабило цілком здорового вродливого хлопця, воно – неповносправне?!

Думки роїлися в голові прими, та вона сяйливо усміхалася глядачам, приймала букети, тамуючи гірку материнську образу.

А потім був фуршет у фоє театру і тут уже Олена Кожедуб не мала собі рівних. Місцеві посадовці, бізнесмени, депутати оточили її колом, дякували за талант, цілували руки, проголошували тости. Усі вони – чоловіки поважні й шановані, яким загалом було байдуже до мистецтва, але вони знали, що треба світитися на таких заходах, втрапляти в новини, казати кілька загальних фраз у мікрофони.

Скільки Артем себе пам’ятав, мати завжди прихильно розмовляла, дзвінко сміялася, відповідала компліментом на комплімент, дозволяла щось шепотіти на вухо чи обійняти за стан... А вдома, коли думали, що він заснув, відбувався ще один “спектакль”. Батько називав маму хвойдою, а вона криком кричала, що якби не він і не син, то вже давно б знімалася в найпопулярніших серіалах чи була примою в столиці, давно б отримала звання народної, а не сиділа в заслужених у провінційному театрику, де мусить грати в його недолугих виставах. Доходило до ляпасів. Мати заскакувала на підвіконня і погрожувала вистрибнути або хапалася за ножа різати вени чи скидала в жменю таблетки. Батько вибачався, каявся, клявся, що це востаннє. Уранці вони мирно розмовляли за пізнім сніданком і разом ішли на репетицію, а увечері – на спектакль. Завжди удвох, завжди під руку...

Малим Артем ще дізнавався, що було вночі, – а його переконували: тобі, сину, наснилося. Тепер він не питався, а коли батьки сварилися, просто вмикав музику і вдягав навушники. Напевне, і сьогодні все повториться за сталим сценарієм. Лицеміри! І його хочуть тримати в цьому світі лицемірства й брехні.

Сам винуватий – завжди був слухняним. Сказали – підеш на бальні танці. Пішов. А хотів же грати у футбол! Сумлінно відвідував тренування. Звісно, танці йому сподобалися, і згодом уже не виникало жодних питань – іти чи не йти в танцзал. А потім сподобалося перемагати на конкурсах... Проте якби його спитали, ким хоче стати, він би відповів: тільки не танцівником...

Логічне продовження маминого виховання – контроль. Тепер вона взялася контролювати його друзів. Як так можна? Він уже дорослий, щоб обирати собі, з ким дружити, а з ким просто інколи спілкуватися.

– Тьомчику, сину, щось хочу тобі сказати...

Хлопець здригнувся, почувши материн голос: хіба вона зараз не повинна бути там, біля фуршетного столу, в оточенні розчервонілих від коньяку чоловіків і балакучих захмелілих жінок у вечірніх сукнях?

– Мамо, не треба, зараз тебе все одно покличуть.

– Заждуть! – зневажливо скривила губи прима і, взявши його за руку, завела до глядацької зали. – Сідай, прошу тебе... Ти на мене образився?

Артем мовчав.

– Скажи, сину, що я зробила не так? – наполягала мати.

– Ніби не знаєш – ти хотіла виставити мене тюхтієм перед Яриною.

– Тьомчику, і все?

– Невже цього мало?

– Ні, сину, це я повинна ображатися, бо ти мене не послухав. Для тебе материнське слово – порожній звук. Тьомчику... Хто тобі дорожчий: я чи та дівчина?

– Не називай мене Тьомчиком, – пересмикнув плечима хлопець.

– Добре, не буду, – погодилася мати. – Але поясни мені свій вчинок! Я приїхала тебе забрати, а ти мені влаштував сцену!

– Ти сама її влаштувала. Я віз Ярину додому...

– Я знаю... Це могли зробити її батьки! Чому вони лишають її напризволяще, на чужих людей?

– Мамо, Яринині батьки загинули, вона живе з тіткою і дядьком, Карина запросила її на день народження, свято скінчилося, я мусив відвезти її додому – що не зрозуміло?

– Ти закохався в Ярину? – не граючи в толерантність, спитала мати.

Артем зблід, потім почервонів, його кинуло в піт.

– Ми спілкуємося, розмовляємо... товаришуємо.

– А про що ви можете розмовляти? Що у вас спільного? Вона захоплюється бальними танцями?

– Мамо, вона не ходить!

– Отже, ви говорите про школу, про навчання?

– Вона кілька років не ходить до школи, щоосені складає іспити екстерном.

– І друзів у неї нема?

– Чому нема? Є. Небагато, правда.

– Любий сину, тобі просто шкода Ярину, ти маєш співчутливе серце. І те, що в ньому є жаль, природно. Твоя артистична натура...

– Мамо, я не дурень... І якщо ти думаєш, що в мене в голові самі танці, то ти мене зовсім не знаєш. Ярина багато читає, вона цікавиться всім, що відбувається у світі, дивиться багато фільмів... Та що там казати!

– Ти не дурень, ти ще хлопчик, недосвідчений хлопчик, тому не можеш зрозуміти своїх почуттів!

– Ага, артистична натура!

– Не глузуй з моїх слів! Краще придивися до Карини! Чи до дівчаток з нашого будинку. Вони з пристойних сімей! І ти – син заслуженої артистки України і головного режисера! Навіщо тобі та інвалідка?

– Чому? – схопився з місця Артем і крикнув на всю залу. – Чому ти вважаєш Ярину гіршою за нас? Не бреше? Не лицемірить?

– Артеме! Звідки в тебе стільки люті? Що я таке сказала?

– Мамо, ви з татом постійно мені брешете! Ви брешете одне одному і всім! Так, ми ПРИСТОЙНА сім’я, бо нам не бракує грошей і ми всі здорові. А Ярина... вона вже стільки натерпілася! Навіть вмирала... Мені соромно дивитися їй в очі, бо поруч із нею чуюся нічого не вартим! Ви все мені забезпечили – найкращий садок, найкращу школу, танці, бо це престижно, кишенькові гроші... А вона осиротіла в десять років, ти це розумієш?

– Тьомчику, ой, Артеме! Таке життя: хтось бідний – хтось заможний, хтось хворий – хтось здоровий... Нам теж по-різному ведеться, сам знаєш.

– Мамо, ти не уявляєш, що таке біда! Ненавиджу!

– Кого?

– Себе! Вас!

– Що тут діється? – вбіг стурбований батько. – Ви здійняли такий крик! Артеме, тебе чути аж на вулицю!

– Мені байдуже! Начхати – розумієш? На всіх!

– Толику, – озвалася мати. – У Тьомчика нервовий зрив.

– Отямся!

Батько рішуче згріб сина в обійми, струснув за плечі.

Артема лихоманило. Зуби цокотіли. Йому хотілося крикнути в обличчя батькові образливі слова, але не зміг – пошкодував...

– Боже мій!

Олена Кожедуб розридалася по-справжньому, не як акторка, а як скривджена жінка. Досконалий макіяж поплив обличчям у потьоках гарячих сліз.