Над чорним морем

XV

Навроцькі з Ве­ли­ко­го Фон­та­ну вер­ну­лись до Ки­ши­не­ва. Раїса Ми­хай­лівна, на­пив­шись ран­ком чаю, сиділа в своїй прос­торній, але низькій світлиці й ду­му ду­ма­ла, схи­лив­ши го­ло­ву й згор­нув­ши ру­ки. Зда­ва­лось, ніби во­на за­ду­ма­лась над якимсь світо­вим пи­тан­ням. Ску­па Нав­роцька усе по­зак­ри­ва­ла й по­за­ту­лю­ва­ла в своїй світлиці од сон­ця, од мух, па­вуків та… од гос­тей. Мебіль бу­ла по­нак­ри­ва­на біли­ми покрівця­ми. Щоб гості не зба­ви­ли сто­ла пе­ред ка­на­пою га­ря­чи­ми ста­ка­на­ми, Нав­роцька зас­те­ли­ла йо­го жи­рардівською жов­тою ска­тер­тю; по­верх неї зас­те­ли­ла стіл до­ро­гим ки­ли­мом з розкішни­ми квітка­ми; щоб не за­ма­завсь і той ки­лим, во­на на­ки­ну­ла на йо­го тон­ку до­ро­гу про­зо­ру пле­те­ну ска­тер­ку, а щоб і та ска­тер­ка не за­ма­за­лась, попідкла­да­ла під лам­пу, під попільнич­ку, під скриньочку з сірнич­ка­ми ма­ле­сенькі білі сал­фе­точ­ки. Такі сал­фе­точ­ки ле­жа­ли на­по­го­тові, роз­ки­дані на столі, для ми­со­чок з ва­рен­ням для гос­тей. Той за­мо­та­ний в пок­ри­ва­ла стіл гості зва­ли до­ро­гим жер­тов­ни­ком для убо­гих жертв… Усі стіни в кімна­тах бу­ли обвішані кар­ти­на­ми Ма­ни­ної ро­бо­ти. Кар­ти­ни сто­яли навіть по всіх кут­ках на сто­ли­ках. Зо­ло­чені ра­ми, кан­де­ляб­ри по стінах, здо­рові дзер­ка­ла бу­ли за­ку­тані од мух в тон­кий муш­лин. В світлиці сиділа не за­ку­та­на в покрівці тільки са­ма Нав­роцька. Вікна бу­ли по­завішу­вані од сон­ця біли­ми, як сніг, што­ра­ми. Че­рез што­ри лив­ся в світли­цю світ білий, істи­но не­на­че од снігу взим­ку. В світлиці бу­ло біло, чис­то, але мерт­во, не­на­че на тих пла­не­тах, де вже по­гас­ло теп­ло, де вже тільки чис­тий, білий сніг вкрив усе, навіки по­мер­ше жи­вот­тя. В світли­цю вий­шов ста­рий Нав­роцький з ци­га­рою в ру­ках в ста­ро­му зас­мальцьова­но­му ха­латі, в туф­лях. Туфлі ля­па­ли по підлозі й за­ко­чу­ва­ли чисті ки­лим­ки-доріжки.

- Харитоне Ки­ри­ло­ви­чу! пе­редніше за все - не за­ко­чуй ки­лимів туф­ля­ми… Он ог­лянься ли­шень! - ска­за­ла Нав­роцька.

- Еге! А потім… що? - спи­тав ста­рий.

- Харитоне Ки­ри­ло­ви­чу! сядь та по­го­во­ри­мо. Час го­ту­ва­тись до Са­ни­но­го вінчан­ня, - ска­за­ла Раїса Ми­хай­лівна.

Навроцький на­ла­го­див­ся вгнізди­тись в кріслі. Нав­роцька крик­ну­ла на йо­го.

- Не сідай! за­ма­жеш чис­те нак­рит­тя. Ди­вись! он твій ха­лат про­тер­ся зза­ду й за­яло­зив­ся. Візьми з спин­ки крісла пле­те­ну сал­фе­точ­ку та кинь під се­бе.

Навроцький мовч­ки зняв сал­фе­точ­ку, прос­те­лив на кріслі і як по­чав вгніжджу­ва­тись в крісло, то зібгав і зсу­нув її в са­мий ку­ток.

- Як-бо ти сідаєш? Ти ж зсу­нув сал­фет­ку! Прос­те­ли-бо га­разд! ти ро­биш шко­ду по­хо­дя, - го­во­ри­ла Нав­роцька.

Навроцький ог­ля­нув­ся по­зад се­бе й тро­хи підсу­нув під се­бе зібга­ну сал­фет­ку.

- Гм… ця мебіль, ма­буть, пос­тав­ле­на зад­ля то­го, щоб на неї не сіда­ти, а тільки ди­ви­тись, - мурк­нув він собі під ніс.

- Як бу­де­мо справ­лять Са­ни­не весілля? - спи­та­ла в йо­го Нав­роцька.

- Та будлі-як. Гм… Як же йо­го справ­лять? - обізвав­ся Нав­роцький. - Як на ме­не, то аби повінча­ти мо­ло­дих.

- Як то як-не­будь спра­вить весілля? Тре­ба пе­редніше по­ра­ди­тись, тре­ба ж склас­ти прог­ра­му, чи що. Цього діла не мож­на ро­би­ти наз­ря, не обмірку­вав­ши, - ска­за­ла Нав­роцька. - Я не ду­маю справ­ля­ти та­ко­го нігілістич­но­го весілля, яке справ­ля­ють для стри­же­них паннів.

- Гм… Гм… м… м… Нігілістич­не весілля не­по­га­на річ, бо… гм… де­ше­во кош­тує. Навіщо й справді ті до­рогі вит­ре­беньки? - обізвав­ся Нав­роцький.

- Давай ли­шень гроші, не те­ре­вень! Тре­ба ку­пу­ва­ти фа­ту, гірлян­ду, бу­ке­ти, стрічки, ко­кар­ди, на­би­ра­ти на вінчальну сук­ню, - за­го­во­ри­ла Нав­роцька.

- Я не ду­маю вінча­тись в білій сукні, в фаті та уся­ких там тра­диційних вит­ре­беньках, - обізва­лась в од­чи­нені двері з своєї кімна­ти Са­ня.

Та кімна­та, де спа­ли Са­ня та Ма­ня, бу­ла схо­жа на мо­нас­тирську келію. Вікна ви­хо­ди­ли в ста­рий са­док. В вікнах бу­ли вправ­лені густі залізні решітки, пе­реп­ле­тені до­волі гус­то, як і в усіх кімна­тах, що бу­ли од сад­ка. Дім Нав­роцьких сто­яв на краю міста; за ним йшли з го­ри в гли­бо­ку до­ли­ну сад­ки та ви­ног­рад­ни­ки. Од злодіїв та роз­би­шак ще в не­давні ча­си в Ки­ши­неві й справді бу­ло зовсім не­без­печ­но.

В кімнаті в паннів бу­ло сли­ве по­ночі. Здо­рові во­лоські горіхи зак­ри­ва­ли не­бо, не пус­ка­ли світу в не­ве­личкі вікна.

- А як же ти ду­маєш вінча­тись? - спи­та­ла в Сані Нав­роцька.

- Як мож­на простіше, без уся­ко­го па­ра­ду, - обізва­лась Са­ня.

- Та йди ж сю­ди та по­го­во­ри­мо! Не гу­ка­ти ж мені до те­бе в дру­гу кімна­ту, - ска­за­ла Нав­роцька, але Са­ня чо­мусь не ви­хо­ди­ла.

- Йди-бо сю­ди, моя ди­ти­но! - за­го­монів Нав­роцький. Са­ня вий­шла й сіла в ку­точ­ку.

- Невже ти й справді не ду­маєш надіва­ти фа­ти та гірлян­ди? - спи­та­ла в Сані Нав­роцька.

- Ні, не ду­маю дер­жа­тись цього до­по­топ­но­го зви­чаю: надіну чис­тенький убір та й повінча­юсь в йо­му, - ска­за­ла Са­ня.

- Добре! Чу­до­во! Я не хо­чу, щоб з мо­го до­му вис­тав­ля­ли се­бе на­по­каз лю­дям якісь нігілістки, - обізва­лась вже сер­ди­то Нав­роцька.

- І мені не хо­четься вис­тав­ля­ти се­бе на­по­каз в фаті та гірлян­дах, не­на­че на всесвітній вис­таві фаб­рицьких ви­робів, - ска­за­ла Са­ня.

- В мої ча­си до­чок не пи­та­ли, в чо­му й як во­ни бу­дуть вінча­тись, - ска­за­ла Нав­роцька.

- А в наші ча­си вар­то б спи­та­тись і в до­чок, - ска­за­ла Са­ня.

- Саню! не драж­ни ме­не. Я ша­ну­ва­ла й чти­ла свою ма­му. В Кам'янці без своєї ма­тері або без гу­вер­нант­ки, пан­ни Ма­рисі, я не сміла ніку­ди хо­дить, - ска­за­ла Нав­роцька.

- Сказати прав­ду, тоді бу­ли смутні, вар­варські ча­си. Хва­лить бо­га, що во­ни ми­ну­ли, - сміли­во ска­за­ла Са­ня. - Жен­щи­ни по­винні ма­ти стільки пра­ва на вільну во­лю, як і чо­ловіки. Жен­щи­на до цього ча­су бу­ла невільни­цею, за­пер­тою, тро­хи не за­ку­та­ною в покрівці так, як оця мебіль в світлиці.

- Може, ти ду­маєш вінча­тись на пе­редмісті, за містом, в тій церкві, де вінча­ються стри­жені пан­ни? - крик­ну­ла Нав­роцька.

- Атож! Та­ки й ду­маю там вінча­тись: Ви вга­да­ли мою дум­ку, - ска­за­ла Са­ня.

- Говори ж з нею! - кри­ча­ла Нав­роцька до Нав­роцько­го і тільки ру­ки роз­ве­ла.

В Кишиневі й досі є давній зви­чай: як свя­ще­ник об­во­дить мо­ло­дих в вінцях кру­гом ана­лоя, то пе­ред ве­де по­пе­ред свя­ще­ни­ка ма­ти мо­ло­дої з уб­ра­ною в квітки свічкою в ру­ках. Нав­роцькій ду­же хотілось вис­ту­пи­ти при­люд­но в тій ролі, в ба­га­то­му уборі, в брильянтах, і до­кон­че в со­борі. Са­ня оче­ви­дяч­ки ста­ви­ла діло так, що старій Нав­роцькій не до­ве­лось би вис­та­ви­ти свої діаман­ти пе­ред людьми.

- Чого ж ти мов­чиш, не­на­че не до те­бе п'ється? - го­во­ри­ла Нав­роцька до му­жа.

- Бо та­ки не до ме­не. Мені бай­дужісінько, хоч вінчай­тесь будлі-де, хоч і в Бен­де­рах, аби повінча­лись, - обізвав­ся Нав­роцький і пус­тив дим з ци­га­ри че­рез увесь стіл.

- Саню! вінчай­ся в со­борі, бо ми на смерть по­лаємось, - обізва­лась Нав­роцька, і в неї гу­би зат­ру­си­лись, а що­ки зблідли.

- Незащо в світі не бу­ду вінча­тись в со­борі! Я не люб­лю вис­тав­ля­ти се­бе на­по­каз, - ска­за­ла спокійно Са­ня.

- Я виїду в Одес, вте­чу од тво­го весілля. Не до­водь діла до скан­да­лу! - го­во­ри­ла Нав­роцька, згор­нув­ши ру­ки, і в неї гру­ди підніма­лись ви­со­ко; во­на важ­ко ди­ха­ла. Нав­роцький ба­чив, що не­пе­ре­лив­ки.

«Треба пус­ка­тись на дип­ло­ма­тичні хит­рощі; нічо­го не по­мо­же», - по­ду­мав ста­рий.

- Вінчайся, Са­ню, в якій-не­будь міській церкві, ко­ли не хо­чеш вінча­тись в со­борі, - обізвав­ся він. - Не­хай бу­де ні по-твоєму, ні по-ма­те­ри­но­му.

Саня осіла, бо за­го­во­рив батько.

- Добре, та­ту. Я повінча­юсь в міській церкві, не на пе­редмісті. Але не хо­чу, щоб був бал з му­зи­ка­ми, - ска­за­ла во­на. - Фа­ти, гірлян­ди, білої сукні з шлей­фом я зро­ду не надіну.

- І я цього не люб­лю, - ска­зав Нав­роцький. - Гро­шей ба­га­то на це тре­ба.

- Етикет і не пот­ре­бує му­зик та ба­лу. Бал з му­зи­ка­ми те­пер в арис­ток­ратів да­ють зго­дом потім, - ска­за­ла зас­по­коєна Раїса Ми­хай­лівна.

Через тиж­день Са­ня й Ко­маш­ко повінча­лись в місті в церкві, що сто­яла в самій се­ре­дині го­ро­да, але не в со­борі. Са­ня вінча­лась без фа­ти та гірлян­ди, але ста­ра Нав­роцька та­ки но­си­ла свічку кру­гом ана­лоя по­пе­ред мо­ло­дих в ба­га­то­му шов­ко­во­му уб­ранні, в зо­лоті та в діаман­тах. Ве­че­ря бу­ла ба­га­та. За сто­лом прис­лу­го­ву­ва­ли най­няті ла­кеї в фра­ках та білих ру­ка­вич­ках. Ску­па в будні, Нав­роцька роз­щед­рю­ва­лась, ко­ли тре­ба бу­ло по­ка­за­ти се­бе пе­ред людьми.

Після ве­чері Ко­маш­ко й Са­ня виїха­ли на який­сь час на Ве­ли­кий Фон­тан.

Вернувшись зго­дом в Ки­ши­нев, Ко­маш­ко й Са­ня най­ня­ли собі ма­леньку квар­тир­ку й обс­та­ви­ли її сяк-так на не­дов­гий час. По обс­таві бу­ло знать, що во­ни не ду­ма­ли дов­го за­сид­жу­ва­тись, а бу­ли на­по­го­тові не­за­ба­ром зня­тись з місця. Тільки й кра­си­ла їх жит­ло бібліоте­ка Ко­маш­ко­ва. В неї бу­ло зібра­но усе, що бу­ло над­ру­ко­ва­но по-українській, що тільки сто­су­ва­лось до Ук­раїни.

Саня му­си­ла та­ки вив­чи­ти курс ку­хо­варської спра­ви, щоб ча­сом не на­ва­ри­ти бор­щу з огірка­ми. Во­на му­си­ла най­ти до­ро­гу ку­хо­вар­ку й вив­чи­лась од неї ва­ри­ти борщ, сма­жить пе­че­ню й го­ту­ва­ти уся­ку стра­ву.

Тим ча­сом Ко­маш­кові во­ро­ги не дріма­ли. Бу­ла по­ло­ви­на ве­рес­ня. Раз якось Ко­маш­ко й Са­ня пе­ред вечірнім чаєм пішли в ви­ног­рад­ник їсти ви­ног­рад. Літо до­го­рю­ва­ло. Сто­яла ос­тан­ня су­ша. Жа­ра не спа­да­ла. Сон­це сто­яло низько на за­ході. Не­бо бу­ло чис­те, гли­бо­ке, тем­но-синє, а кру­гом не­ба вни­зу над го­ра­ми йшла ши­ро­ка сму­га, не­на­че ши­ро­кий по­яс, зни­зу чер­во­ну­ва­та, ніби роз­пе­че­на в жа­ру; ви­ще колір фіоле­то­вий пе­ре­ли­вав­ся з жов­тим і зли­вав­ся з тем­но-синім не­бом. Не­бо бу­ло схо­же на си­ню ве­ле­тенську пе­ре­ки­ну­ту ча­шу з роз­пе­че­ни­ми в вогні кра­ями. Га­ря­чий ко­ло­рит не­ба гар­монізу­вав з га­ря­чим ко­хан­ням в мо­ло­дих мрійних ду­шах іде­алістів. Над­ворі бу­ло ти­хо. Мир­но­тою й спо­коєм повіва­ло од ши­ро­ких до­лин, од садків. Спокій та мир­но­та бу­ла і в серці мо­ло­дих лю­дей. І той спокій був для їх ще приємніший після пе­ре­жи­тих тур­бот. Ко­маш­ко й Са­ня сиділи під ста­ри­ми во­лоськи­ми горіха­ми, ди­ви­лись на ши­ро­ку до­ли­ну, на круті го­ри, за­сад­жені ви­ног­ра­дом, ми­лу­ва­лись га­ря­чи­ми кольора­ми півден­но­го не­ба. Ко­маш­ко роз­ка­зу­вав Сані план своєї літе­ра­тур­ної ро­бо­ти на ук­раїнській мові, кот­ру він ви­го­тов­лю­вав для га­лицько­го жур­на­лу.

До їх підсту­пив гімназіальний над­зи­ра­тель і привітав­ся з ни­ми.

- Вікторе Ти­то­ви­чу! вас про­сить до се­бе ди­рек­тор, та ще й за­раз. Я був у вас в квар­тирі, та не зас­тав вас, - ска­зав над­зи­ра­тель.

- Зараз іду, - ска­зав Ко­маш­ко.

Саня стри­во­жи­лась. Її ду­ша не­на­че чу­ла щось не­доб­ре. Мовч­ки дійшли во­ни до­до­му. Са­ня зос­та­лась до­ма, сівши кінець сто­лу й за­ду­мав­шись. Ко­маш­ко побіг до ди­рек­то­ра. Ди­рек­тор гімназії був ро­дом слов'янин з хор­ватів, син давнього сербсько­го емігран­та, хит­ра лю­ди­на, а душі, в пе­ресвідчен­нях лібе­ральна, але він вмів но­си­ти кон­сер­ва­тив­ну маш­ка­ру, як ніхто в світі. Він не лю­бив Ко­маш­ка за са­мостійність йо­го вдачі, за йо­го завсідні спе­ре­чан­ня й опо­зицію і… за йо­го чесність. Чес­них вчи­телів ди­рек­тор прос­то-та­ки про­га­няв, бо во­ни йо­му за­ва­жа­ли у всьому. Ди­рек­тор сам був не­чес­ний кар'єрист і спри­яв дітям ба­га­тих панів, а бідно­тою нех­ту­вав і за ма­лу про­ви­ну ви­га­няв з гімназії або да­вив; скар­бові гроші клав у свою ки­ше­ню без це­ре­монії. Це був з тих ди­рек­торів, кот­рих нас­ла­ли, щоб в ок­рузі ви­ку­ри­ти лібе­ральний дух звісно­го слав­но­го Пи­ро­го­ва.

- Вікторе Ти­то­ви­чу! я дос­тав бо­ма­гу з Оде­са од по­пе­чи­те­ля, ду­же неп­риємну для вас. Ви по­винні шу­ка­ти собі місця деінде, - ска­зав ди­рек­тор.

- Можна мені про­чи­тать ту бо­ма­гу? - спи­тав Ко­маш­ко.

- Не мож­на, та й не­ма в то­му ніякої пот­ре­би. Ви вчи­те ду­же доб­ре, нігде прав­ди діти, але не мо­же­те бу­ти пе­да­го­гом. Ви в гімназії сил­куєтесь підня­ти й роз­ви­ти осо­бистість, го­во­ри­те скрізь про пра­во людської осо­бис­тості, хо­че­те роз­ви­ти са­мостійність ха­рак­те­ру, енергію, во­лю й ро­зум в мо­ло­дих лю­дях. Годі вже нам їх роз­ви­ва­ти! Маємо цього че­рез верх. Те­пер час не роз­ви­ва­ти, а за­ви­ва­ти, й при­ду­шу­ва­ти, й при­дер­жу­ва­ти са­мо­во­лю мо­лодіжі. Ви ту­теч­ки зовсім не на своєму місці: те­пер інші в нас заміри, а ви тільки за­во­ди­те в нас плу­та­ни­ну. Ви іде­аліст, мрійник. В вас по­тяг і нап­ра­ва не­без­печні, шкідливі, бо мрійні…

Директор го­во­рив по­важ­но й док­то­ральне, але йо­го здо­рові ту­рецькі очі осміха­лись, гу­би лед­ве вдер­жу­ва­лись од сміху. Він умів доб­ре но­си­ти маш­ка­ру, бо був з го­ло­вою доб­ре за­ку­та­ний в маш­ка­рад­не уб­ран­ня.

- Невже пе­да­гог по­ви­нен не роз­ви­ва­ти, а за­би­вать па­мо­ро­ки? Це мені див­но… Звідкіль це та­ка на­пасть на ме­не? Це, пев­но, махінація Фе­сен­ко­ва? І той не­чес­ний чо­ловік, хто йо­му йме віри, - ска­зав Ко­маш­ко сер­ди­то.

Директор по­чер­вонів і на­дув­ся, як індик.

- Фесенко тут ні в чо­му не ви­нен. Ви про­чи­та­ли в однім класі ури­вок з ук­раїнської ду­ми про Хмельницько­го, ви пи­ше­те в наші і в га­лицькі жур­на­ли. Ви не на місці в нашій гімназії. Пе­ре­ходьте на північ, а як ні, то вас си­лою пе­ре­ве­дуть над Біле мо­ре… Ви йшли усе про­ти ме­не, спе­ре­ча­лись зо мною, в усьому мені спро­тив­лю­ва­лись; завж­ди ста­ва­ли мені в опо­зицію. В кінці усього ви винні, бо… вас люб­лять уче­ни­ки. Цей гу­манізм… гм… не­доб­ра річ… Ви про­повідуєте гу­ман­ну пе­да­гогію, а нам тре­ба пе­да­гогів су­во­рих, жорст­ких. Як­би вас не­на­виділи, це був би доб­рий знак для вас: ми б вас ще дер­жа­ли. Ви чо­ловік та­ла­но­ви­тий, ва­ше сло­во має вплив, і цим ви не­без­печні. Як­би ви бу­ли ту­пий чо­ловік, ми б вас ще дер­жа­ли; ту­пиці не страшні; але ваш ро­зум, ва­ша енергія… - Ди­рек­тор розвів ру­ка­ми і не до­го­во­рив.

- Коли такі ваші прин­ци­пи, то я маю за без­чес­тя слу­жить вкупі з ва­ми. Ви ос­ла­ви­ли ме­не пе­ред ви­щою влас­тю, ви за­су­ди­ли на смерть усю мою прак­тич­ну діяльність в житті, - ска­зав Ко­маш­ко й вий­шов.

Директор по­чер­вонів. Він за­раз на­пи­сав за усю роз­мо­ву в Одес.

Невеселі ду­ми ду­мав Ко­маш­ко, вер­та­ючись од ди­рек­то­ра до­до­му; він знав, що ди­рек­тор ду­має од­но, го­во­рить дру­ге, а ро­бить тре­те. «Та чи один же ди­рек­тор? - ду­мав Ко­маш­ко. - Де­сят­ки, сотні інтелігент­них лю­дей ду­ма­ють і роб­лять так са­мо. Кру­гом се­бе ба­чу я тільки фальш і маш­ка­ри, маш­ка­ри й фальш, не лінивст­во навіть, а стид­ку бай­дужність або гніт звер­ху і за­дав­леність вни­зу. Усе вис­тав­ляє або маш­ка­ру на­по­каз, або при­таїлось, дрімав по­волі і по не­волі дрімо­тою мислі, або га­няється за по­жи­вою, за чес­тю. Який­сь чор­ний ха­ос скрізь ба­чу я в су­час­но­му житті; тем­ря­ва вкри­ває наш пиш­ний край і не пус­кає світу. Скрізь повіває чимсь мерз­лим, вог­ким, як з гли­бо­кої мок­рої ями. Але ба­чу, що вже бли­щить світ вольної євро­пей­ської мислі… і він освітить той ха­ос і ви­явить усі темні йо­го за­кут­ки. Засвіти ж, світе мислі, в тій імлі і роз­же­ни чорні хма­ри! За­сяй га­ря­чим сон­цем і по­ве­ди за со­бою пиш­ний, літній день. А з то­бою, сон­це, і жит­тя, і світ, і теп­ло, і радість, і ни­ви, важкі ко­ло­сом, і лу­ги квітчасті, і ро­са свіжа, і пишні по­гожі дні… Не вми­рає моя надія…

А тим ча­сом Ко­маш­ко по­чув, що в йо­го серці щось ніби за­кипіло, ки­пить і не пе­рес­тає… Він по­чу­тив, що в йо­го ду­шу, доб­ру зро­ду, за­па­ла злість, не­на­висність до по­рядків, як па­дає грязь, ки­ну­та навісною ру­кою на чис­тий криш­таль, і псує до­ро­гий криш­таль…

Через два дні вночі жан­дар­ми прий­шли в квар­ти­ру Ко­маш­ка тру­си­ти; пе­рет­ру­си­ли усе, пе­ре­вер­ну­ли усе до­го­ри, заб­ра­ли усі ук­раїнські книж­ки, навіть ук­раїнські но­ти…

Комашка ви­вез­ли на да­ле­ку північ, над Біле мо­ре. Са­ня не пла­ка­ла й не по­би­ва­лась: поїха­ла на вищі кур­си в універ­си­тет.

Минуло чо­ти­ри ро­ки. Ко­маш­ка вер­ну­ли з Ар­хан­гельської гу­бернії, бо на йо­му не знай­шли ніякої про­ви­ни. Са­ня тим ча­сом скінчи­ла пе­да­гогічні вищі кур­си й ста­ла вчи­телькою в од­но­му місті над Чор­ним мо­рем в жіночій школі, а потім за­ве­ла свою при­ват­ну гімназію для паннів. Во­на ма­ла на думці роз­ви­ва­ти паннів, підня­ти в їх роз­ви­ток ро­зу­му, просвітить тем­ний світог­ляд і прок­лас­ти для жен­щин стеж­ку до жіно­чо­го пи­тан­ня і до свідо­мості за пра­ва жен­щи­ни…

Комашко, вер­нув­шись в рідний край, му­сив жи­ти при­ват­ни­ми лекціями й при­ват­ною служ­бою…

В Га­ли­чині скла­лось жіно­че то­ва­рист­во. Га­ли­чан­ки ви­да­ли в світ свою пер­шу спільну літе­ра­тур­ну пра­цю «Пер­ший вінок». Здається, ні од­на книж­ка не втіши­ла так Сані, як той «Пер­ший вінок», ви­да­ний жіно­чим то­ва­рист­вом. Во­на ба­чи­ла, що жіно­че пи­тан­ня і на Ук­раїні і в Га­ли­чині стає ділом не пус­тим.

В літні, вільні од праці місяці Ко­маш­ко й Са­ня час­то їзди­ли на Ма­лий та Ве­ли­кий Фон­тан, лю­би­ли ог­ля­да­ти ті мальовничі місця, ті ске­лясті бе­ре­ги над мо­рем, де во­ни заз­на­ли стільки страж­дан­ня й ра­дощів сер­ця. Кож­не місце на­во­ди­ло їх на якусь приємну згад­ку. Після пе­ре­жи­тих тур­бот та три­вог ті не­давні ча­си ста­ли вже ніби та­ки­ми давніми.

- Люблю вас, милі, рідні бе­ре­ги Чор­но­го мо­ря! Ку­ди гля­ну, скрізь не­на­че ба­чу ніби роз­си­пані по бе­ре­гах сліди мо­го сміху й моїх мук сер­ця. Тут на­ро­ди­ла­ся й зрос­ла моя лю­бов: тут я знай­шла своє щас­тя. Ніко­ли не за­бу­ду те­бе, синє мо­ре! - го­во­ри­ла Са­ня, гу­ля­ючи з Ко­маш­ком по­над мо­рем на Ве­ли­ко­му Фон­тані.

Восени че­рез два місяці після Са­ни­но­го весілля приїхав до Нав­роцьких Фе­сен­ко. Нав­роцька хотіла одк­лас­ти Ма­ни­не весілля на м'ясниці, після різдва, але Фе­сен­ко й Ма­ня до­ко­неш­но хотіли вінча­тись во­се­ни. Нав­роцька мусіла вво­ли­ти їх во­лю. Що­до вінчан­ня та весілля, те­пер бу­ла її во­ля. Во­на за­ко­ман­ду­ва­ла, щоб мо­лоді вінча­лись в со­борі, щоб їх вінча­ли три свя­ще­ни­ки, щоб співав архієрей­ський хор та щоб бу­ла ілюмінація ко­ло со­бо­ру.

Коло со­бо­ру зро­би­ли ілюмінацію. Пор­тик со­бо­ру, по­дов­жасті схо­ди бу­ли зас­тав­лені світлом. Нав­роцька уб­ра­ла Ма­ню в білу ат­ла­со­ву сук­ню, в фа­ту, в гірлян­ду; са­ма уб­ра­лась в до­ро­гу шов­ко­ву бла­кит­ну сук­ню, на­че­пи­ла усі свої діаман­ти. Во­на ку­пи­ла здо­ро­вий до­ро­гий став­ник, щоб но­си­ти кру­гом ана­лоя по­пе­ред мо­ло­дих, опо­ви­ла став­ник гірлян­дою з рож, прив'яза­ла на йо­го ко­кар­ду з до­ро­гих чер­во­них та білих стьожок. Стьожки до­ся­га­ли тро­хи не до землі.

«Тепер же ми по­ка­же­мо се­бе й доч­ку пе­ред усією мол­давською арис­ток­ратією!» - ду­ма­ла Нав­роцька, ог­ля­да­ючи розкішний убір на Мані.

Вже Ма­ня уб­ра­лась до вінця. Тільки що Нав­роцька хотіла ви­вес­ти Ма­ню в світли­цю, Нав­роцький пок­ли­кав її в свій кабінет. В кабінеті сто­яв Фе­сен­ко.

- А що, Раїсо Ми­хай­лівно! Як бу­де з при­да­ним Мані? Я хо­чу, і Ма­ня хо­че, щоб ви за­раз ви­да­ли мені до рук усі век­селі на двад­цять п'ять ти­сяч.

- Задля чо­го це? та ще в та­кий час?.. Мені те­пер не до то­го… Гм… це якось чуд­но: ніби ви не йме­те мені віри… - го­во­ри­ла, за­пи­ку­ючись, Нав­роцька.

- Це, бач­те, бу­де без­печніше, - обізвав­ся Фе­сен­ко твер­дим, хоч і делікат­ним то­ном, ще й пок­ло­нив­ся Нав­роцькій ду­же ввічли­во й зви­чай­ненько.

- Гм… гм… Од­на­че та­ка не­довірність од вас ме­не шокірує. Я ніко­ли не ла­ма­ла сво­го сло­ва; це над­то вже нез­ви­чай­но… Я цього од вас не сподіва­лась, - ска­за­ла Нав­роцька, ду­же скривд­же­на.

- Як хо­че­те. Дай­те век­селі, бо інак­ше я не піду з Ма­нею вінча­тись. Цього й Ма­ня ба­жає. Дім не­хай бу­де і ваш, а гроші Ма­нині, і я пе­ре­дам за­раз Мані усі век­селі, - ска­зав Фе­сен­ко і знов пок­ло­нив­ся ду­же-ду­же зви­чай­но й делікат­но. Тон йо­го мо­ви був со­лод­кий, але зав­зя­тий.

«Нещира, не­чес­на лю­ди­на! Я по­ми­ли­лась. Він підду­рив ме­не», - по­ду­ма­ла Нав­роцька.

Усі в кабінеті сто­яли, й мов­ча­ли, і мовч­ки ди­ви­лись од­но на од­но­го.

- Чого ж ти мов­чиш? - грим­ну­ла Нав­роцька на Нав­роцько­го.

- Гм… Угу… - мурк­нув Нав­роцький і здвиг­нув пле­чи­ма. - Не­ма чо­го мені й го­во­ри­ти: гроші не мої, а ваші.

Тим ча­сом в світлиці гості жда­ли. Мо­ло­да сто­яла уб­ра­на й пла­ка­ла. Нав­роцька ду­ма­ла-ду­ма­ла, а потім ви­тяг­ла з ка­мо­да век­селі й да­ла їх, од­на­че, не Фе­сен­кові, а Мані. Ма­ня мовч­ки пе­ре­да­ла їх Фе­сен­кові. Нав­роцька впа­ла на крісло й тро­хи не зап­ла­ка­ла. Опам'ятав­шись, во­на вий­шла до гос­тей. В неї лед­ве ста­ло си­ли поб­ла­гос­ло­ви­ти мо­ло­дих. В со­бор во­на вже не поїха­ла. Не до­ве­лось їй но­си­ти свічки кру­гом ана­лоя. Уквітча­на, об­ви­та стрічка­ми свічка, сто­яла в кут­ку на сто­ли­ку, мов по­ки­ну­та си­ро­та; стрічки висіли аж до по­мос­ту й не­на­че сміялись з Нав­роцької ве­се­ли­ми га­ря­чи­ми кольора­ми.

Фесенко зго­дом швид­ко пішов вго­ру. Він був не­го­дя­щим пе­да­го­гом. Про те зна­ло на­чальство, зна­ли то­ва­риші йо­го, зна­ли й шко­лярі. Але він сто­яв за фор­му в гімназії, за су­во­ру дис­ципліну, а шпіонство на то­ва­ришів за­вер­ша­ло діло…

Мурашкова взя­ла собі місце в на­родній школі в од­но­му ук­раїнсько­му селі над са­мим Дністром, вив­чи­ла доб­ре ук­раїнську мо­ву, ста­ла націонал­кою, ро­би­ла просвітнє діло зав­зя­ту­ще й ма­ла доб­рий вплив на шко­лу за поміччю на­род­ної мо­ви. Але че­рез років два прий­шла нес­подіва­но до ди­рек­то­ра шкіл бо­ма­га: Му­раш­ко­ва втра­ти­ла місце в школі «без объясне­ния при­чин».

Після то­го во­на десь ніби щез­ла. Ніхто не знав, де во­на ділась; не зна­ла навіть її ма­ти. Ми­нув рік, ми­нув дру­гий - Му­раш­ко­ва навіть ні ра­зу не да­ла за се­бе звістки ма­тері. Ста­ра Зоя пи­та­ла й пе­ре­пи­ту­ва­ла в лю­дей, пе­ре­чи­ту­ва­ла га­зе­ти - ніхто нічо­го не чув за її доч­ку.

Четвертого ро­ку во­се­ни На­дя Му­раш­ко­ва нес­подіва­но приїха­ла вечірнім поїздом до ма­тері. Во­на увійшла в по­кої. Ма­ти гля­ну­ла на неї й на­си­лу впізна­ла. В неї ру­ки бу­ли чорні, як у се­лян­ки, ли­це бу­ло ху­де, змарніле, очі гли­бо­ке по­за­па­да­ли і не­на­че згас­ли. На їй бу­ла ста­ренька оде­жа. Му­раш­ко­ва каш­ля­ла су­хим каш­лем.

- Мамо! які ви ста­ли старі! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва якимсь по­дав­ле­ним і сла­бим го­ло­сом.

Стара Зоя на сло­ва доч­ки тільки го­ло­вою кив­ну­ла. Во­на пла­ка­ла. Доч­ка ди­ви­лась на неї бай­дуж­ни­ми очи­ма.

Зоя по­ве­ла доч­ку в її кімна­ту. В кімнатці усе бу­ло по-давньому: ті самі ши­рокі ка­на­пи, обк­ла­дені м'яки­ми ка­чал­ка­ми та по­душ­ка­ми, ті самі пістряві квітчасті ки­ли­ми… В ку­точ­ку пе­ред об­ра­зом світи­лась лам­па. Зоя внес­ла са­мо­вар. Во­на по­са­ди­ла доч­ку на софі, на­ли­ла чаю, пос­та­ви­ла пе­ред нею ва­рен­ня. На На­дю Му­раш­ко­ву повіяло спо­коєм та мир­но­тою ди­тя­чих літ. Їй зда­лось, що во­на жи­ла якимсь іншим, не ту­тешнім жит­тям, бу­ла десь в іншо­му, не ту­тешньому світі, а те­пер не­на­че знов уд­ру­ге вер­ну­лись її ди­тячі літа. Ду­ми її пе­ре­летіли в ті щас­ливі ча­си, ко­ли во­на не заз­на­ла жит­тя з йо­го ра­до­ща­ми і… йо­го го­рем. На­дя сиділа, схи­лив­ши го­ло­ву, за­ду­ма­лась, і сльози по­ко­ти­лись по її блідих опа­лих що­ках.

- Де ти бу­ла? Чом ти не по­да­ла за се­бе звістки? - спи­та­ла в неї ма­ти, і го­ре чу­лось в її ста­ре­чо­му го­лосі.

- Була вчи­телькою в селі, а потім пішла в на­род. Де я бу­ла, за те ме­не, ма­мо, не пи­тай­те. Я слу­жи­ла на­ро­дові, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва й за­мовк­ла.

І знов по­ли­ну­ли її ду­ми в не­да­ле­ке ми­нув­ше. В кімнаті в ма­тері бу­ло так са­мо, як бу­ло ко­лись пе­редніше. «Все по-давньому… Тільки я те­пер не та ста­ла… Бу­ла си­ла, бу­ло здо­ров'я. І скільки си­ли й я по­чу­ва­ла тоді в собі! Бу­ла си­ла, надія, зав­зят­тя, бу­ли мрії, іде­али, ма­нячі до праці, ко­рисні для людськості. А те­пер… Моя до­ля про­па­ла, сер­це навіки роз­би­те, лю­бов зник­ла, сер­це вмер­ло, а здо­ров'я впа­ло…» - сну­ва­лась дум­ка в Му­раш­ко­вої.

Зоя че­рез си­лу пи­ла чай, не­на­че то був гіркий по­лин, і вдер­жу­ва­ла сльози, що бу­ли гіркіші за по­лин. Во­на вже нічо­го не пи­та­ла в доч­ки, бо зна­ла, що нічо­го не до­пи­тається.

Прийшла стар­ша На­ди­на сест­ра, що вже дав­но вий­шла заміж. Щоб роз­ве­се­ли­ти На­дю, ма­ти й сест­ра по­ча­ли роз­ка­зу­ва­ти за її то­ва­ри­шок, за знай­омих. На­дя ди­ви­лась на їх бай­дуж­ни­ми очи­ма і тільки каш­ля­ла.

- А Се­лаб­рос вже два ро­ки як оже­нив­ся; взяв ба­га­ту мол­да­ван­ку, а за нею взяв се­ло над Дністром; те­пер він ба­га­тенький, вже не слу­жить в бан­ку, - ска­за­ла На­ди­на сест­ра.

- І, пев­но, ста­не швид­ко банкіром в Одесі, - з гірким осміхом обізва­лась Му­раш­ко­ва. - Пус­та лю­ди­на, але за се­бе доб­ре дбає! Я за це довіда­лась, та, на моє го­ре, вже пізно…

І знов по­хи­ли­ла во­на го­ло­ву низько й не слу­ха­ла, за що їй го­во­ри­ли сест­ра та ма­ти. «За все, про все мені бай­ду­же! - ду­ма­ла во­на. - І хо­чу ду­ма­ти, і не мо­жу: дум­ки мої рвуться, як стліла нит­ка…»

Настала ран­ня вес­на. На Ве­лик­день при­бу­ли в гості до Му­раш­ко­вої, Са­ня й Ко­маш­ко, про­чув­ши, що во­на вер­ну­лась сла­ба до­до­му. На­дя вже че­рез си­лу хо­ди­ла.

Абрикосовий са­док ста­рої Зої зацвів. Са­ня й Ко­маш­ко ви­ве­ли На­дю в са­док і по­са­ди­ли під аб­ри­ко­са­ми. Го­ди­на бу­ла ти­ха та теп­ла. Старі аб­ри­ко­си бу­ли об­литі біло-ро­же­вим цвітом од вер­ху і до ни­зу. Че­рез рідкі гілки синіло чис­те яс­не вес­ня­не не­бо. Світ сон­ця лив­ся че­рез білий цвіт аб­ри­косів, і по синьому небі, як по шов­ковій синій тканці, ніби бу­ли роз­ки­дані білі, об­си­пані цвітом гілки, білі бу­ке­ти, білі віноч­ки. В повітрі пах­ло вес­ною. Теп­лий вітрець бу­див нер­ви, бу­див жи­вот­тя. Бруньки на во­лоських горіхах вже на­буб­нявіли й роз­ли­ва­ли нар­ко­тич­ний аро­мат. Брость на ку­щах вже зе­леніла.

Надя гля­ну­ла вго­ру на си­не не­бо, ніби зат­ка­не біли­ми взірця­ми. І си­не не­бо, і заквітча­ний білим цвітом са­док - усе ди­ха­ло ду­хом вес­ни, во­ру­ши­ло нер­ви, три­во­жи­ло сер­це. На­дя й са­ма нез­чу­лась, як зга­да­ла Се­лаб­ро­са, йо­го пишні очі, чер­воні ус­та, зга­да­ла лю­бов до йо­го, що на­ро­ди­ла­ся в та­кий са­мий вес­ня­ний час, при та­ко­му са­мо­му нар­ко­тич­но­му повіванні вес­ни.

«Нащо я три­во­жу свою ду­шу? На­що три­во­жу за­мер­ше сер­це? Ми­ну­ло, ми­ну­ло моє щас­тя! А що ми­ну­ло, те ніко­ли не вер­неться», - по­ду­ма­ла На­дя. І дві сльози, як дві краплі ро­си, по­ко­ти­лись по її блідих що­ках.

Зацвіли сад­ки. Нас­тав май. Ста­ра Зоя по­хо­ва­ла свою доч­ку.

1888 ро­ку. Київ.