Метелики в крижаних панцирях

Розділ 7

– Мене звати Карина. Будьмо знайомі, – по-дорослому повела себе дівчина, що зайшла на веранду. – А ви Яринина мама?

– Ні, я її тітка Наталя.

– О! Тітка!

– Ярина не має батьків – вони загинули три роки тому.

– Ой, пробачте, я не знала, мені ніхто не сказав... А ми тільки вчора познайомилися – на дискотеці. Тепер буду обачнішою. Ви ж розумієте – це як сіль на рану.

– Дякую, що ти така приязна, – всміхнулася тітка Наталя. – То ти до Ярини? Але вона кепсько почувається, перевтомилася – не хоче виходити з кімнати.

– Як прикро! Я хотіла запросити її на день народження...

– Коли?

– Сьогодні! Взагалі, я всіх запросила вчора, але пообіцяла сказати пізніше, куди прийти. Шукала приміщення. Я живу в Кіндратюків, у Санька, ви ж його знаєте. Його мама – мені тітка.

– Так-так, хто ж не знає Санька?!

– У нього тато... ну, випиває... навіть не випиває, а п'є, – по-змовницьки стишила голос Карина. – То хіба там потусуєшся? Розумієте? От я й домовилася із бібліотекаркою. Всіх обдзвонила, а Яринчиного телефона вчора не записала. Прийшла сама, щоб нагадати їй...

– Я б і не подумала, що можна винайняти бібліотеку як бенкетну залу, – осудливо мовила тітка. – Там же книги!

– Так ніхто й не винаймає, – винувато опустила очі Карина, – я попросила бібліотекарку, подарувала їй коробку цукерок і пообіцяла, що ми не рухатимемо стелажі, що будемо тільки в читальному залі. Ми ж без алкоголю!

– Мудре рішення, – погодилася тітка. – Якщо Яринка захоче, – хай іде.

– Ой, я мрію з нею заприятелювати, – з янгольським виразом обличчя промовила Карина, – мені здається, що в нас багато спільного. А я зазвичай не помиляюся в людях – це в мене від мами.

– Яринці й справді потрібні подруги, – погодилась тітка. – Вона здебільшого мовчить, а ти щебечеш: вам мало би бути цікаво удвох.

Карина мило посміхнулася і закліпала віями – сьогодні на них не було туші. Дівчина хотіла з’явитися на Лісовій скромною, бо знала, що доведеться спілкуватися зі старшими, а ті завжди консервативні. Тактика слухняної дівчинки спрацювала безвідмовно: скромне платтячко, волосся, заплетене “колоском”, без косметики й біжутеpiї – все свідчило, що дівчинку виховували на суворих засадах.

Так і подумала Наталя Градова, перейнявшись до Карини цілковитою довірою та ще й вирішивши, що Ярині корисне спілкування з дівчатами-ровесницями. Бо ті сашки-саньки-артеми не такі вже й надійні.

– Іди сама з нею поговори, – відчинила тітка двері до Ярининої кімнати.

Звідти почулося:

– Я здорова, у мене нічого не болить, просто хочу побути на самоті – навіщо викликати лікарку, тьотю?!

– А як ти здогадалася, що я хочу бути лікаркою? – грайливо защебетала гостя.

Яринка стрепенулася. Такий знайомий голос! Вона його чула... чула вчора! Але дівчина, що стоїть перед нею... Та ні, це Карина, просто вчора вона була розмальована, як кінозірка, а нині – звичайна. Зразу й не впізнати.

– Це ти, Карино? В чому річ?

– Вибач, що я так, з самого ранку. Але я прийшла запросити тебе.

– Куди?

– Ех ти, забудько! Учора ми ж про це говорили – у мене день народження!

– Так, – мляво погодилася Ярина. – Вітаю!

– Дякую! То ти прийдеш?

– Не знаю.

– Ну, приходь! Ми будемо в бібліотеці! Хто хоче – хай читає книги, а решта буде їсти торт і веселитися... Хіба що ковток шампанського...

– Але ж ти казала – без алкоголю! – зауважила тітка Наталя.

– Пляшка шампанського на десять-п’ятнадцять гостей – це не алкоголь, – навіть не засоромилася Карина. – Це так – для годиться.

– Чи не ранувато вам починати з шампанського?

– Ой, тітонько, ми – це вже інше покоління: швидше дорослішаємо. Батьки мені дозволили.

– Дозволили – то дозволили, але Яринка без цього може обійтися.

– Так ніхто й не примушуватиме, запевняю!

– Ви тут все без мене вирішуєте, – озвалася Ярина, – а я нікуди не планую йти, тому мене ніхто не споїть.

– Чому? Як прикро, – розчаровано мовила Карина і сіла на стілець.

Тітка Наталя зітхнула, підійшла до вікна відслонити штору:

– О, так якось веселіше в кімнаті!

Навіщо вона це зробила?! Ярина різко повернулася до стіни, щоб сховати припухлі з плачу очі. Не встигла...

– Яринко, треба льоду прикласти до повік, – порадила Карина.

– У нас немає льоду, – відповіла тітка Наталя, – але я намочу рушника в холодній воді. Прикладеш до очей – ефект буде той самий.

Ярина хитнула головою.

Коли дівчата лишилися удвох, Карина хутко підсіла на ліжко до Ярини і затуркотіла в саме вухо:

– Будь ласка, не відмовляйся; ти мені дуже потрібна!

– Що? – здивувалася Ярина. – Та ти мене до вчорашнього вечора не знала!

– Я тобі все поясню. Розумієш, Саньків батько закладає добряче за комір і син від нього не відстає. Так-так, не дивуйся. Просто він до тебе ніколи не приходить напідпитку. Може, дядька твого боїться... А може, тебе соромиться... Одне слово, якщо ти будеш з нами, то він поводитиметься чемно й не нап’ється, і свята мені не зіпсує.

– Це не схоже на правду, – засумнівалася Ярина.

– Чому? Нап’ється, почне бешкетувати, наробить шкоди, викличуть поліцію, а винувата буду я, бо це мій день народження і мої гості. Ще й батькам штраф випишуть! І що? Хіба це свято?

Яринку брали сумніви. Всі причини і наслідки Карина виклала так, ніби обмірковувала якийсь підступний задум. Санько п’є? Ні разу його не бачила напідпитку...

– Ну, приходь, це не так далеко, у бібліотеці – я вже домовилася! На сімнадцяту годину. Будеш?

– Не знаю, – вагалася Яринка. – А хто ще буде?

Карина взялася називати імена своїх друзів, і серед них – Артем...

– Гаразд, я прийду.

-----------------------------------------------------------------

Сварка гримотіла так, що тряслися стіни старої хати. Дід Семен, забувши обіцянку поберегти себе, вкотре взявся виховувати твердолобого правнука – Сашка. Хлопець же щосили опирався дідовим методам, навіть не мовчав на його закиди, а твердо стояв в обороні власної самостійності. В хаті гупало, дзенькало, дзвякало й хряскало під супровід двох чоловічих голосів – старого й хрипкуватого і молодого, дзвінкого.

Після такої артпідготовки з гуркотом відчинилися навстіж двері і так само гуркотливо зачинилися.

– Додому можеш не вертатися! – погрозливо вигукнув дід услід Сашкові.

– Триста років ти мені снився! – відповів правнук і щодуху побіг на вулицю.

– Що там у вас трапилося? – зупинив його Яринин голос.

– Не зійшлися характерами! – пригальмував хлопець біля сусідського паркана.

Дівчина, крутнувши колеса, під’їхала ближче.

– Ви так сварилися – я думала, що повбиваєте одне одного.

– Ага! Його вб’єш! Він Чахлик Невмирущий! Он вчора тільки останні клепки відбили – став ще дурнішим. Знаєш, що мені сказав? Що це я підіслав до нього тих бандюків, бо хочу оцей його хлів продати.

– Він і дядьку таке вночі казав.

– Кажу ж тобі – він слабий на голову, йому чортзна-що ввижається!

– Але ж він твій дід... тобто прадід...

– То мені це все терпіти?

– Не знаю, – розгубилася Ярина.

Сашко нервово посмикував плечем і нетерпляче тупав ногами, наче йому під стопи накидали жару. Сварка з дідом – для нього не дивина, але той нині зовсім знавіснів. Якщо раніше діставав його за ледачу натуру, то тепер почав дорікати тим, що хлопець змовився з бандитами.

– Нічого, поживу в Макса, а далі буде видно.

– Але ж ти не... ти не міг, щоб діда? – несміливо спитала Ярина.

– Та йдіть ви всі! – визвірився хлопець. – Не вірите – не треба!

– Та не сердься, – примирливо сказала дівчина. – Не ти, зрозуміло, але ж хтось таки підняв руку. Справді!

– А я тут до чого?

– Ти не зрозумів – на нього знову можуть напасти, щоб убити...

– То хай вбивають! – вигукнув Сашко спересердя.

– І тобі не шкода? – не повірила Ярина.

– Так, не шкода! Дістали мене всі, а дід – то й поготів!

Сашко помчав вулицею, ніби кинувся втікати від цих слів.

-----------------------------------------------------------------

У бібліотеці пахло книжками й пилом. А ще шоколадним тортом і шампанським, якого було не пляшка й не дві. Коли перша спорожніла, розлита з пінним шипінням у пластикові “бокали”, зразу ж вигулькнула ще одна, потім ще і ще...

Насправді до Карини прийшло не так багато гостей, як вона сподівалася. Окрім самої уродинниці, яка весь час дурнувато підсміювалася, прибула її міська подружка Дінка, явилися Санько з Артемом та пізніше підійшли двоє дівчат і довготелесий хлопець, яких Ярина бачила вперше. І вони її, мабуть, теж, бо не зводили очей і перемовлялися: то зверхньо, то глузливо, то здивовано. Ярина відчула неприємний холодок, що поповз по хребту – це був недобрий знак. Вона посовала колесами свого крісла, аби заїхати в куток читального залу, де б її менше бачили. Ярині було якось не по собі – після загальних привітань гості перемовилися з нею кількома фразами та й забули. Навіть Артем поводився стримано ввічливим, відійшов до Санька й теревенив з ним, ніби сто літ не бачився. Всі злегка захмеліли від шампанського, лиш вона їла торт насухо.

Довготелесий першим почав дуріти: він зайшов на другу половину бібліотеки, почав навмання брати книги і читати перші-ліпші рядки.

– Поворожи мені! – вигукнула Карина. – Візьми третю зліва книгу на верхній полиці і прочитай перше речення згори на сімнадцятій сторінці!

Хлопець розгорнув книгу, закотив до неба очі і прочитав: “Вона палко поцілувала його у вуста, він відповів на її цілунок, підхопив на руки й поніс алеєю занедбаного саду”.

Дівчата заверещали, Артем озирнувся на довготелесого, а Санько підскочив і собі взявся шукати книгу для ворожіння.

Всі як подуріли: кинулися до полиць, гортали книги, що першими потрапили в руки, і вигукували фрази, надибані очима.

“Зима настала зненацька; в перші дні падолисту узялися інеєм сади”!

“Чудна ти, – сказав чоловік, – пора заміж, а ти все квіти малюєш!”

“Його міцний торс з краплинами поту...” – ги-ги-ги!

“Говорили-балакали дві верби за селом...” – ха-ха-ха!

Книги падали на підлогу, а підлітки, ніби їх хтось намовив, не припиняли бешкету.

– Годі! – гукнув Артем. – Поставте все на місця! Ви хочете неприємностей собі і Карині?

– Годі! – підтримала Артема Карина. – Хочу танцювати! Я що – даремно тягла на собі ноут? Тут такий музон!

Дівчина поклацала “мишкою”.

– Мєдлячок! Запрошують дівчата!

І упевнено пішла до Артема.

Власне, все це свято вона затіяла лише для того, щоб показати усім, як може отак, без особливих зусиль, закадрить непідступного красунчика. І вся його байдужість – вдавана – насправді він просто чекає рішучих кроків сміливої дівчини.

Ярина побачила, як Артем, ніби засоромлений увагою, вийшов з Кариною на середину читального залу. Карина зразу ж обійняла його за шию і притулилася головою до грудей. Вони не танцювали, а похитувалися, пригорнувшись одне до одного. Дівчина й очі заплющила...

Санько танцював із Дінкою, довготелесий потяг до танцю одразу обох дівчат, вони похитувалися в такт, ставши в одну лінію і ліниво викидаючи вперед то ліву, то праву ногу, при цьому корчили гримаси, як блазні.

Ярині не хотілося того бачити. Їй здавалося, що Карина змовилася зі своїми гостями позбиткуватися з її немочі. І дівчина, крутнувши колеса, поїхала за стелажі. Рипіла стара, давно не фарбована підлога, та хто чув? Усі танцювали... На стелажах стояли запилені томи, до них, напевно, давно ніхто не простягав руки, а брак вікна надавав цій частині бібліотеки таємничості і навіть моторошності. Усамітнена Ярина відчула напад паніки – як тепер бути? Проїхати повз гостей до виходу? Може, її не помітять, як перестали помічати з перших хвилин Карининого свята? Аж тут вона почула, що хтось підійшов з протилежного боку стелажів. Зі свого закапелка дівчина побачила рудаве волосся.

– Та чого ти став! Іди до мене! Маю тобі подарунок!

– Це ж твій день народження – а подарунок мені?

“Артем з Кариною!” – зрозуміла Ярина.

– Подарунок на двох, – тихенько засміялася Карина. – Я згодна!

– Згодна? Ти про що?

– Згодна бути твоєю дівчиною!

– Справді? Я про це не просив...

– Бо не наважувався!

– Я? Не наважувався? Чого б це?

– Бо ти – нерішучий. А я – смілива.

– А може, ти мені просто не подобаєшся?

– Не подобаюся?.. Ой, як соромно, – награно схлипнула Карина.

– Вибач, мені жаль... Не плач...

– А що мені лишається? Я кохаю тебе ще з минулого літа! І весь час думаю про тебе! Це так важко – не відчувати взаємності... Краще смерть...

– Ти здуріла! Казна-що верзеш!

– Підлітки можуть вмерти з кохання, я читала! – розпачливо скрикнула дівчина.

– І кому від цього полегшає, подумай!

Ярині здавалося, що вона чує репліки з якогось низькопробного серіалу. Або бачить дурний сон. Такого не може бути насправді – дівчина хоче померти, бо її не кохає хлопець... Вона про це ніколи не думала. Смерть – найстрашніше... От загинули її батьки, вона осиротіла, а в пам’яті закарбувалася та фатальна поїздка, і мама на передньому сидінні, і тато за кермом. І коли вона їх згадує – на очі навертаються сльози. Як їх шкода! Загинув Ілля – тітка Наталя й дядько Павло згадують його мало не щодня, але мовчки, щоб не тривожити одне одного. Так сказала тітка, коли Ярина застала її заплаканою... Але щоб самій собі бажати смерті... Така гарна дівчина – Карина – думає про смерть. Не кохає Артем – покохає інший, вона ж така вродлива. І ходить. Не те, що Ярина...

– Ой, ви тут обіймаєтеся! Вибачте! – захихотіла Дінка. – Там народ ще одну пляшку відкрив! Ходіть до нас!

Молодець, подруго! Ти відіграла свою роль! Якби ще трохи забарилася, – все полетіло би шкереберть. А так – вдалося. Тепер ніхто не засумнівається, що Карина – дівчина Артема.

Обіймаються? То вони там обіймалися? От тобі й “просто не подобаєшся”!..

Ярина виїхала з-за стелажів. Як би обминути сп’янілих підлітків, щоб вони не діставали з дурними питаннями? Як би не глянути в очі Артему?

А там, де танцювали, почалася шарпанина: Санько тримав Артема за руки і щось кричав йому на вухо, бо музику увімкнули так голосно, ніби на дискотеці просто неба. Артем виборсувався, його модна стрижка розкуйовдилася, обличчя почервоніло. Санько розлютився і відштовхнув друга з такою силою, що той заточився і перекинув столика з тортом і пляшками. Довготелесий кинувся їх розбороняти, дівчата не стояли осторонь, а хапали хлопців за плечі... І лиш порум’яніла Карина дивилася на все зверхньо, спокійно витираючи хустинкою вуста. Вона посміхалася і торжествувала.

У цій метушні Ярина поволеньки об’їхала розпашілих Карининих гостей, що, певно, завжди вирішували питання бійкою. Їй тут більше нема чого робити. Та вже й із годину тому – не було чого, мала б раніше зметикувати і залишити святкову компанію, в якій нікому не було до неї діла. Ну, краще пізніше, ніж ніколи. От вже й вхідні двері. Але тут дівчина не розрахувала сил і вдарилася колесами об високий поріг. Колісне крісло здригнулося, відкотилося назад. Вона знову крутнула руками колеса – яка невдача! А з третьої спроби крісло на диво легко подолало перешкоду, бо за спиною хтось уміло ним покермував, піднявши передні коліщата. Артем... Він теж уже насвяткувався...