Метелики в крижаних панцирях

Розділ 14

Стверджують, що люди швидко пересуваються у просторі винятково літаками, потягами, спортивними авто чи ракетами. Ні! На своїх двох також можуть! Артем це успішно довів, коли захеканий примчав до обійстя Градових хвилин за десять після розмови з пані Ядвігою. Її пропозиція зовсім не здивувала. Могла закрастися підозра, що хлопець або знав, або здогадувався, що тренерка утне щось таке – і запросить його до участі.

Артем уважно вислухав настанови пані Ядвіги. Кілька незрозумілих термінів нагнали на Ярину переляк, та вона швидко оговталася і спостерігала, як тренерка демонструвала елементи майбутнього танцю.

– Не можна припускатися млявості, а задля динаміки ти, хлопче, маєш допомагати Ярині рухати кріслом. Але природно й легко, елегантно, сказати б, аби глядачі чудувалися красі, – зауважувала пані Ядвіга. – Ярино, ти знаєш послідовність рухів, а ще кілька деталей ми відпрацюємо окремо. Розпочинаємо із традиційного запрошення до танцю. Поклон! Тепер за руки і оберт на сто вісімдесят градусів! Без музики!

Підлітки розгубилися. Артем простяг Ярині долоні вона поклала на них пальці. Та враз відсахнулися й завмерли, ніби їх вдарило струмом.

– Агов, діти! – насмішкувато мовила тренерка. – Ви не на побаченні! Ви партнери.

– Та ми... Зовсім ні... – забубоніли обоє й почервоніли.

– Тоді починайте! Артеме, не забувай рахувати такт на три! Поїхали!

Круговерть рухів, поглядів, доторків... Перепочинок, зауваження... Легке запаморочення від того, що свідомість не встигає сприймати дійсність і вживатися з нею – такою світлою, чудовою, жаданою.

Ейфорію казкового настрою перервав дядько Павло. Він зайшов у двір уже насуплений. Недобрими очима поглянув на розпашілу Ярину і на радісного Артема. Хлопець зніяковіло відступив від своєї партнерки на крок, ніби його викрили на якомусь злочині, але зразу ж виправився і став на місце, виклично піднявши очі на дядька. Пані Ядвіга зупинила музику.

Цієї критичної миті на ґанок вийшла тітка Наталя:

– Павлусю, ти вже з роботи? Пішли погодую тебе! А діти хай тренуються. Не заважай!

– Добрий вечір! – важко промовив дядько Павло і глянув на тітку так, що й скеля б завалилася.

– Добрий вечір! – відповіла за всіх пані Ядвіга.

– Ходи-ходи, чого став? – нагадала тітка Наталя і зникла за тюлевою завісою.

Градовий потупцював на місці й пішов за дружиною. Тренерка увімкнула музику. Але танцівники – ніби зів'яли, рухалися механічно і сполохано перезиралися.

– На сьогодні все, відпочивайте, по-моєму, ви перенапружилися, а це шкідливо, – проголосила пані Ядвіга.

– Ви ще не розповіли про свій план, – нагадала Ярина.

– Завтра. Я ще його коригую, уточнюю – це ж план! – засміялася тренерка. – Завтра о шістнадцятій, не забувайте! Ти лишаєшся, Артеме? Тоді обговоріть завтрашнє заняття, щоб Ярина не наїжджала тобі на ноги. Травмуватися не можна!

Прощально змахнувши рукою, жінка пішла до воріт.

Ярина з Артемом лишилися наодинці.

– Ти стомилася? – спитав хлопець.

– Так.

– Відвезти тебе в дім?

– Ні, краще в садок. Під яблуню...

Доки не впали сутінки, вони розмовляли в садку про все на світі: про школу і друзів, про танці і музику, про фільми й акторів, про змагання й репетиції, про історію й літературу – і тепер дівчина не лише слухала, вона сама дивувалася, що хтось слухає її, бо йому цікаво...

– Ти знаєш, я боюся сцени... Отак просто виїхати, щоб на тебе всі дивилися... тобто на мене. Але пані Ядвіга не відступиться – вона сказала, що треба перебороти цей страх.

– Так, артист має не боятися ні сцени, ні залу – це природно. Він виходить, щоб на нього дивилися!

– Та ж я не артистка!

– Значить, доведеться побути артисткою якийсь час – три хвилини з якимись секундами, – пожартував хлопець.

– Ага... – похнюпилася Ярина. – А тобі буває страшно на сцені?

– Ні. А хіба щось змінюється? Я там такий же, як і тут, з тобою.

– А мені здавалося, що люди на сцені намагаються бути на когось схожими.

– На сцені треба бути схожим на самого себе.

– Я думала – на тата чи маму, – усміхнулася дівчина.

– На маму? Менше за все мені цього хочеться... І взагалі було б добре, якби мої батьки виявилися мені нерідними, якби з'ясувалося, що вони мене взяли з дитбудинку...

– Не кажи так! Ти не уявляєш, як це – бути сиротою...

– А ти не уявляєш, як це – бути винуватим у тому, що не склалася мамина кар'єра. І тато не покинув маму заради мене. Вибачає їй, що вона з іншими чоловіками... Терпить істерики, зневагу. Вони ненавидять одне одного, ненавидять свою роботу, бо мріяли зовсім про інше... і мене ненавидять.

– Та ти що... – розгубилася Ярина. – Ти ніколи не розповідав.

– Ніколи і нікому. Хіба приємно знати, що ти – небажана дитина? Кому про таке скажеш – ніхто не повірить. Та й чим хвалитися?

– А я не знаю, як це, коли тебе не люблять. Тато й мама мене любили. Навіть коли я вередувала... Тато хапав мене і гарчав: “Я вовк! Я схрумаю цю вереду!” І лоскотав... А мама сміялася й обороняла мене. Я знала: вони мене люблять і все мені пробачають. А тепер дядько, татів брат, з тіткою... Вони теж – як мама й тато. Без них я б не вижила. Або опинилась в інтернаті. Страшно подумати...

– Страшно. Ми б тоді не познайомилися.

Сиділи в тиші і думали, що ніколи не знаєш, який прикрий випадок обернеться добром.

– Артеме... а чому ти... чому ти зі мною... спілкуєшся?

Хлопець здивовано подивився на Ярину:

– Ми ж друзі!

– Який з мене друг – я ж у колісному кріслі...

– А для мене це не має жодного значення! Як і для танцю!

– І я зможу бути на сцені – собою, просто собою?

– Зможеш! Хіба ти зараз – не ти? Хіба зодягаєш на себе маску?

– Я... Просто я не знала, як ти ставишся до мене...

“Ой, – схаменулася Ярина, – що це на мене найшло? Ще подумає, ніби я вимагаю від нього... освідчення? Почне уникати... Треба щось вигадати...”

–...Як ти ставишся до того, що я в танці маю бути природною, справжньою... не сплутати послідовність рухів... не наїхати коліщатами тобі на ноги!

– Та не переймайся! Ногу загіпсують – та й усе.

– Ото ми гарно виглядатимемо, – пирснула сміхом Ярина, – я у кріслі, а ти в гіпсі!

– Головне – не переплутати рухи, бо пані Ядвіга нам цього не пробачить!

-----------------------------------------------------------------

– Просто неймовірно! Що сталося, поки ми не бачились?

Пані Ядвіга, обпершись спиною на стіну, спостерігала за танцем.

– Просто неймовірно, – вдруге прошепотіла вона, тамуючи подих.

Дядько з тіткою також спостерігали цей домашній виступ: він уже не насуплений, а вона – розчулена до сліз.

Музика стихла – танець закінчився.

– Вітаю, – мовила тренерка, – ви впоралися. Можу вами пишатися, бо ж це вперше в моїй практиці – така пара. А тепер ви заслужили на те, щоб дізнатися про мій план. Не побоюся сказати, що він геніальний! Отже, у перші дні вересня в місті відбудеться великий благодійний концерт за участі вихованців клубу, де тренується Артем. Його тренери – мої друзі, вони мені не відмовили. А центральний номер концерту – танець Ярини й Артема. Бо задля цього танцю, власне, все й організовується.

Градові перезирнулися, вони не виказали ні погодження, ні заперечення.

– Мені це подобається! – жваво сказав Артем. – Ми затанцюємо!

– І мені, – підтримала дівчина.

– От і добре! Адже цей концерт – задля тебе.

– Як?

– Ми зберемо кошти на твоє лікування.

– Ой! – скрикнула тітка Наталя. – Ярино...

– Просити гроші? Ні... Мені соромно, ні-ні... я не можу.

– А є інший спосіб? – спитала тренер.

– Немає, – похмуро відповів дядько Павло. – Але й це не варіант. Навіть якщо ми попросимо всіх мешканців міста, чи вони захочуть допомагати звичайній дівчинці?

– Та ми не проситимемо допомоги для звичайної дівчинки, – не погодилася пані Ядвіга, – ми збиратимемо кошти на лікування юної танцівниці.

– Ні! – скрикнула Ярина, – я не жебрачка!

– Жебраки якраз і не соромляться, а просять, – буркнув Артем.

– Що?

– Кажу, що тобі не повинно бути соромно просити допомогу на лікування, – повторив хлопець.

– Підтримую свого учня! – мовила тренерка. – Кожна людина має право на допомогу. А ти не проситимеш гроші, як милостиню. Ти доведеш усім, що заслуговуєш не на співчуття, а на повагу.

– Ні, не хочу в такий спосіб – це принизливо...

– У чому приниження? Та всі захоплюватимуться твоєю силою волі, твоєю грацією, твоєю вправністю! Ти ж танцюватимеш! Як хочеш, зрештою... Вибір за тобою.

Ярина не могла більше опиратися. Вибір? Вона має вибір? Сльози застигли в очах...

Дорослі не знали, як діяти. Умовляти? Заспокоювати?

– А коли... коли... концерт?

Це спитала Ярина.

– Тижнів за два, – відповіла пані Ядвіга. – Бо маю повертатися до Польщі...