Пісні далекої Землі

27. Дзеркало минувшини

Мозес Келдор підніс модуль до світла, вдивляючись, начебто міг прочитати його вміст.

— Мені завжди здаватиметься чудом, — мовив він, — що можу тримати двома пальцями мільйон книжок одразу. Цікаво, що на це сказали б Кекстон та Гутенберг.

— Хто? — запитала Мірісса.

— Вони відкрили для людства епоху читання. Але за нашу винахідливість ми змушені тепер розплачуватись. Інколи мене мучить моторошна думка: а що коли в одному з цих модулів міститься якась життєво необхідна інформація — скажімо, засіб проти страшенної епідемії, — але координати загублено? Інформація — десь на одній з цього мільярда сторінок, та невідомо, на котрій. Яке ж це лихо — тримати відповідь у долоні власної руки й бути не в змозі її відшукати!

— Не бачу в цім проблеми, — втрутилась секретарка капітана. Як фахівець із зберігання та знаходження інформації, Джоан Леруа допомагала налагодженню обміну архівними матеріалами між Талассою та кораблем. — Адже ключові слова будуть відомі, і слід буде лише скласти програму пошуку. А тоді навіть мільярд сторінок можна буде перевірити за якісь кілька секунд.

— Ти розвіяла мій жах, — зітхнув Келдор. А тоді чоло його знов прояснилося: — Але ж нерідко так буває, що й ключових слів не знайдеш. Скільки разів випадково натрапляєш на щось і раптом розумієш: це саме те, що ти так довго шукав!

— Тоді ти погано організований, — зауважила лейтенант Леруа.

Вони залюбки обмінювалися ущипливими зауваженнями, і Міріссі не завжди було ясно, коли слід сприймати їх всерйоз. Джоан та Мозес зовсім не ставили собі за мету виключити Міріссу з цих розмов, але їхні світосприйняття й досвід були настільки різні, що дівчині часом здавалося: вона слухає діалог якоюсь незнайомою мовою.

— Отож ми завершили обмін бібліографічними покажчиками. Тепер кожен з нас відає, що має інший, і залишається одне: просто — просто! — вирішити, які саме матеріали хотіли б передати одне одному. Бо потім, коли нас розділятимуть сімдесят п’ять світлових років, це буде надто незручно, щоб не казати вже про витрати.

— Це нагадало мені, — мовила Мірісса, — хоч, може, й не слід було вам це казати, що на тім тижні тут побувала делегація з Північного острова. Президент Академії наук і ще кілька фізиків.

— Дай-но спробую вгадати. Квантовий двигун.

— Точно.

– І як вони відреагували?

— Були задоволені — і здивовані — дізнатися, що ці матеріали дійсно вами передані. Звичайно, зняли копію.

— Хай їм щастить; ці матеріали їм стануть у пригоді. І можеш передати їм таке. Одна мудра людина якось сказала, що справжня мета квантового двигуна зовсім не така тривіальна, як дослідження космосу. Одного дня завдяки йому ми зможемо зупинити Всесвіт від колапсу знов у первісну чорну діру — і розпочати новий цикл існування.

Настала зачарована тиша; Джоан Леруа розбила чари:

— Не за життя нинішньої влади. Тож нумо до роботи. Її ще маємо мегабайти до кінця дня.

Робота роботою, але час від часу Келдор задля перепочинку мусив просто вийти з бібліо-архівної до інших секцій Першої Висадки. І тоді спрямовував кроки або до художньої галереї, або до екскурсійного туру (гід — комп’ютер) Материнським кораблем (причому жодний маршрут не повторювався, і він прагнув побачити якомога більше), або до музею, що переносив його в минуле.

Там завжди збиралось багато відвідувачів — здебільшого студенти чи діти з батьками — перед об’ємними й рухомими зображеннями Землі у так званій Террамі. Інколи Мозес Келдор почувався незручно, користуючись своїм привілейованим статусом, аби пройти без черги. Він втішав себе тим, що талассіани мають іще ціле життя попереду, щоб милуватись цими панорамами незнаного для них світу; а в його розпорядженні — лише лічені місяці, протягом яких він зможе відвідувати свій втрачений дім.

Йому було дуже важко переконати своїх нових друзів, що сам він не міг бути учасником тих земних подій, які вони подеколи спостерігали разом. Все, що тут було показано, відбувалося принаймні за вісімсот років до його народження, бо Материнський корабель покинув Землю 2751 року, а Мозес Келдор народився 3541го. Однак часом його наче пронизував шок пізнавання і полонили спогади невимірної сили.

Найбільше це можна було сказати про презентацію «Кафе на тротуарі». Він сидів за столиком під навісом, попиваючи вино чи каву, а міське життя проходило повз нього. І доки вставав з-за столика, був у полоні ілюзії, що все з ним там відбувається насправді.

Мікросвіти великих земних міст були тут повернені до життя. Рим чи Париж, Лондон чи Нью-Йорк — влітку чи взимку, вдень чи вночі, — він споглядав, як ішли у своїх справах туристи чи бізнесмени, студенти чи закохані. Нерідко, знаючи, що їх знімають, вони всміхалися йому через стільки століть, і не можна було байдуже це бачити.

Інші панорами показували зовсім не людей, ба навіть не людські витвори. І знов милувався Мозес Келдор, як робив це в тому, іншому житті, серпанком водоспаду Вікторія, сходженням Місяця над Великим Каньйоном, снігами в Гімалаях, льодовими кручами Антарктиди. На відміну од міських краєвидів, ці ландшафти не змінилися за тисячу років, що минули відтоді, як їх знімали. Але, хоч існували вони вже задовго до появи Людини, її вони не пережили.