Метелики в крижаних панцирях

Розділ 13

Тихий дощ дрібними краплями шарудів по вікні. Свято села закінчилося дещо раніше, ніж було зазначено в сценарії, бо втрутилися природні сили. Лунка гроза розігнала всіх під дахи, довелося під дощем збирати апаратуру, згортати намети з крамом і ховати дітей під парасолі. Тітка Наталя боялася, щоб племінниця не застудилася, тому попросила офіцера громади відвезти її додому. Той підігнав мікроавтобус і сам сів за кермо.

– Ти смілива дівчинка, – сказав, рушаючи з місця.

– Маєте підстави так думати? – пожартувала Ярина.

– Маю! Не сидиш вдома, не боїшся ходити між люди. Он листа такого написала, Петровича врятувала з його хатою. Тепер вже ніхто й не поткнеться!

– Ага, хоча то – ваша компетенція. Ви самі казали тій журналістці.

Удома нікого не було. Дядько в рейсі, тітка повернеться пізніше. Є час подумати.

На плечах – кофтина пані Ядвіги, футболка брудна... Напевне, вже не відпереться. Але дивно – немає на серці ні страху, ні гіркоти. Якби щось схоже трапилося ще місяць тому, біль скував би всі її суглоби, і тоді – “швидка”, знеболювальні, візити лікарів... Все по колу. А нині вона, звичайно, стомлена, але немає передчуття нападу.

Повернення Артема... Знайомство з тренеркою... Черговий вибрик Карини... Не відчувала до неї злості – навіть шкодувала. Це ж треба стільки виплекати в собі ненависті, стільки зверхності... І так прилюдно її виказати!

А Артем... Він все ще сподівався віднайти в Карині хоч дрібку сумління. Побіг за нею, вимагав вибачення. Тітка це чула. А їй, Яринці, вибачення не потрібне. Навіщо слова, які мало що змінять?

Від таких думок дівчина посмутніла. Десь пропав настрій, підсилений сподіванням на... На що? Артем і тренерка – вони допоможуть чутися сильною. Якщо вона витримає тренування.

Тим часом повернулася тітка Наталя:

– Як почуваєшся? Стомилася? Ну, звісно! Я вже шкодувала, що дозволила тобі піти на свято. Сашко і Санько – не дуже надійні, десь завіялися? Бачила, що ти була трохи сама, потім Артем прийшов...

– Нам з пані Ядвігою так сподобалися ваші школярики! Навіть коли збилися, підскакували й раділи! – мовила Ярина, аби тітка не згадувала Артема.

– З ними треба більше займатися, – погодилася тітка, – що зробиш за кілька репетицій? Розкажи мені про пані Ядвігу – як вона опинилася у Вербках?

– Гостює у Кожедубів. А взагалі вона тренерка з бальних танців. Навчала Артема в Польщі. Така класна! Вона вже немолода, як і ви. Ой, вибачте, я не хотіла сказати, що ви стара...Просто – вона доросла...

– Доросла? Так не кажуть про жінок, – засміялася тітка.

– Ну, не знаю, як сказати... Вона не боїться бути такою... такою... такою, як хочеться. І не зважає, хто як на неї дивиться і що думає.

– Хіба це добре, не зважати на думку інших? – здивувалася тітка Наталя.

– Як пояснити? Коли на тебе весь час дивляться, навіть не дивляться, а витріщаються, то чуєшся не у своїй тарілці. Хочеться кудись сховатися. А пані Ядвіга не боїться витріщених очей, вона поводиться, ніби нічого не трапилося... Ой, я, певно, не зможу...

– Та я зрозуміла, – усміхнулася жінка, – тобі давно бракувало такого знайомства. А Артем? Він тобі подобається?

– Подобається. Ми ж друзі, – зашарілася дівчина.

– Я бачу... – важко видихнула тітка. – Авжеж, друзі. А може, вам не треба дружити?

– Чому?

– Скоро вересень. Повернемося в місто. Почнеться навчання. Він хлопчик зайнятий, на змагання їздить. Не матиме часу, а ти сумуватимеш.

– Тьотю, ви хочете сказати інше: він танцює, а я навіть не ходжу. Яка може бути дружба? Правда ж?

Ярина проказала це і навіть очима не кліпнула – наче вистрілила на ураження.

Жінка мало не до крові прикусила губу. Що відповісти?

– Дівчинко моя... Ви зовсім різні. Навіть якщо ти навчишся танцю, різниця нікуди не подінеться.

– А хіба різні люди не можуть дружити? Чи я така потворна?

– Та що ти кажеш?! Потворна? Ти гарненька, звичайна гарненька дівчинка. Хіба не бачиш себе у дзеркалі?

– Бачу... колісне крісло...

Ті сльози, які стільки часу збиралися на дні її серця, потекли ручаями.

– Я бачу колісне крісло, – схлипнула Ярина.

– Дитино, колісне крісло – неживе. А ти жива, ти мислиш, ти зичлива до людей, ти цікавишся усім на світі! Колісне крісло – то засіб для пересування, два колеса і каркас. А в тебе є душа, і вона прекрасна...

Але чому саме мені треба пересуватися, а не ходити і бігати? Чому в аварії вижила я – не тато й не мама, не Ілля? Навіщо таке життя, коли я всім – важкий тягар?! Не хочу так... Не хочу…

Рвучкий вітер шпурнув на вікно пригорщі колючих краплин, аж котрісь із них проковзнули крізь підгнилі дерев’яні рами й сійнулися підвіконням.

– Коли народився мій хлопчик – Ілля, він був схожим на маленького ангелика, – заговорила тітка Наталя. – Мав такі густі кучерики. Рочків до трьох. Дуже любив бовтатися у воді. Коли я його купала у ванночці, він здіймав стільки бризок... і повторював: ма-ма... Сміявся. Я сміялася разом з ним. Того дня, коли ми його ховали... нічого не бачила... Бачила сина, такого маленького, в мокрих кучериках... Якби він лишився живим... Я б доглядала його. І мені було би боляче бачити його у колісному кріслі... Але він був би живий. І мій біль був би не таким гірким, як зараз, коли я ходжу на могилу... Щомиті болить.

Тітка сказала і замовкла. Чути було тільки тихий шерех дощу.

– Я... я не подумала, – схлипнула Ярина. – Простіть мені... Простіть...

– Та що ти – я розумію... Ти питаєш, чому зосталася жити? Не знаю. І ніхто не скаже. Може, й тому, щоб сподіватися: колись біль вщухне – і веселіше засвітить сонце. Може, й тому...

Ярині стало соромно за свою малодушність – хай на хвилину, але вона втратила контроль і вразила тітку в саме серце. За що? За те, що вона не віддала її в сиротинець, а взяла за доньку?

– Ви не гніваєтеся на мене? – подивилася заплаканими очима.

– Ні. Ти в мене розумниця. Ти не будеш нехтувати життям, правда ж? А про крісло не думай. Прийде така пора, коли встанеш з нього. Ми тут з дядьком Павлом написали в ще одну клініку – в австрійську. Побачимо… І нікого не слухай – дружи собі з Артемом на здоров’я.

-----------------------------------------------------------------

На ранок розпогодилося. Новий спекотний серпневий день починався з чистого неба. Після дощу світ наповнився духом вологої землі, гіркуватої перезрілої трави й витонченими пахощами квітів та майже достиглих яблук на яблуні перед верандою.

Павло Градовий збирав у відро падалицю, аби вона не принаджувала ос та мух. З відром у правиці нипав дядько попід розлогою кроною, аж тут перед ним, як з-під землі, вигулькнув Артем.

– Доброго ранку!

– Здоров! Чого тобі?

– Я до Ярини. Вона вже прокинулась?

Нічого не кажучи, Градовий повільно поставив на землю відро, підійшов до хлопця і аж надто по-дружньому (Артем не встиг цього руху зрозуміти) обійняв його за плечі, розвертаючи від ґанку, й мовчки спровадив до хвіртки. Вже там демонстративно відчинив її та підштовхнув у плечі:

– Гуляйте з нашої хати, паничу!

Артем піддався інерції і ступив крок на вулицю, але враз різко повернувся:

– Чому?

– Я ще маю тобі пояснювати?!

– Та я ж не до вас прийшов!

– Побалакай-но, мудрагелю! Викину, як щеня!

– Викиньте! Та поясніть чому!

– Зелений ще мене допитувати!

– То нікуди не піду!

Артем прослизнув повз Градового у двір.

– Ану, стій! Ноги щоб твоєї тут не було! І про Ярину забудь – вона тобі не забавка! І шуруй до своєї матусі!

– А що таке?

– Нічого! Я їй обіцяв, що тебе тут не буде!

– Вона приходила до вас?

– Приходила!

Хлопець став, ніби в нього влучила блискавка. Навіть похитнувся з несподіванки.

– І... і щось наговорила?

– Знав би, що!

– Вибачте, – прошепотів самими губами після недовгої мовчанки.

Винувато похиливши голову, Артем вийшов за ворота.

– Ти, той, на матір зла не тримай, – радив дядько Павло. – І на мене теж. Малі ви ще з Яриною, аби все зрозуміти. Не ходи сюди! Чув?

-----------------------------------------------------------------

– Отже, запам’ятай перше і головне правило танцю: ти маєш бути впевненою! Байдуже, чи ти стоїш, чи сидиш, чи можеш довершено виконувати танцювальні рухи, чи не можеш! Рівна спина, підняте підборіддя і впевнений погляд!

Невеличкий майданчик перед ґанком правив за паркет танцювального класу. Дядько під наглядом пані Ядвіги розчистив його від споришу і добре втоптав поліном, аби було рівно-рівно. І ось тренерка вперше стоїть навпроти своєї учениці. Вона говорить про танець як про вияв людських почуттів: радощів чи смутку, перемоги чи поразки, співчуття чи зневаги. І про те як рухи “промовляють” це глядачам, як створюють образ, що “прочитується” – сприймається глядачами.

На перший погляд, квола дівчинка, яка щодня не без зусиль обертала колеса колісного крісла, виявила неабияку наполегливість. Вона робила третю-четверту спробу, якщо не вдавалося з першої-другої, і при цьому не впадала в розпач, а тільки міцніше трималася за колеса. Де й поділася сором’язливість – Ярину ніби підмінили.

Тітка Наталя спостерігала з вікна веранди і не пізнавала дівчину. Наповнені радісним блиском очі, розпашілі щоки, розтріпане волосся, що не втрималося в заплетених косичках.

Хто б міг подумати, що Ярину захопить не якесь спокійне заняття на кшталт настільної гри, а танці, які вимагатимуть від неї м’язової напруги і вправності рук?

– Навіть не знаю, як вам дякувати, – казала тітка, пригощаючи пані Ядвігу прохолодним компотом з домашнім печивом.

– Це вам треба дякувати, – відповіла тренерка. – Таку талановиту дитину виховали. Ви знаєте, я була готова до якогось дрібного результату. Але бачу – помилилася.

– Ніколи від неї не чула про танці. Навіть натяку не було.

– Дещо трапляється зненацька.

– Аби ж це “дещо” було добрим...

– Артем казав мені, що це аварія.

– Он як? Вона йому розповіла? Дивно. Ярина уникає таких розмов. Не хоче, щоб її жаліли.

– Напевно, у них склалися довірливі взаємини.

– Мабуть. Мабуть, так і є.

– Ярина казала, що їй може допомогти операція, та бракує грошей.

– Вона так сказала? – сплеснула руками тітка. – Та що ж це робиться?! То слова з неї не витягнеш, а то вона нічого не втаїть.

– Дівчинка просто відчула приязне ставлення, повірила, – сказала пані Ядвіга. – То яка там сума?

– П’ятдесят тисяч євро.

– Маєте, де роздобути?

– Ні, на жаль, – сумно промовила тітка. – Ще й син вскочив у халепу. Треба борги віддавати. Безвихідь.

– Не кажіть так – завжди є шанс. Треба тільки знайти й скористатися.

– Дякую вам. Ми впораємося. Головне – Яринку розворушити.

– Ну, я маю план – не сумнівайтеся!

... Упродовж наступного тижня тренерка щодня приходила до Градових. Ярина зустрічала її усмішкою. І вмикала вальс... Плавні рухи руками, головою, повіками...

– Я бачу тебе на сцені! В легенькій сукні. Зачіска. Макіяж. Я все це бачу!

– На сцені? Що ви? Ні, я ніколи не наважуся вийти на сцену! Всі будуть дивитися... і насміхатися, – розхвилювалася дівчина.

– А для чого тоді ми навчаємося танців? Щоб отак покрутитися перед ґанком?

– Не знаю. Хотілося. Я не думала.

Що мала казати? Що просто хотіла бути ближчою Артемові? Щоб розмовляти про танці, в яких він профі? Авжеж! От тільки чомусь він за цілий тиждень ні разу не прийшов, не навідався, не поцікавився. Він взагалі про неї забув! Хоча б вітання переказав через пані Ядвігу. Чи він поїхав у місто?

Образа нестерпно пекла груди, а треба було усміхатися і танцювати.

– Слухай, дівчинко, коли ти купуєш одяг, то вішаєш його у шафу і не носиш?

– Ні. Ношу.

– Звідки ти дізналася про танці в колісних кріслах?

– З інтернету.

– Люди, що танцюють в колісних кріслах, виступають на сцені чи ні?

– Виступають...

– Так в чому річ?

– Боюся... Я можу не впоратися.

– Ти будеш не сама – ти будеш з партнером.

– З ким?

– Ще не знаю. З партнером.

Ярина тільки кліпала, намагаючись здогадатися, що замислила тренерка.

– Але я не хочу ні з ким танцювати, – зі сльозами в голосі сказала дівчина.

– Чому?

– А хто захоче танцювати зі мною? Хіба що з жалю...

– Я знаю одного хлопця, який пристане на цю пропозицію зовсім з іншої причини.

– Хто він?

– Мій учень. Артем. Зараз я задзвоню, – узялася за телефон пані Ядвіга.

– Ні, тільки не Артем! Не дзвоніть йому! Він не захоче. І я не хочу! Не треба! – скрикнула дівчина. – Не хочу! Не буду!

Пані Ядвіга відклала телефон.

– Гаразд. Тоді припиняємо тренування. Сиди у колісному кріслі. Плач у закутку. Нещасна. Ображена на світ. Прошу дуже!

– Я не нещасна, – буркнула похнюплена Ярина. – Вам здалося.

– Отже, я помилилася, – визнала пані Ядвіга – Мені здалося, що я можу тобі допомогти. А ти цього не потребуєш. Ти сама можеш дати раду. Принаймні ти так вважаєш.

– Ні, я так не вважаю... Я просто боюся! Я соромлюся... Мені страшно! Ви ніколи не боялися?

– Боялася. Тільки одного разу, коли мені було особливо страшно, я сіла, зосередилася і подумала: чи я й далі боятимуся, чи чогось досягну в житті? І яке рішення я прийняла?

Звісно, Ярина здогадалася. Тільки як їй дорівнятися до цієї самодостатньої жінки? Вона ніколи не була неповносправною, немічною, залежною...

– А раптом у мене нічого не вийде?

– Як ти можеш про це дізнатися, якщо не спробуєш?

Дівчина відчувала, що не може заперечити цій залізній логіці.

– Я готова спробувати... Готова!

– Молодець! Кличемо Артема. Якщо ви станцюєтеся, я розповім, що буде далі!