Пісні далекої Землі

46. Хто б не були Боги…

— Що таке Бог? — спитала Мірісса.

Келдор зітхнув і відірвався од прадавніх архівних матеріалів, які переглядав на екрані дисплея.

— О, моя люба. Чому ти про це питаєш?

— Бо Лорен учора сказав: «На думку Мозеса, скорпи, мабуть, шукають собі Бога».

— Невже так і висловився? Що ж, я з ним побалакаю. А ти, юна дівчино, просиш мене пояснити таку річ, яка протягом тисячоліть володіла умами мільйонів, породивши більше слів, аніж будь-яка інша тема за всю людську історію. Скільки часу маєш на це сьогодні?

Мірісса посміхнулася:

— О, принаймні годину. А чи не ви мені якось казали, що нема такої важливої речі, яку не можна б розкрити одним лише реченням?

— Гмм… Гаразд, мені ж бо за життя стрічалися речення казна-якої довжини. Що ж, спробую хоч розпочати його…

Він ковзнув поглядом по галявині за вікном бібліотеки, де тихо — але як же виразно! — вимальовувався корпус Материнського корабля. Саме тут, подумав, розпочалось на цій планеті людське життя, і тому не дивно, що це місце нагадує мені про сад Едемський. А чи я — той Змій-спокусник, який загубить його безневинність? Але ж я не стану казати такій розумній дівчині, як Мірісса, чогось такого, до чого вона не могла б сама додуматись — чи бодай здогадатися.

— Біда із словом «Бог», — повільно розпочав він, — полягає в тому, що воно ніколи не означало те ж саме для будь-яких двох співрозмовників — а філософів і поготів. Ось чому протягом третього тисячоліття воно поступово вийшло з ужитку, залишившись хіба що як беззмістовний вигук — у деяких суспільствах навіть непристойний для поважної бесіди.

Натомість виникло ціле сузір’я спеціалізованих понять, і це хоч припинило безглузді непорозуміння, які приносили людям до того дев’яносто відсотків усіх бід.

Бог-Особа, якого інколи називали Першим Богом, став називатися Альфа. Його уявляли собі як певну гіпотетичну істоту, що нібито спостерігає повсякденне життя — кожної людини, ба навіть кожної тварини! — щоб винагороджувати добро й карати зло, здебільшого вже після смерті, в неясно визначеному тогосвітньому житті. Альфі уклонялися, молилися, на його честь виконували мудровані релігійні ритуали та зводили величезні храми…

Ще був Бог, який створив Всесвіт, після чого, можливо, вже й не мав з ним нічого спільного. Цього Бога назвали Омега. На той час, як філософи завершили розтинати Бога, вони вже використали всі двадцять з чимось літер старого грецького алфавіту, та для сьогоднішнього ранку нам цілком вистачить Альфи й Омеги. На мій погляд, якби підрахувати, скільки часу поглинули всі дискусії з цього приводу, то вийшло б не менше десяти мільярдів людино-років.

Щодо Альфи, то він був безнадійно заплутаний у релігійних віруваннях — і це призвело до його занепаду. Можливо, його культ ще існував би до самого знищення Землі, якби сила-силенна конкуруючих релігій дали одна одній спокій. Та це було неможливо, бо кожна з них претендувала на володіння Єдиною Істиною. А тому вони мусили знищувати конкурентів — що, по суті, означало не лише всі інші релігії, а й розкольників усередині своєї власної віри.

Зрозуміло, я дуже спрощую: добропорядні чоловіки й жінки часто-густо порушували настанови своїх віровчень, і цілком можливо, що на ранніх етапах людської історії релігія була навіть необхідна. Адже без страху перед надприродними карами людям ніколи не вдавалося б об’єднати зусилля на загальну користь понад рівень племені чи роду. Інша справа, що вже значно пізніше, корумпована владою й привілеями, релігія перетворилась, по суті, на антисоціальну силу, а зроблене нею добро було затьмарено значно більшим злом.

Сподіваюсь, ти ніколи не чула про такі жахливі речі, як інквізиція, полювання за відьмами, джихади. Чи здатна ти повірити, що вже навіть після вступу людства у Космічний Вік існували народи, де дітей можна було по закону карати на смерть лише через те, що їхні батьки належали до єретичного підрозділу того різновиду культу Альфи, який вважався державним? Тебе це шокує, але подібні речі — ба навіть гірші — коїлись одночасно з тим, коли наші предки почали досліджувати Сонячну систему.

На щастя для людства, культ Альфи поступово зійшов зі сцени — більш-менш пристойно — на початку третього тисячоліття. Його доконали захоплюючі успіхи так званої статистичної теології. Скільки часу мені залишилось? Чи не урветься у Боббі терпець?

Мірісса поглянула крізь широке вікно. Жеребець безтурботно жував собі траву біля самісінького Материнського корабля і був явно задоволений.

— Поки є що їсти, він нікуди не дінеться. Так що то була за річ — статистична теологія?

— То був переможний штурм, який покінчив з проблемою зла. А вирішальною тут виявилась поява одного вельми ексцентричного культу — вони себе називали неоманіхеями, тільки не питай мене чому — десь у середині двадцять першого століття. До речі, то була перша «орбітальна релігія»: хоч усі інші теж користувалися супутниками зв’язку для розповсюдження своїх доктрин, неоманіхеї покладалися виключно на них. Вони ніде не влаштовували зборів, спілкуючись лише за допомогою телебачення.

Попри цю їхню залежність від технічного прогресу, традиції цього культу сягали давніх-давен. Вони проповідували, що Альфа дійсно існує, але уособлює зло, і кінцевою метою людства є його викриття й знищення.

На підтримку своїх вірувань вони вишикували величезний перелік жахливих фактів історії та зоології. Як на мене, то, мабуть, були люди з певними психічними збоченнями, бо відчувалося, що вони збирали ці факти з якоюсь патологічною насолодою.

Наприклад, їхнім улюбленим доказом існування Альфи був так званий Аргумент Задуму. Нині ми вже добре знаємо всю помилковість цієї аргументації, але в устах неоманіхейців вона звучала цілком переконливо й неспростовно.

Якщо маємо якусь досконало задуману систему, казали вони — і тут за їхній улюблений приклад правив цифровий годинник, — то за нею має стояти той, хто спроектував і створив її. А тепер погляньте на світ природи…

І вони примушували глянути на природу мстивим поглядом. Тут їхнім улюбленим доказом були паразити — до речі, ти сама не відаєш, які ви тут, на Талассі, щасливі без них! Я не стану викликати в тебе огиду розповідями про ті неймовірно хитромудрі способи й адаптації, до яких вдавалися різноманітні істоти, аби вторгатися в чужі організми — особливо людські — і там терзати їх, часто-густо аж до загибелі. Згадаю лише одного улюбленця неоманіхейців — комаху-наїзника.

Це чарівне створіння відкладало свої яйця всередині інших комах, спочатку паралізувавши їх, тож коли їхні личинки вилуплювалися, вони мали собі достатні запаси свіжого — живого — м’яса.

Неоманіхейці могли розводитись годинами, розписуючи різні дивини Природи як доказ того, що Альфа уособлює коли не верховне зло, то принаймні повну байдужість до людських ідеалів моральності й добра. Не турбуйся: я не зміг би й не стану їх наслідувати.

Але мушу згадати ще один з їхніх улюблених доказів — так званий Аргумент Катастрофи. Типовий приклад, подібних до якого була безліч: шанувальники Альфи збираються в храмі, щоб благати про допомогу перед лицем загрози стихійного лиха, — і храм розвалюється, вбиваючи всіх, тоді як більшість віруючих могли б урятуватися, залишившись удома.

Неоманіхейці зібрали томи подібних жахів — лікарні та будинки престарілих, які гинули в пожежах; дитячі заклади, поглинені землетрусами чи вулканічними виверженнями; міста, зруйновані припливними хвилями, тощо — перелік був нескінченний.

Звичайно, їхні суперники з числа шанувальників Альфи не збиралися здавати свої позиції без бою. Вони зібрали не менше число протилежних прикладів — різних чудес, які коли-не-коли траплялися, рятуючи правовірних від катастрофи.

Подібні суперечки точилися — в тій або іншій формі — кілька тисяч років. Але тільки в двадцять першому столітті, завдяки розвитку нових інформаційних технологій та методів статистичного аналізу, як і ширшому розумінню теорії ймовірностей, стало можливим вирішення цієї проблеми.

На пошук відповіді пішло кілька десятиріч, і ще кілька — на те, щоб її визнали, по суті, всі розумні люди. А полягала вона ось у чому: погані речі відбуваються настільки ж часто, як і добрі; як давно вже підозрювали, Всесвіт просто підкоряється математичним законам імовірності. І, зрозуміло, в цьому не було ані найменших ознак надприродного втручання — чи то на зло, чи то на добро.

Отже, проблеми зла взагалі ніколи не існувало. Й очікувати доброзичливості від Всесвіту настільки ж безглуздо, як уявляти собі, ніби в грі чистого випадку можна завжди вигравати.

Декотрі з прихильників культу Альфи намагались реабілітуватися, проголосивши, що їхня релігія є вірою в Цілковиту Нейтральність, за символ якої може правити дзвоноподібна крива нормального розподілу. Само собою зрозуміло, таке абстрактне божество не надто надихало віруючих.

І, поки ми не відійшли од математики, скажу, що саме ця наука завдала Альфі ще одного нищівного удару в двадцять першому (чи то було в двадцять другому?) столітті. Блискучий вчений Курт Бедель довів, що існують певні фундаментальні, корінні межі знання, отож ідея про якусь абсолютно Всезнаючу Істоту — а таким було одне з визначень Альфи — є логічним нонсенсом. Це відкриття дійшло до нас у вигляді такого собі дешевого, але й незабутнього каламбура: «Бедель Викреслив Бога». Учні полюбляли зображувати його на стінах кольоровими літерами Б.В.Б.; і, ясна річ, дехто читав це як «Бог Викреслив Беделя».

Але повернімось до Альфи. До середини тисячоліття цей культ вже остаточно зійшов нанівець. Практично всі мислячі люди, нарешті, дійшли згоди з суворим вироком, колись винесеним великим філософом Лукрецієм: всі релігії докорінно аморальні, бо породжувані ними забобони приносять більше зла, аніж добра.

Однак декілька старих культів усе-таки спромоглися зберегтись, хоч і в радикально змінених формах, аж до самого кінця Землі. А Мормони Останнього Дня й Дочки Пророка навіть зуміли побудувати свої власні кораблі-розсіювачі. Я часто замислююсь над їхньою подальшою долею.

Після дискредитації Альфи залишився Омега — Творець Усього. З Омегою розправитись не так-то легко: адже створення Всесвіту вимагає певних пояснень. А, може, й ні? Існує така стародавня філософська байка, набагато мудріша, ніж це спершу здається. «Запитання: чому Всесвіт перебуває тут? Відповідь: а де ще йому бути?» Все, для одного ранку, думаю, цього цілком досить.

— Дякую, Мозесе, — відказала Мірісса, трохи приголомшена. — Ви все це вже колись оповідали, так?

— Аякже, і багато разів. Та обіцяй мені дещо…

— Що саме?

— Що не візьмеш на віру нічого з того, що я тут патякав, лише через те, що я так сказав. Жодна філософська проблема не вирішена й досі. Омега ж нікуди не подівся — а подеколи я замислююсь, де Альфа…