Над чорним морем

XIII

Тиждень хо­див до неї Се­лаб­рос що­ве­чо­ра.

Тиждень жи­ла Му­раш­ко­ва, не­на­че в раю. Во­на тільки й жда­ла ве­чо­ра. Нас­та­вав вечір, во­на ви­хо­ди­ла в парк на­зустріч ми­ло­му. До неї прибіга­ла Са­ня, роз­пи­ту­ва­ла в неї, чо­го во­на ста­ла та­ка жур­ли­ва та смут­на. Му­раш­ко­ва го­во­ри­ла зне­хо­тя, од­ка­зу­ва­ла, що во­на чо­гось нез­ду­жає. Для неї ста­ли неп­риємні її при­ятельки, її под­ру­ги. По­тай­на зро­ду, во­на ста­ла ще по­тай­ніша й за свою лю­бов не приз­на­лась навіть своїм щи­рим под­ру­гам.

Минув тиж­день. Восьмо­го дня вве­чері Му­раш­ко­ва сподіва­лась Арис­ти­да в гості. Він не при­хо­див. Вже ви­си­па­ли на небі зорі, вже й північ нас­та­ла, а йо­го не бу­ло. Му­раш­ко­ва хо­ди­ла по кімнаті й ла­ма­ла ру­ки так, що кісточ­ки в пальцях лу­ща­ли. Во­на вибігла на ґанок, дов­го ди­ви­лась на ву­ли­цю, знов вер­ну­лась в кімна­ту, то сіда­ла на ка­напі, то хо­ди­ла по кімнаті - а він не при­хо­див. Вже б гос­ти­ниці усі пос­ну­ли: ста­ло ти­хо, як в мо­гилі. Му­раш­ко­ва нудьгу­ва­ла, все сподіва­лась і знов вибігла на ґанок. Місяць зійшов і освітив парк. В пар­ку не бу­ло ні жи­во­го ду­ху. Во­на побігла ву­ли­цею. По ву­лиці веш­та­лись по­де­ку­ди лю­де. Се­лаб­ро­са не бу­ло.

«Чи не стрів ча­сом та чи не зап­ро­сив йо­го Бо­ро­давкін на кар­ти», - по­ду­ма­ла Му­раш­ко­ва. Во­на вгляділа в вікнах Бо­ро­давкіно­вої дачі світло й по­вер­ну­ла до дачі. Прий­шла во­на, заг­ля­ну­ла в вікна - в хаті не бу­ло ніко­го, тільки горіла лам­па на столі. Ко­ли це чує во­на в бе­резі мо­ря пісню. Во­на впізна­ла той го­лос: то співа­ла Бо­ро­давкіна. Му­раш­ко­ва прий­шла на бе­рег і ста­ла за ви­со­ким ка­ме­нем. По воді до бе­ре­га плив чов­ник. На чов­ни­ку горіли два ліхтарі, не­на­че світи­ло­ся двоє очей. Вид­но бу­ло греб­ця гре­ка в чер­воній куртці, в чер­во­но­му фесі з ки­ти­цею. Го­лос лив­ся з чов­на. На човні чорніло дві пос­таті. В Му­раш­ко­вої сер­це не­на­че спи­ни­лось в гру­дях.

Човник за­шипів по піску, прис­тав­ши до бе­ре­га; під чов­ном зас­ту­котіли круглі, як кар­топ­ля, камінці. З чов­на ско­чив Се­лаб­рос, по­дав ру­ку Бо­ро­давкіній, вхо­пив її за стан і пос­та­вив на бе­рег. Круглі камінці зас­ту­котіли під важ­ки­ми че­ре­ви­ка­ми в Бо­ро­давкіної.

Вони одійшли да­ле­ченько од чов­на й сіли на плис­ко­ва­то­му ка­мені над самісіньким мо­рем. Ти­хий місяч­ний світ злив­ся до­ку­пи з чер­во­ну­ва­тим блис­ком од ліхтарів і освітив Бо­ро­давкіну та Се­лаб­ро­са. В Бо­ро­давкіної вид забілів про­ти міся­ця, як вид в вак­хан­ки. В роз­ко­шах ко­хан­ня во­на од­хи­ли­ла го­ло­ву і ніби вп'ялась очи­ма в Се­лаб­ро­са. Він об­няв її за стан і при­гор­нув до се­бе. Бо­ро­давкіна не обо­ро­ня­лась; во­на при­хи­ли­ла свою го­ло­ву до йо­го пле­ча й заспіва­ла ро­манс «Тиг­ре­ня»: «Місяць пли­ве по нічних не­бе­сах». Го­лос її, м'який, як ок­са­мит, спо­чат­ку по­лив­ся ти­хо-ти­хо. Так співає лю­ди­на в той час, ко­ли в неї ду­ша пов­на щас­тя вщерть, ко­ли сер­це мліє, умліває… Бо­ро­давкіна не­на­че співа­ла Се­лаб­ро­сові на са­ме ву­хо. Хвилі ти­хо ше­лестіли, ко­тя­чись на бе­рег по дрібних камінцях. Пісня бу­ла ти­ха, як той ше­лест хвилі, що був ніби аком­па­не­мен­том до її пісні. Але зго­дом го­лос її наб­рав­ся си­ли й по­чу­ван­ня. В тиші по­ли­ла­ся пісня го­лос­на; пішла лу­на поміж ске­ля­ми, по­ли­лась по морі, заг­лу­ши­ла ше­лест хвиль. Лу­на од пісні об­зи­ва­лась за стрімки­ми ске­ля­ми на ви­со­ких бе­ре­гах в акаціях та во­лоських горіхах, як ти­хе зітхан­ня щас­ли­вої душі. Пісня не­на­че роз­бу­ди­ла мерт­ве мо­ре, вли­ла жи­вот­тя в мертві бе­ре­ги. І мо­ре, і скелі, і місяць над мо­рем - усе зда­ва­лось пре­хо­ро­шою ве­лич­ною де­ко­рацією сце­ни, де співа­ла ар­тист­ка про ко­хан­ня.

Бородавкіна скінчи­ла пісню, гля­ну­ла в очі Се­лаб­ро­сові. В роз­ко­шах ко­хан­ня, в роз­ко­шах ти­хої місяч­ної ночі во­на од­хи­ли­ла го­ло­ву на­зад, вип­ну­ла білу пов­ну шию і не­на­че ма­ни­ла своїми ус­та­ми Се­лаб­ро­са. Він вп'явся в пов­ну шию ус­та­ми і не­на­че за­мер.

- А що? Чи гар­но я співаю? - спи­та­ла в йо­го Бо­ро­давкіна. - Прав­да, з ме­не бу­ла б пер­во­ряд­на ар­тист­ка?

- Гарно, гар­но, як той со­ло­вей­ко, - ти­хо обізвав­ся Се­лаб­рос.

- А прав­да, я гар­на й те­пер! А ко­лись я бу­ла ще кра­ща: хлопці дуріли, ка­зи­лись од моїх очей, - про­мо­ви­ла Бо­ро­давкіна.

- В вас шия гар­на, біла, як у ле­бе­дя, - обізвав­ся Се­лаб­рос.

- Хіба ж в ме­не тільки шия гар­на? А мої очі? а мої бро­ви? Пог­ладьте ли­шень до­ло­нею по моїй щоці, по моїй шиї: істин­но ок­са­мит, - ска­за­ла Бо­ро­давкіна.

Селаброс пог­ла­див ру­кою по її щоці.

- Правда! істин­но ок­са­мит, - ска­зав він і поцілу­вав шию.

- Правда, я кра­ща за ту ци­ган­ку Му­раш­ко­ву. Пе­рес­таньте до неї хо­ди­ти. Ходіть до ме­не. Яка в неї кра­са? Шия тон­ка, су­хор­ля­ва, як у чаплі. Любіть ме­не й за­будьте її, - ска­за­ла зго­дом Бо­ро­давкіна, й знов при­па­ла до йо­го пле­ча го­ло­вою, й знов заспіва­ла при­над­ним го­ло­сом, не­на­че за­вур­ко­та­ла.

Мурашкова не­на­че отерп­ла, сто­ячи за ка­ме­нем. Вглядівши, як Се­лаб­рос поцілу­вав Бо­ро­давкіну в шию, во­на зат­ру­си­лась, бу­ла лад­на ки­ну­тись на їх, за­ду­ши­ти Бо­ро­давкіну й Се­лаб­ро­са й сту­пи­ла на один ступінь до їх. Дрібні камінці за­во­ру­ши­лись, зас­ту­котіли: На­дя заг­руз­ла в їх по кісточ­ки.

- Ой щось хо­де та ще й близько! - ти­хо ска­за­ла Бо­ро­давкіна. - Я чу­ла, як зас­ту­котіли камінці.

- Може, вам так вчу­лось, - обізвав­ся Се­лаб­рос. Му­раш­ко­ва сто­яла, як мерт­ва, і при­хи­ли­лась до скелі.

- Давайте лікер! Я вам да­ла йо­го. Мо­же, ви пос­та­ви­ли в човні та й за­бу­ли взя­ти? Я тро­хи змерз­ла. Погрійте ме­не на своїх гру­дях, по­печіть ме­не поцілун­ка­ми, - обізва­лась Бо­ро­давкіна.

Мурашкова ба­чи­ла, як Се­лаб­рос десь узяв пля­шеч­ку ліке­ру, як з'яви­лась чар­ка, не­на­че він ви­тяг її з ка­ме­ня. Він на­лив чар­ку й по­дав Бо­ро­давкіній. Во­на пи­ла по­ма­леньку, крап­ля за крап­лею, кілько­ма на­па­да­ми. Се­лаб­рос на­лив і собі й ви­пив на­хильці. Він по­дав їй кон­фек­ти. Бо­ро­давкіна знов при­па­ла го­ло­вою на йо­го гру­ди й про­мо­ви­ла:

- Яка по­езія! Он мо­ре ше­лес­тить ко­ло моїх ніг! Он­деч­ки місяць сяє над мо­рем. Мо­ре лис­нить. Усе спить, тільки моя лю­бов не спить. Я їм кон­фек­ти! Я співаю!

- Яка пиш­но­та! На­лий­те ще ча­роч­ку! - ска­за­ла Бо­ро­давкіна, од­ки­нув­ши го­ло­ву на­зад.

Селаброс за­лос­ко­тав її пальця­ми по шиї; во­на за­ре­го­та­лась го­лос­но на все гор­ло. Од­ляс­ки ніби го­ро­хом по­си­па­лись десь між ске­ля­ми. В Му­раш­ко­вої за­мо­ро­чи­лась го­ло­ва. Во­на по­чу­ла, що в неї тя­ма не­на­че ту­ма­ном по­ви­лась.

«Чи то Арис­тид? Нев­же то він? той, що вми­рав за мною ще не­дав­но вве­чері. Нев­же це Бо­ро­давкіна? Це мені, ма­буть, сниться. Я ле­жу в пос­телі, в гос­ти­ниці. Я от-от про­ки­нусь, і це усе зник­не…» - ви­ли­ся мислі в її га­рячій го­лові. І їй зда­ло­ся, що во­на й справді в се­бе в но­мері ле­жить в пос­телі, що їй сниться сон, ніби ру­сал­ка вип­лив­ла з во­ди, ла­щиться до Арис­ти­да, ма­нить йо­го кра­сою місяці, ма­нить піснею, й ре­го­четься, й ла­щиться, і от по­тяг­не йо­го на дно мо­ря.

- Час мені йти до­до­му, - ска­зав Арис­тид, встав­ши з ка­ме­ня.

- Не пу­щу! не пу­щу! Ти підеш до тієї ци­ган­ки. Ти восьмий день до неї топ­чеш стеж­ку. Я висліджу­ва­ла за то­бою, - ска­за­ла Бо­ро­давкіна, ха­па­ючи йо­го за ру­ку. - Я наслідці хо­ди­ла за то­бою, оце впійма­ла те­бе, по­са­ди­ла з со­бою в чо­вен. Не пу­щу! - аж крик­ну­ла Бо­ро­давкіна.

- Час спа­ти. Мені вже спа­ти хо­четься. Дивіться, я позіхаю, - ска­зав Се­лаб­рос і позіхнув на ввесь рот.

- Позіхаєте при мені! Позіхаєте в та­ку пиш­ну ніч! Дивіться, он місяць пли­ве в небі. Мо­ре дрімає. Хви­ля лед­ве б'є в бе­рег. Теп­ло, розкіш! По­сидьте-бо зо мною, до­ки свіне. Не пу­щу! - ска­за­ла Бо­ро­давкіна.

Селаброс без це­ре­монії встав з ка­ме­ня й на­ла­го­див­ся йти. Му­раш­ко­ва не­на­че про­ки­ну­лась од важ­ко­го сну й ки­ну­лась бігти по піску по­за ске­ля­ми. Нап­ру­жені нер­ви од­ра­зу опа­ли, як пор­вані стру­ни. На неї на­пав страх, їй зда­ло­ся, що слідком за нею хтось го­ниться, от-от впіймає. Тро­хи бо­яз­ка дівчи­на тільки те­пер зог­ляділась, що во­на од­ним од­на в глу­пу ніч блу­кає між ске­ля­ми над мо­рем. Во­на побігла по дрібних камінцях, по жорстві. Но­ги груз­ли по кісточ­ки в кам'яну по­терть, в пісок.

Надя нес­тя­ми­лась, як вибігла воз­во­зом на­го­ру, їй зда­ва­лось, що во­на вик­ра­ла чу­жу тай­ну, що її приміти­ли, пог­на­лись за нею. На гор­бу мріла Бо­ро­давкіно­ва дач­ка в густій тіні во­лосько­го горіха. Двоє вікон, освіче­них світом, яс­но виз­на­чу­ва­лись в густій тіні. Му­раш­ко­ва ки­ну­ла очи­ма на дач­ку, і їй не­на­че крізь сон зда­ло­ся, що то якесь стра­хо­ви­ще. Але не­за­ба­ром пе­ред нею за­ма­ячіли старі акації та аб­ри­ко­си з рідки­ми су­ку­ва­ти­ми гілка­ми.

Надя вибігла на ву­ли­цю й опам'ята­лась. На ву­лиці бу­ло ти­хо, мерт­во, тільки по­де­ку­ди бли­ма­ли не­ясні ліхтарі на стовп­чи­ках. Сер­це в неї швид­ко ки­да­лось. Во­на вхо­пи­лась ру­ка­ми за сер­це, спи­ни­лась і тро­хи не зомліла, лед­ве всто­яла на но­гах. Го­ло­ва мо­ро­чи­лась. Хо­лод прой­мав її наскрізь, не­на­че в про­пас­ниці. Пос­то­яв­ши хви­ли­ну, Му­раш­ко­ва на­си­лу дійшла до гос­ти­ниці, увійшла в кімна­ту, впа­ла на ка­на­пу і схи­ли­ла на спин­ку го­ло­ву. Ру­ки впа­ли на коліна, мов де­рев'яні. Во­на не­на­че за­мер­ла.

Двері в но­мер сти­ха од­чи­ни­лись. Увійшов Се­лаб­рос.

Очі в йо­го бли­ща­ли. Що­ки чер­воніли, аж пашіли. Му­раш­ко­ва гля­ну­ла на йо­го й не по­во­рух­ну­лась.

- Добривечір, На­дю! - ска­зав Се­лаб­рос по-грецькій лас­ка­вим, со­лод­ким го­ло­сом, що став ще лас­кавіший од ме­ло­дич­ної грецької мо­ви. - Як я сьогодні опізнив­ся, - ска­зав він ти­хо.

Мурашкова не підве­ла навіть го­ло­ви. В очах, в лиці ви­яв­ля­лась страш­на му­ка. Блис­кучі очі згас­ли. Ли­це бу­ло бліде. Во­на бу­ла схо­жа на підстре­ле­ну пти­цю, що зійшла кров'ю.

- Що з то­бою, На­дю? Чо­го ти та­ка бліда? - ска­зав Се­лаб­рос і при­ту­лив її ру­ку до своєї га­ря­чої що­ки.

Мурашкова не­на­че стре­пе­ну­лась: вир­ва­ла од йо­го ру­ку й схо­пи­лась з ка­на­пи. Ос­ту­пив­шись од йо­го на ступінь, во­на крик­ну­ла:

- Не зачіпай ме­не! Вий­ди з кімна­ти! Геть з кімна­ти!

Селаброс і собі з ди­ва по­дав­ся на­зад. Пе­ред ним сто­яла не­на­че тінь Му­раш­ко­вої: бліда, як віск, та змізерніла. В неї ус­та ста­ли білі, що­ки за­па­ли, ве­ликі очі при­гас­ли. Але че­рез хви­ли­ну в очах заб­ли­щав во­гонь. Злість, помс­та, не­на­висність так ви­раз­но ви­яви­лись в тих блис­ку­чих очах, що Се­лаб­рос ос­ту­пив­ся ще на ступінь од неї, вга­дав­ши якусь ве­ли­ку тур­бо­ту в душі в дівчи­ни.

- Надю! що ста­ло­ся з то­бою? Я не впізнаю те­бе: ти ста­ла страш­на, як смерть, а твої очі го­рять, - ска­зав Се­лаб­рос і на ступінь прис­ту­пив до неї.

Блискучі очі в Му­раш­ко­вої знов не­на­че по­гас­ли, як зорі, що нес­подіва­но зак­ри­лись лег­кою про­зо­рою хмар­кою.

- Я ста­ла страш­на, як смерть? це… прав­да. Ти вбив ме­не на смерть! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва якимсь глу­хим го­ло­сом. Во­на не про­мо­ви­ла, а не­на­че про­ше­потіла ті сло­ва: Се­лаб­рос стур­бу­вав­ся: він до­га­дав­ся, що тра­пи­лась якась подія.

- Надю! тобі щось на­го­во­ри­ли на ме­не, наб­ре­ха­ли лихі лю­де, - обізвав­ся Се­лаб­рос.

- Я са­ма усе доб­ре знаю, усе ба­чи­ла! - нес­подіва­но крик­ну­ла Му­раш­ко­ва різким го­ло­сом.

- Що ж ти знаєш? Що ж ти ба­чи­ла? - спи­тав Се­лаб­рос вже тихішим го­ло­сом, що ски­нув­ся на го­лос вин­но­го шко­ля­ра.

- Я знаю, що ти гу­ляв чов­ном на морі з Бо­ро­давкіною, сидів з нею над мо­рем на ка­мені, обнімав її, при­гор­тав, цілу­вав в шию, пив з нею…

І її різкий го­лос з кож­ним сло­вом ста­вав тихіший і на ос­танніх сло­вах якось чуд­но за­шипів.

- Я да­ла тобі свою лю­бов, своє сер­це, пой­ня­ла тобі віри, як чесній лю­дині. Але за те я хо­чу, щоб і ти од­дав мені всю свою лю­бов, своє сер­це, свої ду­ми, усе твоє жи­вот­тя, усього се­бе - мені й тільки мені. Я ба­жа­ла, щоб я ма­ла пра­во на твоє жи­вот­тя, тільки я од­на до смерті, до мо­ги­ли, а ти…

Мурашкова по­вер­ну­ла до йо­го ли­це й очі бо­ком і ки­ну­ла на йо­го ско­са пог­ляд зне­ва­ги та­кий ви­раз­ний, яко­го не мож­на заміни­ти ніяки­ми сло­ва­ми.

- Хто тобі ска­зав за це? Усе це неп­рав­да! - крик­нув Се­лаб­рос.

- Прилетіла чай­ка з мо­ря, за­ки­ги­ка­ла над моїм вікном, і я вга­да­ла той крик: він мені за все ска­зав. Я чу­ла го­лос з мо­ря… Співа­ла ру­сал­ка. Я спа­ла… ні, не спа­ла… Я сто­яла за ске­лею. Мо­ре ти­хе, місяць над мо­рем… ніч яс­на… Он­де чов­ник прип­ли­ває до бе­ре­га. Ой, страш­но! Я бо­юсь! - крик­ну­ла нес­подіва­но Му­раш­ко­ва. - Ру­сал­ка об­ня­ла йо­го, хотіла за­ма­ни­ти в мо­ре, вто­пить…

Мурашкова го­во­ри­ла не­на­че крізь сон, сто­ячи бо­ком до Се­лаб­ро­са, і не­на­че при­га­ду­ва­ла якісь страшні сце­ни. Дум­ки в неї плу­та­лись, не­на­че десь да­ле­ко блу­ка­ли. Се­лаб­рос прис­ту­пив до неї, взяв її за ру­ку й ти­хо по­вер­нув ли­цем до се­бе. Йо­му зда­ва­лось, що Му­раш­ко­ва збо­же­воліла.

- Надю, сер­це! Що з то­бою! Сха­ме­нись! Що ти вер­зеш? Чи ти спиш… і го­во­риш крізь сон, чи з то­бою що ста­ло­ся, - за­го­во­рив Се­лаб­рос ти­хим, лас­ка­вим го­ло­сом.

Мурашкова сха­ме­ну­лась. Ту­ма­ном по­виті очі блис­ну­ли. Во­на крик­ну­ла не своїм го­ло­сом:

- Ідіть од ме­не! Ідіть до Бо­ро­давкіної, цілуй­те її ок­са­ми­то­ву шию, її що­ки, слу­хай­те її пісні. Ви двічі підду­ри­ли ме­не, двічі вби­ли ме­не! Ви вмер­ли для ме­не, я мерт­ва для вас.

- Надю! ну, прос­ти мені на цей раз! Ніко­ли, ніко­ли зо мною цього не бу­де. Ви­бач!

- Я з тих, що ніко­ли не про­ща­ють і не ви­ба­ча­ють за зра­ду в ко­ханні: ніко­ли, до смерті!

- Надю, ти ж для ме­не вже рідна! - крик­нув Се­лаб­рос.

- Я для вас те­пер чужісінька! І бу­ду чу­жа! Про­щай навіки! ніякою жерт­вою вже не до­бу­де­те мо­го сер­ця.

Я оце тільки що бу­ла над мо­рем, слідку­ва­ла за ва­ми, усе-усе ба­чи­ла й тільки що оце прибігла в кімна­ту. Моя лю­бов слідком хо­ди­ла за ва­ми, де сту­па­ла ва­ша но­га. Йдіть, не муч­те ме­не. Я чую, що в моїх гру­дях кле­ко­тить, ду­шить ко­ло сер­ця…

Мурашкова зас­тог­на­ла, вхо­пи­лась обо­ма ру­ка­ми за сер­це, не­на­че ма­ла вми­ра­ти. Се­лаб­рос вхо­пив ста­кан, на­лив во­ди й по­дав їй.

- Ха-ха-ха! - за­ре­го­та­лась нес­подіва­но Му­раш­ко­ва. - В неї шия пов­на, біла, як у ле­бе­дя. В неї го­лос, як у си­ре­ни. А моя шия тон­ка, як у чаплі, смуг­ля­ва. Ха-ха-ха! - за­ре­го­та­лась істе­рич­но Му­раш­ко­ва, й той страш­ний регіт роз­си­пав­ся по тихій кімнаті, по ти­хо­му домі.

- На, ли­шень, ви­пий во­ди! - ска­зав Се­лаб­рос. Му­раш­ко­ва вхо­пи­ла ста­кан і ки­ну­ла йо­го на підло­гу. Ста­кан роз­летівся на шма­точ­ки.

- Через вас я заз­на­ла рай сер­ця, че­рез вас я заз­на­ла й пек­ло й пе­кельні му­ки. Ви ме­не ду­ри­ли іде­ала­ми. Ви фра­зер, граєтесь гар­ни­ми сло­ва­ми, ви­со­ки­ми іде­ями, а я вам пой­ня­ла віри… Ви нікчем­на лю­ди­на, - крик­ну­ла Му­раш­ко­ва. - Я ду­ма­ла, що ма­ти­му в вас підмо­гу, знай­ду поміч, а ви…

Вона зап­ла­ка­ла й зго­дом знов засміялась. В неї дум­ки плу­та­лись, як в ту­мані. Во­на го­во­ри­ла, пе­ремішу­ва­ла лас­каві сло­ва з лай­кою та прок­лят­тям, то бла­га­ла, то прок­ли­на­ла. Се­лаб­рос од­чи­нив вікно, взяв Му­раш­ко­ву під ру­ки, по­са­див на ка­напі й по­ти­хеньку вий­шов з кімна­ти.

Лампа до­горіла й по­гас­ла, Му­раш­ко­ва сиділа в темній кімнаті на ка­напі й ди­ви­лась в од­чи­не­не вікно. Вже над­ворі по­ча­ло роз­вид­ню­ва­тись. Вже не­бо по­чер­воніло. В вікно по­лив­ся ти­хий світ. А Му­раш­ко­ва не спа­ла й не дріма­ла і все сиділа не­по­во­руш­но на од­но­му місці.

Сонце зійшло й заг­ля­ну­ло в вікно. По столі, по ка­напі роз­си­па­лось чер­во­не проміння. Га­ря­чий промінь впав на ру­ки Му­раш­ко­вої; во­на не­на­че про­ки­ну­лась од сну. Дум­ки за­во­ру­ши­лись в го­лові. Во­на по­ча­ла при­га­ду­ва­ти вечір, ніч, при­га­да­ла, як Се­лаб­рос при­хо­див до неї, як го­во­рив з нею…

Світ сон­ця по­лив­ся в вікна ши­ро­ки­ми хви­ля­ми, за­лив усю кімна­ту і, не­на­че хвилі свіжої во­ди, прот­ве­ре­зив нер­ви бідної дівчи­ни. Во­на вста­ла з ка­на­пи, пе­рей­шла кімна­ту й гля­ну­ла на се­бе в дзер­ка­ло, що висіло між вікна­ми над сто­ли­ком. Гля­ну­ла во­на на се­бе - і не впізна­ла се­бе: ли­це ніби мерт­ве, що­ки за­па­ли, ус­та білі, під очи­ма синіли поп­ру­ги, очі згас­ли й за­па­ли.

За од­ну ніч Му­раш­ко­ва зв'яла, спа­ла з ли­ця й пос­тарілась.

«Що мені те­пер ро­би­ти? Що по­ча­ти? Сер­це роз­би­те, жит­тя за­губ­ле­не… Я втра­ти­ла лю­бов. Не жи­ти бу­ду я, а тільки жи­вотіти й чевріть», - по­ду­ма­ла Му­раш­ко­ва, і в неї блис­ну­ла дум­ка піти до мо­ря й ско­чить з скелі в мо­ре.

«Навіщо жи­ти? Навіщо мор­ду­ва­тись? Од­на мить - і нас­та­не кінець моїм му­кам», - по­ду­ма­ла Му­раш­ко­ва і вже од­хи­ли­ла двері в ко­ри­дор.

Назустріч її увійшла гор­нич­на, сільська дівчи­на, і про­мо­ви­ла: «Доб­ри­день!» Го­лос жи­вої лю­ди­ни впи­нив і вти­хо­ми­рив важкі ду­ми. Му­раш­ко­ва вер­ну­лась в кімна­ту. Гор­нич­на вже нас­та­ви­ла са­мо­вар і ста­ви­ла на стіл; во­на гля­ну­ла на Му­раш­ко­ву, зля­ка­лась і про­мо­ви­ла.

- З ва­ми щось ста­лось! Ви нез­ду­жаєте.

- Справді, я тро­хи сла­ба, - обізва­лась Му­раш­ко­ва ти­хим, не­на­че за­дав­ле­ним го­ло­сом.

Горнична побігла до Сані й да­ла їй звістку, що Му­раш­ко­ва нес­подіва­но зас­лаб­ла. Прибігла Са­ня, гля­ну­ла на Му­раш­ко­ву і сер­цем вга­да­ла, що на неї впа­ло тієї ночі якесь ве­ли­ке го­ре.

- Надю, ти розійшла­ся з Се­лаб­ро­сом? Еге? - спи­та­ла Са­ня.

- Розійшлася й ніко­ли вже не зійдусь, - обізва­лась На­дя.

- Чого так? З якої при­чи­ни? - спи­та­ла в неї Са­ня.

- Селаброс нікчем­на лю­ди­на, - обізва­лась Му­раш­ко­ва і тільки ру­кою мах­ну­ла в простір, але за усі події тієї ночі нічо­го не ска­за­ла.

Од то­го ча­су Са­ня не од­хо­ди­ла од Му­раш­ко­вої і час­то но­чу­ва­ла в неї в но­мері.

Через тиж­день Му­раш­ко­ва поп­ро­си­ла собі місця вчи­тельки в на­родній школі в од­но­му ук­раїнсько­му селі на Бес­са­рабії, але швид­ко од неї одібра­ли те місце. Му­раш­ко­ва пішла в на­род… За неї дов­го не бу­ло ні чут­ки, ні вістки.