Пісні далекої Землі

12. Спадкоємці

Ми тут уже перебуваємо два тижні, Евелін, хоч здається, що куди менше, бо талассіанських днів минуло лише одинадцять. Рано чи пізно нам доведеться відмовитись од старого календаря, але моє серце завжди битиметься відповідно до давніх ритмів Землі.

То були заповнені ділом, хоча в цілому приємні дні. Єдиною справжньою проблемою була медична: незважаючи на всі вжиті заходи, ми, як виявилось, зарано зняли карантин, і майже двадцять відсотків талассіан підхопили те чи інше вірусне захворювання. А щоб ми почувалися ще винуватішими, жоден із нас не виявив ніяких симптомів. На щастя, ніхто не вмер, хоч мені здається, що в заслугу тутешнім ескулапам це навряд чи можна поставити. Медицина тут явно перебуває в занепаді, вони настільки звикли покладатися на автоматизовані системи, що впоратися з чимось незвичайним просто не в змозі.

Але нас простили: талассіани — вельми добродушні, безтурботні люди. Їм неймовірно пощастило — мабуть, надміру пощастило! — з цією планетою, в порівнянні з якою Саган-2 здається ще безрадіснішою.

Єдине, чого їм не вистачає, — це суходолу, але вони виявили досить мудрості, щоб підтримувати чисельність населення відчутно нижче рівня терпимого максимуму. І навряд чи коли-небудь матимуть спокусу вийти за ці межі, бо мають перед собою жахливу пересторогу — нетрі міст на Землі.

Коли ми побачили, які це прекрасні й чарівні люди, у нас з’явилася велика спокуса допомогти їм замість дозволити йти своїм самобутнім шляхом культурного розвитку. В певному розумінні вони є наші діти, а всім батькам важко примиритися з тим, що рано чи пізно слід припинити втручання.

До певної міри, втім, ми не можемо не втручатися, сама наша присутність уже є втручання. Адже ми на цій планеті — неждані, хоч, на щастя, й не небажані гості. І вони ніколи не забудуть «Магеллана», що обертається над їхньою атмосферою як останній посланець світу їхніх предків.

Я побував іще раз на місці Першої Висадки — їхнє місце народження, пройшовши тим маршрутом, який кожен талассіанин проходить принаймні раз у житті. Це сполучення музею та святині є тим єдиним місцем на всій планеті, до якого бодай приблизно можна застосувати епітет «священне». За сім століть нічого не змінилося. Корабель-розсіювач, хоч від нього залишилась одна порожня шкаралупа, виглядає так, наче він оце щойно зробив посадку. А навколо нього мовчазно скупчились машини — екскаватори, конструктори, хімічнопереробні установки — всі разом із помічниками-роботами. І, звичайно, інкубатори та навчальні комплекси, призначені для Першого Покоління.

Не збереглось майже ніяких матеріалів про ті перші десятиліття — мабуть, не випадково. Адже напевно, попри всю майстерність та завбачливість планувальників, траплялись якісь біологічні відхилення, що їх безжалісно знищувала керівна програма. А період, коли ті, хто не мав органічних батьків, поступалися місцем тим, хто їх мав, безперечно був сповнений психологічних травм.

Але трагічні й сумні десятиріччя Зародження вже сотні років як минули, забуті будівничими нового суспільства подібно до того, як повсюди пускають у непам’ять могили перших поселенців.

Я б із великим щастям провів тут решту свого життя, адже Таласса — то невичерпне джерело для цілої армади дослідників — антропологів, психологів, соціологів. А понад усе, я хотів би стрітися з моїми давно померлими колегами, щоб розповісти їм, як багато наших нескінченних суперечок знайшли нарешті своє вирішення саме тут!

Виявляється, побудувати розумну й гуманну цивілізацію, цілком звільнену від страху перед надприродними силами, таки можливо! Хоч засадничо я проти всякої цензури, здається, що ті, хто готував архіви для цієї колонії, впоралися з майже неможливим завданням. Вони пропололи всю історію й літературу десяти тисячоліть, і результат виправдав їхні зусилля. Нам слід вельми обережно підбирати для них твори мистецтва, хоч би якими прекрасними й хвилюючими вони були.

Талассіан ніколи не отруювали продукти розпаду мертвих релігійних культів, і за сім століть тут не з’явився жоден пророк, аби проповідувати якусь нову віру. Навіть слово «Бог» майже зникло з їхнього лексикону, і їх надто дивує — чи, може, тішить — коли вживаємо його ми.

Мої друзі-вчені полюбляють таку приказку: з однієї цифри не вийде добрих статистичних даних, і тому я не певен, чи можна робити якісь висновки з того, що в цьому суспільстві релігія зовсім відсутня. Ми знаємо також, що генетичний відбір на Талассу було проведено дуже ретельно, щоб якомога позбавити цю колонію соціально небажаних рис. Так-так, я знаю, що лише біля п’ятнадцяти відсотків людської поведінки зумовлено генами, але то вельми значна частка! І талассіани, здається, навдивовижу вільні од таких неприємних рис, як заздрість, нетерпимість, ревнощі, гнів. Чи є це все виником лише скерованого відбору?

Як кортіло б мені дізнатися, що сталось із тими кораблями-розсіювачами, які відправлялися в двадцять шостому столітті різними релігійними угрупованнями! Як оті мормонівські «Ковчег Завіту», «Меч Пророка» та ще з півдюжини. Цікаво, чи хтось із них мав успіх і яка була роль релігії в перемозі чи невдачі їхньої місії. Можливо, пізніше, коли налагодять місцеву комунікаційну систему, ми дізнаємося, що сталося з тими давніми піонерами космосу.

Одним із наслідків суцільного атеїзму на Талассі є явна нестача лайливих виразів. Коли талассіанин упускає собі на ногу щось важке, він не може знайти потрібного лайливого слова. Навіть звичні для нас посилання на тілесні функції — то для них недвозначні речі, вживані лише в прямому розумінні слова. Майже єдиним вигуком на всі випадки є «Кракан!», і вони ним явно зловживають. Але це показує, яке враження справив на них вулкан Кракан, коли вибухнув чотириста років тому; я сподіваюсь побувати там до нашого відльоту.

До нього ще багато місяців, але я вже зараз боюсь. Не можливих небезпек, ні, бо як щось станеться з кораблем, я ніколи про це не дізнаюсь. А того, що буде розірвано ще одну ланку зв’язку з Землею, а отже, моя люба, і з тобою.