Над чорним морем

VII

Другого дня вранці Нав­роцькі вста­ли пізненько й пи­ли чай в но­мері з доч­ка­ми. З пош­ти при­нес­ли два лис­ти: один був ад­ре­со­ва­ний до Нав­роцько­го, дру­гий до Нав­роцької.

Навроцька роз­дер­ла кон­верт. В ко­ро­тенько­му листі бу­ло на­пи­са­но: «Глядіть ли­шень доб­ре свою стар­шу доч­ку; во­на блу­кає по Одесі з не­доб­ри­ми людьми, во­диться з по­га­ною ком­панією. До біди не­да­ле­ко з її мод­ни­ми ідей­ка­ми та утопійка­ми. Час не­без­печ­ний; сте­режіться».

Тим ча­сом Нав­роцький чи­тав го­лос­но свій лист. В листі бу­ло на­пи­са­но: «Про­чу­ли ми че­рез лю­дей, що в ва­шо­му домі бу­ває Ко­маш­ко й буцімто прис­ва­тується до ва­шої стар­шої доч­ки. Сте­режіться йо­го. Ста­ви­мо собі за свя­ту по­винність зас­те­рег­ти вас, що не сьогодні-завт­ра Ко­маш­ка зап­ро­то­рять ту­ди, де ко­зам ро­ги прав­лять. На­чальство са­мо по собі зна­ти­ме або й знає за йо­го утопії».

- Брехня на­пи­са­на! - ска­зав Нав­роцький.

- Яка там брех­ня? На ли­шень про­чи­тай, що на­пи­са­но в моєму листі, - про­мо­ви­ла зоз­ла Нав­роцька. Нав­роцький взяв од неї лист і про­чи­тав го­лос­но.

- А що? Хіба ж я тобі не ка­за­ла?

- Гм, гм… ка­за­ла, але я не слу­хав… Це пи­ше до нас Фе­сен­ко.

- Фесенко? Ніко­ли в світі я цього не по­ду­маю! Не та­ка він лю­ди­на. Це пи­ше, ма­буть, твій Ко­маш­ко, - про­хо­пи­лась Нав­роцька.

- Цебто пи­ше сам на се­бе, чи що? - спи­тав Нав­роцький.

Саня за­ре­го­та­лась. Той сміх, як ле­зо но­жа, урізав Нав­роцьку.

- Смійся, смійся, Са­ню. Швид­ко з те­бе бу­де сміятись увесь Ки­ши­нев, увесь Одес, - ска­за­ла сер­ди­то Нав­роцька.

- На, Са­ню, ці до­ку­мен­ти, піди в пе­кар­ню та вкинь в піч, - ска­зав Нав­роцький до Сані.

Саия вхо­пи­ла лис­ти й ху­тенько побігла тільки не в пе­кар­ню, а в но­мер до Му­раш­ко­вої на по­ра­ду.

В Му­раш­ко­вої во­на зас­та­ла свою при­ятельку Ольгу Махнівську.

- От ціка­ва но­ви­на, об­мальову­юча наш час! На­те ли­шень, чи­тай­те ці де­пеші, - ска­за­ла Са­ня ве­се­лим насмішку­ва­тим го­ло­сом, але її го­лос на кінці фра­зи нес­подіва­но зат­ру­сивсь. Ос­тан­ня нот­ка бу­ла мінор­на.

Махнівська й Му­раш­ко­ва про­чи­та­ли лис­ти.

- Та й под­ла ж лю­ди­на пи­са­ла оці де­пеші! - крик­ну­ла Му­раш­ко­ва.

- Як ви ду­маєте, хто пи­сав ці де­пеші? Га? - спи­та­ла Са­ня.

- Я ска­жу, не ва­га­ючись, що пи­сав Фе­сен­ко, - обізва­лась Му­раш­ко­ва. - Я на Ма­ло­му Фон­тані пос­те­рег­ла, що ти, Са­ню, йо­му спо­до­ба­лась, що Ко­маш­ко стає йо­му при­ти­чи­ною…

- І па­па, надісь, до­га­дується, що пи­сав Фе­сен­ко, - ска­за­ла Са­ня й за­ду­ма­лась.

Туга впа­ла на її ве­селі ясні очі. Во­на схи­ли­ла го­ло­ву ще ниж­че й од­ра­зу зап­ла­ка­ла. Для неї ста­ло не­ви­мов­не жаль Ко­маш­ка. Во­на бу­ла лад­на летіти до йо­го, за­раз-та­ки зас­те­рег­ти йо­го. Пе­ред нею на столі ле­жа­ли ря­доч­ком роз­гор­нуті два лис­ти, і ці не­чесні лис­ти не­на­че наб­ли­жа­ли її сер­це до Ко­маш­ка. Він став для неї не­на­че рідний, до­ро­гий.

- Що ж мені те­пе­реньки ро­би­ти? - Спи­та­ла ніби са­ма в се­бе Са­ня.

- Треба да­ти звістку Ко­маш­кові, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

- Дам зна­ти, дам зна­ти як­най­швид­ше! - крик­ну­ла Са­ня. - Я йо­го вик­ли­чу сю­ди, я на­пи­шу до йо­го, не­хай він за­раз при­бу­де до ме­не.

- Але, Са­ню, це ти зай­деш над­то вже да­ле­ко. По­ду­май пе­редніше й спи­тай своє сер­це? Ти знаєш, до чо­го во­но йдеться, ко­ли ти на­пи­шеш до йо­го лист і пок­ли­чеш сю­ди? - ска­за­ла обе­реж­на Махнівська.

Саня за­ду­ма­лась. Во­на в той час за­бу­ла й про кур­си, і про ви­щу на­уку, і за свої заміри, і за діяльність на ко­ристь людськості, бо тільки по­чу­ва­ла, що її щось ду­шить ко­ло сер­ця.

- Що бу­де, те й бу­де, а лист тре­ба на­пи­сать. Шко­да мені йо­го, - ска­за­ла зго­дом Са­ня і взя­ла па­пе­ру та й на­пи­са­ла до Ко­маш­ка: «Приїжджай­те до нас сьогодні в сьомій го­дині вве­чері; я жда­ти­му вас в но­мері в Му­раш­ко­вої. В жит­ло па­пи­не не за­ходьте. Якась по­га­на лю­ди­на ро­бе ка­пость мені й вам. В нас довідаєтесь за усе. За­ходьте прос­то в но­мер до Наді Му­раш­ко­вої. Сподіва­юсь вас; при­хильна до вас Олек­санд­ра Нав­роцька».

Саня за­пе­ча­та­ла лист. Її ру­ка аж тру­си­лась. Во­на ха­па­лась, вста­ла з ка­на­пи, ки­ну­лась шу­ка­ти зон­ти­ка й тільки тоді опам'ята­лась і зга­да­ла, що во­на не вдо­ма, а в но­мері в Му­раш­ко­вої.

- Дай мені, На­дю, сво­го зон­ти­ка або… бог з ним! Побіжу й так та са­ма вки­ну лист в пош­то­ву скриньку, - ска­за­ла Са­ня й про­жо­гом вибігла з кімна­ти. За нею на­зирці побігла й Махнівська, примітив­ши, що во­на ду­же стур­бо­ва­на.

Пославши лист в Одес, Са­ня вер­ну­лась в но­мер до Му­раш­ко­вої. Цілий дов­гий день во­на про­бу­ла в три­возі, жда­ла й не мог­ла діжда­тись. Сіла за обід з батьком та з ма­чу­хою і тільки по­сиділа, не вмо­чив­ши навіть лож­ки. Після обіду во­на пішла до Му­раш­ко­вої й сиділа там до ве­чо­ра, роз­мов­ля­ючи з своєю при­ятелькою, і все пог­ля­да­ла в вікно на сон­це. А сон­це ко­ти­лось на захід по­волі, нев­ва­жа­ючи на її нес­покій, на її розт­ри­во­жені нер­ви.

В той день над­вечір в Одесі в но­мері гос­ти­ниці сидів Ко­маш­ко з Мав­родіним за сто­ли­ком і ждав са­мо­ва­ра. Во­ни тільки що ску­па­лись в морі й на­ла­го­ди­лись пи­ти чай.

В но­мері бу­ло душ­но, не­на­че ду­хо­та ли­ла­ся од ду­же на­топ­ле­ної гру­би. Зда­ва­лось, ніби самі стіни бу­ли га­рячі й пашіли жа­ром. В од­чи­не­не вікно по­тя­гав га­ря­чий вітрець, не­на­че він теж по­ди­хав з на­топ­ле­ної печі. Обид­ва мо­лоді хлопці бу­ли по­том­лені, об­важнілі і зби­ра­лись ніби од­бу­ва­ти якусь по­ку­ту - в ду­хоті пи­ти чай.

В той час з пош­ти Ко­маш­кові при­нес­ли лист. Він роз­гор­нув йо­го, про­чи­тав і впус­тив з рук до­до­лу.

- Од ко­го це лист? - спи­тав йо­го Мав­родін.

- Од Сані, - ска­зав три­вож­но Ко­маш­ко й схо­пив­ся з стільця.

- Од Сані? Що ж во­на пи­ше до вас?

- Щось тра­пи­лось! Щось є! - аж крик­нув Ко­маш­ко й за­веш­тав­ся по но­мері дрібни­ми швид­ки­ми ступіня­ми. - Ож на­те про­чи­тай­те! Тре­ба мерщій їхать.

- Яка ги­до­та розп­ло­ди­лась на світі! - ска­зав Мав­родін, на­су­пив­ши свої густі бро­ви.

- Бідна, без­та­лан­на Са­ня! Якесь ли­хо жде її! Я вга­дую, звідкіль ви­хо­де усе ли­хо про­ти неї й про­ти ме­не: це діло Фе­сен­ко­ве, - ска­зав Ко­маш­ко.

Він од­чи­нив ша­фу й, ха­па­ючись, по­чав ви­тя­гать уб­ран­ня та вби­ра­тись.

- Бідна Са­ня! Це че­рез ме­не зачіпа­ють її по­гані лю­де. Щось не­доб­ре тра­пи­лось! - го­во­рив він, хватько­ма надіва­ючи на се­бе оде­жу.

Він ухо­пив шап­ку й про­жо­гом вибіг з но­ме­ра. З ним слідком вибіг і Мав­родін.

- Поїду й я з ва­ми, - го­во­рив Мав­родін, примітив­ши, що Ко­маш­ко над­то стур­бо­ва­ний.

Вони сіли на трам­вай і в од­ну мить пе­ресіли на поїзд залізної до­ро­ги. Ко­маш­кові зда­ва­лось, що не бу­де кінця тій до­розі.

Він нічо­го не примічав і тільки не­на­че ба­чив пе­ред со­бою Са­ню, зас­му­че­ну, стри­во­же­ну. Га­ря­чий день зга­сав. З садків, які рос­ли по обид­ва бо­ки залізної до­ро­ги, по­тя­га­ло хо­лод­ком. До­ро­га тро­хи зас­по­коїла нер­ви Ко­маш­кові. Дум­ки в го­лові пішли вільніше.

«Саня на­пи­са­ла до ме­не лист, пер­ший лист», - нес­подіва­но блис­ну­ла в Ко­маш­ка дум­ка, і він за­був од­ра­зу усі три­во­ги. Якась нез­ви­чай­на радість зли­ну­ла на йо­го сер­це, не­на­че пер­ша ластівка вес­ною зли­ну­ла на зе­ле­ну ка­ли­ну й за­ще­бе­та­ла пісню про вес­ну, про теп­ло, про ко­хан­ня. В йо­го в серці нак­лю­ну­лась надія і не­на­че освіти­ла йо­го й пригріла.

«Боже мій! Чо­го мені жда­ти, чо­го сподіва­тись в цей вечір? - ду­мав мо­ло­дий хло­пець, ско­чив­ши на зем­лю з ма­ленько­го ле­генько­го ва­гон­чи­ка. - Он і мо­нас­тир вид­но! Он­деч­ки й гос­ти­ни­ця, і вікно но­ме­ра, де жи­ве Му­раш­ко­ва… Швид­ше, швид­ше! дух за­би­ває!»

Комашко добіг до ґанку. Мав­родін гук­нув до йо­го:

- Йдіть, а я тим ча­сом забіжу до Бо­ро­давкіна, а потім, мо­же, зай­ду в но­мер до Му­раш­ко­вої.

Комашко од­чи­нив двері в но­мер. За сто­лом на ка­напці сиділа Са­ня попліч з Му­раш­ко­вою. Вечірнє сон­це ки­да­ло проміння на стіл, зас­те­ле­ний білою ска­тер­кою, ка са­мо­вар, гра­ло на ста­ка­нах та блю­деч­ках.

Золотий од­лиск си­пав­ся на Са­ню, і делікат­на біля­ва Са­ня по­руч з чор­ня­вою На­дею зда­ва­лась йо­му не­бес­ним хе­ру­ви­мом. Щось іде­альне, чис­те світи­лось в її яс­но-синіх очах, в ма­то­во-біло­му ви­ду. Са­ня схо­пи­лась з місця, побігла до Ко­маш­ка на­зустріч і по­да­ла йо­му обидві ру­ки. В смут­них очах вис­ту­пи­ли ро­син­ка­ми дві сльози.

- Добривечір вам! Що тут тра­пи­лось? Чо­го ви такі стри­во­жені? - спи­тав Ко­маш­ко, і в йо­го сер­це ніби за­боліло; йо­му хотілось об­ня­ти й при­гор­нуть до се­бе зас­му­че­ну Са­ню, як ди­ти­ну.

- Сідайте та про­чи­тай­те оці де­пеші, - ска­за­ла во­на до Ко­маш­ка.

Комашко сів і про­чи­тав лис­ти.

- А що, гарні де­пеші? - спи­та­ла Са­ня, і го­лос в неї тру­сивсь якось жалібно.

Комашко про­чи­тав лис­ти й од­ра­зу зблід. Ніщо в світі не розд­раж­ню­ва­ло й не сер­ди­ло йо­го так, як людська не­чесність та неп­рав­дивість, в чо­му б во­на не ви­яв­ля­лась.

Його по­чут­ливі тонкі нер­ви вга­ду­ва­ли неп­рав­ду, як би во­на не бу­ла за­мас­ко­ва­на, як би во­на не кри­лась. Блідо­та роз­ли­ла­ся навіть по йо­го ви­со­ко­му чолі. Очі втра­ти­ли блиск і ніби вкри­лись імлою. Са­ня гля­ну­ла на йо­го - і пош­ко­ду­ва­ла, що по­ка­за­ла йо­му ті по­гані лис­ти.

- Вікторе Ти­то­ви­чу! Бо­га ра­ди, не тур­буй­тесь! - про­мо­ви­ла Са­ня. - За ме­не ви не бійтесь. І я за се­бе не бо­юсь. Мені шко­да бу­ло вас.

Як ска­за­ла Са­ня ці сло­ва, він од­ра­зу ніби про­ки­нув­ся: по­чув, як швид­ко за­би­лось в йо­го сер­це. Темні очі знов заб­ли­ща­ли гост­рим блис­ком. Ус­та ста­ли рум'яні. Він схо­пив­ся з місця й гор­до­ви­то підвів го­ло­ву.

- Коли вам, Олек­санд­ре Ха­ри­тонівно, за це бай­ду­же, то й мені нічо­го не страш­но. Я тільки ду­мав про вас. За вас я ла­ден всто­юва­ти до ос­танньої краплі моєї крові. Я нех­тую, я сміюсь з тих гид­ких лю­дей, що по­таємним підсту­пом інтри­гу­ють про­ти чес­них лю­дей, - ска­зав Ко­маш­ко.

Він пе­рей­шов двічі не­ве­лич­ку кімнат­ку і в од­ну мить пе­реміг стра­шен­ну тур­бо­ту. Сівши на стільці про­ти Сані, пог­ля­нув­ши на неї лас­ка­ви­ми очи­ма, він од­ра­зу по­ве­селішав. Мо­ло­дий хло­пець ніби наб­равсь си­ли й зав­зят­тя, гля­нув­ши в Са­нині оче­ня­та.

«В твоїх, дівчи­но, яс­них очах я не­на­че вглядів свою до­лю, не­на­че на­пив­ся з тво­го біло­го лич­ка свіжої по­го­жої во­ди. І людська злість та неп­рав­да не вдіє мені ніякої щко­ди», - ду­мав Ко­маш­ко, див­ля­чись на Са­ню; і йо­му ста­ло не­ви­мов­не ве­се­ло.

«Вона моя, во­на моя!» Тільки ці дві слові во­ру­ши­лись в йо­го в думці. Пор­ва­лась нит­ка йо­го ду­мок, і він тільки ніби чув, як в йо­го душі во­ру­шаться десь гли­бо­ко-гли­бо­ко двоє слів: «Во­на моя». І Са­ня лю­би­ла йо­го в той час і лю­би­ла щи­ро. Кра­са йо­го душі гля­ну­ла в той час че­рез йо­го темні очі, засвіти­лась в їх іскра­ми. Йо­го бліде ма­то­ве ли­це ста­ло свіжіше, ус­та чер­воні.

«Тепер я ста­ла тобі рідною ду­хом і ніко­ли од те­бе не ос­туп­люсь: ти мені до мислі, ти мені й до сер­ця», - по­ду­ма­ла Са­ня й за­бу­ла за усе на світі.

Усі сиділи мовч­ки. На­дя діво­чим по­чу­ван­ням і здо­га­дом втя­ми­ла той по­таємний про­цес, який по­чав­ся в мо­ло­дих ду­шах, і не посміла йо­го пе­ре­би­ва­ти своєю роз­мо­вою.

Вона ти­хе­сенько на­ли­ла чай і мовч­ки пос­та­ви­ла пе­ред Са­нею та Ко­маш­ком ста­ка­ни, не­на­че бо­ялась спо­ло­хать зо­лоті мрії, що ніби роєм ви­ли­ся в са­мо­му повітрі, як зо­ло­те ма­ре­во сон­ця. Ко­маш­ко зітхнув гли­бо­ко, не­на­че пе­ре­був дов­гий важ­кий час сво­го жит­тя, і по­чав ме­ханічно ко­ло­тить ло­жеч­кою чай.

- І хто б оце на­пи­сав оці по­гані лис­ти до ва­шо­го батька? - спи­тав він, гля­нув­ши на Са­ню.

- Якась не­доб­ра лю­ди­на, що мис­лить зло мені й вам. Я та На­дя вже тро­хи до­га­дуємось, хто на­пи­сав за нас ці лис­ти, - ска­за­ла Са­ня.

- І здається мені, не по­ми­ляємось, - обізва­лась Му­раш­ко­ва. - Мож­на на­пев­но ска­за­ти, що на­пи­сав лис­ти Фе­сен­ко.

- І я так ду­маю, - ска­зав Ко­маш­ко. - Фе­сен­ко лю­ди­на з черст­вим сер­цем, лю­ди­на з ма­теріальним пог­ля­дом на все. Це прав­ди­вий син мер­кан­тильно­го міста, а не по­етич­но­го ук­раїнсько­го се­ла; більше ніко­му не­ма ніяко­го інте­ре­су шко­ди­ти нам. Що ви за­подіяли йо­му ли­хо­го? - ска­зав він, обер­та­ючи очі до Сані.

Саня оповіла йо­му за вчо­раш­ню спо­тич­ку з Фе­сен­ком, як на гу­лянці Фе­сен­ко приз­нав­ся, що її лю­бить, але про сва­тан­ня не про­мо­вив і сло­веч­ка.

Комашко за­ре­го­тав­ся: він знав Фе­сен­кові но­ро­ви.

- Ото, ма­буть, зля­ка­лась ця про­но­за, як ви на­тяк­ну­ли за сва­тан­ня! Він сва­та­тись не ду­же-то ква­питься, а ко­ха­тись ла­ден з усіма гар­ни­ми пан­на­ми. Та­кий він на вда­чу зро­ду. Еге, ма­буть, аж ро­та роз­зя­вив, як ви на­тяк­ну­ли йо­му за це? - спи­тав Ко­маш­ко в Сані.

- Трохи не зомлів. Я ду­ма­ла, що він так і дре­ме­не в кущі та й схо­вається там, - ска­за­ла Са­ня.

- Ти, Са­ню, на­ля­ка­ла йо­го так, що він, ма­буть, вже більше не прий­де до вас, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Прийде! Як тільки не пе­рес­тав вас лю­би­ти, то до­ко­неч­но прий­де до вас. Йо­го честь пи­са­на на воді: вітер дмух­нув - і честь зник­ла! - ска­зав Ко­маш­ко. - Чи ви пак знаєте, що він оце не­дав­но сва­тав доч­ку од­но­го ба­га­то­го одесько­го куп­ця? Вліз у йо­го дім, по­хо­див дві неділі, а третього тиж­ня бах! та й да­вай сва­та­тись. Батько тільки очі витріщив, що він за дві неділі встиг так га­ря­че по­ко­ха­ти йо­го до­ню. Од Фе­сен­ка мож­на усього сподіва­тись. В йо­го го­ло­ва на­би­та вітром, а сер­це са­мо­надією на свою кра­су. Прий­шов, мов­ляв, та й побідив…

- Та не скрізь-бо побідив, а об­лиз­ня та­ки доб­ро­го впіймав, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Знаєте що? Візьму я та пош­лю оці лис­ти по ад­ре­сові Фе­сен­ка, - ска­зав Ко­маш­ко. - Не­хай пок­ла­де їх на пам'ятку в свій до­ро­гий об­лицьова­ний зо­ло­том порт­фель.

- А справді пошліть! - ска­за­ла Са­ня. - Ото зди­вується, як діста­не з пош­ти свої мудрі ут­во­ри.

- Правда, цим ми йо­му не зав­го­ри­мо й йо­го не нав­чи­мо, але не­хай знає, що вовк ло­вить, але й вов­ка лов­лять, - ска­зав Ко­маш­ко.

Панни знай­шли кон­верт, уб­га­ли ту­ди обид­ва лис­ти, підпи­са­ли, що чи­та­ли, але в ре­дакцію не прий­ня­ли як не­потріб і вер­ну­ли ав­то­рові йо­го не­по­етичні й навіть безг­лузді ут­во­ри.

- Скажіть, будьте лас­каві, од чо­го в нас те­пер так ба­га­то роз­ве­лось та­ких нікчем­них лю­дей, як Фе­сен­ко? Яка то­му при­чи­на? Я не ди­ву­юсь, як бу­ва­ють та­ки­ми лю­де не­мо­лоді, по­тор­гані важ­ким жит­тям. Але ж Фе­сен­ко чо­ловік мо­ло­дий, а мо­лодість, та ще роз­ви­та й просвіче­на, бу­ває вже са­ма по своїй на­турі чес­ною, - ска­за­ла Са­ня до Ко­маш­ка.

- Багато при­чин то­му ли­ху, - ска­зав Ко­маш­ко. - Те­пер пішла де­мо­ралізація: скрізь па­нує нев­га­мо­ва­ний, навіже­ний по­тяг до по­жи­ви, до гро­шей, до со­лод­нечі жит­тя, до осо­ло­ди втіха­ми. І та де­мо­ралізація йде по­пе­ред усього звер­ху… Людська осо­бистість за­дав­ле­на і зу­мис­не при­би­та. Чес­них, ро­зум­них, роз­ви­тих лю­дей і не люб­лять і бо­яться, бо на злодієві шап­ка го­рить… По­га­них лю­дей не тільки не заг­нуз­ду­ють, а ще їм по­та­ку­ють, бо на­ту­ральна річ, що зло прик­ри­ває зло і ви­би­рає собі оруд­ни­ком зло. Скрізь па­нує в нас про­текція, а не ро­зум і прав­да. Вищі ро­зу­мові інте­ре­си за­нед­ба­но. Чес­но­го, прав­ди­во­го чо­ловіка не­на­ви­дять, зат­руть, замк­нуть, за­топ­чуть в грязь, бо скрізь те­пер пішли вго­ру темні си­ли. Чес­ний чо­ловік в наші ча­си по­ви­нен або мов­ча­ти і таїтись, або бу­ти го­то­вий на усе ли­хо.

- Я доб­ре знаю, - ска­за­ла Са­ня, гор­до підняв­ши свою ру­ся­ву го­ло­ву, - що Фе­сен­ки в наш час па­ну­ють, але й честь ще не вмер­ла…

- Не вмер­ла й ніко­ли, надісь, не вмре. Прав­да, як оли­ва, вип­ли­ве на­верх, - ска­зав Ко­маш­ко, вда­рив­ши ру­кою навідлі об стіл.

Сані спо­до­ба­лось йо­го зав­зят­тя, йо­го прав­ди­ва, щи­ра вда­ча. Во­на за­ди­ви­лась на йо­го блис­кучі очі, в кот­рих світив­ся ро­зум, світи­лась зав­зятість, і нез­чу­лась, як по­лю­би­ла йо­го очі.

Мурашкова тим ча­сом за­пе­ча­та­ла кон­верт і пос­ла­ла гор­нич­ну, щоб во­на вки­ну­ла лист в пош­то­ву скриньку.

- Це бу­дуть смачні бісквіти Фе­сен­кові до чаю, - ска­за­ла Са­ня всмішки.

- Нехай по­поїсть на здо­ров'я, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

Між мо­ло­ди­ми людьми пішла ве­се­ла роз­мо­ва. Сон­це низько спус­ти­лось і заг­ля­ну­ло в вікна че­рез ріденькі верхні гілки акацій та аб­ри­косів. По білій стіні роз­си­па­лись ніби зо­лоті краплі. Ро­же­вий од­лиск світу роз­лив­ся по всіх за­кут­ках ма­ленької ха­ти­ни. Мо­лоді лю­де роз­мов­ля­ли й не мог­ли на­го­во­ри­тись і тоді розійшлись, як над­ворі вже по­ночіло.

Впав си­зий ту­ман на мо­ре. Впа­ла чор­на ніч на зем­лю. Ви­си­па­лись зорі на небі. За мо­нас­ти­рем за­па­лав огонь на ма­яку й об­лив фан­тас­тич­ним м'яким од­лис­ком білу церк­ву, білі мо­нас­тирські стіни. Сон не брав Са­ню. Во­на од­чи­ни­ла вікно й сіла, спер­шись ліктем на одвірок, та ди­ви­лась на фан­тас­тич­ну кар­ти­ну півден­ної ночі. В од­чи­не­не вікно бу­ло вид­но ши­ро­ку яс­ну сму­гу на чор­но­му небі над да­ле­ким Оде­сом. А над тією яс­ною сму­гою ви­со­ко піднімав свою го­ло­ву ма­як над кру­чею й роз­ли­вав різкий світ в чор­но­му небі. Білий мо­нас­тир лиснів на чор­но­му фоні, ніби пля­ма, і в своїх не­яс­них тінях і сутінках був схо­жий на який­сь фан­тас­тич­ний ста­ро­давній за­мок, по­де­ку­ди роз­ва­ле­ний. А ви­со­ко в небі бли­ща­ли ясні зорі, як діаман­ти, роз­си­пані по чор­но­му ок­са­миті. Вог­ке повітря повіва­ло з мо­ря і об­ли­ва­ло Са­ни­не га­ря­че ли­це. Яке щас­тя на­ли­ва­ло її сер­це! Яка со­лод­не­ча, яка радість ли­лась в її ду­шу, спа­да­ла на сер­це! В фан­тас­тич­но­му світі да­ле­ко­го сяй­ва во­на тільки не­на­че ба­чи­ла ве­ликі ясні очі, гострі, освічені ду­мою. Са­ня по­чу­ва­ла, що в той час од­на лю­бов, од­но щас­тя світить в її серці: то гріє її теп­лом га­ря­чо­го півдня, то ніби про­хо­лод­жує ро­сою розкішної півден­ної ночі. Усі ду­ми, усі заміри, усей сму­ток - усе те не­на­че пе­рес­та­ло жи­вотіти, не­на­че за­летіло десь за синє мо­ре.

«Ноче моя теп­ла! Які ти для ме­не роз­ли­ваєш роз­коші, які ча­ри!» - ду­ма­ла Са­ня, див­ля­чись на фан­тас­тич­ну кар­ти­ну ночі.

І ве­се­ло ди­ви­лись на неї зорі з не­ба, не­на­че сміялись своїм ми­га­ючим світом. Ве­се­ло засміялось рум'яне не­бо на сході, ве­се­ло заг­ра­ло схо­дя­че сон­це в сизій імлі над мо­рем. Жи­вот­тя її сер­ця не­на­че зли­лось до­ку­пи з розкішною півден­ною ніччю і з по­езією півден­но­го ран­ку над Чор­ним мо­рем.

Вже сон­це підби­ло­ся вго­ру над мо­рем. Вже си­зий ту­ман зняв­ся з мо­ря, звив­ся, як біле пок­ри­ва­ло, й підняв­ся в синє не­бо, і тоді сон зміг Са­ню, сон міцний, яким сплять мо­лоді щас­ливі лю­де.

Другого дня, вже як сон­це сто­яло на за­ході, Фе­сен­кові при­нес­ли лист, пе­рес­ла­ний че­рез міську пош­ту. Він розірвав кон­верт. Лист був ко­ро­тенький і на­пи­са­ний яки­мись чуд­ни­ми ку­че­ря­ви­ми бук­ва­ми. Оче­ви­дяч­ки, лист був анонімний. В то­му листі бу­ло на­пи­са­но: «Ми­лий до­ро­гий Фе­сен­ку! Люб­лю те­бе, як ду­шу, і вми­раю за то­бою. Ти ме­не доб­ре знаєш. І я знаю доб­ре, що й я тобі тро­хи спо­до­ба­лась. Бу­ду те­бе жда­ти сьогодні вве­чері в дев'ятій го­дині на Ма­ло­му Фон­тані. Про­ти скелі Ка­пу­ци­на на бе­резі ле­жить плис­ко­ва­тий камінь. Там ти ме­не знай­деш, і ми нап'ємо­ся в цей вечір щас­тя. Як не при­бу­деш до ме­не, то я втоп­лю­ся в морі й за­па­губ­лю свою ду­шу. Твоя навіки Н.Н. Не зву се­бе на ймен­ня, бо­юся. Ча­сом на пошті роз­пе­ча­та­ють мій лист і дізна­ються, хто я».

«Це ж Са­ня пи­ше. Вми­рає за мною. А що? зо мною не­ма жартів. Терпіла, терпіла та й не втерпіла, як і другі пан­ни, що ко­ха­лись зо мною. А що? Ага! Зад­ра­ла кир­пу пе­ре­до мною, та дурнісінько!» - ду­мав Фе­сен­ко і, вхо­пив­ши циліндер та зон­тик, про­жо­гом по­летів на трам­вай.

«Сяду на трам­вай. Вже по­ночі, і ніхто з знай­омих арис­ток­ратів не вгля­дить ме­не, що я їздю трам­ваєм, а не екіпа­жем», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

Вже над­ворі зовсім смерк­лось, як Фе­сен­ко приїхав на Ма­лий Фон­тан. Над мо­рем по­де­ку­ди по стеж­ках ни­ка­ли та блу­ка­ли лю­де, ніби темні си­лу­ети. Фе­сен­ко бігцем біг до скелі Ка­пу­ци­на, аж чуб в йо­го став мок­рий. На бе­резі не бу­ло й жи­вої душі.

«От і доб­ре! Не­ма ніко­го. Публіка розб­ре­лась. Ой, ко­ли б швид­ше знай­ти той плис­ко­ва­тий камінь! А от і камінь, а на ка­мені мріє якась тем­на пос­тать. Са­ня! во­на!» - аж крик­нув Фе­сен­ко. Йо­го сер­це роз­горілось, він прос­тяг ру­ки до Сані.

Під йо­го ру­ка­ми за­ше­лестіло лис­тя.

- Що це за ди­во! - крик­нув Фе­сен­ко.

Він при­ди­вив­ся, по­ла­пав ру­ка­ми: на ка­мені ле­жа­ла куп­ка су­хо­го зілля. Пев­но, няньки на­ло­жи­ли, гра­ючись з дітьми.

Фесенко по­ла­пав ру­ка­ми й тільки ро­та роз­зя­вив. Він не йняв віри своїм очам.

«А де ж Са­ня? Мо­же, во­на опізни­лась?» - по­ду­мав Фе­сен­ко.

Він тер­нув сірни­чок, гля­нув на го­дин­ник: вже бу­ла по­ло­ви­на де­ся­тої го­ди­ни.

«Чи не вто­пи­лась ча­сом в морі? Мо­же, жда­ла ме­не, жда­ла та й шу­бовс­ну­ла з скелі в мо­ре», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

Він надійшов над самісіньку кру­чу, гля­нув униз: нічо­го не бу­ло вид­но, тільки хвильки лисніли про­ти за­хо­ду під ске­ля­ми.

«От бу­де сла­ва, як Са­ня вто­питься че­рез ме­не! За­го­во­рять усі в Одесі. Мож­на бу­де над­ру­ку­вать в га­зе­тах. Са­мо­му ніяко­во сла­ти в ре­дакцію… Дам три кар­бо­ванці Се­лаб­ро­сові, то це ле­да­що за усе на­пи­ше, - ма­рив Фе­сен­ко, пог­ля­да­ючи на мо­ре. - А мо­же, во­на пок­ла­ла цю тра­ву, щоб схо­ва­ти в йо­му до ме­не лист? Гм… гм…» Фе­сен­ко об­ла­пав су­хе зілля. Все­ре­дині нічо­го не бу­ло. «Якась містифікація! Хтось ме­не ду­рить!» - по­ду­мав Фе­сен­ко.

«Догадуюсь, чиє це діло! Це ро­бо­та Ко­маш­ко­ва. Пот­ри­вай же, бу­деш ти пам'ятать і за Са­ню, і за цю шту­ку», - ду­мав Фе­сен­ко.

Він шпур­нув зілля в мо­ре і ти­хою хо­дою пішов на­зад до станції.

«А мо­же, це чиїсь жар­ти? Жар­ту­вав же не раз і я з дівча­та­ми на усякі спо­со­би, - ду­мав Фе­сен­ко, - пи­сав же до од­ної, що повішусь в місько­му сад­ку, як не вий­де до ме­не…»

Послала анонімний лист в місто пош­тою до Фе­сен­ка не Са­ня, а шту­кар­ка Хрис­ти­на, що зна­ла за все.

Таку містифікацію во­на з нудьги ро­би­ла не од­но­му Фе­сен­кові…

Вернувшись до­до­му, Фе­сен­ко вглядів на столі дру­гий лист, прис­ла­ний по го­ро­дянській пошті. Він роз­гор­нув лис­та й по­ба­чив свої власні анонімні ут­во­ри з не­ве­лич­кою при­пис­кою.

«Штука не вда­лась! Вга­да­ли ка­посні, хто по­си­лав їм ці лис­ти. І хто ж би то оце вер­нув мені лис­ти? Ста­ра Нав­роцька пой­ме віри цим лис­там і не схотіла б їх вер­тать по моєму ад­ре­сові. Ста­рий Нав­роцький не­зу­гар­ний до та­ких жартів. Та во­ни й мо­го ад­ре­са не зна­ють. Це ро­бо­та Ко­маш­ко­ва та Са­ни­на. Ко­маш­ко знає мій ад­рес… Пот­ри­вай же! Я ж тобі од­дя­чу! Я те­бе з'їм без солі!»

- Вб'ю те­бе! Підко­паю під то­бою яму, і не я, а ти впа­деш у цю яму, - го­во­рив вже го­лос­но Фе­сен­ко. - Са­ню моя! зо­ло­то моє! як я те­бе люб­лю! Я ла­ден од­да­ти усе на світі за твій обнімо­чок, за один твій поцілу­нок. З інши­ми я жар­ту­вав без ко­хан­ня, а те­бе ко­хаю щи­ро, га­ря­че, ко­хаю без міри!

Од то­го ча­су Фе­сен­ко по­чав об­го­ва­рю­ва­ти та су­дить Ко­маш­ка, де тільки бу­ло мож­на… Од­но­го ве­чо­ра на бульварі за сто­ли­ком в ко­фей­ні він уг­лядів ки­ши­невсько­го ди­рек­то­ра й кру­жок інших ди­рек­торів, що поз'їжджа­лись в Одес на про­гу­лян­ня. Він присів до їх і на­ки­нув на ре­пу­тацію Ко­маш­ко­ву пок­ри­ва­ло чорніше од чор­ної ночі… Анонімні лис­ти на Ко­маш­ка по­летіли і по вищій інстанції…