Над чорним морем

VIII

Через кілька день Му­раш­ко­ва зап­ро­си­ла Са­ню до сво­го но­ме­ра. Во­на діста­ла з Оде­са лист на свій ад­рес, але для пе­ре­дан­ня Сані. Са­ня роз­гор­ну­ла лист. Лист був од Ко­маш­ка.

«Олександро Ха­ри­тонівно! - пи­сав до неї Ко­маш­ко. - Пи­шу до Вас лист, бо не маю надії стріну­ти вас на­са­моті й по­го­во­рить з ва­ми. Я вам щи­ро одк­рив своє сер­це, свою ду­шу… Без вас я не мо­жу жи­ти. Я тільки жи­ву й жи­вотію ва­ми. Ви приз­на­лись мені, що маєте до ме­не сим­патію. Ва­ша лас­кавість до ме­не в ос­танній час дає мені надію, що я не втра­тив ва­шо­го при­ятельства, ва­шої сим­патії. Скажіть мені ос­таннє сло­во! Ко­ли я не маю місця в ва­шо­му серці, то не­хай я луч­че ніко­ли не ба­чи­ти­му вас… щоб за­гоїти моє сер­це».

Саня про­чи­та­ла лист і за­ду­ма­лась.

- Що він пи­ше до те­бе? - спи­та­ла Му­раш­ко­ва.

- На, чи­тай! - ска­за­ла Са­ня. - Пи­тан­ня стає ду­же яс­но й ка­те­го­рич­но.

- Правда, що ка­те­го­рич­но, - ска­за­ла На­дя. - Що ж ти ду­маєш те­пер вчи­ни­ти?

- Писала б до йо­го, та ба­га­то до­ве­деться пи­са­ти: це він ста­но­вить для ме­не пи­тан­ня мо­го жи­вот­тя й моєї ду­хов­ної смерті… - ска­за­ла Са­ня й тро­хи не зап­ла­ка­ла, схи­лив­ши го­ло­ву. - Тре­ба б мені док­ладніше по­го­во­ри­ти з ним. Але де йо­го по­го­во­рить? Ма­чу­ха йде про­ти йо­го. До­ма мені ніяк не мож­на по­го­во­ри­ти з ним.

- То вик­лич йо­го сю­ди лис­том та й по­го­во­ри з ним отут в моєму но­мері або в пар­ку, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Одже ж ти доб­ре ра­диш мені, - ска­за­ла Са­ня і, взяв­ши лист па­пе­ру, за­раз на­пи­са­ла до Ко­маш­ка.

«Спасибі вам, Вікто­ре Ти­то­ви­чу, за ва­шу щирість. До­ве­лось би мені ба­га­то пи­са­ти до вас, як­би я ду­ма­ла спи­сать усі мої бідні дум­ки. При­бу­вай­те до ме­не сьогодні над­вечір. До нас не за­ходьте; йдіть в но­мер до Му­раш­ко­вої. Там я вас жда­ти­му. І ваші прин­ци­пи, і ваші пе­ресвідчен­ня мені до мислі, до сер­ця. Я вже по­ки­ну­ла кос­мо­політич­ну плу­та­ни­ну і сим­па­ти­зую ва­шим пог­ля­дам. Мені, як і всім чес­ним і щи­рим лю­дям, тре­ба прис­вя­тить свою діяльність на ко­ристь рідно­му краєві, Ук­раїні. Я щи­ро при­хильна до вас; сер­це моє за ва­ми, але… є при­ти­чи­на, яка стає нам на до­розі. Я са­ма га­разд не знаю, що мені по­ча­ти, що мені діяти. І по­ра­ди не­ма в ко­го пи­тать».

Саня одісла­ла лист на пош­ту, сіла на ка­нап­ку, згор­ну­ла ру­ки на гру­дях і по­то­ну­ла в важ­ких-важ­ких ду­мах. Му­раш­ко­ва сиділа ко­ло вікна й чи­та­ла. В но­мері бу­ло ти­хо; тільки дві му­хи би­лись об шиб­ки, дзиж­ча­ли й во­ру­ши­ли од­но­тон­ним дзиж­чан­ням мерт­ву ти­шу. Са­ня пе­ре­ду­му­ва­ла, що ма­ла ка­за­ти Ко­маш­кові.

День був тро­хи хмар­ний. Сон­це схо­ва­лось за білі хмар­ки й не ве­се­ли­ло кімнат­ки. Гус­та акація та аб­ри­ко­си зак­ри­ва­ли не­бо про­ти вікна. Тінь в кімнаті ста­ла ще густіша, аж сум­на; і та тінь хмар­но­го дня не во­ру­ши­ла фан­тазії, не бу­ди­ла мрій; яс­ний ро­зум, хо­лод­на роз­суд­ливість та помірко­ваність бра­ли пе­ре­ва­гу над ни­ми.

Думи в Са­ниній го­лові спо­чат­ку пли­ли логічно, ви­раз­но, але не до­хо­ди­ли ні до яко­го яс­но оме­жо­ва­но­го кінця, по­ча­ли плу­та­тись, пе­ремішу­ва­тись.

Прибігла дівчи­на й пок­ли­ка­ла Са­ню обідать. Са­ня не­на­че про­ки­ну­лась і ти­хою хо­дою вий­шла, її зви­чай­на жвавість вже не­на­че при­тих­ла.

«Прощай, мій спо­кою! Час тур­бот вже нас­тає, йде й ме­не не ми­не», - ду­ма­ла Са­ня, сіда­ючи обідать. Во­на обіда­ла, як не обіда­ла. Смак про­пав. По обіді во­на пішла до Му­раш­ко­вої. Му­раш­ко­ва вий­шла в парк гу­ля­ти. Са­ня сіла ко­ло вікна, роз­гор­ну­ла книж­ку, по­ча­ла чи­та­ти, її очі біга­ли по лист­ках і не мог­ли впійма­ти ні од­но­го сло­ва. Мислі не йшли в го­ло­ву. Во­на згор­ну­ла книж­ку, згор­ну­ла, ру­ки й жда­ла, схи­лив­ши го­ло­ву.

Через од­чи­не­не вікно бу­ло вид­ко не­бо й мо­ре, але і во­на не ди­ви­лась ні на не­бо, ні на да­ле­ке синє мо­ре, і нічо­го не приміча­ла.

Рипнули двері. В но­мер увійшов Ко­маш­ко. Рівна йо­го пос­тать ще не­на­че ста­ла рівніша. Очі бу­ли ве­селі: в їх ви­яв­ля­лась надія, сміливість, не­на­че він виг­рав пер­ший який­сь по­зов в сво­му житті. Ве­се­ло привітав­шись до Сані, він сів про­ти неї. Йо­му зда­ва­лось, ніби він до то­го ча­су плив дов­го-дов­го по ве­ли­ко­му морі і от те­пер тільки доп­ли­ває вже до зе­ле­но­го бе­ре­га, вкри­то­го ліса­ми та па­ху­чи­ми сад­ка­ми; от він ба­чить ви­раз­но, як сон­це грає на го­рах, на сад­ках. І сад­ки й ліси ма­нять йо­го од­по­чи­ти в за­тиш­ку та хо­ло­доч­ку десь над про­зо­рою річкою.

Обоє мов­ча­ли. Са­ня спо­чат­ку зраділа, й ту радість бу­ло знать по рум'янцях на що­ках. Очі блис­ну­ли привітом, але не­за­ба­ром світ очей згас; очі ста­ли сумні, за­ду­мані.

- Я вас оце жда­ла… Мені тре­ба з ва­ми по­го­во­ри­ти за од­ну спра­ву… Для ме­не це діло ве­ли­ке, - ти­хо й несміли­во про­мо­ви­ла Са­ня й за­мовк­ла.

Саня й са­ма зди­ву­ва­лась, що десь ділась її зви­чай­на сміливість, кот­ра її ніко­ли не по­ки­да­ла.

- Ви в своєму листі на­пи­са­ли кілька слів, і мені тих слів до­волі для мо­го щас­тя на мій увесь вік. Я те­пер щас­ли­вий, двічі щас­ли­вий, - про­мо­вив Ко­маш­ко.

Він узяв її ру­ку й поцілу­вав. Са­ня по­чер­воніла й не підніма­ла вік, не гля­ну­ла на йо­го. Во­на бу­ла гар­на, як пер­ша квітка в квітни­ку, в свіжо­му зе­ле­но­му листі. Обоє знов за­мовк­ли. В но­мері ста­ло ти­хо-ти­хо. Не­бо ста­ло хмарніше. В но­мері ста­ла тінь густіша. Нігде не бу­ло чу­ти ні най­мен­шо­го згу­ку, ні ше­лес­ту. Зда­ва­лось, ніби хмар­не не­бо й зе­лені акації та аб­ри­ко­си по­на­хи­ля­лись зу­мис­не над вікном, щоб прис­лу­ху­ва­тись до їх ти­хої роз­мо­ви.

- Знаєте, Вікто­ре Ти­то­ви­чу? Я ви­со­ко став­лю пот­ре­бу просвіти й роз­вит­ку для жен­щи­ни, дав­но пра­цюю над своїм роз­вит­ком і не ду­маю й не га­даю, що я вже лю­ди­на дійшла, що я дійшла до сво­го кінця. Мені ще тре­ба ба­га­то пра­цю­ва­ти; я дав­но маю дум­ку поїхать на універ­си­тетські кур­си й просвіти­тись ви­щою на­укою.

Комашко прис­лу­ху­вав­ся до її ти­хої роз­мо­ви. Гост­рий блиск йо­го очей тро­хи при­гас, очі ста­ли за­ду­мані.

- Олександро Ха­ри­тонівно! Я дав­но вас знаю, ба­га­то роз­мов­ляв з ва­ми. Мені здається, що ви роз­ви­лись стільки, скільки тре­ба кожній лю­дині. Тим-то ви мені й спо­до­ба­лись, що ви стоїте ви­ще од інших паннів та паній на­шо­го ча­су, - ска­зав Ко­маш­ко.

Саня осміхну­лась. Дві ямоч­ки на що­ках на­че засміялись і знов в од­ну мить зслиз­ли. Ли­це в Сані знов ста­ло по­важ­не.

- Спасибі вам за комплімент, але я се­бе луч­че знаю. От ви йде­те в жит­тя чо­ловіком го­то­вим, зовсім роз­ви­тим. Ви го­тові до ро­зу­мо­вої праці. Ви здатні прис­вя­тить се­бе чи на­уці, чи рідно­му краєві, чи на­ро­дові. Ви здатні на це. А я от те­пер не по­чу­ваю се­бе та­кою; я не рівня вам, а цього я не хо­чу. Я хо­чу бу­ти рівною вам, а не ниж­чою за вас і роз­вит­ком ро­зу­му, й просвітою. Я люб­лю на­уку, - ска­за­ла Са­ня вже твер­до і сміли­во, бо во­на вже опам'ята­лась і бу­ла лад­на по­лемізу­ва­ти й зма­га­тись, що во­на ду­же лю­би­ла.

- Ви мені не рівня? Не сми­ряй­тесь-бо! не при­ни­жуй­те се­бе на­да­рем­но! Ви ба­га­то чи­та­ли, - ска­зав Ко­маш­ко.

- Ох, не так во­но є, Вікто­ре Ти­то­ви­чу. Я ба­га­то ду­ма­ла, ба­гацько чи­та­ла, але му­шу приз­на­тись, що й те­пе­реньки ще не ви­ро­би­ла собі світог­ля­ду, пе­ресвідченнів і будлі-яко­го пог­ля­ду на людське жит­тя. Мені й досі все здається, що я ход­жу в тем­ряві, без світла, блу­каю, плу­та­юся й все ви­хо­ду не знай­ду, - ска­за­ла Са­ня.

- Чи мо­же ж хто ска­за­ти, що він має ясні пог­ля­ди на усе людське жит­тя? Пи­тан­ня нас­ту­па­ють на лю­ди­ну, як осінні чорні хма­ри. І не­бо ста­вить пи­тан­ня, і зем­ля, і лю­де, і на­род, і на­ука, і політи­ка, і еко­номія. Пи­тан­ня, мов ті тіні в Дан­то­во­му пеклі, кру­гом обс­ту­па­ють кмітли­ву та ціка­ву лю­ди­ну, їх де­сят­ки, сотні. Хто мо­же на­пев­но ска­за­ти, що він од­га­дав такі пи­тан­ня, які нам зав­дає на­ука, зав­дає людське жит­тя? - ска­зав Ко­маш­ко.

- І все-та­ки мені ба­жа­лось би жи­ти ро­зум­ним людським жит­тям, вит­во­рить собі іде­али й чо­мусь слу­жи­ти.

- Я тільки знаю, що чую го­лос ва­шої не егоїстич­ної душі. Я дав­но вже од­га­дав ва­шу ду­шу й че­рез це її по­лю­бив. З дру­гою моє жит­тя бу­ло б нудьгою, - ска­зав Ко­маш­ко.

- Як ви знаєте, я взя­ла місце в го­родській жидівській школі для дівчат, щоб ма­ти хоч яку ро­бо­ту, щоб як-не­будь слу­жи­ти на ко­ристь людськості.

- Це з пог­ля­ду кос­мо­політич­но­го? - ска­зав Ко­маш­ко.

- Було й так, бо жидівська жен­щи­на най­більше заг­на­на в не­во­лю, не має навіть пра­ва мо­ли­тись вкупі з муж­чи­на­ми, сісти за стіл з ни­ми… А по­ки жидівська дівчи­на не вий­де заміж, не має пра­ва но­гою сту­пи­ти в си­на­го­гу; її вва­жа­ють не за лю­ди­ну…

- А на­род наш ще більше, - пе­ре­бив її Ко­маш­ко…

- Я лад­на слу­жи­ти хоч би й в на­родній школі. Тоді б я зна­ла при­най­мні, що я щось роб­лю, а не чеврію, як чевріють без діла й нудьгу­ють сотні й ти­сячі мо­ло­дих паннів. Те­пер по­ду­май­те: піду я заміж, - піде сім'я, гос­по­дарст­во. Про­щай тоді ви­ща на­ука й усякі іде­али! - ска­за­ла Са­ня й по­хи­ли­ла го­ло­ву.

Комашко втя­мив, що Са­ня не наб­ли­жається, а ніби од­хо­де од йо­го усе далі, і на йо­го гострі очі не­на­че впа­ла імла.

Він за­ду­мав­ся. Го­лос в йо­го став тихіший. Сму­ток по­чув­ся в йо­го го­лос­но­му, завсіди ве­се­ло­му го­лосі.

- Ще в од­но­му му­шу приз­на­тись… Я звик­ла до сво­бо­ди. Батько мені да­вав во­лю у всьому. Ма­чу­хи, ска­зать по правді, я ніко­ли не слу­ха­ла, хоч во­на завж­ди ми­кається в мої вчин­ки й діла. Я бо­юсь втра­тить во­лю. Ви знаєте, які наші сім'ї? Жінка в сім'ї гос­по­ди­ня й невільни­ця. А я те­пер вільна, як пти­ця, - ска­за­ла Са­ня.

Комашко ще ниж­че по­хи­лив го­ло­ву. Ще смутніші ста­ли в йо­го очі. Са­ня за­мовк­ла й ду­ма­ла. Знов в кімнаті ста­ло ти­хо, аж мерт­во. Не­бо су­пи­лось. Хма­ри на небі ста­ли густіші, і на білих стінах по­ля­га­ли ще густіші тіні, не­на­че вже по­ночіло в вечірню до­бу.

- Я не так див­люсь на жит­тя в сім'ї, - про­мо­вив пе­ре­го­дя Ко­маш­ко. - По-моєму, жінка в сім'ї по­вин­на бу­ти вільною й жи­ти по своїй волі й по своїй впо­добі. Щи­ре ко­хан­ня вже са­мо по собі є во­ля. Мо­же й прав­ду ка­жуть, що сім'я та лю­бов нак­ла­дає зо­лоті кай­да­ни. Але мені здається, що чо­ловік та жінка не по­чу­ва­ють тих кай­данів, ко­ли між ни­ми є щи­ра лю­бов.

- Але все-та­ки кай­да­ни кай­да­на­ми, хоч би во­ни бу­ли й зо­лоті, - до­да­ла вольно­люб­на Са­ня. - Я більш од усього на світі люб­лю во­лю.

Знов за­тих­ли во­ни обоє й дов­генько мов­ча­ли. Ко­маш­кові зда­ва­лось, що він не знай­шов при­ши­бу до пиш­но­го бе­ре­га, а знов по­вер­тає на­зад в бур­ли­ве та хви­ляс­те мо­ре. От-от лед­ве вже мріє пе­ред ним розкішний бе­рег в сад­ках та лісах, і все криється ту­ма­ном. Йо­го взяв жаль.

- Що ж те­пер нам ро­би­ти? що по­ча­ти? - нес­подіва­но спи­тав в Сані Ко­маш­ко.

- Я й са­ма доб­ре то­му невідо­ма. Ви зав­да­ли мені важ­ке пи­тан­ня, яко­го я не зумію розв'яза­ти. Во­но ме­не мор­дує, не дає мені спо­кою. Я до­ко­неш­но хо­чу їха­ти на універ­си­тетські кур­си, бо дав­но звик­ла до тієї дум­ки. Во­на увійшла в мої нер­ви, як до­що­ва во­да вси­сається в су­ху зем­лю. Я жи­ву й жи­вотію тією дум­кою. Як моє ба­жан­ня не справ­диться, я збай­дужнію до всього… Ба­га­то з моїх то­ва­ри­шок поїха­ло на кур­си. Я опізни­лась… як ба­чи­те.

Дві сльози вис­ту­пи­ли з її очей і по­ко­ти­лись по що­ках. Ко­маш­кові ста­ло жаль і її, жаль і се­бе…

- Чи ваш батько згод­жується пос­ла­ти вас на кур­си? -спи­тав Ко­маш­ко, і в йо­го го­лос за­гув ти­хо, не­на­че ви­пи­ту­вав сек­рет.

- Ні! А ма­чу­ха не хо­че й слу­ха­ти за це нічо­го, - ка­за­ла Са­ня. - Во­на во­рог прав­ди­вої просвіти. Дай­те мені час на­ду­ма­тись, по­ра­ди­тись, - ска­за­ла Са­ня.

Комашко по­чу­тив, що не в доб­рий час за­па­лив сер­це мо­ло­дої дівчи­ни. Він нес­подіва­но встав з місця, якось ха­па­ючись, не­на­че хотів утіка­ти.

- Прощайте! - ска­зав він до Сані й по­дав їй ру­ку. - Нес­подіва­на й сум­на для ме­не при­ти­чи­на… Про­щай­те!

Він по­хап­цем ухо­пив шап­ку й вибіг з кімна­ти. Двері гурк­ну­ли. Са­ня опам'ята­лась, схо­пи­лась з місця, їй зда­ло­ся, що во­на те­ряє ми­ло­го навіки… во­на прос­тяг­ла ру­ки й побігла слідком за ним, щоб гук­ну­ти на йо­го й вер­нуть йо­го. Але двері за­чи­ни­лись. Кру­гом ста­ло ти­хо, мерт­во. Са­ня сіла на ка­на­пу, пок­ла­ла ру­ки на стіл, впа­ла го­ло­вою на ру­ки й за­ри­да­ла.

Блиснула блис­кав­ка. За­гур­котів грім. Не­бо ста­ло ще чорніше. Грім заг­римів вдру­ге так, що шиб­ки в вікнах задз­веніли. В кімнаті ста­ло сли­ве по­ночі… Здо­рові краплі вда­ри­ли в шиб­ки, як го­ро­хом. Скло за­лу­ща­ло. А Са­ня сиділа, пок­лав­ши го­ло­ву на ру­ки, не­на­че при­би­та. В но­мер увійшла Му­раш­ко­ва. Са­ня не підве­ла го­ло­ви й хли­па­ла.

- Саню! що з то­бою? Чо­го ти пла­чеш? - спи­та­ла в неї Му­раш­ко­ва.

Вона мерщій на­ли­ла ста­кан во­ди й по­да­ла Сані. Са­ня од­ве­ла ста­кан ру­кою й не підве­ла навіть го­ло­ви.

- Саню! Бо­га ра­ди! Чо­го ти пла­чеш? За що ви тут роз­мов­ля­ли? Що до­ве­ло те­бе до сліз? - пи­та­ла збен­те­же­на Му­раш­ко­ва.

Саня мов­ча­ла. Зго­дом во­на підве­ла го­ло­ву, тро­хи зас­по­коїлась і роз­ка­за­ла Му­раш­ковій за всю свою роз­мо­ву з Ко­маш­ком.

- Що ж те­пер вий­де? На чім усе це скінчиться? - пи­та­ла Му­раш­ко­ва.

- Сказала б тобі, та й са­ма га­разд не знаю. Був у ме­не свій рай, бу­ли в ме­не свої іде­али… Я з до­ро­гою ду­шею пря­му­ва­ла до то­го раю. Той рай зда­вав­ся мені Дан­то­вим раєм, де людські душі чисті, ви­сокі, з ви­со­ки­ми дум­ка­ми, яс­ни­ми, як криш­таль. А те­пер я нес­подіва­но по­ба­чи­ла дру­гий рай, заз­на­ла пиш­ний рай сер­ця. Ме­не ма­нить рай ро­зуміння, ме­не ма­нить і рай сер­ця, рай ко­хан­ня. Що мені діяти? що вчи­нить? - спи­та­ла Са­ня в Му­раш­ко­вої.

- Тут ду­же прос­та річ: бе­ри собі за­ра­зом той і дру­гий рай, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва то­ном прак­тич­ності, щи­ро грецької.

Саня осміхну­лась.

- Добре тобі так го­во­ри­ти за діло, в яко­му ти са­ма не зацікав­ле­на і яке до те­бе не сто­сується, - ска­за­ла Са­ня. - Але стань ти на моєму місці, то й по­ба­чиш, як труд­но ви­би­рать та вип­ру­чу­ва­тись.

- А мо­же, Ко­маш­ко прис­та­не на те, щоб по­ки­ну­ти служ­бу та поїхать з то­бою в Пе­тер­бург або в Київ. Там ти бу­деш хо­дить на кур­си, а він собі на­пи­тає будлі-яке місце, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Чи схо­че ж він так зро­би­ти? - ска­за­ла Са­ня. - Він лю­ди­на не­ба­га­та, жи­ве служ­бою. Чи я маю пра­во ви­ма­га­ти од йо­го та­кої жерт­ви?

- То по­кинь дум­ку за кур­си, - ска­за­ла бай­дуж­но Му­раш­ко­ва.

- Не по­ки­ну, ніза­що не по­ки­ну, - ска­за­ла Са­ня. - Це бу­ла моя мрія тро­хи не од ди­тя­чих літ, тро­хи не змал­ку.

- Але ж ти втра­тиш та­ко­го же­ни­ха, який мо­же потім не тра­питься! - крик­ну­ла Му­раш­ко­ва. - Вас не­на­че бог приз­на­чив од­но для од­но­го. Са­ню! ти по­ду­май за це й обміркуй доб­ре.

Саня за­ду­ма­лась.

- Жила собі спокійно, бу­ла щас­ли­ва по-своєму, і десь узявсь той клопіт. Прав­ду ка­же пісня: «Якби те­бе не лю­би­ла, гу­ла б, як го­луб­ка», - про­мо­ви­ла Са­ня.

- Десь узяв­ся сокіл, вхо­пив го­луб­ку й поніс в синє мо­ре, - до­да­ла Му­раш­ко­ва в по­етич­но­му тоні пісні.

- Який-то бу­де кінець то­му всьому? - ска­за­ла Са­ня.

- Але знаєш що, Са­ню? Рай раєм, а діло ділом. Як я йшла до сво­го но­ме­ра, то вгляділа ва­шу ма­леньку гор­нич­ну. Во­на тут вертілась по ко­ри­до­рах і ба­чи­ла, як Ко­маш­ко вий­шов звідсіль. Во­на ба­чи­ла Ко­маш­ка і за­раз ска­же за це або Мані, або й ма­чусі. На­чу­вай­ся, Са­ню! Бу­де тобі ли­хо.

Саня підве­ла го­ло­ву. Звістка бу­ла неп­риємна для неї. Во­на тільки мах­ну­ла ру­кою.

- Про ме­не! Те­пер мені за все бай­ду­же! - ска­за­ла Са­ня.

Вона поп­ро­ща­лась з Му­раш­ко­вою і вже не побігла шви­денько та дрібно, як ко­лись біга­ла, а пішла ти­хою хо­дою, по­ма­леньку, по­волі, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Жит­тя впер­ше вда­ри­ло її важ­ким кри­лом, як б'є кри­лом шу­ляк го­луб­ку.

Тим ча­сом Раїса Ми­хай­лівна Нав­роцька вже довіда­лась од своєї гор­нич­ної, що Са­ня сиділа з Ко­маш­ком в но­мері в Му­раш­ко­вої. Та­ка са­мовільність мо­ло­дої дівчи­ни зда­ва­лась для неї тро­хи не прос­тупст­вом.

Навроцька сиділа в не­ве­ликій світличці ко­ло са­мо­ва­ра, са­ме за­си­па­ла чай і жда­ла Нав­роцько­го, щоб про­чи­та­ти йо­му доб­ру мо­лит­ву.

Навроцький увійшов і сів ко­ло сто­ла. Нав­роцька вста­ла й при­чи­ни­ла двері в кімнат­ку, де сиділа Ма­ня.

- Харитоне Ки­ри­ло­ви­чу! - по­ча­ла по­важ­ним то­ном Нав­роцька. - Чи ти пак знаєш, де те­пер Са­ня і з ким во­на ба­ла­ка­ла?

- А хіба ж я знаю? Пев­но, з Му­раш­ко­вою га­ня­ють по до­щеві в пар­ку або в цвин­тарі знай­шли за­хист од до­щу, щоб пе­рес­то­ять до­що­ву го­ди­ну, - обізвав­ся Нав­роцький.

Як лю­ди­на ста­ра й прос­та, він лю­бив до­ма го­во­ри­ти по-українській і ча­сом пус­кав жар­ти щи­ро на­родні. Нав­роцька не ду­же сер­ди­лась за йо­го «му­жицьку» мо­ву, але жартів не лю­би­ла.

- Еге, га­няє! Отам си­дить з Ко­маш­ком в но­мері в Му­раш­ко­вої. Я не знаю, що далі бу­де з ци­ми но­во­модніми пан­на­ми, - ска­за­ла Нав­роцька.

- А ко­ли си­дить з Ко­маш­ком, то не­хай си­дить та го­во­рить собі на здо­ров'я, - од­ру­бав Нав­роцький.

- Як-то не­хай си­дить? Де ж ви­да­но, щоб мо­ло­да пан­на тя­га­лась з па­ни­ча­ми, десь за­пи­ра­ла­ся в но­ме­рах? Чом ти її не впи­ниш? Літає десь по Фон­та­нах, пла­ває на па­ро­хо­дах, га­няє по Одесі, не­на­че той сту­дент або який­сь вітро­гон гу­са­рин.

- То й не­хай га­няє, бо ще мо­ло­да. А як підтоп­четься так, як оце ми з то­бою, то бу­де сидіть на од­но­му місці та пан­чо­хи плес­ти або сва­ри­тись, - обізвав­ся Нав­роцький.

- Добре, їй-бо­гу, доб­ре! Та во­на тобі ко­лись ся­де на па­ро­ход та й дре­ме­не в Конс­тан­ти­но­поль до турків у гості. А що тоді бу­де? - підня­ла го­лос Нав­роцька.

- Нічого не бу­де, бо во­на до турків не дре­ме­не, - про­мо­вив Нав­роцький.

- Ходить в якусь жидівську шко­лу, просвічує жидівок, про­па­ха­лась наскрізь ци­бу­лею так, що то­го жидівсько­го смо­ро­ду вже повні кімна­ти. В неї навіть че­ре­ви­ки тхнуть жи­да­ми. Усі наші кімна­ти смер­дять жи­да­ми, не­на­че тут жи­ди за­ве­ли шинк, - ска­за­ла Нав­роцька вже сер­ди­то.

- Гм, я чо­мусь не чув но­сом, щоб в на­ших по­ко­ях тхну­ло жи­да­ми, хіба тільки тоді, як кра­вець Герш­ко при­не­се оде­жу. Мо­же, це тим, що в ме­не завж­ди не­жить в носі. Не всім пак ма­ти такі то­ненькі ніздрі, як у те­бе, - ска­зав спокійно Нав­роцький.

- В те­бе, ма­буть, зро­ду не­жить в носі, бо ти сте­по­вий чу­мак, - ска­за­ла Нав­роцька.

- Добре, що в вас кам'янецькі но­си ду­же вже то­ненькі. Я й дьоготь ню­хав, та й то не ва­ди­ло, а тобі то й за­ва­ди­ло б, - ска­зав Нав­роцький.

- Цить! Он Ма­ня си­дить за две­ри­ма! Чуєш! Це не­доб­рий тон! Чис­те му­жицт­во! Во­на оце все по­чує. Ов­ва! Ти зовсім зба­виш до­чок, - сер­ди­то обізва­лась сти­ха Нав­роцька.

- Не знаю, хто зба­вить - чи я, чи ти, - обізвав­ся Нав­роцький і вту­пив очі у вікно, не­на­че пильно роз­див­ляв­ся на ма­як.

- Бач! в те­бе все я вин­на. Мо­же, я вин­на, що твоя на­хаб­на Са­ня бро­дить по но­ме­рах з та­ким са­мим на­хаб­ним Ко­маш­ком?

- Як з Ко­маш­ком, то я не маю до то­го ніякої при­чеп­ки: він чо­ловік чес­ний. Не­хай з ним тро­хи по­ба­ла­кає. От як­би з Фе­сен­ком… то інша річ, - ска­зав Нав­роцький.

- З Ко­маш­ком, то нічо­го? - аж пис­ну­ла Нав­роцька і сту­ли­ла до­лоні вго­ру пальця­ми по-ка­то­лицькій, як на мо­литві.

- Авжеж нічо­го. Ко­маш­ко лю­ди­на ро­зум­на, по­важ­на, просвіче­на, не ше­лихвіст, не вітро­гон, - ска­зав Нав­роцький.

- Комашко за­ве­де твою Са­ню ту­ди, де ко­зам ро­ги прав­лять. Хіба ж ти не чув, як він го­во­рить? В йо­го тільки й мо­ви, що му­жи­ки, та му­жи­ки, та му­жицька мо­ва. Я не знаю, чи він навіть в бо­га вірує.

- За це й я не знаю, та й не бу­ду йо­го пи­та­ти, - ска­зав Нав­роцький.

- В йо­го усі лю­де то не­чесні, то шкод­ливі, то ле­дарі й дес­по­ти, то жмик­ру­ти. І те по­га­не, і там не­доб­ре. Усе га­нить, усіма нех­тує. Я не знаю, що він за лю­ди­на? - ска­за­ла Нав­роцька.

- Що він за лю­ди­на? Чес­на лю­ди­на, варт­на лю­ди­на, та тільки не вміє або не хо­че зак­ри­ва­ти ли­ця маш­ка­рою; це в йо­му ма­ленька хи­ба, ма­ленька ган­жа, мо­же й по­мил­ка… от і усе! - ска­зав Нав­роцький. - За Фе­сен­ка цього не ска­жу; не вга­даю, чи маш­ка­ра на йо­му, чи на­ту­ральна пи­ка.

- Авжеж на­ту­ра, і на­ту­ра делікат­на, з гар­ни­ми ма­не­ра­ми. Фе­сен­ко да­ле­ко піде, вго­ру ви­со­ко по­ле­тить, - ска­за­ла Нав­роцька. - Він гар­ної нап­ра­ви й… політи­ку жит­тя тя­мить.

- Може й по­ле­тить вго­ру, як бу­де віяти той са­мий вітер, що те­пе­реч­ки віє, а як вітер по­вер­не…

- То й він по­вер­неться, - ска­за­ла Нав­роцька.

- Як той вітряк на сте­пу… - бовк­нув Нав­роцький.

- Але ж і сло­ва в те­бе! Ко­ли ти їх по­ки­неш? - крик­ну­ла Нав­роцька.

В той час надійшла Са­ня й сіла біля вікна. Во­на гля­ну­ла на ма­чу­ху й по злих очах од­ра­зу дізна­лась, що між нею та батьком бу­ла якась гост­ра роз­мо­ва, якась спо­тич­ка.

- Де це ти, Са­ню, бу­ла? - спи­та­ла в неї Нав­роцька.

- В Му­раш­ко­вої, - обізва­лась Са­ня.

- З ким же ти там ба­чи­лась? - сіка­лась до неї Нав­роцька.

- З Ко­маш­ком, - обізва­лась Са­ня.

- Добре, їй-бо­гу, доб­ре! Це гар­на но­ва по­ве­денція пішла! Чи ли­чить же мо­лодій панні веш­та­тись крадько­ма по но­ме­рах з па­ни­ча­ми? Чи слід тобі так ро­би­ти! Де ти наб­ра­лась та­ких но­во­мод­них ідей? - присіка­лась Нав­роцька до Сані.

- Комашка я дав­но знаю. Знаю, що він доб­ра, стат­ко­ви­та лю­ди­на. Стріла­ся з ним і по­ба­ла­ка­ла, - обізва­лась Са­ня.

- Якби він був твій же­них, то ти й тоді не по­вин­на хо­ва­тись з ним по за­кут­ках, - на­пу­чу­ва­ла далі Нав­роцька.

Саня мов­ча­ла й ди­ви­лась в вікно; во­на дав­но звик­ла слу­ха­ти такі на­путіння од своєї ма­чу­хи і вже не ог­ри­за­лась.

- Бач, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу! Я тобі ка­за­ла, не да­вай Сані в гімназію. А ти ме­не не пос­лу­хав, а те­пер маєш доч­ку, що по­таєнці по за­кут­ках з па­ни­ча­ми хо­вається. Де ж пак! сиділа там в гімназії по­руч з жидівка­ми, з міщан­ка­ми, а мо­же й з доч­ка­ми ку­хо­ва­рок, бра­та­лась з ни­ми, при­яте­лю­ва­ла й єдна­лась, - от і наб­ра­лась од їх та­ко­го ду­ху, що й з ха­ти не ви­ку­риш ніяки­ми пар­фу­меріями.

Саня сиділа й змов­чу­ва­ла, хоч во­на й бу­ла оп­риш­ку­ва­та в інший час і лю­би­ла справ­до­ву­ва­тись.

- Добре, що я свою Ма­ню од­да­ла на на­уку в при­ват­ний «бла­го­род­ний» пансіон, - го­во­ри­ла Нав­роцька, обер­та­ючись до сво­го му­жа.

- Гм! Мо­же. Не знаю, чия крив­да, чия прав­да: чи твоя, чи моя? Хто лю­бить по­па, а хто по­па­дю, а хто по­по­ву доч­ку, а хто й по­по­ву най­мич­ку, а відьма й по­по­ву ко­ро­ву? - обізвав­ся зне­хо­тя Нав­роцький ніби в жар­ти.

- Од жидівок та міща­нок не ду­же-то мож­на наб­ра­тись просвітнього ду­ху. Я роз­ви­ла свій ро­зум книж­ка­ми, та й годі! - обізва­лась Са­ня. - Світ іде не од міща­нок, а од заг­ра­нич­них ро­зум­них кни­жок.

- Гарний світ! Не дай бо­же та­ко­го світу! А це які книж­ки ти вти­ри­ла в ру­ки Мані, ме­не не спи­тав­ши? На, по­ди­вись! - ска­за­ла Нав­роцька, по­да­ючи книж­ки Нав­роцько­му.

- Гм. «Во­на та він» Жорж-Зан­да, «Че­ре­во Па­ри­жа» Зо­ля, «Па­ризькі письма» Бер­не, Спен­сер, Дарвін, «Вістник Євро­пи». Гм. Не­ма тут нічо­го не­без­печ­но­го, - ска­зав Нав­роцький, пе­ре­гор­ту­ючи лист­ки кни­жок.

- Як-то не­ма нічо­го не­без­печ­но­го? - крик­ну­ла Нав­роцька. - Там усе пи­шуть про по­га­ну лю­бов. Який­сь «Він» якась «Во­на»… Це все, надісь, якесь пас­кудст­во, яко­го пан­нам зовсім не го­диться і не вар­то зна­ти.

- Не чи­та­ти ж аках­тистів мо­ло­дим пан­нам. Та на­ша цен­зу­ра як пе­ре­ше­ре­тує книж­ки, то й нічо­го тобі ля­ка­тись; їх без­печ­но мож­на чи­тать не тільки пе­чорським чен­цям, але навіть чер­ни­цям, - ска­зав Нав­роцький.

Навроцька ки­ну­ла очи­ма на чо­ловіка, не­на­че п'ята­ка да­ла, й мах­ну­ла бро­вою до вікна, де сиділа Са­ня.

Навроцький опам'ятав­ся.

«Ой лиш­ко! це ж я тро­хи зсу­нув маш­ка­ру з ли­ця, за­був, що доч­ка в хаті», - по­ду­мав Нав­роцький і трош­ки каш­ля­нув в до­ло­ню, за­ту­лив­ши нею ро­та.

Навроцька за­ареш­ту­ва­ла книж­ки й замк­ну­ла їх в ка­мо­ду.

До чаю вий­шла з кімна­ти Ма­ня, зас­па­на, апа­тич­на, не­ве­се­ла. Во­на пе­рей­шла світли­цю ка­чи­ною, не­на­че ста­ре­чою хо­дою й сіла біля ма­тері. Роз­мо­ва за чаєм по­ча­ла­ся ду­же бла­го­чес­ти­ва, але не­ви­мов­не нуд­на для Сані. Ста­ра роз­ли­ла кру­гом се­бе на­путіння більше, ніж на­ли­ла чаю на всю сім'ю. Са­ня пе­ре­ду­му­ва­ла свої важкі ду­ми й не об­зи­ва­лась і сло­вом.

Скінчився неп­риємний нуд­ний вечір, на­че нуд­на лекція по гра­ма­тиці. Всі ра­но по­ля­га­ли спа­ти, по­том­лені од морсько­го ку­пан­ня. Са­ня по­га­си­ла світло. Сон не брав її. В кімнаті бу­ла важ­ка ду­хо­та, не­на­че пашіли жа­ром стіни, не­на­че ди­ха­ли га­ря­чим ду­хом гру­ба, стіл, ка­мо­да, ша­фа. Ду­хо­та ду­ши­ла Са­нині гру­ди. Га­ря­ча кров швид­ко во­ру­ши­лась в жи­лах.

Саня од­чи­ни­ла вікно, сіла й спер­лась на одвірок. По­тяг­ло з мо­ря свіжим по­ди­хом, на­че дих­ну­ли вог­ке свіже повітря на Са­ни­не га­ря­че ли­це. Бу­ла пиш­на ти­ха ніч. Над Оде­сом вже сто­яв світо­вий білу­ва­тий ту­ма­нець. Білий мо­нас­тир по­етич­но мрів в лег­ко­му світі од ма­яка. Ясні зорі ви­си­па­лись на чор­но­му небі. Ма­як бли­щав, яс­но-ясно і роз­ли­вав од­лиск на акації, на мо­нас­тир, на парк; ку­пи акацій, тро­хи освічені, прий­ма­ли фан­тас­тичні фор­ми й не­на­че ви­ри­на­ли вер­ха­ми з чор­ної бе­зодні. І по­летіли Са­нині ду­ми од­на за дру­гою, на­че зер­на до­ро­го­го на­мис­та ни­за­лись на шов­ко­ву нит­ку.

«Що мені ро­бить? Що мені по­ча­ти? Як мені вий­ти з цього зап­лу­та­но­го ла­бирінту? - ду­ма­ла Са­ня, див­ля­чись на срібний ту­ман над да­ле­ким містом. - Нев­же мені дійсно до­ве­деться по­ки­ну­ти ос­тан­ню надію на ви­щий роз­ви­ток сво­го ро­зу­му? Нев­же не справ­дяться мої зо­лоті мрії? Нев­же я їх му­шу за­бу­ти, по­вин­на їх по­ки­ну­ти на­завсіди?» І її ро­зум підка­зу­вав, що не тре­ба їх за­не­ха­ювать, що не мож­на їх по­ки­ну­ти.

Але десь гли­бо­ко-гли­бо­ко в серці об­зи­вав­ся інший го­лос, при­над­ний, ти­хий, лас­ка­вий, як по­дих морсько­го свіжо­го вітре­ця: то був го­лос сер­ця. І не ду­ми роз­суд­ли­вості по­ча­ли сно­ви­га­ти в неї в го­лові, а якісь інші мислі, якісь палкі мрії роєм по­ви­ли­ся про­ти її волі. І ті мрії наліта­ли звідкільсь, ви­ли­ся ніби з яс­но­го срібно­го ту­ма­ну, з тем­но­го не­ба, з свіжо­го мо­ря, наліта­ли з тієї по­етич­ної да­лечі, де про­бу­вав Ко­маш­ко, сно­ви­га­ли кру­гом неї, не­на­че бджо­ли в май­ський день, і во­ру­ши­ли сер­це.

Саня нез­чу­лась, як за­бу­лась про до­пи­ту­ван­ня сво­го ро­зу­му. Во­на вже не­на­че ба­чи­ла се­ред тем­ної нічної кар­ти­ни очі Ко­маш­кові… ба­чи­ла, як во­ни темніли, вкри­ва­лись смут­ком в час її роз­мо­ви з ним, при­га­да­ла, як він вий­шов з но­ме­ра смут­ний, не­на­че гро­мом при­шиб­ле­ний. І їй ста­ло не­ви­мов­но жаль Ко­маш­ка. І дві га­рячі сльози по­ко­ти­лись по га­ря­чих що­ках і впа­ли на ру­ку.

І че­рез го­ди­ну знов ро­зум брав пе­ре­ва­гу над сер­цем.

«Пишуть, що є який­сь ніби за­кон ро­зум­ності в світо­во­му жи­вотті; ка­жуть, ніби­то який­сь ви­щий ро­зум пра­вує жит­тям кож­ної лю­ди­ни, - ду­ма­ла Са­ня. - Чи вже ж то­му прав­да? Який же за­кон ро­зум­ності в сього­час­но­му житті? Темні си­ли па­ну­ють, справ­ля­ють ска­жені оргії сво­го па­ну­ван­ня, а світлі си­ли вільно­го ро­зу­му по­топ­тані їх по­га­ни­ми но­га­ми. А в при­роді? Вда­рить су­ша, спе­ка, ко­ли тре­ба до­щу; хліб сох­не, чевріє, усе в'яне, сох­не, не­на­че смерть вхо­пить зем­лю в свій обнімо­чок… Чи не та­ка ж не­ро­зум­на су­ша впа­ла те­пер на моє жит­тя? Я на­ла­го­ди­лась до­вес­ти до дійшлості свій роз­ви­ток, а та світо­ва ро­зумність на­че зу­мис­не спи­няє ме­не на до­розі, на­че глу­зує з ме­не. Десь отут над Чор­ним мо­рем впа­ла іскра на моє сер­це чи од мо­ря, чи од синього не­ба, чи з тем­ної ночі, чи з зірок; впа­ла іскра й за­па­ли­ла мою ду­шу, за­мо­ро­чи­ла ро­зум… Десь узя­лась якась нікчем­на ма­теріальна лю­бов… Чи нікчем­на ж? Чи ма­теріальна?»

Але який­сь го­лос тієї не­ро­зум­ної при­ро­ди не­на­че по­таєнці ше­потів до неї: «Ні, не нікчем­на, а ве­ли­ка, не­пе­ре­мож­на си­ла! Їй на­ро­ди ста­ви­ли вівтарі, при­но­си­ли жерт­ви, ку­ри­ли фіміам, її лю­де воз­нес­ли на не­бо, як бо­ги­ню кра­си та ко­хан­ня. Во­на да­ва­ла си­лу геніям, ви­со­ко підніма­ла си­лу їх по­езії… То радість жит­тя, най­більше щас­тя в жи­вотті, і за йо­го ча­сом лю­де ги­ну­ли, про­ли­ва­ли кров і свою й чу­жу…»

І Са­ня без надії схи­ли­ла го­ло­ву на ру­ку. А во­гонь в серці роз­го­рю­вав­ся. Пиш­на ніч ви­во­ди­ла роєм мрії. Згад­ка за згад­кою пішли в її го­лові. Во­на не­на­че ба­чи­ла пе­ред со­бою кімна­ту в домі Му­раш­ко­вої. Во­на, Махнівська, На­дя й їх мо­лоді то­ва­риш­ки обсіли кру­гом на со­фах. Йде ве­се­ла роз­мо­ва, йдуть зма­ган­ня…

Саня зга­да­ла той не­давній час спо­кою сво­го сер­ця, і їй ста­ло не­ви­мов­но жаль ми­нув­ше­го, хоч так не­давнього… А ніч ішла, пли­ла. Над мо­рем да­ле­ко-да­ле­ко блис­ну­ла блис­кав­ка раз, дру­гий.

Саня пе­ре­ве­ла очі на ту кар­ти­ну над мо­рем. Блис­ка­ва ми­готіла частіше й ясніше; над мо­рем виз­на­чу­ва­лись краєчки хмар, зуб­часті, білі, не­на­че вер­хи гір, вкриті снігом. Блис­кав­ка ми­готіла раз у раз. Бу­ло вид­но, як во­ру­ши­лись на да­ле­ко­му небі хма­ри, сині, чорні, білі. Під ни­ми ми­готіло мо­ре, і блис­кав­ка па­да­ла ніби в самісінькі хвилі. Са­ня за­ди­ви­лась на кар­ти­ну да­ле­кої бурі, що десь лю­ту­ва­ла на морі. А на землі й на небі бу­ло ти­хо, мерт­во…

«Було ко­лись ти­хо в моєму серці. І десь узя­ла­ся, не­на­че з мо­ря ви­летіла, завірю­ха, і страш­на, і по­етич­на, і му­чить ме­не, й три­во­жить ду­шу й сер­це, і… дає мені щас­тя. Он хма­ри з блис­кав­кою не­на­че зли­ли­ся до­ку­пи з хви­ля­ми. Нев­же й моє жит­тя так зіллється з йо­го жит­тям?»

Зайнялося, не­бо на сході. І Са­ня бу­ла лад­на в той час летіти до ми­ло­го, ска­зать йо­му: «Лю­би ме­не повік! за­будь усе, що я тобі ка­за­ла, і дай мені тільки твоє чис­те сер­це».

«Завтра я на­пи­шу до йо­го, зас­по­кою йо­го му­ки. А яку му­ку він, бідний, ма­буть, те­пер тер­пить! Як він ме­не лю­бить!»

Саня ляг­ла в постіль світом і зас­ну­ла три­вож­ним лег­ким сном. Сон­це зійшло. День нас­тав. Са­ня вста­ла пізно. Мрії втих­ли, роз­летілись, мов фан­тас­тичні ілюзії, ніби ру­сал­ки по­хо­ва­лись в воді пе­ред сон­цем.

«Перша дум­ка моя про те­бе, мій ми­лий!» - ду­ма­ла Са­ня, про­ки­нув­шись.

Цілий день во­на жда­ла та виг­ля­да­ла Ко­маш­ка, а він не при­хо­див. Гу­ля­ючи під акаціями, Са­ня зга­ду­ва­ла, що пе­ре­терпіла її ду­ша за цілу ніч, пе­ре­ду­ма­ла усі три­во­ги сво­го сер­ця! Але яс­ний день вів за со­бою яс­ну помірко­ваність. Зо­лоті мрії не­на­че розліта­лись од світу сон­ця. Зав­зят­тя хо­лод­но­го ро­зу­му знов вер­та­лось до Сані. «Ні, не по­ки­ну я сво­го заміру! Поїду на кур­си, од­кас­нусь од Ко­маш­ка, за­бу­ду йо­го. Ста­не в ме­не на це си­ли, ста­не зав­зят­тя… - де­ся­тий раз про­мов­ля­ла са­ма до се­бе Са­ня. - Не бу­ду до йо­го пи­сать, не бу­ду ма­ни­ти йо­го, не бу­ду навіть ду­ма­ти за йо­го».

Настав вечір; ніч вкри­ва­ла зем­лю.

І знов наліта­ли роєм мрії, і знов взру­шу­ва­ли сер­це.

«Зорі мої ясні! Не сходьте на небі! Не взру­шуй­те мо­го сер­ця, не несіть мені мук!» - ду­ма­ла Са­ня, сіда­ючи вночі ко­ло од­чи­не­но­го вікна.

А зорі схо­ди­ли, як і пер­ше. Ніч навіва­ла по­езію, лю­бов. Му­ки сер­ця знов ожи­ва­ли…

Навроцький поїхав на служ­бу до Ки­ши­не­ва і обіцяв знов вер­ну­тись че­рез тиж­день: він сподівав­ся, що Ко­маш­ко не­за­ба­ром поп­ро­сить Са­ни­ної ру­ки. Цілий тиж­день не при­хо­див Ко­маш­ко. Са­ня мор­ду­ва­лась, ну­ди­ла світом. Що­ки зблідли, ли­це по­марніло. Ве­селість, жвавість щез­ла. Рум'янці на що­ках зів'яли, як в'януть квітки на пе­ку­чо­му сонці.