Над чорним морем

VI

За Ма­лим та Се­реднім Фон­та­ном по­над Чор­ним мо­рем на південь тяг­неться пе­редмістя Оде­са, Ве­ли­кий Фон­тан.

В цьому місці бе­рег мо­ря йде кру­ти­ми, ви­со­ки­ми кру­ча­ми. Скелі, роз­ки­дані ку­па­ми по­над бе­ре­гом під кру­ча­ми, да­ле­ко роз­си­па­ються в морі. Над ви­со­кою стрімкою кру­чею стоїть ви­со­ка баш­та морської ліхтарні. Не­да­ле­ко од неї біліє мо­нас­тир; ко­ло мо­нас­ти­ря зе­леніє вигін, суспіль за­сад­же­ний обрідно акаціями, не­на­че здо­ро­вий парк. Про­ти мо­нас­ти­ря стоїть мо­нас­тирська гос­ти­ни­ця, а од неї в вузьку до­лин­ку йде ву­лич­ка, обс­тав­ле­на не­ве­лич­ки­ми дом­ка­ми, не­ве­лич­ки­ми крам­ни­ця­ми, котрі не­на­че виг­ля­да­ють з зе­ле­них аб­ри­ко­со­вих садків.

На Ве­ли­кий Фон­тан хо­дять од Оде­са поїзди ву­зенької залізної до­ро­ги, що в'ється поміж вілла­ми, ху­то­ра­ми та сад­ка­ми до са­мо­го мо­нас­ти­ря.

На Ве­ли­ко­му Фон­тані най­луч­че ку­пан­ня в морі. Сю­ди, дру­го­го дня після гу­лян­ки на Ма­ло­му Фон­тані, пе­реїха­ла з Оде­са й ста­ла в мо­нас­тирській гос­ти­ниці Раїса Ми­хай­лівна Нав­роцька, Са­ни­на ма­чу­ха, з своєю доч­кою Ма­нею та з па­сер­би­цею Са­нею. Вкупі з ни­ми приїха­ла й Му­раш­ко­ва.

Сонце ста­ло на вечірньому прузі. Ши­ро­ка тінь од гос­ти­ниці впа­ла на зе­ле­ну тра­ву. Під стіною гос­ти­ниці сто­яв на столі са­мо­вар. Ко­ло сто­лу сидів ста­рий Ха­ри­тон Ки­ри­ло­вич Нав­роцький. Він приїхав з Ки­ши­не­ва одвіда­ти свою сім'ю. Про­ти йо­го сиділа йо­го жінка Раїса Ми­хай­лівна. В гос­ти­ниці бу­ло душ­но, Нав­роцькі вий­шли пи­ти чай в парк, на свіже повітря. Нав­роцький ски­нув кар­ту­за й об­тер піт на лобі хус­точ­кою. На низько обст­ри­женій йо­го го­лові вже по­де­ку­ди бли­ща­ла си­ви­на. Пов­не круг­ле ли­це бу­ло бліду­ва­те. Карі ве­ликі очі бу­ли якось бай­дужні, флег­ма­тичні. Раїса Ми­хай­лівна, дру­га жінка Нав­роцько­го, бу­ла ба­га­то мо­лод­ша за чо­ловіка. Темні блис­кучі очі, чорні рівні бро­ви, ви­разні бліді вип­нуті ус­та ще й те­пер на­тя­ка­ли, що во­на ко­лись зза­мо­ло­ду бу­ла ду­же гар­на з ли­ця. Ще як во­на бу­ла ма­лою, ма­ти не да­ва­ла їй їсти м'яса, го­ду­ва­ла мо­лоч­ком, па­ля­нич­ка­ми та кон­ди­терськи­ми су­хар­ця­ми, щоб з неї вий­шла ду­же делікат­на то­ненька пан­на, з тон­кою талією. Ви­пе­ще­на ма­мою, Раїса ви­рос­ла делікат­на, то­ненька, як оче­ре­ти­на, але за­те ма­ла ма­ло крові, завж­ди сла­бу­ва­ла на нер­ви, ста­ла ве­ред­ли­ва, нер­воз­на, оп­риш­ку­ва­та, навіть зла. Тиж­ня­ми во­на ле­жа­ла в своїй спо­чи­вальні, сла­бу­ючи на нер­ви. Тоді ніко­му в домі не мож­на бу­ло гурк­ну­ти две­ри­ма, го­лос­но го­во­рить, навіть чов­гать чобітьми. Док­то­ри по­си­ла­ли її сли­ве що­ро­ку ку­па­тись в морі.

Переїзд з Оде­са на Ве­ли­кий Фон­тан вто­мив Раїсу Ми­хай­лівну. Во­на ста­ла розт­ри­во­же­на, ве­ред­ли­ва й раз у раз чо­гось чеп­ля­лась до чо­ловіка.

- Вчора Са­ня, не пи­та­ючись в ме­не, по­летіла на гу­лян­ку, про­гу­ля­ла цілісінький день і вер­ну­лась тро­хи не опівночі, - по­ча­ла Нав­роцька.

- Гм! - мурк­нув флег­ма­тич­но мля­вий Нав­роцький, сьорба­ючи чай.

- А Сані ніко­ли й сло­ва не ска­жеш! Во­на ме­не не слу­хає.

- Гм, угу! - мук­нув знов Нав­роцький. Це був знак, що йо­му не хо­четься базікать.

- Чого ти му­каєш? Хіба в те­бе язи­ка не­ма? Впи­ни ли­шень свою доч­ку, бо во­на за­то­го зба­вить і мою Ма­ню, - ска­за­ла вже сер­ди­то Нав­роцька.

- Хіба Са­ня ма­ленька, щоб я її впи­няв, - на­си­лу од­ка­зав Нав­роцький.

- Хоч і не ма­ленька, але во­на ще дівчи­на. Хіба ти не знаєш, яка во­на на вда­чу?

- Гм… Яка ж в неї вда­ча? - спи­тав зне­хо­тя Нав­роцький.

- Забісована вда­ча! Во­на ро­бе, що схо­че, хо­де, ку­ди хо­че; ме­не не слу­хає.

- Тебе ча­сом то й не варт слу­ха­ти, - одрізав Нав­роцький. - Ти час­то ве­ре­дуєш.

- О, бач! я так і ка­жу! В те­бе я все вин­на. А хто ж бу­де її до­во­ди­ти до пут­тя, ко­ли в неї батько, як з клоч­чя батіг? Ти її роз­пес­тив, роз­пус­тив. Бігає, десь завж­ди гу­ляє, до церк­ви зо мною не хо­де, - ска­за­ла з злістю Раїса Ми­хай­лівна. - От ви­ко­хав доч­ку! Но­ситься з яки­мись вче­ни­ми книж­ка­ми, бігає ку­дись. На­що це зда­ло­ся панні? - тяг­ла далі Раїса Ми­хай­лівна.

- Доволі вже з нас то­го ли­цемірства, - мук­нув Нав­роцький.

- Якого ли­цемірства? Чо­го ти своїй Сані все по­ту­раєш? Га? Що з неї вий­де? Ти хо­чеш, щоб во­на на ши­бе­ниці по­вис­ла? Ме­не не слу­хає, стар­ших не по­ва­жає, - вже сер­ди­то го­во­ри­ла Нав­роцька.

- Часом і стар­ших не вар­то по­ва­жа­ти, - обізвав­ся Нав­роцький. - І старші бу­ва­ють усякі.

- Добрі ідеї про­повідуєш. Доб­ре, що моя Ма­ня не чує. І сам го­во­риш не­потрібні сло­ва, і доч­ку свою з пан­те­ли­ку зби­ваєш, - ска­за­ла докірли­во Раїса Ми­хай­лівна.

- Та ми ж до­ма: мо­же­мо, здається, зня­ти маш­ка­ру з ли­ця, кот­ру надіваємо при лю­дях та пе­ред на­чальством, - про­мо­вив Нав­роцький.

- Знімай вже ти, ко­ли вбрав­ся в маш­ка­ру. Я завсіди ход­жу без маш­ка­ри. Про на­чальство го­во­ри, та й міру знай. Он си­диш та й си­диш то­ва­ри­шем предсіда­те­ля. І бог зна, ко­ли бу­деш предсіда­те­лем. Частіше надівай маш­ка­ру на ли­це, ко­ли вже тобі при­па­ла охо­та ча­са­ми ски­да­ти її.

- Не бу­ду ніко­ли предсіда­те­лем; з Пе­тер­бур­га приш­лють ко­гось іншо­го, яко­гось дур­но­го арис­ток­ра­та, бо місце ла­се. От і цей їздить ціле літо за гра­ни­цею, а я тяг­ну сам яр­мо, як той віл, - ска­зав Нав­роцький.

- То тяг­ни мовч­ки при­най­мні та не го­во­ри цього при лю­дях та при дітях. Он ви­ко­хав доч­ку! Но­ситься з яки­мись вче­ни­ми книж­ка­ми, бігає ку­дись. На­що це зда­ло­ся панні?

- Гм… гм… - за­му­кав знов Нав­роцький.

- Я бо­юся за свою Ма­ню. Ти та­ки при­пи­ни свою доч­ку, - ска­за­ла Нав­роцька.

- Гм… По­чи­наєш спо­чат­ку.

З ґанку вий­шла Ма­ня, доч­ка Нав­роцько­го та Раїси Ми­хай­лівни, й пе­ре­би­ла їм роз­мо­ву.

Навроцька за­мовк­ла. Ма­ня бу­ла здо­ро­ва, пов­на, рум'яна, але неп­ро­вор­на і та­ке не­по­вер­тай­ло, як і її батько. Си­дя­чи завсіди в хаті ко­ло ма­тері, не­на­че кур­ча під кри­ла­ми в квоч­ки, во­на за­рані фізич­но роз­ви­ла­ся й ста­ла си­та, навіть глад­ка.

Маня сіла ко­ло ма­тері ду­же бли­зенько. Пов­не тіло аж виліза­ло та ви­пи­ха­лось з-під сукні на шиї, з-під тісних ру­кавів на ру­ках.

- Чом оце Са­ня не йде пи­ти чаю? - спи­та­ла в доч­ки Нав­роцька.

- Не знаю; во­на побігла в но­мер до Му­раш­ко­вої, - обізва­лась Ма­ня.

- О ба! Побігла, ні в ко­го не спи­тав­ши, - ска­за­ла з злістю Нав­роцька.

- Угу, гм, ге! - мим­рив ста­рий, за­пи­ха­ючи па­ля­ни­цю в рот.

- Ти, Ма­ню, не вва­жай на Са­ню, ніко­ли не слу­хай її, бо во­на те­бе не до­ве­де до доб­ра, - бу­боніла Нав­роцька.

- Я, ма­мо, тільки вас і та­та слу­хаю і більше ніко­го, - ска­за­ла Ма­ня.

- І доб­ре, доч­ко, ро­биш, - обізва­лась Нав­роцька.

- Ого! - про­мо­вив Нав­роцький, вки­нув­ши в рот пів-су­ха­ря.

В той час по до­розі до мо­нас­ти­ря йшов Дмит­ро Ва­сильович Фе­сен­ко. Тінь од шов­ко­во­го сіро­го зон­ти­ка вкри­ва­ла йо­го ши­рокі плечі й пе­ре­ли­ва­лась делікат­ни­ми сутінка­ми на йо­го рум'яних що­ках, на біло-жовтій одежі з шов­ко­вої че­сучі.

Маня вгляділа йо­го й про­мо­ви­ла не­са­мохіть:

- Яка гар­на пос­тать!

- Маню! так не ли­чить го­во­ри­ти панні, - ти­хо ска­за­ла Раїса Ми­хай­лівна, - вдер­жуй язи­ка, а най­більше при лю­дях.

Маня за­мовк­ла. Во­на так зу­чи­лась вдер­жу­ва­ти язи­ка, що він в неї не­на­че по­чав при­рос­тать до піднебіння й був на­по­го­тові хоч би й оніміть. Во­на не вміла навіть га­разд роз­го­во­ри­тись.

Фесенко зняв циліндер і пок­ло­нив­ся Нав­роцьким. Він не раз стрічав­ся з ни­ми, був дав­но знай­омий, але ще й досі ні ра­зу не був в їх домі.

- Запроси йо­го на чай, - ска­за­ла ниш­ком Раїса Ми­хай­лівна до чо­ловіка, - та тільки надінь на цей час на се­бе маш­ка­ру… бо це сто­рон­ня лю­ди­на, ма­ло нам відо­ма.

Маня витріщи­ла на матір зди­во­вані очі, не ро­зуміючи, за яку то маш­ка­ру ка­за­ла ма­ма. Раїса Ми­хай­лівна втя­ми­ла, що по­хо­пи­лась, і при­ку­си­ла язи­ка. Нав­роцький встав з місця, привітав­ся до Фе­сен­ка й зап­ро­сив йо­го до сто­лу на чай. Фе­сен­ко тільки то­го й ждав. Він зад­ля то­го й приїхав на Ве­ли­кий Фон­тан, щоб там будлі-де стріну­тись з Са­нею й по­ба­ла­кать з нею.

- Сідайте, будьте лас­каві! Ви­ба­чай­те, що ми п'ємо чай по-сільській, по-прос­тацькій, - ска­за­ла Раїса Ми­хай­лівна.

- Звичайне діло на да­чах, - ска­зав Фе­сен­ко, вис­тав­ля­ючи ши­рокі гру­ди з ши­ро­ко вик­роєною жи­лет­кою, з блис­ку­чою чис­тою до­ро­гою со­роч­кою, де бли­ща­ли зо­лоті ґудзи­ки якоїсь надз­ви­чай­ної фор­ми.

Фесенко гля­нув на Нав­роцьку, на її сіру шов­ко­ву до­ро­гу сук­ню, й по­ду­мав: «Ну не усе-та­ки в вас по-сільсько­му, по-прос­тацько­му».

- Чи приїха­ли на Ве­ли­кий Фон­тан ку­ва­тись в морі? - спи­тав­ся Нав­роцький в Фе­сен­ка.

- Ні, я ку­па­юсь в са­мо­му Одесі, а сю­ди приїхав поб­лу­кать та по­гу­ля­ти, - ска­зав Фе­сен­ко й при тих сло­вах обе­реж­но пос­та­вив на тра­ву свій блис­ку­чий циліндер, не­на­че він був скля­ний та щоб ча­сом не роз­бив­ся. Він оки­нув очи­ма зе­ле­ний парк, гля­нув на од­чи­нені вікна; Сані нігде не бу­ло вид­но.

- А ми заїха­ли сю­ди ку­па­тись та про­па­дать з нудьги, - ска­зав Нав­роцький.

- Трохи-таки ну­ди­мось. Не­ма знай­омих. До­ве­деться-та­ки доб­ре ну­ди­тись. Прав­да, Ма­ню? - про­мо­ви­ла Нав­роцька, обер­та­ючись до доч­ки, щоб на­вес­ти її на будлі-яку роз­мо­ву з Фе­сен­ком.

- Еге, ма­мо! - про­мо­ви­ла ти­хо Ма­ня та й за­мовк­ла.

- Ви, ма­буть, наб­ра­ли з со­бою ціка­вих кни­жок? Бу­де­те в са­мо­тині се­бе роз­ва­жать чи­тан­ням? - спи­тав Фе­сен­ко в Мані.

- Еге, наб­ра­ли, - на­си­лу про­мо­ви­ла Ма­ня та й по­чер­воніла.

- Вона взя­ла з со­бою мольберт та фар­би. Тро­хи се­бе за­бав­ля­ти­ме ма­лю­ван­ням, - обізва­лась Нав­роцька.

- Ви ма­люєте? Це доб­ра річ для мо­ло­дої пан­ни; як ба­чу, в вас по­етич­на ду­ша, ко­ли маєте по­тяг до ма­лю­ван­ня, - про­мо­вив Фе­сен­ко.

- Я люб­лю ма­лю­ва­ти, - обізва­лась Ма­ня та й знов за­мовк­ла.

Щоб да­ти якусь ро­бо­ту для доч­ки, Нав­роцька за­ду­ма­ла вчи­ти її ма­лю­ван­ня. В півден­них містах пан­ни люб­лять ма­лю­вать й вчаться ма­лю­ван­ня з охо­тою. Ма­ня з нудьги в своїй тюрмі на­ма­лю­ва­ла вже кар­тин сли­ве повнісінькі по­кої, об­чеп­ля­ла ни­ми усі стіни, зас­та­ви­ла ни­ми навіть ко­син­чи­ки в кут­ках. Насмішку­ваті па­ничі ка­за­ли, що Ма­ня вже об­чеп­ля­ла своїми кар­ти­на­ми не тільки усі стіни, але й усі крок­ви й ла­ти на го­рищі.

- Вона вже ма­лює двад­цять шос­ту кар­ти­ну! так пад­кує! - чва­ни­лась ста­ра Нав­роцька. - Чи не по­ми­ля­юсь я, Ма­ню?

- Так, ма­мо, двад­цять шос­ту! - обізва­лась зне­хо­тя Ма­ня й спус­ти­ла свої вії на темні очі.

Вона тро­хи за­со­ро­ми­лась, бо ті кар­ти­ни та­ки доб­ре по­ма­гав їй ма­лю­вать вчи­тель ма­лю­ван­ня.

- Що ж ви те­пер ма­люєте? - спи­тав в неї Фе­сен­ко. Ма­ня по­чер­воніла, як півонія. В неї навіть по­чер­воніла шия й ву­ха; во­на ма­лю­ва­ла тоді Ро­мео та Юлію в тій позі, як Юлія прос­тя­гає гу­би цілу­ва­ти Ро­мео. Ма­ня не насміли­лась ска­зать, що во­на ма­лює, мов­ча­ла й тільки чер­воніла. Той наївний, сли­ве ди­тя­чий со­ром в мо­ло­денької пан­ни не ду­же-то прис­та­вав до її пов­ної, ог­ряд­ної пос­таті та ви­со­ко­го зрос­ту.

- Вона в цей час ма­лює чов­на на морі для сто­ло­вої кімна­ти, - ска­за­ла за доч­ку ма­ти.

- Милий, граціозний сю­жет, - ска­зав Фе­сен­ко комплімент Мані.

- Ви пев­но й граєте? - спи­тав­ся Фе­сен­ко в Мані.

- Еге, - ска­за­ла Ма­ня. - Граю пот­ро­ху вря­ди-го­ди.

- В вас в домі, як ба­чу, знай­шли прис­та­но­ви­ще усі дев'ять муз на­уки й штуч­ності, - ска­зав Фе­сен­ко до Раїси Ми­хай­лівни і знов гля­нув на од­чи­нені вікна, бо сподівав­ся надз­ви­чай­ної де­ся­тої му­зи, а тієї му­зи… нігде не бу­ло вид­но, не­на­че во­на зу­мис­не десь схо­ва­лась.

Несподівано з-за гос­ти­ниці з кущів акацій вибігла Са­ня. Во­на вгляділа Фе­сен­ка й спи­ни­лась на зе­леній траві під розкішною акацією, що рос­ла нарізно, бо й са­ма не зна­ла й ва­га­лась, чи йти до сто­лу, чи вер­ну­тись. Самі но­ги в неї спи­ни­лись, не­на­че зап­лу­та­лись в густій траві. Од­на­че вер­та­тись бу­ло якось ніяко­во. Тре­ба бу­ло йти до сто­лу до­ко­неч­но.

Фесенко схо­пив­ся з стільця, солідно пішов їй на­зустріч, зро­бив роб­ле­ний, штуч­ний свій поклін і привітав­ся до неї. Са­ня на­си­лу ру­ши­ла з місця: їй хотілось утек­ти, десь схо­ва­тись, од­на­че тре­ба бу­ло до­ко­неч­но сісти за стіл.

- Як же ви по­чу­ваєте се­бе після вчо­рашньої гу­лян­ки? -спи­тав Фе­сен­ко в Сані.

- Спасибі вам, я по­чу­ваю се­бе ду­же доб­ре, - ска­за­ла, Са­ня, див­ля­чись на стіл.

Фесенко по­ба­чив, що з своїми му­за­ми тре­ба те­пер розс­та­тись, і не знав, з чо­го по­чать роз­мо­ву. Він мов­чав, й усі мов­ча­ли. Ста­ло ти­хо. Навіть лис­тя на акаціях не ше­лестіло. Нав­роцька по­да­ла Фе­сен­кові ста­кан чаю.

Навроцький при­су­нув до йо­го срібний ко­шик з су­хар­ця­ми. І знов кру­гом сто­лу усе за­тих­ло.

Фесенко ко­ло­тив ло­жеч­кою чай і пог­ля­дав со­ло­деньки­ми очи­ма на Са­ню. Гус­та, м'яка тінь од акацій па­да­ла на неї, на її делікат­не ли­це, на ря­беньку сук­ню. Зо­лоті кра­пельки вечірнього проміння не­на­че бриз­ка­ли че­рез лист акацій і біга­ли по її що­ках, по зо­ло­тих ко­сах. Фе­сен­ко ми­лу­вав­ся Са­нею, ло­вив очи­ма ті зо­лоті кра­пельки, як во­ни на­че скоб­за­лись по що­ках і ніби зо­ло­тим до­щем спа­да­ли на білу ший­ку, вря­ди-го­ди бриз­ка­ли на ма­ленькі ру­ки.

- Чи звик­ли вже до Оде­са? Не бе­ре вас ча­сом нудьга за Ки­ши­не­вом? - спи­тав в Фе­сен­ка Нав­роцький. - Здається, вже ми­нув рік, як ви пе­рей­шли на служ­бу з Ки­ши­не­ва в Одес.

- Мені спо­до­бавсь Одес дав­но, бо я вчив­ся в Одесі, але я ла­ден хоч би й за­раз по­ки­ну­ти Одес і пе­рей­ти знов на служ­бу в Ки­ши­нев. Для ме­не Ки­ши­нев най­кра­щий го­род на на­шо­му півдні, - про­мо­вив Фе­сен­ко й пильно по­ди­вив­ся на Са­ню.

Саня лип­ну­ла на йо­го очи­ма. Ма­ленький гнів, мов ле­генька си­за хмар­ка в літній по­го­жий день, миг­нув в яс­них очах. Лед­ве примітний рум'янець вис­ту­пив на її що­ках.

- Мабуть, ви, Олек­санд­ро Ха­ри­тонівно, нудьгуєте тут без кни­жок, - ска­зав Фе­сен­ко. - Заїха­ли в та­кий глу­хий за­ку­ток, в та­ку глу­ши­ну! не­ма ні жур­налів, ні га­зет.

- Я ще не заз­на­ла нудьги. Мені скрізь ве­се­ло, де є добрі, чесні лю­де, де є з ким по­ба­ла­кать, пе­ре­ки­ну­тись ро­зум­ним сло­вом. Я своїх упо­доб­них ав­торів взя­ла з со­бою, - обізва­лась Са­ня. - Вчи­тись нігде не гріх, навіть над мо­рем.

- Ви з книж­ка­ми, як ри­ба з во­дою, - ска­зав Фе­сен­ко.

Навроцькій не спо­до­ба­лось, що Фе­сен­ко усе обер­тається до Сані і не вва­жає й не ди­виться на її до­ню. Во­на пе­ре­би­ла роз­мо­ву.

- Ми наб­ра­ли з со­бою і кни­жок, заб­ра­ли й фар­би, й мольберт, - ска­за­ла Нав­роцька. - Мої доч­ки ма­ють собі ле­геньку, нев­том­ля­ючу ро­бо­ту.

- Може, бу­де­те ма­лю­ва­ти мо­ре? - спи­тав Фе­сен­ко в Мані. - Гляньте, які чу­дові виг­ля­ди з ви­со­кої кручі на мо­ре, на ма­як, на скелі! Див­лю­ся й не мо­жу на­ди­ви­тись.

- Еге! Гарні! - обізва­лась Ма­ня. - А ви лю­би­те мальовницт­во? - спи­та­ла в Фе­сен­ка Ма­ня.

Це пи­тан­ня зда­лось для неї та­ким сміли­вим і нез­ви­чай­ним, що во­на знов од­ра­зу по­чер­воніла. Во­на гля­ну­ла на матір і не­на­че пи­та­лась в неї очи­ма: чи не про­ви­ни­лась ча­сом я, ма­мо?

- Ой бо­же мій, як я люб­лю мальови­ицт­во! Як зай­ду в будлі-яку га­ле­рею кар­тин, то си­дю там з ран­ку до ве­чо­ра й не маю си­ли вий­ти звідтіль. Ніщо в світі не упо­доб­не мені так, як кар­ти­ни, - го­во­рив з та­ким за­па­лом Фе­сен­ко, що аж очі в йо­го кру­ти­лись і ніби ви­пи­на­лись на­верх. Але той за­пал був роб­ле­ний, фальши­вий. Фе­сен­ко нічо­го не тя­мив в мальовництві і навіть не лю­бив йо­го.

- Вона вчо­ра по­ча­ла ма­лю­вать овочі для сто­ло­вої кімна­ти. Те­пер са­ме нас­тиг­ли мо­релі та ка­ву­ни. Моя Май­я на­ма­лю­ва­ла вчо­ра розріза­ний по­по­ло­вині ка­вун, та так штуч­но, хоч бе­ри но­жа та й ріж скиб­ки, - хва­ли­ла свою доч­ку Нав­роцька.

Саня ле­генько осміхну­лась. Нав­роцька це приміти­ла. В неї за­кипіла злість: во­на завж­ди злос­ту­ва­ла на Са­ню.

- А ви лю­би­те мальовницт­во? Ви ма­люєте? - чеп­ляв­ся Фе­сен­ко до Сані.

«Знов до Сані, а не до Мані! Приніс дідько оцю Са­ню», - по­ду­ма­ла Нав­роцька.

- Я са­ма не ма­люю, але, ска­за­ти по щирій правді, я ду­же люб­лю кар­ти­ни. Тільки приз­на­юсь, що ма­лярст­во за­би­рає ба­га­то ча­су й од­би­ває од ро­зу­мо­вої ро­бо­ти, - ска­за­ла Са­ня.

- Ви не виз­наєте штуч­ності? Я й сам дер­жусь тієї гад­ки, що штучність тільки ниж­чий східець людсько­го роз­вит­ку, - ска­зав Фе­сен­ко, прис­по­соб­ля­ючись до Сані.

- О, не ду­май­те так! - обізва­лась Са­ня. - Я зовсім не про­ти штуч­ності. Кож­ний ар­тизм є по­важ­не діло, ко­ли хто має до йо­го хист і та­лант. Але до ма­лю­ван­ня я не маю здат­ності; я впев­ни­лась, що ніко­ли не бу­ду ар­тист­кою.

- Не ду­май­те так, па­не Фе­сен­ку! Во­на ду­шею ар­тист­ка, бо ду­же лю­бить му­зи­ку й грає на фор­теп'яні, - обізвав­ся Нав­роцький.

- Кожна пан­на ду­шею по­ет, - підле­щу­вав­ся Фе­сен­ко.

- Не кож­на-бо, - ска­за­ла Са­ня. - Чи бу­ла б пак то­му прав­да, як­би я ска­за­ла, що кож­ний па­нич - по­ет. От мою сест­ру так справді мож­на наз­ва­ти по­етом, бо во­на цілісінькі дні ма­лює кар­ти­ни.

Фесенка тяг­ло не до то­го по­ета, що ма­лює кар­ти­ни навіть для прик­ра­си лат та крокв: він навіть не гля­нув на то­го по­ета.

- Коли бу­де­те в Ки­ши­неві, то про­шу до на­шої гос­по­ди. В нас іста вис­та­ва кар­тин, тільки не пе­ре­воз­на, а завсідня й ра­зу­раз­ня, бо все більшає, - ска­за­ла Нав­роцька.

Недалеко од сто­лу щось за­ше­лестіло по траві. Усі обер­ну­лись. Ко­ло сто­лу, на­че з землі ви­ник, сто­яв Ко­маш­ко, а по­руч з ним Мав­родін.

- Добривечір! - ляс­нув го­лос­но Ко­маш­ко. Са­ня ки­ну­лась, як спо­ло­ха­на пташ­ка. Ма­ня й собі ки­ну­лась, бо справді тро­хи зля­ка­лась.

Нервова Раїса Ми­хай­лівна аж іздриг­ну­лась. Во­на чо­мусь не лю­би­ла Ко­маш­ка і з ве­ли­кою не­охо­тою прий­ма­ла йо­го в своєму домі в Ки­ши­неві. Але Нав­роцький жва­во схо­пив­ся з стільця на­зустріч Ко­маш­кові.

- Доброго здо­ров'я! От нес­подіва­но­го гос­тя бог пос­лав! Сідай­те, будьте лас­каві. Я ду­же ра­дий, що ви спо­до­би­ли нас одвіди­на­ми в цій глу­шині, - го­во­рив Нав­роцький, по­да­ючи стільці па­ни­чам.

Комашко сів на стільці. Мав­родін сто­яв ко­ло сто­лу. Він тро­хи по­го­во­рив, зго­дом розп­ро­щав­ся й пішов в гос­ти­ни­цю. Всі на хви­лин­ку за­мовк­ли. Фе­сен­ко за­мовк і пин­дю­чивсь. Нес­подіва­на спо­тич­ка з Ко­маш­ком ду­же-ду­же не спо­до­ба­лась йо­му. Очі в йо­го по­ча­ли кру­ти­тись, як у тих ляльок, що во­дять очи­ма то вго­ру, то на пра­вий, то на лівий бік.

«Приніс не­чис­тий Ко­маш­ка! Знов стає він мені на стежці! Де він тут узяв­ся? Чо­го він при­ше­ле­павсь сю­ди! Не­на­че зу­мис­не слідку­вав за мною?» - ду­мав Фе­сен­ко, і злість та помс­та за­во­ру­ши­ли йо­го не­доб­ре сер­це.

Старий Нав­роцький за­во­ру­шив­ся, по­ве­селішав. Нав­роцька на­су­пи­ла бро­ви, чо­гось зай­ор­за­ла на стільці, не­на­че во­на сиділа на шпильках, і при­су­ну­лась ближ­че до своєї Мані. Фал­ди ши­ро­кої сукні впа­ли на коліна Мані; ма­ти, ніби квоч­ка, хотіла прик­ри­ти своїм кри­лом Ма­ню, щоб її ча­сом не вхо­пив шу­ляк.

Комашко гля­нув на Са­ню дов­гим, до­пит­ли­вим, гост­рим пог­ля­дом, її що­ки тро­шеч­ки по­чер­воніли. Во­на спус­ти­ла очі на стіл і за­ду­ма­лась. Довгі ру­сяві вії, ро­жеві віка зат­ремтіли на очах: то був знак три­во­ги в її душі.

- Вибачайте, будьте лас­каві, що я пе­ре­бив ва­шу ціка­ву роз­мо­ву за мальовницт­во та ар­тизм, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

- Наша роз­мо­ва бу­ла не ду­же ціка­ва, - зне­хо­тя обізва­лась Нав­роцька й сер­ди­то зир­ну­ла на сво­го чо­ловіка. Во­на бо­ялась, що він не­за­ба­ром зніме свою маш­ка­ру з ли­ця: при Ко­маш­кові ста­рий Нав­роцький го­во­рив, зняв­ши з ли­ця маш­ка­ру.

- Де зібра­лись просвічені лю­де, там роз­мо­ва завж­ди бу­де ціка­ва й нав­ча­юча, - ска­зав Ко­маш­ко, пог­ля­да­ючи на Са­ню.

- Не завж­ди-бо. Ве­ли­ко­ро­зумні лю­де ча­сом на­во­дять стра­шен­ну нудьгу своєю про­фе­сорською роз­мо­вою за на­род, за на­родність, національність, за на­род­ну мо­ву, на­род­ний доб­ро­бут і за щось схо­же на це, на­во­дять нудьгу най­більше на паннів, - ска­зав не без іронії Фе­сен­ко.

Комашко пе­ревів очі з Сані на Фе­сен­ка. Фе­сен­кові очі не­на­че на­ва­жи­лись йо­го з'їсти.

- Як на яких паннів. І пан­ни бу­ва­ють уся­кові, так са­мо, як і ка­ва­ле­ри, - про­мо­вив Ко­маш­ко. В Фе­сен­кові що­ки вда­рив жар.

- Одже ж, по­га­но ви ду­маєте про паннів, - обізва­лась Са­ня до Фе­сен­ка. - Є між на­ми й такі, що зовсім не цу­ра­ються по­важ­ної роз­мо­ви, з якої мож­на чо­гось нав­чи­тись.

- Чесна, прав­ди­ва, без фальші, без по­ми­лок роз­мо­ва ніко­му ніко­ли не за­ва­жає й не ва­дить, а де не пах­не прав­дою та чес­тю, там і ме­не нудьга бе­ре, - до­дав Ко­маш­ко.

- Загальні місця за чесність та прав­ду не ду­же-то ве­селі, - од­ру­бав Фе­сен­ко.

- То їх мож­на док­ладніше роз­ви­ти та розібрать, то й бу­де ве­се­ло, са­мо по собі роз­ви­ти, не вби­ра­ючи їх в смішки та ар­лекінські шап­ки, а го­во­ря­чи од щи­ро­го сер­ця, са­мо по собі, в ко­го во­но є, - ска­зав Ко­маш­ко.

«Ой ли­шенько! По­чи­нається в їх якась роз­мо­ва, не­без­печ­на для моєї Мані. Де б діти Ма­ню? Хоч у ки­ше­ню хо­вай!» - ду­ма­ла Нав­роцька, нес­покійно со­ва­ючись по стільці.

Фесенкові чорні очі засвіти­лись і якось зак­ру­ти­лись в обідках. Він доб­ре втя­мив, що камінь ки­ну­то в йо­го ого­род, од­на­че стерпів і вдер­жав гнів, при­ку­сив­ши язи­ка, й за­мовк.

- Ви, мо­же, ро­зумієте модні ідей­ки та утопійки? О, це, надісь, бу­де те­ма для роз­мо­ви, - обізвав­ся зго­дом

Фесенко, - але, ска­зать по правді, не ду­же… не ду­же серй­оз­на.

- Чом же не серй­оз­на? Мож­на усе бра­ти серй­оз­но, мож­на й над усім глу­зу­ва­ти, - як хто собі схо­че. Мож­на усякі серй­озні ідеї навіть по­вер­ну­ти в смішки, але це не бу­де ве­ли­ка ша­но­ба для та­ких лю­дей, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

Саня підве­ла на Ко­маш­ка свої очі й пе­рег­ля­ну­лась і з ним. В їх світи­лось спо­чу­ван­ня й лас­кавість до Ко­маш­ка.

- Я навіть вас га­разд не втям­лю, - такі чу­дер­нацькі ваші дум­ки й пог­ля­ди, - ска­зав Фе­сен­ко й за­ко­пи­лив гу­би, мов пан­на.

Комашко по­чав сер­ди­тись. Ба­га­то де­чо­го стерпів він на своєму віку; не раз до­во­ди­лось йо­му змов­чу­ва­ти, але не­чес­ності, на­хаб­ної неп­рав­ди, зу­мис­ної не­щи­рості й фальші він не міг стерпіти. Ко­маш­ко тоді по­чу­вав, що в йо­го душі ніби щось ки­пить, кле­ко­че, пе­ре­вер­тає усе до дна. І йо­го пал­ка півден­на вда­ча не ви­дер­жу­ва­ла: гост­ре, прик­ре сло­во, як замк­ну­та й при­дав­ле­на па­ра, ви­ри­ва­лось з уст і пек­ло во­ро­га, на­че кип'ятком.

- Хіба ж пак мож­на наз­ва­ти ідей­ка­ми та утопійка­ми такі ве­ликі культурні прин­ци­пи, як вільна, не­за­леж­на ні од ко­го пре­са або як просвіта на­ро­ду. Ко­ли це утопійки, то ми не знаємо аз­бу­ки євро­пей­ської просвіти, - ска­зав Ко­маш­ко, й йо­го го­лос од­ра­зу став го­лосніший і якось різко, нер­во­во задз­венів.

- Овва! Ку­ди ж пак! - крик­нув Фе­сен­ко. - Це не євро­пей­ські прин­ци­пи, а ваші й тих, що схожі на вас. На­що та вільна, не­за­леж­на пре­са? Хіба зад­ля то­го, щоб ла­ять і га­нить в га­зе­тах адміністра­тив­них осіб? Чи прав­ду я ка­жу, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу? - обер­нув­ся Фе­сен­ко до Нав­роцько­го.

- Угум… гм… ммм… - за­му­кав з про­тя­гом якось по-во­ля­чо­му ста­рий Нав­роцький і нічо­го не ска­зав, тільки здвиг­нув пле­чи­ма. Один бік йо­го ро­та на­че скри­вив­ся: ро­зумій, мов, як хо­чеш: чи - еге, чи ні.

- А як адміністра­тивні осо­би бу­ва­ють не без гріха або ча­сом і ду­же грішні? Чом пак їх не об­пи­са­ти й не ви­вес­ти на людський осуд? Чи прав­ду я ка­жу, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу?

Харитон Ки­ри­ло­вич пок­лав свою пов­ну до­ло­ню на стіл і по­чав мо­ло­тить од­ним пальцем по столі: то був знак, що він щось ду­має та га­дає. Він мов­чав і тільки го­ло­вою кив­нув, ще й на­щось на­су­пив густі бро­ви, а потім підвів їх тро­хи не на се­ре­ди­ну ло­ба: ро­зумій, мов, як знаєш.

- Нащо та ве­ли­ка просвіта на­ро­дові? Во­на тільки одіб'є йо­го од плу­га та од ра­ла, от що! - кри­ко­нув з па­лом Фе­сен­ко. - Чи прав­ду я ка­жу, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу?

«Оце ма­тері йо­го ковінька! При­че­пи­лись до ме­не, не­на­че я тут най­ви­ща су­до­ва інстанція! Ко­ли б обер­та­лись до жінки за при­су­дом, во­на б, пев­но, одб­ре­ха­лась», - по­ду­мав Нав­роцький.

Він тро­хи по­мо­ло­тив пальцем по столі, потім дос­тав папіро­су й за­ку­рив: од­че­пись, мов! не маю ча­су базіка­ти.

- Просвіта й шма­ток хліба потрібні на­ро­дові так са­мо, як і нам. Хіба ж ма­ло се­лян і міщан по­ви­хо­ди­ло в лю­де че­рез просвіту? - ска­зав Ко­маш­ко.

Фесенко сам був з міщан. Він до­га­ду­вав­ся, що Ко­маш­ко ки­нув груд­кою в йо­го го­род, і ніби за­кипів.

- Може, ви й політи­ку маєте за утопію? - крик­нув Фе­сен­ко й хит­ро, ско­са гля­нув на Ко­маш­ка.

Йому за­ма­ну­лось, щоб Ко­маш­ко про­го­во­рив­ся пе­ред Нав­роцьким знес­тям­ки та зо­па­лу, щоб йо­го пійма­ти на цю пе­тельку, жив­цем з'їсти, по­са­ди­ти в тюр­му.

- Політика не утопія? Га? Як по-ва­шо­му? Чи прав­ду я ка­жу, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу?

«І знов Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу! Ма­буть, щоб не за­бу­тись, як ме­не звуть. Бий вас си­ла бо­жа! Оце зас­ту­ка­ли…» - по­ду­мав Нав­роцький і нічо­го не ска­зав, тільки со­вав­ся по стільці.

«Оце ста­ре му­ка­ло не піддер­жа­ло ме­не. Тре­ба обер­та­тись до ста­рої», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

- Я не політик і не люб­лю політи­ки, - обізвав­ся Ко­маш­ко. - Те­перішня політи­ка ще скрізь політи­ка лю­доїдства, про­ли­ван­ня людської крові не для інте­ресів на­ро­ду, а на ко­ристь дип­ло­матів. Я всто­юю за просвіту й культу­ру, а письменст­ву, культурі й просвіті бай­ду­же за усякі дер­жавні гра­ниці та межі; во­ни ширші од тих гра­ниць. Чи прав­ду я ка­жу, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу?

«Хоч бе­ри шап­ку та тікай! Та ще й пи­тан­ня гострі!» - по­ду­мав Нав­роцький. Од­на­че роз­мо­ва Ко­маш­ко­ва йо­го зачіпа­ла; він в думці згод­жу­вав­ся з ним.

- Гм… гм… Ав­жеж прав­да… - ви­хо­пи­лось якось не­доб­рохіть в ста­ро­го Нав­роцько­го.

Жінка ки­ну­ла на йо­го очи­ма, не­на­че п'ята­ком. Нав­роцький сха­ме­нувсь, при­ку­сив язи­ка й до­га­давсь, що прош­пе­тив­ся.

«Ой бо­же мій! Що це я ска­зав! Біда мені з ци­ми мо­ло­ди­ми хлоп­ця­ми! Ви­тяг­нуть з те­бе щи­ре сло­во, на­че об­ценька­ми. Ко­ли б ще не до­нес­лось… Ов­ва! Ццц…»

- Чи прав­ду я ка­зав? - обер­нув­ся Фе­сен­ко вже до Нав­роцької. «За­гар­баю собі ста­ру, бо на ста­ро­му маш­ка­ра», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

- Авжеж прав­да! Дай во­лю язи­кам в пресі, то так і поч­нуть кри­чать про­ти нас, - обізва­лась Раїса Ми­хай­лівна. - Бу­дуть кри­ча­ти і про­ти шов­ко­вих та ок­са­ми­то­вих су­конь, і про­ти брильянтів, і про­ти тур­нюрів. До­ве­деться нам одяг­тись в си­тець, мов гор­нич­ним.

Саня осміхну­лась, але так го­лос­но, що Нав­роцька по­чу­ла.

«Сміється з ме­не! Во­на з тих… Под­ла!..»

Навроцька ти­хе­сенько ви­ла­яла Са­ню ду­же не­делікат­не, прос­то-та­ки по-му­жицькій.

- А я ду­маю, що оті модні ідей­ки та утопійки та­ки смішні й нікчемні. І смішний той чо­ловік, хто но­ситься з ти­ми ідей­ка­ми і на­ки­дає їх дру­гим, - ска­зав Фе­се­ико, і в йо­го го­лосі по­чу­лось розд­ра­ту­ван­ня.

- А мені здається смішним той, хто зовсім в го­лові не має ніякісіньких ідей або має такі ідеї, що вже заіржавіли й про­сяться в архів, - спокійно про­мо­вив Ко­маш­ко.

- Це ви го­во­ри­те про­ти ме­не? - не стерпів і крик­нув Фе­сен­ко, і йо­го ли­це зблідло, а очі ста­ли страшні, злі: він по­са­танів.

- І не ду­мав про­ти вас го­во­рить. А ко­ли ви це на се­бе прий­маєте, то не­хай во­но бу­де ва­ше, - про­мо­вив Ко­маш­ко.

«Чи маш­ка­ра на цьому Фе­сен­кові, чи це дійсно він та­кий на вро­ду?» - од­га­ду­вав ста­рий Нав­роцький, ско­са пог­ля­да­ючи на Фе­сен­ка.

Навроцька пос­те­рег­ла, що роз­мо­ва стає гост­рою, і, як зруч­на гос­по­ди­ня, рап­том пе­ре­би­ла її.

- Чи ви пак приїха­ли на Ве­ли­кий Фон­тан ку­па­тись? - спи­та­ла во­на в Ко­маш­ка.

- Ні, я приїхав тільки по­гу­ля­ти. Я ку­па­юся в са­мо­му Одесі, - од­ка­зав Ко­маш­ко.

- А ви? - спи­та­ла во­на в Фе­сен­ка.

- Я… я… приїхав… щоб проїзди­тись, - ска­зав Фе­сен­ко і нер­во­во ки­нув­ся до чаю. Він ха­пав ло­жеч­кою чай і швид­ко вли­вав йо­го в рот, не­на­че поспішав як мож­на швид­ше йо­го ви­пить. Чай був га­ря­чий, як окріп. Фе­сен­ко не по­чу­вав, що га­ря­чий чай пік йо­му язи­ка та гу­би.

Комашко не­за­ба­ром зас­по­коївся і по­волі ко­ло­тив чай ло­жеч­кою; він не зво­див гост­рих очей з Фе­сен­ка. Са­ня ки­ну­ла на Ко­маш­ка лас­ка­вий пог­ляд, і той пог­ляд очей од­ра­зу зас­по­коїв йо­го, про­хо­ло­див сер­це, не­на­че свіжий вес­ня­ний вітер. Він доб­ре знав, що чес­на Са­ни­на ду­ша встоює за йо­го.

Скінчили пи­ти чай мовч­ки. Дех­то пе­ре­ки­дав­ся дво­ма-трьома сло­ва­ми. Сло­ва ури­ва­лись, як ста­рий шнур.

- Чи не піде­те про­хо­ди­тись тро­хи по сад­ку? - ска­за­ла Нав­роцька. - Вечір та­кий чу­до­вий, а мої пан­ни за­сиділись.

Паничі вста­ли з-за сто­лу; вста­ли й пан­ни.

- Піду й я з ва­ми, - обізвав­ся Нав­роцький, на­си­лу підво­дя­чись з стільця. Нав­роцька очи­ма на­тяк­ну­ла, щоб він ішов на гу­лян­ку з доч­ка­ми.

Між акаціями з'яви­лась да­ле­ченько Му­раш­ко­ва. Са­ня вгляділа її й за­ду­ма­ла втек­ти до неї од Фе­сен­ка. Во­на шви­денько пішла впе­ред. Фе­сен­ко не втерпів: Са­ня ма­ни­ла йо­го не­на­че яки­мись ча­ра­ми; він наз­дог­нав її й пішов з нею по­руч. Са­ня йшла й мов­ча­ла, навіть не ди­ви­лась на Фе­сен­ка.

Її ма­ленька пос­тать, об­ли­та м'якою зе­ле­ну­ва­тою тінню акацій, бу­ла нез­ви­чай­но граціозна. Га­рячі краплі сон­ця не­на­че об­си­па­ли її зо­ло­тим до­щем і ніби спа­да­ли по їй звер­ху вниз і си­па­лись до­до­лу.

Фесенко розімлів, роз­тав, як віск на вогні.

- Не маю си­ли дов­ше за­та­юва­ти в собі то­го га­ря­чо­го ко­хан­ня, яке ви збу­ди­ли в моєму серці. Я вас люб­лю без міри; по­лю­бив од то­го ча­су, як впер­ше по­ба­чив вас, - ска­зав Фе­сен­ко, те­ат­рально пок­лав­ши ру­ку на сер­це. На пальцях в йо­го за­лисніли зо­лоті перстні.

- Котрий раз цього ро­ку ви приз­наєтесь пан­нам в ко­ханні? - сміли­во спи­та­ла в йо­го Са­ня, навіть не по­чер­вонівши.

- Перший раз на віку. Я ніко­го ще не ко­хав так щи­ро, як те­пер ко­хаю вас, - ска­зав Фе­сен­ко, граціозно пок­лав­ши дру­гу ру­ку на сер­це.

- А я чу­ла, що ви цього ро­ку вже два ра­зи приз­на­ва­лись пан­нам, що стра­шен­но, без міри їх лю­би­те, - ска­за­ла Са­ня. - Що ж вий­де з ва­шо­го ко­хан­ня для ме­не? Ви хо­че­те ме­не сва­тать? Так чи ні?

Фесенко витріщив очі. На йо­го не­на­че хто ли­нув хо­лод­ною во­дою. Він не сподівавсь та­ких сміли­вих слів од Сані й мов­чав.

- Ви хо­че­те ме­не сва­тать? - знов спи­та­ла в йо­го Са­ня.

Фесенко з ди­ва прос­то ос­товпів, мов­чав і тільки ди­вив­ся на Са­ню. Йо­го гу­би роз­ту­ли­лись, очі ста­ли більші. Він був ду­же зди­во­ва­ний. Сва­тать Са­ню він і в го­лові собі не пок­ла­дав, бо мав на думці тільки тро­хи по­жар­ту­ва­ти, на­ми­лу­ва­тись нею та вже потім за сва­тан­ня помірку­ва­ти.

- Чого ж ви мов­чи­те? Що це за знак? Як мені вас ро­зуміти? Мо­же, ви зля­ка­лись моєї сміли­вості? Дай­те спокій своїм нер­вам. Я підож­ду, - ска­за­ла Са­ня, і її ро­жеві ус­та скла­лись в ле­генький осміх.

В Фе­сен­ка тоді миг­ну­ла дум­ка: «Бо­ро­ни ме­не бо­же од та­кої жінки! З та­кою лібе­ральною жінкою про­па­де моя кар'єра: во­на ме­не не по­ве­зе вго­ру, а по­тяг­не вниз ку­дись «в преіспод­ню». Ця дум­ка тро­хи стур­бу­ва­ла йо­го й не­на­че одібра­ла в йо­го язик.

- Мене вра­зи­ла ва­ша сміливість, - лед­ве спромігся він про­мо­ви­ти й за­со­ро­мив­ся, по­ба­чив­ши, що став смішний.

- А ме­не вра­зи­ла ва­ша на­хабність і наглість, - ска­за­ла Са­ня. І во­на крут­ну­лась на­зад і хап­ком побігла на­зустріч до Му­раш­ко­вої. Фе­сен­ко зос­тав­ся ні в сих ні в тих. Ганьба, гнів і злість кипіла в йо­го гру­дях не так на Са­ню, як на Ко­маш­ка за свою нев­да­чу з ро­ма­ном. Він вер­нув­ся до Нав­роцько­го та Мані, не­на­че мок­ра кур­ка, що по­опус­ка­ла кри­ла.

Саня та Му­раш­ко­ва пішли по­пе­ре­ду, узяв­шись попід ру­ки. Сані хотілось пе­ре­вес­ти дух і вга­му­ва­ти тро­хи свої збен­те­жені нер­ви. Нав­роцький з Ма­нею лед­ве всти­гав йти за ни­ми й та­ки доб­ре за­са­пав­ся. Ма­ня роз­чер­вонілась од ду­хо­ти, од швид­кої хо­ди. Од сидні в хаті за ма­лю­ван­ням во­на тро­хи не за­бу­ла хо­дить. Фе­сен­ко йшов мовч­ки, по­хи­лив­ши го­ло­ву й на­су­пив­ши бро­ви. Обійшли кру­гом мо­нас­ти­ря, пе­рей­шли ста­ре кла­до­ви­ще, пос­то­яли тро­хи над мо­рем на ви­сокій кручі. Вни­зу між ске­ля­ми в морі ку­па­лись без со­ро­му лю­де. Пан­ни за­со­ро­ми­лись і по­вер­ну­ли на­зад до­до­му.

Тим ча­сом Нав­роцька жда­ла гос­тей ко­ло сто­лу. На столі сто­яв ве­ли­кий піднос з аб­ри­ко­со­вим ва­рен­ням і тарілка не­до­ро­го­го тор­ту. На підносі сто­яли три ма­ленькі ча­роч­ки з ви­ном для па­ничів та Нав­роцько­го. Нав­роцька бу­ла ску­па й в се­бе вдо­ма завсіди по­да­ва­ла та­ку ве­че­рю гос­тям-па­ни­чам, її ва­рен­ня з аб­ри­косів та ма­ленькі ча­роч­ки ви­на вже дав­но зна­ли па­ничі й сміялись ти­хенько. Цей по­жи­вок, ці аб­ри­ко­си во­на не за­бу­ла взя­ти з со­бою навіть на морське ку­пан­ня зад­ля па­ничів.

- Прошу спро­бу­вать мо­го ва­рен­ня! - ска­за­ла Нав­роцька до гос­тей.

Паничі сіли за стіл, наб­ра­ли ва­рен­ня й тро­хи лиз­ну­ли йо­го. Нав­роцька пос­та­ви­ла пе­ред ни­ми по чарці ви­на й по­да­ла кож­но­му по шма­точ­ку тор­та, не­на­че во­ни бу­ли делікатні пан­ни. А їм після гу­лян­ки та­ки доб­ре схотілось їсти. Схотів їсти й ста­рий Нав­роцький. Роз­мо­ва ста­ла за­гальною. Са­ня го­во­ри­ла більше од усіх, але якось нер­во­во, швид­ко, ха­па­ючись. Во­на не­на­че хотіла за­го­во­ри­ти не­дав­ню неп­риємну спо­тич­ку з Фе­сен­ком, щоб мерщій за­бу­ти її в роз­мові.

Фесенко сидів, на­су­пив­ши бро­ви. Він тільки ско­са пог­ля­дав на Са­ню, на її ли­це, на її уда­ва­но жваві очі. Нав­роцький нес­подіва­но встав з-за сто­лу й пішов в гос­ти­ни­цю. Йо­го мор­ду­вав го­лод, і він не втерпів, щоб не по­поїсти всмак. Нав­роцька стур­бу­ва­лась.

«Одже ж зро­бить якусь шту­ку оце м'яло, оце одо­ро­ба­ло, оцей ста­рий прос­так», - по­ду­ма­ла во­на.

А прос­так і справді зро­бив шту­ку: він не­за­ба­ром з'явив­ся на ґанку з тарілкою в ру­ках. На тарілці ле­жав цілий стіжок ма­ри­но­ва­ної ри­би. Нав­роцький пос­та­вив тарілку на стіл, сів собі спокійненько й про­мо­вив:

- Еге, ма­буть, ви, па­ничі, хо­че­те їсти! Про­шу за­ку­сить! Та й я по­поїм, бо зовсім ви­го­ло­дав­ся!

Навроцька на­су­пи­ла бро­ви.

«Старий ду­рень! ми­кається не в своє діло. Вчу, вчу і ніяк не вив­чу оцю му­жицьку прос­то­ту. Як роз­щед­рив­ся! Приніс пов­ну тарілку ма­ри­на­ду, якої нам ста­ло б на три дні. Па­ничі, як ті го­лодні вов­ки, потріска­ють усе до­чис­та», - миг­ну­ла дум­ка в Нав­роцької. Во­на лед­ве вдер­жа­ла язи­ка, щоб не на­ла­яти прос­та­ка.

- Маню! піди, сер­це, та ска­жи гор­ничній, щоб мерщій при­нес­ла тарілки, ножі, та ви­дельця, та па­ля­ниці, а са­ма - візьми з ко­мо­ди сал­фет­ки, - про­мо­ви­ла ти­хеньким го­ло­сом Нав­роцька до Мані, - та не за­будь замк­ну­ти ша­фу.

Маня пішла й вис­ла­ла че­рез гор­нич­ну тарілки. Па­ничі й пан­ни ки­ну­лись на ма­ри­над, як го­лодні вов­ки на вівцю, хоч їх Нав­роцька й не прип­ро­шу­ва­ла.

Фесенко за­був за не­дав­ню оби­ду й заїв го­ре своєї душі дво­ма доб­ри­ми шма­точ­ка­ми ма­ри­на­ду, ки­да­ючи спідло­ба злю­щи­ми очи­ма на Ко­маш­ка. Виліз потім бо­ком той ма­ри­над доб­ро­сер­до­му прос­та­кові: жінка два дні гриз­ла йо­го за той ма­ри­над.

Вже смер­ком поп­ро­щав­ся Фе­сен­ко з Нав­роцьким. Ра­зом з ним поп­ро­щав­ся Ко­маш­ко.

- Приходьте до нас частіше, - зап­ро­шу­ва­ла Фе­сен­ка Нав­роцька.

- Не за­бу­вай­те нас! Ми вас бу­де­мо ждать до се­бе, - про­сив Нав­роцький Ко­маш­ка.

Фесенко пішов ву­ли­цею на один бік, Ко­маш­ко поп­ря­му­вав на дру­гий бік до мо­ря.

- Розійшлись, як доріжки в лісі, - обізвав­ся Нав­роцький, осміха­ючись. - Один на пра­ву ру­ку, дру­гий на ліву.

«Розійшлися й ніко­ли не зійдуться», - по­ду­ма­ла Са­ня, во­дя­чи очи­ма за Ко­маш­ком, кот­ро­го біла пос­тать ма­нячіла і все ніби по­то­па­ла в тем­ряві під ви­со­ки­ми акаціями і зго­дом зовсім по­то­ну­ла.

«Потонули в імлі ти­хо­го ве­чо­ра, - ду­ма­ла Са­ня. - Вже не вид­ко обох. Кот­рий-то з їх по­то­не в морі світо­во­му? кот­рий не вто­не? Кот­рий з їх вип­ли­ве на бе­рег, кот­рий за­ги­не?» -ду­ма­ла дівчи­на, си­дя­чи за сто­лом і не­на­че прис­лу­ха­ючись до своїх по­таємних пи­таннів. А ду­ма за ду­мою во­ру­ши­лась в її душі, як ти­хий ше­лест аб­ри­ко­со­во­го лис­ту од вечірнього морсько­го по­ди­ху на су­хий бе­рег. «А що як Ко­маш­ко по­то­не? - не­на­че го­во­рив їй той ти­хий го­лос в душі. - А він до­ко­неч­но по­то­не з своєю пал­кою вда­чею, з щи­рим сло­вом…» І для неї ста­ло шко­да мо­ло­до­го хлоп­ця, ста­ло жаль йо­го мо­ло­до­го жит­тя. Во­на важ­ко здих­ну­ла і знов за­ду­ма­лась.

Їй за­ба­жа­лось з кимсь по­го­во­ри­ти щи­ро, од сер­ця, поділи­тись мис­ля­ми, приз­на­тись, що го­во­рив їй не­дав­но Фе­сен­ко. І щось гли­бо­ко-гли­бо­ко в серці підка­зу­ва­ло їй, що не з батьком і не з щи­ри­ми при­ятелька­ми во­на по­го­во­ри­ла б те­пер, а з Ко­маш­ком, з од­ним Ко­маш­ком.

- Яка гар­на лю­ди­на Фе­сен­ко, - про­мо­ви­ла го­лос­но Нав­роцька. «От бу­ло б доб­ре за­лу­чи­ти йо­го для моєї Мані», - по­ду­ма­ла во­на, але цього при доч­ках не ска­за­ла.

- Еге, агар­ний. Плечі ши­рокі, і апе­тит має доб­рий: знать має доб­рий шлу­нок, - зне­хо­тя обізвав­ся Нав­роцький.

- Яку ги­до­ту ти вер­зеш! - ска­за­ла ста­ра. Са­ня вста­ла й пішла гу­ля­ти попід акаціями; їй неп­риємна бу­ла са­ма роз­мо­ва про Фе­сен­ка.

- А мені здається, що Ко­маш­ко ба­га­то кра­щий і ро­зумніший, ніж Фе­сен­ко, - ска­зав Нав­роцький.

- Я бу­ла б ра­да, як­би Ко­маш­ко навіть зовсім не хо­див до нас, - ска­за­ла Раїса Ми­хай­лівна з сер­ди­тою міною, - все го­во­рить му­жицьким язи­ком, не­на­че най­няв­ся так го­во­ри­ти. Та й дум­ки в йо­го якісь… Ат!..