Над чорним морем

IX

Минув тиж­день. Ко­маш­ко довідав­ся, що Нав­роцький вер­нув­ся на Ве­ли­кий Фон­тан.

- Піду та оповіщу ста­ро­му за все, - го­во­рив Ко­маш­ко Мав­родінові, си­дя­чи на бульварі над мо­рем вечірньою до­бою. - Ста­рий ме­не лю­бить. Мо­же, він вго­во­рить Са­ню, дасть їй по­ра­ду, всто­юва­ти­ме за ме­не і та­ки вго­во­рить її. Ду­ша моя пе­ре­пе­ча­ли­лась. І сон ме­не не бе­ре. Ніщо ме­не не ве­се­лить. Он лю­де гу­ля­ють, бав­ляться, а я один хо­дю, як неп­ри­ка­яний, не­на­че нічо­го не ба­чу, нічо­го не чую.

- Вікторе Ти­то­ви­чу! Ко­ли роз­по­ча­ли діло, то до­водьте до кінця. Ва­ша до­ля для ме­не - не­на­че моя до­ля. Щас­ти вам бо­же до­вес­ти діло до кінця, - ска­зав Мав­родін.

І обид­ва то­ва­риші за­мовк­ли. Ор­кестр на бульварі гримів. Публіка го­моніла, гу­ла, як вітер в лісі. Бульвар не­на­че кле­котів, як окріп в ка­зані. А два мо­лоді хлопці не­на­че нічо­го не чу­ли. Во­ни смут­но ди­ви­лись на ши­ро­ку чор­ну пло­щи­ну мо­ря, не­на­че засіяну світли­ми цят­ка­ми, що ми­готіли на роз­ки­да­них в морі ко­раб­лях.

Комашко дру­го­го дня над­вечір за­ду­мав поїха­ти на Ве­ли­кий Фон­тан.

- Поїду і я з ва­ми, - ска­зав Мав­родін, - тро­хи роз­ва­жу се­бе. Поб­лу­каю над мо­рем та побіжу до Бо­ро­давкіна, мо­же, збре­ше щось ве­се­ле та ціка­ве.

Вони уб­ра­лись й поїха­ли на Ве­ли­кий Фон­тан, їду­чи ву­лич­кою до мо­нас­ти­ря, во­ни стріли Бо­ро­давкіна. Бо­ро­давкін ку­пу­вав в крам­ниці тю­тюн і, вглядівши їх че­рез од­чи­нені двері, вибіг до їх.

- Добривечір, Вікто­ре Ти­то­ви­чу! Ку­ди це ви?

- Та блу­каю й гу­ляю з нудьги, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

- Чого це ви обид­ва так по­марніли? Чом це вас нігде не вид­ко? Чи, мо­же, як співа­ють: На ву­ли­цю не піду і до­ма не всид­жу. Хіба піду підко­паю у дівчи­ни хи­жу…

- А що, чи швид­ко пак підко­паєте у дівчи­ни хи­жу? - про­мо­вив Бо­ро­давкін наз­до­гад.

- Хто йо­го зна… - зне­хо­тя обізвав­ся Ко­маш­ко, бо знав слаб­кий язик Бо­ро­давкіна.

- Знаєте що, па­ничі? Ходім до ме­не та пог­раємо тро­хи в кар­ти. По­тяг­ла ме­не жінка на оце ку­пан­ня, бо во­на, бач­те, ту­теч­ки зрос­ла, і як нас­та­не літо, то її, мов ту морську чай­ку, так і тяг­не сю­ди… її тяг­не до мо­ря, а ме­не до су­хо­до­лу. Здох­ну не­за­ба­ром з нудьги. Ходім, го­луб­чи­ки!

- Спасибі вам: я в кар­ти не той, - ска­зав Мав­родін.

- І я не граю, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

- Але чо­го це ви обид­ва скри­ви­лись, як се­ре­да на п'ятни­цю? Жінок у вас не­ма, діти до­ма не пла­чуть. Щас­ливі лю­де, та й годі! - ска­зав Бо­ро­давкін. - А мо­же, це ви так по­да­лись од морсько­го ку­пан­ня?

- В кож­ної лю­ди­ни є свій клопіт і свій сму­ток, без цього не мож­на, - ска­зав Ко­маш­ко.

Комашко обер­нув­ся і тро­хи не по­чо­лом­кав­ся но­сом об фізіономію Фе­сен­ко­ву. Фе­сен­ко пря­му­вав до Нав­роцько­го, але вглядів Бо­ро­давкіна і прис­ту­пив до йо­го, не примітив­ши Ко­маш­ка, що сто­яв до йо­го по­ти­ли­цею.

Комашко одс­ко­чив на ступінь, не­на­че вко­лов­ся об бу­дяк. Фе­сен­ко лас­ка­во привітав­ся до Бо­ро­давкіна, зняв циліндер і якось штуч­но, роб­ле­но, ду­же ни­зенько й хи­мер­но пок­ло­нив­ся Ко­маш­кові. Ли­це в йо­го ста­ло со­ло­деньке, але осміх був хит­рий, з сутінком злос­ту­ван­ня. Ко­маш­ко знав, що як Фе­сен­ко ду­же ввічли­вий, ду­же ни­зенько кла­няється й со­лод­ко го­во­рить, то, на­пев­но, був знак, що він зро­бив або зро­бе чо­ловікові якусь ка­пость.

І Фе­сен­ко зро­бив вже та­ку ка­пость: ос­ла­вив Ко­маш­ка.

- Куди це ви йде­те? - спи­тав в Фе­сен­ка Бо­ро­давкін.

- Приїхав на Ве­ли­кий Фон­тан пош­вен­дя­ти з нудьги. В Одесі ме­не бе­ре та­ка нудьга, що не знаю, де й дітись, - ска­зав Фе­сен­ко, ско­са зир­нув­ши на Ко­маш­ка.

- Ходім, го­луб­чи­ку, до ме­не! Нам нес­тає од­но­го парт­не­ра до карт! - про­сив йо­го Бо­ро­давкін.

Фесенко ду­мав зай­ти до Сані або хоч уг­лядіти її де-не­будь. Во­на не ви­хо­ди­ла в йо­го з дум­ки, ма­ни­ла йо­го своїми бла­кит­ни­ми очи­ма. Він та­ки не по­ки­дав надії роз­по­ча­ти з нею ро­ман. Але, стрівшись з Ко­маш­ком, він до­га­дав­ся, що й той ту­ди ж пря­мує. Фе­сен­ка по­ча­ла роз­би­ра­ти злість, і він зга­дав свої анонімні лис­ти, вер­нуті йо­му на­зад.

- Та й мод­на ж ви лю­ди­на! Які чу­дер­нацькі ру­ка­ви ва­шо­го пальта! - крик­нув Бо­ро­давкін, тря­су­чи Фе­сен­ко­ву ру­ку.

Рукави сіро­го делікат­но­го кольору пальта бу­ли скраю об­шиті чор­ним ок­са­ми­том з чу­дер­нацьки­ми ку­че­ря­ви­ми рідки­ми ви­зуб­ня­ми. Зда­ле­ки зда­ва­лось, що на ши­ро­ких за­кар­ва­шах ру­кавів по­начіплю­ва­лись не то ра­ки, не то чорні па­ву­ки. Фе­сен­ко для оригінальності сам ви­га­ду­вав собі та­ке, хоч на це й не бу­ло по­ве­денції в панів.

- Подумайте собі! Два тижні, як я по­шив собі та­ке пальто з чор­ни­ми ок­са­ми­то­ви­ми за­кар­ва­ша­ми на ру­ка­вах, а це див­люсь на бульварі, де­сять душ як­раз в та­ких са­мих сіреньких пальтах, з та­ки­ми ж дос­то­ту за­кар­ва­ша­ми. Так і пішло, так і пішло! -чва­нив­ся Фе­сен­ко.

- Честь вам і сла­ва! Впо­до­бу маєте ду­же ес­те­тич­ну! - обізвав­ся Ко­маш­ко.

Фесенко зрадів, бо не пос­теріг іронії, йо­го очі ста­ли лас­кавіші.

- Яке по­га­не місто Одес! - ска­зав Фе­сен­ко. - Тиж­день оце шу­каю ґудзиків до ру­кав­чиків та до жи­лет­ки; пе­ре­ди­вивсь усі ма­га­зи­ни і… не знай­шов.

- То ви­пишіть з Па­ри­жа, ко­ли в Одесі вам у цьому не­дос­та­ча, - ска­зав Ко­маш­ко і засміявсь прос­то в вічі Фе­сен­кові.

Фесенка не­на­че шпич­кою кольну­ло в бік; він втя­мив, що Ко­маш­ко сміється з йо­го й глу­зує.

- Нехай вже філо­зо­фи ви­пи­су­ють мо­ди з Па­ри­жа. Я обійдусь якось і без Па­ри­жа, - ска­зав сер­ди­то Фе­сен­ко, і чо­ловічки йо­го очей зак­ру­ти­лись, за­вертілись. - Мені здається, що не так ганьбить чо­ловіка ви­пи­су­ван­ня ґудзиків з Па­ри­жа, як дурні хлоп'ячі жар­ти, схожі на жар­ти сільських па­рубків…

- На які це, па­ни­чу, жар­ти ви на­тя­каєте! - крик­нув Ко­маш­ко.

- Ви самі доб­ре знаєте, на які, - ска­зав Фе­сен­ко. - Їха­ти вночі на Ма­лий Фон­тан… пи­сать нікчемні лис­ти - це та­ка шту­ка, на яку хіба здат­ний дур­ненький гімна­зист, а не…

- Що ви то­ро­чи­те? Який Фон­тан? Які лис­ти? - про­мо­вив Ко­маш­ко.

Фесенко по­чу­тив, що шпич­ка кольну­ла йо­го і в дру­гий бік.

- Це підступ, а не жар­ти! Цього не зро­бить му­жик! - ре­пе­ту­вав Фе­сен­ко на всю ву­ли­цю.

Очі в Бо­ро­давкіна за­ми­готіли од ціка­вості: Фон­тан, анонімні лис­ти стра­шен­но йо­го заціка­ви­ли. Він нас­то­ро­чив ву­ха, як той кінь, що прис­лу­хається до нес­подіва­но­го ше­лес­ту в лісі, в гу­ща­вині.

- Я под­лим ніко­ли не був і не бу­ду. Чо­го ви на­па­лись на ме­не се­ред ву­лиці й ре­пе­туєте на ввесь Ве­ли­кий Фон­тан? За які лис­ти ви то­ро­чи­те? Оце так брех­ня! - обізвавсь Ко­маш­ко.

- Та скажіть-бо, що то за анонімні лис­ти, що то за Фон­тан? Скажіть, будьте лас­каві! - бла­гав Бо­ро­давкін, і в йо­го од ціка­вості не­на­че зас­вербіло ко­ло сер­ця.

Але Фе­сен­ко йо­го навіть не слу­хав. Він роз­лю­ту­вав­ся, роз­чер­вонівся, ве­ре­щав, ма­хав ру­ка­ми, на­че прос­тий сільський па­ру­бок. В той час зовсім він за­був за уда­ва­ну делікатність ма­нер.

- Таку шту­ку мо­жуть вструг­ну­ти тільки лібе­ра­ли, ра­ди­ка­ли, такі, як ви! - кри­чав Фе­сен­ко.

- Так чеп­ля­тись ніза­що мо­жуть тільки такі шовіністи, як ви, що ладні по тричі на тиж­день зміня­ти свої пе­ресвідчен­ня з вітром! Жаль ме­не бе­ре, що ви та­кий мо­ло­дий, а вже ла­маєте свою ду­шу, - ска­зав Ко­маш­ко.

Мавродін кліпав своїми ве­ли­ки­ми ти­хи­ми очи­ма на Ко­маш­ка, не­на­че ка­зав: «Не зачіпай-бо ли­ха!» Ко­маш­ко навіть не примітив то­го.

- Бога ра­ди, не кричіть, бо вже лю­де збіга­ються, - вти­хо­ми­рю­вав Бо­ро­давкін. - Зійдім з ву­лиці в те про­вал­ля.

- Знаємо, ку­ди ви ди­ви­тесь! Ви ди­ви­тесь на Же­не­ву та Лон­дон, - ре­пе­ту­вав Фе­сен­ко.

- Ба неп­рав­да! - крик­нув Ко­маш­ко. - Я див­люсь на Ук­раїну, та й годі. А ви ди­ви­тесь в Па­риж та на свою ки­ше­ню, - ска­зав Ко­маш­ко, й йо­го тонкі ніздрі зат­ру­си­лись, а ли­це зблідло.

- Одначе про­щай­те! Час мені йти до Нав­роцьких, - ска­зав Ко­маш­ко.

- І я там за­раз бу­ду! - гук­нув Фе­сен­ко.

- Опізнились! Ви скор­чи­тесь в три по­ги­белі, і пла­зуєте, і скрізь про­ла­зи­те, але там не пролізе­те, - різко го­во­рив Ко­маш­ко, по­ка­зу­ючи ру­кою на го­ру, де бу­ла гос­ти­ни­ця.

- Проліземо й там! - гу­кав Фе­сен­ко вже з бал­ки, ку­дою повів йо­го за ру­ку Бо­ро­давкін до се­бе.

- Та ходім-бо, пог­раємо в кар­ти, бо все од­но - вам не го­диться до Нав­роцько­го йти: ту­ди ж пішов Ко­маш­ко, - ска­зав Бо­ро­давкін.

Злість ду­ши­ла Фе­сен­ка. Він по­чер­вонів, тру­сивсь, як в про­пас­ниці, і все ла­яв Ко­маш­ка, йду­чи бал­кою попліч з Бо­ро­давкіним. Він не­на­видів Ко­маш­ка і за Са­ню і че­рез те, що Ко­маш­ко був та­ла­но­ви­та лю­ди­на і міг ста­ти йо­му впо­пе­рек до­ро­ги на службі та ви­пе­ре­дить в кар'єрі.

Стежка ви­ла­ся по дні бал­ки, по­де­ку­ди за­ки­да­ної сміттям та гноєм. На пра­ву ру­ку по­вер­та­ла стеж­ка на­го­ру, до од­ної гар­ненької дачі з блис­ку­чи­ми шиб­ка­ми, з ґанком, опо­ви­тим ди­ким ви­ног­ра­дом. Фе­сен­ко по­вер­нув на ту стеж­ку. Він га­дав, що на то­му ґанку во­ни бу­дуть гра­ти в кар­ти.

- Не ту­дою-бо! Ми жи­ве­мо не в та­ких ба­га­тих да­чах. Моя жінка на­хильна до сільської ідилії. Он­деч­ки на гор­би­ку на­ша дач­ка, на­ша ідилія! - ска­зав Бо­ро­давкін. Він по­ка­зав ру­кою на прос­ту міщанську ма­зан­ку.

Фесенко гля­нув на ту да­чу й на­су­пив густі бро­ви.

- Повертайте на ліву ру­ку, на ген оту сте­жеч­ку, - гук­нув Бо­ро­давкін. Стеж­ка з бал­ки по­ве­ла на горб че­рез густі ко­люч­ки.

Фесенко був взу­тий в то­ненькі три­кові сірі че­ре­ви­ки. Ко­люч­ки ко­ло­ли йо­го в лит­ки че­рез шов­ко­ву че­су­чу і в но­ги че­рез три­ко.

- Ой, як колько тут! ой, бур'ян б'є по но­гах! ой, як ко­лють ко­люч­ки! - аж си­чав Фе­сен­ко, підки­да­ючи но­ги вго­ру… - Кат зна ку­ди ви оце зап­ро­ва­ди­ли ме­не, - сер­див­ся Фе­сен­ко.

- Це ми пішли навп­рос­тець, нав­ман­ня, щоб мерщій дійти. Жінка, бач­те, з нудьги вми­рає, - го­во­рив Бо­ро­давкін.

Стежка до­ве­ла до гор­би­ка, де стир­ча­ла на шо­ло­поч­ку ри­бальська ха­тин­ка. Гор­бик той був прос­то ста­ро­давній осілий і стверділий смітник. Вни­зу ко­ло гор­би­ка в ко­люч­ках ле­жа­ли ку­пи по­пе­лу. По спа­дис­то­му боці гор­би­ка лисніли мокрі по­миї. Міщан­ка ви­ли­ва­ла їх на смітник прос­то зго­ри. Тре­ба бу­ло йти або че­рез ку­пи по­пе­лу, або че­рез горб, за­пас­куд­же­ний по­ми­ями, або прос­то че­рез ко­люч­ки. Фе­сен­ко сту­пив че­ре­ви­ком в попіл. Но­га вгруз­ла, як у бо­рош­но; сірий че­ре­вик став по­пе­ляс­тий та зо­зу­ляс­тий, мов зо­зу­ляс­та кур­ка.

- Ну, та й за­ве­ли ж ви ме­не в пущі та нетрі. Тут тільки со­ба­кам хо­дить, а не ка­ва­ле­рам, - обізвав­ся сер­ди­то Фе­сен­ко. - Гар­на ідилія, нічо­го ка­за­ти.

- Держіть го­рою! Беріть ца­бе! - гук­нув Бо­ро­давкін по­зад йо­го.

Фесенко взяв ца­бе на спа­дис­тий бік гор­би­ка і вліз в якусь ква­шу. Він вис­ко­чив на су­хе місце й по­чав обт­ру­шу­ва­ти хус­точ­кою пан­та­ло­ни та бо­тин­ки та об­ти­ра­ти об тра­ву підош­ви. Об­чис­тив­шись, об­ли­зав­шись, як той кіт, він пішов за Бо­ро­давкіним.

- Знаєте, що, Фе­сен­ку? Ви дурнісінько топ­че­те стеж­ку до Сані. Са­ня хоч гар­на, але во­на, пе­редніше за все, оп­риш­ку­ва­та на вда­чу, лю­бить вво­ля­ти свою во­лю, і в неї при­да­но­го ані ша­га, - ска­зав Бо­ро­давкін.

- Невже? - аж гук­нув Фе­сен­ко. - Я чув, що Нав­роцька ба­га­тенька.

- Багата од­на Ма­ня, мен­ша доч­ка Нав­роцьких. Ви знаєте, що на неї ма­ти за­пи­са­ла двад­цять п'ять ти­сяч кар­бо­ванців. І дім в Ки­ши­неві на­ле­житься не Нав­роцько­му, а йо­го жінці; а дім ко­лись дос­та­неться Мані, - ска­зав Бо­ро­давкін.

- Двадцять п'ять ти­сяч і дім! - аж пис­нув Фе­сен­ко. - Ото шту­ка!

- Не знаєте ви, де ра­ки зи­му­ють, - обізвав­ся Бо­ро­давкін.

- Невже цьому прав­да? - спи­тав Фе­сен­ко.

Він не ду­же йняв віри Бо­ро­давкінові, вва­жав на йо­го як на бре­ху­на й шту­ка­ря і вза­галі як на лег­ко­важ­ну лю­ди­ну.

- Сам ба­чив, оци­ми сіри­ми банька­ми ба­чив лис­ти в бан­ку; ста­ра кла­ла в банк при моїх очах, їй-бо­гу, прав­ду ка­жу! Не­хай ме­не свя­тий хрест поб'є, ко­ли бре­шу! Роз­пи­тай­те лю­дей, ко­ли мені не йме­те віри, - го­во­рив Бо­ро­давкін.

- Гм… Це шту­ка… Ццц… - цмак­нув Фе­сен­ко по-бес­са­рабській і за­ду­мав­ся.

- От ви й при­чепіться до Мані. Але що то за анонімні лис­ти? Що то за якесь су­хе зілля, че­рез кот­ре ви по­ла­ялись з Ко­маш­ком? - спи­тав Бо­ро­давкін.

- Ат! то нісенітни­ця, - бовк­нув Фе­сен­ко.

- Та скажіть-бо, го­луб­чи­ку! Бач­те, який ла­сий сек­рет я вам ска­зав, - бла­гав Бо­ро­давкін.

Його сірі ве­ликі очі аж бла­га­ли, не­на­че в ди­ти­ни, що пес­титься та ла­щиться до ма­ми й про­се со­лод­ко­го гос­тин­ця.

- Ет! не­хай потім, - обізвав­ся Фе­сен­ко.

- Та скажіть-бо мерщій, бо кор­тить. Нев­же вам труд­но ска­за­ти кілька фраз? Ій-бо­гу, я ніко­му не ска­жу! Бо­жусь і при­ся­га­юсь! Жінці навіть не ска­жу, - про­сив Бо­ро­давкін.

- Нехай потім. Сек­рет не вте­че, а ми не пом­ре­мо так швид­ко, - одрізав Фе­сен­ко.

- А як пом­ре­мо? Ми усі під бо­гом хо­ди­мо, - аж бла­гав Бо­ро­давкін.

Стежка кру­ти­лась по гор­би­кові й до­ве­ла до дачі Бо­ро­давкіна; то бу­ла прос­та міщанська ха­ти­на-ма­зан­ка.

- От і на­ша дач­ка! - про­мо­вив Бо­ро­давкін.

- Де? - спи­тав Фе­сен­ко, бо вже більше й хат не бу­ло.

- Та оця ж ха­ти­на. Ми жи­ве­мо в де­мок­ра­тичній дачі; бач­те, моя жінка лю­бить ідилію, - ска­зав насмішку­ва­то Бо­ро­давкін.

Фесенко зак­ру­тив но­сом і змор­щив гу­би, не­на­че по­куш­ту­вав кис­лиці. Од­на­че він му­сив йти за своїм по­во­да­то­рем в ту ідилію.

Хатина сто­яла край спус­ку до мо­ря на гор­би­ку. Горб був обс­ма­ле­ний сон­цем, як ци­ган. По гор­би­ку стир­ча­ли бу­дя­ки та ко­люч­ки. Тільки ко­ло ґанку рос­ли дві старі акації та в горідчи­ку за ха­тою зе­ленів ста­рий во­лоський горіх, єди­на ок­ра­са то­го гор­ба.

Бородавкін привів Фе­сен­ка до ґанку. Ґанок був нап­ну­тий з двох боків і звер­ху па­ру­си­ною. Пе­редній бік був зовсім не зас­ло­не­ний. В ґанку сто­яв стіл. Ко­ло сто­ла сиділи Бо­ро­давкіна та Хрис­ти­на. Фе­сен­ко став пе­ред ґанком, зняв циліндер і привітав­ся до дам.

- О! сли­хом сли­ха­ти, ввічі ви­да­ти! - гук­ну­ла Хрис­ти­на з-за сто­ла. - Чо­го це ви не­на­че зблідли й по­марніли на лиці? Чи не сни­лось вам ча­сом цеї ночі щось страш­не, чуд­не, знаєте, - та­ке кост­ру­ба­те? - Хрис­ти­на не до­го­во­ри­ла. Во­на на­тя­ка­ла йо­му на лис­ти.

- Ні, нічо­го не сни­лось. Я сплю так міцно, що й сни ме­не не бе­руть, - обізвав­ся Фе­сен­ко.

- А мо­же, з ва­ми тра­пи­лась будлі-яка неп­риємна подія або при­го­да? - спи­та­ла Хрис­ти­на й хит­ро осміхну­лась.

«Невже во­на знає? Брат чеп­ляється, щоб ска­за­ти… Пев­но, знає… І хто б пак оце ска­зав їй?» - ду­мав Фе­сен­ко.

Христина на­си­лу вдер­жу­ва­лась од сміху, аж по­чер­воніла, на ви­ду.

- Є парт­нер! - гук­нув Бо­ро­давкін.

- Просимо до на­шо­го са­ло­ну! Це наш са­лон, - обізва­лась ко­кет­но Бо­ро­давкіна. Фе­сен­ко увійшов у той са­лон і скри­вив гу­би.

- Та й труд­но ж до вас дос­ту­пи­тись! - по­чав Фе­сен­ко. - До вас стеж­ка за­рос­ла тер­ном та бу­дя­ка­ми.

- А ви ду­ма­ли, що так-то лег­ко дос­ту­пи­тись до дам? По­коліть лиш пе­редніше свої но­ги тер­ном та ко­люч­ка­ми, - за­ще­бе­та­ла Хрис­ти­на.

Фесенко зга­дав тер­ни та ко­люч­ки по до­розі до Сані й ле­ге­сенько зітхнув.

- Ну! для Фе­сен­ка стеж­ки до паннів не за­рос­ли тер­ном, - обізва­лась Бо­ро­давкіна, приж­му­рив­ши свої карі блис­кучі оч­ки. Во­на за­ли­ши­ла рум'яні гу­би й пильно ди­ви­лась на рівні, на­че на­мальовані Фе­сен­кові бро­ви.

Фесенко гор­до­ви­то підвів го­ло­ву, не­на­че хотів ска­за­ти: «Не бо­юсь ко­лю­чок! Побіждаємо! Не мож­на всто­ять про­ти ме­не!»

- Ви не ди­вуй­тесь, що я виб­ра­ла собі та­ку прос­теньку дач­ку не літо, - ска­за­ла Бо­ро­давкіна. - Дач­ка прос­та, але який звідсіль виг­ляд на мо­ре! От при­дивіться ли­шень! - з зав­зят­тям ска­за­ла Бо­ро­давкіна й по­ка­за­ла білою ма­ленькою руч­кою на мо­ре. На ру­ках блис­ну­ли зо­лоті перстні, бо… во­на й їх зу­мис­не по­ка­за­ла.

Вигляд з ґанку був й справді гар­ний. По обид­ва бо­ки розс­ту­пи­лись дві круті го­ри, і між ни­ми, че­рез бал­ку, синіло мо­ре, не­на­че вправ­ле­не в ра­ми. По бе­резі й в морі стриміло в ха­отичнім без­ладді каміння. Горб, на кот­ро­му сто­яла да­ча, був кру­гом вни­зу ніби обп­лу­та­ний ме­ре­жа­ми та не­во­да­ми, як па­ву­тин­ням. Мокрі ме­режі та поп­лав­ки сох­ли на сонці й лисніли, не­на­че об­си­пані іскра­ми. В бе­резі сто­яли чов­ни. В чов­нах дріма­ли смуг­ляві гре­ки в ря­бих, синіх та чер­во­них курт­ках, об­ши­тих шнур­ка­ми уся­ко­го кольору. Ри­бал­ки уди­ли ри­бу скрізь між камінням. Виг­ляд був ве­се­лий, жи­вий, освіче­ний га­ря­чим світом півдня.

- А що, гар­на кар­ти­на? - знов ска­за­ла Бо­ро­давкіна.

- Гарна, гар­на, див­но гар­на. Які здо­рові поп­лав­ки ко­ло ме­реж та не­водів! Зовсім не­на­че ба­рильця, - ска­зав Фе­сен­ко флег­ма­тич­но.

- Вже й ви наг­ляділи кра­су! Гляньте на бе­рег, на мо­ре! - ска­за­ла з па­лом Бо­ро­давкіна й знов мах­ну­ла ма­ленькою ру­кою на мо­ре.

- Гарне й мо­ре, чорніє, як чор­ни­ло, - обізвав­ся Фе­сен­ко.

- А чи ви дов­го б ви­дер­жа­ли, як­би вам до­ве­лось дов­гий час по­сидіти отут, в цих ко­люч­ках, та ди­ви­тись на цей виг­ляд на мо­ре? - ска­за­ла Хрис­ти­на.

- Не знаю. День або два, - ска­зав Фе­сен­ко, кот­ро­му бу­ло бай­ду­же за ті кар­ти­ни мо­ря.

Христина пус­ти­ла шпильку Бо­ро­давкіній. Бо­ро­давкіна втя­ми­ла це. Ті бро­ви на­су­пи­лись, і між ни­ми миг­ну­ли ле­генькі зморш­ки.

- Мені не со­рок літ, а тільки двад­цять п'ять. Я ще не втра­ти­ла по­чу­ван­ня кра­си при­ро­ди, - да­ла здачі Бо­ро­давкіна Хрис­тині; во­на на­тяк­ну­ла Фе­сен­кові, що Хрис­ти­на, хоч гар­на й на ви­ду не ос­тар­ку­ва­та, але вже до­волі-та­ки ста­ра підтоп­та­на со­ро­калітня панія.

- Та й мені ще не­ма со­ро­ка, але ко­люч­ки все-та­ки ко­люч­ки, - обізва­лась Хрис­ти­на.

- То чо­го ж ви си­ди­те в ко­люч­ках? - спи­тав Фе­сен­ко в Хрис­ти­ни.

- З нудьги, щоб, бач­те, з нудьги хоч тро­хи по­ко­ло­тись… Після цих ко­лю­чок Одес мені стає тро­хи кра­щий. Я не люб­лю од­но­тон­ності, - ска­за­ла Хрис­ти­на. - День в ко­люч­ках, а два в ро­жах, то й рожі зда­ва­ти­муться кра­щи­ми й па­хучіши­ми. Еге так?

- Ой, який виг­ляд з мо­го са­ло­ну, - ко­кет­ко кри­ча­ла Бо­ро­давкіна. - Як тільки зир­ну на мо­ре, то за­раз пісня йде мені на дум­ку.

Бородавкіна й справді ду­же лю­би­ла мо­ре, лю­би­ла й співи. В неї бу­ла по­етич­на вда­ча, хоч во­на бу­ла пус­тенька собі й ко­кет­ка. Але во­на лю­би­ла ще й до то­го поч­ва­ни­тись пе­ред людьми своїм по­етич­ним нап­рям­ком, побільшу­ва­ла йо­го, вис­тав­ля­ла на­по­каз, як пан­ни ча­сом вис­тав­ля­ють на­по­каз ма­леньку руч­ку або ніжку в ма­ленько­му че­ре­вич­ку.

Бородавкіна ки­ну­ла очи­ма на чорні Фе­сен­кові бро­ви й заспіва­ла: «Місяць пли­ве уночі в не­бе­сах». Не мо­ре, а ті бро­ви те­пе­реч­ки ки­ну­ли їй на дум­ку пісню.

Фесенка не лю­би­ли чесні мо­лоді роз­виті ро­зу­мом пан­ни, але за­те лег­ко­важні і лег­ко­думні пан­ни й да­ми так і лип­ли й гор­ну­лись до йо­го.

- Кузино! ви не до­но­си­те в то­нах на пів-арши­на, - сар­кас­тич­но ска­за­ла Хрис­ти­на.

Христина хоч і бу­ла тро­хи різка на сло­вах і навіть бу­ла здат­на вструг­ну­ти ди­ку штуч­ку, але чу­до­во гра­ла на ро­ялі й тя­ми­ла му­зи­ку. Бо­ро­давкіна навіть не зна­ла нот і співа­ла, як співа­ють сільські дівча­та, хоч ма­ла го­лос ду­же гар­ний.

Бородавкіна не­на­че не чу­ла, що ска­за­ла Хрис­ти­на, не вва­жа­ла на це й співа­ла далі, пог­ля­да­ючи Фе­сен­кові в очі. Бо­ро­давкін теж лю­бив співа­ти, але мав ду­же різкий го­лос. Він по­чав приспіву­вать й вто­ру­ва­ти і за­дер­чав, як та стру­на, якою кушнірі б'ють вов­ну.

Жінці хотілось, щоб Фе­сен­ко слу­хав тільки її го­ло­сок.

- Сергію Сте­па­но­ви­чу! пе­рес­тань-бо! - крик­ну­ла сер­ди­то Бо­ро­давкіна.

Бородавкін за­мовк.

- Страх не люб­лю, як мені хто пе­ре­ба­ран­чає та за­ва­жає! - го­во­ри­ла сер­ди­то Бо­ро­давкіна й знов по­ча­ла то­неньким м'яким го­ло­соч­ком: «А ми під ри­бальською ха­тою сиділи, сиділи й мов­ча­ли уд­вох, уд­вох!» - тяг­ла Бо­ро­давкіна й ди­ви­лась своїми со­ло­деньки­ми очи­ма прос­тo в очі Фе­сен­кові.

Одначе Фе­сен­кові очі не вда­ва­лись на той м'який го­ло­сок; він пильно розг­ля­дав пиш­ну шов­ко­ву блу­зу на Хрис­тині. Блу­за бу­ла до­ро­га, сіро­го делікат­но­го кольору.

По блузі бу­ли роз­ки­дані польові маківки, не­на­че тільки що вир­вані на полі в житі. Блу­за вкри­ва­ла пишні гру­ди та бюст, пов­ний, як в Діани. Бо­ро­давкіна та­ки вислідку­ва­ла стеж­ку, по котрій побігли Фе­сен­кові очі.

- Вибачайте, Фе­сен­ку, що я де­мок­рат­ка: не вби­ра­юсь в шов­кові блу­зи на дачі та ще й в бу­день, я взя­ла на ку­пан­ня тільки дві прос­тенькі блуз­ки.

Фесенко нічо­го не про­мо­вив і тільки пос­та­вив рот, як бук­ву о: не знаю, мов, чи то доб­ре, чи по­га­но.

- Мама при­вез­ла в скрині аж сім блуз, - за­ле­пе­та­ла ма­ленька до­неч­ка Бо­ро­давкіних, Зю­зя, - бо в тижні сім день: по­неділок, вівто­рок, се­ре­да…

Ніхто не звер­нув ува­ги на ди­тячі сло­ва; усі не­на­чеб­то їх не чу­ли. Од­на­че Зю­зя вда­ла­ся в сво­го та­ту­ня й по­ча­ла ви­ка­зу­ва­ти й інші до­мові сек­ре­ти.

- Тьотя Хрис­тя да­ла нам на че­ре­ви­ки сто кар­бо­ванців, а ма­ма спра­ви­ла собі ок­са­ми­то­вий бур­нус та на­ку­пи­ла ка­пе­люшів з пе­ра­ми. А пе­ра такі здо­рові! здо­рові та зак­ру­чені, як у на­шо­го півня хвіст, - ле­пе­та­ла Зю­зя.

- Одарко! Йди та візьми ди­ти­ну! Час її на­поїти чаєм, - гук­нув на ба­бу Бо­ро­давкін. Він бо­яв­ся, щоб ма­ленька Юд­ка не ви­ка­за­ла яких ще цікавіших сек­ретів.

Коло две­рей сто­яла Одар­ка. Во­на прибігла й по­тяг­ла за ру­ку Зю­зю, сти­да­ючи дівчин­ку: «А, бе! По­га­но! о, бе! що то ти го­во­риш? о, бе! ов­ва! не го­во­ри так!» - сти­да­ла ба­ба ма­леньку дівчин­ку. Щоб за­тер­ти ди­тя­чу неп­риємну роз­мо­ву й на­тя­кан­ня, Бо­ро­давкін по­чав роз­мо­ву за Ма­ню Нав­роцьку.

- Жінко! - обер­нув­ся Бо­ро­давкін до жінки. - Скільки ти­сяч пок­ла­ла в банк Нав­роцька для своєї доч­ки Мані?

- Двадцять п'ять ти­сяч, - ска­за­ла Бо­ро­давкіна. - Я са­ма ба­чи­ла на свої очі, як во­на за­пи­су­ва­ла. Біле­ти її дані на схо­ван­ку в банк.

Фесенко підвів бро­ви ви­со­ко й нас­то­ро­чив ву­ха.

«Правда, пев­но, прав­да, ко­ли й Бо­ро­давкіна ба­чи­ла; ця, надісь, не збре­ше», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

- Гей, ви, ка­ва­ле­ри! не знаєте, де ра­ки зи­му­ють, - обізва­лась Хрис­ти­на, обер­та­ючись до Фе­сен­ка. - Фе­сен­ку! в вас очі ясні, як брильянти, але, ма­буть, у вас по­лу­да на очах, що ви нічо­го не ба­чи­те й не примічаєте.

Фесенкові не спо­до­бав­ся та­кий кру­тий комплімент; він змор­щив бро­ви, підняв но­са й скри­вив гу­би набік.

Різкі Хрис­ти­нині комплімен­ти йо­го зас­ти­ла­ли тро­хи й збен­те­жи­ли.

- Вибачайте! в ме­не очі без по­лу­ди, - ска­зав Фе­сен­ко й зняв пенс­не.

- Ви га­няєтесь за Са­нею. Що ви знай­шли в неї путнього? - по­ча­ла Бо­ро­давкіна. - Ні до­лад­ної й по­каз­ної пос­таті, ні бюс­та. Чва­ниться раз у раз своїм ро­зу­мом та но­ситься з тою на­укою, як ста­рець з пи­са­ною тор­бою.

Бородавкіна підня­ла го­ло­ву й вип­ну­ла свій бюст. Ди­вись, мов­ляв, чи та­кий же бюст в твоєї Сані, як у ме­не?

- Сватайте Ма­ню Нав­роцьку. Ви знаєте, що я повіто­ва сва­ха, - ска­за­ла Хрис­ти­на. - До Сані ви не дос­та­не­те, як не дос­та­не­те зу­ба­ми сво­го ліктя.

«Ой, го­во­рить, на­че сільська мо­ло­ди­ця! Зовсім зди­чавіла в сте­пах оця ко­лиш­нясь інсти­тут­ка», - по­ду­мав Фе­сен­ко й го­лос­но засміявся.

- До Сані тре­ба дов­ших зубів, - тяг­ла далі Хрис­ти­на. - В Ко­маш­ка довші зу­би, ніж у вас. А ви беріть Ма­ню: двад­цять п'ять ти­сяч і дім! Ццц!..

«Двадцять п'ять ти­сяч і дім, - по­ду­мав Фе­сен­ко. - Прав­ду ка­же оця по­то­ро­ча; тре­ба сва­тать дівчи­ну, бо хтось не­за­ба­ром вхо­пить, як шу­ляк кур­ча».

І він був ла­ден бігти до Нав­роцьких і та­ки за­раз про­си­ти Ма­ни­ної ру­ки.

Бородавкін дос­тав кар­ти й ки­нув на стіл.

- А по­ки що пе­ре­киньмо ли­шень кар­та­ми разів зо два, зо три, - ска­зав Бо­ро­давкін. - А ви, Фе­сен­ку, та­ки ска­же­те мені про ті… лис­ти.

- Добре, доб­ре, доб­ре! не­хай ко­лись потім… - ска­зав Фе­сен­ко.

- За які це лис­ти? - спи­та­ла Хрис­ти­на і знов якось хит­ро осміхну­лась.

- Та то нісенітни­ця. - обізвав­ся Фе­сен­ко.

В Бо­ро­давкіна аж очі біга­ли, аж горіли. Хрис­ти­на зир­ну­ла на йо­го й за­ре­го­та­лась.

«Пограю в кар­ти тим ча­сом, бо в Нав­роцьких са­ме си­дить Ко­маш­ко. Не хотілось би мені з ним сти­ка­тись, - ду­мав Фе­сен­ко. - Сон­це ста­не на вечірньому прузі, тоді піде­мо до Нав­роцьких й вип­ре­мо звідтіль Ко­маш­ка».

Фесенкові ви­па­ла парт­не­ром Хрис­ти­на, але те­пер йо­му бу­ли не в думці кар­ти. Він ки­дав ни­ми зне­хо­тя, грав нев­важ­ли­ве і ро­бив стра­шенні по­мил­ки.

«Двадцять п'ять ти­сяч, ще й дім, та ще й гар­ненький дім!» - ми­готіло в йо­го го­лові, і за­ва­жа­ло йо­му, й не да­ва­ло звер­та­ти ува­гу на кар­ти.

Карти летіли на стіл, а пе­ред Фе­сен­ко­ви­ми очи­ма на зе­ле­но­му сукні, ніби цят­ки, ми­готіли асиг­нації кольору ве­сел­ча­но­го, цілі ку­пи асиг­націй, срібла, червінців. Червінці тілки дра­ту­ва­ли йо­го гру­бу фан­тазію.

«Наберу гро­шей, піду вго­ру по службі, вхоп­лю в ру­ки ви­со­кий адміністра­тив­ний пост. Мені да­дуть за служ­бу конфіско­вані од по­ляків, будлі-де на Во­лині або на По­долі, се­ла, ліси…»

Фесенко усе ма­рив, не­на­че нічо­го не чув, ки­дав кар­та­ми, як спро­сон­ня. Мрії сно­ви­га­ли при­чеп­ли­во в йо­го го­лові без­пе­рес­тан­ку.

«Куплю дім в Одесі з мар­му­ро­ви­ми схо­да­ми; схо­ди вис­те­лю до­ро­ги­ми ки­ли­ма­ми, обс­тав­лю усі східці пальма­ми. На две­рях пос­тав­лю швей­ца­ра з бо­ро­дою до по­яса в зо­ло­тистій лівреї… Дер­жа­ти­му гар­ну ка­ре­ту, куп­лю баскі коні, щоб чор­та­ми гну­ли шиї, щоб зміями летіли по Одесі! Зля­жусь в ка­реті з га­ванською си­га­рою в зу­бах, роз­тяг­ну но­ги…»

Фесенко вип­нув гру­ди, прос­тяг під стіл но­ги й торк­нув Бо­ро­давкіну в че­ре­ви­ки. Бо­ро­давкіна приж­му­ри­ла до йо­го очі й со­ло­денько осміхну­лась. Він навіть то­го не примітив.

«Найму до­ро­го­го ку­ха­ря; ма­де­ру ви­пи­шу прос­то з ост­ро­ва Ма­де­ри, хе­рес з Іспанії. Куп­лю цей горб і пос­тав­лю да­чу, як цяцьку… Або на дідька мені да­ча! Поїду в Рим, в Не­аполь, в Па­риж. Поїду в Англію їсти прав­диві біфштек­си. Звідтіля заїду в Не­аполь на ви­ног­рад та апельси­ни. За­вер­ну в Іспанію до ан­да­лу­зя­нок. Ка­жуть, в Ан­да­лузії во­гонь-дівча­та! Ух!

Жінка не­хай си­дить до­ма та ма­лює кар­ти­ни… Під'їду ка­ре­тою до гу­бер­на­то­ра. Швей­цар ска­же: «Ва­ше пре­вос­хо­ди­тельство! йо­го пре­вос­хо­ди­тельство вас ждуть!» Гу­бер­на­тор вибігає до ме­не, дрібненько сту­па­ючи, ха­пає ме­не за ру­ку обо­ма ру­ка­ми. Ви­хо­дить гу­бер­на­тор­ша, ро­бить мені оч­ки… Бу­ду во­ди­тись з ге­не­ра­ла­ми, сам ста­ну ге­не­ра­лом! Фу, фу! По­ка­жу ж я шик! І за нас світ не­за­ба­ром за­го­во­рить! Пригніти­мо тоді Ко­машків до самісінької землі; кла­няй­тесь, мов, нам! пла­зуй­те ко­ло на­ших ніжок!»

- Чи ви осліпли? чи ви спи­те? А мо­же й здуріли? Оце ди­во, та й годі! Чи ти ба! Як ви граєте? В яку масть ви хо­ди­те? На­що жир, ко­ли тре­ба дзвінки або ви­на? - ре­пе­ту­ва­ла сер­ди­то Хрис­ти­на. - Це, ма­буть, двад­цять п'ять ти­сяч вас за­па­мо­ро­чи­ли.

«Добре вга­дує оця ле­да­щи­ця», - по­ду­мав Фе­сен­ко не­на­че про­ки­нув­шись. Фе­сен­ко стра­шен­но прог­рав­ся в той раз. Бо­ро­давкін з ве­се­ленькою міною на ви­ду загріб виг­рані гроші; він мав за­га­лом по­ло­ви­ну своїх за­робітків з карт і хар­чу­вав сім'ю ти­ми до­дат­ка­ми до служ­бо­вих за­робітків.