Над чорним морем

X

Покинувши Фе­сен­ка та Бо­ро­давкіна, Ко­маш­ко з Мав­родіним шви­денько пішли ву­ли­цею на го­ру до мо­нас­тирської гос­ти­ниці. Ко­маш­ко, розд­ра­то­ва­ний на­хаб­ним Фе­сен­ком, дов­го не міг зас­по­коїтись. Він не йшов, а сли­вень біг на го­ру. Мав­родін лед­ве всти­гав поспіша­ти за ним.

- Вікторе Ти­то­ви­чу! Чо­го це ви так біжи­те? - спи­тав в йо­го Мав­родін і при­дер­жав за ру­ку. Я лед­ве поспішаю за ва­ми.

- Втікаю од ли­хо­го чо­ловіка, - обізвав­ся Ко­маш­ко. - Та­кий мо­ло­дий хло­пець, тільки що вий­шов з універ­си­те­ту, а вже та­кий на­хаб­ний, та­кий збав­ле­ний! Один вид та­ко­го нікчем­но­го чо­ловіка збу­рює усю ду­шу.

- Вікторе Ти­то­ви­чу! Не зачіпай­те ви ото­го Фе­сен­ка, - ска­зав Мав­родін. - Ви знаєте, який те­пер не­без­печ­ний час. Оці Фе­сен­ки по­ко­па­ють кру­гом вас ями, а ви нез­чуєтесь, як впа­де­те в ті ями.

- Як не зачіпа­ти! Тре­ба би­ти йо­го, по чо­му влу­чиш, тре­ба ка­ту­ва­ти ли­хих лю­дей; пи­са­ти за їх, кри­чать на ввесь світ, щоб лю­де зна­ли їх, сте­рег­ли­ся їх, ка­ра­ли гро­мадським осу­дом, - го­во­рив Ко­маш­ко го­лос­но на усю ули­цю.

- Голубчику! не кричіть, бо те­пер і стіни й оці мир­шаві акації слу­ха­ють. Ви лю­ди­на пал­ка, щи­ра, одк­ри­та, а ці лю­де хитрі, по­тай­ні. Те­пе­реч­ки навіть такі нікчемні не­ве­личкі людці, як, приміром, Фе­сен­ко, з'їдять вас без солі… Ми втра­ти­мо луч­чих лю­дей, лю­дей інтелігент­них, і нічо­го не вдіємо, - обізвав­ся Мав­родін сти­ха.

- Невже нам тільки мов­ча­ти та ди­ви­ти­ся! - обізвав­ся Ко­маш­ко вже тихіше. - Ку­ди не глянь, скрізь ба­чиш здирст­во, не­чесність, гру­бу ма­теріальність, егоїстичність або ба­чиш при­шиб­ле­них лю­дей, лю­дей нуж­ден­них, убо­гих. І тільки де-не-де бли­щать вогні…

- І ті вогні згас­нуть, бо їх по­га­сять, як не бу­де­те сте­рег­тись. Я син грецько­го куп­ця й ро­зумію, як тре­ба в житті бра­тись на хит­рощі, щоб не заг­руз­ну­ти в багні, - обізвав­ся Мав­родін.

- Я й за­був, що ви хит­ро­ум­ний Уліс. Але я бо­юся, щоб ви ча­сом з своїми хит­ро­ща­ми не при­таїли­ся та й не зас­ну­ли з своїми іде­ала­ми десь у за­кут­ку. Тре­ба вой­ду­ва­тись, бо­ро­тись та вик­ру­чу­ва­тись. Те­пер час бо­ротьби, - ска­зав Ко­маш­ко.

- Не час одк­ри­тої борні те­пер. Про­лазьте то ско­ком, то бо­ком поміж Фе­сен­ко­ви­ми та інши­ми яма­ми, то, мо­же, щось і зро­би­мо для письменст­ва, для на­ро­ду, для йо­го просвіти та ма­теріально­го доб­ро­бут­тя.

- Хитрий ви з біса! - ска­зав Ко­маш­ко.

Він вже тро­хи про­хо­лов і зас­по­коївся. Спи­нив­шись під акаціями, він ски­нув ка­пе­люш і об­тер хус­точ­кою га­ря­чий піт з ло­ба.

Приятелі розійшли­ся. Ко­маш­ко пішов до Нав­роцьких. Мав­родін по­вер­нув гу­ля­ти над мо­ре. До Бо­ро­давкіна він не пішов, щоб ча­сом не стик­ну­тись з Фе­сен­ком.

Комашко зай­шов в но­мер і не зас­тав Нав­роцьких до­ма. Гор­нич­на ска­за­ла, що па­ни пішли гу­ля­ти на го­ри над мо­ре, а пан­ни побігли ку­па­тись.

Комашко пішов че­рез мо­нас­тирський го­род і і вглядів над го­рою ста­ро­го Нав­роцько­го та йо­го жінку. Во­ни сиділи на ка­мені й ди­ви­лись на мо­ре. Він побіг до їх. «Якраз ви­пав доб­рий час по­го­во­ри­ти з ста­ри­ми на­са­моті за свою спра­ву», - по­ду­мав Ко­маш­ко.

- Добривечір вам! - про­мо­вив Ко­маш­ко, кла­ня­ючись Нав­роцькій та Нав­роцько­му.

- Доброго здо­ров'ячка! От нес­подіва­ний і завж­ди і сподіва­ний для ме­не гість! - ска­зав Нав­роцький, схо­пив­шись з місця й по­да­ючи йо­му обидві ру­ки.

Комашко привітав­ся до Нав­роцької. Во­на по­ка­за­ла хо­лод­ним пог­ля­дом, хо­лод­ною міною, що Ко­маш­ко був для неї не тільки нес­подіва­ний, але й не­ба­жа­ний гість.

- Сідайте, будьте лас­каві, ко­ло нас, про­ти не­ба на землі, як ка­жуть на селі: отут на ка­мені, - ска­зав Нав­роцький.

Комашко сів по­руч з Нав­роцьким.

Навроцька пин­дю­чи­лась і ди­ви­лась пильно на мо­ре, не­на­че во­на вгляділа там якесь ди­во.

- Чи дав­но вер­ну­лись з Ки­ши­не­ва? - спи­тав Ко­маш­ко в Нав­роцько­го.

- Вчора. По­за­ла­ту­вав де­які дірки в кан­це­лярії та й ма­хо­нув на Ве­ли­кий Фон­тан до своїх, - ска­зав Нав­роцький. - На ли­хо, ще й предсіда­тель наш мах­нув на ціле літо за гра­ни­цю; ро­бо­ти в ме­не по самісіньку шию.

- А де ж Олек­санд­ра Ха­ри­тонівна та Марія Ха­ри­тонівна? - спи­тав­ся Ко­маш­ко.

«Нащо йо­му моя Ма­ня зда­ла­ся? Чи не ду­має він ча­сом прис­ва­та­тись до моєї Мані? Ма­буть, про­чув та роз­ню­хав, що в неї двад­цять п'ять ти­сяч при­да­но­го… Я йо­му по­ка­жу Ма­ню!» - ду­ма­ла Нав­роцька, на­су­пив­ши бро­ви.

- Харитоне Ки­ри­ло­ви­чу! Я прий­шов до вас з ве­ли­ким зад­ля ме­не інте­ре­сом. Я люб­лю Олек­санд­ру Ха­ри­тонівну і про­шу в вас її ру­ки. Про­шу за це й вас, Раїсо Ми­хай­лівно, - обер­нув­ся Ко­маш­ко до Нав­роцької з делікат­ності.

- Голубчику! Вікто­ре Ти­то­ви­чу! - крик­нув Нав­роцький і схо­пив­ся з місця. - Кра­що­го зя­тя для своєї Сані я й не ба­жаю.

Комашко встав і собі з місця. Нав­роцький об­няв йо­го й тричі поцілу­вав.

«Ще й цілується… Ото ве­ли­ка радість! Чи то вар­то?» - по­ду­ма­ла Нав­роцька.

- А ви, Раїсо Ми­хай­лівно, не бу­де­те про­ти ме­не? - спи­тав­ся Ко­маш­ко в Нав­роцької.

- Я?.. Я нічо­го не маю про­ти вас. Та я й не ма­ти для Сані. Во­на ме­не ні в чо­му не слу­хає і в цьому ділі, на­пев­но, не пос­лу­хає, - ска­за­ла Нав­роцька, цідя­чи сло­ва не­на­че че­рез гус­тий ціди­лок.

- Хоч бу­де з ким по­го­во­ри­ти по щи­рості, - ска­зав Нав­роцький. - А то знаєте, як у нас бу­ває: гм… гм… з па­на­ми го­во­ри, та й бійся; з то­ва­ри­ша­ми го­во­ри по­ло­вин­кою язи­ка; з на­чальством го­во­ри тільки кінчи­ком язи­ка; з чу­жи­ми го­во­ри обач­но й сте­ре­жись; тільки з жін… - ска­зав Нав­роцький та й за­мовк і при­ку­сив язи­ка, зир­нув­ши на жінку ско­са.

«О! вже за­ля­пав не кінчи­ком язи­ка, а цілим ло­пат­нем до са­мої пельки», - по­ду­ма­ла Нав­роцька.

- Ота маш­ка­ра на мені при лю­дях на­му­ля­ла вже доб­ре що­ки, - знов обізвав­ся Нав­роцький. - А пе­ред ва­ми, Вікто­ре Ти­то­ви­чу, мені якось вольніше го­во­рить. Са­ня вас лю­бить, - я це знаю, але, бач­те, в те­перішніх де­яких дівчат увійшов який­сь но­вий дух, хоч дух не злий; во­на мо­ро­чить ме­не з ти­ми ви­щи­ми кур­са­ми. При­па­ла їй охо­та вчи­тись в універ­си­теті.

- Я за це знаю. І цей універ­си­тет став мені на до­розі до щас­тя. Але я не про­ти універ­си­те­ту, - ска­зав Ко­маш­ко.

- А я б хотів, щоб моя Са­ня не втра­ти­ла вас; бу­де мені шко­да вас, - ска­зав Нав­роцький і чо­гось зас­му­тив­ся. - Ска­за­ти прав­ду, Са­ня та­ки лю­бить пос­та­ви­ти на своєму, бо во­на та­ки нез­дат­ли­ва, а я їй ні в чо­му доб­ро­му не спи­няю й не за­ва­жаю їй.

В той час по вузькій стежці, що ви­ла­ся по крутій горі, йшли з ку­пан­ня Са­ня та Ма­ня з гор­нич­ною.

Навроцький вглядів їх і мах­нув до їх ру­кою: йдіть, мов, швид­ше, гос­тин­ця дам. Пан­ни вий­шли на го­ру. Ко­маш­ко побіг їм на­зустріч і привітав­ся до їх. Він гля­нув на Са­ню, і йо­го зда­ви­ло ко­ло сер­ця. Са­ня зблідла, схуд­ла. Що­ки по­за­па­да­ли, очі при­гас­ли, і тільки на се­ре­дині блідих уст при­таївся рум'янець, не­на­че на лис­точ­ках рожі в осе­ред­ку, що в'яне й по­си­хає на сонці в стра­шен­ну спе­ку.

«Ще місяць пе­ред цим бу­ла свіжа, як квітка цвіла, а те­пер та­ка ста­ла, як квітка в'яла», - по­ду­мав Ко­маш­ко й зітхнув. Він про­чи­тав на її блідо­му ви­ду, як у прозірній книжці, усі му­ки, які во­на пе­ре­терпіла за той місяць, до­га­давсь, що во­на ду­же пе­ре­пе­ча­ли­лась.

Тілиста Ма­ня сіла, при­ту­ли­лась до ма­ми­но­го пле­ча й од­са­пу­ва­ла. Са­ня ніби впа­ла на камінь ко­ло батька.

- Саню, моя ди­ти­но! Віктор Ти­то­вич про­сить твоєї ру­ки. Я кра­що­го зя­тя для се­бе не ба­жаю. Що ти ска­жеш нам на ці сло­ва? - спи­тав батько в Сані.

Саня те­пер при­ди­ви­лась до Ко­маш­ка при світі сон­ця. Він сто­яв пе­ред нею з блідим ли­цем, з за­па­ли­ми очи­ма. Гост­рий блиск йо­го очей згас. Во­на вга­да­ла по йо­го очах усі му­ки йо­го сер­ця й тро­хи не зап­ла­ка­ла.

- Вікторе Ти­то­ви­чу! Ви знаєте мої дум­ки, мої мрії, мої ба­жан­ня. Я не пос­туп­люсь ни­ми ні за яке щас­тя в світі, бо я на­ва­жи­лась до­бу­тись сво­го, - ска­за­ла Са­ня.

- Бачте, моя Са­ня тро­хи упер­та й не ду­же-то здат­ли­ва, але во­на прав­ди­ва лю­ди­на, - обізвав­ся Нав­роцький. - Са­ню, ти тікаєш од сво­го щас­тя, - ска­зав ста­рий і за­ду­мав­ся, по­хи­лив­ши го­ло­ву.

Усі за­мовк­ли. Са­ня ди­ви­лась вниз на об­горілу од сон­ця зем­лю. Усі не­на­че звідкільсь жда­ли од­повіді, а од­повідь не над­хо­ди­ла.

- Я ла­ден для вас на уся­ку жерт­ву, - обізвав­ся Ко­маш­ко. - По­кажіть мені на ту жерт­ву, і я її для вас при­не­су.

- Ви мій во­рог. До­ки вас не зна­ла, я бу­ла щас­ли­ва. Ви вкра­ли спокій моєї душі, мо­го сер­ця, вкра­ли мої мрії, мої до­рогі, зо­лоті мрії. В нас був кру­жок з моїх то­ва­ри­шок по гімназії. Я зрос­ла вкупі з ни­ми, вчи­лась з ни­ми. Я лю­би­ла їх, як своїх сес­тер, більше од своїх сес­тер… Ми зби­ра­лись в Му­раш­ко­вої, чи­та­ли книж­ки, на­би­ра­лись просвіти; там склав­ся наш світог­ляд, наш пог­ляд на світ, на жит­тя. Ми пос­та­но­ви­ли собі, якою стеж­кою по­вин­но йти жит­тя кож­ної з нас. Де­які з нас прис­вя­ти­ли се­бе вищій просвіті; де­котрі пос­та­но­ви­ли собі йти в на­род; дех­то ха­пав­ся за пе­да­гогію. То був наш рай! Які зо­лоті мрії роєм ви­ли­ся в на­ших го­ло­вах! Я бу­ла по-своєму щас­ли­ва. А ви во­ро­гом увійшли в мій рай і вкра­ли мій спокій, вкра­ли моє щас­тя, - го­во­ри­ла Са­ня, і її го­лос зат­ру­сивсь якось жалібно.

Вона схо­пи­лась з місця й бу­ла лад­на утіка­ти. Ко­маш­кові зда­лось, що во­на хо­че бігти над кру­чу. Він знав її нер­во­ву, по­рив­час­ту вда­чу, стри­во­жив­ся й не­доб­рохіть вхо­пив її за ру­ку.

- Олександро Ха­ри­тонівно! Я по­ки­ну місце. Ми по­ка­таємо в Пе­тер­бург. Я на­пи­таю там скар­бо­ву чи будлі-яку іншу служ­бу. Бу­де­те хо­дить на кур­си, тільки не ки­дай­те ме­не, - про­мо­вив Ко­маш­ко з та­ким па­лом, що Са­ня од­ра­зу зблідла.

Вона в од­ну мить зро­зуміла, що Ко­маш­ко при­но­сить для неї ве­ли­ку жерт­ву й більшої не мо­же при­нес­ти. Очі в неї блис­ну­ли радісно, не­на­че сон­це виг­ля­ну­ло з-за хмар в негідь та сльоту.

- Коли так, то я ва­ша навіки, - ска­за­ла Са­ня й по­да­ла Ко­маш­кові обидві ру­ки. Нав­роцький встав і поцілу­вав доч­ку, а потім поцілу­вав Ко­маш­ка.

- От і доб­ре! - про­мо­вив Нав­роцький. - Гм… гм… Я та­кий ра­дий… хоч стань над оцею кру­чею та й співай. - Нав­роцька гля­ну­ла на йо­го ско­са.

«Здурів ста­рий! ще справді ут­не пісні», - по­ду­ма­ла во­на.

- Неначе ду­ша моя по­чу­ва­ла, що ви бу­де­те на­шим. Я по­лю­бив вас од то­го ча­су, як впер­ше по­ба­чив вас в своєму домі, Вікто­ре Ти­то­ви­чу, - обізвав­ся Нав­роцький. - Та ти б, Са­ню, по­ки­ну­ла дум­ку про той універ­си­тет; те­пер бу­де в те­бе до­ма свій універ­си­тет.

- Ні, та­ту, не по­ки­ну. Я вже зовсім го­то­ва до ек­за­ме­ну. Мені вже не ви­па­дає за те й го­во­рить, що ви­ща просвіта потрібна убо­гим дівча­там для шмат­ка хліба. Потрібна во­на усім нам. Ми не вміти­ме­мо ви­хо­ва­ти дітей, не вміти­ме­мо роз­ви­ва­ти їх ро­зум, да­ти доб­рий мо­ральний роз­ви­ток, нап­ра­ву…

Саня ско­са пог­ля­ну­ла на Раїсу Ми­хай­лівну. Нав­роцька вло­ви­ла той ко­сий пог­ляд і втя­ми­ла на­тя­кан­ня…

«Це во­на шпур­ляє в мій ого­род камінням», - по­ду­ма­ла ста­ра Нав­роцька.

- Зберуться, нап­рик­лад, гості, - го­во­ри­ла далі Са­ня. - Муж­чи­ни ба­ла­ка­ють про серй­озні пи­тан­ня; мо­лоді па­ничі ви­роб­ля­ють собі прин­ци­пи, ви­яс­ню­ють собі уся­кові пог­ля­ди, а жен­щи­ни си­дять, раз у раз тільки кліпа­ють очи­ма й про­па­да­ють з нудьги, бо нічо­го не ро­зуміють і нічим не цікав­ляться. Не­дур­но ж во­ни за­раз за­ве­дуть роз­мо­ву про те­атер, за актьорів, за ар­тистів, а потім звер­нуть роз­мо­ву за своїх гор­нич­них, ку­хо­ва­рок і до­би­ра­ються ча­сом і до двірників.

«Їй-богу, стріляє та­ки прос­то в ме­не! - по­ду­ма­ла Нав­роцька. - Вчо­ра в нас з Бо­ро­давкіною за чаєм тільки й мо­ви бу­ло, що за ку­хо­ва­рок».

- Ваша прав­да, Олек­санд­ро Ха­ри­тонівно, - обізвав­ся Ко­маш­ко. - Наші пан­ни, як тільки вип­лиг­нуть з гімназії..

Старій Нав­роцькій чо­мусь зда­ло­ся, що її влу­чи­ла ку­ля в самісінький лоб. Во­на не стерпіла.

- Який тон! Хіба пан­ни ко­зи чи зайці, що во­ни пли­га­ють? - обізва­лась Нав­роцька.

- Гм… Тро­хи, тро­хи схо­жо, - ска­зав Нав­роцький.

- Як вис­ко­чать з гімназії, то за­раз тяг­нуться за арис­ток­ра­тиз­мом, - го­во­рив далі Ко­маш­ко. - Во­ни мріями га­ня­ють по ба­га­тих са­ло­нах, ма­рять за убо­ри, їм тре­ба або мод­ної фран­цузької мо­ви, або панської офіціальної ве­ли­ко­руської. Ук­раїнський язик во­ни ви­ку­рю­ють з до­му, бо ним го­во­рить прос­тий на­род. Просвіче­на ук­раїнка пер­вий во­рог Ук­раїни й ук­раїнсько­го на­ро­ду, бо во­на відрізняє ще в ко­лисці своїх дітей від на­ро­ду.

Саня гля­ну­ла прос­то в очі ма­чусі. Нав­роцька по­чу­ти­ла, ніби ку­ля вда­ри­ла її в самісіньке сер­це.

- В ме­не так не бу­де. О, я не ви­же­ну на­род­ної мо­ви з своєї сім'ї, - обізва­лась Са­ня.

«Ще й не вінча­лась, а вже го­во­рить за своїх дітей. Про­па­де моя Ма­ня! Уся­кої не­без­печ­ної нісенітниці отут нас­лу­хається».

Навроцька по­чу­ти­ла, що во­на уся ніби наскрізь прост­ре­ле­на, схо­пи­ла свою Ма­ню за ру­ку і вста­ла з місця.

- Ходім, Ма­ню, та зго­туємо чай, ніж маємо га­ятись оту­теч­ки, - ска­за­ла во­на до своєї доч­ки.

Стара пішла з доч­кою че­рез ви­гон, і не­за­ба­ром її й Ма­ни­на пос­тать за­ма­нячіли між хрес­та­ми та мо­ги­ла­ми мо­нас­тирсько­го кла­до­ви­ща, ку­дою ви­ла­ся стеж­ка. Ко­маш­ко ди­вив­ся їм услід і ду­мав: «Там тобі місце! са­ма втек­ла од жи­вих лю­дей на мо­ральне кла­до­ви­ще і доч­ку по­тяг­ла; за­мо­ро­зи­ла жив­цем мо­ло­ду чес­ну доб­ру дівчи­ну і з жи­вої, гар­ної на вро­ду дівчи­ни зро­би­ла єги­петську мумію».

Батько з доч­кою та Ко­маш­ком сиділи й мов­ча­ли.

Червоний світ сон­ця об­лив ви­со­кий бе­рег, ви­сокі кручі. Не­бо бу­ло чис­те, синє, як шов­ко­вий синій на­мет. Мо­ре лисніло. Си­за лег­ка імла впа­ла на да­ле­ке мо­ре. Ти­ша, теп­ло. Якась бла­го­дать роз­ли­лась в небі, на морі й на землі. Радість, спокій зли­нув на сер­це мо­ло­до­го Ко­маш­ка. Щас­тя роз­во­ру­ши­ло йо­го сер­це, за­че­пи­ло йо­го гу­манні мрії.

- Усей вік свій до са­мої смерті не за­бу­ти мені цього пиш­но­го ве­чо­ра, - ти­хо й не­на­че сам до се­бе обізвав­ся Ко­маш­ко. Ці сло­ва бу­ли ніби лу­ною йо­го пе­редніших по­таємних ду­мок, йо­го щас­ли­вої душі.

«Думи мої не­на­че ле­тять на кри­лах. Мислі мої шир­ша­ють, сер­це ста­ло га­рячіше, - ду­мав Ко­маш­ко. - Я ла­ден вхо­пи­ти в обнімо­чок ввесь світ, бо не­на­че вдру­ге на світ на­ро­див­ся».

- Добре жи­ти для се­бе, але сто раз ви­ще й кра­ще жи­ти ще й для дру­гих лю­дей, нес­ти між лю­де доб­ро, роз­си­па­ти гу­манні ідеї, дба­ти за людське щас­тя, жи­ти для ви­со­ких ідей і вмер­ти за їх, - знов обізвав­ся Ко­маш­ко, не­на­че роз­мов­ля­ючи сам з со­бою.

- Гм… Мо­же, ва­ша й прав­да, - обізвав­ся Нав­роцький, - але… але…

- Моє сер­це ка­же, що ва­ша прав­да, - обізва­лась Са­ня.

- Але, доч­ко, гм… гм… ти та­ки доб­ре за­го­нис­та, та й, ви, Вікто­ре Ти­то­ви­чу, за­го­нисті в ду­мах. В житті, гм… ко­ли б ви ча­сом не заг­на­лись… бо в житті - бу­ває уся­ко­во…

- Тепер жит­тя людське в нас по­ла­ма­не, по­каліче­не, пок­ру­че­не, - ска­зав Ко­маш­ко.

- Але, бач­те, гм… тре­ба й для се­бе жи­ти, й дба­ти, і се­бе не за­бу­ва­ти, - знов обізвав­ся ста­рий.

- Без за­го­нис­тих лю­дей, без іде­алістів не бу­ло б во­рушіння навіть в житті істо­ричнім. Сто­яло б бо­ло­то й зас­то­ялось би, і в йо­му розп­ло­ди­лись би жа­би, та пу­го­лов­ки, та усякі га­ди, а чаплі та бус­ли ди­ба­ли б собі спокійненько та ха­па­ли б їх для своєї по­жи­ви. Історія й людське жит­тя ча­сом ви­ма­га­ють людських жертв, - ска­зав з па­фо­сом Ко­маш­ко, і йо­го очі блис­ну­ли; го­лос став го­лосніший і твердіший.

- Воно, бач­те, теє-то, так, але… гм… луч­чих лю­дей ча­сом па­ли­ли в ба­гатті, - обізвав­ся Нав­роцький.

- Нехай і па­ли­ли, але з то­го по­пе­лу повс­та­ла жи­ва си­ла, - ска­зав Ко­маш­ко, - а її ніко­ли не спа­лять лихі лю­де.

Саня гля­ну­ла йо­му в очі.

«Я з то­бою лад­на й в во­гонь ки­ну­тись, - по­ду­ма­ла во­на. - Зго­риш ти - зго­рю й я».

Старий батько по­хи­лив го­ло­ву й за­ду­мав­ся… Тур­бо­та за­во­ру­ши­лась в йо­го серці…

Сиза імла розс­те­ля­лась по морі. Скелі ніби жевріли жа­ром на сонці. Мо­ре, гла­деньке й лис­ню­че, ле­жа­ло в ске­лис­тих бе­ре­гах, як до­ро­ге дзер­ка­ло в тем­них ра­мах. Був той вечірній пиш­ний час над мо­рем, ко­ли жи­ва ду­ша не­са­мохіть розімліває; по­чут­ли­ве сер­це зне­хо­тя стає живіше, добріше й по­чут­ливіше.

- Ніяка си­ла не спро­мо­жеться по­га­сить в мені свя­то­го вог­ню, - ти­хо обізвав­ся Ко­маш­ко.