II

Того ж та­ки дня в домі ма­тері Наді Му­раш­ко­вої, ста­рої гре­кині Зої Полікарпівни, зібрав­ся по обіді кру­жок мо­ло­дих паннів, Са­ни­них та На­ди­них то­ва­ри­шок. Не­ве­лич­кий дім ста­рої удо­ви Зої сто­яв се­ред дво­ра, по східно­му зви­чаю. В прос­торній, але низькій гор­ниці сто­яли ко­ло двох стін ши­рокі ту­рецькі со­фи, обк­ла­дені ко­ло стін круг­ли­ми по­дов­жас­ти­ми по­душ­ка­ми, не­на­че товс­ти­ми ка­чал­ка­ми. Попід со­фа­ми бу­ли розс­те­лені мол­давські ки­ли­ми з яс­ни­ми, чер­во­ни­ми та зе­ле­ни­ми смуж­ка­ми. Такі самі ки­ли­ми бу­ли прос­те­лені че­рез усю кімна­ту трьома ряд­ка­ми. Один ку­ток до са­мої стелі був зас­тав­ле­ний об­ра­за­ми в по­зо­ло­че­них ра­мах, а під об­ра­за­ми сто­яв суд­ни­чок, на кот­ро­му так са­мо сто­яло три об­ра­зи. По обид­ва бо­ки об­разів, од стелі, спус­ка­лись до са­мо­го до­лу білі про­зорі муш­ли­нові завіси. Се­ред кімна­ти сто­яв круг­лий стіл, а в од­но­му кут­ку за шир­мою сто­яла постіль мо­ло­дої Наді Му­раш­ко­вої. Вікна бу­ли, по ста­росвітсько­му зви­чаю, за­биті рідкою залізною решіткою од злодіїв.

Молоді пан­ни обсіли со­фи в вольних по­зах. Як ко­му бу­ло упо­доб­но. Са­ня сиділа на софі, підоб­гав­ши під се­бе но­ги. Махнівська при­ляг­ла, об­пер­шись ліктем об круглі по­душ­ки на одній софі, а На­дя Му­раш­ко­ва на другій. Вечірнє май­ське сон­це заг­ля­ну­ло в вікна й за­ли­ло усю кімна­ту яс­ним світом. Ку­ток з об­ра­за­ми в ши­ро­ких по­зо­ло­че­них ра­мах аж світив­ся й ки­дав жов­то­га­ря­чий од­лиск на сте­лю. Чер­воні здо­рові рожі на шир­мах на­че жевріли. Кімна­та бли­ща­ла уся­ки­ми кольора­ми, різки­ми, пістря­ви­ми, не­на­че ту­рецька ма­терія або перський ки­лим. Сон­це роз­си­па­ло зо­лоті проміння по со­фах, по ки­ли­мах: ясні кольори в обс­таві кімна­ти ста­ли ще ясніші й різкіші. І та обс­та­ва, блис­ку­ча й різка, чу­до­во прис­та­ва­ла до тем­них півден­них блис­ку­чих очей, до чор­них брів в мо­ло­дих паннів. Од­на біля­ва Са­ня між пан­на­ми бу­ла не­на­че біла лелія між чер­во­ни­ми тро­ян­да­ми. Мо­лоді то­ва­риш­ки Му­раш­ко­вої схо­ди­лись час­тенько в домі ста­рої Зої, щоб чи­тать в гурті нові на­укові книж­ки. Тут во­ни на волі пе­ре­чи­ту­ва­ли усякі нові книж­ки, й на­укові, й конт­ра­бандні, обмірко­ву­ва­ли пе­ре­чи­та­не, зма­га­лись за прин­ци­пи, скла­да­ли й ви­роб­лю­ва­ли собі вольні пе­ресвідчен­ня, за очи­ма своїх кон­сер­ва­тив­них батьків, за очи­ма ще кон­сер­ва­тивніших і су­во­рих ма­терів. Вольна роз­мо­ва, вольні дум­ки, жар­ти на волі, а то й ве­селі співи час­то ли­ли­ся тут, як вольний вес­ня­ний шум­ли­вий потік ллється в зе­ле­них бе­ре­гах. Усі мо­лоді пан­ни бу­ли або ук­раїнки, або бу­ли з міша­них по національності сімей. Між ни­ми не бу­ло ні од­ної мол­да­ван­ки. Мол­да­ван­ки одійшли в свій арис­ток­ра­тич­но-національний гурт: гур­ток Сані та Му­раш­ко­вої був не національний, а кос­мо­політич­ний.

- Чи ви знаєте, яку неп­риємну звістку я вам ска­жу: батько мій не згод­жується пус­ка­ти ме­не в універ­си­тет, - ска­за­ла Са­ня.

- Не мо­же бу­ти! - про­мо­ви­ла На­деж­да Му­раш­ко­ва. - Чуд­но мені. Твій батько лю­ди­на роз­суд­ли­ва, просвіче­на, лю­бить те­бе.

- От че­рез те він і не хо­че пус­ка­ти ме­не, що ме­не лю­бить, - ска­за­ла Са­ня, - але я та­ки пос­тав­лю на своєму. Я ба­жаю ви­щої просвіти й її та­ки до­бу­ду! Ми мо­же­мо до­бу­ти своїх прав, прав жен­щи­ни, тільки че­рез ви­щу просвіту.

- Просись у батька й їдь з на­ми в універ­си­тет, - обізва­лись дві сест­ри Махнівські, - ми без те­бе не поїде­мо.

- Поїду, хоч му­шу пос­ва­ри­тись з батьком. Що я раз за­ду­ма­ла, те по­вин­но ста­тись, - ска­за­ла Са­ня й вда­ри­ла ле­генько ру­кою по столі. - Я прис­вя­ти­ла се­бе пе­да­гогії, й пе­да­гогії, пе­редніше за все, для жен­щин, щоб вив­ча­ти й до­вес­ти до ви­що­го роз­вит­ку на­ших при­ни­же­них сес­тер.

- Тільки з ви­щою просвітою ми ста­не­мо вольні, ма­ти­ме­мо пра­во жи­ти са­мостійно, знай­ти будлі-яку служ­бу і… потім ви­хо­ди­ти заміж по лю­бові або й зовсім не ви­хо­ди­ти, як ко­му бу­де упо­добніше. А то знаєте, як бу­ває на світі: пан­ни ча­сом йдуть заміж не по лю­бові… - обізва­лась На­дя Му­раш­ко­ва.

- Куди там по лю­бові! - ска­за­ла Са­ня. - Хто ви­хо­дить заміж по сер­цю? Йдуть заміж так, як па­ничі зай­ма­ють уря­дові місця. Яка ж там лю­бов! Вий­ди отак заміж та й ра­юй: літай в ефірі не­бес­но­му, по­зи­рай на якусь чор­ну бо­ро­ду та ню­хай не­бес­ний фіміам ци­гар­но­го ди­му. Ото рай! ото щас­тя!

- Або ми­луй та цілуй якусь глад­ку товс­ту мор­ду, що й гля­ну­ти гид­ко, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. - Це теж світлий рай!

- Жарти жар­та­ми, а вчо­ра ма­чу­ха ду­же ме­не роз­сер­ди­ла. Ви­рек­ла та­ку гад­ку: ко­ли пан­на йде в універ­си­тет, то це все од­но, що во­на йде в сол­да­ти. Аж до сліз ме­не до­ве­ла.

- Твоя ма­чу­ха й де­які панії див­ляться на жіно­чу ви­щу просвіту як на якісь нові модні сукні та ка­пе­люші нез­ви­чай­но­го фа­со­ну, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Ти, На­дю, ба­чи­ла, який ка­пе­люш ви­пи­са­ла собі а Па­ри­жа, ма­дам…

Саня ог­ля­ну­лась і спи­ни­лась. В кімна­ту ввійшла най­мич­ка.

- Мадам «Лю­лю»… - ска­за­ла Са­ня наз­до­гад…

- Бачила, ба­чи­ла, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. - В неї гро­шей си­ла, то й дуріє.

- А ма­дам «Су­су» оце пус­ти­лась в лібе­ралізм: по­пи­ває не вин­це, а та­ки горілоч­ку… з мо­ло­ди­ми гу­са­ра­ми… Це во­на так чуд­но ро­зуміє лібе­ралізм, - ска­за­ла Са­ня.

- А ма­дам «Му­му»! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва, вко­ро­чу­ючи прізви­ща й пог­ля­да­ючи на двері, ку­ди вий­шла най­мич­ка, - ви­пи­са­ла оце не­дав­но для гос­тин­ної ту мебіль, що бу­ла в Па­рижі на вис­таві; за од­ну ка­мо­ду вте­лю­щи­ла ти­ся­чу кар­бо­ванців! А по­лю­бов­ників у неї! По два ра­зом кру­тяться ко­ло неї, бо, ма­буть, од­но­го ма­ло. Дуріє з нудьги та од роз­коші. Ні, як­би в їх бу­ло мен­ше гро­шей, то й не дуріли б. Еко­номічне, соціальне пи­тан­ня - це для ме­не пер­ше од усього. Я прак­тич­на лю­ди­на пе­редніше за все.

- А оце не­дав­но мосьє «Ку­ку» ка­зав знай­омим: «В ме­не вже за­ве­де­но прог­ра­ти що­ро­ку в кар­ти двад­цять ти­сяч кар­бо­ванців! Та­кий в ме­не зви­чай». Нівро­ку! Двад­цять ти­сяч кар­бо­ванців! Це не жар­ти. А скільки мож­на за ті гроші по­за­во­ди­ти шкіл? Навісніють од роз­коші, - ска­за­ла Са­ня.

- Якби їх усіх пос­та­ви­ти до ро­бо­ти, щоб самі собі за­роб­ля­ли на хліб, то й не дуріли б, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. - Оце по­зав­чо­ра мо­ло­дий гу­са­рик «Зу­зу» ка­тав на коні й хотів пе­рес­ко­чить че­рез екіпаж, в кот­ро­му їха­ли йо­го знай­омі пан­ни. Це теж ро­зумні жар­ти.

- Мосьє «Го­го»! Теж гар­ний! - ска­за­ла Махнівська. - Оце не­дав­но по­зи­вав­ся з му­жи­ка­ми й од­тяг у їх по­ле, що во­ни ора­ли ще, ма­буть, спо­конвіку… але… не ма­ли до­ку­ментів чи їх десь вте­ря­ли. Хоч і в са­мо­го мосьє «Го­го» теж не бу­ло до­ку­ментів на ту зем­лю.

- Знаєте, яке пи­тан­ня ки­нув мені вчо­ра Ко­маш­ко, та ще з до­ко­ром? - ска­за­ла Са­ня. - Він до­ко­ряв мені, що я кос­мо­політка, не знаю й не люб­лю на­ро­ду, що я не національна лю­ди­на, що я не ду­же-то де­мок­рат­ка. Він вва­жає кос­мо­політизм на Ук­раїні і в усій Слов'янщині без національно­го грун­ту за не­потрібне, не сього­час­не й навіть шкідли­ве діло. Я за­ду­ма­лась над цим но­вим для ме­не пи­тан­ням.

- Гм… гм… Я не знаю на­ро­ду… Я зрос­ла в місті.. Гм… труд­но… це для ме­не но­ва ідея…

- А мені не труд­но, бо я зрос­ла в Хер­сон­щині в містеч­ку, бо я знаю, що я ук­раїнка. Хіба ж ви ве­ли­ко­росіянки? - го­во­ри­ла Махнівська до паннів.

- І то прав­да… по національності - ми ні се ні те. Але ж я ніяк не по­год­жусь в цьому прин­ципі з Ко­маш­ко­вим, - го­во­ри­ла Са­ня. - І то прав­да, скільки тих прин­ципів на світі? скільки ідей? Го­ло­ва хо­до­ром хо­дить, як поч­неш мірку­ва­ти та ме­ти­ку­ва­ти…

- То не ме­ти­куй. Ад­же ж ма­дам «Му­му» та «Су­су» не до­шу­ку­ються та й сплять спокійненько, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Гм… Цеб­то - жи­ви, аби тільки жи­вотіти… жи­ви жит­тям ку­ря­чим. Спа­сибі за ра­ду, - ска­за­ла Са­ня. - Ко­маш­ко­ва дум­ка зби­ває ме­не прос­то з пан­те­ли­ку. Я знаю, що націоналізм прусський - діло кон­сер­ва­тив­не й не­гу­ман­не, бо ро­бить діло не­потрібне для культу­ри, пригнічує інші на­ро­ди. А Ко­маш­ко ка­же, що ук­раїнський націоналізм - то зовсім інше й но­ве діло, бо він злу­чується з гу­ман­ни­ми, просвітніми прин­ци­па­ми, з прог­ре­сом, встоює за ма­си, за на­род. Ук­раїнський націоналізм, навіть істо­рич­ний, ко­зацький, а най­більше в своїй давнішній формі був теж - сво­бо­да й прог­рес. Пе­ре­даю йо­го роз­мо­ву до сло­ва. Мій па­па згод­жується з Ко­маш­ком і ду­має так са­мо, як і Ко­маш­ко. Тим ча­сом ці усі прин­ци­пи для ме­не ма­ло зро­зумілі. Ніяк не пе­рет­рав­лю їх в дум­ках.

- А я їх до­чис­та ро­зумію, - ска­за­ла Махнівська.

- Гм… гм… труд­ну ро­бо­ту зав­дав для моєї го­ло­ви Ко­маш­ко, - ска­за­ла Са­ня.

- Цебто як прик­лас­ти ці прин­ци­пи до діла, то тре­ба або йти в на­род, або сил­ку­ва­тись, щоб націоналізу­ва­тись й з на­ро­дом зли­ва­тись? - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

- Воно б то так… Логіка при­во­де до та­ко­го кінця; але… але… гм… - ска­за­ла Са­ня й знов за­ду­ма­лась. Пішло зма­ган­ня, тро­хи не свар­ка за прин­ци­пи.

Одні пан­ни всто­юва­ли за те, щоб до­бу­ва­ти пе­редніше за все ви­щої просвіти; На­дя сто­яла на то­му, що еко­номічне пи­тан­ня най­потрібніше; другі го­во­ри­ли про­ти дес­по­тиз­му. Підняв­ся га­лас, га­ря­че зма­ган­ня. Май­ське сон­це не­на­че вли­ва­ло зав­зят­тя в душі, три­во­жи­ло ду­ми, да­ва­ло свіжість дум­кам. А мо­лодість, а роз­буд­жені дум­ки не да­ва­ли спо­кою, не­пе­ре­мож­но на­ма­га­лись на скла­дан­ня пе­ресвідченнів і ро­зум­них пог­лядів на все, на все, що пан­ни ба­чи­ли в житті навк­ру­ги, чо­го во­ни сподіва­лись в житті.

Несподівано двері в кімна­ту од­чи­ни­лись. Увійшла На­деж­ди­на ма­ти, ста­ра Зоя Полікарпівна Му­раш­ко­ва, чор­ня­ва та смуг­ля­ва на ви­ду. Во­на бу­ла нап­ну­та чор­ною вов­ня­ною хуст­кою, уб­ра­на в чор­ну сук­ню й дер­жа­ла чот­ки в ру­ках. Зда­ва­лось, ніби чер­ни­ця увійшла в кімна­ту.

- Що це в вас за га­лас! Доб­ри­вечір вам! - ска­за­ла во­на до паннів.

- Доброго здо­ров'я, Зоє Полікарпівно! - гук­ну­ли усі пан­ни.

Стара Зоя вміла го­во­рить по-грецькій і го­во­ри­ла доб­ренько по-мол­давській. По-ве­ли­ко­руській во­на ніяк не мог­ла вив­чи­тись доб­ре го­во­ри­ти, міша­ла ве­ли­ко­руські сло­ва з ук­раїнськи­ми, ще й до то­го ше­пе­ля­ла в ви­мові, як ше­пе­ля­ють усі гре­ки, що не зрос­ли в Росії, їй ве­ли­ко­руську мо­ву бу­ло навіть труд­но ро­зуміти.

- Де це ви бу­ли, Зоє Полікарпівно, - спи­та­ла в неї Са­ня.

- Була в церкві на ве­черні та мо­ли­лась за вас бо­гу, бо знаю, що ви бо­гу не мо­ли­тесь. Мо­ли­лась за те­бе, Са­ню, щоб тобі бог пос­лав гар­но­го же­ни­ха, яко­гось ца­ре­ви­ча або кня­зя, - ска­за­ла Зоя.

- Ого! ду­же ви­со­ко для нас! Я заміж не піду. Я бу­ду жи­ти для на­уки, для просвіти, - ска­за­ла Са­ня.

- Ой ти, ти, моя біла ро­жа смирнська. Ще спить твоє сер­це. Прий­де час, то й по­ки­неш свою на­уку. Як­би мені ска­за­ла та біла лелія, що рос­те в сад­ку: «Не лю­би­ти­му», - я б пой­ня­ла їй віри. А ти жи­ва квітка: в те­бе є сер­це, ще й до то­го твої що­ки, як білі лелії; в те­бе ус­та, як пов­на тро­ян­да, в те­бе очі сині, як не­бо. Не йму віри тобі.

Зоя об­ня­ла Са­ню й поцілу­ва­ла її в чо­ло; во­на лю­би­ла Са­ню більше за всіх паннів.

- Яка я біла лелія та ро­жа? От ва­ша На­дя - так прав­да, що тро­ян­да, - ска­за­ла Са­ня, - во­на кра­су­ня, а я…

- Надя чор­на тро­ян­да, а ти біла, - ска­за­ла Зоя.

- Хіба ж де рос­туть чорні рожі? Мо­же, в Смирні? - ска­за­ла Са­ня.

- Може, чер­во­на? - поп­ра­ви­ла На­дя й засміялась.

Надя ска­за­ла ма­тері по-грецькій про її по­мил­ку. Ста­ра ве­се­ла Зоя й собі за­ре­го­та­лась.

- А я ж по-ва­шо­му яка ро­жа? - спи­та­ла в Зої Maхнівська.

- Ти… ти… жов… жов… зе­ле­на ро­жа, - обізва­лась Зоя й са­ма до­га­да­лась, що не пот­ра­пи­ла на колір: ті кольори по-ве­ли­ко­русько­му во­на все пе­ремішу­ва­ла з ук­раїнськи­ми та мол­давськи­ми.

Піднявся регіт. Доч­ка знов ска­за­ла ма­тері пo-грецькій про її по­мил­ку. Ста­ра Зоя тільки ру­кою мах­ну­ла.

- Надю! чи го­то­вий са­мо­вар? На­пою я свій жи­вий квітник чаєм, - ска­за­ла Зоя Полікарпівна: в ме­не і в сад­ку квітник, і в хаті квітник. Дивіться, пан­ни, як зацвіли в моєму сад­ку квітки!

Зоя про­су­ну­ла ру­ку че­рез залізні ґрат­ки й од­чи­ни­ла вікно. Квітник цвів уся­ки­ми квітка­ми й був і справді схо­жий на Зоїну кімна­ту. Попід стіна­ми кру­гом са­доч­ка не­на­че ви­ла­ся гірлян­да з буз­ко­во­го цвіту. Над доріжка­ми цвіли густі ряд­ки синіх та жов­тих півників, не­на­че зе­ле­не ба­дил­ля обсіли роєм квітчасті ме­те­ли­ки. На гряд­ках чер­воніли повні півонії. Ог­нем горіли бу­ке­ти жов­то­га­ря­чих лелій. Розцвіта­лись делікатні тро­ян­ди цен­ти­фолії. В вікно повіяло аро­ма­том рож, впе­ремішку з гірки­ми па­хо­ща­ми во­лосько­го горіха та буз­ку.

- Моя ма­ма тро­хи не цілується з квітка­ми, - обізва­лась насмішку­ва­то На­дя.

- Як у Смирні, як у Смирні мій квітник, - ска­за­ла Зоя.

- О, в вас по­етич­на вда­ча, - ска­за­ла Са­ня до Зої.

- Люблю квітки, люб­лю вас, мо­ло­дих, люб­лю й пісні. Після чаю заспіваєте мені. Я й са­ма ко­лись співа­ла: як я співа­ла! та ми­ну­ло моє, - ска­за­ла Зоя й здих­ну­ла. - Оце, як дов­го не не­суть са­мо­ва­ра, а я пи­ти хо­чу, - ска­за­ла Зоя зго­дом.

Одчинились двері з пе­карні. На­дя Му­раш­ко­ва внес­ла са­мо­вар, пос­та­ви­ла ко­ло по­ро­га, а са­ма мет­ну­лась до ка­мо­ди шу­ка­ти ска­тер­ки. Во­на вий­ня­ла по­пе­ляс­ту ска­терть і хотіла зас­те­ли­ти стіл.

- Надю, зас­те­ли-бо стіл білою ска­тер­тею! Я люб­лю білий колір, - ска­за­ла Са­ня, - в йо­му є щось іде­альне, іде­ально чис­те.

- Вже й в те­бе смак! Чор­ний колір кра­щий. Я люб­лю чор­ний цвіт, - ска­за­ла На­дя.

- Вулкани, вул­ка­ни, прик­риті чор­ним по­пе­лом та ла­вою, - ска­за­ла насмішку­ва­то Са­ня. - А під тим чор­ним по­пе­лом огонь! Скільки вог­ню. «Чор­ний цвіт, мрач­ний цвіт ти мне мил нав­сег­да», - заспіва­ла Са­ня.

Надя Му­раш­ко­ва на­су­пи­ла тро­шеч­ки бро­ви. Са­ня ви­яв­ля­ла її по­тай­ну вда­чу, не для всіх паннів відо­му.

Стара Зоя знай­шла білу чис­ту ска­тер­ку й зас­те­ли­ла стіл. Од ска­тер­ки по­лив­ся білий світ і за­лив і без то­го світлу од сон­ця кімна­ту.

Надя пос­та­ви­ла на столі са­мо­вар і по­са­ди­ла по­руч з со­бою Са­ню. Де­котрі пан­ни посіда­ли ко­ло сто­ла, де­котрі сиділи на со­фах. На­дя на­ли­ва­ла чай і по­да­ва­ла пан­нам.

- А чи пе­ре­го­во­ри­ли вже своє? Я більше люб­лю, як ви жар­туєте, бігаєте, співаєте. Ану, Са­ню, заспівай мені тієї гар­ної пісні, що в той раз співа­ла, - ска­за­ла Зоя. - Як-бо во­на по­чи­нається: «Ой не світи, ко­ни­ченьку, не світи ніко­му».

Усі за­ре­го­та­лись. Зоя до­га­да­лась, що по­ми­ли­лась.

- Ні, не так: якось іна­че… - ска­за­ла Зоя. Всі аж ляг­ли од сміху. Од­на На­дя ані осміхну­лась. Ли­це в неї бу­ло по­важ­не. Во­на рідко ко­ли сміялась. На­дя ска­за­ла ма­тері по-грецькій за її по­мил­ку. Ве­се­ла Зоя й собі за­ре­го­та­лась. Са­ня по­ча­ла пісню. Ста­ра Зоя за­бу­лась, що не­дав­но прий­шла з церк­ви, і, на­мо­тав­ши чот­ки на ру­ку, підтя­га­ла Сані: «Ой не світи, міся­ченьку, не світи ніко­му; тільки світи ми­ленько­му, як іде до­до­му». До їх прис­та­ли де­які свіжі го­ло­си паннів. Од­на На­дя не співа­ла: во­на не ма­ла го­ло­су.

І свіжий, як здо­ров'я, май­ський вітрець, що повівав в вікна, і аро­ма­ти буз­ку та рож, і май­ське сон­це, і вес­ня­не теп­ло, й пісня - все во­ру­ши­ло, ве­се­ли­ло мо­лоді душі, роз­во­ру­шу­ва­ло сер­це навіть в ве­се­лої ста­рої Зої Полікарпівни, роз­ве­се­ли­ло її й на­га­да­ло за давні літа мо­лоді на бе­ре­гах синього півден­но­го мо­ря.

Задзеленькав дзво­ник. Двері в гос­тинній рип­ну­ли. Усі за­мовк­ли.

- Хтось прий­шов. Це, ма­буть, ваші гре­ко­си вже зби­ра­ються до вас, - ска­за­ла до ма­тері На­дя.

Увійшла гор­нич­на й ска­за­ла Зої, що прий­шов який­сь па­нич.

- Який же це па­нич? - спи­та­ла На­дя в гор­нич­ної.

- Не знаю. Та­кий гар­ний, що й ска­за­ти не мож­на, - ка­за­ла гор­нич­на.

Надя стри­во­жи­лась і опус­ти­ла очі. В гос­тин­ну увійшов Арис­тид Се­лаб­рос.

- А не в доб­рий час прий­шов гість! - ска­за­ла Зоя Полікарпівна. - Так мені ве­се­ло з ва­ми; я са­ме розспіва­лась, а тут на тобі гос­тя!

- Одначе тре­ба йти до то­го гре­ка та по­го­во­ри­ти за ку­ку­руд­зу та пше­ни­цю, - ска­за­ла На­дя.

- Вийди ж і ти, На­дю, - ска­за­ла ма­ти.

- Ізроду не вий­ду! Од ва­ших греків тільки й чуєш, по­чо­му пуд пше­ниці та тю­тю­ну, по­чо­му кіло ку­ку­руд­зи. Неціка­ва зад­ля ме­не роз­мо­ва, - ска­за­ла На­дя.

- Зоє Полікарпівно! Як бу­дуть сьогодні го­во­ри­ти за овес та греч­ку, то й я вий­ду до гос­тей. Це вже бу­де но­ва, цікавіша те­ма, - обізва­лась Са­ня.

- О, ти вже на­го­во­риш! По­ба­чи­мо, хто прий­шов… Мо­же, та­кий грек, що й са­ма ви­ле­тиш до йо­го. Ой ти, моя ан­горська кізоч­ко, моє біле яг­ня! ти кіпрський ви­ног­рад, - го­во­ри­ла Зоя до Сані.

- А мо­же, я який­сь там муд­рий тра­пе­зунтський по­линь? - ска­за­ла Са­ня.

- Ой ні! ти кіпрське ви­но, - го­во­ри­ла Зоя свої смирнські порівнян­ня і пішла в світли­цю.

Панни в кімнаті тро­хи при­тих­ли. На­дя сиділа мовч­ки й прис­лу­ху­ва­ла­ся, що го­во­ри­лось в світлиці.

«Чи той прий­шов, що я ра­но ба­чи­ла в сад­ку, чи хтось інший? - ду­ма­ла во­на… - Гор­нич­на ска­за­ла, що ду­же гар­ний… пев­но, він. Ко­ли б він», - май­ну­ла в неї дум­ка, і їй за­ба­жа­лось по­ба­чи­ти ті горді, пишні очі, що во­на ба­чи­ла то­го дня в сад­ку. Во­на по­чу­ти­ла, що сер­це в неї по­ча­ло три­во­жи­тись. В гос­тинній крізь двері бу­ло чуть дзвінкий го­лос, низький ба­ри­тон. Го­во­ри­ли по-грецькій. Сло­ва не доліта­ли ви­раз­но, але ба­ри­тон лив­ся в роз­мові то го­лосніше, то тихіше, не­на­че пісню співав. Зда­ва­лось, ніби ора­тор чу­до­вим го­ло­сом го­во­ре про­мо­ву з ка­фед­ри.

«Який чу­до­вий го­лос! - йшла дум­ка в Наді. - М'який, як ок­са­мит, лас­ка­вий і ве­се­лий. Ні, це не йо­го го­лос. До йо­го гор­до­ви­тої пос­таті, до йо­го су­во­рих очей не прис­тає лас­ка­вий м'який го­лос. Ні, це не він…»

І Наді чо­мусь ста­ло шко­да, що не той прий­шов, ко­го їй нес­подіва­но за­ба­жа­лось по­ба­чи­ти. Во­на не чу­ла, за що роз­мов­ля­ли при­ятельки, й сиділа, за­ду­мав­шись.

- Надю! чом ти не го­во­риш? Чо­го за­ду­ма­лась? Чи не літа­ють твої дум­ки в тих кра­ях, де «цит­ро­ни стиг­нуть, де гор­дий лавр та мирт рос­туть?» - сміялась з неї Са­ня.

Надя лед­ве вдер­жа­ла лег­ке зітхан­ня: її ду­ма не­на­че за­ли­ну­ла в який­сь інший чу­до­вий край, де й квітки кращі, і не­бо синіше, і зорі ясніші, і пісні го­лосніші…

В гос­тинній по­чу­ли­ся ще й другі го­ло­си. На­дя впізна­ла по го­ло­су двох агентів з Смир­ни, що приїха­ли на Бес­са­рабію ску­по­ву­ва­ти пше­ни­цю та ку­ку­руд­зу. Роз­мо­ва йшла грецька. Го­ло­си товсті, низькі не­на­че булько­та­ли та кле­ко­та­ли, як во­да ки­пить та вби­вається в ключі в здо­ро­во­му ка­зані. А той ба­ри­то­но­вий го­лос, м'який, лас­ка­вий, не заг­лу­шав­ся. На­дя ло­ви­ла йо­го ар­тис­тичні су­то­ни й то­ни.

Довгенько сиділа й роз­мов­ля­ла Зоя з своїми гістьми. Ко­ли це двері з гос­тин­ної од­чи­ни­лись. Увійшла Зоя. В неї очі світи­лись ще ве­селіше.

- Надю! при­че­пу­рись та вий­ди до но­во­го гос­тя. З Смир­ни! З Смир­ни! - тро­хи не кри­ча­ла Зоя.

- Хто? Гість з Смир­ни? - спи­та­ла На­дя в ма­тері; і ця звістка ста­ла для неї неп­риємна. «Не той, ко­го я жда­ла!» - по­ду­ма­ла во­на.

- Ні! Гість з Оде­са. Йо­го ма­ти з Смир­ни, - ска­за­ла Зоя.

- Велике ди­во, що йо­го ма­ти з Смир­ни! Нев­же зад­ля цього я по­вин­на ви­хо­дить до йо­го в світли­цю, - ска­за­ла На­дя. - Я ж в Смирні не бу­ла.

- То за­те я бу­ла. Йо­го ма­ти че­рез дві ву­лиці, че­рез дві ву­лиці! - го­во­ри­ла Зоя з за­па­лом.

Панни засміялись. На­дя й собі осміхну­лась.

- Що че­рез дві ву­лиці? - спи­та­ла На­дя в ма­тері.

- Єлена Кипрі! че­рез дві ву­лиці! - го­во­ри­ла Зоя й ки­ну­лась шу­ка­ти слоїків з ва­рен­ням.

- Ви в такім за­палі, що ми нічо­го не втя­ми­мо з ва­ших слів, - ска­за­ла Са­ня.

- Жила Єле­на Кипрі, йо­го ма­ти, Арис­ти­да Се­лаб­ро­са, че­рез дві ву­лиці од нас в Смирні! Моя дав­ня под­ру­га. Ви­ходь-бо, На­дю, мерщій, хутчій! - го­во­ри­ла Зоя і ра­зом нак­ла­да­ла ва­рен­ня з мо­ло­деньких во­лоських горіхів, ва­ре­них на ме­ду.

- Чого це ви такі раді, Зоє Полікарпівно? Чи не за­ко­ха­лись ви ча­сом в ва­шо­го знай­омо­го гос­тя че­рез дві ву­лиці… - го­во­ри­ла Са­ня.

- Ой ти! - І Зоя вжар­ти вда­ри­ла ле­генько по плечі Са­ню. - Ож вий­ди та по­ди­вись, який гар­ний гість: як сон­це! - ска­за­ла Зоя.

- Ого! Ще по­пе­чусь, ко­ли він та­кий, як сон­це, - обізва­лась Са­ня.

- Як місяць пов­ний! - ска­за­ла Зоя.

- Коли та­кий, як місяць, то вий­ду до йо­го: не так страш­но, - ска­за­ла Са­ня.

- Ож глянь, то й по­ба­чиш. Ой моя біла овеч­ко! Як по­ба­чиш йо­го, про­ки­неться й твоє сер­це. По­ки­неш свої книж­ки та й по­за­ки­даєш їх на го­ри­ще. Не бійсь, не ви­дер­жиш! - ска­за­ла Зоя, і її гострі чорні очі заб­ли­ща­ли. Вид­ко бу­ло, що в неї в серці ще й досі тлів огонь і не по­гас.

- Ну, ні! - ска­за­ла Са­ня. - Луч­че по­за­ки­даю бо­ро­ди на го­ри­ще: мо­же, ми­шам на куб­ла зна­доб­ляться.

- Ой-ой, моя біла леліє! не знаєш ти ще світу й жит­тя, - ска­за­ла Зоя.

Зоя пос­та­ви­ла на піднос ми­соч­ки з ва­рен­ням і три ста­ка­ни хо­лод­ної во­ди.

- Щось там прий­шло ду­же ціка­ве, що ви на­го­ту­ва­ли йо­му «дульче­ца ку апа ре­чи» (ва­рен­ня з во­дою), - ска­за­ла На­дя по-мол­давській.

- А хто пе­редніше піде? чи «дульче­ца», чи На­дя? - сміялась Са­ня.

- Надя по­пе­ре­ду, - ска­за­ла Зоя. - На­дю, йди.

Надя при­че­са­ла го­ло­ву й виш­ла в світли­цю. Ко­ло вікна на стільцях сиділи два смирнські старі гре­ки, аген­ти од­ної фірми. Один був ста­рий, си­вий, з ко­рот­кою си­вою бо­ро­дою й з си­ви­ми бур­ця­ми. Йо­го дов­го­вас­те смуг­ля­ве ли­це бу­ло ніби встав­ле­не в білі рам­ки. На йо­му бу­ла оде­жа бал­канська: каф­тан і ря­са, зовсім як в ду­хов­них; каф­тан був підпе­ре­за­ний ши­ро­ким на п'ядь пар­че­вим по­ясом. Він ку­рив люльку з дов­го­го ци­бу­ка.

Другий агент був нес­та­рий чо­ловік в євро­пей­сько­му уб­ранні. Се­лаб­рос сидів спи­ною до две­рей і ба­ла­кав з ни­ми по-грецькій.

Надя Му­раш­ко­ва од­чи­ни­ла двері в гос­тин­ну. Се­лаб­рос ог­ля­нув­ся, схо­пив­ся з місця й пішов до неї на­зустріч.

- Аристид Се­лаб­рос, син при­ятельки ва­шої ма­тері, - про­мо­вив він до Наді по-грецькій.

- Я ду­же ра­да поз­най­оми­тись з ва­ми. Моя ма­ма вже ка­за­ла мені за вас, - ска­за­ла На­дя й по­да­ла йо­му ру­ку. Се­лаб­рос зда­вав­ся для неї те­пер ще кра­щим, ніж вранці в пар­ку: рівний ста­ном, як стру­на; розкішні чорні ку­чері, м'які, як ок­са­мит, лисніли про­ти сон­ця, на­че во­ро­но­ве кри­ло; очі не су­ворі, а лас­каві, ніби со­ло­денькі; їх гост­рий блиск на­че при­гас. І лас­ка та лю­бов світи­лись в очах, як він пильно-пильно гля­нув Наді в очі.

Надя зро­зуміла ту німу роз­мо­ву очей, що го­во­рить ча­сом го­лосніше й ви­разніше од слів. Во­на по­чу­ти­ла, що на її вид ніби пах­ну­ло теп­лом.

- Сідайте, будьте лас­каві, - ска­за­ла во­на до Се­лаб­ро­са й са­ма сіла на ста­ро­модній софі. Со­фа бу­ла з ви­со­кою спин­кою й об­би­та яс­ною ря­бою ма­терією зе­ле­но­го кольору, пе­реміша­но­го з жов­то­га­ря­чи­ми квітка­ми. На то­му яс­но­му пістря­во­му фоні На­ди­на кла­сич­на го­лов­ка ви­да­ва­лась ніби на­мальова­на на кар­тині.

Селаброс сів про­ти неї, вп'явся очи­ма в її вид й вваж­ли­во кмітив за нею.

Надя приміти­ла йо­го пильний пог­ляд, і її ви­разні, як в ма­тері, очі заг­ра­ли: не­на­че іскри заб­ли­ща­ли в їх, на­че за­ми­готіло ма­ре­во сон­ця. Світ в очах ми­готів, дри­жав, як промінь сон­ця дри­жить в крап­лях ро­си. На­дя зна­ла, що очі ви­да­ють її по­чу­ван­ня, й прик­ри­ла їх віка­ми. Се­лаб­ро­сові зда­лось, що сон­це схо­ва­лось за хма­ру, і в хаті ста­ло темніше.

- Чи ви дав­но в Ки­ши­неві? - спи­та­ла в йо­го На­дя по-грецькій.

- Ні, не­дав­но. Я сам оде­сець і оце пе­рей­шов сю­ди на служ­бу в банк, - ска­зав Се­лаб­рос.

- І я слу­жу в бан­ку, - обізва­лась На­дя.

- От ми й то­ва­риші по службі, - ска­зав Се­лаб­рос.

- Де ж ви пе­редніше слу­жи­ли? - спи­та­ла На­дя.

- Я слу­жив в Одесі, в одній грецькій фірмі, що тор­гує паш­нею. Але, знаєте, та­ка служ­ба мені не до впо­до­би; і служ­ба й ком­панія не при­па­да­ли мені до впо­до­би, - ска­зав Се­лаб­рос.

«От-от за­го­во­рить за пше­ни­цю та ку­ку­руд­зу», - по­ду­ма­ла На­дя, і самі чу­дові очі в Се­лаб­ро­са чо­гось втра­ти­ли для неї свою кра­су, а йо­го особість ста­ла неціка­ва, зви­чай­на.

- Чому ж так? - спи­та­ла На­дя.

- Знаєте, той грецький кру­жок тор­го­вельний, ма­теріальний… - за­го­во­рив Се­лаб­рос вже по-ве­ли­ко­руській, пог­ля­да­ючи набік на двох греків-агентів, котрі по-ве­ли­ко­руській нічо­го не тя­ми­ли, - тільки в їх і інте­ре­су, тільки й роз­мо­ви, що за тор­го­вельні спра­ви, за ціни на пше­ни­цю, ку­ку­руд­зу, тю­тюн…

- А вам це не по­до­бається? - спи­та­ла На­дя й по­чу­ва­ла, що зраділа: Се­лаб­рос став для неї знов ціка­вий.

- Ой, ще й як не по­до­бається! Я лю­ди­на з просвітою, з ви­щим по­тя­гом: люб­лю чи­та­ти й ме­ти­ку­ва­ти. Люб­лю лю­дей ме­ти­ку­ючих, роз­ви­тих. А там, знаєте, яка просвіта, який роз­ви­ток, яка філо­софія?

І Се­лаб­рос знов підморг­нув ско­са на двох агентів. На­дя осміхну­лась: во­на зна­ла філо­софію тих смирнських Арісто­телів та Пла­тонів.

- Я ду­же ра­да, що поз­най­оми­лась з ва­ми, - ска­за­ла На­дя. - Наш па­нянський кру­жок так са­мо не цу­рається просвіти, дбає за неї, ви­роб­ляє собі прин­ци­пи. Ска­за­ти прав­ду, й мені об­рид­ла ту­теч­ки в нас роз­мо­ва раз у раз про тор­го­вельні спра­ви, не­на­че більше не­ма за що й роз­мов­ля­ти.

- Я маю за ве­ли­ке щас­тя, що поз­най­омив­ся з ва­ми. Ба­жаю од щи­ро­го сер­ця поз­най­оми­тись і з ва­шим то­ва­рист­вом. Я лю­ди­на з ви­щи­ми пог­ля­да­ми. Мені хо­четься десь вря­ди-го­ди од­вес­ти ду­шу, по­ба­ла­ка­ти за вищі пог­ля­ди, за на­укові пи­тан­ня. Інте­рес на­уки - для ме­не най­ви­щий інте­рес в житті. Абст­ракція ре­ально­го жит­тя, світо­во­го, так би ска­за­ти, прак­тич­но­го - то най­ви­щий по­тяг роз­ви­то­го, ви­що­го ро­зу­му. Абст­ракція жи­вих об'єктів до­во­дить до чис­тої, іде­альної, най­ви­щої абст­ракції; і ми кон­фе­денціально скла­даємо собі іде­али, прин­ци­пи, пе­ресвідчен­ня. А ті іде­али знов по­вер­таємо в дійсне жи­вот­тя, обер­таємо в кос­мо­політичні тен­денції на­шо­го ро­зу­му, як би ска­за­ти, в най­прин­ципіальніші прин­ци­пи.

«Розумний, тя­му­щий чо­ловік! хоч я йо­го й не га­разд втя­ми­ла. Мо­же, тим не втя­ми­ла, що я ще не зовсім роз­ви­та ро­зу­мом… не знаю ви­щої на­уки», - по­ду­ма­ла На­дя.

Селаброс скінчив тільки шість класів в гімназії, але чи­тав до­волі й був хло­пець та­ла­но­ви­тий. Тільки ча­сом він лю­бив пус­ка­тись в абст­ракції і, як то ка­жуть, «заїжджав в хма­ри». Пе­ред да­ма­ми й пан­на­ми він лю­бив підніма­тись в ті хма­ри, го­во­рив ви­со­ким то­ном, щоб на­пус­ти­ти їм ту­ма­ну в очі і поч­ва­ни­тись своїм ро­зу­мом, і го­во­рив та­ки доб­ру абст­ракт­ну нісенітни­цю, хоч гра­ма­тич­но не­на­че й доб­ре скла­де­ну. Пе­ред просвіче­ни­ми людьми він не ду­же-то вис­ту­пав з ти­ми абст­ракціями.

- Я ба­га­то чи­тав сього­час­них прог­ре­сив­них ав­торів, ав­торів заг­ра­нич­них, не тільки чи­тав, але й ви­учу­вав їх сли­ве на­пам'ять. Я сам, бач­те, ча­са­ми люб­лю пи­са­ти, а для цього діла тре­ба на­уч­но­го грун­ту й роз­вит­ку. Без підва­лин ніхто не бу­дує до­му. Я сам склав собі той міцний фун­да­мент. На­уковість - то інтер­національна суб'єкція все­людських, кос­мо­політич­них сто­сунків, - пин­дю­чивсь далі Се­лаб­рос нісенітни­цею, і На­дя приміти­ла, що йо­го очі гор­до по­зи­ра­ють на неї, не­на­че ка­жуть: слу­хай і знай, що то ми та­ке!

«Або він ду­же ро­зум­ний, або я дур­на, бо щось нічо­го не вто­ро­паю. Мо­же, я ще не до­рос­ла до йо­го ро­зу­мом…» - ду­ма­ла На­дя.

Стара Зоя нес­подіва­но пе­ре­би­ла Се­лаб­ро­сові усякі абст­ракції: во­на ви­нес­ла на підносі ва­рен­ня й ста­кан во­ди.

- «Дульчеца ку апа ре­чи! Поф­тим» (про­си­мо), Се­лаб­рос! - ска­за­ла во­на по-мол­давській та й сха­ме­ну­лась.

- Оце я в Кишиневі пе­реміша­ла до­ку­пи усякі мо­ви. За­бу­лась, що ви грек, - ска­за­ла Зоя й са­ма з се­бе засміялась. - Про­си­мо до ва­рен­ня!

- Спасибі, спа­сибі вам, Зоє Полікарпівно! - ска­зав Се­лаб­рос, лег­ко пок­ло­нив­шись і осміхнув­шись до Зої.

Очі в нього ста­ли знов лас­каві, роз­мо­ва ввічли­ва, підлес­ли­ва, ма­не­ри делікатні, м'які, мов у сірійсько­го ара­ба. Се­лаб­рос ки­нув­ся до ва­рен­ня й їв йо­го з ве­ли­ким сма­ком, як їдять со­лод­ке діти. Він за­пив ста­ка­ном кри­нич­ної во­ди.

- Добре ва­ше ва­рен­ня, Зоє Полікарпівно, - ска­зав Се­лаб­рос.

- А які «дульчеці» ва­ри­ла ва­ша ма­ма в Смирні! Ми ча­сом ва­ри­ли ра­зом уд­вох, бо че­рез дві ву­лиці жи­ла во­на од нас, - ска­за­ла Зоя.

- Ви й досі не за­бу­ли рідно­го краю? - спи­тав Се­лаб­рос.

- Ой Арис­ти­де, Арис­ти­де! чи мож­на ж йо­го за­бу­ти? - ска­за­ла Зоя, міша­ючи дійсність з мрійни­ми згад­ка­ми. - Які там кітри! яка ай­ва! А квітки! які там рожі! такі завбільшки, як блю­деч­ка. Ви­ног­рад та­кий завбільшки, як сли­ви.

- А лелії, ма­буть, такі завбільшки, як цідил­ки, - сміялась На­дя.

Селаброс осміхнув­ся.

- Яка гар­на бу­ла ва­ша ма­ма пан­ною! як на­мальова­на! - ска­за­ла Зоя, підняв­ши го­ло­ву.

Вона при­див­ля­лась до Арис­ти­до­во­го ли­ця й не­на­че че­ка­ла очи­ма в йо­го лиці слідів кра­си йо­го ма­тері.

«Гарний, як і йо­го ма­ти бу­ла гар­на! От бу­ла б па­ра для моєї Наді», - по­ду­ма­ла Зоя. Во­на й за­бу­ла за двох смирнських агентів, що ба­ла­ка­ли собі сти­ха ко­ло вікна.

- А! про­си­мо до ва­рен­ня! - зга­да­ла Зоя, обер­та­ючись до греків.

Греки вста­ли й несміли­во прис­ту­пи­ли до сто­ла, не­на­че шко­лярі; оче­ви­дяч­ки, їм бу­ло якось ніяко­во пе­ред євро­пей­ця­ми. Се­лаб­рос ви­чис­тив ми­соч­ки з ва­рен­ням так, що ста­рим гре­кам зос­та­лось тільки по од­но­му во­лосько­му горішку.

- Як же те­пер жи­ве ва­ша ма­ма? - спи­та­ла Зоя в Арис­ти­да.

- Держить ма­леньку крам­нич­ку з тю­тю­ном та й жи­ве сяк-так. Я по­си­лаю їй пот­ро­ху з сво­го за­робітку, - ска­зав Се­лаб­рос.

- І доб­ре ро­би­те! Ви доб­рий син моєї Єле­ни Кипрі, - ска­за­ла Зоя.

«І ро­зум­ний, і крас­но й по­етич­но го­во­рить, ще й, знать, доб­рий», - по­ду­ма­ла На­дя.

- Ото й мій батько ко­лись мав крам­нич­ку з тю­тю­ном в Ки­ши­неві, як усі наші гре­ки, - обізва­лась Зоя, - але я вий­шла заміж. Батько вмер. Мій чо­ловік слу­жив за уря­дов­ця й не звелів мені тор­гу­ва­ти. Ку­пи­ли ми не­ве­лич­кий ви­ног­рад­ни­чок та кла­поть по­ля під ого­род та й про­жи­ва­ли сяк-так.

- Продали крам­ни­цю, то й доб­ре зро­би­ли, - ска­за­ла На­дя. - Не знаю, як ви ду­маєте, а я ду­маю, що ма­га­зи­ни, крам­ниці, залізні до­ро­ги по­винні бу­ти гро­мадським, а не осо­бо­вим доб­ром, інак­ше це бу­де злов­жи­ток, експ­лу­атація однією осо­бою цілої гро­ма­ди.

- І я так ду­маю. Я ба­га­то чи­тав про це пи­тан­ня, ба­га­то ду­мав, гм… ба­га­то ду­мав і в цьому пе­ресвідчив­ся, - ска­зав Се­лаб­рос.

Селаброс го­во­рив це усе, як ка­жуть, на вітер: йо­му бу­ло бай­дужісінько за ті пи­тан­ня. Він тільки хотів по­ка­за­ти пе­ред Му­раш­ко­вою, що знає ба­га­то сього­час­них пи­таннів і ціка­виться ни­ми. На­дя щи­ро йня­ла йо­му віри.

«Він з на­ших…» - по­ду­ма­ла На­дя Му­раш­ко­ва.

- Ви ду­маєте зовсім так, як і я. Еко­номічні пи­тан­ня по­винні б ма­ти в житті пер­ше місце, - ска­за­ла На­дя.

- Я цього не тям­лю, - ска­за­ла Зоя. - По-моєму, хто тор­гує, той по­ви­нен і гроші собі в ки­ше­ню клас­ти.

Селаброс і На­дя осміхну­лись. Во­ни сміялись з ста­рої Зої, як з ма­лої, нічо­го не тя­му­щої ди­ти­ни.

Ця роз­мо­ва, ма­буть, бу­ла для Зої не ду­же ціка­ва; во­на вста­ла й вий­шла, щоб по­да­ти гос­тям чай.

- В нас скрізь здирст­во, - по­чав Се­лаб­рос. - Я дав­но за­ду­му­вав­ся над цим прин­ци­пом, ба­га­то пе­ре­чи­тав за це кни­жок.

- Я з ва­ми згод­жу­юсь зовсім: от хоч би й наші ба­са­рабські па­ни… бо­дай не ка­за­ти, - ска­за­ла На­дя. - Жи­вуть тільки для се­бе, не дба­ють ні про шко­ли, ні за просвіту мас, ні філант­ропії в їх… Я вже їх доб­ре знаю.

- Але, знаєте, є між ни­ми й гарні лю­де, і я з та­ки­ми ла­ден ми­ри­тись. Оце я не­дав­но зійшов­ся з од­ним. Він гу­маніст, де­мок­рат. За­во­дить ве­ли­ку шко­лу в своєму селі. Я оце не­дав­но їздив у те се­ло, щоб впо­ряд­ку­ва­ти ту шко­лу, - ска­зав Се­лаб­рос.

Він і справді їздив в се­ло для цього діла, але уся йо­го діяльність бу­ла в тім, що він до­ла­ду розс­та­вив в школі пар­ти та сто­ли.

- Якою ж мо­вою вчи­ти­муть в тій мол­давській школі? - наг­ло спи­та­ла в Се­лаб­ро­са На­дя, при­га­дав­ши роз­мо­ву з Ко­маш­ком за на­родні шко­ли на Бес­са­рабії.

- Все од­но, якою мо­вою вчи­ти­муть… аби вчи­ли доб­ре, - ска­зав Се­лаб­рос. - Я й в цьому ділі кос­мо­політ. Аби шко­ли бу­ли, аби шко­ли! аби вчи­ли доб­ре, а мо­ва… це… бо­дай не ка­зать.

- Одначе ви грек, і не втра­ти­ли, як я ба­чу, своєї національності? - спи­та­ла На­дя.

- Я й грек і не грек: я оде­сець, гро­ма­дя­нин усього світу. Я кос­мо­політ і ста­нов­лю прин­цип кос­мо­політиз­му ви­ще од усього.

- Я з ва­ми зовсім згод­жу­юсь і навіть не ро­зумію національних мол­давських, ук­раїнських тен­денцій. Цих пи­тань я ще не вто­ро­па­ла доб­ре, - ска­за­ла На­дя.

- І доб­ре зро­би­ли! - аж крик­нув Се­лаб­рос. - Я був зійшов­ся з ук­раїнця­ми… та… й…

Селаброс мах­нув ру­кою й на­су­пив бро­ви. Він тер­ся ко­ло ук­раїнсько­го круж­ка, бо доб­ре вмів го­во­ри­ти по-українській. Але ук­раїнці пос­те­рег­ли, що він лю­ди­на лег­ко­дум­на, що в йо­го си­ла тільки в сло­вах, а не в вчин­ках і ро­боті, що він грається на сло­вах прин­ци­па­ми, мов ди­ти­на цяцька­ми, ще й до то­го він на язик ле­пет­ли­вий. Гор­дий своїм ро­зу­мом та крас­но­мовністю, він хотів бу­ти скрізь при­вод­цем. Од йо­го од­кас­ну­лись, і він ду­же зо­би­див­ся. Тер­ся він і ко­ло «крайніх», але й ті не йня­ли йо­му віри й од­кас­ну­лись од йо­го.

- Національне пи­тан­ня, національні спра­ви - нісенітни­ця, - ска­зав Се­лаб­рос. - Чесність, прав­да, вільне сло­во, вільні дум­ки, - які ви­сокі всесвітні, все­людські прин­ци­пи! Що мо­же бу­ти ви­ще за їх? Хто не мо­же при­вер­ну­тись до їх ду­шею, сер­цем, по­лю­би­ти їх, жи­ти й радіти ни­ми?

І го­лос в Се­лаб­ро­са став м'який, співу­чий. Він го­во­рив, не­на­че по­чут­ли­ву для сер­ця пісню співав. На­дя не зво­ди­ла з йо­го очей, ми­лу­ва­лась йо­го чер­во­ни­ми ус­та­ми з ямоч­ка­ми по­се­ре­дині, блис­ком йо­го чор­них очей. Во­на зітхну­ла.

«Тягне він до се­бе мою ду­шу і дум­ка­ми, і очи­ма, й ус­та­ми. Він на­шо­го та­бо­ру лю­ди­на, - ду­ма­ла На­дя, при­ча­ро­ва­на йо­го кра­сою. - Сер­це моє чо­гось стри­во­жи­лось, за­ки­да­лось в гру­дях…»

Легкий, делікат­ний рум'янець роз­лив­ся по її ма­то­вих що­ках, не­на­че од­лиск од бу­ке­та чер­во­них рож впав на білу лелію. Радість блис­ну­ла в її очах. Очі заг­ра­ли. Світ на­че зай­мав­ся в їх по­ма­леньку, за­ми­готів і блис­нув промінням.

Селаброс примітив вплив і си­лу сво­го сло­ва, своїх прин­ципів і го­во­рив, не­на­че за­ча­ро­ву­вав зна­хурст­вом мо­ло­ду пал­ку ду­шу дівчи­ни.

Зоя внес­ла чай і пос­та­ви­ла на столі. Во­на поп­ро­си­ла двох греків до сто­лу. Роз­мо­ва ста­ла за­гальною. На­дя вий­шла до своїх под­руг.

- Ну, що там за сон­це з Смир­ни? - спи­та­ла в Наді Са­ня.

- Наша лю­ди­на - кос­мо­політ. Але ж і ро­зум­ний-ро­зум­ний! А як він вміє го­во­ри­ти! Який він ора­тор! Прав­да, ча­сом го­во­ре так зви­со­ка, що я ма­ло йо­го ро­зумію. Він тро­хи чванько­ви­тий, як усі гре­ки. Вар­то, Са­ню, з ним поз­най­оми­тись, - ска­за­ла На­дя.

- Нехай іншим ча­сом, бо те­пер мені час до­до­му. Ма­чу­ха, ма­буть, розішле за мною гор­нич­них по всьому місту. Вже ве­чоріє, - ска­за­ла Са­ня й поп­ро­ща­лась з На­дею. Усі пан­ни поп­ро­ща­лись і по­роз­хо­ди­лись.

Од то­го ча­су Се­лаб­рос при­хо­див до Му­раш­ко­вої сли­ве щод­ня на вечірній чай. Зоя Полікарпівна по­лю­би­ла йо­го, як си­на, го­ду­ва­ла «дульче­ца­ми», не зна­ла, де й по­са­ди­ти. Во­на сподіва­лась, що Арис­тид бу­де сва­та­ти На­дю.

Настав вечір. Ма­ти й доч­ка вже звик­ли жда­ти Се­лаб­ро­са сли­ве щод­ня. Са­ня й усі її то­ва­риш­ки зійшли­ся з Се­лаб­ро­сом, зго­див­шись з ним в усьому як з кос­мо­політом. Він зовсім при­ча­ру­вав мо­ло­дих паннів своєю крас­но­мовністю, своїми пог­ля­да­ми… на­пус­тив ту­ма­ну своїми буцімто ви­со­ки­ми абст­ракціями, йо­му по­до­ба­лась роль про­во­ди­ря в круж­ку мо­ло­дих, роз­ви­тих ро­зу­мом паннів. Ти­ха, по­тай­на, але пал­ка на вда­чу На­дя за­ко­ха­лась в йо­му га­ря­че й щи­ро.

Минув тиж­день, ми­нув і дру­гий. Арис­тид Се­лаб­рос щод­ня за­хо­див до Зої на вечірній чай, а після чаю На­дя, Са­ня й Махнівська хо­ди­ли з ним на про­гу­лян­ня в міський парк. Од­но­го ве­чо­ра прий­шла до Наді Са­ня, прий­шла й Махнівська. Се­лаб­ро­са не бу­ло. Зоя по­да­ла чай. Са­ня й Махнівська пи­ли чай і жар­ту­ва­ли з ве­се­лою Зоєю. Од­на На­дя сиділа мовч­ки ко­ло сто­лу й за­ду­ма­лась. Чай дов­го сто­яв не­по­ча­тий, вже й про­хо­лов.

«Не прий­шов сьогодні, - ду­ма­ла На­дя. - Що це з ним ста­лось? Мо­же, в йо­го якесь діло тра­пи­лось в бан­ку? Але в цей час діла не бу­ває в бан­ку: я доб­ре цьому відо­ма».

- Чом ти, На­дю, не п'єш чаю? - пи­та­ла в неї Са­ня.

Надя не­на­че про­ки­ну­лась і ме­ханічно по­ко­ло­ти­ла чай ло­жеч­кою. Сьорбну­ла во­на зо дві ло­жеч­ки, а її дум­ки знов по­ли­ну­ли десь да­ле­ко.

«Не дур­но де­які мої то­ва­риш­ки на­тя­ка­ли йо­му при мені за мол­да­ван­ку, кра­су­ню панію Лу­по­рес­ко… Сміялись йо­му нею… Щось є. Мо­же, він те­пер си­дить в неї за сто­лом, п'є чай, роз­мов­ляє з нею. Во­на гар­на, не­на­че ма­дон­на: очі карі, ясні, бро­ви, ус­та ко­кетні… А він мо­ло­дий, пал­кий. Він ме­не упо­до­бав: це я доб­ре знаю. Лю­бить го­во­ри­ти зо мною за вищі прин­ци­пи. Ми зійшлись в прин­ци­пах, не так, як Са­ня з Ко­маш­ком… все зма­га­ються. Ні! йо­го ду­ша якось од­ра­зу прис­та­ла до моєї душі… А сьогодні він не прий­шов. Нев­же кра­су­ня Лу­по­рес­ко одіб'є йо­го в ме­не? Нев­же я вте­ряю йо­го?» - ду­ма­ла На­дя.

Вона по­чу­ти­ла, що іздриг­ну­лась од тієї дум­ки, не­на­че на неї повіяв хо­лод­ний мок­рий осінній вітер. І не­доб­рохіть во­на чо­гось од­ра­зу зне­на­виділа ту панію Лу­по­рес­ко.

- Надю, пий-бо чай, бо вже усі ви­пи­ли! Тре­ба по­суд ми­ти, - ска­за­ла Зоя.

Надя ви­пи­ла на­хильці ста­кан чаю й дру­го­го не схотіла.

- Не прий­шов Се­лаб­рос, - ска­за­ла Са­ня. - Піде­мо сьогодні не в міський парк, а в са­док Ро­ман­ди­на.

Саня, Махнівська й На­дя пішли в са­док Ро­ман­ди­на. Той са­док був роз­ки­ну­тий в кінці міста, на горі і по Бо­юканській до­лині. На бо­ках го­ри й на­ни­зу до­ли­ни зе­ленів ви­ног­рад­ник. Кар­ти­на з сад­ка на Бо­юканську до­ли­ну бу­ла од­на з най­кра­щих в око­ли­цях Ки­ши­не­ва. Пан­ни увійшли в са­док і сіли на лавці над самісінькою го­рою. Во­ни мовч­ки од­по­чи­ва­ли, за­ди­вив­шись на до­ли­ну. Кру­гом не ду­же ши­ро­кої до­ли­ни сто­яли го­ри, пе­ре­тяті узеньки­ми щіли­на­ми. На дні до­ли­ни зе­леніли ого­ро­ди й бли­ща­ли два ма­ленькі ста­воч­ки, не­на­че дві склян­ки, ки­нуті між вер­ба­ми. По­ло­ви­на до­ли­ни вже по­то­ну­ла в тіні попід го­ра­ми і не­на­че за­си­па­ла; дру­га по­ло­ви­на бу­ла освіче­на сон­цем і жевріла чер­во­ним світом. Під го­ра­ми в тіні біліло се­ло Бо­юка­ни, біліла цер­ков­ця. На го­рах і попід го­ра­ми зе­леніли ви­ног­рад­ни­ки, сад­ки з во­лоських горіхів, аб­ри­косів, че­ре­шень, біліли не­ве­личкі мол­давські ха­ти, роз­ки­дані в ви­ног­рад­ни­ках. Над до­ли­ною повіва­ло спо­коєм та свіжістю май­сько­го ве­чо­ра. Тільки со­ло­вей­ки без­пе­рес­та­ну ще­бе­та­ли в вер­бах, ніби бу­ди­ли тре­ля­ми за­си­па­ючу пиш­ну до­ли­ну.

Не встиг­ли пан­ни сісти на лавці й на­ди­ви­тись на кар­ти­ну, як по­зад їх по­чув­ся го­лос.

- А ви он де? Доб­ри­вечір! - ска­зав го­лос­но Се­лаб­рос. - По­езія! кар­ти­на при­ро­ди! май!

Панни озир­ну­лись. На­дя аж жах­ну­лась, аж ки­ну­лась.

- А я вглядів, як ви йшли ву­ли­цею, й мерщій по­вер­нув сю­ди в са­док. Швид­ко ж ви йде­те! Гнав­ся, гнав­ся, та й не наз­дог­нав вас. Прудкі ніжки маєте, - ска­зав Се­лаб­рос.

Опізнившись на чай до Му­раш­ко­вої, Се­лаб­рос став за вуг­лом од­ної улиці й кмітив, ку­ди піде гу­лять На­дя. Він завж­ди слідку­вав за нею, де сту­па­ли її но­ги: це в йо­го бу­ла звич­ка - слідку­ва­ти або засіда­ти на засідки на паннів.

Надя по­чер­воніла. Во­на не­ви­мов­но зраділа, і в неї очі заб­ли­ща­ли й заг­ра­ли. Се­лаб­рос за­ди­вив­ся на її очі. Він сів на лавці й мов­чав.

Саня по­ча­ла роз­мо­ву. Во­на пе­ре­го­во­ри­ла своє й за­мовк­ла. Ніхто не обізвав­ся й сло­вом. Се­лаб­рос мов­чав, На­дя мов­ча­ла. Махнівська по­ча­ла роз­мо­ву, але їй роз­мо­ва ніби рва­лась і до кінця не до­хо­ди­ла.

Саня пос­те­рег­ла, що во­на й Махнівська тут зайві.

- Ходім, Махнівська: маю ро­бо­ту, а ти мені по­мо­жеш в то­му ділі, ро­бо­та ма­ла - за од­ним присідом і зро­би­мо, - ска­за­ла до­гад­ли­ва Са­ня й вста­ла з лав­ки.

Махнівська й собі вста­ла, і во­ни пішли з сад­ка. Се­лаб­рос дов­генько мов­чав і ди­вив­ся на до­ли­ну. Мов­ча­ла й На­дя. І во­на ди­ви­лась на до­ли­ну, але нічо­го не ба­чи­ла. В неї сер­це ду­же три­вож­но тріпа­лось: во­на по­чу­ва­ла кож­ний рух йо­го, чу­ла кож­не тріпан­ня.

Селаброс пог­ля­дав на Му­раш­ко­ву ско­са, крадько­ма, не по­вер­та­ючи до неї го­ло­ви. Він примітив, що в неї що­ки на­че зай­ма­ли­ся й зго­дом ніби за­па­ла­ли.

Селаброс по­мов­чав і знов ско­са гля­нув на На­дю.

Він був ду­же досвідний і знав усі зміни діво­чо­го сер­ця; вмів чи­тать по ви­ду, по рум'янцях, по очах, як по книжці, і знав усі звив­ки сер­ця, усі зміни по­чу­ван­ня. Очі в йо­го ста­ли хитрі, по-азійсько­му хитрі, не­на­че в кра­ма­ря, кот­рий пос­теріг, що вже нас­тав час ос­танній раз за­бо­жи­тись - і по­ку­пець пой­ме йо­му віри, і він підду­рить по­куп­ця…

«Час нас­тав; тре­ба прис­ту­па­ти. Во­на моя. Який ціка­вий ро­ман! І як швид­ко дійшов він до щас­ли­во­го кінця!» - по­ду­мав Се­лаб­рос.

- Ви так за­ди­ви­лись на до­ли­ну? Яка пиш­на до­ли­на! Є на що за­ди­ви­тись, - ска­зав Се­лаб­рос. - Як­би ще тут по один бік до­ли­ни бу­ло мо­ре… Я люб­лю мо­ре, мо­же тим, що я зріс над мо­рем.

- І я люб­лю мо­ре, - обізва­лась Му­раш­ко­ва, лед­ве вга­му­вав­ши своє сер­це. - Я не люб­лю тих дріб'язків кра­си при­ро­ди, тих лис­точків та квіто­чок. Люб­лю ве­ли­ке мо­ре, як люб­лю ви­сокі по­еми генія.

- Ви лю­би­те ве­ликі ду­ми, ви­сокі по­ри­ван­ня людсько­го ро­зу­му? палкі по­ри­ван­ня сер­ця? Чи так? - спи­тав у Наді Се­лаб­рос.

Надя по­мов­ча­ла й по­ду­ма­ла.

- Люблю і ви­сокі по­ри­ван­ня людсько­го ро­зу­му, і ви­сокі по­ри­ван­ня людсько­го сер­ця, - ска­за­ла На­дя, - але більше за все люб­лю ро­зум­не й ко­рис­не діло.

- Одначе ви слу­жи­те в бан­ку й порп­ляєтесь в нуд­них циф­рах? - спи­тав у неї Се­лаб­рос.

- Ця служ­ба зовсім не­го­дя­ща, су­шить ме­не, не­на­че літня спе­ка зем­лю. Але му­шу слу­жи­ти, хліб за­роб­лять, - ска­за­ла На­дя.

- Душить во­на й ме­не. Я по­чу­ваю, що я пок­ли­ка­ний до якоїсь шир­шої й ви­щої діяльності, - ска­зав Се­лаб­рос.

- До якої? чи ро­зу­мо­вої, чи по­етич­ної, чи прак­тич­ної? - різко пос­та­ви­ла пи­тан­ня Му­раш­ко­ва.

Селаброс тро­хи-тро­хи не про­хо­пив­ся: «До прак­тич­ної, ма­теріальної», - до чо­го він і справді мав при­род­же­ний хист, але сха­ме­нув­ся й тільки ру­кою мах­нув: ро­зумій, мов, як­най­кра­ще.

- Ходім та тро­хи по­хо­ди­мо, - ска­зав Се­лаб­рос і встав з лав­ки. На­дя вста­ла й собі. Во­на тро­хи зас­по­коїлась. Рум'янець тро­хи при­гас на що­ках.

- Як пиш­но роз­ви­лась оця алея! Ходім по алеї, - ска­зав Се­лаб­рос.

Вони пішли по алеї з ста­рих во­лоських горіхів, що сто­яли дов­ги­ми ряд­ка­ми по­над самісінькою го­рою. Горіхи зовсім роз­ви­ли­ся. Уся алея бу­ла про­ни­за­на вечірнім чер­во­ним сон­цем і світи­лась наскрізь. Мо­ло­де лис­тя пах­ло нар­ко­тич­ни­ми па­хо­ща­ми.

- Величність! Ой, ве­личність! - по­чав Се­лаб­рос. - І я її люб­лю в усьому: і в житті, і в по­езії, і більш за все - в по­езії людсько­го сер­ця. В красі людській, в красі дівочій, в діво­чо­му серці є ба­га­то ви­со­ко­го, по­етич­но­го.

Надя по­чу­ла, що в неї сер­це ніби за­ми­рає.

- Краса діво­ча - це най­ви­ща кра­са в світі, най­ви­ща по­езія. Усі ве­ликі ут­во­ри геніїв тим ве­ликі, що генії най­кра­ще пос­те­рег­ли ту кра­су: і кра­су ли­ця діво­чо­го, і кра­су душі, делікат­ної, по­чут­ли­вої, - го­во­рив Се­лаб­рос, сту­па­ючи ти­хою хо­дою попід ши­ро­ки­ми на­вис­ли­ми гілка­ми ста­рих горіхів.

- Ви лю­ди­на да­ле­ко­го Схо­ду, син кла­сич­ної Греції, - несміли­во обізва­лась На­дя, і її го­лос на­си­лу бу­ло чу­ти.

- Бачив я на своєму віку дівочі ус­та: кла­сичні, ви­разні, звив­часті, з ямоч­ка­ми по­се­ре­дині, чер­воні, як польова маківка, пов­ненькі, со­ко­виті, як стиг­ла че­реш­ня. Осміхнуться во­ни, з-під їх блис­нуть білі дрібні зуб­ки, не­на­че два ра­зоч­ки перлів. Щось па­ху­че єсть в тих ус­тах; якимсь аро­ма­том пах­нуть во­ни, не­на­че пу­чок май­ської рожі в біло­му бу­кеті кон­валій. А як роз­го­ряться во­ни па­лом, ко­хан­ням, як розк­ри­ються од жа­до­би ко­хан­ня, чуєш од їх ніби дух тропічних квіток, со­лод­кий і п'яний, як па­хощі цвіту по­ме­ранців, ту­бе­ро­зи, да­ту­ри…

Надя прис­лу­ха­лась, її заціка­ви­ла по­етичність і крас­но­мовність Се­лаб­ро­са. «Але за чиї це ус­та він го­во­ре? - по­ду­ма­ла во­на. - Десь-то він їх ба­чив… пев­но, в Одесі. На­що ж він го­во­ре мені за чужі ус­та, а не за мої…»

В Му­раш­ко­вої зда­ви­ло в гру­дях. Сер­це на­че за­мер­ло.

- Бачив я дівочі очі, і не мо­жу їх ніко­ли за­бу­ти, - по­чав знов Се­лаб­рос, - в їх є ніби од­лиск кра­си й пиш­ності на­ту­ри, і ра­зом з тим в їх ви­яви­лась уся кра­са людської душі: в тих очах то світе ве­се­лий світ ранньої зорі, то смут­ний блиск вечірньої зірки, то го­рить га­ря­чий промінь сон­ця… Зли­не радість на сер­це, - і з очей ллється ве­се­лий світ, сип­леться іскра­ми, дри­жить ма­ре­вом; впа­де сму­ток на сер­це, і вис­ту­пить в очах сльоза, - світ ми­го­тить, на­че промінь сон­ця в крап­лях ро­си; ко­ли за­па­лає сер­це ко­хан­ням, - тоді очі зай­ма­ються, го­рять ог­нем. Ті очі ма­нять, як мрія, і ча­ру­ють, як по­езія, і ве­се­лять ду­шу, не­на­че май­ський день, і пе­чуть по­лум'ям літа. Віка блис­кучі, ро­жеві; вії довгі… Ой очі, очі! хто вас ба­чив раз, той повік вас не за­бу­де.

Селаброс за­мовк і ско­са пог­ля­нув на На­дю.

«Про чиї оце очі він то­ро­чить? Чи він сміється з ме­не, чи він ме­не драж­нить? - по­ду­ма­ла На­дя, слу­ха­ючи по­езію Се­лаб­ро­са. - Він ме­не не лю­бить, го­во­рить за чиїсь очі, не за мої. Нев­же я по­ми­ли­лась?»

Мурашкова по­чу­ва­ла, що гнів при­ли­ває до її сер­ця, ду­шить в гру­дях. Во­на гля­ну­ла в вічі Се­лаб­ро­сові, і її очі блис­ну­ли блис­кав­кою. Се­лаб­рос оче­ви­дяч­ки ми­лу­вав­ся тим гост­рим блис­ком її очей, як ар­тист ми­лується тон­ки­ми сутіня­ми на кар­тині.

- Ви знаєте, за чиї очі я оце го­во­рю? - спи­тав Се­лаб­рос пе­ре­го­дя.

- Ні, не знаю! - обізва­лась На­дя, не­на­че про­ше­потіла.

Селаброс за­мовк. Во­ни йшли далі по алеї. Од ста­рих гілляс­тих горіхів по­на­ви­са­ло дов­ге не­об­ру­ба­не гілля. По­дов­жас­тий свіжий лист, не­на­че краплі, по­на­ви­сав ма­са­ми й зачіпав їх по що­ках, по пле­чах, їх го­ло­ви по плечі бу­ли ніби опо­виті зе­ле­ним па­ху­чим лис­том. Алея пірна­ла в тінь од го­ри.

- Ви хіба не знаєте, за чиї очі я оце го­во­рю? - знов спи­тав Се­лаб­рос.

Він зу­мис­не роз­па­лю­вав її сер­це, щоб вра­зи­ти нес­подіван­кою.

- Почім я мо­жу зна­ти? Хто знає чу­жу ду­шу? - ска­за­ла На­дя вже сер­ди­то.

- За ваші очі! - ска­зав Се­лаб­рос, і з ти­ми сло­ва­ми він об­няв її за стан і по­чав га­ря­че цілу­ва­ти в очі, в ус­та, в що­ки.

Надя ніби зде­ре­веніла, сто­яла на од­но­му місці.

- Ходім далі, моя лю­ба, моя до­ро­га! - ска­зав Се­лаб­рос, взяв­ши На­дю за ру­ку, й хотів вес­ти її далі по алеї. На­дя сто­яла на од­но­му місці; во­на ще не опам'ята­лась га­разд.

- Ходім далі! - ска­зав Се­лаб­рос.

- Не піду! пустіть ме­не! - за­ше­потіла во­на, й, озир­нув­шись на­зад, во­на аж тоді зовсім опам'ята­лась. В алеї не бу­ло вид­ко й душі.

- Ходім мерщій! там нас ніхто не вгля­дить! - ска­зав Се­лаб­рос і си­ломіць по­тяг На­дю за ру­ку. Во­на по­да­лась за ним, мов не­жи­ва.

Алея густіша­ла. Не­об­ру­бані гілки позвішу­ва­лись низько й зачіпа­ли їх обох за го­ло­ву, за ру­ки. Тре­ба бу­ло на­хи­ля­тись, щоб прой­ти далі. Стеж­ки не бу­ло далі: там ніхто ніко­ли не гу­ляв. За алеєю бу­ло вид­но гу­ща­ви­ну з кущів, оп­ле­те­ну здичілим ви­ног­ра­дом. В алеї бу­ла гус­та тінь. Гус­те ру­но зе­ле­но­го лис­ту та гілок зас­ло­ня­ло алею звер­ху до­ни­зу, як гус­та зе­ле­на завіса. В кінці алеї, в гу­ща­вині, бу­ла не­на­че тем­на ніч.

- Не піду далі! - ска­за­ла На­дя.

- Ти ме­не не лю­биш? - спи­тав Се­лаб­рос.

- Люблю, але далі не піду, - ска­за­ла На­дя й по­ча­ла пру­ча­тись.

- Йди або не ча­руй ме­не очи­ма! Твої очі - гост­рий ніж для мо­го сер­ця! Я од­дам за їх усе жи­вот­тя. Не пе­чи ме­не очи­ма!

Селаброс знов наг­ло об­няв її й об­си­пав га­ря­чи­ми поцілун­ка­ми її очі, що­ки, ус­та. На­дя вип­ру­ча­лась з йо­го обнімоч­ку. Гілка за­че­пи­ла бри­ля на го­лові в Се­лаб­ро­са й зби­ла йо­го. Він на­хи­ливсь, щоб підня­ти бри­ля. На­дя знес­тям­ки крут­ну­лась і швид­кою хо­дою мерщій пішла на­зад без тя­ми в го­лові, ніби засліпле­на. Се­лаб­рос роз­лю­ту­вав­ся, пог­нав­ся за нею слідком і лед­ве встиг її наз­дог­на­ти.

«Ні, це не мол­да­ван­ка! До кінця ро­ма­ну з нею не швид­ко дійдеш. До­ве­деться або мудріше хит­ру­вать, або при­ки­ну­тись, що бу­ду сва­тать її. Без неї не мо­жу жи­вотіти, не мо­жу ди­ха­ти», - ду­мав Се­лаб­рос, поспіша­ючи навз­догінці за Му­раш­ко­вою.

Надя по­вер­ну­ла з алеї до ви­хо­ду. З од­но­го бо­ку ріс цілий гай гілляс­тих оц­то­вих акацій з го­ли­ми стов­бу­ра­ми, з ши­ро­ки­ми пуч­ка­ми лис­та­то­го верхів'я. Між акаціями бу­ло вид­ко лав­ки; на ла­воч­ках сиділи якісь панії. На­дя вгляділа їх і пішла по­руч з Се­лаб­ро­сом зви­чай­ною хо­дою. Во­на вже зовсім опам'ята­лась, і їй по­чу­ва­лось, що ніби десь бу­ла по­же­жа й во­на бігцем вибігла з по­жежі, ніби опе­че­на ог­нем. Се­лаб­рос довів її до­до­му. Обоє й сло­ва не про­мо­ви­ли між со­бою. Про­ща­ючись з На­дею, він по­ди­вив­ся на неї пильним, дов­гим пог­ля­дом, не­на­че хотів наб­ра­тись то­го вог­ню, що па­лав в її очах.

Надя прий­шла до­до­му й зас­та­ла там Са­ню й Махнівську.

- А що пак ка­зав тобі Се­лаб­рос? - спи­та­ла в неї Са­ня.

- Ат! все за прин­ци­пи! - зне­хо­тя ска­за­ла На­дя.

- Ви ж, здається, зовсім по­го­ди­ли­ся в нап­рям­ку та в прин­ци­пах, - ска­за­ла з не­до­мис­лом Са­ня.

- Де там по­го­ди­ли­ся? - ска­за­ла На­дя.

Од то­го ча­су На­дя бо­ялась са­ма ви­хо­дить на гу­лян­ку. Се­лаб­рос слідку­вав за нею, не­на­че її тінь. Швид­ко після то­го Са­ня з ма­чу­хою та з сест­рою зби­ра­лись виїха­ти до Оде­са ку­па­тись в морі. На­дя на­ду­ма­лась і собі поїха­ти з ни­ми, щоб утікти й схо­ва­тись од нас­тир­ли­во­го й на­хаб­но­го Се­лаб­ро­са. Во­на од то­го ча­су бо­ялась, як ог­ню, йо­го пал­ко­го сер­ця, бо­ялась стріну­тись з ним на­са­моті.

«Нехай ми­не тро­хи ча­су; мо­же й моє сер­це вти­хо­ми­риться, ко­ли я йо­го не ба­чи­ти­му, - ду­ма­ла На­дя, од'їжджа­ючи до Оде­са. - Або при­гас­не моє сер­це, або зго­рить од сво­го вог­ню».


Загрузка...