Метелики в крижаних панцирях

Розділ 10

Уперше в житті Ярина вчинила по-своєму, не послухавшись тітки Наталі...

На цьому кутку села їй не доводилось бувати. Зрештою, тут не було нічого особливого, ось тільки стара церковця (навіть ду-у-у-же стара!) зразу втрапляла в око. Вона зависла на кручі, ніби хтось велетенським ножем вкраяв шмат землі мало не під старим підмурком храму! Але найдивніше було те, що під ту природну навісну стелю, яка колись не втримається і впаде, притулилася хата. Сюди й прямували друзі. Та не встигли вони наблизитися до хвіртки, обвитої диким виноградом, як вона різко відчинилася.

За хвірткою стояла немолода тітка з насупленими бровами – приязні від такої не дочекаєшся. Тітка Катерина!

– Ви до кого? – недобрим голосом спитала в оторопілих підлітків.

– Ми? – розгубився Санько. – Ну, дайте нам води!

– Напитися? – глузливо мовила тітка.

– Та ні – відро...

– А де воно?

– Ой, ми без відра... Позичте! – попросив Сашко. – Нам тільки води набрати і вилити на..

– Нема води в криниці –замулилася і висохла.

– Немає? – розчаровано спитала Ярина. – Зовсім-зовсім?

– А що – у селі нема де води набрати? – роззлостилася тітка. – Чи ви прийшли до Макса, а мені тут голову морочите?!

– Хіба Макс у вас?

– Хіба я йому не рідня? – уїдливо відповіла жінка.

Із-за зеленого паркана показався чоловік. Ярина зразу його впізнала, хоч і бачила всього раз. Це той, кого офіцер поліції спочатку підозрював у грабунку. Марно, щоправда... Неприємний холодок пробіг по спині – кого-кого, а Макса зустріти не хотілося. Та ще й просити в нього цілющої води.

– Тільки не кажіть, що вас усіх трьох вигнали з дому! – зареготав Макс, побачивши зніяковілу трійцю.

– Привіт, Максе, – простягнув йому правицю Сашко. – Ми хотіли води з тої криниці.

– Нема там ні краплі. Криниця пересохла. А ти, мала, чого з ними вештаєшся? Їм заманулося скуштувати води на іншому кутку села, а тобі вона навіщо?

Дівчина знітилася – хіба скажеш правду цьому тюремнику?

– Бо вода з вашої криниці – цілюща! – бовкнув Санько. – Вона може вилікувати Ярину!

– Сань, – шикнула на нього дівчина.

– Чого ти? Сама ж читала нам з інтернету...Ми того й прийшли.

Тітка зм’якла на обличчі:

– Та то все людські брехні. Вода була звичайна. Кому це збрело в голову таке вигадати?

– Ні, не звичайна. Донька одного селянина впала з коня, не могла ходити, а після того, як стрибнула в криницю, – одужала, – переказала Ярина прочитану історію.

– І ти повірила? – здивувалася тітка.

– Ходімо, – покликав Макс, – самі побачите. Криниця порожня. Ми нову викопали, в іншому місці.

– Я тут почекаю, – сказала Ярина. – Там не проїду колісним кріслом... – додала дівчина, щоб не подумали, ніби вона боїться Макса.

Хлопці прослизнули у хвіртку. Тітка стояла, як укопана.

– Зневажаєш мого небожа? Гидуєш ним? Дивилася, як на дідька з болота...

Яринка підвела на неї очі.

– Мудро чиниш, – казала далі тітка. – Тобі ще доведеться таких бачити, ким люди нехтують. Тебе теж не всі люблять – та хіба ти в цьому винна? Максим не завжди був таким, життя його скривило. А ти гартуй свою шкуру, щоб витерпіти, коли плюватимуть в лице.

– Тітко Катерино, поліцейський підозрював, ви знаєте, що Максим пограбував нас, але ж це виявилося неправдою! – відповіла дівчина.

– Авжеж! Підозрював! Бо тавро засудженого не змивається. Хто б що не скоїв, першого потягнуть Максима!

– Мені жаль...

– А як жаль мені! Максим же за сестру заступився, їй було трішки більше літ, як тобі. Зґвалтував хлопець, а вона ж вірила йому, зустрічалася з ним... Руки на себе хотіла накласти – лікарі врятували. Максим підріс і помстився. Побив його... той – інвалідом на все життя. За те й відсидів. Справедливо? Е, мовчи, що ти знаєш? – тітка відвернулася й витерла кутиком хустки очі.

– А де... де сестра Максимова?

– Поїхала звідси. З матір’ю. Все лишили – хату, господарство. Так і живуть тепер: Максим тут – вони там. Йому важко самому. Не бійся його, він тебе не скривдить, ти схожа на його сестру... Та мовчи про це, мовчи!

– Сухо, Ярино, нема води! – сповістив засмучений Сашко.

– Повертаймося, щоб тітка Наталя не дізналася! – поспіхом розвернула крісло дівчина. Нема – то й нема! Прощавайте, тітко Катерино!

– Куди ти женеш? – вхопився за ручки крісла Санько. – Пригальмуй! Якщо колись тут була цілюща вода, то вона нікуди не поділася, ти сама казала. Може, вона є в іншій криниці?

– Ага, то тепер ми зазиратимемо в кожен двір і проситимемо відро води? Додому! – рішуче промовила Ярина.

-----------------------------------------------------------------

Уночі Сашковому прадіду зробилося геть зле, і хлопець, пам’ятаючи прохання старого не викликати лікарів-коновалів, а дати йому спокійно померти, постукав у вікно до Градових. Дядько Павло не церемонився – зразу ж викликав “швидку”, а сам побіг до сусідів.

– Отак... Помру – уже всіх пережив... А Сашко пропаде.... – хрипів дід посинілими вустами. – Нікому він не нужний, тільки мені. Мати он забула про сина, повіялася світами.

– Хіба вона не на заробітках?

Павло Градовий накрапав на ложку води корвалолу і змусив діда ковтнути.

– Була... з чоловіком на заробітках, а там розійшлися. Він поїхав у Іспанію, а вона живе з якимось італійцем. Вже й дитину родила. А цьому цикає якісь копійки. Я їх всі збираю докупи. Нікому до хлопця нема діла.

– То не спішіть на той світ! – наказав дядько Павло. – Сашко вас потребує!

Діду гіршало, а “швидкої” не було.

– Ті гроші, щоб знали, під мостиною... на веранді... в целофановому пакеті. А на верхній полиці в шафі – то мені на смерть. Там хватає на все... і на борг, щоб тобі, Павле, віддати украдене... Раз не може заробить сам – хай із моїх віддає. Простіть його... Не лишайте наодинці з покійником.

Сашко тихо плакав біля дверей.

– Так, Петровичу, без паніки! Ваш правнук відробить мені на городі, про борг навіть не згадуйте. Зараз приїде лікар – і за день-два брикатимете навіть без ціпка.

– Хату в нього заберуть... а він без пашпорта... ще малий.

– Не заберуть – ніхто її не віддасть.

Сашко закляк. Ніколи ще не мав такого страху, як зараз. Хіба може бути, що його вічний прадід, його Чахлик Невмирущий – помре? Перестане сновигати по хаті, варити юшку на три дні, бурчати на нього, що він десь бродить до полуночі. Сварливий старий – а як без нього? Він же рідний, найрідніший...

До “швидкої” Семена Петровича винесли на ношах. Дядько Павло поїхав з ним.

– Саш, пішли, переночуєш на дивані у вітальні...

Тітка Наталя пригорнула Сашка, як колись пригортала своїх синів.

– Спасибі вам. Я краще додому.

– То приходь на сніданок, на обід, на вечерю – приходь! Чув?

Підліток мовчки хитнув головою. Він зачинив хвіртку, накинувши на стовпчик сплетену дідом петлю, наглухо зачинив вхідні двері й залишився сам у старій хатині, котра враз стала величезною, порожньою й холодною, як склеп.

-----------------------------------------------------------------

– Ще не спиш?

Тітка Наталя прочинила двері до Ярининої кімнати, але побачивши, що та сидить на ліжку з ноутбуком, увійшла.

– Забрали Петровича до лікарні. Дядько з ним поїхав. Дід дуже слабий.

– А Сашко?

– Кликала до нас, та він вирішив лишитися вдома. Мені здається, він вже втямив, хто для нього прадід – і тато, й мама...

– Бідний Сашко, – зітхнула дівчина. – Це так боляче, коли помирають рідні. І нечесно.

Тітка поклала теплу руку на плече Ярини і стрималася, щоб не обійняти її й не заплакати: не любить Яринка жалощів...

– А що ти так зосереджено читаєш?

– Про Вербки. Тут збираються будувати санаторій. Це правда, що є цілющі джерела, тільки їх треба впорядкувати. Бачте, а ви мені не вірили.

-----------------------------------------------------------------

Ранкове сонце вибілило зсередини веранду з великими вікнами – і мережане тло від тюлі дивовижним узором стелилося на стіни й стелю. Тітка Наталя таки пригнала Сашка на сніданок, як той не опирався. Тепер сидів, жував яєчню, потайки глипаючи на тітку чи на Ярину, наче б вони мали якісь вістки з лікарні.

– А дядько Павло не дзвонив? – спитав зі сподіванням.

– Ні, телефона дома лишив, – відповіла господиня. – Але якби щось було відомо, то вже б знайшов, як сповістити. О, дивись, Павлусь!

Дядько Павло постав у дверях веранди, а коли переступив поріг, за ним, як намалювався, Санько.

– Ну, що там?

– Та живіший від живих! Уночі марив, а вранці вже наказував мені не витрачати гробові гроші! Потім ще й лікарів матюкав! Це добрий знак – одужає.

Сашко з полегшенням посміхнувся:

– Еге ж, дід – він такий!

– Сідайте всі до столу, – запросила тітка. – А ти, Санько, звідки?

– Та з лікарні. Батя допився до білої гарячки. Мамка сидить біля нього в палаті. А його прив’язали до ліжка, бо зривається кудись бігти. Кричить, матюкається, грозиться всіх повбивати. То мене дядько Павло забрав. Доки мамка повернеться.

– Яринці буде веселіше, – мовила тітка Наталя. – Вона тут ночами тепер про Вербки читає, а так хоч вивезете її кудись.

– Хлопці, я тепер знаю, в чому річ, – сповістила Ярина.

– Що?

– Що? – луною спитали Сашко і Санько.

– Не “що-що”, а вода. Цілюща. З глибоких джерел. У Вербках санаторій будуватимуть. Це точно!

– Та коли його ще збудують! – махнув рукою Санько.

– Не про те мова. Земля. Отой шеф, що через хирлявого скуповує хати, хоче добре поживитися. Дивіться, Сашкова хата в нього на приміті, навпроти нас уже продали, а нам задзвонила господиня і сказала, що продаватиме обійстя... Це добрий шмат землі!

– Я своєї хати не продам! – твердо вирішив Сашко.

– Ми напишемо журналістам, – спокійно завершила Ярина. – Ми напишемо, що тут чинять несправедливість.

– Напишіть, – погодився дядько, – я дуже здивуюся, якщо хтось вам повірить. Але всяке буває... Пишіть!

– Хлопці, ану марш по обійстях домашню живність годувати. Приходьте на обід!

Тітка Наталя жартома виштовхала хлопчаків з веранди.

...А за тиждень біля воріт господи зупинилася поліційна автівка. З офіцером громади була дівчина.

– Я до Ярини Градової. Вона такого цікавого листа написала в нашу редакцію. От навіть пан полісмен взявся мені допомагати. Каже, що незаконне скуповування землі – то вже його компетенція. Я Вероніка Прийма, кореспондентка.

Тітка Наталя тільки руками сплеснула...