Над чорним морем

XI

Тим ча­сом Фе­сен­ко, розп­ро­щав­шись з Бо­ро­давкіним, ішов до Нав­роцько­го. Ти­хою хо­дою йшов він ву­лич­кою, що ніби уг­ну­лась в бал­ку й знов ви­ги­на­лась на­го­ру. Тінь по­ля­га­ла на балці. На­горі че­рез лист акацій блис­ка­ло проміння над­вечірнього сон­ця й че­рез бал­ку си­па­лось на дру­го­му боці на білі не­ве­личкі ха­ти, на. гар­ненькі покрівлі й об­си­па­ло їх теп­лим світом.

Тихий вечір роз­во­ру­шив ду­ми в серці в Фе­сен­ка. Пе­ред ним ніби май­ну­ло гар­не Са­ни­не лич­ко. Йо­му ніби в самі очі заг­ля­ну­ли її тихі, бла­китні, як вечірнє не­бо, очі. І не­са­мохіть вир­ва­лось з йо­го гру­дей лег­ке зітхан­ня.

«Шкода Сані… Але двад­цять п'ять ти­сяч і дім! Це не жар­ти. Ко­ли б пак мені ті гроші з до­да­чею Сані! Та нічо­го ро­би­ти: тре­ба бра­ти в до­да­чу Ма­ню. На її гроші я зак­ла­ду собі грунт для кар'єри… гм… Прав­да, во­но якось не­мо­рально. Але те­пер світ не та­кий, щоб ду­же це­ре­мо­ни­тись з мо­ральністю. Мо­ральність жи­вотіє тільки в книж­ках. Іде­али - нісенітни­ця й клопіт в прак­тич­но­му житті. В світі па­нує один за­кон біологічний: де­ре­во за­пус­кає коріння в грунт і ви­си­сає сік з землі, глу­шить кру­гом се­бе кущі та слабкіше де­ре­во… Пус­ти­мо й ми коріння в дур­ний людський на­товп і бу­де­мо п'явкою ви­си­са­ти сік кру­гом се­бе, звідкіль тільки мож­на. В світі скрізь співається ста­ра, як світ, пісня: «Той, хто не ма­же, той ду­же скри­пить; хто не лу­ка­вить, той зза­ду си­дить». Зза­ду я ніко­ли не ся­ду; луч­че сидіти спе­ре­ду… І ми ся­де­мо спе­ре­ду, і за нас ко­лись за­го­во­рять в світі. Бу­де­мо ма­за­ти, щоб не скрипіло, бу­де­мо лу­ка­ви­ти; де тре­ба, приг­не­мось, уда­мо з се­бе підли­зу та про­но­зу, а потім підніме­мось ви­со­ко вго­ру. Але що бу­де, як зго­ри повіє інший вітер? як ча­сом зве­лять зап­ро­ва­ди­ти ті іде­али, ті ідей­ки, ті прин­ци­пи в жит­тя? - спи­тав сам в се­бе Фе­сен­ко. - Тоді ски­не­мо од­ну маш­ка­ру та надіне­мо іншу, хоч би й маш­ка­ру честі й прав­ди. Це не­ве­ли­ка шту­ка. Чи то я один в маш­карі? Шко­да, що моє прізви­ще не арис­ток­ра­тич­не. Фе­сен­ко… гм!.. Фе­сен­ко… так і знать, що моя як не ба­ба, то якась дур­на пра­ба­ба бу­ла Феська, взяв би її не­чис­тий…»

Фесенко роз­сер­див­ся й був на­по­го­тові да­ти по по­ти­лиці своїй бабі або пра­бабі, як­би во­ни якимсь чу­дом опи­ни­лись те­пер пе­ред ним.

Фесенко й нез­чув­ся, як дійшов до мо­нас­тирської гос­ти­ниці. Він підвів го­ло­ву й зир­нув набік. Під акаціями, прос­то вікна гос­ти­ниці, він уг­лядів не ба­бу й не пра­ба­бу Феську, а Нав­роцьку й її доч­ку Ма­ню. Во­ни сиділи за сто­лом. Стіл був зас­те­ле­ний білою, як сніг, ска­тер­кою. Са­мо­ва­ра на столі ще не бу­ло. Фе­сен­ко зняв циліндер і ввічли­во пок­ло­нив­ся да­мам. Нав­роцька поп­ро­си­ла йо­го сісти й на­пи­тись з ни­ми чаю. Фе­сен­ко пос­та­вив на траві свій циліндер, ки­нув до­ро­гий шов­ко­вий зон­тик з руч­кою з сло­но­вої кості й граціозно сів на кінчи­ку стільця.

«Гарний, гар­ний, як місяць пов­ний! Варт та­ко­го же­ни­ха за­лу­ча­ти до своєї Мані», - по­ду­ма­ла Нав­роцька.

- Як же ва­ше здо­ров'я? - спи­тав Фе­сен­ко в Нав­роцької й осміхнув­ся. З-під чор­них тон­ких вусів блис­ну­ли рівні, як підрізані, білі, доб­ре ви­чи­щені зу­би.

- Спасибі вам! Мені ста­ло луч­че, - ска­за­ла Нав­роцька і вту­пи­ла свої очі в йо­го.

«Гарний, як кар­ти­на! Чо­ло ви­со­ке, бро­ви ви­сокі, - по­ду­ма­ла Нав­роцька. - Тре­ба йо­го до­кон­че за­лу­чи­ти до Мані».

Гарна Фе­сен­ко­ва пос­тать на фоні мо­ло­дих акацій вис­ту­па­ла в усій красі, різко, яс­но, як на­мальова­на: плечі ши­рокі, гру­ди дужі, бу­до­ва тіла міцна, кре­мез­на. Чер­воні гу­би зви­ва­лись ямоч­ка­ми по­се­ре­дині. Це був тип одеський, гар­ний, рос­лий, ду­жий тип півден­но­го над­морсько­го краю.

- Де ж Ха­ритін Ки­ри­ло­вич? - співав Фе­сен­ко.

- Десь гу­ляв з Са­нею над мо­рем, отам над кру­чею, - ска­за­ла Нав­роцька.

Фесенко пильно гля­нув Мані в очі й по­чав її ча­ру­ва­ти своїми гост­ри­ми ка­ри­ми очи­ма: він ки­нув на неї гост­рий ор­ли­ний пог­ляд, а потім приж­му­рив їх. Ма­ня спус­ти­ла свої очі на од­ну мить. Фе­сен­ко лип­нув на неї вдру­ге, не­на­че вда­рив очи­ма. Ма­ня ди­ви­лась на йо­го спокійно, не­на­че та яг­ни­ця.

«Очі спокійні, не­на­че в скля­ної ляльки: ні доб­ро, ні зло, ні при­хильність, ні лю­бов не світиться в їх», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

Маня й справді ди­ви­лась на йо­го своїми без­вин­ни­ми й ди­тя­чи­ми очи­ма. В неї бу­ли очі гар­ної си­тої те­лич­ки.

Фесенко приж­му­рив очі й ки­нув со­лод­ки­ми очи­ма на Нав­роцьку. Гострі Раїсині очі на од­ну мить ста­ли м'які, аж со­лодкі.

«Стара дер­жа­ти­ме ру­ку за мною. Це доб­ре. Двад­цять п'ять ти­сяч не­на­че вже в ме­не в ки­шені», - по­ду­мав Фе­сен­ко й зне­хо­тя лап­нув до­ло­нею за ки­ше­ню.

- Що ж ви те­пер ма­люєте, Маріє Ха­ри­тонівно? - спи­тав в Мані Фе­сен­ко. - Пев­но, рожі та лелії!

- Тепер я ма­люю простіші сю­же­ти, - обізва­лась Ма­ня й не до­го­во­ри­ла.

- І простіші й про­заїчніші, - до­го­во­ри­ла за доч­ку ма­ти. - Во­на ма­лює чов­на на бе­резі мо­ря під ске­лею.

- О, та й це сю­жет не про­заїчний: чов­ник ма­ленький, синє мо­ре, сірі скелі, вес­ло на човні, кру­гом білі хвилі. Чую по­езію! - ска­зав Фе­сен­ко, при­ки­нув­шись по­етом.

- Шкода, що тут не­ма фор­теп'яна. Моя Ма­ня за­бу­де зовсім му­зи­ку. Во­на вже грає Шо­пе­на, - обізва­лась ма­ти.

- Невже ви граєте гм… гм… Шо­пе­на? - аж крик­нув Фе­сен­ко. - Вже дійшли до та­ких труд­них п'єс в ваші літа! Честь вам і сла­ва! - ска­зав со­ло­деньким го­ло­сом Фе­сен­ко.

Чи труд­ний, чи ле­генький той Шо­пен - він не тільки не знав то­го, але й навіть ніко­ли не чув за Шо­пе­на, бо зовсім не ціка­вив­ся му­зи­кою.

- Чи не ду­маєте, Раїсо Ми­хай­лівно, пос­ла­ти Марію Ха­ри­тонівну на кур­си в універ­си­тет? - спи­тав Фе­сен­ко.

- Борони бо­же! - аж крик­ну­ла Нав­роцька. - Моя Ма­ня вчи­лась в при­ват­но­му пансіоні ма­дам Ро­же і вчи­лась не для курсів, а для се­бе. Я навіть бо­ялась да­ти її в па­нянську гімназію. Знаєте, ті гімна­зист­ки та кур­сист­ки бу­ва­ють такі…

Навроцька не до­го­во­ри­ла, їй зда­ва­лось, що за тих кур­сис­ток неч­ля навіть го­во­ри­ти з по­ряд­ни­ми людьми.

- Правда, бу­ва­ють такі, такі собі… гм… - і собі не до­го­во­рив Фе­сен­ко й спус­тив очі на стіл, не­на­че за­со­ро­мив­ся.

- Одначе час би нам і чаю на­пи­тись, а гор­нич­на са­мо­ва­ра не по­дає. Йди, Ма­ню, про­хо­дись з па­ном Фе­сен­ком по сад­ку, по­ки я зве­лю по­дать са­мо­вар.

Це ста­ра Нав­роцька доз­во­ли­ла дочці та­ку вже вільність, що доч­ка на неї аж очі витріщи­ла: «Нев­же, мов, я оце піду гу­лять са­ма без ма­ми з па­ни­чем?» - не­на­че пи­та­ли її очі в ма­ми.

Навроцька вста­ла й поч­ва­ла­ла по­ма­леньку в гос­ти­ни­цю. Фе­сен­ко схо­пив­ся з стільця, надів циліндер, ки­нув зруч­ним ма­хом на плечі пальто з смуг­нас­тою підбійкою й поп­ро­сив Ма­ню на гу­лян­ку. Нав­роцька пішла в свій но­мер, звеліла гор­ничній по­да­ти са­мо­вар, а са­ма ста­ла за завісою ко­ло од­чи­не­но­го вікна й кміти­ла звідтіль за Фе­сен­ком та Ма­нею. Во­на чо­гось бо­ялась, щоб Ма­ня ча­сом не дре­ме­ну­ла ку­дись, не сіла з Фе­сен­ком на па­ро­ход та не чкур­ну­ла в Одес.

Фесенко й Ма­ня пішли стеж­кою, що йшла між акаціями до мо­нас­тирських стін.

«Може, ця Ма­ня тільки так собі звер­ху свя­та та бо­жа, а в душі та­ка ро­зум­на, гост­ра та на­чи­та­на, як і її сест­ра Са­ня, - по­ду­мав Фе­сен­ко. - Во­ни ж з од­но­го код­ла, і не мо­же бу­ти, щоб Са­ня не на­па­ха­ла її своїм душ­ком… Ко­ли б ча­сом не опек­тись, як я опікся од Сані».

I Фе­сен­ко за­ду­мав­ся. Він не знав, з чо­го по­ча­ти роз­мо­ву. «А що як поч­ну роз­мо­ву за рожі та лелії, а во­на мені дасть од­ко­ша, як ота гост­ра Са­ня? - по­ду­мав Фе­сен­ко. - На кож­ний раз поч­ну з по­важ­них, ви­со­ких ма­терій».

- Ваша сест­ра ду­же роз­ви­та осо­ба, на­чи­та­на, ду­же здат­на до на­ук. Во­на кос­мо­політка, лю­бить усякі абст­ракції, те­орії, та сього­часні ідеї, та ви­сокі прин­ци­пи, - по­чав Фе­сен­ко.

«За що це він мені то­ро­чить? Щось мені нев­тям­ки, - по­ду­ма­ла Ма­ня. - Що то за сло­ва - кос­мо­політка, аб… аб… стракції, те­орії?» - на­си­лу ви­мо­ви­ла ці сло­ва Ма­ня в умі.

- Гм… еге, - од­ка­за­ла Ма­ня, зро­ду не охо­ча го­во­ри­ти. Що­до мо­ви во­на вда­ла­ся тро­хи в сво­го батька.

- А ви кос­мо­політка чи націонал­ка? Яких те­орій та прин­ципів ви дер­жи­тесь? - чеп­ляв­ся Фе­сен­ко.

Маню вра­зи­ли ті терміни.

«Це не­на­чеб­то фран­цузькі сло­ва, - по­ду­ма­ла Ма­ня. - Тре­ба пок­ли­ка­ти на поміч фран­цузьку гра­ма­ти­ку…» Во­на ки­ну­лась в думці до фран­цузької гра­ма­ти­ки, в фран­цузьку ети­мо­логію, і не знай­шла там тих слів. «Ой лиш­ко! За що це він ме­не пи­тає?» - по­ду­ма­ла во­на, а потім ска­за­ла:

- Ми… ми цього не вчи­ли в ма­дам Ро­же.

Фесенко за­ре­го­тав­ся в душі й при­ку­сив чер­воні гу­би.

- А ва­ша сест­ра та­ки лю­бить ці терміни, - ска­зав Фе­сен­ко.

«Що ж то Са­ня лю­бить та­ке чуд­не? - по­ду­ма­ла Ма­ня. - Якісь терміни… гм… чи не ту­рецькі якісь міна­ре­ти?»

- Еге… лю­бить, лю­бить, - обізва­лась Ма­ня.

- Чи ва­ша сест­ра ча­сом не соціалістка? - спи­тав Фе­сен­ко.

- Егеж, спеціалістка. Па­па ча­сом ка­же, що Са­ня спеціалістка, бо лю­бить вчи­ти в школі, ка­же, що й я спеціалістка, бо люб­лю ма­лю­ва­ти, - обізва­лась Ма­ня.

- Ви ме­не не так зро­зуміли, Маріє Ха­ри­тонівно. Я не ка­жу за спеціальність ва­шої сест­ри. Що во­на доб­ра спеціалістка в пе­да­гогії, я то­му доб­ре відо­мий. Я ка­жу, що ва­ша сест­ра, хоч мо­ло­да, а вже знає доб­ре усякі соціальні ідеї, ціка­виться те­оріями. Ма­буть, ба­га­то чи­та­ла й знає усякі те­орії, - ска­зав Фе­сен­ко.

- Авжеж знає, бо во­на доб­ре вчи­лась в гімназії. Во­на має зо­ло­ту ме­даль. І в нас в пансіоні вчи­ли те­орію по­езії і про­зи, - бовк­ну­ла Ма­ня.

Фесенко на­си­лу вдер­жав­ся й тро­хи не за­ре­го­тав­ся го­лос­но. Щоб не засміятись, він го­лос­но каш­ля­нув.

«Це чис­та провінціальна ду­ре­па! В пансіоні ма­дам Ро­же в Ки­ши­неві нічо­го не ро­би­ли, по­га­но вчи­лись і тільки бай­ди­ки би­ли та фран­цузьку мо­ву вчи­ли», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

- Чи ва­ша сест­ра лю­бить ті те­орії ра­ди са­мих те­орій, чи прик­ла­дає їх до прак­ти­ки? - знов спи­тав у Мані Фе­сен­ко.

Маня вже зовсім не ро­зуміла, за що він го­во­рить.

«Ой бо­же мій, як він го­во­рить по-вче­но­му! Нічо­го не втям­лю!» - по­ду­ма­ла Ма­ня і нічо­го не од­повіла. Бідна дівчи­на ог­ля­да­лась на всі бо­ки, не­на­че шу­ка­ла ма­тері для по­мочі.

«Ну, це не Са­ня! - по­ду­мав Фе­сен­ко. - По­вер­тай ца­бе, бо соб ніку­ди. Ду­же ви­со­кий тон я взяв для цієї ду­рин­ди. Те­пер сміли­во мож­на по­чи­на­ти роз­мо­ву про лелії та рожі».

- Ви, ма­буть, те­пер ба­га­то чи­таєте? - по­чав Фе­сен­ко тро­хи пе­ре­го­дя. - Місци­на та­ка гар­на: мо­ре, скелі, акації, ко­раблі, білі вітри­ла. По­езія кру­гом! Са­мо­ти­на, ти­ша!

- Еге! - обізва­лась несміли­во Ма­ня. - Тільки ма­ма не доз­во­ля­ють мені ба­га­то чи­та­ти. Ка­жуть, що книж­ка­ми мож­на очі зба­вить. Са­ня не слу­хає ма­ми, чи­тає ба­га­то, та ще й ве­чо­ра­ми, і че­рез те в неї очі вже бо­лять; во­на ча­сом надіває оку­ля­ри.

- Оце не­гар­но, як мо­ло­денька й гар­на пан­на, як ви, та надіне оку­ля­ри. Ця шту­ка на­ле­житься до ста­рих. Бе­режіть свої очі. В вас такі пишні, ясні очі, яких я ще й не ба­чив ні в ко­го, - ска­зав комплімент Фе­сен­ко.

Маня по­чер­воніла. В неї по­чер­воніло навіть чо­ло, а що­ки не­на­че зай­ня­лись.

- Я те­пер чи­таю Го­го­ля… але… але ма­ма ка­же: пан­нам ще не го­диться чи­та­ти усього Го­го­ля, - несміли­во обізва­лась Ма­ня.

- А Шев­чен­ка ви чи­та­ли? - спи­тав для шту­ки Фе­сен­ко, щоб ви­пи­тать в неї пог­ляд на ук­раїнщи­ну.

- Ні, не чи­та­ла. В па­пи є Шев­ченків «Коб­зар», але ма­ма ка­за­ла мені, щоб я йо­го не чи­та­ла: ка­же, що він на­пи­са­ний му­жицькою мо­вою. Ма­ма все дає мені фран­цузькі книж­ки, - ска­за­ла Ма­ня.

«Буде са­ме та­ка жінка, якої мені тре­ба: не знає ніяких тих те­орій та ідей, нігде ме­не не скомп­ромітує, не опо­га­нить. Але щоб до­ла­ду роз­го­во­ри­тись з нею, тре­ба бра­тись або до му­зи­ки, або до рож та лелій», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

- Як же оце ви по­ки­ну­ли до­ма в Кишиневі свої квітки? Хто ж їх там дог­ля­да­ти­ме? - спи­тав Фе­сен­ко.

- Ми по­ви­но­си­ли ва­зо­ни в са­док і ска­за­ли, щоб на­ша гор­нич­на по­ли­ва­ла. Квітки не про­па­дуть. Ма­ма про­си­ла од­ну да­му, що жи­ве на нашій ву­лиці, наг­ля­да­ти, - ска­за­ла Ма­ня.

- Гарні в вас ва­зо­ни? - спи­тав Фе­сен­ко.

- О, ду­же гарні! Два фіку­си вже до­рос­ли до стелі. Ма­ма не знає, що з ни­ми ро­би­ти, бо зрізу­вать шко­да. А па­па жар­тує, ка­же мамі: «Візьміть та й підніміте на два ар­ши­ни сте­лю».

Фесенко за­ре­го­тав­ся. Ма­ня й собі засміялась.

- Ті фіку­си ще­пи­ла са­ма ма­ма. Тим-то во­на так ко­ло їх пильнує. І я са­ма своїми ру­ка­ми при­ще­пи­ла аж два.

- Аж два! - гук­нув ніби зди­во­ва­ний Фе­сен­ко. - І своїми руч­ка­ми?

- Своїми ру­ка­ми, - ска­за­ла Ма­ня. - Я са­ма й ре­зе­ду сіяла, а ма­ма сіяла айст­ри та лев­кої, - ска­за­ла Ма­ня.

- І зійшла ва­ша ре­зе­да? Ох, як я люб­лю ре­зе­ду! Це для ме­не най­кращі в світі квітки! Як мені хотілось би по­ди­ви­тись на ва­шу ре­зе­ду! - про­мо­вив з па­лом Фе­сен­ко.

- Приїдьте та й по­ба­чи­те! - ска­за­ла Ма­ня й са­ма зди­ву­ва­лась своїй сміли­вості.

- А ви мені доз­во­ли­те нар­ва­ти пу­че­чок на пам'ятку та на згад­ку? - спи­тав Фе­сен­ко.

- Добре! - ска­за­ла Ма­ня, і знов в неї що­ки по­чер­воніли.

- Я той бу­кет схо­ваю в срібну та пер­ло­ву скриньку й дер­жа­ти­му на пам'ятку до са­мої смерті! - знов гук­нув з уда­ва­ним па­лом Фе­сен­ко.

- Нащо ви йо­го бу­де­те хо­ва­ти в скриньку? хіба він та­кий гар­ний? Є квітки ба­га­то кращі, ніж ре­зе­да, - ска­за­ла наївно Ма­ня.

- Ні, для ме­не не­ма кра­щих квіток, як ре­зе­да, бо, бо… бо ви її лю­би­те. А що лю­би­те ви, те люб­лю й я, - ска­зав Фе­сен­ко й заг­ля­нув Мані в самі очі.

Маня за­со­ро­ми­лась. Ще ніхто не го­во­рив їй та­ких чуд­них компліментів. Во­на тро­хи стур­бу­ва­лась і хутчій по­вер­ну­ла стеж­кою на­зад.

«Треба до­хо­ди­ти до са­мо­го діла, бо вже до гос­ти­ниці й до ма­ми не­да­леч­ке», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

- А ре­зе­ду ви вже ма­лю­ва­ли на кар­тин­ках? - спи­тав Фе­сен­ко.

- Ні, ще не ма­лю­ва­ла. Я най­більше люб­лю ма­лю­ва­ти нар­ци­си, - ска­за­ла Ма­ня.

- Чому так! - спи­тав Фе­сен­ко.

- Я най­більше од усіх квіток люб­лю нар­ци­си, - ска­за­ла Ма­ня.

- І я най­більше люб­лю нар­ци­си. Ох, які то гарні квітки! білі, чисті, як без­винні пан­ни, ще й рум'янці в осе­ред­ку! Нар­цис - то квітка вес­ни, то по­езія, то вес­на, то сон­це, то май, то лю­бов! лю­бов біла, чис­та! - і Фе­сен­ко піднімав го­лос, мов ора­тор в пар­ла­менті, і в кінці аж крик­нув так, що Ма­ня тро­хи зля­ка­лась то­го па­лу, ущух­ла, якось зщу­ли­лась і поп­ря­му­ва­ла хутчій по доріжці до сто­ла, де гор­нич­на вже ви­но­си­ла нас­тав­ле­ний са­мо­вар.

- Я дос­та­ну вам бу­кет з нар­цисів, - знов по­чав базіка­ти Фе­сен­ко.

- Тепер літо: нар­ци­си вже одцвілись, - ска­за­ла Ма­ня.

- Я піду в оран­же­рею й дос­та­ну там нар­цисів. Я зве­лю са­дов­ни­кам по­са­ди­ти нар­ци­си в ва­зоні. Не­хай во­ни при­си­лу­ють їх вдру­ге, втретє зацвісти для вас! Я ви­пи­шу вам нар­цисів з-за гра­ниці, з тих країв, де в час на­шо­го літа бу­ває вес­на! - про­мо­вив Фе­сен­ко.

- Оце! для ме­не так бу­де­те кло­по­та­тись? - ска­за­ла Ма­ня.

- Буду! я ла­ден усе зро­би­ти для вас, бо не мо­жу жи­ти без вас! - ска­зав Фе­сен­ко ти­хо, тро­хи не на са­ме вуш­ко Мані. Ма­ня пе­ре­ля­ка­лась і вже тро­хи не бігла до сто­ла, де сиділа ма­ма й на­ли­ва­ла чай.

- Я люб­лю вас, люб­лю стра­шен­но! Я вас по­лю­бив од то­го ча­су, як по­ба­чив ваші карі очі, - го­во­рив Мані на ву­хо Фе­сен­ко, ха­па­ючись поспіша­ти за Ма­нею, бо во­на вже не йшла, а сли­ве підтюп­цем бігла до сто­лу. Во­на не зна­ла, ку­ди йти, де схо­ва­тись од тієї роз­мо­ви, зби­лась з стеж­ки і йшла по траві. Добігла во­на до сто­лу і впа­ла на стілець, не­на­че під кри­ло своєї неньки-обо­рон­ниці, як те кур­ча, що хо­вається од шуліки під квоч­ку. Тут тільки Ма­ня лед­ве опам'ята­лась. Нав­роцька гля­ну­ла на Ма­ню, на її стри­во­же­не та чер­во­не, як жар, ли­це і зраділа.

«Щось бу­ло між ни­ми, щось бу­ло! Не­дур­но ж Ма­ня так по­чер­воніла й за­са­па­лась. Бідна дівчи­на! Аж ву­ха по­чер­воніли».

Навроцька зраділа. Во­на гля­ну­ла на Фе­сен­ка спри­я­ючи­ми со­ло­деньки­ми очи­ма. Усе її бліде ма­то­ве ли­це од­ра­зу, ста­ло не­на­че со­лод­ке, не­на­че во­на лиз­ну­ла аб­ри­ко­со­во­го ва­рен­ня.

- Що це ви? вже й на­гу­ля­лись? так швид­ко? - спи­та­ла Нав­роцька в Мані.

- Вже, ма­мо, - обізва­лась Ма­ня. - Я тро­хи вто­ми­лась, і в ме­не ніби чо­гось но­ги об­важніли.

- Мабуть, ма­ло хо­ди­те, ма­ло гу­ляєте? Еге так? - спи­тав Фе­сен­ко.

- Мало. Ми більше си­ди­мо вдо­ма вдвох з ма­мою, - ска­за­ла Ма­ня.

- Вранці хо­ди­мо в мо­нас­тир до церк­ви, а вве­чері хо­ди­мо ку­па­тись, та й до­волі з нас цього, - обізва­лась лас­ка­венько Нав­роцька. - В ме­не, бач­те, та­ка дум­ка, що мо­ло­дим пан­нам не го­диться швен­дя­ти по всіх усю­дах та да­ле­ко од­би­ва­тись од до­му.

- Правда, Раїсо Ми­хай­лівно, свя­та прав­да. Для жен­щи­ни най­кра­ще місце дім, а для на­шо­го не­гар­но­го по­лу - служ­ба, - ска­зав Фе­сен­ко.

«От са­ме доб­рий час поп­ро­си­ти Ма­ни­ної ру­ки в ста­рої! - по­ду­мав Фе­сен­ко. - Са­ме доб­рий час! Ста­ра те­пер пом'якіша­ла, як віск ко­ло вог­ню… Тільки Ма­ня, ли­бонь, зля­кається… та ще й дре­ме­не з пе­ре­ля­ку в ха­ту… Але поп­ро­шу ру­ки, поп­ро­шу… Що бог дасть!»

Нетерплячка бра­ла Фе­сен­ка. Він лед­ве вдер­жав зу­ба­ми язи­ка. Двад­цять п'ять ти­сяч ма­ни­ли йо­го, аж не­на­че драж­ни­лись.

«Це я третій раз в їх в гос­тях, - сну­ва­лась дум­ка в Фе­сен­ка. - Ма­буть, бу­де геть-то швид­ко. Я й там, в куп­ця, впіймав об­лиз­ня, бо тричі був в йо­го в гос­тях і за­раз поп­ро­сив ру­ки йо­го доч­ки… Ста­ра ду­же ети­кет­на да­ма. Ще не час, ще не час… Але не ви­дер­жу, ой, не ви­дер­жу!»

Сам язик ви­ла­зив у йо­го з ро­та. Він вже роз­зя­вив ро­та й хотів сва­та­тись.

- Добривечір вам! - про­мо­вив по­зад йо­го ста­рий Нав­роцький.

Фесенко схо­пив­ся з місця, як опе­че­ний. За Нав­роцьким сто­яв Ко­маш­ко, а ко­ло йо­го Са­ня.

- Доброго здо­ров'я! доб­ро­го здо­ров'я! - ска­зав Фе­сен­ко й лап­нув ру­кою го­ло­ву. Ру­ка не знай­шла на го­лові циліндра й лап­ну­ла на­да­рем­но лоб. Фе­сен­ко вхо­пив стілець і по­дав йо­го Нав­роцько­му; потім вхо­пив дру­гий і по­дав Сані.

- Не кло­почіться; я й са­ма візьму собі стільця, - ска­за­ла Са­ня.

- Щоб зро­би­ти вам приємність… делікатність, - го­во­рив Фе­сен­ко й ухо­пив третього стільця й су­нув йо­го… Ко­маш­кові.

- Не тур­буй­тесь на­да­рем­но. Я й сам знай­ду собі місце, - ска­зав Ко­маш­ко, осміха­ючись.

- Щоб зро­би­ти вам приємність, приємність, - мим­рив Фе­сен­ко підсо­лод­же­ним го­ло­сом, зви­ва­ючись граціозною гнуч­кою га­дюч­кою на усі бо­ки. Він по­дав ру­ку Ко­маш­кові. Той тільки здвиг­нув пле­чи­ма й тик­нув йо­му свою ру­ку: на, мов, ко­ли хоч!

«Мабуть, вчи­нив мені знов якусь по­тай­ну ка­пость, - по­ду­мав Ко­маш­ко, - бо ко­ли Фе­сен­ко до ко­го ду­же ввічли­вий, ко­му ни­зенько кла­няється, по­да­ючи ру­ку, то на­пев­но він вже вчи­нив будлі-яку по­тай­ну ко­вер­зу».

Навроцький гля­нув на Ма­ню, Ма­ня горіла, як не­опа­ли­ма ку­пи­на. Гля­нув він на жінку - в жінки на лиці й в очах бу­ла якась бла­го­дать.

«Щось ста­лось! Накльовується, ма­буть, дру­гий зять, а мо­же, вже й нак­лю­нув­ся, - по­ду­мав ста­рий. - Оце лиш­ко! Як же мені те­пер го­во­ри­ти з дво­ма зя­тя­ми? Це бу­де та­ка дип­ло­матія, що й сам Бісмарк не пот­ра­пив би, на яку сту­пи­ти. З од­ним го­во­ри - ски­дай маш­ка­ру, з дру­гим го­во­ри - на­су­вай маш­ка­ру на ввесь вид. Тре­ба бу­ло пос­лу­ха­ти жінки. Ка­за­ла ж во­на: ніко­ли не ски­дай те­пер маш­ка­ри й спи в маш­карі. А бо­дай не­чис­тий взяв цього Фе­сен­ка! Зав­дав мені на старість ро­бо­ту».

Усі посіда­ли й дов­генько мов­ча­ли. По один бік сиділо три душі, і по дру­гий три душі й тільки пог­ля­да­ли че­рез стіл одні на од­них. Усі по­чу­ва­ли ду­же ви­раз­но, що за сто­лом си­дить «пра­ва й ліва». Ста­ра Нав­роцька зна­ла це доб­ре й по­чу­ва­ла, що їй до­ве­деться за­во­ди­ти ма­ши­ну, бо ма­ши­на бу­ла лад­на сто­яти хоч би й до страш­но­го су­ду.

«Треба по­чи­нать самій. Нічо­го не по­мо­же, - по­ду­ма­ла Нав­роцька. - Але з чо­го по­ча­ти? Па­ничі вчені лю­де… Тре­ба по­ча­ти за щось вче­не або при­най­мні щось схо­же на це».

І в її го­лові швид­ко по­тяг­ли­ся, як ра­зок на­мис­та, те­ми для роз­мо­ви: го­ди­на, не­го­да, гор­нич­на, ку­хо­вар­ка, аб­ри­ко­со­ве ва­рен­ня, сині бак­ла­жа­ни, вчо­рашній нес­мач­ний борщ…

«Ні, не ви­па­дає! Ну ніяк собі не знай­ду доб­ро­го сю­же­ту. Оце мо­ро­ка мені!» - по­ду­ма­ла Нав­роцька.

Надворі бу­ло ти­хо, як в вусі. Ко­ли нес­подіва­но схо­пив­ся з мо­ря вітрець і ніби гост­рою стрілою пе­ре­летів че­рез акації. Лист за­шумів, за­ше­лестів, не­на­че тро­хи по­го­монів, і знов сти­ши­лось над­ворі. Один лис­то­чок впав на стіл. Фе­сен­ко схо­пив­ся, вхо­пив лис­то­чок і делікат­но пус­тив на тра­ву, не­на­че бо­яв­ся, щоб він не роз­бив­ся. Усі мов­ча­ли й не­на­че чо­гось сер­ди­лись.

- Вітер… - про­мо­ви­ла Нав­роцька. - Яка чу­до­ва цього ве­чо­ра по­го­да! - в кінці всього про­мо­ви­ла ста­ра Нав­роцька.

- Еге! - обізвав­ся Фе­сен­ко. - Див­ний, пиш­ний вечір!

Саня осміхну­лась. Нав­роцька зир­ну­ла на Са­ню сер­ди­то.

- Що ж ви те­пер чи­таєте? - спи­та­ла Нав­роцька в Ко­маш­ка й аж зраділа, що та­ки знай­шла ви­со­ку ма­терію для роз­мо­ви.

- Тепер я чи­таю кни­гу людсько­го сер­ця, - обізвав­ся зне­хо­тя Ко­маш­ко. Ма­ня ки­ну­ла на йо­го очи­ма. «Яку чуд­ну книж­ку він чи­тає, - по­ду­ма­ла во­на. - Це, ма­буть, не фран­цузька, а англійська, бо так чуд­но зветься».

- Погода та­ка гар­на, що й моя Ма­ня оце гу­ля­ла з па­ном Фе­сен­ком, - не втерпіла Нав­роцька, щоб не пох­ва­ли­тись.

- Мав ве­ли­ке щас­тя гу­ля­ти з Марією Ха­ри­тонівною, - од­ка­зав Фе­сен­ко з ле­геньким пок­ло­ном до Нав­роцько­го.

- І да­ле­ко хо­ди­ли гу­ля­ти? - спи­та­ла Са­ня в Мані.

- Аж до мо­нас­ти­ря! - несміли­во обізва­лась Ма­ня.

- Мав приємність і щас­тя обійти з Марією Ха­ри­тонівною увесь парк, - обізвав­ся Фе­сен­ко.

- Як да­ле­ко! - ска­зав Нав­роцький.

Саня засміялась: до мо­нас­ти­ря бу­ло, мо­же, са­женів з со­рок.

- Мав приємність по­го­во­ри­ти з Марією Ха­ри­тонівною, - обізвав­ся Фе­сен­ко. - Доб­ре ви, Раїсо Ми­хай­лівно, вчи­ни­ли, що да­ли ва­шу доч­ку на на­уку в пансіон, а не в гімназію. Які пер­ли ви­хо­дять з пансіонів та з інсти­тутів! які пер­ли! їм ціни не­ма!

- А з універ­си­тетів та гімназій що ви­хо­дить? - одріза­ла Са­ня. - Чи пер­ли, чи діаман­ти?

- Не те, не те, Олек­санд­ре Ха­ри­тонівно! - несміли­во ска­зав Фе­сен­ко.

- А що ж? бу­дя­ки, чи що? - ска­за­ла з осміхом Са­ня. - А я оце ду­маю всу­ну­тись до­кон­че в ті бу­дя­ки, бо їду на кур­си! - од­ру­ба­ла во­на.

- Хе-хе-хе, - ніби зне­хо­тя осміхнув­ся Фе­сен­ко. - Як­би в гімназії та в кур­си за­ве­ли грецьку та ла­тинську мо­ву, то, мо­же, звідтіль ви­хо­ди­ли б пер­ли. Чи прав­ду я ка­жу, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу? Це бу­ло б по-арис­ток­ра­тич­но­му.

Старий Нав­роцький пок­лав ру­ку на стіл і зас­ту­котів од­ним пальцем по столі: то був знак, що він щось ду­має.

- Гм… гм… це по­ло­ва. Не варт на­би­ва­ти по­ло­вою голів навіть гімна­зис­там. Гм… це фальши­ва й шкідли­ва для мо­ло­дих уря­до­ва пе­да­гогічна сис­те­ма. Ша­га не вар­та, - про­хо­пив­ся Нав­роцький.

Фесенко при­ку­сив язи­ка. Нав­роцька на­хаб­но й сер­ди­то витріщи­ла очі на сво­го чо­ловіка, не­на­че вда­ри­ла йо­го пог­ля­дом.

«Ой, що ж я оце ска­зав? Щось не­до­лад­не… Гм… не­до­ла­ду… - по­ду­мав Нав­роцький. - Оце ли­хо! оце ли­хо! хто йо­го зна, як я оце ви­хо­пив­ся сло­вом пе­ред цим не­без­печ­ним Фе­сен­ком: це, ма­буть, че­рез те, що я тро­хи сер­ди­тий на йо­го. Ов­ва! Гм… ця ж чор­то­ва су­пос­тать розб­ре­ше скрізь».

Розмова не йшла. Ко­маш­ко встав і по­чав про­ща­тись. Са­ня й собі вста­ла з стільця. Ко­маш­ко пішов до­до­му. Са­ня побігла в но­мер до Му­раш­ко­вої, щоб роз­ка­за­ти їй за своє щас­тя. В неї ду­ша бу­ла пов­на щас­тя, як кри­ни­ця во­ди. Їй за­ма­ну­лось по­ба­ла­кать з под­ру­гою, по­жи­ти ще мріями, які й досі не зас­по­коїлись в її мо­лодій душі. Нав­роцький сидів на­ду­тий, мов ко­пи­ця в до­що­ву го­ди­ну. Фе­сен­ко примітив, що скоїлось щось не­до­лад­не в сім'ї, й собі не­за­ба­ром розп­ро­щавсь. Ста­рий Нав­роцький, на­пив­шись чаю, пішов в гос­ти­ни­цю од­по­чи­ва­ти. Він ліг на софі, а в йо­го з го­ло­ви не ви­хо­ди­ла дум­ка.

«І що я ска­зав? На­да­ло ж мені ска­за­ти та­ку страш­ну річ. Цей Фе­сен­ко, ця про­но­за вер­титься ж між арис­ток­ра­та­ми, ча­сом ще ска­же моєму на­чальни­кові, а той на­пи­ше будлі-ку­ди ви­ще, мо­же і в Пе­тер­бург. Що, як звідтіль на­пи­шуть: прог­нать з служ­би ра­ба бо­жо­го як «неб­ла­го­на­деж­но­го»? А тут ще до пенсії слу­жи­ти цілих ява ро­ки. Ов­ва! ов­ва! І на­дав мені не­чис­тий ски­ну­ти маш­ка­ру. Жінка лю­бить ок­са­мит; Ма­ня має ве­ли­ку сим­патію до шов­ку. Усе те во­ни чеп­ля­ють на се­бе за­люб­ки… а справ­ля­ють не за свої гроші, а за мої. Тре­ба ще й Са­ню дер­жа­ти на кур­сах. Ой ли­шеч­ко! приїду до­до­му, за­раз піду до архієрея з візи­том… Тре­ба частіше за­хо­ди­ти за бла­гос­ло­вен­ням до архієрея. Ов­ва! ов­ва! Або хоч за­пи­шусь в «Сла­вянський бла­гот­во­ри­тельний комітет»…

Навроцька зос­та­лась за са­мо­ва­ром з Ма­нею.

- За що ви там ба­ла­ка­ли з Фе­сен­ком? - пи­та­ла во­на в доч­ки.

- Та… він по­чав ду­же по-вче­но­му, а я нічо­го не мог­ла втя­мить. А потім…

- Дуже ма­ло чи­таєш ти вче­них кни­жок, - ска­за­ла ма­ти.

Маня бо­ялась вче­них кни­жок, не­на­че чу­ми, й не мог­ла їх чи­та­ти, бо не тя­ми­ла їх.

- Що ж потім? - спи­та­ла ма­ти.

- А потім за­го­во­рив якось простіше, за квітки… - зне­хо­тя го­во­ри­ла Ма­ня,

- Що ж він го­во­рив тобі за квітки? - чеп­ля­лась ма­ти.

- Та… ка­зав, що він най­більше лю­бить бу­зи­ну, чи щось та­ке… - бовк­ну­ла Ма­ня й по­чер­воніла.

- Що це ти вер­зеш? Яку бу­зи­ну? - спи­та­ла ма­ти.

- Чи то пак… ре­зе­ду! - ска­за­ла Ма­ня. - Бо я про­хо­пи­лась та йо­му ска­за­ла, що я са­ма сіяла вес­ною ре­зе­ду. Ма­ти засміялась.

- Мабуть, ти не­дур­но оце плу­таєш та мішаєш бу­зи­ну з ре­зе­дою… Гм… Як по­чер­воніла. Ка­жи-бо, що він ка­зав тобі? - чеп­ля­лась ма­ти.

- Та… ка­зав, що він лю­бить бак­ла­жа­ни чи щось та­ке… та… Це я ка­жу за се­бе, що я люб­лю бак­ла­жа­ни… а, а… він ка­зав, що лю­бить нар­ци­си! - ска­за­ла Ма­ня. - Я йо­му ска­за­ла, що я більше од усіх квіток люб­лю нар­ци­си, а він ка­же, що й він лю­бить більше за все нар­ци­си, і обіцяв при­нес­ти мені бу­кет з нар­цисів.

- Тепер? влітку? Де він їх дос­та­не? Це чу­дасія з ва­ми, та й годі!

- Казав, що дос­та­не, хоч з-за гра­ниці ви­пи­ше! - ска­за­ла Ма­ня.

- Що за ди­во? Він щось інше го­во­рив тобі. Та приз­на­вай­ся-бо! Чо­го ти од йо­го втек­ла?

- Бо ста­ло ніяко­во й навіть тро­хи страш­но! - ска­за­ла Ма­ня.

- Оце ди­во! Хіба ж він страш­ний? Він же та­кий гар­ний.

- Я, ма­мо, йо­го ніби бо­юсь, хоч він і гар­ний: він дув же вже по-вче­но­му та ро­зум­но го­во­ре.

- Оце гар­но! То ти боїшся па­ничів? - спи­та­ла ма­ти.

- Боюсь, ма­мо, тро­хи…

- Адже ж ма­люєш па­ничів: ма­лю­ва­ла Ро­мео та Юлію, Яре­му й Ок­са­ну.

- Мальованих па­ничів не бо­юсь, а жи­вих на­че бо­юся, чи то пак… ду­же вче­них та ро­зум­них бо­юсь.

- І Ко­маш­ка боїшся? - спи­та­ла ма­ти.

- Ні, Ко­маш­ка не бо­юсь, бо він дав­но бу­ває в нас: я до йо­го звик­ла й огов­та­лась.

Мати за­ду­ма­лась.

«Чи не пе­рей­шла я ча­сом міри? Ще візьме та й по­шиється в чер­ниці, в мо­нас­тир…» - по­ду­ма­ла ма­ти.

Мати дізна­лась, що нас­тає час, ко­ли, ли­бонь, їй самій до­ве­деться поп­су­ва­ти тро­хи свою пе­ще­ну ди­ти­ну.

«Треба по­вез­ти її в те­атр, щоб по­ба­чи­ла опе­рет­ки Оф­фен­ба­хові. Дос­та­ну ро­ма­ни Зо­ля та всу­ну їй в ру­ки. Не­хай чи­та. Мо­же, ста­не сміливіша. Ов­ва! Шко­да! Це я трош­ки аж пе­ре­бор­щи­ла», - ду­ма­ла ста­ра Нав­роцька.

- Не ка­зав ча­сом тобі Фе­сен­ко, що він те­бе лю­бить? - спи­та­ла Нав­роцька, тро­хи на­ду­мав­шись.

Маня сиділа край сто­ла, спер­шись ліктем і підпер­ши го­ло­ву до­ло­нею. При ос­танніх ма­те­ри­них сло­вах во­на по­чер­воніла, але нічо­го не од­повіда­ла.

- Чого ж ти мов­чиш? Од ма­тері в те­бе не по­вин­но бу­ти нічо­го по­тай­но­го. То тільки Са­ня по­тай од ме­не ро­бить, що схо­че. Але Сані я не ма­ти, а ма­чу­ха. Еге, він ка­зав, що те­бе лю­бить?

Маня сиділа чер­во­на й мов­ча­ла, їй бу­ло со­ром приз­на­тись. Цього сло­ва во­на не ви­мо­ви­ла б ніза­що в світі. Ма­ти мов­ча­ла, й доч­ка мов­ча­ла. Ма­ня не­на­че ба­чи­ла пе­ред со­бою ясні очі та чорні ви­сокі Фе­сен­кові бро­ви, ба­чи­ла йо­го повні чер­воні ус­та. їй стра­шен­но за­ма­ну­лось поцілу­ва­ти ті ус­та та ще й за­раз.

- Мамо, я хо­чу ва­рен­ня! - обізва­лась Ма­ня.

- Якого ж ва­рен­ня тобі за­ма­ну­лось? - спи­та­ла ма­ти.

- Варення з кітри, - ска­за­ла Ма­ня.

«Вередує, - по­ду­ма­ла ма­ти. - Во­на завж­ди про­сить кис­ло-гірко­го ва­рен­ня з кітри тоді, як ве­ре­дує».

Мати пішла в гос­ти­ни­цю й ви­нес­ла слоїк з ва­рен­ням.

Накидавши ва­рен­ня в блю­деч­ко, во­на по­да­ла йо­го Мані. Ма­ня з'їла з ло­жеч­ку й ки­ну­ла ло­жеч­ку на стіл.

- Гірке. Мені хо­четься со­лод­шо­го ва­рен­ня. Як­би з аб­ри­косів, або­що.

- Оце яка ти сьогодні ве­ред­ли­ва! По­гу­ля­ла тро­хи з Фе­сен­ком, та й за­ма­ну­лось аб­ри­косів! - ска­за­ла ма­ти.

Одначе во­на знов по­ди­ба­ла в гос­ти­ни­цю й ви­нес­ла слоїк з аб­ри­ко­со­вим ва­рен­ням.

- Еге, ти лю­биш Фе­сен­ка? - спи­та­ла ма­ти нес­подіва­но.

Маня од­ра­зу зап­ла­ка­ла: во­на зга­да­ла Фе­сен­кові очі й ус­та. Дві сльози ско­ти­ли­ся по шо­ках і впа­ли на стіл. Ма­ти при­гор­ну­ла го­ло­ву своєї ко­ха­ної доч­ки до се­бе й поцілу­ва­ла її в го­ло­ву.

- Маню моя до­ро­га! Ти йо­го лю­биш? - до­пи­ту­ва­лась ма­ти, але Ма­ня мов­ча­ла.

- Мені здається, - ска­за­ла ма­ти зго­дом, - що він те­бе бу­де сва­та­ти. До­ве­деться справ­ля­ти ра­зом двоє весіллів. А ти б пішла за йо­го заміж?

Маня аж ки­ну­лась.

- Я, ма­мо, ні за ко­го в світі не піду заміж, - ти­хо обізва­лась Ма­ня.

- Чом не підеш? Тре­ба ж тобі ко­лись вий­ти заміж, - ска­за­ла ма­ти.

- Я вас ніко­ли не по­ки­ну, - обізва­лась сти­ха Ма­ня. - Без вас я ніза­що в світі жи­ти не бу­ду. Він ме­не візьме од вас, ку­дись за­ве­зе.

В Мані зат­ру­сив­ся го­лос од жа­лю. Во­на бу­ла на­по­го­тові за­ри­дать.

- Звикнеш, як огов­таєшся та об­бу­деш­ся. Дівчи­на як вер­ба: де по­са­ди, там і прий­меться, - ска­за­ла ма­ти ук­раїнську му­жицьку при­каз­ку.

- Я не вер­ба, я вас не по­ки­ну ніко­ли. Хтось чу­жий візьме ме­не, роз­лу­чить з ва­ми, - ска­за­ла Ма­ня.

«Вона ще ду­же мо­ло­да… Ма­ло я ви­во­ди­ла її між лю­де. Жи­ве­мо в кінці міста в глу­шині, в ви­ног­рад­ни­ках. Без ме­не во­на навіть в місто са­ма ніко­ли не хо­ди­ла, ніко­ли! Ов­ва! По­га­но! Ма­ня ви­рос­ла над­то вже провінціалкою й тро­хи навіть чер­нич­кою. Тре­ба б їй всу­ну­ти в ру­ки фран­цузькі ро­ма­ни… та ще такі, де бу­ло б до­волі аб­ри­ко­со­во­го ва­рен­ня…»

Прийшла гор­нич­на при­би­ра­ти з сто­ла. Ма­ти з доч­кою пішли в гос­ти­ни­цю. Ма­ня ляг­ла спа­ти, але во­на дов­го не мог­ла зас­нуть. Пе­ред її очи­ма усе ма­нячіли повні чер­воні, ус­та під чор­ни­ми блис­ку­чи­ми ву­са­ми, бли­ща­ли палкі Фе­сен­кові очі. Ті ус­та, ті чу­дові очі й ма­ни­ли її, й драж­ни­ли сер­це, і чо­гось ля­ка­ли, і врешті… дов­го-дов­го спа­ти не да­ва­ли.

А тим ча­сом Фе­сен­ко вер­тав­ся до Оде­са по залізній до­розі. Він сидів в ва­гон­чи­ку без вікон, і свіжий вітрець про­хо­ло­див йо­го га­ря­чий вид. Він пе­ре­ду­му­вав усі ви­пад­ки то­го дня.

«Я обіцяв Мані дос­та­ти бу­кет з нар­цисів. Ще й кляв­ся й бо­жив­ся, що дос­та­ну. Роз­пус­тив сво­го язи­ка, й сам нез­чув­ся, як дав обіцян­ку. І на­дав мені кат ска­за­ти їй за оце! І за­був­ся, що те­пер не вес­на, а літо! Де я в іро­до­во­го батька дос­та­ну їй тих нар­цисів. А без тих нар­цисів хоч і очей не по­ка­зуй до неї. Оце ли­шеч­ко!»

І ті нар­ци­си цілу до­ро­гу не да­ва­ли Фе­сен­кові спо­кою. Він приїхав до­до­му і все ду­мав про нар­ци­си.

«Оце лізе в го­ло­ву отой по­га­ний бур'ян! Тфу на те­бе, са­та­но!» - ду­мав Фе­сен­ко, роз­дя­га­ючись.

Він ліг спа­ти, і йо­му все сни­лось, що він іде стеж­кою по яко­мусь полі, за­сад­же­но­му нар­ци­са­ми та засіяно­му ре­зе­дою. Нар­ци­си чудні, на­че чор­ти­ки з ріжка­ми, ко­лють йо­го в но­ги, як ко­люч­ки, а між біли­ми го­лов­ка­ми на ба­ди­ли­нах бли­щать магічні чис­ла 25 000 то зо­лоті, то брильянтові, та все ко­ли­ва­ються од вітру й не­на­че драж­нять йо­го.

Фесенко про­ки­нув­ся. В вікно ли­лось зо­ло­те проміння га­ря­чо­го літнього сон­ця й си­па­лось пля­ма­ми на білу стіну. Пер­ша дум­ка, яка май­ну­ла в йо­го го­лові, бу­ла за ре­зе­ду та нар­ци­си.

«Пху, на те­бе, са­та­но! Не ви­ла­зить отой бур'ян з го­ло­ви, - аж крик­нув сер­ди­то Фе­сен­ко, вста­ючи з пос­телі. - А цей бур'ян тре­ба до­ко­неш­но дос­та­ти, хоч з каміння ви­лу­пать. Де я йо­го дос­та­ну? Ага! піду в фран­цузький ма­га­зин та дос­та­ну роб­ле­них нар­цисів! Це бу­де ще ефектніше! Ой, гар­но я при­ду­мав!»

Поки в ма­га­зині сту­ли­ли бу­ке­та з нар­цисів, Фе­сен­ко що­ве­чо­ра їздив на Ве­ли­кий Фон­тан до Нав­роцьких. Він ждав і не міг діжда­тись, по­ки той бу­кет бу­де го­то­вий.