Метелики в крижаних панцирях

Розділ 6

Половина дороги, чи й більша її частина, залишилася позаду. А може, ні? Може, то стомленим рукам здається, що вони вже досить напрацювалися. Скільки пройшло часу? Година чи більше? Час розтягнувся так, що до нього не підійдеш зі звичними мірками – він безкінечний, як безкінечна дорога, що веде її додому.

Раптом щось блиснуло – ніби велике око якоїсь тварини. Зблиснуло й згасло. І знову шурхотять стомлені колеса, німіють руки, а нічний холод взявся за спину.

Знову блиснуло – і вже не гасло: промінь ліхтарика перебігав вулицею то праворуч, то ліворуч, значить, хтось його тримав у руках. Ось уже видно високу постать. Це чоловік. Чого він вийшов на прогулянку такої пізньої години? Дівчина спинилася. Чого чекати? Може, який п’яниця валандається додому зі свого бенкетування і зараз ще вчепиться до неї з розмовою? Нетверезі любителі поговорити. А чим вона зарадить – сама-самісінька посеред безлюдної вулиці? Та ні! П’яному ліхтарик не потрібен, бо йде дороги не розбирає. Отже, це хтось вийшов у справах, треба зачекати хай підійде ближче, тоді вона заговорить до нього і попросить допомоги.

– Яринко! Матері твоїй ковінька! Ти тут сама? А де ж хлопці? Я їм карки поскручую, безголовим! Просив же їх – не лишати тебе!

– Хлопці не винуваті...

– Ага, не винуваті! Хотіли дотанцювати до ранку! Той паскудник Артем що обіцяв?

– Він не...

Хтось підбіг ззаду, Ярина тільки подумала, що це міг бути Артем.

– О, прибіг! Що, негіднику, згадав обіцянку? Чого ти покинув Ярину? Хто давав слово? Ти?

– Я не...

– Ти не дотримав слова!

– Та що ви, дядьку Павле! Я не лишав Ярину – її забрав брат... він же...

– Який брат?

– Олег. Він приїхав і сказав, що його викликала тітка Наталя, аби він відвіз мене додому, – тихо сказала Ярина.

– Та з якого дива Наталя йому дзвонила? Він тобі так і сказав?

– Ні, так він сказав хлопцям, а мені – інше...

– Що?

– Що йому потрібні гроші. І просив, аби я... аби ви...

– Он воно що, – зітхнув Градовий. – Мерзотник! Я йому все пояснив, запропонував роботу, сказав, як бути... А він так і не вгамувався... Але до чого тут ти?

– Щоб умовила вас...

– Вважай, що тобі це вдалося. Додому!

– Можна, я пройдуся з вами? – спитав Артем.

– Марш додому! – гримнув на нього дядько. – Ти вже нині находився!

Та Артем не відступав:

– Будь ласка...

– Будь ласка, – глянула на дядька і Ярина, – він не винен.

– Не захищай його, – осадив дівчину Градовий. – Винен. Ще й добре винен! Бо його слову повірили. А він?.. Сказав би я тобі зараз по-чоловічому, якби не Ярина. На все життя запам’ятав би, яким має бути чоловік і його тверде слово. Чого ти шкіришся? Тобі смішно? З мене глузуєш?

– Та що ви?! Мені ніколи ніхто не казав нічого подібного – я для всіх був зразковим...

– А-а-а-а... То ти звертайся – я дещо знаю... про зразкових... розкажу на дозвіллі, – відступив дядько Павло.

– Я зрозумів... Мені треба було ні на крок не відходити від Ярини, – визнав Артем. – Більше такого не станеться. Слово даю!

– Твоє слово – що ранковий туман, – відмахнувся дядько, але вже без злості. – Ну, ходімо, коли так просишся.

І вони поволі рушили вулицею. Дядько штовхав колісне крісло, Артем ступав поряд – майже на одній лінії з дівчиною, і поглядав на її суворе стомлене обличчя.

Розмова не клеїлася; на прості питання дядько відповідав “так” і “ні”, а Яринка мовчала. Їй не хотілося порушувати внутрішньої тиші, в якій уже розчинився той прикрий випадок і страх, і небезпека, і безсилля. А зараз Артем біля неї, він не образився на дядькові слова, іде з ними разом, щось питається і поглядає на неї збоку, та вона не така немудра, щоб і самій глянути на нього, бо ж тоді зашаріється, хоч темрява й приховає її схвильованість. Може, це і є те перше кохання, про яке стільки всі розповідають – що воно особливе і незабутнє. Напевно, так. Вона ніколи не забуде нинішнього вечора і цієї ночі, мабуть, не засне, згадуючи все із самого початку, від тієї миті, коли їй запропонували піти разом... “піти”, хоч вона не йшла, а їхала, і Артем тримав колісне крісло міцно, об’їжджав баюри після дощу... а Олег штовхав його просто перед собою, і вона розуміла, що коли впаде, то так і лежатиме в пилюці чи в траві, а він піде геть, не озираючись...

Зненацька сліпуче світло вигулькнуло з-за рогу – на повній швидкості мимо них промчало авто.

– Чи ви сказилися? – вигукнув услід йому Градовий. – Таж могли людей переїхати! Понапиваються!..

– Вони, схоже, від вашого дому від’їхали, – мовив Артем.

– Та ні, до нас такі не їздять.

Яринка й слова не зронила.

Аж ось з воріт обійстя вийшла тітка Наталя.

– Як добре, що ви вже вдома. Усе гаразд?

– Майже, – відповів дядько. – Це не від нас рвонули ті шумахери?

– Ні, до Сашкового дідуся приїздили. Стояли з пів години, а потім – як на пожежу...

– У нього світиться, – примітив Артем. – A Сашко казав, що дід лягає спати разом з курми.

– Заждіть-но, – насторожено сказав дядько. – Треба довідатися, що там – можливо, якась пригода... чи зі здоров’ям....

Поки Градовий обстежував сусідське подвір’я, Ярина в’їхала до свого.

– То як – розважилася трохи? – поцікавилася тітка.

– Трохи, – відповіла Ярина, не вирішивши для себе, чи розповідати про зустріч з Олегом, чи ні. – Я стомилася. Хочу в дім.

– Авжеж, ходімо.

– Ярино, ти... ти вибачила мені? – наздогнав її розгублений голос.

Тітка спинилася й пильно глянула спочатку на Артема, а потім на племінницю: Ярина, насуплена й сердита, дивилася кудись убік.

– Ойойой, що ж це робиться? Ви посварилися?

– Та ні, тітко Наталю, трапилася одна прикрість, – поспішив запевнити Артем, – просто ми... тобто я...

– А, тепер зрозуміло – ми-ви-тобто ти. Ясно, як Божий день, – пожартувала тітка. – Іди вже. Дякую, що провів Ярину додому.

– Наталю! – гукнув дядько з сусіднього двору! – Викликай “швидку”! Там Семен Петрович весь в крові!

-----------------------------------------------------------------

... “Швидка” стояла під ворітьми. Господар присадкуватої хатини вийшов услід за лікарями до хвіртки, опираючись на палицю. Забинтована голова паморочилася, але дід тримався на ногах, хоч і прикульгував.

– Ви, Петровичу, лягайте в ліжко, з цим не жартують, – радив стурбований Павло Градовий. – Не поїхали в лікарню, то хоч вдома побережіть себе.

– Ta, – хвацько махнув рукою кістлявий дід Семен, – яка там хвороба мене вхопить, хіба що сира земля!

– А чого маєте туди квапитися, заждіть, – стримано відказав Градовий.

Навколо було тихо. У лункій тиші сільської літньої ночі дзвеніли комарі й тонко вигравали на своїх скрипочках коники-стрибунці. А за крайніми хатами, звідки брався нещільний туман, пирхали на випасі стриножені коні. З недалекого лісу гукнули пугачі.

Яринка сиділа непорушно – Артем теж стояв занімівши. Тітка з дядьком вмовляли Петровича повернутися до хати, а той упирався:

– Дайте мені надихатися... Встигну належатися!

– То вони хоч сказали, чого хочуть? – спитав дядько Павло.

– Хе-хе, хату мою хочуть! І вже давно!

– А навіщо їм ваша хата? – здивувалася тітка.

– Вона їм без потреби – зразу розвалять. А от місце яке і земля! Біля самого лісу. Тут такі палаци можна звести! І продати або здавати в оренду! Гроші будуть, грубі гроші.

– А маєте документи на землю?

– Маю. І добре сховав. А вони мені підсовують якісь папірці – підпишіть, підпишіть, золоті гори обіцяють... Знаю я їх!

– То ви нічого не підписували?

– Ні, трясця їхній матері! Умру – не підпишу! А вони, такі упирі, уже давно в хаті нишпорять... Розплодилося ледарів – усе хочуть задарма. І людину їм убити – що муху. Та що далеко ходити – в хаті свого маю...

– Не кажіть такого на правнука, – мовила тітка Наталя.

– А хіба я знаю: може, це він підіслав тих бандитів?! І вони все в хаті перерили чи документи шукали, чи гроші... Батьки передають цьому негіднику, а от він сам хоч копійку десь заробив? І де він був, коли мене вбивали?!

– Він на дискотеці, – сказав Артем.

Дід Семен поглянув на хлопця, навіть очі протер, і рушив до нього, вимахуючи кістлявими руками:

– А, то ти його дружок? Що, прибіг побачити, чи не врізав дід дуба? Сашко тебе підіслав?

Хлопець оторопів.

– Та не верзіть дурниць, Петровичу! – сказала тітка Наталя і взяла його за худенькі плечі. – Отямтеся! Тут немає ворогів! Артем прийшов разом з Яриною – вони всі були на дискотеці, і Сашко там ще витанцьовує. Чи ви й нас із Павлом в чомусь підозрюєте? Ми тут лиш на літо, нам нічого чужого не потрібно!

Дід стих і взявся за голову.

– Паморочиться... то й верзу... та ні – ви добрі люди...

– Тепер усім подякували – і розійшлися! Пора спати! Доброї ночі! – категорично заявив дядько Павло.

– На добраніч, Ярино! На добраніч, тітко Наталю! – тихо попрощався Артем.

На добраніч, хлопче! Іди вже додому! – відповіла за обох тітка.

-----------------------------------------------------------------

Із самого ранку дядько Павло переконував Сашкового прадіда заявити офіцеру громади про нічний візит вимагачів, але той уперся – нікого не хоче знати, нікому не буде нічого казати, хай діється Божа воля.

– Він так і сказав: це мій клопіт! – переповів ранкову бесіду дядько Павло. – Ото вже дід!

– Життя його добре навчило, – сказала тітка Наталя, ставлячи перед ним яєчню. – Правнука й того підозрює... Недовірливий.

– Може, й правильно робить. Чужа душа – темний ліс.

– Та їж уже, бо схолоне.

– Слухай, Олег більше не приходив?

– Ні. А чого ти питаєш?

– Та так. Позику ж треба оформляти.

– Я дзвонила йому, але не бере слухавки, – смутно сказала тітка. – Ти щось знаєш, чого я не знаю?

– Ні, просто спитав. Ти ще раз задзвони і скажи, хай мене знайде. Треба ж щось вирішувати з роботою.

– Ой, Павлусю, – втішилася тітка Наталя. – Дякувати Богу! Бо я місця собі не знаходжу, все думаю про нього, бідолашного...

– Та не такий він бідолашний, – заперечив чоловік, – вже ж дорослий!

– Матері навіть дорослі діти – малі...

Тітка ковтнула сльози й усміхнулася, щоб не стривожити чоловіка.

...Вона рано постаріла – підкосила безглузда загибель Іллі. Тоді, коли вони забрали до себе Ярину, Олег поводився відчужено, замкнувся в собі. Його не чіпали, нічого не розпитували, бо знали – дуже любив молодшого брата. А тепер... тепер як його переконати, що він така ж їхня дитина, за яку болить батьківське серце. І що вдіяти? Розповісти дружині про його вчорашній негідний вчинок? Завдати такого болю, який уже пережив сам? Ні, треба вирішувати все удвох із сином. Позика перекриє частину боргу, а на другу хай заробляє сам. Бідна Ярина – як вона все те витримала? Ще нині її не бачив...

Думки набігали і непокоїли, яєчня видавалася несмачною, та дядько Павло встав з-за столу усміхнений:

– Дякую за сніданок!

І, обійнявши дружину за плечі, поцілував у скроню.

...Ярина прокинулася рано, коли за вікном тільки посіріло. Швидкий сон, що зморив її вночі, ледве голова торкнулася подушки, тривав недовго. Що його прогнало? Задушливе повітря в кімнаті чи важкі роздуми? Дівчина лежала, дивилася в стелю і згадувала вчорашній день, що виникав перед очима кадрами якогось фільму, знятого в реальному режимі: вони виходять з воріт, дорога до парку, гурти молоді, музика, Карина, Артем, Олег, дід Семен... І скрізь вона присутня, та в жодному випадку не була самостійною – весь час потребувала чиєїсь руки... допомоги. Чи буде колись така мить, що вона все вирішуватиме сама, без чужого втручання – куди йти і що робити. Глухий кут…