Над чорним морем

XII

Другого дня Са­ня забігла зран­ня на чай в но­мер до Му­раш­ко­вої. Во­на довіда­лась, що з Ки­ши­не­ва при­бу­ла са­ме в той час до Оде­са Махнівська, її то­ва­риш­ка й ве­ли­ка при­ятелька, і зай­шла до Му­раш­ко­вої на розвіди­ни. Там во­на зас­та­ла й свою под­ру­гу, Махнівську. Ве­селі пан­ни сіли за стіл, пи­ли чай, ба­ла­ка­ли й не мог­ли на­го­во­ри­тись. В од­чи­нені вікна повіва­ло вранішньою про­хо­ло­дою. В но­мері ще не бу­ло душ­но. Са­ня поз­до­ров­ша­ла, по­ве­селіша­ла. Ми­ну­лась три­во­га, впав спокій на сер­це: і по­ве­селіша­ли ясні очі, по­чер­воніша­ли зблідлі ус­та. Му­раш­ко­ва сиділа край сто­лу й ши­ла со­роч­ку.

- Надю, до­ки ти бу­деш плу­та­ти оте шит­во? - ска­за­ла Са­ня. - Кинь геть оту ро­бо­ту! Не мо­жу навіть ди­ви­тись, як хто си­дить та порп­ляється гол­кою в по­лотні.

- Оце ди­во! Шию й ви­ши­ваю, бо со­ро­чок тре­ба, - обізва­лась На­дя.

- То дай швачці. Хіба в твоєї ма­тері та­ки не знай­деться зай­вих гро­шей, щоб най­ня­ти швач­ку? Геть по­кинь оту нісенітни­цю! Оце шит­тя тільки за­мо­ро­чує па­мо­ро­ки. Од йо­го го­ло­ва мо­ро­читься, стає твер­да, - ска­за­ла Са­ня.

Вона схо­пи­лась з стільця, ви­хо­пи­ла в Наді з рук ру­ка­ви ви­ши­ва­ної со­роч­ки й, жар­ту­ючи, нас­то­ро­чи­лась ви­ки­ну­ти у вікно. На­дя лед­ве встиг­ла вхо­пить її за ру­ку. Во­на од­ня­ла од Сані ру­ка­ви.

- Та й пус­туєш же ти, Са­ню! Ма­буть, ра­да, що заміж йдеш, - обізва­лась Му­раш­ко­ва. - А я тобі рад­жу: нав­чись не тільки ши­ти, але й кроїти.

- Навіщо? - крик­ну­ла Са­ня.

- Пригодиться. Я са­ма шию собі не тільки со­роч­ки, але й навіть оці бу­денні сукні, щоб не пла­тить в ма­га­зи­ни ска­же­них гро­шей. Не знаєш ти, Са­ню, ли­ха, як я ба­чу, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- А на­ука? а книж­ки? Я луч­че б щось ціка­ве про­чи­та­ла, ніж ма­ла б ну­ди­тись та сліпа­ти очи­ма над тим шит­тям, - ска­за­ла Са­ня.

- Наука на­укою, а ро­бо­та ро­бо­тою, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. -Са­ню, а чи зу­гар­на пак ти зва­ри­ти борщ або будлі-яку стра­ву?

Саня ши­ро­ко розп­лю­щи­ла очі.

- Сказати по правді, не вмію й нез­дат­на до то­го, - ка­за­ла Са­ня. - Знаю, що в борщі є кар­топ­ля, ка­пус­та, ци­бу­ля, помідо­ри, огірки, трош­ки са­ха­ру, чи що…

Махнівська й Му­раш­ко­ва за­ре­го­та­лись.

- Ну, я ще ніко­ли зро­ду не їла бор­щу з огірка­ми та з са­ха­ром, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. - А я борщ зва­рю тобі та­кий, що й ку­хар не пот­ра­пить зва­ри­ти.

- А хто ж тобі ва­ри­ти­ме борщ, як ти вий­деш заміж? - спи­та­ла Махнівська.

- Куховарка, - ска­за­ла Са­ня.

- А як во­на бу­де не­до­теп­на та не вміти­ме? - спи­та­ла Му­раш­ко­ва. - Не Ко­маш­ко ж за­хо­диться ва­ри­ти тобі борщ.

Саня за­мовк­ла й за­ду­ма­лась. Вид в неї од­ра­зу став по­важ­ний. Ма­чу­ха та­ки ду­же ски­ну­лась на арис­ток­рат­ку й не вчи­ла ні її, ні своєї Мані ні кроїти, ні пек­ти, ні ва­рить. Пе­редніше Са­ня за це й не ду­ма­ла й не га­да­ла, але, те­пер чо­гось ці пи­тан­ня ста­ли для неї не жар­та­ми, а чимсь серй­оз­ним.

- Бач, які в те­бе, Са­ню, біленькі руч­ки! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. - Ти все ко­ло кни­жок. А глянь ли­шень на мої ру­ки. Прав­да, чорні, заш­ка­рублі та шерсткі?

Мурашкова при­ту­ли­ла свою смуг­ля­ву ру­ку з дов­ги­ми тон­ки­ми пальця­ми до Са­ни­них білих пух­кеньких ру­чок. Од­лич­ка бу­ла та­ка, як між сільською па­ля­ни­цею та фран­цузькою бул­кою.

- Бач, які твої білі руч­ки! Я своїми ру­ка­ми ча­сом і лож­ки й тарілки пе­ре­мию, бо в нас од­ним од­на най­мич­ка, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Знаю, знаю, що ти пе­редніше од усього прак­тич­на лю­ди­на; бо ти гре­ки­ня ро­дом, - обізва­лась Са­ня.

- Ти та­ки вда­га­ла: я й справді прак­тич­на. Я лю­ди­на діла і хо­чу й свої пе­ресвідчен­ня прик­лас­ти до діла. Ко­ли я на чо­му ста­ла в пог­ля­дах, то ме­не тяг­не якось до діла. Ки­дай, Са­ню, ви­щу на­уку та ста­вай до якоїсь ро­бо­ти, до діла або до спра­ви на­род­ної, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Ні, не ки­ну. І я ко­ли на чо­му пос­тав­лю, то вже не ос­туп­люсь од сво­го, - ска­за­ла Са­ня.

- Поки сон­це зійде, ро­са очі виїсть! Час не жде, час пли­ве, і на­ше жи­вот­тя пли­ве, як пли­вуть хвилі на морі, - обізва­лась Му­раш­ко­ва. - Я нуд­жу­ся без діла. Чую який­сь во­гонь в собі. Якась три­во­га в душі ча­сом вночі спа­ти мені не дає. Я хо­чу діла і діла путнього. Моє жи­вот­тя йде мар­но. Ми тільки сло­ва­ми та іде­ями граємось, як діти м'ячем, а діло…

- Бо ти, На­дю, нер­воз­на, хоч і прак­тич­на, та ще й до то­го, на­чи­тав­шись до­волі кни­жок, ду­же до сер­ця прий­маєш прин­ци­пи та пог­ля­ди, - обізва­лась Махнівська.

- А ти над­то вже спокійна та рівна на вда­чу. Ти вий­деш заміж і, надісь, за­раз ста­неш бур­жу­аз­кою, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

- Ба не ста­ну. Я й в сім'ї зроб­лю ба­га­то де­чо­го до­ладнього, зроб­лю ба­га­то доб­ра, бо сім'я, як світло - мо­же да­ле­ко пус­тить од се­бе теп­ле й яс­не проміння. Не се­ред сте­пу ж та пущів жи­ти­ме сім'я, - обізва­лась Махнівська.,

- Боже по­мо­жи! А я та­ки й справді нер­воз­на: пус­те, од­но­тон­не, тра­диційне жит­тя ме­не ду­шить, як чад. Я хо­чу діла! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва й стук­ну­ла навідлі ру­кою по столі, взру­шив­ши свою ду­шу. По її ма­то­во­му лиці роз­лив­ся лег­кий рум'янець. Темні ве­ликі очі блис­ну­ли вог­нем.

В двері хтось ніби бо­яз­ко й обе­реж­но пос­ту­кав. Усі до­га­да­лись, хто прий­шов; в но­мер увійшов Ко­маш­ко, а за ним Мав­родін. Привітав­шись з пан­на­ми, во­ни посіда­ли кру­гом сто­ла й по­ча­ли роз­мов­ля­ти.

- А знаєте, ко­го я сьогодні стрів в Одесі? - ска­зав Ко­маш­ко. - Арис­ти­да Се­лаб­ро­са.

Мурашкова спо­чат­ку ніби зля­ка­лась. В неї що­ки зблідли, очі при­тух­ли. Потім во­на рап­том по­чер­воніла. Кров вда­ри­ла в її що­ки; скла­доч­ки під очи­ма ста­ли ро­жеві. Ве­ликі тем­но-карі очі ста­ли ве­селі й заб­ли­ща­ли. Сер­це в гру­дях заг­ра­ло. На неї усю не­на­че пах­ну­ло вог­нем. І той во­гонь в од­ну мить пішов скрізь по нер­вах. Нер­ви ніби нап­ру­жи­лись, як доб­ре нап­рав­лені стру­ни, й бу­ли на­по­го­тові задз­веніти ве­се­лою ме­лодією. Му­раш­ко­ва по­чу­ва­ла, що радість при­бу­ває в її серці, на­ли­ва йо­го вщерть: їй за­ба­жа­лось співа­ти, сміятись, жар­ту­ва­ти.

Мурашкова схо­пи­лась, побігла до вікна й пхну­ла ру­кою обидві по­ло­вин­ки вікна. Вікно одс­ко­чи­ло й гурк­ну­ло об одвірки так, що шиб­ки задз­веніли: во­на по­чу­ва­ла, що в неї вид па­шить.

- Ніхто не хо­че чаю? - спи­та­ла Му­раш­ко­ва, вер­нув­шись до сто­лу.

- Ні! спа­сибі вам! - ска­за­ли Ко­маш­ко й Мав­родін.

- То я пе­ре­мию по­суд, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва й ки­ну­лась до по­су­ду. Во­на вхо­пи­ла чай­ник, пок­ри­шеч­ка пос­ковз­ну­лась по чай­ни­кові й впа­ла на ста­ка­ни. Скло дзенькну­ло. Са­ня аж ки­ну­лась, аж жах­ну­лась. Му­раш­ко­ва за­ре­го­та­лась, вхо­пи­ла ло­жеч­ки - ло­жеч­ки ви­па­ли з рук і бряз­ну­ли об блю­деч­ко. Нерв­ний Ко­маш­ко скри­вив­ся. В Му­раш­ко­вої тру­си­лись ру­ки. Во­на чу­ла, що в неї кров хо­де по жи­лах хо­до­ром.

- Ти, На­дю, тро­хи розт­ри­во­же­на сьогодні, - обізва­лась Махнівська. - Дай ли­шень я пе­ре­мию по­суд.

Махнівська вста­ла й спокійно, по­ма­леньку пе­ре­ми­ла й пе­ре­тер­ла по­суд. Му­раш­ко­ва сіла на ка­напі й не­на­че вгляділа пе­ред со­бою ве­ликі очі та рум'яні ус­та в Се­лаб­ро­са. Не ба­чив­ши йо­го дав­ненько, во­на бу­ла по­ча­ла пот­ро­ху йо­го за­бу­ва­ти. Але як тільки Ко­маш­ко на­га­дав за йо­го приїзд - ко­хан­ня знов спах­ну­ло в її серці.

- Як ти по­важ­но миєш блю­деч­ка, не­на­че жерт­ву бо­гам при­но­сиш, - обізва­лась до Махнівської Му­раш­ко­ва й знов за­ре­го­та­лась нер­во­во й го­лос­но на всю ха­ту.

Саня пе­рег­ля­ну­лась з Махнівською, а потім з Ко­маш­ком.

- А знаєте, Вікто­ре Ти­то­ви­чу, що На­дя оце на­па­лась на ме­не за те, що я бе­русь до ви­щої на­уки? - ска­за­ла Са­ня, щоб за­че­пи­ти Му­раш­ко­ву й будлі-чим вга­му­ва­ти її нер­ви.

- Чого ж це так? - ска­зав Ко­маш­ко. - Ви­ща на­ука ніко­ли ніко­му не пош­ко­дить.

- Ет, ви іде­алісти! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. - Час іде, і жи­вот­тя йде. Я по­ва­жаю тільки на­уку прик­лад­ну, соціальну, політич­ну еко­номію. Тре­ба бра­тись до діла, а не бай­ди­ки би­ти та літа­ти в хма­рах абст­ракцій. Ти, Са­ню, ма­буть, хо­чеш за­летіти в Дантів рай і повік кру­ти­тись в крузі нев­ми­ру­щих духів.

- Надю! ти та­ки доб­ра га­ряч­ка! Те­бе, як я ба­чу, бе­ре якась не­терп­ляч­ка, - ска­за­ла Са­ня.

Мурашкова знов за­ре­го­та­лась, не­на­че збо­же­воліла на ра­до­щах.

- А не пот­ра­пиш в той рай, бу­деш ва­ри­ти борщ з огірка­ми та з са­ха­ром, - обізва­лась Му­раш­ко­ва й знов за­ре­го­та­лась буцімто з то­го бор­щу з огірка­ми.

- Ну! не ве­ли­ка муд­рація вив­чи­тись ва­ри­ти борщ, - ска­за­ла Са­ня. - І борщ го­ту­ва­ти вчи­ти­мусь, і ви­щу на­уку пе­рей­му; прис­вя­чу се­бе на служ­бу жіноцт­ву або на­ро­дові: я люб­лю пе­да­гогію, а це річ не ма­ла й не пус­та.

- Вища на­ука по­мо­же й до уся­ко­го діла ста­ти, бо во­на ж нав­чить, як за діло бра­тись, - ска­зав Ко­маш­ко. - От хоч би й Се­лаб­рос. З ви­щою на­укою мо­же б він вий­шов і путньою лю­ди­ною… Мо­же б ви­ща на­ука за­да­ви­ла в йо­му грецькі, над­то ма­теріальні по­тя­ги й підня­ла в йо­му іншу, якусь ви­щу нап­ра­ву.

Мурашкова пе­рес­та­ла сміятись. Вид в неї став по­важ­ний: це її не­на­че скрив­ди­ло.

- А хіба ж він не пут­ня лю­ди­на? - тро­хи сер­ди­то спи­та­ла Му­раш­ко­ва.

- Не те що зовсім не пут­ня; навіть пус­тим йо­го не мож­на наз­ва­ти. Він тільки лю­бить гра­тись в ідеї, як хлопці гра­ють в м'яча. Го­во­рить зад­ля то­го тільки, щоб на­го­во­ри­тись всмак, бо лю­бить і вміє го­во­ри­ти. Хо­вається завсіди в кос­мо­політизм, як заєць в но­ру, і… ніяко­го путнього діла не ро­бить та ніко­ли й… не зро­бить.

Мурашкова роз­сер­ди­лась. Густі рівні бро­ви трош­ки зійшли­ся, і між ни­ми з'яви­лись ма­ле­сенькі зморш­ки: то бу­ла прик­ме­та її гніву.

- Ви неп­рав­диві до йо­го, - ска­за­ла вже зовсім спокійно Му­раш­ко­ва.

- На не­щас­тя, Ко­маш­ко прав­ду ка­же, - обізвав­ся Мав­родін. - Уся Се­лаб­ро­со­ва си­ла в гар­них сло­вах, бо та­ких пус­тих кос­мо­політів, ма­буть, чи не пов­но в на­ших го­ро­дах. Аж ки­шить.

Мурашкова по­чу­ти­ла, що по її нап­ру­же­них нер­вах не­на­че хтось вда­рив з усієї си­ли, і в неї нер­ви на­че за­боліли. Во­на чо­мусь по­чу­ва­ла, що цей за­мах був смер­тельний для її сер­ця. Мо­ло­да дівчи­на не мог­ла не йня­ти віри Ко­маш­кові й Мав­родінові, бо зна­ла, що во­ни луч­че од неї зна­ють Се­лаб­ро­са. Але їй хотілось не йня­ти їм обом віри, ба­жа­лось, щоб то бу­ла неп­рав­да.

- Хотіла б я вам не йня­ти віри… - ска­за­ла Му­раш­ко­ва, і в неї го­лос зат­ру­сивсь. Во­на од­вер­ну­ла очі й ди­ви­лась у вікно.

- Хотів би й я, щоб на світі бу­ло ба­га­то лю­дей чес­них і прав­ди­вих, щоб усі бу­ли чесні, та… прав­ди не схо­ваєш: прав­да, як оли­ва, вип­ли­ве на­верх, - обізвав­ся Ко­маш­ко. - Се­лаб­рос не з тих чес­них та прав­ди­вих кос­мо­політів, які з зав­зятістю ста­ли до діла. Це та­кий кос­мо­політ, яки­ми аж ки­шать наші чор­но­морські го­ро­ди. З йо­го вий­де як не дру­гий Фе­сен­ко, то ду­же схо­жий на йо­го. Ож по­ба­чи­те, ож по­наз­ди­ви­тесь, ко­ли з йо­го не вий­де ко­лись бес­са­рабський або хер­сонський дідич, а мо­же й одеський банкір. Але що він пря­мує до однієї ма­теріальності, я за це ла­ден хоч би й го­ло­ву під со­ки­ру пок­лас­ти. Я вчив­ся з ним в гімназії й знаю йо­го доб­ре. Ко­лись він був навіть ра­ди­ка­лом. Але те­пе­реч­ки він про­хо­лов, і той ра­ди­калізм ви­па­ру­вав з йо­го, хіба зістав­ся тільки на кінчи­ку йо­го крас­но­мов­но­го язи­ка.

Мурашкова по­чу­ти­ла, що по її нер­вах знов не­на­че щось вда­ри­ло, її хви­лясті ви­разні ус­та якось жалібно скла­лись; на ясні очі не­на­че впа­ла ро­са.

Саня по­ди­ви­лась на Ко­маш­ка бла­га­ючи­ми очи­ма, бо зна­ла, що Му­раш­ко­ва га­ря­че лю­бить Се­лаб­ро­са; во­на не­на­че ка­за­ла очи­ма: не го­во­ри-бо нічо­го по­га­но­го за Се­лаб­ро­са! А Ко­маш­ко не втя­мив тієї роз­мо­ви очи­ма й без жа­лю по­ка­зу­вав пля­ми в душі в Се­лаб­ро­са.

Мурашкова не стерпіла, схо­пи­ла­ся з місця, їй зда­лось, що од неї вже одніма­ють ми­ло­го. Во­на пос­те­рег­ла, що є якась част­ка прав­ди в Ко­маш­ко­вих сло­вах, але її сер­це ба­жа­ло, щоб не бу­ло тієї прав­ди й сліду.

- Знаєте що? Ходім та по­гу­ляємо. Час ранній, сон­це ще не припікає. Са­ме доб­ре бу­де гу­ля­ти, - ска­за­ла помірко­ва­на Са­ня, встав­ши з місця.

- Ходім, ходім, як маємо пек­тись отут ко­ло са­мо­ва­ра, - ска­за­ли усі.

Мурашкова подз­во­ни­ла. Увійшла гор­нич­на і прий­ня­ла са­мо­вар. Усі пішли гу­ля­ти по­над ви­со­кою кру­чею ко­ло мо­ря.

Надворі бу­ло не душ­но. Усе не­бо над сте­пом бу­ло ніби вкри­те білою ріде­сенькою ткан­кою. На зем­лю впа­ла не­гус­та лег­ка тінь. Біле пок­ри­ва­ло з про­зо­рих хмар, ніби шат­ро, ви­со­ко тяг­ло­ся над мо­рем, потім далі ніби за­ку­че­рявіло, впа­ло по небі біли­ми ма­леньки­ми по­ко­са­ми, а там ще далі розс­те­ля­лось не­на­че біли­ми хус­точ­ка­ми, при­чеп­ле­ни­ми од­на до однієї, або білим ку­че­ря­вим смуш­ком.

Десь да­ле­ко-да­ле­ко на морі промінь сон­ця про­бив­ся че­рез ті хмар­ки, не­на­че че­рез білу намітку, і впав на мо­ре. На воді не­на­че зай­няв­ся зо­ло­тий вінок, ки­нув од се­бе зо­лоті стрілки, бриз­нув ог­няс­ти­ми крап­ля­ми, дри­жав, ми­готів і нес­подіва­но по­гас. І знов у дру­го­му місці десь впав промінь на мо­ре, зай­няв­ся, горів, горів і по­гас. Потім од­ра­зу не­на­че впа­ло з не­ба три зо­лоті вінки, за­па­ла­ли й по­гас­ли. Десь в дру­го­му місці не­на­че по­си­пав­ся з не­ба на мо­ре де­ся­ток вінків: вінки горіли дов­го, зли­лись до­ку­пи, і вже за­па­ли­лось ціле ог­ня­не пле­со, за­ми­готіло й зат­ру­си­лось. Зда­ва­лось, ніби цілий ог­ня­ний ста­вок ви­ник з мо­ря, зай­няв­ся й па­лах­котів, як роз­топ­ле­на піч. І не­на­че яки­мись ча­ра­ми од­ра­зу згас­ло те ог­ня­не пле­со, ніби на йо­го дмух­ну­ла якась си­ла й нес­подіва­но по­га­си­ла. Мо­ре знов по­чорніло, а пе­ре­го­дя з не­ба на чор­не мо­ре знов не­на­че чи­ясь ру­ка ки­да­ла зо­лоті вінки, зо­лоті бу­ке­ти. Ог­няні вінки си­па­лись, зни­ка­ли і знов ви­ни­ка­ли, не­на­че з во­ди, і зга­са­ли то в од­но­му, то в дру­го­му місці, не­на­че по­ри­на­ли й ви­ри­на­ли, пе­рес­ка­ку­ва­ли один че­рез дру­гий, ніби гра­ли в хре­щи­ка.

- Здається, си­ре­ни вип­лив­ли з во­ди, і пла­ва­ють, і гра­ються в морі в зо­ло­тих вінках, - ска­зав Мав­родін.

Усі за­ди­ви­лись на ту пре­хо­ро­шу ніби іграш­ку на морі, усі ми­лу­ва­лись нею, од­на Му­раш­ко­ва ди­ви­лась на кар­ти­ну мо­ря бай­дуж­ни­ми очи­ма: во­на не ду­же-то лю­би­ла при­ро­ду, як не люб­лять її ду­же прак­тичні лю­де.

- А да­вай­те во­ро­жить по тих вінках! - ска­зав Ко­маш­ко. - Пан­ни люб­лять во­ро­жить. Не­хай ваш вінок бу­де пер­ший, - ска­зав Ко­маш­ко до Махнівської. - Як дов­го горіти­ме вінок, то й жи­вот­тя ва­ше бу­де дов­ге й щас­ли­ве.

- Добре, не­хай бу­де так, - обізва­лась Махнівська.

На тем­но-синє мо­ре впав промінь вінком. Промінь дов­го-дов­го горів і по­га­сав по­ма­леньку, по­ки зовсім по­гас. Усі з цікавістю кміти­ли й во­ди­ли очи­ма за ним.

- Твій вік бу­де дов­гий, - ска­за­ла Са­ня до Махнівської. - А ну те­пер не­хай бу­де мій вінок.

Промінь, чи­ма­лий і яс­ний, яс­ний, як сон­це, впав на мо­ре й за­па­лав, але горів не так дов­го й рап­том по­гас.

- А те­пер за­га­дай­мо на На­ди­не щас­тя, - обізва­лась Са­ня.

Білі смуж­ки з хма­рок не­на­че роз­дер­лись в од­но­му місці. Блис­ну­ло синє не­бо. На морі од­ра­зу зай­ня­ло­ся ши­ро­ке ог­ня­не пле­со, ду­же за­па­лах­котіло, блис­ну­ло й згас­ло в од­ну мить.

- Цебто й вік мій згас­не так швид­ко? - обізва­лась Му­раш­ко­ва й засміялась, але сміх її зник так швид­ко, як швид­ко згас­ло на морі те зо­ло­те ма­ре­во. Му­раш­ко­ва за­ду­ма­лась. В неї бро­ви на­су­пи­лись. Вид став по­важ­ний, як тем­но-синє мо­ре.

- Баби скрізь ба­би, чи в селі, чи в місті: скрізь од­на­ко­во во­ро­жать. Ой ви, во­рож­ки, зна­хур­ки! - про­мо­вив хтось по­зад мо­ло­дої ком­панії.

Усі ра­зом озир­ну­лись. Са­ня аж ки­ну­лась. По­зад їх сто­яв Се­лаб­рос і насмішку­ва­то ди­вив­ся на паннів. Він зак­рав­ся на то­неньких ніжках вже дав­ненько, як зак­ра­дається десь з-за ку­ща ок­са­ми­то­ви­ми лап­ка­ми кіт.

Мурашкова ог­ля­ну­лась, по­чув­ши Се­лаб­росів го­лос, і в неї в гру­дях зай­ня­ло дух. Се­лаб­рос сто­яв гар­ний, не­на­че Вакх, об­ли­тий ма­то­вим мо­лоч­ним світом з хмар­но­го біло­го не­ба, як бу­ва­ють освічені звер­ху, з скля­ної стелі ста­туї в ве­ли­ких му­зе­ях, йо­го кла­сич­но­го ли­ця не псу­ва­ла ні од­на пля­ма тіні. Біле пок­ри­ва­ло з бри­ля па­да­ло склад­ка­ми на плечі й прик­ри­ва­ло чорні блис­кучі ку­чері. Очі світи­лись вог­нем ко­хан­ня. Повні гу­би лисніли.

Селаброс зир­нув на Му­раш­ко­ву своїми гост­ри­ми й со­лод­ки­ми очи­ма. Во­на не ви­дер­жа­ла йо­го пог­ля­ду й спус­ти­ла довгі вії на що­ки.

- А що, на­ля­кав бабів зна­ху­рок? - обізвав­ся Се­лаб­рос.

- Коли ви, Арис­ти­де Та­ра­со­ви­чу, од­вик­не­те од ва­ших критських компліментів? - спи­та­ла Са­ня.

- Чи од критських, чи од одеських, - пе­ре­бив її Мав­родін.

- Які ж ми ба­би? Як­би усі літа нас трьох склас­ти до­ку­пи, то мо­же б аж тоді й вий­шла од­на ба­ба, - ска­за­ла Са­ня, на­ла­му­ючи язик на ук­раїнський лад і міша­ючи в свою роз­мо­ву ук­раїнські сло­ва.

- Коли так, то ви­ба­чай­те, - ска­зав Се­лаб­рос. - Як я чую, і ви по­чи­наєте ук­раїнству­вать! Ко­ли так, то мо­же­те в ме­не нав­чи­тись по-українській.

І Се­лаб­рос за­го­во­рив чис­тою на­род­ною ук­раїнською мо­вою.

Селаброс привітав­ся до усіх, зняв­ши бри­ля.

- І ет­ног­ра­фи, і на­родні ху­дож­ни­ки тут з пан­на­ми, - ска­зав Се­лаб­рос, по­да­ючи ру­ку Ко­маш­кові та Мав­родінові.

- І ет­ног­рафія річ на­уко­ва, але ви маєте діло з культур­ни­ка­ми, - ска­зав жар­тов­ли­во Ко­маш­ко. - На­ше діло культу­ра, просвіта й доб­ро на­шо­го краю, культу­ра ук­раїнської мо­ви й літе­ра­ту­ри. Не піднімай­те ли­шень нас на сміх.

- А ме­не оце прис­ла­ли до Оде­са в банк по ділу на кільки день. Я за­хо­див в Ки­ши­неві на ча­сок до ва­шої ма­тері.

Вона пе­ре­да­ла вам лист че­рез ме­не, - ска­зав Се­лаб­рос до Му­раш­ко­вої й по­дав їй лист. Му­раш­ко­ва роз­гор­ну­ла лис­ток, об­пи­са­ний грецьки­ми крюч­ка­ми.

Мати пи­са­ла, щоб во­на ку­пи­ла для неї де­що в Одесі, вер­та­ючись до­до­му, і в кінці при­ки­ну­ла: «Арис­ти­да привітай лас­ка­во, бо він те­бе лю­бить, як бо­га, та й я йо­го люб­лю більше за усіх на­ших греків».

Мурашкова до­чи­та­ла лис­та й по­чер­воніла. Се­лаб­рос осміхнув­ся.

- Час нам до­до­му, - ска­за­ла до­гад­ли­ва Са­ня до Махнівської. - Ме­не до­ма ждуть. - І Са­ня морг­ну­ла оч­ком до Махнівської. Во­на зна­ла, що тре­ба по­ки­ну­ти Му­раш­ко­ву вдвох з Се­лаб­ро­сом.

- Прощайте, Арис­ти­де Та­ра­со­ви­чу! Час мені до­до­му. Про­щай, На­дю! - ска­за­ла во­на й по­вер­ну­ла до мо­нас­ти­ря.

За нею слідком пішли Махнівська, Ко­маш­ко й Мав­родін. Во­ни пішли, по­па­ру­вав­шись. Ко­маш­ко узяв під ру­ку Са­ню, Мав­родін пішов по­руч з Махнівською.

- Як по­па­ру­ва­лись! - ска­зав Се­лаб­рос до Му­раш­ко­вої по-грецькій і своєю роз­мо­вою на грецькій мові дав зна­ти їй, що за­хо­дить ду­же щи­ра роз­мо­ва.

- Попарувались Са­ня й Ко­маш­ко, ще й навіки, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва так са­мо пo-грецькій. - В їх швид­ко бу­де весілля.

- Невже! - аж крик­нув Се­лаб­рос. - Що ж? чи па­ничі по­вер­ну­ли паннів на свою віру, чи пан­ни па­ничів? - спи­тав Се­лаб­рос.

- Паничі паннів: щоб ро­би­ти яке діло, і діло путнє, дов­говічне, тре­ба ста­ва­ти на національний грунт, прис­та­ва­ти до на­ро­ду, зли­ва­тись або хоч наб­ли­жа­тись до йо­го, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Може й ви до їх прис­таєте? - аж крик­нув Се­лаб­рос.

- Мабуть, прис­та­ну. Ме­не ду­шить моя кан­це­лярська ро­бо­та. Мені на­че ди­ха­ти не­ма чим в кан­це­лярії. Я ніби­то щось і роб­лю там, але знаю доб­ре, що нічо­го го­дя­що­го й путнього не роб­лю. Я по­ки­ну свою нуд­ну служ­бу, бо я лю­ди­на жи­ва. Не мо­жу жи­ти без жи­во­го діла.

- Надю моя до­ро­га! Ви ен­тузіастка з пал­кою вда­чею. Що ви го­во­ри­те? Ви за­куєте се­бе в вузьку рам­ку. Ви втра­ти­те ши­ро­кий простір ду­мок… Яка при­надність, яка пишність бу­ти кос­мо­політом, гро­ма­дя­ни­ном усього світу!

- І нічо­го не ро­би­ти! І ні за яке путнє діло не бра­тись, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- А ду­ма­ти?! а мис­лить? Мисль кос­мо­політа вільна, як пти­ця, шу­гає над мо­ря­ми, над го­ра­ми, над хма­ра­ми, над усім світом. Для неї скрізь от­чиз­на, де є вольно­думні лю­де. Це та­ка абст­ракція, абер­рація, яка пе­ре­ви­щує усякі ідеї й іде­али, глиб­ше од уся­кої філо­софії, глиб­ше за Пла­то­на й Арісто­те­ля. Во­на в своєму роз­вит­ку ча­сом і кон­цент­рується в однім пункті, але ж во­на, як і повітря, має си­лу роз­тяг­ну­тись без кінця. Во­на ніби скрізь і ніде, бо то си­ла ви­со­ка, жи­ва, все­людська: не об­сяг­ти її, не замк­ну­ти її в якісь вузькі національні за­кут­ки. Во­на скрізь жи­вотіє. Я за це дізнав­ся своїм досвідом.

«Пускає ту­ман абст­ракт­ний мені. Але йо­го хит­рощі я вже знаю», - по­ду­ма­ла Му­раш­ко­ва.

- Я люб­лю наші чор­но­морські го­ро­ди з міша­ни­ною лю­дей уся­ких націй. Я там по­чу­ваю се­бе вдо­ма, не­на­че я вже став гро­ма­дя­ни­ном усього світу. Рідний край - Одес для ме­не до­ро­гий, але світ мені ба­га­то до­рож­чий, - тяг далі свою одеську філо­софію Се­лаб­рос. - Світ для ме­не усе, рідний край нісенітни­ця, ша­га не вар­та.

- Чим же гарні наші чор­но­морські го­ро­ди з їх уся­ки­ми при­ходька­ми? Хіба тим, що тор­гу­ють і ба­гатіють з Ук­раїни й не дба­ють за ук­раїнський на­род, за Ук­раїну? - пе­ре­би­ла йо­го філо­софію Му­раш­ко­ва.

- Вже знать на­уку Ко­маш­ко­ву, - ска­зав Се­лаб­рос з лег­ким осміхом. - Але знаєте що: по­киньмо цю філо­софію. Я оце сам нап­ра­вив діло в кан­це­лярії так, щоб буцімто по ділу по­бу­ва­ти кілька день в Одесі та по­ба­чи­ти вас. Я вми­раю за ва­ми. Жи­ти не мо­жу без вас. Ви й не заздріваєте, що ви для ме­не те­пер кра­ще й ви­ще од уся­кої філо­софії.

Селаброс вхо­пив ру­ку Му­раш­ко­вої й нес­подіва­но й по­рив­час­то поцілу­вав її га­ря­чи­ми ус­та­ми. Му­раш­ко­ва по­чу­ти­ла, що він не­на­че впік її ру­ку, що на руці, на то­му місці, де він до­торк­нув­ся своїми ус­та­ми, не­на­че зай­няв­ся во­гонь, горів і не по­га­сав. Кров по­ча­ла шу­му­ва­ти в її жи­лах, як шу­мує мо­ло­де ви­но.

- От Са­ня швид­ко повінчається, На­дю! не­ма нам чо­го га­ятись. Повінчай­мось і ми, і бу­де­мо щас­ливі, бу­де­мо жи­ти, як у раю, - ска­зав Се­лаб­рос.

Мурашкова ду­ма­ла й мов­ча­ла.

- Ви з матір'ю по­га­но ха­зяй­нуєте: маєте тро­хи землі й даєте в по­сесію. Це зовсім неп­рак­тич­но. Вам тре­ба чо­ловіка, тре­ба ха­зяїна, - за­го­во­рив нес­подіва­но Се­лаб­рос то­ном прак­тич­ної лю­ди­ни. - Тре­ба б вам са­мим до­ко­неш­но сіяти пше­ни­цю на своєму полі. І пше­ни­ця дає доб­рий за­робіток; це прав­да: на де­ся­тині в доб­ре не­су­хе літо ста­не двад­цять або й більше кіп. Ко­па дасть де­сять, п'ятнад­цять пудів зер­на. Пуд пше­ниці те­пер кош­тує кар­бо­ван­ця. Ціна доб­ра… На­дю, моя до­ро­га! Як я вас люб­лю! Як я вас люб­лю! - крик­нув Се­лаб­рос, і вхо­пив її ру­ку, і на­че впік га­ря­чи­ми ус­та­ми.

- Ми, На­дю, бу­де­мо сіяти не пше­ни­цю, а са­дить тю­тюн, та ще кримсько­го насіння, - го­во­рив далі Се­лаб­рос. - Це вигідніше. Пуд тю­тю­ну бу­де­мо про­да­ва­ти по двад­цять або й більше кар­бо­ванців. А ви знаєте, скільки пудів тю­тю­ну дає де­ся­ти­на землі? На­дю, моє сер­це! Ти за­па­ли­ла усю мою ду­шу І Твої очі пе­чуть ме­не в сер­це. Повінчай­мось за­раз-та­ки, по­тай од ма­ми, та й бу­де­мо щас­ли­во в парі жи­ти.

Селаброс на­хаб­но ду­рив На­дю; він і в думці не мав її сва­та­ти. Ті сло­ва за гос­по­дарст­во бу­ли тільки од­гу­ком йо­го ма­теріальних мрій, як би то він за­ха­зяй­ну­вав, ко­ли б взяв На­ди­не доб­ро в свої ру­ки. Він вхо­пив Му­раш­ко­ву за обидві ру­ки й по­чав цілу­ва­ти в до­лоні швид­ко, хут­ко, цмо­ка­ючи то в од­ну, то в дру­гу до­ло­ню.

Гаряча Се­лаб­ро­сові ус­та дра­ту­ва­ли її. Од­на­че во­на мов­ча­ла й ду­ма­ла.

- Чого ви, На­дю, мов­чи­те? - спи­тав в неї Се­лаб­рос, і го­лос в йо­го зат­ру­сивсь сер­ди­то, ніби го­лос в будлі-яко­го га­рем­но­го дес­по­та.

Мурашкова гля­ну­ла йо­му в очі. Очі в йо­го по­чер­воніли, не­на­че бу­ли на­литі кров'ю, їй ста­ла тро­хи страш­но.

- Аристиде! - обізва­лась На­дя. - Я не ду­ма­ла й не га­да­ла, що ви та­ка ма­теріальна лю­ди­на. Пам'ятаєте, як ви прий­шли до нас пер­ший раз, всту­пи­ли в наш грецький кру­жок?

- Чому ж пак не пам'ятать! Це бу­ло вес­ною, як у ва­шо­му сад­ку цвіли тро­ян­ди та акація, як ва­ша ма­ма ви­нес­ла мені ва­рен­ня та ска­за­ла по-мол­давській: «Дульче­ца ку апа ре­ши; поф­тим»! Ту вес­ну й той день я ніко­ли не за­бу­ду, бо я в той день по­ба­чив ваші дивні очі, - ска­зав Се­лаб­рос.

- Так бу­ло, так, - ска­за­ла На­дя, - спус­тив­ши віка на очі й зга­ду­ючи той яс­ний май­ський день. - В на­шо­му грецько­му круж­ку я тільки й чу­ла роз­мо­ву за ку­ку­руд­зу, пше­ни­цю й тю­тюн. Ви пер­ший з греків за­го­во­ри­ли за інше, за вищі ідеї, за до­рогі для ме­не прин­ци­пи: я ду­ма­ла, що ви прий­маєте їх до сер­ця, що ви пе­ресвідчи­лись в їх, га­ря­че бу­де­те всто­юва­ти за їх, ста­не­те за­раз до діла.

- Надю моя до­ро­га! Ми вже лю­де до­рослі! Час нам ди­ви­тись на жит­тя та на світ очи­ма до­рос­лих, досвідче­них лю­дей. Час нам пе­рес­тать гра­тись в прин­ци­пи. Бу­де­мо ди­ви­тись на лю­дей, на світ очи­ма муд­рої прак­тич­ної лю­ди­ни. По­кинь, На­дю, оті іграш­ки!

- Які б то іграш­ки! - крик­ну­ла На­дя спе­ре­сер­дя. Во­на при­га­да­ла Ко­маш­кові сло­ва…

- Так, во­но, так!.. Ду­ма­ти й га­да­ти мож­на уся­ко­во, але жи­ти тре­ба од­на­ко­во усім лю­дям; усім тре­ба хліба. Я по­чу­ваю, що я геній і в то­му ділі, щоб до­бу­ти дос­тат­ки й за­можність ма­теріальну. Я знаю, що спро­мо­жусь з ма­лих дос­татків роз­вес­ти мільйо­ни. А гроші - то са­ма сут­но­та людсько­го жит­тя й жи­вот­тя. Кож­на ідея суб'єктив­ності бу­де не­нор­мальним од­хи­лян­ням од за­ко­ну бо­ротьби за жит­тя.

Селаброс, ма­буть, сил­ку­вав­ся ти­ми абст­ракціями за­ма­за­ти свій кос­мо­політизм в сло­вах і свою ма­теріальність в дум­ках.

Надя пос­те­рег­ла в тій плу­та­нині якусь фальшивість та не­щирість.

- Це, здається, ніби філо­софія Фе­сен­ко­ва. Ко­ли це ви встиг­ли ста­ти та­ким пал­ким йо­го насліду­ва­чем? - ска­за­ла На­дя.

- Годі жар­ту­ва­ти. На­дю, сер­це! Я за­ко­хав­ся в вас, знаю, що й ви ме­не впо­до­ба­ли, мо­же, хоч трош­ки… На­що нам мор­ду­вать се­бе на­да­рем­но. По­бе­ре­мось і бу­де­мо щас­ливі, заз­наємо та­ко­го щас­тя, яке не су­ди­лось і тур­кам в Ма­го­ме­товім раю! - ска­зав Се­лаб­рас.

Він вхо­пив Му­раш­ко­ву за ру­ку й не­на­че при­лип до ру­ки га­ря­чи­ми ус­та­ми. Му­раш­ко­ва по­чу­ти­ла, що ко­хан­ня знов роз­ли­вається ніби хви­ля­ми по її нер­вах. Во­на схо­пи­лась з ка­ме­ня, де сиділа. Се­лаб­рос одійшов і прос­тяг до неї обидві ру­ки, не­на­че хотів вхо­пи­ти її в обнімо­чок. Во­на по­да­лась на­зад і вгляділа, що од мо­нас­ти­ря стеж­кою йдуть дві да­ми і який­сь си­во­бо­ро­дий пан. Му­раш­ко­ва мерщій поп­ря­му­ва­ла стеж­кою прос­то до їх. Се­лаб­рос і собі пішов навз­догінці за нею.

Вони дійшли до гос­ти­ниці. Му­раш­ко­ва хап­ки побігла до две­рей, не по­дав­ши Се­лаб­ро­сові ру­ки на про­щан­ня.

- Прощайте, На­дю! Вве­чері смер­ком прий­ду до вас, - ска­зав Се­лаб­рос.

Мурашкова за­чи­ни­ла двері, вбігла в свій но­мер, впа­ла на ка­нап­ку й за­ду­ма­лась. Цілий день во­на не змог­ла ні чи­та­ти, ні діла ро­бить: бра­ла в ру­ки книж­ку, чи­та­ла й не мог­ла втя­ми­ти ніякісінької фра­зи, бра­лась за ро­бо­ту, хотіла ши­ти - ро­бо­та не йшла. День зда­вав­ся для неї дов­гим, як вік, важ­ким, як хво­ро­ба. На­дя не пішла на по­ра­ду ні до Сані, ні до Махнівської. Во­на за все їм роз­ка­зу­ва­ла, але бу­ла по­тай­на в то­му, що сто­су­ва­ло­ся до її сер­ця.

Настав вечір, га­ря­чий, душ­ний. Сон­це по­гас­ло. Над­ворі смер­ка­ло по­ма­леньку. На­дя зна­ла, що Се­лаб­рос прий­де, до­кон­че прий­де. Час наб­ли­жав­ся.

«Що мені ро­би­ти? Чи вий­ти до йо­го в парк, чи не вий­ти? Не вий­ду, хоч би бу­ла прав­да в йо­го сло­вах. Чи він же справді ду­має ме­не сва­тать? чи мо­же так тільки ка­же? Замк­ну двері, по­за­чи­няю вікна. Пе­ре­му­чусь ніч, пе­ре­пе­ча­люсь, а до йо­го та­ки не вий­ду».

Вечір по­гас. Вже по­ночіло. В хаті бу­ло душ­но. Му­раш­ко­ва по­чу­ва­ла, що ніби га­ряч­ка об­ня­ла її тіло; що­ки па­ла­ли, ус­та сох­ли, їй ста­ло душ­но, важ­ко, не­ви­держ­ко важ­ко, не­на­че камінь ліг на її гру­ди. В горлі по­сох­ло, їй не­на­че не бу­ло чим ди­ха­ти. Го­ло­ва по­ча­ла мо­ро­чи­тись. Во­на гля­ну­ла на вікно. В вікно бу­ло вид­но зорі. Зорі не­на­че зат­ру­си­лись пе­ред її очи­ма й за­во­ру­ши­лись. В неї нер­ви роз­тор­са­лись… Во­на схо­пи­лась за ка­на­пу, прибігла до вікна й од­чи­ни­ла йо­го. Знад­во­ру в вікно по­тяг­ло не вог­ким повітрям, а та­кою ду­хо­тою, яка сто­яла і в кімнаті. Му­раш­ко­ва од­чи­ни­ла навстіж двері.

«Прийде, знаю, що прий­де, але я не вий­ду в парк до йо­го, - ду­ма­ла Му­раш­ко­ва, хо­дя­чи по кімнаті. - Усі йо­го ви­сокі ідеї - то тільки сло­ва й сло­ва. Він не­на­че при­ча­ру­вав ме­не ти­ми сло­ва­ми. А під ти­ми гар­ни­ми сло­ва­ми та ви­со­ки­ми пог­ля­да­ми десь в йо­го при­таїлась гру­ба ма­теріальність, кра­марський по­тяг до на­жи­ван­ня гро­шей, ба­гатст­ва. Він лю­ди­на пе­редніше за все пок­лад­на, прак­тич­на. І усе те в йо­го прик­ри­те філо­софією, ту­ма­ном абст­ракції та буцімто ро­зум­ни­ми сло­ва­ми. Не то­го я сподіва­лась од йо­го, не то­го ба­жа­ло моє сер­це… Не вий­ду до йо­го, не вий­ду! Замк­ну двері, не пу­щу йо­го на поріг. Мій іде­ал впав і роз­бив­ся, ніби чу­до­ва ста­туя Вак­ха, роз­би­та ру­ка­ми вар­варів. Я по­ми­ли­лась… А сер­це моє чи по­ми­ли­лось?..»

Мурашкова тро­хи не пла­ка­ла, хо­дя­чи че­рез си­лу по темній кімнаті, їй бу­ло жаль втра­тить навіки лю­бов… Але сер­це не слу­ха­ло ро­зу­му, ба­жа­ло щас­тя, про­си­ло ко­хан­ня. Її дум­ки без її волі по­летіли ку­дись, по­ли­ну­ли на­зустріч ми­ло­му. Во­на не­на­че по­ба­чи­ла йо­го пе­ред со­бою в темній кімнаті, об­ли­то­го срібним світом хмар­но­го дня. Він не­на­че сто­яв пе­ред нею й ди­вив­ся їй в очі.

Мурашкова засвіти­ла світло в но­мері. Во­на бо­ялась своїх га­ря­чих мрій, хотіла світлом прог­на­ти од се­бе ту мрію про ми­ло­го. А мрія не ще­за­ла, й ма­ни­ла її, й за­па­лю­ва­ла кров, і без пе­рес­тан­ку взру­шу­ва­ла сер­це.

«І не йму йо­му віри, і… люб­лю, люб­лю йо­го. Яке в ме­не пал­ке безг­луз­де сер­це! Я са­ма не зна­ла сво­го сер­ця. Не маю си­ли над ним».

І во­на хо­ди­ла по кімнаті, ла­ма­ла ру­ки, дов­го ду­ма­ла, а потім са­ма не зог­ляділась, як вибігла в парк, і нез­чу­лась, як пішла стеж­кою поміж акаціями.

«Втечу хіба од йо­го! Схо­ва­юсь в Сані й сидіти­му в неї до півночі», - ду­ма­ла Му­раш­ко­ва, по­вер­нув­ши до гос­ти­ниці.

Селаброс з'явив­ся під акаціями, на­че по­то­ро­ча або тінь. Му­раш­ко­ва обер­ну­лась, щоб утек­ти од йо­го, і по­чу­ти­ла, що не має си­ли утіка­ти.

- Надю, це ти? - спи­тав він ти­хо, на­хи­лив­шись над її ву­хо.

- Чого ви прий­шли? Я вам ска­за­ла, щоб ви до ме­не не при­хо­ди­ли. Не ходіть до ме­не, не муч­те ме­не! Не взру­шуй­те на­да­рем­но мо­го сер­ця, - ще тихіше ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

Селаброс узяв її під ру­ку. Му­раш­ко­ва по­чу­ва­ла, що в неї нер­ви од­ра­зу зас­по­коїлись. Важ­ке сподіван­ня ми­ну­ло. А тем­на ніч зас­ло­ни­ла од її очей ті пишні очі, що ча­ру­ва­ли її яко­юсь по­тай­ною не­пе­ре­мож­ною си­лою й за­па­лю­ва­ли в їй во­гонь.

- Я прий­шов, щоб по­ди­ха­ти хоч хви­ли­ну тим повітрям, що ти ди­шеш, щоб по­ба­чи­ти хоч твої вікна, пос­то­яти там хоч ча­сок, по­чу­ти ше­лест твоєї ти­хої хо­ди, - ска­зав Се­лаб­рос. - Я вмру без те­бе, сам собі смерть за­подію!

Вони пішли ти­хою хо­дою в парк. Му­раш­ко­ва мов­ча­ла. Во­на чу­ла, що в неї сер­це по­ча­ло ки­да­тись тихіше. Мислі ста­ли ясніші, не­на­че вип­ли­ва­ли з яко­гось ту­ма­ну.

- Аристиде! - обізва­лась во­на ти­хо. - Мені шко­да вас, але нам тре­ба розійтись: нам не бу­ти в парі.

- Чому так? - аж крик­нув Се­лаб­рос.

- Я по­ми­ли­лась здо­ро­во: я не так ду­ма­ла про вас, - ска­за­ла во­на. - Те­пер я зро­зуміла, що наші дум­ки розійшлись. Ви прак­тик; ви лю­ди­на пок­лад­на, за­по­пад­на, хо­че­те жи­ти тільки для се­бе, для ма­теріальних інте­ресів. А я…

- Ти ж са­ма ка­за­ла мені, що ти прак­тич­на пе­редніше за усе і не ду­же по­ва­жаєш те­орії, - ска­зав Се­лаб­рос. - І ти ж та­ко­го са­мо­го грецько­го ро­ду й хо­ву, як і я.

- Правда, я прак­тич­на, але я свою прак­тичність лад­на прик­лас­ти до яко­гось ви­що­го діла; я лю­ди­на діла, а не пус­тих слів. Я по­лю­би­ла прин­цип; але люб­лю прик­ла­дать прин­цип до прак­тич­но­го діла: та­ка вже я на вда­чу. Я хо­чу жи­ти і ділом слу­жить для чо­гось, для дру­гих. Час пли­ве, а соціальна неп­рав­да па­нує на світі. Нарід в нужді, в тем­ноті, і йо­го зу­мис­не дер­жать в тем­ноті… Хіба ти знаєш, що чес­но­му чо­ловікові в нас не­має місця ніде? А скільки моїх то­ва­ри­шок злетіло з місця за свої прин­ци­пи, за пе­ресвідчен­ня! Мені жаль їх, бо їх до­ля - моя до­ля. Ки­ну оце служ­бу й піду в на­родні вчи­тельки, або що… Надіну ук­раїнську сви­ту або мол­давську ман­те­ле й піду в на­род. Я без ро­бо­ти не бу­ду сидіти й не мо­жу.

- Що ти го­во­риш? Сха­ме­нись! В те­бе нер­ви розт­ри­во­жені. На­дю! без ба­гатст­ва не мож­на й ва­шо­го діла ро­би­ти. Ти те­пе­реньки са­ме в стра­шенній ек­зальтації. Ти за­го­нис­та в цій справі, - ска­зав Се­лаб­рос.

- Можна й без ба­гатст­ва й тре­ба! - крик­ну­ла На­дя.

- Це ти по­бу­ва­ла в Одесі в то­му за­го­нис­то­му круж­ку, який я доб­ре знаю: на­го­во­ри­лась там, наб­ра­лась зав­зят­тя! - ска­зав Се­лаб­рос.

- А хоч би й по­бу­ва­ла! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Кинь ік не­чис­то­му оті сви­ти та ман­те­ле! - сер­ди­то крик­нув Се­лаб­рос. -Ти вже не ди­ти­на. Час тобі жи­ти, а не ба­ви­тись в прин­ци­пи.

Селабросів го­лос зат­ру­сивсь. В йо­му бу­ло чуть за­гад.

- Не кри­чи, бо я вільна лю­ди­на і те­бе не пос­лу­хаю! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Надю, сер­це! Я не мо­жу при тобі ні ду­ма­ти, ні мис­ли­ти! Моє сер­це го­рить! По­кинь оті дум­ки! Дай во­лю сер­цю! Да­вай бу­де­мо ко­ха­тись! За­будьмо за усякі ду­ми, за­будьмо ро­зум. Лю­би ме­не або вбий ме­не! - крик­нув Се­лаб­рос і хотів об­ня­ти На­дю за стан. Во­на одс­ко­чи­ла од йо­го й пішла до гос­ти­ниці. Він пог­нав­ся слідком за нею.

- Надю, пот­ри­вай! Дай пос­то­яти з то­бою, хоч на­го­во­ри­тись.

Мурашкова побігла по східцях і вско­чи­ла в свій но­мер в од­чи­нені двері. Се­лаб­рос пог­нав­ся за нею й хотів і собі вско­чи­ти в двері. Му­раш­ко­ва ки­ну­лась до две­рей й вхо­пи­ла їх обо­ма ру­ка­ми, щоб при­чи­нить. Се­лаб­рас вхо­пив за клям­ку две­рей і не пус­кав: йо­го довгі тонкі пальці, не­на­че па­зу­ри, вп'яли­ся в двері.

Світло од лам­пи впа­ло на Се­лаб­ро­со­ве ли­це. Му­раш­ко­ва гля­ну­ла на йо­го ли­це. Во­но бу­ло гар­не й страш­не, не­на­че ли­це яко­гось пре­хо­ро­шо­го де­мо­на. Очі світи­лись, зіньки на білках во­ру­ши­лись, кру­ти­лись і горіли. На­дя по­чу­ти­ла їх магічну си­лу: во­на лю­би­ла такі очі…

- Надю, вбий ме­не, заст­рель ме­не або дай мені свою лю­бов, не про­га­няй ме­не! - бла­гав її Се­лаб­рос.

Мурашкова гля­ну­ла на йо­го й не впізна­ла йо­го: очі ста­ли лас­каві, тихі, не­на­че бла­га­ли її, рум'яні ус­та скла­лись жалібно, з очей вис­ту­па­ли сльози, як у ди­ти­ни. Пе­ред нею сто­яв вже не де­мон страш­ний, а ан­гел ти­хий, лас­ка­вий, пиш­ний кра­сою не­бес­ною.

Вона по­чу­ва­ла, що який­сь ту­ман на­ля­гає на її тя­му. Світло зат­ру­си­лось в її очах. Для неї зда­лось, що ту­ман вкрив вікно, стіни, двері. Се­лаб­рос в од­ну мить не­на­че зник в то­му ту­мані і че­рез хви­ли­ну знов ви­ник та­кий са­мий пиш­ний, бла­га­ючий, ніби в сяєві проміння. Во­на не­доб­рохіть прос­тяг­ла до йо­го ру­ки.

- Моя, навіки моя! - про­мо­вив він якимсь чуд­ним го­ло­сом.

Селаброс од­ним ско­ком ки­нув­ся до Наді, як лев на засідках ки­дається на сер­ну, і вхо­пив її за ру­ки. Му­раш­ко­ва тільки й приміти­ла в вікнах, що не­на­че усі зорі за­ра­зом по­си­па­лись з не­ба. Во­на хотіла вир­ва­ти з йо­го га­ря­чих рук свої ру­ки й по­чу­ва­ла, що си­ла пос­лаб­ша­ла й… зник­ла. Й зда­ло­ся, ніби під нею за­ва­лив­ся ко­ра­бель, і її ніхто, не ря­тує, і во­на то­не, і не має си­ли вдер­жа­тись на хист­ко­му дні ко­раб­ля.