Над чорним морем

V

«Батько мій був за­мож­на, але прос­та лю­ди­на. Років з вісім він дер­жав ри­бальську ва­та­гу на Дністро­во­му ли­мані. Ми жи­ли в од­но­му акер­мансько­му селі чи містеч­ку. Пам'ятаю, я був тоді в ниж­чих кла­сах в гімназії. Бу­ва­ло, влітку на ва­каціях на­ша ри­бальська ва­та­га ви­хо­дить на днів три або чо­ти­ри ло­ви­ти ри­бу на ли­ман або в гир­ла Дністра. Я бу­ло й собі йду з ри­бал­ка­ми, сплю в ку­рені, а цілий день веш­та­юсь, кмічу, як ри­бал­ки тяг­нуть то­ню; гу­ляю на волі, ку­па­юсь до­нес­хо­чу, га­няю та знов ку­па­юсь. Я най­більше лю­бив ве­чо­ри. Які то бу­ли пишні ве­чо­ри над ли­ма­ном! Скільки в їх по­езії!

Пам'ятаю один вечір. Ри­бал­ки одійшли да­ле­ченько од ку­ренів, за­ки­да­ли вечірню то­ню. Я ліг ко­ло ку­ре­ня й не зог­лядівся, як смер­ка­ло й по­ночіло, як зорі ви­си­па­лись на небі. Ле­жу до­го­ри ли­цем і див­люсь на ши­ро­ке не­бо. Над­ворі ти­хо, як в хаті: усе ніби при­таїлось, за­мер­ло; нігде не чуть ні згу­ку, ні людсько­го го­мо­ну. Гар­но, як в раю! Жа­ра спа­ла. Ли­ман ди­ше про­хо­ло­дою на га­ря­чу зем­лю. Я не звод­жу очей з не­ба. Во­но синє-синє й про­зо­ре, а вни­зу кру­гом над зем­лею га­ря­чо-фіоле­то­ве, не­на­че опе­ре­за­не фіоле­то­вим та чер­во­ну­ва­тим по­ясом. Не­бо стає все синіше й темніше. От зорі ви­си­па­лись гус­то-пре­гус­то, не­на­че зер­на пше­ниці на засіяній ріллі. Усе не­бо об­си­па­не зо­ря­ми, на­че перська тем­но-си­ня ма­терія, зат­ка­на зо­ло­ти­ми цят­ка­ми. Я шу­каю ла­ду між ни­ми, слідкую за взірцем, а во­ни спліта­ються, як без­ко­неч­ник на пи­санці. А ли­ман лис­нить, на­че плуг, ви­тер­тий ріллею; і в йо­му та­ке са­ме не­бо, засіяне та­ки­ми са­ми­ми зірка­ми. Он од­на упа­ла з не­ба на степ і черк­ну­ла ог­не­вою смуж­кою по небі. Хтось по­мер, ду­маю я, при­га­ду­ючи сло­ва моєї ма­тері… Що ж то за зорі? То душі свя­тих і по­мер­ших лю­дей. А котрі ж то між ни­ми душі моїх ма­леньких братів та сес­тер, що по­мер­ли ма­ли­ми? Ото, ма­буть, во­ни найбільші, що світять, аж ми­го­тять. І за­ма­ну­лось мені, щоб і моя ду­ша ко­лись ста­ла яс­ною зо­рею, й світи­ла на зем­лю, й ве­се­ли­ла людські очі… І я нез­чу­юсь бу­ло, як мої мрії по­ле­тять в інший край. Моя ма­ти бу­ла ду­же бо­гомільна й лю­би­ла слу­хать, як я бу­ло взим­ку ве­чо­ра­ми чи­таю жит­тя свя­тих пус­тельників. І я ма­лим був ду­же бо­гомільний, бо вдав­ся в матір. Я чо­гось при­га­дую собі ті жит­тя пус­тельників десь в пу­щах, в нет­рях, - і мені вже зда­ва­лось, що й я сам не ко­ло ли­ма­ну, а десь в Єгипті, в пу­щах, що я сам жи­ву в пе­чері в ске­лях… Мені хо­четься яко­гось нез­ви­чай­но­го, доб­ро­го й ве­ли­ко­го діла. Я по­чу­ваю по­тяг до чо­гось не­оме­жо­ва­но­го, не­яс­но­го, але ви­со­ко­го й доб­ро­го. От мені здається, що я ста­ну пус­тельни­ком, прис­вя­чу­ся, дійду до ви­со­ко­го іде­алу. Бу­ду мо­ли­тись в пе­чері, ду­мав я, надіну чор­ну оде­жу й їсти­му черст­вий хліб… І мені бу­ло здається, що на­до мною вже інше не­бо, більші зорі; ба­чу пе­че­ру, пальми нак­ру­ги. Ле­ви й тиг­ри слу­жать мені, гра­ються ко­ло моїх ніг, не­на­че цу­це­ня­та. Ви­со­ка пальма на­хи­ляється пе­ре­до мною й по­дає мені фініки. Я рву свіжі фініки. От мені здається, що моє тіло стає лег­ке, я сил­ку­юсь йти по повітрі, йду на край ви­со­кої скелі. Див­лю­ся вниз. Вни­зу гли­бо­ка бе­зод­ня, аж гля­ну­ти страш­но; пу­ща без кінця, білі піски, довгі ряд­ки гост­рих скель в яко­мусь чуд­но­му світі. Мені страш­но й гля­ну­ти з та­кої ви­со­чи­ни. В ме­не го­ло­ва мо­ро­читься. Я жа­ха­юсь. І од­ра­зу мені стає страш­но… мо­роз іде по тілі. Страш­но й левів, і тигрів, і чор­ної пе­че­ри… І в той час мені бу­ло стає страш­но, що я сам ле­жу ко­ло ку­ре­ня, що кру­гом ме­не не­ма лю­дей. Чую, щось в ку­щах ше­лес­тить. Я стри­во­жив­ся. Мрії щез­ли. Щось ше­лес­тить ще ближ­че, йде. Я схоп­лю­юсь. Мені чо­гось здається, що то лев або тигр. З-за кущів вис­ка­кує щось дов­ге, ци­ба­те; ніжки, як паліччя. Чорт? Ні!.. Довгі ву­ха май­ну­ли… заєць.

Я тоді аж крик­нув: «Заєць, заєць! ло­ви йо­го!» І мій ляк не знаю, де й дівся. Я пог­нав­ся за зай­цем, а заєць май­нув проз ме­не й схо­вав­ся в осоці».

Саня осміхну­лась.

Молодий хло­пець одк­ри­вав свою ду­шу. Над ши­ро­ким мо­рем, на вільній волі, да­ле­ко од сво­го до­машнього й служ­бо­во­го кло­по­ту в йо­го ду­ша ста­ла одк­ри­тою, як бу­ває ча­сом в до­розі, да­ле­ко од до­му, се­ред ши­ро­ко­го сте­пу, в гус­тих лісах, в го­рах: і по­езія до­ро­ги, й но­ва обс­та­ва, - і лю­ди­на стає ве­селіша, одк­ри­та, не­на­че по­чу­ває се­бе на волі, да­ле­ко-да­ле­ко од сво­го гнізда. І сер­це тоді лю­бе дуж­че, й при­ятельство стає міцніше, й сло­во - щиріше.

«Потривожені мої нер­ви знов втих­ли. Я знов ліг на траві й прис­лу­ха­юсь. Нігде ні ше­лес­ту, ні згу­ку. Ри­бал­ки знов зай­шли десь да­ле­ко. Над­ворі зовсім по­ночіло. По­ночі, аж чор­но, тільки ба­чу, як Дністро­ве гир­ло попід го­ра­ми лис­нить між оче­ре­та­ми. Десь крик­ну­ла со­ва смут­но та жалібно, не­на­че жалілась або пла­ка­ла, мов ди­ти­на. Ко­ли див­люсь, на ли­мані щось чорніє, не­на­че су­неться чор­на тінь по воді: то дід Хто­дось пли­ве чов­ном; не­за­ба­ром ста­не ве­че­рю ва­ри­ти заб­род­чи­кам. Мені стає ве­селіше на душі. Я чую, як за­ше­лестів чо­вен в осоці, як за­шипів пісок під чов­ном.

Дід ви­хо­де на кру­чу й по­рається ко­ло ка­биці. Блис­нув огонь. Дід за­па­лив су­хий оче­рет і вки­нув в піч. Огонь блис­нув ши­ро­кою яс­ною сму­гою. Дід вис­ту­пив у тій плямі в білій со­рочці, ввесь яс­ний, на­че про­зо­рий, ніби він ви­хо­пивсь прос­то з яс­но­го дня, та пот­ра­пив в чор­ну ніч і приніс на собі світ сон­ця, і не­на­че од йо­го стла­лось навк­ру­ги со­няч­не проміння. Мені ціка­во ди­ви­тись на йо­го. По­лум'я язи­ка­ми вис­ка­кує з печі й ли­же чорні че­люсті, не­на­че ко­ро­ва об­ли­зує свій чор­ний ніс.

Я за­ди­вив­ся на той виг­ляд, і мої хлоп'ячі ду­ми по­летіли в інший да­ле­кий край, за да­ле­ке мо­ре. Я тоді са­ме на­чи­тав­ся Май­н-Ріда… та так на­чи­тав­ся, що мені за­ма­ну­лось тіка­ти з дво­ма то­ва­ри­ша­ми в Аме­ри­ку, та тільки я не знав, ку­дою їха­ти: чи су­хо­до­лом, чи мо­рем. При­га­да­лись мені виг­ля­ди з Май­н-Ріда, при­га­да­лась якась річка ши­ро­ка. Над річкою ліс тро­хи не до не­ба. На пальмах, на фіку­сах по­ви­лись ви­со­ко ліани. На їх чер­воні та жовті здо­рові квітки, такі завбільшки, як тарілка. На де­ре­вах ска­чуть мав­пи, гой­да­ються на гілках, за­че­пив­шись хвос­та­ми. Літа­ють якісь, як жар, чер­воні птиці. Я йду в ліс, гус­тий та ста­рий. В лісі темнішає. Якісь чудні звірі та га­дю­ки пла­зу­ють попід де­ре­вом. А тінь густішає. Стає по­ночі, як уночі. От у лісі про­га­ли­на. Го­рить ба­гат­тя, кру­гом йо­го сто­ять чер­воні індійці. Ко­ло ба­гат­тя стоїть дівчи­на, прив'яза­на до де­ре­ва. Оде­жа на їй біла, як сніг. Чорні ко­си роз­пу­щені й в'ються по білій одежі. Мені здається, що її бу­дуть мор­ду­ва­ти, ка­ту­вать, різать. От-от по­те­че чер­во­на кров по білій одежі. Мені шко­да її.

Сич крик­нув десь в го­рах. Пе­ре­чи­тані кар­ти­ни в Май­н-Ріда не­на­че сто­ять пе­ред моїми очи­ма. Мені стає сум­но й страш­но. Я кри­чу до діда Хто­до­ся. Мій го­лос, мій крик не­на­че про­га­няє ті стра­хо­ви­ща й до­дає сміли­вості. «Діду, гов!» - кри­чу я на ввесь го­лос. І мій дзвінкий го­лос пішов лу­ною по­над Дністром, по­над оче­ре­та­ми, десь да­ле­ко вда­рив­ся об кру­чу, задз­венів і пор­вав­ся, не­на­че склян­ка впа­ла десь, задз­веніла й пош­ма­ту­ва­лась. Дід Хто­дось, ви­со­кий, пле­чис­тий, си­вий, з дов­ги­ми ву­са­ми, але жва­вий та про­вор­ний, як хло­пець, ве­се­лий, як па­ру­бок. Бу­ло, як вип'є, то й ко­зач­ка тан­цює.

- Паничу, гов! - об­зи­вається до ме­не дід з кручі на ввесь свій здо­ро­вий го­лос, йо­го здо­ро­вий ни­зо­вий бас по­ко­тив­ся лу­ною по­над Дністром, не­на­че вес­ня­ний грім, десь ввірвав­ся об ви­со­ку кру­чу й не­на­че впав залізною довб­нею на ске­лю, гуп­нув і за­мер. Ме­не це ба­вить, і я знов кри­чу:

- Діду Хто­до­сю, гов-в-в! гов! гов!

- Паничу, гов-в! - аж ре­ве дід Хто­дось, бо знає, що я жар­тую. Він і собі жар­тує.

Його го­лос в тем­ряві й тиші знов за­гув, мов тру­ба, й увірвав­ся да­ле­ко під кру­чею. Мені стає смішно.

- Діду, гов! - кри­чу я втретє.

- На цей вечір до­волі! Не­хай ще на завт­ра! Завт­ра а мішком, сьогодні з тор­бин­кою! - гук­нув до ме­не дід.

- Діду! Ви звідсіль ко­ло вог­ню схожі на ди­ко­го індійця, - кри­чу я.

- Брешеш-бо, па­ни­чу! Дикі лю­де пе­си­го­ловці, з од­ним оком на лобі, а в ме­не, хва­лить бо­га, обидві баньки цілі, по­ки який­сь ста­но­вий не виб'є, - кри­чить дід, а я ре­го­чусь, бо мені смішно, що дід пле­те якусь нісенітни­цю, невідо­му в ге­ог­рафії.

- Песиголовців з од­ним оком нігде в світі не­має, - кри­чу я до діда. - Хіба ви, діду, ба­чи­ли пе­си­го­ловців?

- Бачити на свої очі - не ба­чив, а чув. Ка­жуть, десь во­ни жи­вуть за мо­рем та лю­дей їдять, - обізвав­ся дід. - А в книж­ках як же пи­шуть?

- Пишуть, що не­має! - кри­чу я. - Є лю­де чер­воні, чорні, жовті, жов­то­га­рячі…

- А мо­же й зе­лені є? - кри­чить дід і ре­го­четься. - Ма­буть, і книж­ки ча­сом бре­шуть, - гу­кає до ме­не дід. - От чорні лю­де так дійсно є. Я сам на свої очі ба­чив в Одесі: ара­па­ми звуться; при­че­пи хвос­та та ро­ги, то б го­то­вий чор­тя­ка.

- В Аме­риці жи­вуть чер­воні дикі лю­де; їх звуть індійця­ми, - кри­чу я до діда.

- Коли ж во­ни чер­воні? Чи тоді, як ва­рені, як-от, приміром, ра­ки, чи й сирі чер­воні! - обізвав­ся дід з жар­том.

- І живі чер­воні, - ка­жу я.

Знов за­ку­ку­вав сич: ку­ку­вав, ку­ку­вав! Дід пе­ред­раж­нює си­ча то­неньким го­ло­сом: «Ку­ку­вав», «ку­ку­вав!» - дійсно, на­че кри­чав сич. Я ре­го­чусь з усієї си­ли.

- Діду, кажіть каз­ки! - кри­чу я до діда.

- Цебто звідсіля? Ну та й не­помірко­ва­ний ти хло­пець! - обізвав­ся дід. - Цеб­то: ка­жи каз­ки в Бен­де­рах, а я бу­ду слу­ха­ти в Акер­мані! На­гав­кав­ся б дід та­ки доб­ре! Не­хай же прибіжить з заб­род­чи­ка­ми Бров­ко, то я йо­му за­га­даю ка­за­ти тобі каз­ки; той тобі мо­же й гав­ка­ти­ме звідсіль.

Курені сто­яли од печі та­ки да­ле­ченько. Дідові й мені тре­ба бу­ло та­ки доб­ре на­пи­на­тись, щоб пе­ре­гу­ку­ва­тись. І мені не хо­четься вста­вать та йти до діда. Мені гар­но ле­жать на спині в теплі й ди­ви­тись на не­бо, ди­ви­тись зда­ле­ки на ба­гат­тя, на освіче­но­го, ніби про­зо­ро­го діда. І на ко­го це схо­жий дід Хто­дось? Десь я ба­чив та­ко­го чи, здається, чи­тав про та­ко­го здо­ро­ва­ня, ста­ро­го ко­зар­лю­гу, що й кінь під ним вги­нається. Ага! Гон­та. Ні, ніби Залізняк… Я вже тоді про­чи­тав Шев­чен­ко­во­го «Коб­за­ря». Ні… Та­рас Бульба! - май­ну­ло в ме­не в думці. І я зга­дав, як вчи­тель чи­тав нам в класі урив­ки з «Та­ра­са Бульби», ті розкішні кар­ти­ни, що раз про­чи­таєш і повік не за­бу­деш.

Знов плу­та­ються в го­лові мої дум­ки, як ри­ба в ме­режі. Та­ра­са Бульбу по­ля­ки розп'яли на старій вербі, десь там вго­ру далі над Дністром і підпа­ли­ли вер­бу. Я див­люсь на во­гонь в печі, на освіче­но­го діда ко­ло печі, див­люсь дов­го-дов­го і ніби ба­чу про­чи­тані страшні події на Ук­раїні. Ба­чу во­гонь під вер­бою. Вер­ба па­лає вни­зу; по­лум'я чер­во­ни­ми язи­ка­ми ли­же Та­ра­сові но­ги. А йо­го ли­це, ви­со­ке чо­ло гор­до й зне­важ­ли­во підня­те вго­ру. Очі го­рять, як огонь. Він ди­виться на ши­ро­кий степ за Дністром, де б'ються ко­за­ки з ля­ха­ми, по­дає го­лос, пра­вує ко­за­ка­ми, не по­чу­ває му­ки. І мені вви­жається ще страшніша подія. Ніч тем­на, зо­ря­на. Го­рить ціле місто, не то Сміла, не то Умань, го­рить Дуб­но. Місто на горі. Огонь, дим, пек­ло! Кру­гом по­жежі чорніють ви­сокі зуб­часті му­ри, баш­ти. А за му­ра­ми па­лає, аж кле­ко­тить огонь. Дим ле­тить під хма­ри, зак­ри­ває зорі. Вид­но, як удень, по­логі лу­ки, річку, да­лекі се­ла, церк­ви. Білі го­лу­би в'ються над ог­нем. Од­чи­ня­ються бра­ми. Ви­хо­де польське військо. Військо ве­де Андрій, зрад­ник, син Ук­раїни, син Та­расів.

Я по­чу­ваю в душі, що не­на­вид­жу Андрія й ла­ден вби­ти йо­го. Ко­за­ки нас­ту­па­ють на во­ро­га, б'ються. Лю­де па­да­ють. Кров ллється й те­че течіями, сли­зить по траві. Я ла­ден ста­ти з ко­за­ка­ми й би­тись з во­ро­га­ми. По­чу­ваю, що не­на­вид­жу во­рогів. Але ба­чу ріки чер­во­ної, за­пе­че­ної крові, ба­чу по­ле, вкри­те тру­пом. Мені стає страш­но, ме­не бе­ре жаль. Як був я ма­леньким, я не міг ди­ви­тись на ра­ни, на кров, не міг ди­ви­тись, як ріжуть пти­цю, як во­на заріза­на тріпається на траві.

Я од­вер­таю очі на дру­гий бік, не­на­че зад­ля то­го, щоб не ба­чи­ти тих страш­них подій, по­жежі й крові. І ба­чу, за ли­ма­ном не­на­че десь да­ле­ко-да­ле­ко щось зай­мається. Та яс­на пля­ма на небі здається мені од­лис­ком пе­ре­ду­ма­них страш­них кар­тин. Прис­лу­ха­юсь, - дід Хто­дось, по­ра­ючись, за­тя­гує ти­хо якоїсь пісні, не­на­че ниш­ком про­мов­ляє го­ло­сом. Пісня смут­на-смут­на, як го­ре. Ма­буть, во­на при­га­ду­ва­ла дідові за якісь-то при­го­ди в йо­го сум­но­му житті. Мені тро­хи чуд­но, що ве­се­лий дід співає та­кої смут­ної пісні.

- Діду, а ну­те втніть ве­селішої, бо ця щось ду­же смут­на! - гу­каю я.

- А ти й чуєш? А якої ж тобі? Мо­же, про Са­ву Ча­ло­го? - гу­кає дід.

- А хто ж то був Са­ва Ча­лий? - пи­таю я в діда.

- Був ве­ли­ке ле­да­що. Був ко­зак за­по­ро­жець, та зра­див ко­заків, прис­тав до ля­ха! - гу­кає дід.

- О тряс­ця йо­го ма­тері! - кри­чу я до діда. І я по­чу­ваю, що зне­на­видів то­го зрад­ни­ка, як і Андрія.

- Ото з та­ких-то Ча­лих і ви­хо­дять ті, що най­гірше б'ють. Ад­же ж і той пол­ков­ник, що мені ко­лись ви­бив зу­би ло­ма­кою, був з Ча­лих! - гу­кає дід, бо дід ча­сом різав прав­ду прос­то в вічі.

- Діду Хто­до­сю! он щось го­рить в сте­пу. Чи не скир­ту хліба хто підпа­лив в сте­пу? - кри­чу я до діда.

- Вчишся ти в школі, та, як ба­чу, не­ба­га­то тя­миш, - гу­кає до ме­не дід. - То місяць схо­де.

З чор­но­го сте­пу ви­со­вується здо­ро­вий чер­во­ний місяць, не­на­че зак­ра­дається, щоб заг­ля­ну­ти в ли­ман. От він ви­ко­тив­ся над сте­пом, здо­ро­вий, як діжа, чер­во­ний, як жар. А з ли­ма­ну, з-під чор­ної низької сму­ги бе­ре­га, ви­ко­тив­ся дру­гий, та­кий са­мий. Я за­бав­ля­юсь ни­ми. Сто­ять два місяці, не­на­че па­ра зо­ло­то-чер­во­них коліс. Пос­то­яли вкупі, не­на­че на­го­во­ри­лись, мов які при­ятелі, та й розійшлись, як во­ро­ги: один вго­ру, дру­гий на­низ. Швид­ко поп­лив місяць по небі. Я слідкую за ним очи­ма. Я ба­чу, як він плав­ко, ве­лич­но, на­че лебідь по воді, пли­ве вго­ру та вго­ру. Світ па­лає на вер­хи круч, на вер­хи гір. Го­ри ніби виг­ля­да­ють з тем­ря­ви. Вер­би ста­ло вид­но од вер­ху до ни­зу. Світ освітив всю Дністро­ву до­ли­ну. Тільки чор­на сму­га попід кру­ча­ми в'ється по­над оче­ре­том, як чор­на га­ди­на. От місяць заг­ля­нув в се­ре­ди­ну ли­ма­ну, і од міся­ця до бе­ре­га прос­тяг­лась не­на­че дов­га-дов­га стеж­ка, по­си­ла­на зо­ло­тим піском.

- Діду Хто­до­сю! - кри­чу я до діда.

- А чо­го там звеш? Щоб не за­бу­тись, як ме­не звуть?

- Чи ви ба­чи­те, яка он­деч­ки стеж­ка прос­тяг­лась од міся­ця до бе­ре­га? - гу­каю я до діда.

- По тій стежці ру­сал­ки хо­дять в ліс по горіхи, - гу­кає дід. - Не ду­же ли­шень за­див­ляй­ся на ту стеж­ку.

- Чому так? - пи­таю в діда.

- Бо ру­сал­ки за­ма­нять те­бе в ли­ман на дно до се­бе на ве­че­рю.

- А я їм по морді дам! - жар­тую я.

- Ого! Як ста­но­вий нам да­вав?! Над ру­сал­ка­ми ста­но­вих не­ма: їм доб­ре отам в ли­мані, - гу­кає дід.

- Чи швид­ко вер­нуться заб­род­чи­ки? Я вже їсти хо­чу, - гу­каю я до діда.

- Підожди! бо ри­ба сьогодні ло­виться, не­на­че її ру­сал­ки го­нять в ме­режі, - гу­кає дід.

На ли­мані десь да­ле­ко-да­ле­ко за­ми­готіли зо­лоті хвильки. Ген-ген чорніють якісь темні цят­ки й наб­ли­жа­ються: то ли­бонь пли­вуть на чов­нах заб­род­чи­ки. І справді: од човнів по обид­ва бо­ки роз­хо­дяться все шир­ше та шир­ше смуж­ки, не­на­че зо­лоті шнур­ки. От чов­ни нас­ко­чи­ли на зо­ло­ту стеж­ку. Стеж­ка ніби по­ла­ма­лась колінця­ми, за­ко­ли­ва­лась, за­гой­да­лась, Зо­лоті шнур­ки обп­лу­та­ли її, по­пе­ре­ти­на­ли.

Човни прис­та­ли до бе­ре­га. Я схоп­лю­юсь з місця й біжу до печі, над кру­чу. Ду­хо­та зовсім спа­ла. Свіжість по­тяг­ла з ли­ма­ну. За­пах­ло бе­ре­гом, вогкістю, за­пах­ло мок­рою ро­го­зою, мок­рим оче­ре­том, ло­за­ми, во­дя­ним ба­го­вин­ням.

Рибалки обсіли кру­гом печі, по­том­лені, мокрі. Ро­бо­та бу­ла важ­ка. Ри­ба ло­ви­лась доб­ре. І не про­сять ме­не чи­та­ти «Ка­те­ри­ну» або «Най­мич­ку». За­те ж дід Хто­дось роз­го­во­рив­ся… Роз­ка­зу­вав, як він ще па­руб­ком втік од ли­хо­го па­на, як став на ро­бо­ту в Акер­мані, як один лю­тий пол­ков­ник впіймав йо­го і по­са­див в тюр­му, як вда­рив йо­го по зу­бах па­ли­цею, розмізчив гу­би і ви­щер­бив два зу­би. Я ба­чу ши­ро­кий шрам на дідовій губі, ба­чу йо­го щер­баті зу­би. Роз­ка­зує дід, як він утік з тюр­ми, пе­ревізся за Ду­най в Доб­руд­жу, як жив, біду­вав, ри­бал­чив…

Я слу­хаю йо­го повість, як ціка­ву каз­ку… І скільки тих ка­зок бу­ло не роз­ка­зу­ють заб­род­чи­ки, си­дя­чи ко­ло ка­биці. І з то­го ча­су моя ду­ша ста­ла за діда Хто­до­ся, за на­род. Ме­не не тяг­не вго­ру, не ма­ня­чить пе­ре­до мною сла­ва, ба­гатст­во, панст­во. Мої сим­патії пішли вниз, до діда Хто­до­ся, бо… хто ле­жить на споді, то­му най­гірше дос­тається, то­го усі ду­шать. І як ча­сом бу­ло батько оби­жає заб­род­чиків чи на хар­чах, чи на гро­шах, я не лю­бив в той час рідно­го батька, бо знав, що він ро­бить не по правді.

Рибалки по­ве­че­ря­ли й розійшлись спа­ти по ку­ре­нях. Я ля­гаю спать в здо­ро­во­му ку­хо­варсько­му ку­рені на розс­те­леній ци­новці й за­си­паю в од­ну мить. Вранці ри­бал­ки вста­ють до ро­бо­ти вдосвіта. Я про­ки­да­юсь, і по­тя­га­юсь, і не мо­жу вже зас­нуть. Че­рез двері з ку­ре­ня вид­но чер­во­не, яс­не не­бо. Я схоп­лю­юсь з пос­телі й ви­хо­дю з ку­ре­ня. Іюльський ра­нок са­ме роз­горівся. Зо­ря сяє на синьо-фіоле­то­во­му небі, на­че здо­ро­вий ал­маз. Не­бо на­че зай­ня­ло­ся, го­рить яс­ни­ми чис­ти­ми кольора­ми. Ши­рокі сму­ги чис­то­го жов­то­го, жов­то­га­ря­чо­го, ро­же­во­го, а вни­зу чер­во­но­го кольору аж лис­нять, зли­ва­ючись до­ку­пи делікат­ни­ми сутіня­ми. Не­бо на сході не­на­че зас­ло­ни­лось пиш­ною квітчас­тою завісою, блис­ку­чою, як до­ро­гий шовк. І та завіса ніби впа­ла на ли­ман і вкри­ла йо­го блис­ку­чи­ми по­лот­ни­ща­ми од бе­ре­га до бе­ре­га. Ли­ман сяє, як і не­бо. А десь да­ле­ко з оче­ре­тах, в осоці, на по­ло­гих лу­ча­них ни­зи­нах по­над Дністром лис­нять пле­са, довгі течії, озер­ця. Од­но вхо­пи­ло з не­ба яс­но-жов­тий колір, дру­ге - чер­во­ний, третє - ро­же­вий, і бли­щать во­ни в зе­леній траві, не­на­че діаман­ти уся­ко­го кольору, роз­ки­дані по зе­ле­но­му ок­са­миті. В лу­гах, на лу­ках, в го­рах кри­чать пташ­ки. В да­ле­ко­му містеч­ку чи в «по­саді» співа­ють півні. З оче­ре­ту підня­лись з ках­кан­ням кач­ки й клю­чем по­летіли на ли­ман. Підняв­ся важ­кий ле­ле­ка й плав­ко й по­ва­гом, не ха­па­ючись, пе­релітає Дністро. От він по­летів низько й тро­хи не черк­нувсь чер­во­ни­ми но­га­ми об го­ло­ву діда Хто­до­ся. А не­бо роз­го­рюється ще більше. Зо­ря підня­лась ви­со­ко й ніби то­не в бла­кит­но­му небі. Фар­би ста­ли ще ясніші: квітчасті сму­ги аж лис­нять, не­на­че чис­тий криш­таль. Крик, га­лас пта­ши­ний більшає, стає го­лосніший. І не­бо, й зем­ля, і во­да не­на­че вбра­лись в най­до­рожчі прик­ра­си й ждуть, щоб стрічать ца­ря не­ба й землі - яс­не сон­це.

Дивлюся - дід Хто­дось стоїть над кру­чею, на­че кам'яний, об­ли­тий чер­во­ним світом, мо­литься бо­гу, хрес­титься й кла­няється до зорі. Я хо­чу й собі мо­ли­тись, ше­по­чу сло­ва мо­лит­ви, але я їх не ро­зумію. Мо­лит­ва не йде мені на ду­шу. Тем­на ніч го­во­ри­ла мені за фе­ваїдські пе­че­ри, за мо­лит­ви, за чор­ну оде­жу, го­во­ри­ла за рай. Пиш­ний, ве­се­лий ра­нок го­во­рить мені не те, а щось інше. За що він мені го­во­рив, я й сам га­разд не ро­зумів. Щось не­яс­не, не­оме­жо­ва­не во­ру­ши­лось в серці; але во­но бу­ло радісне, як те ве­се­ле не­бо. Радість, ве­селість во­ру­ши­лась в серці; сер­це гра­ло, як ри­ба в воді. Не мо­лит­ва, а пісня йшла на ду­шу. Я не­на­че чув му­зи­ку в своїй мо­лодій душі. Якісь пишні очі з дов­ги­ми чор­ни­ми віями ма­ни­ли ме­не. Я по­чу­вав сер­цем, що хо­чу лю­би­ти; але що й ко­го лю­би­ти?.. Якісь му­зичні ме­лодії лу­на­ли в моїй душі, не­на­че во­ни ли­ли­ся з не­ба, розкішно­го, роз­мальова­но­го ро­же­ви­ми, жов­ти­ми та чер­во­ни­ми сму­га­ми, не­на­че во­ни підніма­лись з блис­ку­чо­го по­фар­бо­ва­но­го ли­ма­ну.

«Буду вчи­тись співа­ти або гра­ти; я люб­лю му­зи­ку, - во­ру­ши­лось в моїй думці. - Або вив­чусь луч­че ма­лярст­ва, бу­ду ма­лю­ва­ти; зма­люю ту кра­су, що в небі, що на ли­мані, - ду­мав я, - або… бу­ду пи­са­ти вірші, скла­ду вірша­ми книж­ку, та­ку, як «Ка­те­ри­на»… На­пи­шу про діда Хто­до­ся… про без­щас­них, при­би­тих бідою… Про їх, про їх!» -во­ру­шиться в ме­не далі дум­ка. Я по­чу­вав, що ко­гось люб­лю… Люб­лю чиїсь пишні карі очі; десь я ли­бонь ба­чив ті очі, - при­га­дую я собі. Люб­лю діда Хто­до­ся, люб­лю ри­ба­лок й усіх лю­дей, люб­лю оте роз­мальова­не не­бо, отой блис­ку­чий, квітчас­тий ли­ман… Чую рай в своїй душі, хо­чу, щоб і для всіх був рай… Дід по­мо­лив­ся бо­гу й обер­нувсь до ме­не.

- А що, па­ни­чу! зай­шов сю­ди ви­пад­ком з бур­ла­ка­ми! А чаю в нас не­ма. Біжи, на­пий­ся чаю з ли­ма­ну та за­ку­си житнім хлібом, по­ки я снідан­ня зва­рю, - ка­же дід Хто­дось.

Я ку­па­юсь в ли­мані. Мені гар­но, здо­ро­во, ве­се­ло. Я не ви­ход­жу, а вибігаю на кру­чу, бе­ру ок­раєць хліба з сіллю. І мені той житній хліб здається смачнішим і тривнішим од усіх пот­рав.

Минуло чи­ма­ло ча­су… І я за­був і за пущі фе­ваїдські, за­був за Аме­ри­ку. Я знай­шов свою Фе­ваїду, свою Аме­ри­ку - то мій рідний край. Ук­раїна й на­род. Нам од­ме­жо­ва­но кла­поть рідної ни­ви. І бу­де­мо пра­цю­ва­ти на їй і для неї. Що ми доб­ро­го зро­би­мо для неї, то зро­би­мо й для людськості, бо ми част­ка людськості. В цьому й ми кос­мо­політи», - ска­зав Ко­маш­ко, обер­нув­шись до Сані.

- Правда ва­ша, прав­да! - обізва­лась Са­ня. - Я ба­чу, що мої пе­ресвідчен­ня ще не зовсім стиглі, не­повні й не­ясні, - і во­на по­чу­ти­ла, що під нею грунт кос­мо­політиз­му за­хи­тав­ся, як хист­ка клад­ка.

І во­ни обоє нес­подіва­но спи­ни­лись і ста­ли. Пе­ред ни­ми сто­яли ви­сокі скелі, на­че стіни. Скелі тут зак­ру­чу­ва­лись, дійшли до бе­ре­га й зас­та­ви­ли стеж­ку.

- От і пе­рей­шли увесь Фон­тан, а я й нез­чув­ся й не зог­лядівся: так я оце за­го­во­рив­ся, - ска­зав Ко­маш­ко.

Вони по­вер­ну­ли на­зад. Стеж­ка спус­ка­лась в гли­бо­ку ву­зеньку до­лин­ку чи ба­лоч­ку.

- І цеї ба­лоч­ки я не примітив. В доб­ро­му то­ва­ристві мені зда­ва­лось, що я все йду по рівно­му, - ска­зав Ко­маш­ко.

- І я не приміти­ла цеї до­лин­ки. Чи ти ба! все вас слу­ха­ла, - ска­за­ла Са­ня й за­ре­го­та­лась.

«Ішов би я з то­бою в житті й че­рез го­ри, че­рез до­ли­ни і не примітив би їх», - по­ду­мав Ко­маш­ко.

- Будемо засіва­ти свої рідні ла­ни зо­ло­тим насінням просвіти, ши­ро­кої культу­ри, бу­де­мо дба­ти яко­мо­га за доб­ро­бут краю й на­ро­ду. Бу­де­мо пе­ре­сад­жу­ва­ти на свою ни­ву кос­мо­політичні вищі ідеї. І ви­рос­туть в нас лю­де… І десь знай­дуться інші діячі; і бу­дуть мир­но і щи­ро пра­цю­ва­ти для своєї нації, для сво­го на­ро­ду, - ска­зав Ко­маш­ко. - Я га­ря­че ба­жаю, щоб нас­тав той час, ко­ли дві во­рожі армії зійдуться та й розійдуться, не схо­тять би­тись; ко­ли во­ни випх­нуть впе­ред своїх ге­не­ралів та дип­ло­матів та й ска­жуть їм: «Стріляй­тесь, бий­тесь самі, ко­ли маєте смак до війни, а ми піде­мо до­до­му, до батьків та жінок, до дітей, до плу­га, до книж­ки», - ска­зав Ко­маш­ко.

- О, цього дов­го до­ве­деться жда­ти, - обізва­лась Са­ня. - Жит­тя й людська історія - та­ка шту­ко­ва­на, та­ка склад­на річ.

- В кожній лю­дині, од­ко­ли світ жи­вотіє, си­дить тро­хи чор­та, тро­хи й бо­га або в де­ко­го й ба­га­то бо­га; і той бог ви­же­не ко­лись чор­та та й про­же­не йо­го на оче­ре­та та бо­ло­та, - ска­зав Ко­маш­ко.

- Це прав­да, але є й такі лю­де, в яких си­дить тільки сам чорт з ро­га­ми, з хвос­том та з па­зу­ря­ми, - ска­за­ла Са­ня.

- Це я знаю: є й такі, в яких доб­ре вгніздив­ся чорт у фра­ку, або в одежі з шов­ко­вої че­сучі, в пенс­не, в ру­ка­вич­ках, при­ли­за­ний та при­че­са­ний, - ска­зав Ко­маш­ко й за­ре­го­тав­ся, бо він на­тя­кав на Фссен­ка.

Саня до­га­да­лась і собі за­ре­го­та­лась.

- Таких лю­дей, в яких си­дить цей че­пур­ний, при­ли­за­ний чор­ток, є та­ки чи­ма­ло. Це тиг­ри та пан­те­ри людсько­го плем'я. Ці тиг­ри бу­ва­ють і просвічені, й по-євро­пей­сько­му делікатні, й навіть бу­ва­ють вчені… пи­шуть вчені книж­ки… Оці най­ст­рашніші для культу­ри, прог­ре­су та просвіти! По­ду­май­те собі, що бен­гальські тиг­ри по­ко­рис­ту­ва­лись би оруд­ни­ка­ми євро­пей­ської культу­ри… Яко­го-то ли­ха во­ни б на­коїли… Ой-ой!

- Знаю, знаю! - ска­за­ла Са­ня. - Ці тиг­ри сте­ре­жуть ту цілю­щу во­ду просвіти і доб­ро­бу­ту; самі п'ють, а дру­гим не да­ють…

- То вкрас­ти б од їх цілю­щу во­ду! Не­хай сте­ре­жуть по­рож­ню кри­ни­цю, - ска­зав Ко­маш­ко. - Це од­но доб­ре злодійство, яке я знаю в світі: це злодійство Про­ме­тея, що вкрав огонь з не­ба і дав йо­го лю­дям.

- А як вкрас­ти, ко­ли в їх си­ла? А замків, а сто­рожів скільки? - ска­за­ла Са­ня.

- То обер­ну­ти тигрів в ове­чок. Це дов­ге, за­гай­не діло, бо мо­ральна хо­ро­ба в їх за­дав­не­на, але… але… гу­манізм пот­ре­бує та­кої сис­те­ми. Тре­ба так про­ва­ди­ти діло, щоб їх зос­та­лась ве­ли­ка меншість, щоб зос­та­лось їх тільки чор­там на насіння. Тоді си­ла бу­де не в них.

- Поки сон­це зійде - ро­са очі виїсть, ска­жу я з пог­ля­ду сво­го кос­мо­політиз­му. Діло гу­манітар­но-за­гай­не, а дес­по­тизм тим ча­сом і нас пок­ра­де… по­ки ми вик­ра­де­мо в нього культу­ру, - ска­за­ла Са­ня. - Я сусід на­ших знаю: між ни­ми хма­ри, густі хма­ри яст­рубів, а го­лу­би щось не по­ка­зу­ються. А що бу­де, як ми ста­не­мо овеч­ка­ми, а во­ни зіста­нуть вов­ка­ми?

- Не ду­маю, щоб так бу­ло. І сусіди - лю­де, і во­ни зо­лись по­винні ста­ти прав­ди­ви­ми людьми і по­ки­ну­ти вовчі но­ро­ви, - ска­зав Ко­маш­ко. - Бу­де­мо пра­цю­ва­ти і жда­ти. Прос­тяг­не­мо до них ру­ку. А не по­да­дуть нам ру­ки, тоді… Во­ни бу­дуть винні, як і те­пер винні пе­ред на­ми. Тоді Ук­раїна заспіває іншої пісні.

Саня мов­ча­ла.

- Щасливий день ви­пав оце мені. Тим-то я так і роз­го­во­рив­ся за щас­ливі ди­тячі літа. Те­пер і вільний час, і по­езія од мо­ря, і доб­ре то­ва­рист­во. Доб­ре то­ва­рист­во - ве­ли­ка річ в житті: є з ким поділи­тись ду­ма­ми, щи­ро по­ба­ла­кать. Доб­рий то­ва­риш ча­сом луч­че за рідно­го бра­та, - ска­зав Ко­маш­ко.

- Ви ска­за­ли за доб­ре то­ва­рист­во… - ти­хо обізва­лась Са­ня. - Ви ска­за­ли прав­ду. Як­би в ме­не не бу­ло доб­ро­го то­ва­рист­ва, то я б дав­но за­чевріла, а мо­же б і ду­шею за­ги­ну­ла, - ска­за­ла Са­ня, і в сло­вах її по­чу­лась жалість.

- Хіба ж вам так важ­ко жи­ти на світі? Ви такі мо­лоді, лю­би­те на­уку, просвіту, дбаєте за те, щоб до­бу­ти собі яс­них пе­ресвідченнів, пра­цюєте в школі ко­ло роз­вит­ку дітей. Нев­же цього всього вам ма­ло? - спи­тав Ко­маш­ко.

- Моє жит­тя в сім'ї ду­же важ­ке. Хіба ви не примічаєте, що ма­чу­ха ме­не не лю­бить? - ска­за­ла Са­ня.

- Я ду­мав, що во­на до вас тільки не ду­же при­хильна, та й годі, - ска­зав Ко­маш­ко.

- Мачуха ме­не зне­на­виділа, щи­ро лю­бить тільки свою доч­ку. Ро­ди­лась во­на й зрос­ла ко­ло Кам'янця між польськи­ми діди­ча­ми: її батько був не­ба­га­тий дідич, ро­дом ук­раїнець. Од дідичів панів во­на наб­ра­лась арис­ток­ра­тич­но­го пансько­го ду­ху, та ще й сво­го де­чо­го док­ла­ла. Во­на ме­не й свою доч­ку дер­жить в не­волі, не­на­че в тюрмі, слідкує за кож­ним моїм сту­пе­нем, мов справ­дешній шпи­гун. Нас­та­не вечір, во­на за­ми­кає ме­не й сест­ру в гор­ни­цях. Ні однісінька книж­ка не до­хо­де до моїх та сест­ри­них рук без її цен­зу­ри. Я вдень утікаю до Му­раш­ко­вої, і тільки там ми собі на­чи­таємось і на­го­во­ри­мось дос­хо­чу. Ма­чу­ха пе­ре­вер­тає, пе­рег­ля­дає мої й сест­рині сто­ли­ки, ліжка, скриньки, ниш­по­рить по ки­ше­нях. Во­на кон­сер­ва­тист­ка, навіть обс­ку­рант­ка, не­на­ви­дить нові ідеї, мо­ло­дих но­вих лю­дей, лю­бить польську мо­ву, лед­ве стерп­лює ве­ли­ко­руську, не лю­бе ук­раїнської, за­бо­ро­няє й нам і навіть слу­гам сло­во ска­за­ти по-українській. А як во­на мені допікає сло­ва­ми! Яку оби­ду терп­лю я од неї щод­ня, що­го­ди­ни! Як­би не батько та не то­ва­риш­ки, мені хоч на світі не жи­ти.

Санин го­лос лег­ко зат­ремтів. Зда­ва­лось, ніби во­на от-от зап­ла­че. Не­дав­ня вільна роз­мо­ва про усякі прин­ци­пи, і ши­ро­кий простір мо­ря, і свіже повітря - все це роз­гор­та­ло її дум­ки, нап­рав­ля­ло її на щирість. Жалість і спо­чу­ван­ня зда­ви­ло сер­це в Ко­маш­ка.

- А я ду­мав, що ва­ше жит­тя пли­не в ро­жах та леліях, як вес­на крас­на! - ска­зав Ко­маш­ко.

- Не ду­май­те так. Жит­тя моє важ­ке. Я дня не заз­на­ла щас­ли­во­го. Я йду до­до­му, а мені ба­жається на­зад по­вер­нуть од до­му, - ска­за­ла Са­ня. - Ма­чу­ха нер­во­ва, сер­ди­та, оп­риш­ку­ва­та, гри­зе раз у раз ме­не й батька, чеп­ляється без при­чи­ни, а своїй дочці го­дить, як малій ди­тині, їй вдо­ма уся­ка до­го­да, а я скільки раз поп­ла­ка­ла од ма­чу­хи ні за що, ні про що! Які во­на прикрі, по­гані сло­ва мені ча­сом го­во­ре!…

Комашкові ста­ло жаль Сані, але він зрадів од надії:

Саня ще й ра­зу не одк­ри­ва­ла пе­ред ним своєї душі. Він гля­нув в її очі. Ве­селі очі ста­ли смутні та жалібні.

- Ваша до­ля - це до­ля мо­ло­дих чес­них лю­дей те­перішнього ча­су, - ска­зав Ко­маш­ко. - Скрізь те­пе­реч­ки в житті по­тай­на бо­ротьба за щось, скрізь який­сь сму­ток в сім'ї, в суспільстві. Скрізь я чую стогін пригніче­них, не­на­че стогін тих хвиль на морі, що вітер б'є ни­ми об скелі. Людське жит­тя, як оте мо­ре, - і шу­мить і хви­лює; хви­ля го­нить хви­лю, до­ки й са­ма розіб'ється об скелі або про­па­де без сліду десь в гли­бокій бе­зодні мо­ря… А нам тре­ба дер­жа­тись про­ти тієї хвилі, тре­ба бо­ри­ка­тись, - ска­зав Ко­маш­ко і гля­нув прос­то в очі Сані.

Вона гля­ну­ла на йо­го карі темні очі. В них світи­лась дум­ка, не­по­бор­на зав­зятість, щирість. Во­на ніби чи­та­ла в тих очах йо­го ду­ми й пи­та­ла в їх по­ра­ди. І во­на са­ма нез­чу­лась, як їй чо­гось за­ба­жа­лось ди­ви­тись і ди­ви­тись на ті очі. Во­ни обоє за­мовк­ли, став­ши над кру­чею, й ди­ви­лись на бе­рег, сли­ве суспіль за­ки­да­ний ске­ля­ми, на мо­ре, на си­ню да­леч. Ко­маш­ко вглядів білі вітри­ла ко­раб­ля, що сизіли в ту­мані, й за­ди­вив­ся на їх. Са­ня й собі за­ди­ви­лась на той ко­ра­бель, що ти­хо плив по морі, не­на­че лебідь.

«Зійшлися наші очі в по­етичній да­лечі. Чи зійдуться-то наші душі?» - за­во­ру­ши­лась дум­ка в Ко­маш­ка, і він обер­нув­ся до Сані й уло­вив в її очах по­етич­ний ви­раз, по­етич­ний пог­ляд.

- Я ду­маю, що най­більше щас­тя в світі мож­на знай­ти в душі, кот­ра спо­чу­ває й сим­па­ти­зує нам, на­шим ду­мам, на­шим іде­ям; сим­патія змінюється ко­хан­ням. Чи лю­би­те ви ме­не? Ви, надісь, знаєте, що я вас дав­но люб­лю, - ска­зав Ко­маш­ко.

Саня бист­ро ки­ну­ла на йо­го очи­ма, по­чер­воніла, як ро­жа, і так са­мо швид­ко спус­ти­ла очі до­до­лу. Во­на мов­ча­ла й ду­ма­ла.

- Скажіть мені хоч од­но лас­ка­ве сло­во, дай­те мені надію, - ска­зав Ко­маш­ко. - Доз­вольте мені про­си­ти в вас і ва­шо­го батька ва­шої ру­ки.

- Сьогодні я впер­ше по­чу­ти­ла до вас сим­патію; я не вмію таїтись і го­во­рю щи­ро: ваші дум­ки ста­ли мені до впо­до­би, - ска­за­ла во­на ти­хо. - Але сер­це не в нашій волі; я ще са­ма га­разд не знаю, ку­ди во­но по­ве­де ме­не. Дай­те мені підож­да­ти, обмірку­вать все на волі. З сер­цем, з жит­тям не мож­на по­во­ди­тись лег­ко­важ­но, не помірку­вав­ши га­разд.

- Правду ви ка­же­те, - ска­зав Ко­маш­ко.

- Приходьте частіше до нас, по­го­во­ри­мо, а там по­ба­чи­мо, - ска­за­ла Са­ня.

«Боже мій! а що бу­де, як я йо­го оце по­люб­лю щи­ро, га­ря­че? Як тоді мені за­не­ха­ять мої давні мрії за ви­щу просвіту? Нев­же я му­си­ти­му тоді за­ду­шить ко­хан­ня, пе­ре­мог­ти своє сер­це?»

Вона зля­ка­лась тієї бо­ротьби, яка нас­ту­па­ла пе­ред нею в не­да­ле­ко­му часі, не­на­че чор­на хма­ра нас­ту­пає з-за синього мо­ря на по­го­жо­му синьому небі.

Саня мов­ча­ла. Мов­чав і Ко­маш­ко, і во­ни обоє за­ду­мані, з очи­ма, спу­ще­ни­ми до­до­лу, пішли ти­хою хо­дою й прис­та­ли до ком­панії, кот­ра йшла про­ти їх.

- Що, на­ба­ла­ка­лись вже? - спи­та­ла в Ко­маш­ка Хрис­ти­на, осміха­ючись. - Ко­ли на­ба­ла­ка­лись, то ходім обідать, бо я вже їсти хо­чу, аж-аж як!

- Вам би усе обідать, - ска­зав всмішки Се­лаб­рос.

- А вам що? Вам би, ма­буть, все про­мо­ви го­во­рить та вірші скла­да­ти? - ог­ри­за­лась Хрис­ти­на. - Ви, здається, й до мо­ря і до тієї скелі Ка­пу­ци­на го­во­ри­ли б про­мо­ви, -драж­ни­лась Хрис­ти­на.

- А справді, скажіть оце про­мо­ву, а ми пос­лу­хаємо, - обізвав­ся Мав­родін. - Ви справді ми­тець го­во­рить про­мо­ви.

- То й ска­жу! - про­мо­вив гор­до­ви­то Се­лаб­рос. - Стоїш ти, ске­ле, се­ред мо­ря й гор­до­ви­то по­зи­раєш на зе­лені хвилі кру­гом се­бе. Ми­нуть ро­ки, ми­нуть віки, а ти все од­на­ковісінько сто­яти­меш, гор­да й пиш­на, незмінна, ви­ща од то­го кле­ко­ту дур­них хвиль. Ні не­го­да, ні бурі не по­ру­шать те­бе. І не один ко­ра­бель, з роз­го­ном вда­рив­шись об твої міцні гру­ди, хрус­не, як су­ха тріска. А лю­ди­на гнеться, хи­литься, ла­має свою ду­шу, міняє пе­ресвідчен­ня, гне своє сер­це… Ох, розд­ра­ту­ва­ло ме­не оце мо­ре, оці скелі! Ви­ба­чай­те, Хрис­ти­но Сте­панівно, що я не скінчу про­мо­ви, бо по­чу­ваю хіть пи­сать, пи­сать! Мо­ре натх­ну­ло ме­не по­етич­ним ду­хом! Чую цей дух в собії чую йо­го ше­потіння! Про­ща­вай­те!

Селаброс ефект­но ви­хо­пив з ки­шені сірту­ка кни­жеч­ку й ка­ран­даш і бігцем побіг до фон­та­ну під бе­рес­ти.

- Чи в лібе­рально­му, чи в кон­сер­ва­тив­но­му тоні бу­де­те сьогодні пи­са­ти? - кри­ко­нув йо­му наслідці Ко­маш­ко всмішки.

- Авжеж в лібе­рально­му, - гук­нув Се­лаб­рос, не ог­ля­да­ючись, й по­чим­чи­ку­вав так, що в йо­го біла стьожка на брилі за­дер­лась вго­ру і мет­ля­лась кінця­ми.

- Промова тро­хи тхне хрес­то­матією Га­ла­хо­ва. Мені здається, як­би ми оце гу­ля­ли десь на го­роді, то Се­лаб­рос був би здат­ний ска­за­ти про­мо­ву й до ка­пус­ти, і до ци­булі, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

Селаброс пи­сав ко­рес­пон­денції в усякі га­зе­ти: і в лібе­ральні, і в нелібе­ральні, як трап­ля­лось. Ко­ли ча­сом не прий­ма­ли йо­го пи­сан­ня в лібе­ральну га­зе­ту, він пе­ре­роб­лю­вав йо­го на інший спосіб і по­си­лав в нелібе­ральну га­зе­ту, ла­яв те, що пе­редніше вих­ва­ляв. За добрі гроші він пи­сав «і на­шим і ва­шим» і та­ки доб­ре гнув свою гнуч­ку ду­шу на всі ла­ди. Сівши під бе­рес­том ко­ло фон­та­ну, що ми­готів сріблом на сонці, він на­пин­дю­чивсь, мов сер­ди­тий індик, і по­чав пи­са­ти. Скінчив­ши свою ма­за­ни­ну, він вис­мик­нув шма­то­чок чис­то­го па­пе­ру й на­пи­сав до Му­раш­ко­вої:

«Серце моє, моя овеч­ко! Я побіжу в ре­дакцію на ча­со­чок, але за­раз вер­ну­ся. Одрізнись од ком­панії та йди зо мною од­ним на про­гу­лян­ня за скелі. Не­хай я хоч гля­ну тобі в очі на­са­моті, десь на од­шибі, ос­то­ронь од лю­дей, і нап'юся з твоїх очей, з твоїх чер­во­них уст».

Написавши за­пис­ку, Се­лаб­рос вий­няв хус­точ­ку, об­тер га­ря­чий піт з ло­ба й пішов над бе­рег мо­ря.

- Прощавайте! В ме­не ро­бо­ти не по шию, а прос­то з го­ло­вою! Завт­ра до­кон­че тре­ба на­пи­са­ти ре­цензію на три книж­ки, після­завт­ра - на чо­ти­ри. А ті книж­ки для ре­цензій мені шлють та шлють, не­на­че з тор­би сип­лють. Тре­ба мені ха­па­тись в ре­дакцію, - ска­зав Се­лаб­рос, ха­па­ючи усіх за ру­ки. - Не­за­ба­ром за­чи­нять кон­то­ру. Про­ща­вай­те!

- Чого це вам так приспіло? - спи­та­ла в йо­го Са­ня.

- А то­го, біля­ва пан­ноч­ко, приспіло, що я лю­ди­на діла, а не слів, - ска­зав по­важ­ним то­ном Се­лаб­рос.

- Що в вас за комплімен­ти да­мам? па­роські, чи кіпрські, чи що? - спи­та­ла Са­ня.

- Може й кіпрські, - ска­зав Се­лаб­рос. - Гей, пан­но, про­щай­те! - гук­нув він до Му­раш­ко­вої, що сто­яла ос­то­ронь од усіх.

Селаброс мерщій побіг до неї, по­дав ру­ку на про­щан­ня і всу­нув в її ру­ку за­пи­соч­ку. Му­раш­ко­ва обер­ну­лась до мо­ря й крадько­ма пе­ребігла Се­лаб­ро­сові «кіпрські комплімен­ти».

- Прощавайте! Про­ща­вай­те, ка­ва­ле­ри й да­ми! Не­ма ча­су бай­ди­ки бить. Ме­не жде діло, але я че­рез якусь го­ди­ну вер­ну­ся: з ва­ми так приємно га­яти час, - ска­зав Се­лаб­рос, пог­ля­да­ючи на Му­раш­ко­ву, й побіг бігцем стеж­кою поміж камінням.

Тільки що він тро­хи одійшов, на­зустріч йо­му вибігла з-за скелі жінка Бо­ро­давкіно­ва, не­ви­со­ка, ог­ряд­на да­ма, пов­но­ви­да й гар­ненька. Во­на впізна­ла Се­лаб­ро­са й ки­ну­лась до йо­го.

- Куди це ви? - спи­та­ла во­на в Се­лаб­ро­са.

- За ділом в місто! - крик­нув він і хотів по­ми­ну­ти її.

- Не пу­щу! вер­тай­тесь! і не ду­май­те їхать! - цо­котіла Бо­ро­давкіна, не пус­ка­ючи йо­го ру­ки.

- Та вже для вас хоч і вер­ну­ся на ча­сок, - ска­зав Се­лаб­рос: він ніби­то ха­пав­ся в ре­дакцію, але це ро­би­лось тільки для ефек­ту, на­по­каз.

- А бач­те! от та­ки й вер­ну­ла вас! - ска­за­ла ко­кет­ли­ва Бо­ро­давкіна. Се­лаб­рос вер­нув­ся і провів її до гур­ту. В Бо­ро­давкіної бу­ла гар­на й пов­на біла шия. Се­лаб­рос лю­бив її шию, за­ди­вив­ся на ту ле­бе­ди­ну шию й… не­доб­рохіть мусів вер­ну­тись слідком за Бо­ро­давкіною, за­був­ши й за діло.

- Чи не ба­чи­ли ви ча­сом мо­го Сергія Сте­па­но­ви­ча? - спи­та­ла во­на всіх за­ра­зом, шви­денько й хватько­ма по­да­ючи свою ма­леньку біленьку ру­ку в зо­ло­тих перст­нях на пальцях.

- Он там десь під бе­рес­та­ми грає в кар­ти з своїми при­яте­ля­ми, - обізва­лась Хрис­ти­на.

Бородавкіна ки­ну­лась до бе­рестів. Сергій Сте­па­но­вич лип­нув на неї очи­ма, зди­ву­вав­ся й тро­хи стур­бу­вавсь. Йо­му зда­ло­ся, що во­на або з не­ба впа­ла, або десь з-під землі ви­ник­ла.

- Сергію Сте­па­но­ви­чу! Хо­ди ли­шень сю­ди на хви­ли­ноч­ку, щось маю тобі ска­зать, - про­мо­ви­ла Бо­ро­давкіна, лед­ве вдер­жу­ючи злість.

Бородавкін зне­хо­тя підвівся, хап­нув сіртук і по­ди­бав слідком за жінкою. Жінка одійшла да­ле­ченько од бе­рестів і ма­ха­ла до йо­го ру­кою. Бідний Бо­ро­давкін на­си­лу волік но­ги: він ішов, не­на­че віл на заріз.

- Попався бідний брат! - ска­за­ла Хрис­ти­на Сте­панівна. - Дос­та­неться оце йо­му на буб­ли­ки.

Мотрона Титівна Бо­ро­давкіна бу­ла доч­ка одесько­го міща­ни­на, підофіце­ра. Бо­ро­давкін, ще був­ши сту­ден­том, впо­до­бав її й оже­нив­ся з нею за її кра­су, за її чу­до­вий го­лос. Трош­ки іде­аліст в мо­лоді літа, він за­ду­мав не до­пус­тить, щоб ча­сом та­ка пер­ли­на, як Мот­ро­на Титівна, не впа­ла в баг­но й не за­па­гу­би­ла се­бе навіки. Він ви­тяг з баг­на ту пер­ли­ну й оже­нив­ся з нею. За вда­чу її він тогді й не ду­мав, і гад­ки не мав.

- Де ти бро­диш, де ти во­ло­чиш­ся, во­ло­цю­го, п'яни­це? Ти знаєш, що ми на дачі вже тиж­день їмо хліб за по­зи­чені гроші! Діти хо­дять бо­соніж. Ти швен­дяєш, гу­ляєш, а я сид­жу над мо­рем в міщанській хаті й про­па­даю з нудьги.

Бородавкін сто­яв і тільки очи­ма кліпав, не­на­че вин­ний шко­ляр, що нес­подіва­но по­пав­ся в ру­ки вчи­те­леві на га­ря­чо­му вчин­ку.

- Я за то­бою га­ня­лась скрізь: бу­ла і в Бен­де­рах, і в Ти­рас­полі; бу­ла і в Ки­ши­неві, - лай­ли­во го­во­ри­ла Бо­ро­давкіна.

- Чого ж ти га­ня­лась? Чи ти вдуріла, чи знавісніла? - обізвав­ся Бо­ро­давкін.

- Я не здуріла, а от ти, то дав­но знавіснів. Хіба я оце впер­ше га­ня­юсь за то­бою по містах? Хіба ж я не раз вже ло­ви­ла те­бе з бен­дерськи­ми офіце­ра­ми в трак­тирі? А жа­лу­ван­ня де? Да­вай сю­ди гроші! - крик­ну­ла Бо­ро­давкіна.

- Мотрунцю, сер­це! не кри­чи, бо он­де лю­де си­дять і по­чу­ють! Жа­лу­ван­ня вже не­ма. Ось зос­та­лось де­сять кар­бо­ванців. На, візьми, - ска­зав Бо­ро­давкін і по­дав гроші жінці.

- А реш­та де? Чим же ми бу­де­мо вип­ла­чу­ва­ти за жит­ло? чим же бу­де­мо хар­чу­ва­тись? - ре­пе­ту­ва­ла Бо­ро­давкіна і со­ва­лась до чо­ловіка з ку­ла­ка­ми. - Де ти подівав гроші?

- Пропив та в кар­ти прог­рав, - спокійно од­ка­зав Бо­ро­давкін.

- Пропив… Чом ти до­ма не си­диш та все десь во­ло­чиш­ся з п'яни­ця­ми, граєш в кар­ти? - присіка­лась до йо­го Бо­ро­давкіна.

- Ото ве­селість з то­бою сидіти та слу­хать, як ти гри­зеш мені го­ло­ву! їдь до­до­му, бо те­бе отут вб'ю! - крик­нув Бо­ро­давкін не­са­мо­ви­то, і в йо­го сірі очі блис­ну­ли, як у вов­ка.

- Не вб'єш! Я зак­ри­чу на всю пельку! Я на­роб­лю скан­да­лу! - ре­пе­ту­ва­ла Бо­ро­давкіна.

Бородавкін знав, що во­на мо­же це вчи­ни­ти, і за­мовк.

Христина до­га­да­лась, що во­ни за­ве­лись і за що вий­шла між ни­ми ко­лот­не­ча, прибігла до їх і на­си­лу роз­ве­ла їх і зас­по­коїла Бо­ро­давкіна. Во­на зна­ла, що Бо­ро­давкіна лю­бить пог­ра­ти в кар­ти й по­ба­ви­тись незгірше сво­го чо­ловіка, лю­бить ко­ке­ту­вать з муж­чи­на­ми, за­раз взя­ла її за ру­ку, по­ве­ла під бе­рес­ти й по­са­ди­ла за кар­ти ніби­то на місце Бо­ро­давкіна.

Бородавкіна сіла за кар­ти на зе­леній траві, вга­му­ва­лась і за­бу­ла і за дітей, і за свар­ку з чо­ловіком, за­бу­ла навіть, за чим прий­шла на Ма­лий Фон­тан. Во­на са­ма прог­ра­ва­ла чи­ма­ло гро­шей в кар­ти. Бо­ро­давкін з го­ря пішов тим ча­сом гу­ля­ти по­над мо­рем і ду­мав, як би то втек­ти з Ма­ло­го Фон­та­ну так, щоб жінка йо­го не вгляділа. Він бо­яв­ся, як смерті, нудьги з жінкою на дачі на Ве­ли­ко­му Фон­тані й був ла­ден утек­ти од неї хоч за Чор­не мо­ре. Од­на­че жінка йо­го, гра­ючи в кар­ти, не зво­ди­ла з йо­го очей, кміти­ла за ним і бу­ла на­по­го­тові кож­ної хви­ли­ни пог­на­тись слідком за ним навз­догінці.

Бородавкіна пе­рег­ра­ла од­ну-дру­гу партію, нічо­го не виг­ра­ла, а прог­ра­ла чи­ма­ло: її взя­ла за сер­це нудьга й злість, і по­тяг­ло до гур­ту, до ве­се­лої мо­ло­дої ком­панії, що гу­ля­ла по­над мо­рем. Тяг­ло її й до гар­но­го Се­лаб­ро­са… Во­на страх як лю­би­ла гар­них па­ничів. Бо­ро­давкіна ки­ну­ла прог­рані гроші й шви­денько побігла до ком­панії вже ве­се­ленька та доб­ренька.

- Чого це ви си­ди­те мовч­ки, не­на­че шко­лярі в школі? Па­ничі по­на­суп­лю­ва­лись, на­пин­дю­чи­лись, не роз­ва­жа­ють дам, - за­ще­бе­та­ла во­на дрібно. - Да­вай­те ли­шень заспіваємо хо­ром. Ой мо­ре, мо­ре! як гля­ну на те­бе, то за­раз співа­ти хо­четься. Я, бач­те, зрос­ла над са­мим мо­рем. Бу­ло вночі чую, як під на­ши­ми вікна­ми сту­го­нить і шу­мить мо­ре, то й не втерп­лю та й співаю, ле­жа­чи в пос­телі, аж ма­ма моя бу­ло гри­має на ме­не. От і те­пе­реньки під на­ми шу­мить мо­ре, над на­ми чай­ки ки­ги­чуть. Ой, яка по­езія!

Бородавкіна по­ча­ла співа­ти. Во­на співа­ла ду­же доб­ре. Її ви­со­кий ду­жий соп­ра­но роз­ли­вав­ся тре­ля­ми поміж ске­ля­ми і йшов да­ле­ко по­над мо­рем. Ри­бал­ки попідніма­ли го­ло­ви й виг­ля­да­ли з-за скель, ма­ха­ючи раз у раз уд­ли­ща­ми.

Бородавкіна співа­ла й ско­са пог­ля­да­ла на гар­но­го Се­лаб­ро­са, приж­му­рю­ючи свої темні гарні оч­ки. Наспівав­шись дос­хо­чу, во­на ска­за­ла:

- Одначе вже час би й обіда­ти. Я га­даю, ка­ва­ле­ри бу­дуть такі зви­чай­ненькі, що на­го­ду­ють дам смач­ним обідом.

- Добре, доб­ре! Та­ко­го со­ло­вей­ка вар­то на­го­ду­ва­ти хоч і па­ризьким обідом, - ска­зав Ко­маш­ко.

- Ще й на­поїти шам­панським, - до­дав Се­лаб­рос.

- Я шам­пансько­го не ду­же люб­лю. Я люб­лю ста­ре то­кай­ське, - ска­за­ла Бо­ро­давкіна з уда­ва­ною ве­ли­ко­панською міною.

- Але тут, пев­но, не дос­та­не­мо ста­ро­го то­кай­сько­го, - обізвав­ся по­зад їх Бо­ро­давкін. - Тут тільки пи­во ду­же доб­ре.

- А ти вже й знаєш, де пи­во доб­ре? - сер­ди­то ска­за­ла Бо­ро­давкіна.

- Ого-го! Я знаю, де ра­ки зи­му­ють. Ходім обідать, бо я стра­шен­но їсти хо­чу, - ска­зав Бо­ро­давкін. - Що наб­ра­ли своїх наїдків, то все до­чис­та поїли, і все по­ви­пи­ва­ли, і все потріска­ли.

- Повипивали усе до­чис­та, а мені нічо­го не зос­та­ви­ли? - аж за­ви­ща­ла Бо­ро­давкіна.

- Бо не сподіва­лись, що ти нес­подіва­но при­бу­деш до нас в гості, - ска­зав іронічно Бо­ро­давкін.

Надійшла й Хрис­ти­на з залізно­до­рож­ни­ми уря­дов­ця­ми. Всі пішли па­ра­ми до бу­фе­ту. Му­раш­ко­ва якось зос­та­лась по­зад усіх. Се­лаб­рос нес­подіва­но вхо­пив її за ру­ку і, як п'явка, вп'явся в її ру­ку га­ря­чи­ми гу­ба­ми. Му­раш­ко­ва по­чу­ти­ла ніби жар в руці, у всьому тілі й тро­хи не зомліла.

- Їдьте сьогодні вве­чері до­до­му, а як ні, то я поїду, а ви зос­та­вай­тесь в Одесі, - по­шеп­ки ска­за­ла во­на йо­му над ву­хо.

- Не мо­жу, не мо­жу! Ви ме­не не­на­че прив'яза­ли до се­бе, - ще тихіше обізвав­ся він.

- Їдьте, бо я за­раз вте­чу звідсіля, поїду трам­ваєм в Одес, а звідтіль в Ки­шинів, - ска­за­ла во­на.

- Поїду, ко­ли ви то­го хо­че­те, вво­лю ва­шу во­лю - ска­зав Се­лаб­рос.

- Забожіться й зап­ри­сягніться, що поїде­те! Арис­ти­де, не муч­те ме­не! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

Вогонь па­лив її. Морське вог­ке повітря не га­си­ло то­го вог­ню, а не­на­че роз­па­лю­ва­ло йо­го.

- Присягаюсь, бо­жусь, що поїду, тільки любіть ме­не і ніко­го більше; ме­не, ме­не од­но­го! - ска­зав Арис­тид.

Мурашкова побігла од йо­го й прис­та­ла до Сані. Са­ня зир­ну­ла на неї й вга­да­ла, що не­дав­но бу­ла спо­тич­ка між нею й Арис­ти­дом.

- Ходім обідать в павільйон, - гук­ну­ла Бо­ро­давкіна і жва­венько поп­рос­ту­ва­ла до павільйо­ну.

Павільйон був пос­тав­ле­ний на стов­пах в морі. Під ним би­лась об каміння й шуміла дрібна хви­ля. До павільйо­ну з те­ра­си був пе­ре­ки­ну­тий місток.

Огрядна Бо­ро­давкіна побігла че­рез місток, на­че мо­ло­денька пан­на, але за­че­пи­лась че­ре­ви­ком за заш­ка­ли­би­ну в дошці й тро­хи не впа­ла. Хрис­ти­на побігла слідком за нею, по­вер­ну­лась до усіх і зро­би­ла на містку кільки ле­геньких ме­ну­етів. Дош­ки під її но­га­ми зад­вигтіли й за­рипіли.

- Ой, будь лас­ка, не тан­цюй­те, бо ще за­ва­ли­те павільйон, і ми шу­бовс­не­мо гур­том в мо­ре, - кри­ко­нув Се­лаб­рос.

- Нічого-те! ску­паємось в одежі усі за­ра­зом. Вий­де ду­же оригінальна чу­дасія! а я люб­лю усе оригінальне, уся­ку чу­дасію, - ска­за­ла Хрис­ти­на.

- Ой, як тут гар­но! Під на­ми шу­мить мо­ре. Над на­ми шу­га­ють чай­ки. От де моя стихія! - ле­пе­та­ла Бо­ро­давкіна, не­на­че й за­бу­лась, що діти си­дять на дачі го­лодні й босі.

- Чом же ви не співаєте, ко­ли чуєте, що під ва­ми шу­мить мо­ре? - спи­тав Ко­маш­ко.

- То й заспіваю! - гук­ну­ла Бо­ро­давкіна й по­ча­ла співа­ти пісню.

Компанія сип­ну­ла на поміст. В павільйоні сто­яв один дов­гий стіл. Усі ки­ну­лись до сто­ла. Бо­ро­давкіна побігла до то­го місця, де сиділи ка­ва­ле­ри, й сіла по­руч з Се­лаб­ро­сом та залізно­до­рож­ни­ми уря­дов­ця­ми.

Саня сіла попліч з Му­раш­ко­вою аж на дру­го­му кінці сто­ла, їм, оче­ви­дяч­ки, не спо­до­ба­лась ком­панія Бо­ро­давкіної та залізно­до­рож­них панків. Во­ни обидві роз­мов­ля­ли сти­ха проміж се­бе. Обід, од­на­че, був ве­се­лий. Роз­мо­ва бу­ла та­ка го­лос­на, що че­рез неї не бу­ло навіть чу­ти, як шуміло мо­ре під мос­том, і, ма­буть, че­рез те Бо­ро­давкіна пе­рес­та­ла співа­ти.

- А що ж, па­ничі! Ви обіця­ли да­мам ви­на, а я йо­го чо­мусь не примічаю на столі, - ска­за­ла Бо­ро­давкіна. Один жва­вий уря­до­вець пок­ли­кав служ­ни­ка.

- Є в вас то­кай­ське? - спи­тав він.

- Нема, - ска­зав слу­га.

- Шкода, - обізва­лась Бо­ро­давкіна. - То да­вай­те, яке маєте, та хутчій, за­раз-та­ки, бо я пить хо­чу.

Принесли пляш­ки ви­на. Бо­ро­давкіна й Хрис­ти­на по­на­ли­ва­ли собі повні ста­ка­ни й пи­ли тро­хи не на­хильці. Од ви­на усі за­раз по­ве­селіша­ли. На по­мості підняв­ся га­лас, ніби ґвалт. Бо­ро­давкіна за­тяг­ла пісні.

- Їй же бо­гу, не­на­че ци­ган­ка! - ше­потіла Са­ня до Му­раш­ко­вої. - Тільки да­ти б їй в ру­ку ар­фу, то ма­ли б обід з мос­ковськи­ми ци­ган­ка­ми.

- Мосьє Се­лаб­рос! Я хо­чу мо­ро­же­но­го! - ска­за­ла ко­кет­но Бо­ро­давкіна.

- Зараз бу­де! - про­мо­вив Се­лаб­рос і звелів слузі при­нес­ти мо­ро­же­но­го.

Бородавкіна наб­ра­ла мо­ро­же­но­го тро­хи не пов­ну тарілку й нап­ха­ла йо­го за обидві що­ки, за­пи­ва­ючи ви­ном: во­на те­ре­би­ла з жа­до­бою, на­че жи­во­ти­на.

- А що, па­не Арис­ти­де! чи ва­ше пак сер­це спокійне? Прав­да, нес­покійне! - те­ре­ве­ни­ла Бо­ро­давкіна, чеп­ля­ючись до Се­лаб­ро­са. - Он гляньте, які кра­суні си­дять про­ти нас на то­му кінці сто­лу.

- Бачу, ба­чу! знаю, що й ко­ло ме­не си­дять кра­суні, - ска­зав Арис­тид комплімент Бо­ро­давкіній.

- Ви знаєте, що да­ми люб­лять га­рячіше й щиріше, ніж мо­ло­денькі пан­ни, - про­хо­пи­лась Бо­ро­давкіна, див­ля­чись вак­ха­нальни­ми очи­ма прос­то в очі Арис­ти­дові. - Сте­режіть ли­шень своє сер­це.

- Знаю, знаю, й доб­ре знаю! - ска­зав Се­лаб­рос насмішку­ва­то.

Саня й На­дя сміялись без це­ре­монії, їх смішив прос­тацький гру­бий тон в роз­мові Бо­ро­давкіної.

- Як бу­ла «доч­кою фельдфе­бельською», так і зос­та­лась «фельдфе­белькою», це прав­ди­ва одеська «фру-фру!» - ти­хо ше­потіла Са­ня до Наді.

- Стережу своє сер­це та, ма­буть, не всте­ре­жу сьогодні, - ска­зав Арис­тид тро­хи не на ву­хо Бо­ро­давкіній жар­тов­ли­вим іронічним то­ном.

- А що! збен­те­жи­ла я вас? Aгa! - го­во­ри­ла Бо­ро­давкіна сли­ве по­шеп­том. - Ко­лись од моїх очей ги­ну­ли па­ничі, як му­хи, бо я пан­ною бу­ла гар­на-гар­на, що й ска­за­ти й вис­ло­ви­ти не мож­на. Скільки я мо­ло­дих хлопців підду­ри­ла! Сте­режіться ж, мосьє Се­лаб­рос! Бу­ло вве­чері як збе­реться ком­панія, ся­де­мо в чо­вен та поп­ли­ве­мо по морі, а я як заспіваю, то хлопці бу­ло тро­хи в мо­ре не ска­ка­ють! А мій го­лос ллється, ллється по морі!

- Я й те­пер ла­ден стриб­ну­ти в мо­ре, бо ви, надісь, си­ре­ною вда­лись, так ви гар­но співаєте! - ска­зав Се­лаб­рос го­лос­но.

Саня й Му­раш­ко­ва хап­ком вста­ли з-за сто­лу й повтіка­ли на самісінький край павільйо­ну, де сто­яла дов­га лав­ка.

- Одеська «фру-фру» розп­рав­ля крильця, - ше­потіла Са­ня до Му­раш­ко­вої.

- Бо доб­ре ви­пи­ла! - обізва­лась ти­хенько На­дя. При­нес­ли ще пляш­ки ви­на. Бо­ро­давкін вже доб­ре на­дуд­лив­ся й лед­ве сидів на стільці. Ко­маш­ко й Мав­родін і собі вста­ли з-за сто­лу й сіли ко­ло паннів. Во­ни обер­ну­лись ли­цем до мо­ря й ти­хо роз­мов­ля­ли, не слу­ха­ючи га­му й га­лас­ли­вої роз­мо­ви.

- От ве­селі лю­де! - ска­зав Ко­маш­ко до Сані.

- Вже аж над­то ве­селі. Доб­ре бу­ло б, як­би во­ни бу­ли не такі ве­селі, - ска­за­ла Са­ня.

- Та тро­хи тихіші, - до­да­ла Му­раш­ко­ва. - Навів Бо­ро­давкін на гу­лян­ку не знать ко­го.

- Та й зба­вив нам тро­хи ве­се­лу гу­лян­ку, - обізва­лась Са­ня.

- Невже зба­вив та­ки зовсім? - спи­тав Ко­маш­ко в Сані.

Саня гля­ну­ла йо­му в очі й по­чер­воніла.

- Ні, не зовсім. А все-та­ки я ра­да, що поїха­ла на гу­лян­ку. На гу­лянці по­ба­чиш уся­ких лю­дей, по­веш­таєшся між ни­ми, нас­лу­хаєшся уся­кої роз­мо­ви - і все-та­ки на­бе­реш­ся досвіду в житті. При­най­мні ма­ти­меш більше досвіду, більше зна­ти­меш людське жит­тя, яке во­но є: праз­ни­ко­ве й бу­ден­не, - ска­за­ла Са­ня. - Я ма­ло знаю лю­дей ма­ло знаю людське жит­тя. Ска­за­ти по правді, ма­ло ще знаю й са­му се­бе.

- Часом за се­бе дізна­тись бу­ває трудніше, ніж за інших, - ска­зав Мав­родін. - Не раз в де­яких ви­пад­ках своя ду­ша, своє сер­це бу­ває ча­сом яко­юсь за­гад­кою та­ки для са­мо­го се­бе.

«І моє сер­це те­пе­реньки для ме­не - за­гад­ка!» - по­ду­ма­ла Са­ня.

Вона ди­ви­лась на мо­ре і вту­пи­ла очі в си­зу да­леч, за­ду­мав­шись. «За­гад­ка, за­гад­ка труд­на для ме­не са­мої. І як її од­га­да­ти? І як пос­те­рег­ти, який-то бу­де кінець?» - ду­ма­ла во­на мовч­ки.

Саня дов­го ди­ви­лась на мо­ре і потім ти­хе­сенько зітхну­ла: гля­ну­ла на Ко­маш­ка, на йо­го ви­со­ке чо­ло, на темні блис­кучі очі і впер­ше по­чу­ва­ла, що приміти­ла кра­су в тих ніби гли­бо­ких од ду­мок та гост­рих ка­рих очах.

«Невже моя за­гад­ка швид­ко од­га­дається? - по­ду­ма­ла во­на. - А мої вищі по­тя­ги й ба­жан­ня? А моя лю­бов до ви­що­го роз­вит­ку, до просвіти? Що ста­неться з ни­ми?.. Нев­же я навіки му­шу поп­ро­ща­тись з своїми мріями, з своїми надіями на ви­ще ідей­не жит­тя, за­нед­бать надію на ви­щу діяльність?»

Саня ди­ви­лась на да­ле­ке мо­ре, на си­зий ту­ман, не­на­че шу­ка­ла там од­гад­ки своїм по­тай­ним ду­мам. А мо­ре й си­зий ту­ман мов­ча­ли й да­ле­ко мріли, як мрії діво­чої фан­тазії, і не да­ва­ли од­повіді.

- Селаброс! да­вай­те про­мо­ву! Ми вас жде­мо! - гук­ну­ла на йо­го Бо­ро­давкіна.

- Селаброс! про­мо­ва за вам! - гук­нув і собі Бо­ро­давкін хрип­ким го­ло­сом.

- Дайте ж пе­редніше хоч гор­ло про­по­лос­ка­ти, - ска­зав Се­лаб­рос, - бу­де й про­мо­ва.

Селаброс, як вовк в спе­ку, ки­нув­ся на ста­кан з ви­ном, дуд­лив з ста­ка­на, ста­вив йо­го на стіл, то знов ха­пав йо­го в ру­ки. На­пив­шись до­нес­хо­чу, він за­ку­рив ци­гар­ку й за­ду­мав­ся, витріщив­ши на Хрис­ти­ну здо­рові чорні баньки.

Розмова за­гу­ла. Се­лаб­рос зби­рав дум­ки й сло­ва в го­лові, пах­ка­ючи ди­мом. Бо­ро­давкіна, ви­пив­ши кілька ста­канів ви­на, роз­ве­се­ли­лась і по­чер­воніла, як півонія. По­ки Се­лаб­рос ду­мав та га­дав, Бо­ро­давкіній за­ма­ну­лось співать. Ви­но вда­ри­ло їй не­на­че не в го­ло­ву, а в пельку. Во­на за­тяг­ла ви­со­ким дзвінким го­ло­сом ро­манс:

Серед гу­ку й га­му Се­лаб­рос нес­подіва­но схо­пив­ся з місця як опе­че­ний і зад­зенькав но­жем по чарці. Ніхто й не ду­мав за­мов­ча­ти. Він пос­ту­кав вдру­ге. Гам ущух, тільки Бо­ро­давкіна ви­тя­гу­ва­ла ви­сокі но­ти ро­ман­су. Се­лаб­рос на­дув­ся й по­чав чван­ли­во го­во­ри­ти про­мо­ву:

- Тепер ве­се­ла хви­ли­на, щас­ли­ва хви­ли­на на­шо­го не­ко­рис­но те­ку­чо­го жи­вот­тя. Геть клопіт, геть зма­ган­ня! Не за якісь там ідеї та прин­ци­пи бу­де те­пер моя про­мо­ва…

Бородавкіна не вва­жа­ла на крас­но­мов­ну Се­лаб­ро­со­ву про­мо­ву і тяг­ла далі ро­манс на все гор­ло. Се­лаб­рос гля­нув на неї сер­ди­то, аж білки йо­го очей заб­ли­ща­ли.

- Мадам Бо­ро­давкіна! Я го­во­рю! Про­шу вва­жа­ти на мою про­мо­ву! - крик­нув Се­лаб­рос. Він знов по­чав про­мо­ву:

- Доволі ми на­ба­ла­ка­лись про усякі абст­рактні пог­ля­ди. Ми вже ви­ро­би­ли собі чесні пе­ресвідчен­ня, ми вже міцно пос­та­ви­ли се­бе на стежці євро­пей­сько­го дос­тиг­ло­го роз­вит­ку, на до­розі євро­пей­сько­го гро­ма­дянст­ва, на грунті євро­пей­сько­го кос­мо­політиз­му…

А ма­дам Бо­ро­давкіна все тяг­ла далі ро­манс і зовсім не вва­жа­ла на ви­со­ку Се­лаб­ро­со­ву про­мо­ву. Во­на бу­ла з тих півден­них співу­чих на­тур, що як поч­не співать та як розспівається, то вже несп­ло­ха вга­мується, і лад­на до­ти співать, до­ки не ох­рип­не. Чорні Арис­ти­дові очі на­да­ва­ли їй охо­ти й зав­зят­тя.

- Мадам Бо­ро­давкіна! Чуєте? Я го­во­рю! - крик­нув Се­лаб­рос. - Ви прав­ди­ва ка­те­рин­ка, кот­ру ко­ли раз за­ве­дуть, то во­на грає, до­ки са­ма не спи­ниться…

Бородавкіна най­більше лю­би­ла співа­ти пе­ред обідом і після обіду. Для неї, ма­буть, са­ме тоді прий­шов звич­ний час співан­ня, як при­хо­дить півням час ку­курікать. Не дур­но за неї го­во­ри­ли в місті, що во­на до півдня спить, після півдня співає, а цілий вечір чо­ловіка лає.

Бородавкіна не вва­жа­ла на той крик, навіть не чу­ла йо­го. Во­на все тяг­ла далі: «А ми в ри­бальській ха­тинці сиділи, сиділи ря­доч­ком уд­вох, уд­вох». Се­лаб­рос знов по­чав про­мов­ля­ти:

- Будемо те­пер го­во­рить на те­ми Анак­ре­она. Бу­вав час і для ве­ли­ких геніїв, ко­ли во­ни по­ети­зу­ва­ли на те­ми Анак­ре­онові, справ­ля­ли радісні вак­ха­налії сер­ця. Сьогодні й ми піде­мо за ни­ми цим слідом, об­си­па­ним ро­жа­ми та уся­ки­ми квітка­ми. Роз­сип­ле­мо пер­ла­ми сло­ва про ко­хан­ня й за­ли­цян­ня. Під на­ми мо­ре, над на­ми літа­ють і ки­ги­чуть морські чай­ки…

- О! не крадьте-бо, лю­бий Се­лаб­ро­се, моїх-та­ки слів! - нес­подіва­но за­ви­ща­ла Бо­ро­давкіна. - Прав­да, там на ске­лях сто­ячи, я ка­за­ла: під на­ми шу­мить мо­ре, над на­ми ки­ги­чуть морські чай­ки. Еге?

- Не мені в вас крас­ти сло­ва, - ска­зав Се­лаб­рос. - Слу­хай­те вваж­ли­ве й вчіться в ме­не: не вам ме­не вчить!

Бородавкіній, ма­буть, не ду­же ба­жа­лось тоді вчи­тись в Се­лаб­ро­са; во­на знов за­тяг­ла ро­манс далі: «Ту­ман розлітав­ся, зби­ра­ли­ся хма­ри, і чай­ки шу­га­ли то взад, то впе­ред…»

Селаброс без це­ре­монії крик­нув: «Мовчіть! Ми вам рот за­ту­ли­мо! По­чув­ши, що під ва­ши­ми че­ре­ви­ка­ми шу­мить мо­ре, ви пус­ти­ли пельку на всі зас­та­ви», - гри­мав оп­риш­ку­ва­тий Се­лаб­рос.

Він був вже тро­хи під чар­кою. Але Бо­ро­давкіна ні криш­ки не вва­жа­ла на йо­го гнів і не ду­ма­ла за­мовк­ну­ти. Се­лаб­рос підняв го­лос до ґвал­ту, щоб пе­ре­мог­ти го­лос Бо­ро­давкіної, і знов по­чав го­во­рить далі:

- В цім павільйоні я чую фіміам бо­гині ко­хан­ня Аф­родіти, - про­мо­вив Се­лаб­рос і ско­са зирк­нув зінька­ми на Му­раш­ко­ву. - Я ба­чу піну морську, от-та­ки уяв­ки ба­чу, ніби з піни ви­ни­кає бо­ги­ня кра­си, стоїть на хви­лях нев­ми­ру­ща, на віки вічні пиш­на кра­сою бо­ги­ня. Це бо­ги­ня всього світу, це бо­ги­ня за­хо­ду й схо­ду, це бо­ги­ня кос­мо­політка!

- Неправда-бо! Бо­ги­ня Аф­родіта не кос­мо­політка, а гре­ки­ня, бо на­ро­ди­лась в Греції, а прав­дивіше - в уяві греків. А bas! До­до­лу, Се­лаб­рос. По­га­но! A bas! - крик­нув Ко­маш­ко, і йо­го сло­во пішло в жарт.

- A bas Се­лаб­ро­са! По­га­но! - кри­ко­нув Бо­ро­давкін. Се­лаб­рос са­ме наб­рав­ся па­лу й ду­мав роз­пус­тить кри­ла своєї східної крас­но­мов­ності. Він підняв го­лос ще ви­ще.

- Додолу, Се­лаб­рос! По­га­но, по­га­но! - крик­ну­ла в жарт Бо­ро­давкіна і знов заспіва­ла з усієї си­ли.

Піднявся шум та сміх. Се­лаб­рос гримів про­мо­ву не своїм го­ло­сом. Бо­ро­давкіна співа­ла не своїм го­ло­сом. Од­но од­но­го сил­ку­ва­лись пе­ре­мог­ти, Бо­ро­давкіна теж бу­ла тро­хи під чар­кою. Дех­то вже ре­го­тав­ся. Ко­ли це з-за скелі на морі по­чув­ся ор­кестр. Ме­лодії ли­ну­ли не­на­че з морської хвилі. Му­зи­ка доліта­ла до павільйо­ну й пе­ре­мог­ла регіт та шум. З-за скелі нес­подіва­но вип­лив па­ро­ход. На йо­му бу­ло вид­но си­лу на­ро­ду. Ор­кестр заг­римів і заг­лу­шив шум, гам та регіт. З Оде­са їха­ло суспільство на гу­лян­ку на Ма­лий Фон­тан. Усі за­мовк­ли й гля­ну­ли на па­ро­ход. Па­ро­ход знай­шов при­шиб не­да­леч­ке од те­ра­си й при­ча­лив. Лю­де ли­ну­ли зго­дом на те­ра­су річкою. Ор­кестр вий­шов, став на се­ре­дині те­ра­си й заг­рав ве­се­лий вальс Штра­уса. Публіка роз­си­па­лась по стеж­ках, за­во­ру­ши­лась. За­ма­ня­чи­ли дамські ка­пе­люші з квітка­ми, за­ма­ня­чи­ли білі та чорні брилі на па­нах, об­виті біли­ми стьожка­ми. Місто на­ли­ну­ло в ти­хий сте­по­вий ку­то­чок, на­нес­ло сво­го шу­му, га­му, при­вез­ло й міську біга­ни­ну, міське веш­тан­ня, сміх, жар­ти, за­ли­цян­ня і збу­ди­ло пиш­ний польовий за­ку­ток. Самі сірі та рябі скелі ніби по­ве­селіша­ли, про­ки­ну­лись од мерт­вої дрімо­ти.

Селаброс за­мовк і сів на стілець. За­мовк­ла й Бо­ро­давкіна. Усі вга­му­ва­лись, розг­ля­да­ючи публіку, кот­ра за­веш­та­лась по те­расі. Па­ро­ход за­раз одп­лив до Оде­са, але ні Бо­ро­давкін, ні Ко­маш­ко, та й ніхто з ком­панії не ду­мав вер­та­тись на йо­му в Одес. Усі жда­ли дру­го­го па­ро­хо­да. Усім ба­жа­лось по­гу­ля­ти вве­чері над мо­рем, на­ди­ха­тись чис­тим повітрям. Бо­ро­давкіна навіть за­бу­лась, що приїха­ла ло­вить сво­го чо­ловіка, за­бу­ла навіть і за дітей.

Вже сон­це ско­ти­лось ни­зенько над сте­пи й ки­ну­ло ко­сим промінням на мо­ре. Імла на морі щез­ла. Сон­це об­зо­ло­ти­ло легкі вер­шеч­ки хвильки. Повітря на морі ста­ло чис­те, про­зо­ре. Легкі, дрібні хвильки гну­лись на морі й од­би­ва­ли світ сон­ця лис­ню­чи­ми зо­ло­ти­ми обідка­ми. Скелі сто­яли в тіні й чорніли, не­на­че старі руїни па­лаців. Над ни­ми ви­ла­ся гірлян­да з акації, не­на­че зе­ле­ний кар­низ над руїна­ми, про­ни­за­ний зо­ло­тим промінням. Вечірня ти­ша за­па­ну­ва­ла на ске­лях, на морі, на про­зо­ро­му небі. Усі сиділи в павільйоні й спо­чи­ва­ли, див­ля­чись на чу­до­вий виг­ляд на мо­ре, на ви­сокі щог­ли на ко­раб­лях, на да­ле­ку дов­гу смуж­ку бе­ре­га за Пе­ре­сип­пю, що десь ніби то­ну­ла в морі й зни­ка­ла в імлі, як низ­ка фан­тас­тич­них мрій в душі.

- Ой, гар­но ж тут сидіть! - гук­ну­ла Хрис­ти­на. - Я на цьому павільйоні так і поп­ли­ла б мо­рем і пли­ла б хоч на край світу.

- І нічо­го не ро­би­ла, та все б пли­ла та пли­ла б; - ска­зав насмішку­ва­то Се­лаб­рос.

- А що ж я ро­би­ла б, ко­ли ро­бо­ти не маю? - ска­за­ла Хрис­ти­на.

Саня ти­хенько роз­мов­ля­ла з Ко­маш­ком за ви­чи­тані не­дав­но пог­ля­ди, а Му­раш­ко­ва су­му­ва­ла, див­ля­чись на сво­го Арис­ти­да, кот­ро­му Бо­ро­давкіна щось товк­ма­чи­ла. Во­на вга­ду­ва­ла, що Са­ня по­го­ди­лась з Ко­маш­ком, що во­на знай­шла собі рівню по ро­зу­му й по душі.

«А чи рівня ж мені Се­лаб­рос? Го­во­ре він якось зви­со­ка. Усе ви­сокі ідеї в йо­го го­лові, але… в йо­го роз­мові ви­хо­пи­лась та­ка річ… що усі засміялись. Але не мо­же бу­ти, щоб він го­во­рив на вітер за ви­сокі прин­ци­пи з та­ким за­па­лом, з та­кою зав­зятістю, навіть за­пеклістю, - ду­ма­ла Му­раш­ко­ва. - А йо­го сер­це! а йо­го ко­хан­ня! Яке пал­ке ко­хан­ня! Які сло­ва палкі, ска­жені! сло­ва по­етичні, чарівні, як за­ма­ню­ючий го­лос си­ре­ни! Нев­же в йо­го ті ви­сокі ідеї ті пог­ля­ди - тільки вітер, що не­на­ро­ком і рап­том вве­чері схо­питься з мо­ря та й зни­кає в сте­пах? Ні! він чванько, тро­хи гор­до­ви­тий, як наші гре­ки, це прав­да… Але нев­же він лег­ко­дум­ний? Не хо­чу, не мо­жу цьому йня­ти віри. Ой ні! ні! Сер­це моє го­во­ре: ні! сто раз ні!»

А ме­лодія ор­кест­ру ли­ла­ся за ме­лодією. Гук ор­кест­ру роз­ля­гав­ся по те­расі, роз­ля­гав­ся по морі, і ве­селі Штра­усові ме­лодії ніби зли­ва­лись з світом вечірнього сон­ця, з ти­хим ше­лес­том морської хвилі. Зли­ва­лись з ти­ми ме­лодіями й тихі ра­дощі сер­ця, ко­хан­ня в мо­ло­дих ду­шах. Ме­лодії во­ру­ши­ли в ду­шах со­лодкі мрії, зво­ру­шу­ва­ли сер­це. Вже прип­лив дру­гий па­ро­ход, і публіка вдру­ге ніби хви­лею по­ли­лась на те­ра­су. А в павільйоні вся ком­панія все сиділа, не­на­че при­таїлась з своїми ду­ма­ми. Сон­це впа­ло десь в сте­пу. Впа­ла про­зо­ра імла на мо­ре.

- Час до­до­му! - ска­зав Се­лаб­рос.

- Час до­до­му, ма­дам Бо­ро­давкіна! там діти, надісь, пла­чуть! - обізва­лась Хрис­ти­на.

Бородавкіна аж те­пер зга­да­ла за дітей і крик­ну­ла:

- Ой бо­же мій, як же я за­гу­ля­лась!

Вона об­ве­ла очи­ма ком­панію: її чо­ловіка не бу­ло.

- Де ж це дівся мій Сергій Сте­па­но­вич? - про­мо­ви­ла зди­во­ва­на Бо­ро­давкіна й плес­ну­ла в до­лоні.

- Мабуть, в мо­ре стриб­нув, хо­ва­ючись од своєї Пе­не­ло­пи, - ска­зав Се­лаб­рос.

- А мо­же, крізь зем­лю пішов, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

- Ой ли­шеч­ко мені! Що ж це я бу­ду чи­нить? - забідка­лась Бо­ро­давкіна.

- Що ж ро­бить? ло­вить чо­ловіка, мо­же, десь в Акер­мані, а мо­же, і в Ізмаїлі, - ска­зав Се­лаб­рос.

Настав вечір, нас­тав час вечірнього чаю. В цей час Бо­ро­давкіна сли­вень щод­ня по­чи­на­ла гриз­ти го­ло­ву своєму чо­ловікові. І, ма­буть, тим во­на й те­пер зга­да­ла за сво­го Сергія Сте­па­но­ви­ча. Во­на вис­ко­чи­ла з павільйо­ну й мерщій побігла по те­расі шу­кать Бо­ро­давкіна. Хрис­ти­на й собі по­ди­ба­ла за нею й шу­ка­ла бра­та поміж публікою. Ки­ну­лись навз­догінці й усі па­ничі, шу­ка­ли йо­го по всій те­расі, але йо­го нігде не бу­ло вид­но. Па­ро­ход був на­по­го­тові од­ча­лю­ва­ти. Усім за­ба­жа­лось хутчій плис­ти на­зад до Оде­са па­ро­хо­дом.

- Та не шу­кай­те сво­го чо­ловіка, бо вже йо­го не знай­де­те, - ска­зав Се­лаб­рос до Бо­ро­давкіної.

- Поїду й я з ва­ми на да­чу, на­куп­лю харчі та по­ве­зу дітям, - про­мо­ви­ла Хрис­ти­на до Бо­ро­давкіної.

Бородавкіна оха­ла, бідка­лась, од­на­че пішла на па­ро­ход і не­за­ба­ром за­бу­ла за сво­го Сергія, а пе­ре­го­дя заспіва­ла но­вий ро­манс Се­лаб­ро­сові: «Гля­жу я без­молв­но на чер­ную шаль…».

Бородавкіна спер­лась на па­ра­пет па­ро­хо­да біля са­мо­го Се­лаб­ро­са й співа­ла, ско­са пог­ля­да­ючи на йо­го очі. Кар­ти­на ніби по­ма­леньку од­хо­дя­чо­го од па­ро­хо­да тем­но­го ске­лис­то­го бе­ре­га, виг­ляд на мо­ре - усе вик­ли­ка­ло в душі по­езію, пісню. Не­бо над сте­пом чер­воніло, як жар. Ти­ха во­да ко­ло бе­регів Ма­ло­го Фон­та­ну лисніла ши­ро­ким ро­же­вим пле­сом, не­на­че горіла, а в то­му ро­же­во­му вогні не­на­че то­ну­ли чорні скелі, роз­ки­дані в воді ко­ло бе­регів. На да­ле­ко­му морі поліг си­зий про­зо­рий ту­ман. Тихі ме­лодії ор­кест­ру роз­ля­га­лись над мо­рем, лу­на­ли десь в ске­лях. Не од­на Бо­ро­давкіна ви­ли­ва­ла свою ду­шу піснею. Пісня без слів та по­езія лу­на­ла в душі в Ко­маш­ка, лу­на­ла ко­хан­ням в душі в Се­лаб­ро­са; горіло сер­це і в Му­раш­ко­вої…

- Ніколи не за­бу­ду я цього Ма­ло­го Фон­та­ну в вечірній ро­жевій імлі, при згу­ках ме­лодій Штра­уса та Мо­цар­та, - ше­потів Ко­маш­ко, на­хи­ля­ючи го­ло­ву до Сані.

А Са­ня пог­ля­да­ла на мальовни­чий бе­рег, пог­ля­да­ла на Ко­маш­ка, прис­лу­ха­лась до ме­лодій, і важкі ду­ми ви­ли­ся в її мо­лодій ру­сявій го­ловці. «Чи бу­ду я довіку зга­ду­ва­ти ці місця, цей ве­се­лий день? Чи щас­ли­ву до­лю, чи, мо­же, не­до­лю стріла я в цьому по­етич­но­му місці, на бе­резі Чор­но­го мо­ря?» - не­на­че пи­та­ла во­на в мо­ря та в скель. А скелі мов­ча­ли й вкри­ва­лись імлою, а мо­ре чер­воніло й то­ну­ло в да­лечі.

Саня схи­ли­ла го­лов­ку на па­ра­пет па­ро­хо­да.

- За що ви ду­маєте? Чо­го ви за­ду­ма­лись? - спи­тав в неї Ко­маш­ко.

- За свою до­лю. Є мені за що ду­ма­ти. Ви зав­да­ли мені сьогодні за­гад­ку, і я не знаю, як її од­га­дать, - ска­за­ла Са­ня.

- Чи в спри­я­ючо­му мені нап­рям­ку, чи, мо­же, в несп­ри­я­ючо­му од­га­даєте ви ту за­гад­ку? - спи­тав в неї Ко­маш­ко.

Саня за­мовк­ла, за­ди­ви­лась на мо­ре. Во­на прикміти­ла, що ве­селість в неї десь ще­зає, роз­тає, як віск на вогні, і що якісь важкі ду­ми на­по­ля­га­ють на неї, як хма­ри ча­сом нес­подіва­но на­со­ву­ються на чис­те про­зо­ре не­бо в яс­ний по­го­жий день.