Над чорним морем

IV

Другого дня бу­ла неділя. Ра­нок був по­го­жий, яс­ний та душ­ний. Чи­ма­лий сквер біля одесько­го со­бо­ру аж лиснів, зе­ле­ний та свіжий, по­ли­тий во­дою, за­ли­тий га­ря­чим світом сон­ця. Алеї з акацій кру­гом скве­ру, ку­пи кущів на зе­леній свіжій траві, клум­би ши­ро­ко­лис­тих квіток - все ніби мліло в яс­но­му га­ря­чо­му світі. Фон­тан ко­ло са­мо­го со­бо­ру бриз­кав ніби раз­ка­ми дрібних кра­пель. Краплі бли­ща­ли й ми­готіли на сонці, не­на­че роз­си­пані діаман­ти. Лю­де веш­та­лись на сквері. Усе бу­ло за­ли­те світом. Скрізь був рух, скрізь кипіло жи­вот­тя ве­ли­ко­го міста. Бу­ла вже де­ся­та го­ди­на.

Віктор Ко­маш­ко пер­ший прий­шов на сквер і сів на лавці в тіні гус­то­го чи­на­ра. Він зу­мис­не поспішав прий­ти по­пе­ред усіх: в йо­го бу­ло на думці стріну­ти Са­ню й по­го­во­рить з нею на­са­моті. Ко­маш­ко обвів очи­ма всі доріжки на сквері, де скрізь во­ру­ши­лись, не­на­че в хре­щи­ка гра­ли, лю­де. Сані ніде не бу­ло вид­но. Пе­ред очи­ма в Ко­маш­ка сте­ли­лась ши­ро­ка, пер­ша в Одесі, Де­ри­басівська ву­ли­ця, об­сад­же­на дво­ма ряд­ка­ми акацій. Во­на йшла до мо­ря, трош­ки за­па­да­ючи в пе­ре­яр­ку, і че­рез ту ву­ли­цю, як че­рез во­ро­та, бу­ло вид­но в да­ле­чині ши­ро­кий простір: го­ру Лан­же­рон над мо­рем, а ко­ло го­ри синє ши­ро­ке мо­ре, за­ку­та­не в білий, ле­генький, про­зо­рий ту­ман.

Комашко за­ду­мав­ся, вту­пив очі в си­зу імлу на морі, де бли­ща­ли зо­лоті скал­ки на воді, де біліли вітри­ла ко­раблів. Він не­на­че ба­чив в тій срібній імлі, в то­му во­руш­ли­во­му жва­во­му морі жва­ву Са­ню, ба­чив її сині очі, ясні ку­чері, об­виті бла­кит­ни­ми не­за­буд­ка­ми. Во­на ніби мріла пе­ред ним в тій по­етичній да­лечі, не­на­че ле­генький хе­ру­вим.

Легенька м'яка ру­ка ти­хо впа­ла на Ко­маш­ко­ве пле­че. Він увесь ки­нув­ся, як ки­да­ються ду­же нер­вові лю­де. Пе­ред ним сто­яв Мав­родін. Він зняв со­лом'яно­го бри­ля й об­ти­рав піт з ло­ба та приг­лад­жу­вав гла­денько при­че­сані вис­ки, ще мокрі після ку­пан­ня.

- Чого це ви за­ду­ма­лись? - ти­хо спи­тав Мав­родін.

- Хіба ви не знаєте, за що я ду­мав? - обізвав­ся Ко­маш­ко. - Хо­чу не ду­ма­ти за неї і все-та­ки ду­маю: во­на ніко­ли не схо­дить з моєї дум­ки: не­на­че якісь ча­ри нас­ла­но на ме­не.

- Нема? - спи­тав Мав­родін.

- Нема! - Жду, жду, не діждусь. Мо­же, во­на пе­ре­ду­ма­ла й не поїде з на­ми на Ма­лий Фон­тан, - про­мо­вив Ко­маш­ко.

- Шкода бу­де, - ска­зав Мав­родін і сів на лавці попліч з Ко­маш­ком. - А вже б час їха­ти, по­ки не вда­ри­ла спе­ка, - ска­зав Мав­родін тро­хи зго­дом.

Тим ча­сом в сквері між акаціями за­ми­готів білий круг­лий бриль Арис­ти­да Се­лаб­ро­са. Бриль то зни­кав за ку­па­ми кущів, то знов ви­ни­кав між акаціями. Дов­га біла стьожка, об­ви­та кру­гом бри­ля, спус­ка­лась кінця­ми на плечі і мет­ля­лась од швид­кої хо­ди. Се­лаб­рос хо­див по але­ях і ки­дав гост­ри­ми очи­ма по доріжках в сквері, швид­ко по­вер­та­ючи свою ку­че­ря­ву го­ло­ву на всі бо­ки. Він виг­ля­дав Му­раш­ко­ву. Му­раш­ко­ва з'яви­лась на кінці алеї. Се­лаб­рос побіг до неї на­зустріч. Він взяв її за ру­ку й так міцно зда­вив, що во­на на­си­лу здер­жа­ла крик. Му­раш­ко­ва по­чу­ти­ла, що йо­го ру­ка бу­ла га­ря­ча й тру­си­лась. Се­лаб­рос був пал­кий, як при­сок, ще й до то­го ду­же оп­риш­ку­ва­тий на вда­чу.

- Чого ви приїха­ли в Одес? - спи­та­ла во­на в Се­лаб­ро­са тро­хи сер­ди­то.

- Щоб по­ди­ви­тись на вас. Я день не ба­чив вас в Ки­ши­неві й тро­хи не вмер, - про­мо­вив Се­лаб­рос, див­ля­чись на На­деж­ду Му­раш­ко­ву пал­ки­ми очи­ма.

- Вертайтесь за­раз до­до­му! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва спокійно, але твер­до.

- Не вер­нусь; бу­ду до­ти ти­ня­тись по Одесі, до­ки ви ту­теч­ки бу­де­те, - ска­зав Се­лаб­рос, див­ля­чись на Му­раш­ко­ву пал­ки­ми очи­ма. - Я вмру, як вас дов­го не ба­чи­ти­му.

Мурашкова тро­хи стур­бу­ва­лась од тих пал­ких слів, в яких ви­яв­ля­лось нев­дер­жа­не пал­ке сер­це.

- Не ходіть за мною слідком. Лю­де кмітливі: поч­нуть кмітить та прикмічать; ме­не ос­лав­лять, - ти­хо обізва­лась Му­раш­ко­ва і не пішла, а побігла на доріжку скве­ру на про­га­ли­ни, звідкіль бу­ло вид­но лю­дей.

Аристид пішов мерщій за нею слідком, наз­дог­нав і вхо­пив за ру­ку; в йо­го ру­ка тру­си­лась, не­на­че в про­пас­ниці.

- Буду хо­дить за ва­ми, бу­ду ло­вить ваші сліди, бо зго­рю од жа­дан­ня, як не ба­чи­ти­му ва­ших чор­них очей, - ти­хо про­мо­вив Се­лаб­рос. -Де бу­де­те ви, там бу­ду й я!..

- Пустіть ме­не! Не мор­дуй­те ме­не на­да­рем­но! Я в Одесі не са­ма, а з знай­оми­ми, без ма­тері, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Нащо вам ма­ти? Ви лю­ди­на са­мостійна. Ви вже не ди­ти­на, - ска­зав Арис­тид, і в йо­го сло­вах по­чув­ся го­лос дес­по­та. - Киньте ці ди­тячі пог­ля­ди. Ви маєте пра­во жи­ти по своїй волі, вво­ля­ти свою во­лю. Ви са­мостійна лю­ди­на, хоч ви й дівчи­на, - ска­зав Арис­тид.

- Але я все-та­ки жен­щи­на. Моя ре­пу­тація…

- Не вва­жай­те на ту ре­пу­тацію. Ви лю­ди­на сього­час­на, лібе­ральна. Киньте старі за­бо­бо­ни, хоч го­ди­ну по­го­воріть зо мною, хоч од­ну хви­лин­ку! - бла­гав Се­лаб­рос, і в йо­го очі од­ра­зу ста­ли тихі, м'які, лас­каві, бла­га­ючі.

- Не мо­жу, не мо­жу, - ти­хо ше­потіла Му­раш­ко­ва.

- Киньмо оцю гу­лян­ку, ходім над мо­ре, бу­де­мо гу­ля­ти вдвох над мо­рем; ти на­ди­виш­ся на мо­ре, нап'єшся щас­тя, ко­хан­ня. Ми най­ме­мо чо­вен, ся­де­мо й поп­ли­ве­мо да­ле­ко-да­ле­ко од лю­дей на мо­ре! Уп'ємось по­езією мо­ря, по­езією сер­ця на­са­моті, в тиші, по­езією без слів, як піснею без слів, - бла­гав Се­лаб­рос.

- Цитьте!.. Он­деч­ки наші знай­омі, - за­ше­потіла сли­ве ниш­ком Му­раш­ко­ва й хутчій пішла до тієї лав­ки, де сидів Ко­маш­ко з Мав­родіним. Се­лаб­рос зос­тав­ся сам.

Незабаром на сквері з-за ку­пи зе­ле­них кущів ви­ник­ла ви­со­ка пос­тать Сергія Бо­ро­давкіна. По­руч з ним йшла йо­го сест­ра, Хрис­ти­на Сте­панівна Ми­лаш­ке­ви­че­ва, та­ка зав­виш­ки, як і її брат, тілис­та, аж ог­ряд­на, з дов­гу­вас­тим рум'яним ли­цем. Зда­ва­лось, ніби два мо­ну­мен­ти зійшли з підста­вок і гу­ля­ли по сквері. За ни­ми слідком йшли чо­ти­ри не­мо­лоді брю­не­ти. Бо­ро­давкін та­ки не втерпів: нак­ли­кав на гу­лян­ку цілу мет­ку своєї ком­панії залізно­до­рож­них уря­довців. На уря­дов­цях бу­ли ба­гаті уб­ран­ня; на пальцях лисніли зо­лоті перстні з діаман­та­ми. І Бо­ро­давкін і йо­го то­ва­риші бу­ли бліді, зас­пані. По їх сон­них очах бу­ло знать, що во­ни цілу ніченьку пи­ли, гу­ля­ли та в кар­ти гра­ли. Бо­ро­давкін і йо­го сест­ра прий­шли на збірне місце й поз­до­ров­ка­лись з усіма. Брат ніс в руці ко­шик, нак­ри­тий хуст­кою; сест­ра дер­жа­ла в руці чи­ма­лий ву­зел, за­ви­ну­тий в папір.

- А от і ми! та ще й не з по­рожніми ру­ка­ми! - ве­се­ло про­мо­вив Бо­ро­давкін.

- Що це та­ке в ру­ках в вас? - спи­тав Мав­родін в Бо­ро­давкіна, ла­па­ючи ру­кою ко­шик.

- Пляшечки з пи­вом та з ви­ном, - од­ка­зав Бо­ро­давкін. - А ви ду­ма­ли, що я, надісь, прий­ду з по­рожніми ру­ка­ми, як оце ви?

- Бач, які зви­чай­ні ка­ва­ле­ри! Самі йдуть гу­ля­ти, а ме­не й не зап­ро­си­ли. Хіба ж я не да­ма, та ще й не мо­ло­да? Не за­бу­вай­те, що я удо­ви­ця, та ще й не­по­га­на, - ве­се­ло за­ще­бе­та­ла Хрис­ти­на Сте­панівна.

- Знаємо, знаємо й не за­бу­ваємо, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

Христина Сте­панівна вже дав­ненько ста­ла удо­вою. Во­на втек­ла од сво­го навісно­го батька че­рез вікно вночі й по­таєнці повінча­лась з сусідом, діди­чем Ми­лаш­ке­ви­чем. Че­рез годів де­сять во­на зос­та­лась удо­вою, са­ма ха­зяй­ну­ва­ла, до­ки їй не ос­то­гид­ло. Не ма­ючи дітей, во­на зго­дом потім про­да­ла зем­лю, пок­ла­ла гроші в банк і жи­ла собі, як вільна пташ­ка, взим­ку - в Одесі, або в Києві, або в бра­та, кот­ро­го во­на ду­же лю­би­ла, а влітку во­на, як сте­по­ва пташ­ка, пе­реїжджа­ла з се­ла в се­ло до своїх ро­ди­чок. Її усі лю­би­ли за ве­се­лу вда­чу, за жар­ти. Во­на вміла ду­же доб­ре гра­ти на фор­теп'яні, співа­ла не­по­га­но, лю­би­ла те­атр, ма­ла по­етич­ну ду­шу, але бу­ла без­робітна лю­ди­на й не ма­ла ніякісінької по­важ­ної ідеї в го­лові, ніякісінько­го нап­рям­ку, навіть не ма­ла й по­тя­гу до чо­гось ви­що­го, ідей­но­го. Усякі ідеї та прин­ци­пи бу­ли зад­ля неї нудні та мо­роч­ливі для го­ло­ви. За­те ж во­на лю­би­ла ве­се­ле жит­тя й ве­се­лих лю­дей. З знай­оми­ми па­ни­ча­ми во­на жар­ту­ва­ла, зачіпа­ла їх, сми­ка­ла, тор­са­ла й навіть тро­хи не бо­ро­лась з ни­ми. Пан­ни ско­са пог­ля­да­ли на неї че­рез те, що во­на лю­би­ла пус­ту­вать, але лю­би­ли її й прий­ма­ли в своє то­ва­рист­во. Хрис­ти­на са­ма се­бе зва­ла здичілою інсти­тут­кою. Ве­се­ла та завж­ди бадьорис­та, во­на й ко­шик з пляш­ка­ми й за­кус­ки ку­пи­ла за свої гроші.

- Чого ж це вас так ма­ло? - спи­та­ла Хрис­ти­на в Ко­маш­ка. - Я на то­му Фон­тані вмру з нудьги з са­ми­ми ва­ми. Де ж ваші пан­ни?

- Ще не прий­шли, а мо­же й не прий­дуть, - обізвав­ся Ко­маш­ко і з ти­ми сло­ва­ми по­хи­лив го­ло­ву.

Він вже не чув, як ще­бе­та­ла Хрис­ти­на, і все не­на­че ба­чив свою до­ро­гу Са­ню в ки­ши­невсько­му сад­ку вес­ною, в густій алеї з акацій са­ме в цвіту, де він по­ба­чив її впер­ше. От Са­ня ніби си­дить в сад­ку по­руч з Му­раш­ко­вою в біло­му уб­ранні, гар­на й яс­на, як вес­на. Че­рез зе­ле­ний лист акацій, че­рез білий па­ху­чий цвіт ллється сон­це й па­дає зо­ло­ти­ми пля­ма­ми на її ру­ся­ву го­ло­ву, об­си­пає її всю зе­ле­ну­ва­тим сяй­вом. Во­на си­дить, мов Дніпро­ва ру­сал­ка, по­руч з чор­ня­вою грецькою на­ядою, не­на­че то­не в зе­ле­но­му світі й ма­нить йо­го до се­бе ти­хи­ми бла­кит­ни­ми очи­ма та яс­ни­ми ку­че­ря­ми.

Комашко в за­думі нес­подіва­но по­чув Са­нин го­лос. Він підвів очі. Са­ня сто­яла в зе­ле­ну­ва­то­му світі в тіні акацій та чи­нар і привітно кив­ну­ла до йо­го го­ло­вою. Він схо­пив­ся, кив­нув ру­кою на своє місце й поп­ро­сив її сісти. Са­ня пурх­ну­ла, мов пташ­ка, й сіла на лавці.

- Спасибі вам, Вікто­ре Ти­то­ви­чу! - ска­за­ла во­на, осміхнув­шись.

- Я бо­яв­ся, що ви не поїде­те з на­ми на гу­лян­ку, - ска­зав Ко­маш­ко. І йо­го ве­селі карі очі не­на­че засміялись до Сані. Са­нині очі не­на­че вли­ли в йо­го ду­шу ве­селість: усе ста­ло для йо­го гар­не од­ра­зу, не­на­че од якихсь чарів. І да­ле­ке си­зе мо­ре, і синє не­бо, і зе­ле­ний са­док, і бриз­ки фон­та­ну - все ніби ожи­ло й засміялось до йо­го. Хрис­ти­на сто­яла за ним і морг­ну­ла до Сані. Са­ня осміхну­лась.

Всі посіда­ли на дов­гих лав­ках і ба­ла­ка­ли. Всі жда­ли, по­ки при­бу­де трам­вай. Ко­ли це на алеї не­на­че на­ма­лю­ва­лась ви­со­ка Се­лаб­ро­со­ва пос­тать. Се­лаб­рос вже тро­хи одійшов: пал­ке сер­це ущух­ло. Він ішов по­ма­леньку, не­мов з ве­ли­кою по­ва­гою до се­бе ніс на собі свою чор­ну підстри­же­ну бо­ро­ду, свою ку­че­ря­ву го­ло­ву та ши­ро­ку білу стьожку на брилі. Підпи­ра­ючись з по­ва­гом зон­ти­ком, не­на­че жрець кос­ту­ром, він йшов по­важ­ною хо­дою жре­ця або давнього філо­со­фа, лед­ве со­ва­ючи но­га­ми. Пок­ло­нив­шись, він по­дав ру­ку пан­нам, лед­ве гля­нув­ши на Му­раш­ко­ву, не­на­че впер­ше її ба­чив. Од­на­че йо­го уда­ва­на по­важність не­за­ба­ром зник­ла з йо­го ли­ця. Він дрібно та швид­ко за­го­во­рив з пан­на­ми.

- Добридень вам, си­ня стьожко! - гук­нув він до Сані. -Ого! тут є й чер­во­на стьожка! - ска­зав він до Му­раш­ко­вої.

- Єй си­ня, є й чер­во­на стьожка, є навіть да­ма без стьожки, - ве­се­ло ска­за­ла Хрис­ти­на. - А які стьожки ви най­більше лю­би­те: чи сині, чи чер­воні?

- Не вга­даєте, яка стьожка мені най­упо­добніша, - ска­зав Се­лаб­рос, ско­са зир­нув­ши на чер­во­ну стьожку на плечі в Му­раш­ко­вої.

- Ого-го! та ви та­ки ве­ред­ливі! - ска­за­ла Хрис­ти­на.

- Що це ви зве­те нас стьожка­ми? Хіба в нас не­ма ймен­ня? - ска­за­ла до Се­лаб­ро­са Са­ня.

- Є ймен­ня, є! Хто ж за це не знає? Вас та­ки ж який­сь піп хрес­тив, - ска­зав Се­лаб­рос.

Саня не лю­би­ла Се­лаб­ро­са за те, що він був тро­хи не­делікат­ний в сло­вах і го­во­рив ча­сом неп­риємне пан­нам. Різкий на язик, гру­бу­ва­тий, як усі си­ни півдня, Се­лаб­рос ча­сом гру­бо різав прав­ду в вічі не од­ним пан­нам.

- А що, чи поїде­те пак на Ма­лий Фон­тан на гу­лян­ку? Сьогодні над­ворі го­ди­на, гар­но, яс­но. Як ви поїде­те, то поїду й я з ва­ми, ко­ли ме­не не про­же­не­те, - про­мо­вив Се­лаб­рос. - Ви ме­не не про­же­не­те? - спи­тав він, обер­та­ючись до паннів.

- Ні, не про­же­не­мо: ми не вда­ли­ся в вас і лю­дей не роз­го­ни­мо комплімен­та­ми, - так са­мо різко да­ла здачі Са­ня.

Чорні бро­ви в Се­лаб­ро­са на од­ну мить зійшли­ся й знов розійшлись. Він втяг верх­ню гу­бу й при­щик­нув її зу­ба­ми.

- Не ду­мав я, що маю вда­чу роз­га­ня­ти паннів… - ска­зав він низьким го­ло­сом.

- А от удо­виць, то ви й не роз­же­не­те! Удо­виці не­ве­ликі стра­хо­по­ло­хи й вас не ду­же-то зля­ка­лись, - ве­се­ло обізва­лась Хрис­ти­на.

- Що це в вас за штуч­ка в ру­ках? - спи­тав Се­лаб­рос в Хрис­ти­ни й не­це­ре­мон­но ляп­нув пальця­ми по тій штучці.

- Ет! не ска­жу: не­хай кор­тить. Довідаєтесь на Фон­тані, - ска­за­ла Хрис­ти­на.

- Та й ви не з по­рожніми ру­ка­ми! - ска­зав Се­лаб­рос, обер­та­ючись до Бо­ро­давкіна.

- Авжеж не з по­рожніми. За­пас біди не чи­нить. Я, бач­те, люб­лю по­езію, але не за­бу­ваю й за про­зу, - ска­зав Бо­ро­давкін.

- І доб­ре ро­би­те, бо тут зібра­лись все по­ети та по­ет­ки, що за ту про­зу не ду­же дба­ють, - про­мо­вив Се­лаб­рос.

- Поети - цеб­то ви, це я знаю; а по­еток між на­ми не­ма; ми лю­де по­зи­тивні, - за­ще­бе­та­ла Са­ня.

Селаброс за­гар­бав собі той комплімент і знов уда­вав по­важ­ну міну. Окрім ко­рес­пон­денцій в га­зе­ти, він пи­сав ще й вірші і, ска­зав­ши щи­ру прав­ду, вірші по­гані; їх не хотів дру­ку­ва­ти ні один ре­дак­тор га­зет.

Тим ча­сом в перс­пек­тиві ву­лиці вже су­нув­ся ва­гон трам­ваю. Всі схо­пи­лись з ла­вок і хап­ком ру­ши­ли з місця. Ва­гон став ко­ло алеї. Усе то­ва­рист­во ки­ну­лось в ва­гон. Пан­ни сіли вкупі на одній лавці, па­ничі за­раз за ни­ми.

- Фесенко не прий­шов і доб­ре зро­бив, - ска­зав ти­хенько Ко­маш­ко до Мав­родіна.

- І доб­ре зро­бив, - ниш­ком обізвав­ся Мав­родін.

Вагон по­волі по­со­ву­вав­ся між гус­ти­ми акаціями, кот­ри­ми об­сад­жені одеські ву­лиці, і не­за­ба­ром доїхав до станції за містом, де пе­реп­ря­га­ють коні. Уся ком­панія по­роз­хо­ди­лась попід акаціями, хо­ва­ючись в хо­ло­док од пе­ку­чо­го сон­ця. Тільки що пе­реп­ряг­ли коні і всі по­ча­ли сіда­ти, як до са­мо­го ва­го­на при­ка­тав гар­ненький фа­етон, зап­ря­же­ний па­рою бас­ких ко­ней. З фа­ето­на про­вор­но вис­ко­чив Фе­сен­ко, уб­ра­ний, як до вінця. Свіжий кос­тюм з шов­ко­вої жов­ту­ва­тої че­сучі аж лиснів на сонці. Ви­со­кий циліндер на го­лові бли­щав; на пальці бли­щав зо­ло­тий перс­тень з ал­ма­зом; че­рез пле­че бу­ло пе­ре­ки­ну­те пальто з шов­ко­вою квітчас­тою підбійкою на іспанський лад, з ши­ро­ки­ми біли­ми сму­га­ми. Фе­сен­ко аж сяв, ви­чи­ще­ний, ви­ми­тий, рум'яний, з зак­ру­че­ни­ми ку­че­ря­ми на вис­ках, з на­фар­бо­ва­ни­ми ву­си­ка­ми та граціозною шпан­кою на підборідді.

Він при­че­пу­рив­ся так для Сані. Са­ня йо­му ду­же спо­до­ба­лась… По­руч з ним сидів Мокрієвський. Цього флег­ма­тич­но­го Мокрієвсько­го Фе­сен­ко скрізь тя­гав за со­бою, як ду­рень сту­пу, для ком­панії. Фе­сен­ко ско­чив з фа­ето­на, зро­бив граціозний не поклін, а який­сь ре­ве­ранс до усеї ком­панії за­га­лом, зняв­ши циліндер і кла­ня­ючись го­ло­вою тро­хи набік. Поклін вий­шов не до паннів, а до ко­ней. Чор­ний шну­ро­чок од пенс­не за­теліпав­ся на шов­ковій жи­летці. Фе­сен­ко вско­чив в ва­гон і на льоту по­хап­цем су­нув ру­ку па­ни­чам. Ко­маш­ко та Мав­родін якось з не­охо­тою по­да­ли йо­му ру­ку: во­ни не лю­би­ли йо­го.

- А бо­дай йо­му тряс­ця та бо­ляч­ка! приїхав-та­ки! - ска­зав Мав­родін ниш­ком до Ко­маш­ка.

Вагон ти­хо по­ко­тив­ся по до­розі, не­дав­неч­ко по­литій во­дою. По обид­ва бо­ки до­ро­ги ми­готіли дачі, що то­ну­ли в сад­ках з акацій та аб­ри­косів. Поїзд їхав не­на­че лісом, ніби між дво­ма зе­ле­ни­ми стіна­ми. Між акаціями по­де­ку­ди виг­ля­да­ли білі стіни дач одеських банкірів та арис­ток­ратів, гар­них, як цяцьки, з ле­геньки­ми пор­ти­ка­ми, з ко­ло­на­ми, обп­ле­те­ни­ми ди­ким ви­ног­ра­дом. Пе­ред да­ча­ми, в дво­ри­ках, зе­леніли прос­торні квітни­ки.

На зе­ле­но­му свіжо­му га­зоні скрізь темніли роз­ки­дані, не­на­че ялин­ки, тем­но-зе­лені кущі туй, ясніли пля­ма­ми клум­би квіток, кущі рож-цен­ти­фолій. На мар­му­ро­вих стовп­чи­ках сто­яли се­ред га­зо­ну ва­зо­ни з ста­ри­ми ку­че­ря­ви­ми столітни­ка­ми. З тих ва­зонів та клумб, з тих розкішних зе­ле­них за­ку­точків повіва­ло про­хо­ло­дою. Далі до­ро­га ста­ла ще ве­селіша: сад­ки ста­ли густіші; по­зад садків зе­леніли ви­ног­рад­ни­ки. З-за акацій виг­ля­да­ли ле­генькі баш­ти, сіренькі гар­ненькі бані тих дач, що сто­яли на го­рах над са­мим мо­рем. Скрізь ми­готіли чисті квітни­ки, ве­селі вікон­ця, гарні пор­ти­ки. Три верст­ви ве­се­лої до­ро­ги про­май­ну­ли так швид­ко, що мо­ло­да ком­панія й нез­чу­лась.

Трамвай спи­нив­ся ко­ло са­мо­го воз­во­зу до мо­ря. Ко­ло мо­ря в то­му місці розс­ту­пи­лись го­ри, і між дво­ма го­ра­ми, на спус­ку, як че­рез во­ро­та, нес­подіва­но за­синіло ши­ро­ке тем­не мо­ре, зас­ло­ня­ючи по­ло­ви­ну обрію. Вкри­те ма­леньки­ми хвилька­ми, во­но ніби дри­жа­ло, во­ру­ши­лось, пульсу­ва­ло, не­на­че здо­ро­ве жи­ве людське тіло, на­ли­те кров'ю.

З мо­ря по­тяг­ло ти­хим, вог­ким, свіжим вітре­цем. Пах­ну­ло та­ким чис­тим, лег­ким повітрям, не­на­че во­но спа­да­ло десь з ви­со­ких гір, з ви­со­чи­ни чис­то­го не­ба. Уся ком­панія, втом­ле­на ду­хо­тою, пож­вавіша­ла, за­во­ру­ши­лась, по­ве­селіша­ла. І ши­ро­ке мо­ре, і простір без кінця, і морське повітря роз­во­ру­шує ду­шу, ве­се­лить сер­це. По­езією повіває з то­го ши­ро­ко­го морсько­го прос­то­ру; сер­це жвавішає, пісня йде на ду­шу, мрії підніма­ються роєм, ли­нуть да­ле­ко-да­ле­ко, в інший іде­альний світ; ду­ми ясніша­ють, сло­ва ллються плав­ко, як морські легкі хвилі. Скільки ви­со­ких по­ем навіяло ти, синє мо­ре, на геніїв людськості!

Доріжка до мо­ря ви­ла­ся кру­то на­низ по кам'яних не­ши­ро­ких схо­дах. Са­ня, мов ле­генька ластівка, по­пе­ред усіх пурх­ну­ла на­низ по схо­дах. За нею пішла по­важ­но Му­раш­ко­ва. Ще вся ком­панія по­ма­леньку та по­ти­хе­сеньку су­ну­лась по схо­дах, а Са­ня вже збігла на­низ, побігла до ста­рих ши­ро­ких бе­рестів і сіла на лавці.

Поруч з нею ря­дом сіла Му­раш­ко­ва. Усі слідком за пан­на­ми посіда­ли ряд­ка­ми на дов­гих лав­ках. Усіх ма­нив до се­бе хо­ло­док під гус­ти­ми гілляс­ти­ми бе­рес­та­ми після ду­хо­ти та спе­ки в до­розі. Місце бу­ло чу­до­ве. За­ку­то­чок був по­етич­ний. Про­ти бе­рестів сто­яли скелі, що ви­су­ну­лись з го­ри, як стіни, а з се­ре­ди­ни скелі, з тем­ної пе­че­ри дзюр­ча­ла цівкою хо­лод­на во­да й па­да­ла в кам'яний ба­сей­н. Це був той єди­ний фон­тан, од кот­ро­го проз­ва­ли усю ту місци­ну «Ма­лим Фон­та­ном». Пе­ред ске­лею лисніло чис­те прос­тор­не місце, об­си­па­не жорст­вою жов­тої фар­би. Кру­гом рос­ли старі бе­рес­ти, ки­да­ючи од се­бе гус­ту тінь. Далі за бе­рес­та­ми на те­расі, що йшла над са­мий ске­ляс­тий бе­рег мо­ря, сто­яла ста­ра низька гос­ти­ни­ця, зак­ри­та ку­ща­ми. Че­рез гілки бе­рестів синіло мо­ре, бли­ща­ла ши­ро­ка те­ра­са над мо­рем, зас­тав­ле­на сто­ла­ми та стільця­ми в хо­лод­ку од по­де­ку­ди роз­ки­да­них ста­рих акацій та бе­рестів.

Весела ком­панія, сівши по лав­ках, спо­чи­ва­ла після спе­ки в до­розі. Ми­лаш­ке­ви­че­ва роз­чер­вонілась і об­ма­ху­ва­ла ли­це хус­точ­кою. Па­ничі поздійма­ли брилі. Фе­сен­ко об­тер хус­точ­кою ло­ба та повні чер­воні що­ки. По­тяг­ло з мо­ря свіжим вог­ким вітре­цем. По­чу­лась морська вогкість; бу­ло чу­ти морське со­ло­ну­ва­те повітря з тон­ким ду­хом йо­ду од морських рос­лин. На ши­рокій те­расі ніби віяло вес­ною, пах­ло маєм. Повітря вли­ва­ло в гру­ди свіжість, бадьори­ло нер­ви, ду­шу.

Усі бу­ли ве­селі; всім хотілось роз­мов­ля­ти. Пан­ни за­ще­бе­та­ли поміж со­бою, як ластівки вес­ною, вер­нув­шись з да­ле­ко­го га­ря­чо­го вирію в па­ху­чий вес­ною край.

Бородавкін нес­подіва­но встав з місця, ви­тяг з ки­шені ко­ло­ду карт і підніс своїм при­яте­лям, уря­дов­цям, про­мов­ля­ючи до їх:

- А що, доб­родії! не бу­де­мо га­яти до­ро­го­го ча­су. Ходім далі на те­ра­су та ся­де­мо десь да­ле­ко в хо­лод­ку, в тіні гус­тих де­рев, підоб­гав­ши по-ту­рецькій но­ги, та од­да­мось своїй по­езії…

- Невже ви оце приїха­ли над мо­ре, щоб підоб­гать но­ги на землі та гра­ти в кар­ти? - крик­нув Фе­сен­ко. - А по­езія, а мо­ре?!

- Нехай вам по­езія та мо­ре! а оце на­ше, - ска­зав Бо­ро­давкін і роз­дав по карті своїм то­ва­ри­шам. Во­ни заб­ра­ли по карті й по­тяг­ли­ся в кущі за Бо­ро­давкіним, кот­рий по­волік здо­ро­во­го ко­ши­ка з пляш­ка­ми та хар­ча­ми.

- Як схо­че­те їсти та пи­ти, то про­си­мо до нас в тінь де­рев, - про­мо­вив Бо­ро­давкін, ог­ля­да­ючись до ком­панії.

Усі засміялись. Фе­сен­ко за­ре­го­тав­ся, обер­та­ючись до Сані Нав­роцької, і про­мо­вив:

- Ой про­за, про­за! Що ви на це ска­же­те, Олек­санд­ро Ха­ри­тонівно?

- Нічого не ска­жу, - обізва­лась Са­ня. - Що од­но­му в житті про­за, то дру­го­му здається ви­со­кою по­езією…

- А ви пох­ва­ли­те та­ку по­езію? - спи­тав­ся він в Сані.

- Бог йо­го зна, що ска­за­ти вам на це, бо я не тям­лю цеї по­езії: я в кар­ти не граю.

- Ви лю­би­те квітки та му­зи­ку? Я вга­дую ваш по­тяг, - ска­зав він з осміхом.

- Чом же не лю­бить квіток або му­зи­ки? Це не див­на річ. Мені здається, що й ви лю­би­те квітки та му­зи­ку, - ска­за­ла Са­ня, осміха­ючись.

Фесенко вже дав­ненько за­див­ляв­ся на Са­нині бла­китні, як не­бо, очі. На паннів він ди­вив­ся, як на квітки, яки­ми мож­на пог­ра­тись та й по­ки­ну­ти. Ро­зум­на Са­ня своїм діво­чим інстинк­том од­ра­зу пос­те­рег­ла той звіря­чий огонь в хи­жих Фе­сен­ко­вих очах. Во­на ду­хом по­чу­ва­ла йо­го жи­во­тин­ний по­тяг, як уміють пос­те­ре­га­ти це пан­ни з доб­рим роз­вит­ком ро­зу­му та з нап­ра­вою до чо­гось ви­що­го, ідей­но­го. Але бу­ли й такі пан­ни, що не ро­зуміли й не пос­те­ре­га­ли цього в Фе­сен­кові і лип­ли до йо­го, як бджо­ли до ме­ду.

Саня од­вер­ну­лась од Фе­сен­ка й за­го­во­ри­ла з Му­раш­ко­вою.

Розмова ста­ла за­гальною. Більше за всіх кри­чав Се­лаб­рос, обер­та­ючись з роз­мо­вою до Ко­маш­ка. В той час Фе­сен­ко нес­подіва­но зник десь за ку­ща­ми й пе­ре­го­дя вий­шов на те­ра­су, не­су­чи в ру­ках два не­ве­личкі бу­ке­ти­ки з рож цен­ти­фолій та білих лелій. Зда­ва­лось, ніби Фе­сен­ко ви­тяг їх десь з мо­ря або ви­ко­пав з-під каміння. Він підсту­пив по-те­ат­рально­му до Нав­роцької й по­дав їй більший бу­кет; дру­гий бу­ке­тик він по­дав Му­раш­ковій, пев­но, для то­го тільки, щоб за­мас­ку­ва­ти свою хіть піддоб­ри­тись до Нав­роцької. Він ос­ту­пив­ся на ступінь од паннів і став про­ти Нав­роцької в те­ат­ральній позі. Ко­маш­ко на­су­пив бро­ви. В очах в Се­лаб­ро­са засвітив­ся во­гонь: йо­му зда­лось, що Фе­сен­ко за­побігає лас­ки в Му­раш­ко­вої.

- А мені не­ма бу­ке­та? - обізва­лась ве­се­ла Хрис­ти­на Ми­лаш­ке­ви­че­ва. - Бач­те які! за ме­не, удо­ву, й за­бу­ваєте! Це гарні ка­ва­ле­ри нас­та­ли те­пер на світі.

Всі за­ре­го­та­лись. Фе­сен­ко по­хи­лив го­ло­ву, спус­тив очі, осміхнув­ся, ніби за­со­ро­мив­ся, як пан­на: чуєте; мов­ляв, яка гру­ба та прос­та ця сте­по­ва ди­ка да­ма.

Саня Нав­роцька че­рез си­лу, зне­хо­тя прос­тяг­ла ру­ку й узя­ла бу­кет.

- Яку п'єсу ви те­пер вчи­те на фор­теп'яні? - спи­тав Фе­сен­ко в Нав­роцької.

- Сказала б вам, та, їй-бо­гу, за­бу­ла. Я чи­ма­ло п'єс граю, - зне­хо­тя обізва­лась во­на.

- Але ж є між ни­ми од­на, яку ви най­більше впо­до­ба­ли собі, - ска­зав Фе­сен­ко, нак­ру­чу­ючи на па­лець шну­ро­чок од пенс­не.

- Гм… Не знаю, що й ска­за­ти вам. Я най­більше люб­лю ве­се­лу му­зи­ку, але ча­сом не граю інших, окрім смут­них п'єс, - од­повіла Нав­роцька.

Фесенко ста­вав в мальовничій позі, пе­рес­ту­пав з но­ги на но­гу, пин­дю­чивсь, сил­ку­вав­ся бу­ти граціозним в ма­не­рах, але ча­сом нез­руч­ний мах ру­кою або вип­ну­те не в міру коліно ви­да­ва­ли йо­го міщанський рід і міщанські за­ба­ги.

- Що ж ви те­пер ви­ши­ваєте? Які взорці? - наг­ло спи­тав Фе­сен­ко.

Навроцька зо­би­ди­лась, що він зав­да­вав їй такі нікчемні пи­тан­ня, не­на­че го­во­рив з мо­ло­денькою вітро­гон­кою, гімна­зист­кою. Во­на роз­сер­ди­лась.

- Я нічо­го не ви­ши­ваю. Я не люб­лю ши­ти: це для ме­не нуд­на ро­бо­та. Я люб­лю більше книж­ки, ніж гол­ки та нит­ки. Бу­де вже з нас тих го­лок та ни­ток, тих шва­чок, - ска­за­ла Нав­роцька, і в її го­лосі задз­веніла лег­ка розд­ра­то­ваність.

- Ви встоюєте за пра­во жен­щин? - спи­тав в Нав­роцької Фе­сен­ко, щоб про­тяг­ти роз­мо­ву й заціка­ви­ти Са­ню.

Навроцька роз­сер­ди­лась. Во­на бу­ла нер­во­ва й оп­риш­ку­ва­та, час­то да­ва­ла во­лю сло­вам, не мог­ла їх здер­жа­ти й ча­сом го­во­ри­ла ду­же різким язи­ком, як люб­лять го­во­ри­ти сього­часні роз­виті пан­ни, але во­на швид­ко прос­ти­га­ла й ніко­ли дов­го не сер­ди­лась, бо ма­ла доб­ре сер­це. На­хабність і при­чеп­ливість Фе­сен­ко­ва, лег­ке зне­ва­жан­ня паннів вра­зи­ло її й розд­ра­ту­ва­ло.

- Я всто­юю за наші пра­ва, бо ви од­ня­ли од нас уся­ке пра­во в житті. Ви за­гар­ба­ли собі все, що дає пра­во на ви­щу на­уку та просвітність, на шма­ток хліба, що дає щас­тя й са­мостійність лю­дям, а нам ви по­ки­ну­ли гол­ки та нит­ки, - го­во­ри­ла Нав­роцька, і в неї в очах од­ра­зу вис­ту­пи­ли сльози. Во­на підве­лась, щоб вста­ти й утек­ти: це бу­ла її звич­ка. Му­раш­ко­ва при­дер­жа­ла її за ру­ку.

- Олександро Ха­ри­тонівно! дай­те собі покій! чо­ловіки й па­ничі більше люб­лять тю­тюн, кар­ти та гар­них паннів, - ска­за­ла Хрис­ти­на, по­вер­нув­ши роз­мо­ву на смішки.

Всі засміялись. Са­ня Нав­роцька за­ре­го­та­лась крізь сльози. А Ко­маш­ко гля­нув на неї пильно, і йо­му зда­ва­лось, що блис­ну­ли дві зорі і проміння їх заб­ли­ща­ло в двох крап­лях ро­си. Він знав, що Нав­роцької не мож­на при­ча­ру­ва­ти пус­ти­ми сло­ва­ми та од­ни­ми ка­ри­ми очи­ма хоч би й та­ко­го кра­се­ня, який був Фе­сен­ко.

- Одначе ви все-та­ки зго­ди­тесь зо мною, що й ми го­ди­мось для чо­гось: хоч для то­го, щоб обо­ро­нять от­чиз­ну од во­рогів та пра­цю­ва­ти для на­уки, - несміли­во ска­зав Фе­сен­ко до Сані.

- Війна - діло ніко­му не потрібне, а пра­цю­ва­ти для на­уки й ми здатні й змог­ли б, як­би пак нас з давніх-да­вен пус­ка­ли в універ­си­те­ти, - ска­за­ла Са­ня. - Ми цікавіші од вас і не всі лю­би­мо тільки справ­ля­ти ба­лач­ку про квітки та ви­ши­ван­ня.

Од та­ко­го різко­го сло­ва всі за­мовк­ли, не­на­че во­ди в рот наб­ра­ли. Фе­сен­ко спус­тив очі й ко­кет­но схи­лив го­ло­ву, не­на­че со­ром­ли­ва пан­на.

- Коли так, то нам зос­та­ло­ся тільки зійти з сце­ни, - ска­зав Фе­сен­ко і з ти­ми сло­ва­ми те­ат­рально ос­ту­пив­ся й сів на лавці тро­хи од­далік од паннів.

- Час би вже й поснідать, - обізвав­ся Фе­сен­ко, - бу­фет тут не­по­га­ний. Ко­ли ва­ша лас­ка, я про­шу вас на снідан­ня, - про­мо­вив він, обер­та­ючись до паннів.

Панни по­дя­ку­ва­ли й не схотіли йти снідать. Фе­сен­ко му­сив йти снідать сам. Після йо­го од­хо­ду пан­ни ста­ли ве­селіші й за­го­во­ри­ли між со­бою. Па­ни­чам ста­ло якось вольніше; во­ни не ду­же йня­ли віри Фе­сен­кові й з не­охо­тою прий­ма­ли йо­го до сво­го то­ва­рист­ва.

- А ви, Вікто­ре Ти­то­ви­чу, як ду­маєте за на­ше жіно­че пи­тан­ня? Чи прав­ду я ка­за­ла, чи ні? - наг­ло спи­та­ла Са­ня в Ко­маш­ка.

- Ваш пог­ляд зовсім прав­ди­вий. Не кож­на дівчи­на ви­хо­дить заміж, не кож­на й ба­жає вий­ти заміж, як­би ма­ла свій засіб або ма­ла пра­во на служ­бу будлі-де: чи в шко­лах, чи в кан­це­ляріях, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

- Правду ви ка­же­те! Я ду­маю, що навіть заміжня жен­щи­на по­вин­на ма­ти та­ке пра­во на сво­бо­ду, як і чо­ловіки. Та во­ля ско­ва­на яки­мись ста­ро­давніми зви­ча­ями. Я ве­ду жіно­че пи­тан­ня ще далі й ви­ма­гаю і в дер­жа­ви та­ко­го пра­ва для жен­щин, яке ма­ють чо­ловіки.

- Ваша прав­да, - ска­зав Ко­маш­ко. - І я стою по­пе­ред усього на то­му, щоб жен­щи­на бу­ла вольною гро­ма­дян­кою.

- Я й без то­го гро­ма­дян­ка, бо ле­чу, ку­ди схо­чу, - обізва­лась Хрис­ти­на Ми­лаш­ке­ви­че­ва.

- Бо добрі кри­ла маєте: од­но ле­жить в дер­жав­но­му бан­ку, а дру­ге в зе­мельно­му, - ска­зав Се­лаб­рос. - Ви з та­ки­ми кри­ла­ми справді вольні, як пти­ця; тим-то ви й кос­мо­політка. За це я вас хва­лю. Для вас не­ма ні рідно­го краю, ні на­ро­ду, ні національності: ви на­шо­го по­ля яго­да.

- А мені здається, що вільні кри­ла - кри­ла­ми, а все-та­ки бу­ло б кра­ще, як­би кри­ла дер­жа­лись грун­ту: хоч на­род­ності й національності й не за­но­си­ли вас ду­же да­ле­ко од рідно­го краю, - обізвав­ся Ко­маш­ко й ско­са гля­нув на Са­ню. Са­ня пе­рег­ля­ну­лась з Му­раш­ко­вою.

- Це в наш ого­род, - ска­за­ла удо­ва й осміхну­лась.

- Так, бач­те, прий­шло­ся до сло­ва, - ска­зав Ко­маш­ко. - Лю­ди­на без національності, як де­ре­во без коріння: во­но за­чуч­веріє й всох­не.

- Я по­ва­жаю ваш пог­ляд, але знаю, що націоналізм ча­сом до­во­дить до тем­них про­явків, до воєнщи­ни, до бісмар­ков­щи­ни, - ска­за­ла Са­ня.

- Як у ко­го. Не ду­май­те, Олек­санд­ре Ха­ри­тонівно, що я всто­юю за та­кий націоналізм. Наш націоналізм - то сво­бо­да, прог­рес, гу­манність: це націоналізм но­вий, а не націоналізм давнього ста­рот­тя; він вис­ту­пає з ве­ли­кою то­ле­рантністю до інших на­родів та до уся­кої віри, стає за ма­си, за на­род. А щоб слу­жи­ти чимсь на­ро­дові, тре­ба до­ко­неч­не про­мов­ля­ти до йо­го йо­го ж мо­вою, бо як же він нас зро­зуміє? Ви стоїте за на­род? - спи­тав Ко­маш­ко в Сані.

- За на­род по­вин­на ста­ти… хоч я за це якось ма­ло ду­ма­ла, бо ма­ло свідо­ма в цій справі: але я всто­юю й за вічні ідеї доб­ра, прав­ди, просвіти. Ці прин­ци­пи все­людські й всесвітні! - аж крик­ну­ла Са­ня. - Тим-то я й кос­мо­політка.

- Авжеж всесвітні, їх зро­зуміє кож­ний на­род, де б і ко­ли б він не жи­вотів, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

- Невже ви ду­маєте, що я дер­жусь інших прин­ципів, що я йду про­ти сво­бо­ди, доб­ра, честі, просвіти? - ска­зав Ко­маш­ко. - В цих прин­ци­пах і я кос­мо­політ.

- Я вже до­волі знаю вас і цього не ду­маю, але мені здається, що націоналізм - діло давнє, ста­ре, що че­рез йо­го повс­тає тільки ко­лот­не­ча між на­ро­да­ми й дер­жа­ва­ми, - го­во­ри­ла з до­са­дою Са­ня.

- Ні! Не че­рез те. Націоналізм - то вічна фор­ма, в якій з'явля­ти­меться й рос­ти­ме людське жи­вот­тя на землі; це гряд­ка, де схо­дять і рос­туть уся­кові ви­сокі кос­мо­політичні ідеї, але на­ро­ди вже й те­пе­реньки не зма­га­ються і не бу­дуть зма­га­тись че­рез те, що во­ни на­ле­жаться до іншої національності. Б'ються те­пер не на­ро­ди, а ко­ролі, дип­ло­ма­ти та ге­не­ра­ли.

- Ми, бач­те, зрос­ли в го­роді, не знаємо на­ро­ду. І труд­но лю­бить те, чо­го га­разд не знаєш, - ска­за­ла Са­ня.

- Любіть прин­цип, по­любіть ідею. Май­те віру в ту ідею, і ви її по­лю­би­те. Пішов же за неї в огонь Галілей. А чи він же ба­чив, що зем­ля кру­титься, а сон­це не­по­руш­но стоїть? - ска­зав Ко­маш­ко.

- Гм… - ска­за­ла Са­ня й за­ду­ма­лась.

- Я стою за кос­мо­політичні ідеї, - ска­зав бун­дюч­не Се­лаб­рос. - Тільки во­ни варті просвіче­ної лю­ди­ни, а все інше то нікчем­на річ, нісенітни­ця.

- Не за­бу­вай­те, що кос­мо­політиз­мом та­ки час­то в нас прик­ри­вається лінивст­во та апатія, щоб вик­ру­титься од діла, од праці для сво­го краю. Знаємо ми та­кий кос­мо­політизм, що згор­не ру­ки та и си­дить, на­дув­шись, як жа­ба в бо­лоті, - ска­зав Ко­маш­ко. - Обов'язки кос­мо­політів що­до праці все­людської час­то бу­ва­ють ду­же не­ясні, га­разд не­оме­жо­вані.

Селаброс на­дув­ся. Він і справді лю­бив більше од усього язи­ком кле­пать за лібе­ральні кос­мо­політичні ідеї, а до діла не ква­пивсь…

- Що ж ро­би­ти, щоб зро­бить будлі-яку ко­ристь краєві й на­ро­дові? - спи­та­ла Са­ня.

- Робіть так, як я зро­бив, - обізвав­ся Мав­родін. - Я по батькові грек, по ма­тері ук­раїнець. От я й прис­тав до місце­во­го ук­раїнсько­го на­ро­ду, бо знаю йо­го мо­ву, по­лю­бив йо­го за по­етич­ну вда­чу й ла­ден стать до служ­би йо­му. На­ша інтелігенція в над­морських на­ших го­ро­дах - то якісь оази між ук­раїнським на­ро­дом, але не ті ве­селі оази Са­ха­ри, а луч­че ска­за­ти - оази піску та каміння се­ред пло­дю­чої та ро­дю­чої ни­ви. Інтелігенція з чу­жим для краю книж­ним мерт­вим язи­ком, по­хо­жим на ла­ти­ну се­редніх віків, не­потрібна ніко­му в краю; окрім пра­ви­тельства, для об­русіння та уся­кої цент­ралізації.

Саня й Му­раш­ко­ва за­мовк­ли й за­ду­ма­лись. Тим ча­сом з-за кущів вий­шов Фе­сен­ко, об­ти­ра­ючи хус­точ­кою свої ма­ли­нові лис­нючі гу­би. Фе­сен­ко роз­чер­вонівся. Він од­че­пив пенс­не. Круглі карі здо­рові очі бли­ща­ли од доб­рої порції пи­ва. Він був схо­жий на гар­но­го тиг­ра, що тільки що з'їв між ку­ща­ми си­теньку ко­зу, встав і об­ли­зу­вав та обс­мок­ту­вав чер­во­ним язи­ком га­рячі гу­би, об­ма­зані га­ря­чою кров'ю.

Усі знов роз­ба­ла­ка­лись і не мог­ли вдер­жа­тись навіть пе­ред Фе­сен­ком. Знов по­ча­лась га­ря­ча роз­мо­ва за те­орії та прин­ци­пи, яка ду­же ціка­вить мо­ло­дих просвіче­них лю­дей і до якої такі бай­дужні старі лю­де. Мо­лоді роз­горілись, роз­ба­ла­ка­лись. Чис­те морське свіже повітря роз­во­ру­шу­ва­ло нер­ви, роз­буд­жу­ва­ло й бадьори­ло дум­ки. Сло­ва: на­родність, кос­мо­політизм, національність, доб­ро­бут, ук­раїнське письменст­во, честь, прав­да - си­па­лись, не­на­че бриз­ки з фон­та­ну.

Більше за всіх го­во­рив Ко­маш­ко. Са­ня слу­ха­ла й за­див­ля­лась на Ко­маш­ка. Він заціка­вив Са­ню, й во­на нез­чу­лась, як її дум­ка прис­та­ва­ла до йо­го ду­мок, рідни­лась з ни­ми яки­мись по­тай­ни­ми стеж­ка­ми, як морська піна змішується до­ку­пи з бриз­ка­ми морської хвилі.

- Не тре­ба за­бу­вать і за ук­раїнську літе­ра­ту­ру, бо літе­ра­ту­ра - це теж си­ла, що піднімає на­род, - ска­зав Ко­маш­ко.

- Це ви за­ки­даєте за му­жицьку літе­ра­ту­ру та за му­жицьку мо­ву? - обізвав­ся іронічно Фе­сен­ко, пог­ля­да­ючи на Ко­маш­ка зли­ми ви­ряч­ку­ва­ти­ми очи­ма. В очах засвіти­лась злість. Мстивість та за­висність нак­лю­ну­лись в серці. Він ди­вив­ся спідло­ба, якось по-вов­чо­му на Ко­маш­ка.

- Еге, за літе­ра­ту­ру ук­раїнську й для на­ро­ду і для панів, бо ми стоїмо за культу­ру, бо тільки своя літе­ра­ту­ра мо­же роз­пов­сюд­нить культу­ру! - ска­зав Ко­маш­ко.

- Не ду­маю так! - ска­зав Фе­сен­ко.

Фесенко на­су­пив бро­ви й гриз спідню гу­бу. Він вже примітив, що Ко­маш­ко за­ли­цяється до Сані, за­див­ляється на неї, хо­че од­бить од йо­го ті бла­китні очі, че­рез котрі він не міг зас­ну­ти тієї ночі до са­мо­го світу; примітив, що й Са­ня лас­кавіше го­во­рить з Ко­маш­ком, ніж з ним.

- Пане Фе­сен­ку? ви чи­та­ли Дарвіна? - нес­подіва­но й своїм зви­чаєм різко спи­та­ла Са­ня, не­на­че од­ру­ба­ла.

Фесенко лип­нув на неї зди­во­ва­ни­ми й зли­ми очи­ма й хотів ска­за­ти, що чи­тав. Але по­ду­мав­ши, що гост­ра й сміли­ва Са­ня поч­не без це­ре­монії ек­за­ме­ну­ва­ти йо­го, зне­хо­тя од­ка­зав: «Чи­тав дав­но, та вже й по­за­бу­вав усе; книж­ка не вар­та ува­ги, бо ма­ло на­уко­ва».

- А Спен­се­ра чи­та­ли? - знов спи­та­ла в йо­го Са­ня. Му­раш­ко­ва по­таєнці смик­ну­ла Са­ню за ру­кав, але Са­ня бу­ла нев­га­мо­ва­на, бо… не лю­би­ла Фе­сен­ка й хотіла йо­го до­ко­нать.

- Чи ви пак чи­та­ли Спен­се­ра? - спи­та­ла во­на вдру­ге.

«Оце при­че­пи­лась при­че­па, як реп'ях! Ска­за­ти, що не чи­тав, якось со­ром. Тре­ба якось вик­ру­чу­ва­тись», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

- Зоставляю ці шту­ки чи­та­ти гімна­зист­кам в ро­же­вих сук­нях. Ці книж­ки не сто­су­ються до моєї спеціальності, - ска­зав він бун­дюч­но й підняв го­ло­ву вго­ру.

Фесенко за­мовк і на­су­пивсь. Він тільки об­во­див сер­ди­ти­ми очи­ма ве­се­лу ком­панію й далі не вми­кавсь в за­гальну роз­мо­ву. По­сидівши й по­мов­чав­ши, він рап­том схо­пивсь з місця, ви­тяг з ки­шені зо­ло­тий до­ро­гий го­дин­ник і гля­нув на йо­го.

- Ой, як я опізнив­ся! В банкіра Ка­таржі ждуть ме­не на обід. Час би їха­ти, - про­мо­вив Фе­сен­ко й по­дав усім хап­ком свою білу ру­ку.

Знявши циліндер, він зро­бив за­гальний ре­ве­ранс, схи­лив­ши набік го­ло­ву, й побіг на­го­ру по східцях.

- Я доб­ре знаю, що він не чи­тав навіть і Кос­то­ма­ро­ва, - ска­зав Ко­маш­ко.

Саня од­хи­ли­ла ру­ку за лав­ку і ти­хенько ки­ну­ла Фе­сенків бу­кет в зілля. Мо­лоді лю­де знов по­ча­ли зма­ган­ня, пе­ре­би­ра­ючи ба­га­то су­час­них пи­таннів. Се­лаб­рос пе­релітав од од­но­го прин­ци­пу до дру­го­го й роз­по­чав дов­гу роз­мо­ву, на­пи­ха­ючи її уся­ки­ми абст­ракт­ни­ми терміна­ми. Але йо­го ніхто не слу­хав. Він примітив, що йо­го не слу­ха­ють, роз­сер­див­ся, на­пин­дю­чив­ся, вий­няв з ки­шені га­зе­ту й по­чав ниш­ком чи­та­ти.

- Чи ви ба­чи­те! Ціна на пше­ни­цю та ку­ку­руд­зу пішла вго­ру! їй-бо­гу, пішла вго­ру і в нас, і за гра­ни­цею, та ще й доб­ре! - гук­нув Се­лаб­рос з па­лом з усього гор­ла.

Він і сам нез­чув­ся, як про­хо­пив­ся й не пот­ра­пив у ви­со­кий тон, в яко­му йшла роз­мо­ва та всякі зма­ган­ня. Всі засміялись. Му­раш­ко­ва по­чер­воніла, як півонія. В неї навіть ста­ло чер­во­не чо­ло, ву­ха й шия. Їй бу­ло со­ром за Арис­ти­да, що йо­го, се­ред зма­ган­ня за усякі ідеї, заціка­ви­ла та­ка нікчем­на звістка в га­зеті за ку­пецькі спра­ви. Він на­га­дав їй роз­мо­ву смирнських та уся­ко­вих грецьких тор­го­вельних агентів у домі в ма­тері, роз­мо­ву, що вже дав­но об­рид­ла їй.

Мавродін не втерпів і обізвав­ся: «Ко­му що, а курці про­со!..» Ко­маш­ко за­ре­го­тав­ся прос­то в очі Се­лаб­ро­сові.

- Ов… ва… ва! Цц… - цма­кав Се­лаб­рос, чи­та­ючи далі га­зе­ту, мовч­ки.

- Що там ви на­чи­та­ли та­ке ла­се зад­ля вас, що аж цма­каєте? - спи­тав в Се­лаб­ро­са Ко­маш­ко. В Му­раш­ко­вої в очах вис­ту­пи­ли сльози…

- Цур вам, з ва­шою вче­ною роз­мо­вою! - крик­ну­ла Хрис­ти­на Ми­лаш­ке­ви­че­ва. - Яка нуд­на ва­ша роз­мо­ва! Мені зда­лось, що я пот­ра­пи­ла на якусь нуд­ну про­фе­сорську лекцію. Ходім луч­че над мо­ре гу­ля­ти!

- А що, зас­то­ялись ваші вільні крильця? Час пром'яти! Га? - насмішку­ва­то спи­тав на­хаб­ний Се­лаб­рос. - Як ходім, то й ходім! Я вчо­ра пи­сав та й пи­сав аж до півночі, а дум­ки якось важ­ко й цуп­ко ни­за­лись. Ходім, по­дуріємо біля мо­ря, щоб наб­ра­тись свіжості, щоб в ме­не вве­чері лег­ко сну­ва­лись дум­ки.

Усі вста­ли з ла­вок. Пан­ни побігли по­пе­ред усіх, пе­ребігли чис­ту те­ра­су, зас­тав­ле­ну стільця­ми та сто­ла­ми, й пішли ву­зенькою доріжкою між ку­па­ми здо­ро­во­го каміння, схо­жи­ми на руїни яко­гось ста­ро­го зам­ку. За ни­ми пішли па­ничі. Доріжка стла­лась, як шма­ток розс­те­ле­но­го по­лот­на, до кам'яних ву­зеньких сходів. Са­ня побігла по схо­дах до кіоска, що сто­яв на вер­шеч­ку не­ши­ро­кої скелі. Кіоск при­ту­ливсь звер­ху на скелі на що­ло­поч­ку, не­на­че гриб на пеньку. Пан­ни й па­ничі посіда­ли на лав­ках і ди­ви­лись звер­ху, як важ­ка Хрис­ти­на Ми­лаш­ке­ви­че­ва ніби пла­зу­ва­ла по східцях, об­пи­ра­ючись ру­ка­ми об сірі стіни ка­ме­нюк.

З цього ви­со­ко­го місця бу­ло вид­ко всю те­ра­су Ма­ло­го Фон­та­ну як на до­лоні. Те­ра­са стла­лась по­над мо­рем на півверст­ви, по­де­ку­ди ніби пог­ну­та су­гор­ба­ми та пе­ре­яр­ка­ми. По­де­ку­ди зе­леніли густі кущі та бе­рес­ти, стриміло нарізно роз­ки­да­не каміння. Бе­ре­ги те­ра­си над мо­рем об­ри­ва­лись стрімки­ми ске­ля­ми, котрі то ос­ту­па­лись од мо­ря, то вга­ня­лись да­ле­ко в мо­ре. Ку­пи каміння ви­ни­ка­ли з во­ди й стриміли да­ле­ко од бе­ре­га, не­на­че зруй­но­вані зам­ки. Ске­ля Ка­пу­цин да­ле­ченько ви­со­ву­ва­лась з во­ди, не­на­че в морі сто­яв і справді скам'янілий ка­пу­цин-чер­нець, нап­ну­тий гост­рою відло­гою. Кру­гом те­ра­су обс­ту­пи­ли, на­че стіни, ви­сокі чорні та сірі скелі, за­ги­на­лись обо­дом і потім да­ле­ченько до­хо­ди­ли до са­мо­го мо­ря, зас­тав­ля­ючи те­ра­су на південь. Над ске­ля­ми вгорі зе­леніли старі акації, не­на­че звер­ху рос­ли старі ліси. Над зе­ле­ною сму­гою з акацій синіло чис­те синє про­зо­ре, як криш­таль, не­бо.

Малий Фон­тан най­кра­ще місце в Одесі; там за­бу­ваєш за сухі сте­пи, за га­ря­чу спе­ку ве­ли­ко­го шум­ли­во­го півден­но­го го­ро­да. Свіже морське повітря повіває з мо­ря й завж­ди зго­нить зай­ву жа­ру. Гар­но, свіжо, вог­ко й не душ­но! Не­на­че нес­подіва­но заїхав у край, де цвіте вес­на й повіває ти­хий май­ський вітрець. Тут бу­ва­ють ве­ликі гу­лян­ня, тут Одес од­по­чи­ває в вільний час од кло­по­ту та праці.

Паннам та па­ни­чам не сиділось на од­но­му місці: їм за­ба­жа­лось біга­ти, гра­тись. Са­ня схо­пи­лась з місця й ніби по­ко­ти­лась по східцях з гар­ненько­го кіоска, не­на­че опу­ка. Слідком за нею пішла Му­раш­ко­ва. Па­ничі не­доб­рохіть по­тяг­лись за пан­на­ми. Стеж­ка по­ви­лась по­над ске­лис­тим бе­ре­гом, ніби десь по сте­пу між ку­ща­ми де­ревію, ма­те­рин­ки та польових ва­сильків. Важ­кий дух польових ва­сильків, чеб­чи­ку роз­ля­гав­ся в со­ло­ну­ва­то­му повітрі. Вся ком­панія посіда­ла ря­дом на камінні, над самісіньки­ми ске­лис­ти­ми кру­ча­ми. Да­ле­ко-да­ле­ко в мо­ре вга­ня­лись ряд­ки на­ки­да­но­го в без­ладді каміння: там да­ле­ченько ку­па­лись в морі лю­де. Білі лю­де ряд­ка­ми сто­яли по камінні й лисніли на сонці. В щіли­нах скель сиділи й уди­ли ри­бу ри­бал­ки. Білі чай­ки ви­лись над ни­ми й ки­ги­ка­ли, ніби про­си­ли собі в ри­ба­лок по­жив­ку. Мо­ре сто­яло ти­хо, але між камінням підска­ку­ва­ли білі гре­бені хвиль, шуміли, ше­лестіли, не­на­че кле­но­вий лист на вітрі.

Дихнуло по­езією з мо­ря на мо­ло­дих лю­дей. По­чу­лись тихі мо­ти­ви пісень та все за мо­ре, за да­лекі теплі краї. При­га­да­ли й про­щан­ня Бай­ро­на з рідним краєм на ко­раблі, що летів, ніби кри­ла­ми - шум­ли­ви­ми вітри­ла­ми: «Бу­вай здо­ров, краю, мій краю ко­ха­ний! Твій бе­рег в імлі сизій зни­кає! За хви­ля­ми хвилі ре­вуть, на­че п'яні, і чай­ка над ни­ми літає!» Да­ле­ко в морі забіліло вітри­ло, на­че кри­ла чай­ки. Хрис­ти­на Ми­лаш­ке­ви­че­ва сто­яла на ка­мені й крик­ну­ла: «Ой, сіла б я на той ко­ра­бель та й чкур­ну­ла оце аж в Конс­тан­ти­но­поль!»

- А що ви там ро­би­ли б? - спи­тав Се­лаб­рос.

- Взяла б дрюч­ка та луп­цю­ва­ла турків, - ска­за­ла Хрис­ти­на.

- А то навіщо? - спи­тав Ко­маш­ко.

- Дивилась би, як тру­ки да­ють стор­ча­ка, - ска­за­ла Хрис­ти­на, і всі засміялись.

- Смілива ж ви да­ма, ко­ли турків ду­маєте гам­се­лить - ска­зав Ко­маш­ко.

- А ви ж ду­ма­ли як?! Ой ви, муж­чи­ни! Оба­би­лись ви зовсім за ти­ми книж­ка­ми, - ска­за­ла Хрис­ти­на.

Вона крут­ну­лась, вхо­пи­ла однією ру­кою за пле­че Мав­родіна, обк­ру­ти­ла йо­го кру­гом се­бе, як ди­ти­ну, й знов пос­та­ви­ла на місце ще й штовх­ну­ла йо­го ле­генько в плечі.

- Ого-го! Доб­ру сил­ку ма­ють оці сте­пові да­ми! Хоч і на За­по­рож­жя в Січ! А ну­те обк­рутіть і ме­не, - ска­зав Се­лаб­рос.

- Мабуть, підве­ред­жусь, - ска­за­ла Хрис­ти­на.

- А ходім по­ди­ви­мось, що то наші по­роб­ля­ють в ку­щах, - ска­за­ла Хрис­ти­на й побігла стеж­кою.

Всі пішли за нею. В густій тіні бе­рестів, кру­гом ни­зенько­го плис­ку­ва­то­го ка­ме­ня, сиділи Бо­ро­давкін та йо­го то­ва­риші, підоб­гав­ши но­ги по-ту­рецькій. Всі бу­ли без сіртуків і без жи­ле­ток. З-під кущів тільки бу­ло чу­ти: «Два вин, пас! три чир­ви! дві буб­ни!» Кру­гом ва­ля­лись по­рожні пляш­ки та не­доїдки па­ля­ниць, си­ру, ков­бас, шин­ки.

- Це вже ви, ба­чу, й посніда­ли без нас? - ска­за­ла Хрис­ти­на.

Вглядівши та­ку мальовни­чу гру­пу, пан­ни крут­ну­лись, по­вер­ну­лись та навтіка­ча! Хрис­ти­на спокійненько сіла собі на ка­мені й ди­ви­лась, як гра­ють в кар­ти, їй самій за­ма­ну­лось пог­ра­ти тро­хи, й во­на жда­ла для се­бе чер­ги. Бо­ро­давкін і йо­го то­ва­риші шви­денько по­надіва­ли сірту­ки та жи­лет­ки.

Саня од­би­лась од усіх і побігла стеж­кою впе­ред. Во­на ог­ля­ну­лась, ста­ла й ки­ну­ла очи­ма на Ко­маш­ка.

Тихі сині очі не­на­че ма­ни­ли йо­го до се­бе, не­на­че ка­за­ли без слів: йди до ме­не та по­ба­ла­каємо вдвох на­са­моті.

Комашко вга­дав ту роз­мо­ву очей, наб­ли­зив­ся до неї, і во­ни пішли по­руч ти­хою хо­дою по­над бе­ре­гом. Пісні, по­етичні мрії за­во­ру­ши­лись в душі мо­ло­до­го хлоп­ця. Він ішов мовч­ки й сти­ха приспіву­вав: «Ой на морі, на морі, гу­ляв ко­зак до­волі!» Са­ня й собі сти­ха співа­ла той ме­ло­дич­ний мо­тив. Ти­ха радість за­во­ру­ши­лась в душі в Ко­маш­ка. Він по­чу­вав, що Са­нин го­лос злив­ся до­ку­пи з йо­го го­ло­сом, що в її душі задз­веніла та са­ма нот­ка, яка дзвеніла й у йо­го по­етич­но нап­рав­леній душі. Потім Ко­маш­ко й Са­ня дов­генько йшли й мов­ча­ли, див­ля­чись на синє мо­ре.

- Який щас­ли­вий день сьогодні ви­пав зад­ля ме­не, - по­чав Ко­маш­ко, - і по­езія, і го­ри, і мо­ре, і вільний час, і спо­чи­нок, і покій в серці, і гар­не то­ва­рист­во.

Комашко зир­нув ско­са на Са­ню, на чис­тий профіль її ли­ця й вдру­ге ска­зав, роз­тя­гу­ючи сло­ва:

- Покій в серці… Я щас­ли­вий сьогодні, не­на­че в ча­си своїх ди­тя­чих літ. Не­давні то ча­си, а мені вже жаль за ни­ми! Цей день при­га­дує мені давні пишні дні, а ще пишніші ночі над Дністро­вим ли­ма­ном.

- Невже ви бу­ли щас­ливіші в ди­тячі літа? - спи­та­ла Са­ня. - Ди­тячі літа - це ча­си несвідо­мої на­ту­ри, на­ту­ри не­ро­зум­ної, без са­мосвідо­мості, без ро­зуміння мо­ральності та й усього вза­галі.

- Воно так, - ска­зав Ко­маш­ко, - але й не так. Тоді я не заз­нав бо­ротьби в душі, важ­ко­го ви­бо­ру прин­ципів, до­бу­ван­ня іде­алів, не заз­нав я ще важ­чо­го зма­ган­ня ро­зу­му з сер­цем. Ті ча­си бу­ли для ме­не щас­ливі. І те­пе­реньки, ко­ли оце моя ду­ша нап­рав­ле­на по­етич­но, во­ни вста­ють в моїй уяві, не­на­че пишні мрії фан­тазії, що бу­ли, та навіки ми­ну­ли і ніко­ли не вер­нуться.